пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200020
27.12.2000 | М.Роженко, м.Київ

Про заборону на дослідження архівів колишнього КГБ

   

Протилежні тенденції в науковому дослідженні жахливих за масовістю та жорстокістю репресій комуно-тоталітарного режиму в СССР, як в усьому іншому, що відбувається на цьому світі, були, є і будуть. Але з часом співвідношення сил у тенденціях міняється. Скажімо, 1975 року в ІПК при КДУ ім. Т.Г. Шевченка один «яловий» університетський професор доводив викладачам суспільних наук, що в ті роки «ворогів народу» стріляли, але розстріляли, на жаль, не всіх. В роки горбачовської перебудови Ніна Андреєва — теж викладач суспільних наук — на повному серйозі заявляла про повну й остаточну перемогу соціалізму, яку Микита Хрущов зруйнував, коли запродав МТС колгоспам. У наші дні продовжувачі цієї тенденції застерігають проти перебільшень у викритті репресій. Мовляв, замордовано в Україні за архівними даними КГБ не мільйони й десятки мільйонів (разом з померлими в роки голодомору, яких за політично репресованих не визнають ні органи, ні комуністична партія), а сотні тисяч.

З такою тенденцією було б всього нічого, якби не одна обставина. Мається на увазі ухвалена після проголошення незалежності України Постанова Президії Верховної Ради про передачу архівів КГБ від СБУ до державних архівів України. СБУ розпочала й передала до ЦДАГОУ (Центральний Державний архів громадських об’єднань України – колишній партархів ЦК КПУ) частину архівно-слідчих справ з фонду припинених справ (ФП) архіву КГБ. Далі виконання постанови Верховної Ради відбулося шляхом утворення відомчого Державного архіву при СБУ, до якого було «передано» непередане і поставлено питання про зворотне повернення переданої до ЦДАГОУ частини фонду ФП КГБ. Останнє здійснити поки-що не вдалося. Передана до ЦДАГОУ частина фонду ФП КГБ залишається тимчасово в ЦДАГОУ, але із забороною ним користуватися для всіх тих, хто не має спецдозволу. Причому зроблено це було досить незграбно: спочатку закрили фонд на 2-3 місяці для «внутрішньої роботи», а далі вийшов якийсь циркуляр, внаслідок дії якого С.Білоконю, Л.Лук’яновій, авторові цих рядків оголосили про недопуск їх до фонду ФП. Отже, звичайного клопотання з місця праці чи від товариства репресованих про допуск професора до архівно-слідчих справ тепер вже недостатньо. Має бути ще витриманий в дусі «добрих старих часів» спецдопуск.

Намагання конденсовано висловити уже сформульовану думку часто виводить на новий рівень пізнання. Коли помер генерал Волкоґонов, у газетній хроніці з’явилось повідомлення: «Помер Дмитро Антонович Волкоґонов — людина, яку ми добре знаємо з його правдивих книжок, що розкривають злочинну суть тоталітаризму і керівників СРСР. Він був чи не єдиним, кого допустили до надсекретних архівів». Ці дві думки абсолютно не кореспондують між собою. Якщо архіви фактично продовжують бути закриті, і до них нікого, крім обраних, не пускають, — яким же побитом можна припускати, що вони писатимуть саме правду? Навпаки, адже це якраз доказ того, що чоловік одержав соціальне замовлення, з олігархом, що курирує архів, про щось домовився, відтак допуск до матеріалів на певних умовах відпрацьовував. Напіввідкритість архівів — пряма запорука тенденційності й неправдивості праць, створених за таких ненормальних умов.

У травневому числі «Критики» за цей рік, — сподіваюсь, без задньої думки, — надруковано прецікаву рекламку нової праці Юрія Шаповала («відомого українського історика», як каже редакція) та Володимира Пристайка («генерала СБУ») «Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки». У рекламі читаємо: «Велика кількість нових, недоступних досі дослідникам документів, уперше опублікованих та проаналізованих у книжці, висвітлює механізми чекістського стеження» і т.д.

Якщо документи й досі неприступні дослідникам, а це справді так, це означає, що їх досі не розсекречено. На сторожі секретності стоїть чи повинна стояти СБУ, персонально її начальник і досить великий штат. Якщо засекречені документи хтось все-таки одержує, аналізує і публікує досить-таки товстими томами, — виходить, що за змістом своїм документи не секретні. Якщо з приводу публікацій начальник СБУ не протестує, — виходить, документи справді не секретні й мають не оперативне значення, а вже тільки суто академічне. Чому ж тоді ці документи не приступні більш нікому? Відповідь очевидна. Якщо документи публікуються доволі широко, а дослідникам вони все-таки не приступні, це означає тільки те, що перед нами службове зловживання.

Якщо існують закони, зокрема про державну таємницю і про архіви, — на цій підставі до нерозсекречених матеріалів не допускають нікого, — це логічно й зрозуміло усім законослухняним громадянам. Якщо до нерозсекречених матеріалів все-таки когось допускають, це порушення. Чому ж у випадку з такими активними авторами, як Пристайко та Шаповал чи Шаповал і Пристайко держава йде на порушення так охоче? Чому відомство не йде на порушення тільки по відношенню до національно орієнтованих незалежних дослідників? Чому на паризькій конференції «Роль політичної поліції в СРСР» 25-27 травня ц.р. Україну представляють той самий Юрій Шаповал, начальник Державного архіву СБУ Олександр Пшенніков та Ольга Гранкіна-Бажан — заступниця начальника ЦДАГОУ (кол. партархів), де зберігається 34 тисячі архівно-слідчих справ кол. ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ? Якщо документи, що перебувають у розпорядженні Пшеннікова й Бажан — закриті, то чому вони їдуть з ними до Парижа?

Якщо посадові особи, не піддавши документи експертизі й розсекреченню, їх все-таки публікують, хто ґарантує, що вони опам’ятаються й десь зупиняться? Де межа їхньої самодіяльності?

На представницькій конференції «Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання» вчені з різних реґіонів України, різних відомств і ранґів піддали режим роботи з архівною спадщиною кол. ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ однодушній і різкій критиці. Даю докладні виписки з надрукованих тез цієї конференції зовсім не тому, що в них позитивно згадана книжка «Трагедія академіка Юринця», написана без допуску автора до архівно-слідчої справи Юринця, а тому, що ці виписки дають уявлення про труднощі, з якими зустрічаються дослідження архівів КГБ в незалежній Україні.

Доктор історичних наук, завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського університету ім.Т.Шевченка Ярослав Калакура сказав: «Значна частина документів все ще залишається недоступною для дослідників, а розслідування справжніх винуватців репресій не провадиться» (Калакура Я.С. Особливості джерелознавчої критики архівно-слідчих документів // Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання. — К., 1998, с. 22.)

Кандидат юридичних наук Ігор Усенко, співробітник Інституту держави і права ім. В.Корецького НАНУ: «Звичайно, з колишніх архівів органів безпеки у доступні для вчених державні архівосховища надійшли лише архівно-слідчі справи, а про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише мріяти. Сьогодні практично неможливо одержати в архіві не конкретну справу певної особи, а підбірку (суцільну) справ за якийсь історичний період. Тобто створити цілісну систематичну, а не вибіркову картину досить важко. Ефективність праці дослідника іноді значною мірою визначається не його вмінням вести науковий пошук, а наявністю добрих стосунків із адміністрацією відповідної архівної установи. Відтак як один з авторів нині чинного Закону України «Про державну таємницю» підкреслю, що архівно-слідчі справи здебільшого не містять державних таємниць. Ще одна проблема — це відсутність доступу для науковців до довідкового апарату» (Архівно-слідчі справи як джерело з історії держави та права України // Там само, с. 42-43).

Завідуюча відділом Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського, кандидат історичних наук Галина Ковальчук: «залишається враження, що не все відкрито, без цього, без, так би мовити, відомчої таємниці технології фабрикування справ чи об’єктивного слідства самі архівно-слідчі справи, безперечно, дуже важливі, є недостатніми» (Архівно-слідчі справи репресованих бібліологів як джерело вивчення історії книгознавства // Там само, С. 84).

Керівник пошуково-дослідницької групи товариства «Одеський Меморіал» Николай Данилов: «Така ситуація актуалізує питання про передачу на державне зберігання і тих матеріалів колишнього КДБ, які містять узагальнюючі статистичні дані про політичні переслідування у певні періоди у конкретних регіонах України» (З досвіду порівняльного аналізу архівно-слідчих справ з іншими архівними джерелами // Там само, с. 106).

Кандидат (тепер — доктор) історичних наук Анатолій Русначенко: «Основні кошти слід зосередити на передачі документів з відомчих до державних архівів і на збереженні даних джерел там. З боку відомчих архівів треба максимально розсекретити і передати у відкриті архіви аналітичні, підсумкові матеріали, що стосуються терору в цілому і дій цих служб. Зокрема, без цих матеріалів слідчі справи виступають дуже вузькими і не завжди об’єктивними документами. Причому, доступ до цих джерел має бути спрощеним, а головне — однаковим для всіх категорій дослідників, незалежно від їхньої інституційної приналежності. Безумовно, необхідним є і децентралізація зусиль по вивченню проблеми, відмова від монополії якихось одиноких структур, бо виходитиме, що таким чином люди собі за державний кошт готують і публікують дисертації, а згодом прагнутимуть ще й цензурувати інших науковців» (Історико-правові і джерелознавчі проблеми дослідження тоталітаризму і терору в Україні ХХ ст. // Там само, с. 108).

Доктор історичних наук, проректор з наукової роботи Запорізького юридичного інституту МВС України Сергій Тимченко: «Невиправдано, коли право доступу до даного масиву джерел отримують вибрані особи, тою чи іншою мірою зв’язані з правоохоронними органами. В результаті основний масив дослідників змушений користуватись вже вторинними, відібраними даними» (До питання щодо використання архівно-слідчих справ при дослідженні проблем реабілітації жертв політичних репресій в Україні // Там само, с. 123).

Кандидат історичних наук, керівник обласної науково-редакційної групи «Реабілітовані історією» з Сімферополя Дмитро Омельчук: «Навіть маючи вже оброблені документи, наприклад, фільтраційні справи, архівісти обмежують доступ дослідників до них» (До питання про правові аспекти роботи дослідників з архівними матеріалами Служби безпеки України // Там само, с. 127).

Викладач Запорізького юридичного інституту МВС України Валентин Лень: «Хто встановить, що у реабілітованої особи або у його близьких рідних є якісь негативні дані? Де здоровий глузд? Це завжди може бути підставою для відмови по ознайомленню з матеріалами справи. Вважаємо необхідним внести зміни до постанови Верховної Ради України про тлумачення закону» (Проблеми дотримання законодавства з питань державної таємниці та специфіки надання інформації за архівно-кримінальними справами // Там само, с. 130).

Директор Державного архіву Волинської області Володимир Гика: «Думаю, що в таких питаннях правил волинських, черкаських, одеських не повинно бути, як це практично маємо сьогодні» (З досвіду роботи волинських архівістів по прийому та обліку документів архівно-слідчих справ репресованих та вирішенню проблеми їх використання // Там само, с. 133).

Директор Державного архіву Автономної республіки Крим Людмила Гурбова: «Найскладніша ситуація склалась з карно-слідчими справами, які архів Управління Служби безпеки у Криму повинен був передати у держархів, але й досі, впродовж трьох років, вони не склали описів справ, не доупорядкували справи. Складається таке враження, що у виконанні постанови про передачу згаданих документів зацікавлені лише працівники держархівів, і немає ніякого контролюючого й координаційного центру, який реґулював би процеси роботи з карно-слідчими справами» (Методичне забезпечення виконання соціально-правових запитів за документами, що відображають процеси репресій 20-50-х рр. // Там само, с. 136).

Кандидат історичних наук, доцент Миколаївської філії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Микола Шитюк: «Не дивлячись на те, що було прийнято рішення про передачу цих справ на зберігання в обласні архіви, до цього часу це розпорядження не виконано. Під різними приводами справи досі знаходяться в управлінні Служби безпеки по Миколаївській області, куди рядовому досліднику попасти дуже важко. Дослідники, науковці були позбавлені можливості працювати з архівними справами реабілітованих громадян» (Питання взаємодії правоохоронних органів, державних архівів, комісій у справах реабілітованих, редакційно-видавничих груп у використанні архівно-слідчих справ // Там само, с. 151).

У своїй монографії про академіка Юринця я висловився свого часу теж цілком однозначно: «Архівно-слідча справа Юринця… видається для ознайомлення лише обмеженому колу «своїх» (Трагедія академіка Юринця, с 69).

Такі думки, отже, належать фахівцям із Києва, Запоріжжя, Луцька, Миколаєва, Одеси, Сімферополя. Деякі з вчених працюють в академічних і відомчих інститутах, інші викладають по університетах, ще інші очолюють державні архіви. І всі вони як один стверджують, що сучасна система зберігання й доступу до архівних джерел незадовільна, не відповідає інтересам науки, а отже, й держави.

Пригадується заява, яку зробив черговий КҐБ СРСР А.Б.Бєляков у 1990 р.: «Ми допомагаємо тоді, коли це в інтересах КҐБ та держави. КҐБ не працюватиме на чиїсь дисертації». Минуло небагато часу, як саме КҐБ почало писати дисертації. Тільки ж чи маємо ми підставу вірити їхнім творам?

Відомий російський прозаїк Владімов писав: «Не вір КҐБ ні в дощ, ані в ясну погоду. Не вір у спеку, ані в мороз. Не вір і тоді, коли воно каже правду».

Тривога за дослідження архівів КГБ, якою поділилися учасники згаданої вище конференції, не пройшла, гадаємо, мимо вух Головної редколегії 27-томника «Реабілітовані історією» на чолі з академіком П. Троньком. Не меншу тривогу у зв’язку з цим викликає також, на думку Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих та культурно-просвітницького товариства «Меморіал» ім. В.Стуса. В листах-протестах цих товариств на ім’я Президента, Кабінету Міністрів, у тому числі віце-прем’єра М.Жулинського застерігалось, що передбачені постановою Кабінету Міністрів від 11.09.92 р. державні кошти для Головної редколегії, до складу якої не увійшли представники від товариств репресованих, будуть викинуті на вітер. Так воно і сталося. Редколегії низки областей України готові вже сьогодні видати, а деякі (Одеська, Дніпропетровська) вже видали свої томи «Реабілітованих історією», а Головна редколегія, взявши зобов’язання видати відповідний том по м. Києву, який має бути зразком для всіх інших, видає його досі. Випуск свого 27-томника Головна редколегія, посилаючись на академічну фундаментальність, перенесла на 3-тє тисячоліття з надією, що в січні 2001 року Кабінет Міністрів продовжить ще на 10 років фінансування постанови від 1992-го року про видання «Реабілітовані історією» тією ж Головною редколегією на чолі якщо не 85-річного академіка П.Тронька, то його правої руки — кандидата наук Ю.Данилюка. Тим обласним редколегіям, які вже готові до видання своїх томів, Головна редколегія пропонує надсилати їх томи до Головної редколегії на рецензування (з ринковою оплатою кожного прорецензованого друкованого аркуша у кілька сот гривень) та наступний «головлітівський» дозвіл на друк.

Чи погодиться Кабінет Міністрів на нове-старе коло розтринькування державних коштів бюджету — довідаємося невдовзі.

Ще одне зобов’язання Головної редколегії цитуємо за п.5 постанови Кабінету Міністрів від 11.09.92 р. : «Прийняти пропозицію Головної редколегії, НАН України та Служби Безпеки України про видання протягом 1996-98 рр. енциклопедичного словника-довідника про громадян – жертв політичних репресій, похованих в селищі Биківня (Київ)». Була прийнята також пропозиція, щоб цей словник про закопаних в лісі поблизу селища (а не в селищі) Биківня «ворогів народу» профінансувала Київська державна міська адміністрація.

Допоки численна Головна редколегія компартійного академіка Тронька разом з НАН України та Службою Безпеки України збиралася і, врешті-решт, із трирічним запізненням щойно (К., 2000. — 319 с.) видала обіцяне «за фінансової підтримки Київського міського голови Омельченка Олександра Олександровича», такий довідник для Києва вже видано. Видали його на громадських (а не бюджетно-зарплатних, як у випадку Головної редколегії) засадах автори-упорядники: М.Лисенко. Биківня: Злочин без каяття. — Бровари, 1996. -136 с.; Київ: жертви репресій, т.1 (Упорядкування Л.Абраменка. — Київ, 1997 — 496 с.); т.2 (Упорядкування Л.Абраменка, А.Амонса та ін. — Київ, 1999 — 351 с.); Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства (Автори-упорядники М.Роженко, Е.Богацька, кн.1. — Київ, 1999. — 600 с.)

Звичайно, за участю СБУ та залученням до видання енциклопедичного довідника по Биківні цей довідник вийшов би значно повнішим та досконалішим, але, на жаль, цього не сталося. Довідник не вийшов енциклопедичним. Він містить два списки розстріляних в київських тюрмах в 1937-1941 рр. мешканців Києва. Перший з них (сс.89-226) нараховує близько 1000 імен. Але серед яких немає жодного нового імені, якого не було б у виданих вже книгах. Другий (сс.238-312) нараховує імен стільки ж, і серед них є чимало нових. Однак заявляти, що у другій половині 1937 р. в тюрмах НКВС розстріляно 1305 осіб (с.313), а в 1938 році – ще 961 особу (с.314), означає вводити людей в оману, навіть якщо ці цифри даються за документами Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Бо, по-перше, в ЦДАГОУ зберігається лише частина слідчих справ з архіву КГБ і, по-друге, в Київських тюрмах розстрілювали не лише киян. Хвиля репресій 1937-1938 рр. не йде в жодне порівняння з наступними роками, коли за словами упорядника книги «за період з 1939 по 18 вересня 1941 року (переддень окупації гітлерівцями Києва) таємне кладовище НКВС «поповнилось» ще 2563 тілами» (с.17). Репресії Великого Терору 1937-1938 рр. були на порядок, якщо не на два порядки, жахливішими, ніж страхітливі репресії всіх попередніх і наступних років. Жахливішими за репресії 1937-1938 рр. були для України лише штучно і спеціально для України проведені більшовицькою Москвою голодоморні репресії 1932-1933 рр.

Незважаючи на критичні зауваження, ми вітаємо появу ще однієї книги про биківнянську трагедію України. От лише із забороною досліджувати биківнянську трагедію для одних, що не одержують за це зарплати, і дозволом на дослідження для інших, що одержують за це зарплату, погодитися важко. Монополія на користування державним архівом мусить залишитися у «світлому минулому».

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори