пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200023
27.12.2000

Відкритий лист до комісара національних меншин Організації з безпеки і співробітництва в Європі Макса Ван дер Стула

   

Вельмишановний пане Ван дер Стул!

Організація Українського Національного Руху м. Москви звертається до Вас з приводу незадовільного положення української діаспори в Російській Федерації. Українці на території Росії є однією з найбільших національних меншин. За деякими підрахунками — близько 20 мільйонів осіб. Офіційна цифра — близько 6 мільйонів осіб. Чому така розбіжність у кількості? Скільки всього українців в Росії? На це запитання можна легко відповісти, якщо уважно переглянути результати всіх переписів населення, які проходили на території Росії. І ми побачимо, що на початку століття українців на території Росії проживало близько 8 мільйонів осіб. Якщо виходити із цифри, яку подають державні органи Російської Федерації і даних перепису населення на початку століття, то чисельність українців зменшилась на два мільйони осіб. Це при тому, що українські сім’ї в переважній більшості були багатодітними.

В чому причина зменшення чисельності українців в Росії? На нашу думку, основною причиною є духовний і фізичний геноцид українців в царський і радянський періоди. Хоча на початку XX століття по 30-ті роки українська громада в Росії мала свої національно-культурні, духовні й освітні інституції, які частково задовольняли її потреби. Під час колективізації всі ці інституції були ліквідовані, а Їхні будівлі відібрано. Значна частина членів української громади були звинувачені у так званій контрреволюційній діяльності та шпигунстві і розстріляні. Місцем масових розстрілів українців в Москві був район Комунарки. Наведу лише декілька прикладів з Книги пам’яті в Інтернеті стосовно розстрілу в Москві 900 українців в 1937, 1938, частково 1941 та в 1942 роках. Аналіз біографічних даних розстріляних свідчить, що ці люди не могли, не були здатні чинити ці антидержавні злочини, в яких їх було звинувачено. Цей спеціальний список жертв совєтського тоталітаризму є один із багатьох подібних в ті часи. Це свідчення планового знищення, геноциду українців на території Росії в совєтські часи. Так, наприклад, Канюк Тихон Маркович, українець, народився в Волинській області, освіта початкова, працював теслярем московського заводу великого блочного будівництва, був 29.08.1937 р. звинувачений як учасник контрреволюційної терористичної організації. 23.09.1937 р. був засуджений і в той же день розстріляний, в 1957 р. 27 червня реабілітований. Інший випадок — Сосницький-Бучинський Ян Мартинович, українець, народився в Вінницькій області в селі Жуковці, освіта початкова, працював двірником у школі, 11.09.1937 р. був звинувачений в шпигунстві. 27.10.1937 р. був засуджений і в той же день розстріляний, в 1960 р., 2 вересня, реабілітований. Масові розстріли українців були в різних регіонах, особливо в місцях Їх компактного проживання. Так місцем масових розстрілів українців у Краснодарі був район Глиниськ, сьогодні це район дачного містечка. Під імперсько-тоталітарний прес потрапила практично вся українська громада в Росії.

Протягом десятків років національно-культурне життя українців в Росії було відсутнім, а точніше, носило чисто декларативний характер. Політика русифікації неросійських народів стала державною політикою радянського керівництва. Право на навчання рідною мовою було ліквідовано. Всі інші громадянські й політичні права і свободи були попрані. Відсутність засобів масової інформації рідною мовою, політика асиміляції перетворили значну частину українців в росіян. Під час радянських переписів населення українців документально переоформляли в росіян. Курйози виникали навіть в сім’ях де один із батьків, наприклад, був українець, другий білорус, а діти у них ставали росіянами. І це траплялося не лише у відношенні до українців, але й до інших народів. Так українці чисельно не збільшувались, а навпаки — зменшувались. Тому вище наведена нами цифра — 20 мільйонів — більше відповідає дійсності.

З часу проголошення керівництвом Радянського Союзу політики «перебудови» в суспільних відносинах в 1989 р. почали з’являтися перші національно-культурні товариства, серед яких Товариство української культури «Славутич» в Москві, а 1 листопада 1989 р. був створений Український Рух за Перебудову, який в 1992 р. юридично оформився в Організацію Українського Національного Руху (ОУН Руху). Після нас з’явилася ціла низка інших українських організацій в різних регіонах Російської Федерації, що дало можливість 23 жовтня 1993 р. створити Об’єднання Українців Росії.

12 червня 1990 р. Верховна Рада Російської Федерації проголосила Декларацію про державний суверенітет і тим самим юридично ініціювала розпад Радянського Союзу, а 12 грудня 1993 р. була прийнята вперше за всю її історію демократична Конституція, яка надала права громадянам різних національностей розвивати свої національно-культурні потреби. Але вони лише задекларовані, а для українців в Росії вони нічим не забезпечені й фактично не здійснюються, а часом і відверто порушуються.

Ось приклад. 18 травня 1995 р. на Брянській митниці (Росія) було знято з поїзда, який їхав по маршруту Київ-Москва, Гуменюка Віктора Миколайовича, за те, що він ввозив з України на територію Росії українські книги. Книги було вилучено згідно з Актом митного огляду №615 від 18 травня 1995 р. Дане рішення супроводжувалося звинуваченням в тому, що ніби-то ці книги мають антиросійський зміст і тому їх потрібно вилучити. На запитання пана Віктора, чи представники митниці вміють читати українською мовою, — відповідь була, — «експерти разберутся». Це затримання супроводжувалось допитом представниками Федеральної Служби Безпеки. Після чого його було звільнено. З цього приводу ОУН Руху звернулась до Урядів країн «великої сімки» та безпосередньо до Президента Росії Б.М.Єльцина. Дякуючи Керівництву Урядів «великої сімки» й Президентові Росії 8 серпня 1995 р. книги було повернуто. В даному випадку була брутально порушена Конституція Росії, яка гарантує права людини на вільне отримання інформації, забороняє цензуру і дискримінацію за соціальною, расовою, національною, мовною або релігійною належністю.

Даний факт не є поодиноким випадком. Ввозити українські книги спонукає те, що в Росії не створена відповідна база для видавництва україномовних книг, газет і журналів. На наші неодноразові звернення в Комітет Російської Федерації у справах друку з проханням підтримки видавництва україномовних газет, які зареєстровані українською громадою, ми отримали відповідь, що федеральним бюджетом не передбачено фінансування видавництво національних видань.

ОУН Руху м. Москви в межах законодавства Російської Федерації спрямовує свою діяльність на забезпечення національно-культурних потреб українців, а також на досягнення злагоди та зміцнення дружби народів Російської Федерації та України.

Сьогодні, як відомо, забезпечення національно-культурних потреб українців московського регіону, де проживає понад 1,5 мільйона етнічних українців, незадовільне. А саме:

відсутні будь-які державні учбові заклади з викладанням українською мовою, чи викладанням української мови та літератури, історії та культури України, як окремих предметів;

відсутні засоби масової інформації українською мовою та українські видання газет, журналів, книг, передач на радіо та телебаченні українською мовою та з України, які б фінансувалися урядом Російської Федерації. Маємо лише в одній районній бібліотеці м. Москви певну кількість українських книг та періодичних видань, в придбанні яких російська влада в основі своїй участі не брала;

немає закладів української культури: театрів, концертних залів, музеїв, немає навіть приміщень, де б члени українських організацій та товариств могли спілкуватися;

відсутня можливість передплати на більшість періодичних видань України в поштових відділеннях регіону. А ті, що можна передплатити, коштують в декілька разів дорожче ніж російськомовні часописи;

православні віруючі українці мають в Росії декілька парафій Київського Патріархату, але й вони зазнають переслідувань. Прикладом є Богоявленський Собор в м. Ногінську Московської області, піднятий із руїн архієпископом Адріаном і перетворений у центр духовної культури цілого району. Московська Патріархія приклала всі сили, щоб прибрати цей Собор до своїх рук. Ще в 1992 р. вона послала бойовиків сумнозвісної екстремістської організації «Пам’ять» для силового захоплення Собору. Тоді віруючі забарикадувались в Соборі і протягом тижня відстояли його. Московська Патріархія всі наступні роки домагалась Собору в судах, але всі судові рішення були прийняті на користь законного власника Богоявленського Собору — Богоявленської громади Української Православної Церкви Київського Патріархату. І лише в 1997 р. Арбітражний суд Московської області виносить судове рішення на користь іншої громади, громади Московської Патріархії, яка перед тим була зареєстрована Міністерством Юстиції Росії на вже діючий юридичний номер Богоявленської громади УПЦ Київського Патріархату, що вже є незаконним. Потім в порушення процесуальних норм 29 вересня 1997 р. ногінська міліція на чолі з її начальником полковником Сітніковим силою захопила Собор. Людей, що працювали в соборовому містечку і тих що прийшли на службу Божу, вигнали, жорстоко побивши, напівроздягненими на вулицю. Побили та заарештували також священнослужителів, у тому числі архієпископа Адріана, якого били, заломили руки за спину і наділи йому наручники. Пізніше мешканці соборового містечка та священнослужителі знайшли собі притулок в колишній фабричній казармі, де влада відключила світло, воду, газ.

Щоб якось виправити стан з правами українців в Московському регіоні наша Організація неодноразово зверталась до мера м. Москви Лужкова Ю.М., до віце-прем’єра Уряду Москви Ресіна В.І., до голови Комітету (пізніше Департаменту) з управління майном м.Москви Толкачова О.М. з проханням надати в оренду приміщення для української громади, але постійно отримувала відмову в наданні такого приміщення. Лише в 1997 р. Східне територіальне Агентство Комітету з управління майном Москви виділяло напівзруйноване приміщення для української громади за адресою вул. Мастеровая, д.17, к.2, але потім під тиском певних політичних кіл було вимушене відмовити (лист від 25.09.1997 р. №2351 за підписом заступника директора О.А.Сторожук). ОУН Руху також неодноразово зверталась до Федеральної служби Росії з питань телебачення і радіомовлення відкрити україномовні канали або програми на російському телебаченні, а також організувати ретрансляцію українських телевізійних каналів з України. Ці звернення також не дали бажаного результату, хоча були намагання в 1996 р. на 27-му дециметровому каналі ТБ в Москві двічі на тиждень, у вівторок, о 18.25 передавати огляд українських новин «Післямову», і в суботу о 19.30, показувати пізнавальні, розважальні та музичні програми. Цей канал охоплює незначну аудиторію телеглядачів. Внаслідок відсутності фінансової підтримки ця телетрансляція проіснувала недовго.

Наша Організація зверталася також в Комітет Культури м. Москви з проханням на базі національних, культурних, духовних і релігійних цінностей, які в різні часи були вивезені з України, створити Український історичний музей. Ця пропозиція теж не знайшла відповідної підтримки у Керівництва Комітету.

Наші звернення в Департамент освіти м. Москви з проханням відкрити українські школи в місті не знайшли відповідної підтримки в його керівництва.

Що стосується релігійного життя українців в Росії, то воно знаходиться в дискримінаційному положенні. Наші звернення на захист Богоявленської громади УПЦ КП до Генеральну Прокуратуру РФ, до Президента, Державної Думи, Ради Федерації, Конституційного Суду не змогли захистити наші права. Сьогодні продовжуються заходи по знищенню українських релігійних громад. Існує ціла низка підписаних Керівництвом Росії міжнародних договорів в сфері захисту прав національних меншин, а також міждержавний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Російською Федерацією. За цим Договором Росія, як держава, зобов’язалась захищати і розвивати права українців на своїй території, але, на жаль, жоден із пунктів Договору на сьогоднішній день не виконується.

Дивно чути про протести Міністерства закордонних справ РФ, або депутатів Державної Думи Росії про якесь порушення прав росіян в Україні. Вони добре знають, що Україна добросовісно виконує свої договірні зобов’язання тому, що на її території з державного бюджету фінансуються 2399 російськомовних середніх шкіл. В Росії україномовних шкіл — 0. Україна утримує державні російськомовні дошкільні заклади, які відвідують 280 тисяч дітей. В Росії україномовних дошкільних закладів — 0. В вищих учбових закладах України навчаються російською мовою 35% студентів від загальної кількості. В Росії україномовних — 0,001%. В Україні виходять 1195 російськомовних часописів, що складає 49,5%. В Росії україномовних — 0,001%. Практично всі теле- і радіоканали в Україні транслюють російськомовні програми, не кажучи про ретрансляцію російських телевізійних і радіоканалів на територію України. В Росії нічого подібного ви не знайдете. В Україні утримуються на державному бюджеті 14 російськомовних театрів. В Росії україномовних — 0. В Україні 55% всього бібліотечного фонду є російськомовним. В Росії україномовних — 0,001%. Православна церква Московського Патріархату в Україні має понад 7000 приходів і ніхто їх не переслідує. А в Росії? Справді, як сказано в Біблії, «смітинку в чужому оці помічають, а в своєму — колоди не бачать».

Виникає закономірне запитання, чому Російська Федерація, яка не виконує свої договірні зобов’язання, весь час, висуває безпідставні звинувачення іншій стороні? Може тому, що їх ніколи не цікавила доля людей. Люди для імперії ніщо, власні інтереси все!

Шановний пане Комісар! При оцінці становища з правами людини української національної меншини в Російській Федерації прийміть до уваги також її печальну історію.

З повагою Голова ОУН Руху м. Москви Віктор Гуменюк

27 серпня 2000 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори