пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200019
27.12.2000 | В.Дзеревяго, м.Харків

Що є наша пам’ять.

   

Нам судилося жити та працювати у Харкові, який протягом всієї своєї історії був визначним центром української культури. З нашим містом пов’язані життя та творчість багатьох яскравих особистостей: вчених, митців, літераторів, театральних діячів, котрі не завжди за кров’ю, але за переконаннями та, як тепер модно говорити, за менталітетом були справжніми синами та доньками України. Попри шалений спротив імперії, своєю творчістю вони підносили на найвищій щабель і достойно репрезентували у світі саме українську культуру. Можна назвати сотні імен; згадаємо лише письменників О.Гончара, І.Багряного та Г.Тютюнника, мовознавців Б.Гринченка та О.Потебню, поетів П.Тичину та В.Сосюру, режисера Л.Курбаса, історика Д.Багалія, архітектора В.Кричевського, художника С.Васильків-ського, меценатів Алчевських. Неменший гурт видатних постатей маємо і в царині природничих наук. Численні імперські та проімперські наші колишні керманичі послідовно намагались стерти на цих теренах навіть саму згадку про тих славетних наших краян. Так що харків’янам є кого вшановувати задля відновлення історичної справедливості та такої потрібної нам усім останнім часом самоповаги. Однак ми розуміємо, що за теперішньої скрути пропонувати встановлювати пам’ятники славним землякам або обвішувати фасад колишнього КДБ меморіальними дошками на згадку замордованих тоталітаризмом талантів поки-що недоречно, і згідні почекати покращання економічної ситуації.

Між тим, та сама наша місцева влада, яка браком коштів у бюджеті пояснює свої відмови повернути первісні назви вулицям, поперейменованим за часів тоталітаризму, та сама влада залюбки кидається «увічнювати пам’ять» про тих осіб, які в кращому разі не мали жодного стосунку до нашого міста, а то й були відвертими «недоброзичливцями» українського народу. Таких, як, приміром, маршал Г.Жуков, чий підпис стояв під нездійсненим через брак залізничних вагонів наказом 1944 р. про виселення з України всіх українців, що побували під окупацією. Правдивість численних публікацій зі змістом цього указу ніхто не заперечував, але це не завадило нашим можновладцям декілька років тому (вже у незалежній Україні) встановити катюзі пам’ятник і перейменувати на його «честь» проспект та станцію харківського метрополітену. На це, бач, гроші знайшлись. Як і на нинішню «забавку» — плановане спорудження пам’ятника. Ломоносову!

Ну вчився «великий самоучка» в Україні, так у Києві ж, а не у Харкові. Навіщо ж НАМ так витрачатись? Корисніше для Харкова й України та значно дешевше було б, як вже є вільні кошти у бюджеті, встановити на стінах університету та ХПІ дошки в пам’ять тих визначних патріотів нашої Неньки, які вийшли зі стін цих навчальних закладів. А також — на фасаді відомого «Будинку письменників». Але ж вільних грошей у бюджеті нема.

Аналізуючи монументально-меморіальні уподобання харківської владної еліти, можна дійти сумного висновку: добір кандидатів на «увічнення в пам’яті» ведеться за критерієм належності їх до імперських структур та «вєлікорусской культури». Навіщо? Відповідь, на жаль, можлива тільки одна: аби підживлювати в харків’янах комплекси провінційності та меншовартості, а також — щоб не забували про «єдіную-нєдєлімую». Мета не шляхетна та небезпечна, бо створює у частини суспільства ілюзію можливості поступового повернення нас до ярма. З такою перспективою інша частина ніколи не погодиться, отже, можемо позбутись громадського спокою, яким до сьогодні справедливо пишаємося.

Вважаємо, що громадськість Харкова повинна поставити нашим «народним обранцям» вимогу припинити марнотратство, відмовившись від намірів споруджувати пам’ятки на честь персоналій та подій, не пов’язаних з нашим містом. Коли ж у міському бюджеті по задоволенні більш нагальних потреб почне залишатись дещиця і на «увічнення в пам’яті народній», об’єкти для такого пошанування слід обирати в першу чергу серед осіб та подій, пов’язаних з Харковом. Але у будь-якому разі серед них не повинно бути таких, що діяли на шкоду Україні.

Коментар «ПЛ»:

Якби тільки Ломоносова увіковічувала Харківська міська влада! Як не дивно, попри всі розмови про брак коштів в міському бюджеті, у зв’язку з чим скорочується медична допомога психічно хворим, Харківська міська влада приймає рішення (зовсім як у незабутні часи «победившего социализма» за проханням трудових колективів, що по декілька місяців не отримують зарплатню) про перейменування станції метро «Індустріальна» в станцію ім. Григорія Ващенка, який був першим секретарем Харківського обкома КПУ в 70-ті роки.

Ви уявляєте собі в сучасній Німеччині станцію метро ім.Геббельса чи Йодля, або просто навіть міського гауляйтера? Отож.

Доки уподобання наших депутатів та можновладців знаходяться у минулому і замальовані червоним кольором, сподіватися на майбутнє марно.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори