пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200023
27.12.2000 | Р. Гедеон, м.Київ

Олександр Зінченко — журналістський доктор

   

Він лікуватиме акул пера «від ліні» двоярусною акредитацією. «Нова мітла по-новому мете», — кажуть у народі. «А іноді й дивно мете», — додамо від себе. Відколи Олександр Зінченко, лідер фракції СДПУ(о), вмостився на оксамитовому стільці голови Комітету Верховної Ради з питань свободи слова і засобів масової інформації, в журналістському просторі почали ширятися чутки, одна за одну тривожніші: парламентських кореспондентів, мовляв, ділитимуть на «чорних і білих», перших заженуть на балкон, другим (їх буде чоловік 20) дозволять вільно пересуватись кулуарами… Картки безіменні й іменні. Однак чутки чутками, а пан Зінченко і сам часто й охоче висловлюється за дворівневу акредитацію. Днями в інтерв`ю УНІАН він зронив таємничу фразу: планове нововведення — «це ліки від ліні». У прес-службі Верховної Ради ніхто її значення розтлумачити не може: звертайтеся, мовляв, до того, хто це сказав. Медіа-братія теж здивовано знизує плечима. Дозволю запитати: чи не забагато бере на себе Олександр Олексійович, в обов`язки якого входить грандіозне завдання захисту свободи українського слова, але аж ніяк не викоренення журналістських лінощів? По-друге, чому план дворівневої акредитації, який відноситься, за логікою, до компетенції прес-служби, приваблює лідера фракції СДПУ(о) настільки (за словами одного пресового функціонера з Верховної Ради, «ця ідея дуже Зінченку подобається»), що він сам робить її «промоушн» (просування. — англ.) у мас-медіа? На перший погляд, нічого страшного не заплановано. З п`ятого серпня почалася акредитація на шосту парламентську сесію. І відбуватиметься ця процедура за дещо іншим сценарієм, ніж раніше. Окрім кількох безіменних акредитаційних карток, видання, телеканал чи інформагенція отримають одну (дві, три — залежно від періодичності) іменну — для спеціального парламентського оглядача. Хто це буде, визначатиметься всередині редакції. Оглядач забезпечуватиметься в прес-службі Верховної Ради документами, законопроектами тощо. Навіщо потрібен поділ? Після цього запитання ясну досі картину починає затягувати легкий серпанок туману. Інформаційне управління (структура, створена нещодавно в Верховній Раді) вустами керівника Сергія Куцого пояснює це, зокрема, тим, що прес-служба не в змозі надати сесійні матеріали силі-силенній мас-медіа (в парламенті акредитоване близько 300 ЗМІ і більше 1300 кореспондентів). Але ж, панове, це досить хирлявий аргумент. Як сказала відома журналістка Ірина Погорєлова (діло було на зустрічі керівників інформуправління ВР з представниками преси), поставте дошку оголошень, вивішуйте на ній під склом документи, порядок денний і об`яви — оце й усе. Обладнайте, врешті-решт, кілька комп`ютерів з електронними стенограмами засідань… Інший довід ще хирлявіший: мовляв, парламентом вештаються якісь неробі, які тільки й знають, що п’ють каву та коньяк у буфеті. Вони, буцімто дискредитують журналістів в очах депутатів. Дозвольте, а самих журналістів про це запитали? Невже заради порятунку їхнього імені варто давати привід запідозрити прес-службу ВР у утисках свободи слова? Фуршетники — народ набридливий і можуть роздратувати будь-кого. Але це не причина, щоб зчиняти скандал у мас-медіа. «Поки що доступ однаковий». Чи надовго? Зізнаюся: дуже не подобається мені те, що ця ідея подобається Олександру Зінченку. Чому? Та тому, що він є представником об’єднаних соціал-демократів, які не пустили кореспондента «Хрещатика» на свій червневий з’їзд. Віктор Медведчук, за словами керівника прес-служби СДПУ(о), особисто затверджував списки акредитованих. Це вельми симптоматичний підхід. Чому, запитаю, пан Зінченко замість того, щоб розпрягати мас-медіа, загнуздані олігархами, бити на сполох щодо утисків свободи слова, особисто переймається акредитацією журналістів до ВР? Для пояснення цього існує похмура версія. Мовляв, розпустилися геть парламентські кореспонденти. Одним махом їх не притиснеш до нігтя — галасу буде аж занадто. То можна зробити це в кілька етапів. Розділимо спочатку на два рівні, ні в чому суттєво не обмежуючи ні одних, ні інших. На наступній сесії «обраних» виділимо якось по-особливому. Ще на наступній обмежимо їхню кількість. Аж до тих сумнозвісних 20 «щасливчиків». Ясна річ, до них можна і не включати Тетяну Коробову, чи скажімо, Володимира Скачка. Їх, та їм подібних взагалі, за логікою цієї версії доцільно буде загнати на балкон без права пересування по другому поверху, де, власне, «тусуються» депутати. Можливо, ця версія виглядає фантастичною. Але насторожує вислів «поки що», який лунає, коли обговорюються нововведення. «Поки що доступ однаковий», — кажуть керівники інформаційного управління ВР. «В цьому проекті обмеження не передбачені». Можливо, гряде інший, в якому передбачені? І якщо працівники парламентської прес-служби не розуміють вислів пана Зінченка про «ліки від ліні», чи не означає це, що вони і він по-різному розуміють плановані реформи? Чиновники сумлінно намагаються покращити роботу журналістів, а депутат має на увазі щось інше.

Газета «Хрещатик», 28 липня, 2000р.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори