пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200023
27.12.2000 | І.Сухорукова, м.Харків

Ми звикли обманювати самих себе.

   

Це природно, бо нам усім дуже хочеться вірити у те, що незалежна держава Україна, не зважаючи на труднощі, розвивається поступово і неухильно. От і комуністи у нас, нарешті, вже не є більшістю в парламенті. Праві перемогли, правду кажучи, не дуже і не зовсім законним шляхом, але ж більшість є більшість. І тільки маленькі рисочки нашого життя непокоять все більше і більше. Такі собі майже нецікаві рисочки. Іншого разу і зовсім би не варті уваги. А як згадаєш усе разом, так і заволаєш: «Боже ж мій! Де ті праві, національно свідомі? Хто і що там будує?

І скажеш собі жорстоку правду, що живемо ми при розвинутому соціалізмі «з елементами регульованого ринку», який більш схожий на патрульований базар.

От вам свіжий приклад.

Станція харківського метрополітену імені Метробудівників відтепер зветься: «Станція Метробудівників імені Григорія Ващенка». Рішення це прийняте депутатами Харківської міської Ради, і це з їх злої волі кожен метробудівник замість свого прізвища від батька-прадіда має єдине ім’я, чи, може, прізвисько? А про норми російської мови взагалі ніхто не подумав. Ну, депутатам міської Ради наче це і не обов’язково, але ж є у місті топонімічна комісія, до складу якої входять поважні люди, професори і доценти Національного університету, працівники шанованої бібліотеки ім.Короленко, журналісти. Це ж їх обов’язок слідкувати за топонімічним середовищем міста, в якому ростуть майбутні громадяни України, може їх не питали? Де ж наші чисельні захисники російської мови, чи не їх, в першу чергу, обов’язок слідкувати за збереженням російської мови, а не перетворювати її на номенклатурний суржик?

Ні, це не прізвище видатного українського педагога увіковічено, як могли би подумати наші співвітчизники після остаточної перемоги правої справи, це рішення прийняли депутати міської Ради, щоб завжди пам’ятали у прізвище колишнього хазяйновитого секретаря обкому КПУ напівзруйнованого Радянського Союзу. А головною його заслугою «батьки» міста вважають початок будування метро у Харкові, забуваючи нагадати про те, що саме з ініціативи цього ж самого Григорія Ващенка почали будувати Салтівський житловий масив і не знайшли кращого місця ніж поля зразкових харківських чорноземів, якості яких заздрили багато країн, які вже втрачені для України назавжди. Депутати міської Ради, які приймали це рішення, знали, що робили. Як і депутати обласної Ради, які ініціювали це перейменування. Бо між ними і колишнім секретарем обкому КПУ немає ані розбіжностей в ментальності, ані ідеологічних відмінностей. «Нащадки вдячні.» Все як годиться. «Правое дело» роблять представники номенклатури і роблять так, як вміють і хочуть, бо справжні праві перегризлися із-за місця під сонцем, вплив на суспільство і владу майже втратили, і не можуть, навіть, протистояти навалі «громадських» організацій та об’єднань на кшталт партії «Союз», «Русского Движения Украины» або «За культурно-языковое равноправие». Не можуть наполягти на тому, щоб влада місцева та центральна, виконуючи закони України, приборкала «Партию славянского единства (ПСЕ)», яка відверто порушує Конституцію України, Кримінальний Кодекс України. Так, у Харкові на протязі останніх років час від часу з’являються метелики «Партии Славянского Единства», що не мають ані вихідних даних, ані координат організації. Взагалі чи має адресу ця організація у Харкові? Чому органи влади, яким згідно Закону України «Про об’єднання громадян» належить обов’язок контролювати діяльність партій та громадських об’єднань, впритул не бачать запрошень цієї організації зустрічатися кожної п’ятниці у самому центрі міста — біля станції метро «Площа повстання», на несанкціоновані мітинги, на яких пропонується «бесплат- ное предоставление народно-патриотической прессы».

Влада не звертає ніякої уваги на активізацію діяльності організації, представники якої два чи три роки тому вже скоїли у Харкові кримінальний злочин — підпалили приміщення Народного Руху України та єврейський культурний центр. Символічно, що станція метро «Площа повстання» і станція імені першого секретаря обкому КПУ знаходяться на лінії, яка з’єднує ці дві станції, і добре демонструють хто дійсно при владі і як саме у Харкові будується незалежна демократична держава Україна.

Або інший приклад: декілька громадських організацій Харкова, не згодні з політикою Росії в Ічкерії, вирішили провести антивоєнний пікет перед консульством Росії у Харкові. Отримали належним чином дозвіл у райвиконкомі, але втрутився міськвиконком, і намагався зробити все можливе, щоб умовити організаторів пікету відмовитися від його проведення, бо це може засмутити «нашого друга — Консула Росії». Влада пропонувала іншу площу, один з найкращих залів міста (безкош- товно!), зустріч з представниками ЗМІ, а коли це не допомогло, почали натякати, що можуть бути сутички із соціалістами, які не підтримують антивоєнні гасла. До речі, соціалісти цією подією і зовсім не переймалися. Останній аргумент представника міськвиконкому був зовсім дивовижним: «Росія розсердиться, не дасть нам газу і через ваші пікети мешканці міста залишаться без світла і тепла». Хто повинен забезпечувати світло та тепло у місті, і проводити політику держави, яка їм надає чималенькі пільги, присвоює ранги, а потім платить пенсію, яка в 8-10 разів перевищує пенсію пересічного громадянина? Дивна психологія тих, хто, безперечно, закінчив університет марксизму-ленінізму і вважає себе матеріалістом — не внаслідок поганої праці відповідних структур і відомств немає грошей на купівлю енергоносіїв, а внаслідок діяльності представників громадських організацій, голос яких вже майже не чути в Україні.

Ось і стоїть у Харкові, серед найвеличезного у Європі майдані пам’ятник Леніну, на майдані Свободи стоїть пам’ятник тому, хто її задушив. І наші чиновники, відкинули комуністичну риторику, а разом з тим і позбавилися і тих крихт декларованої у минулому відповідальності за життя населення.

І під байки про перехід до ринку риються наші старі у смітниках, і з сльозами на очах згадують добрим словом радянську владу, і лають незалежну Україну, не розуміючи, що ось вона радянська влада — нікуди не ділася, тільки чомусь каже, що вона тепер національна, українська. А вже про справжню незалежність від примх сусідніх держав — це ми можемо тільки мріяти.

Якось до нас приїхав молодий митець з Нижнього Новгороду, який народився в Україні — у Донецьку. Спочатку він побував у рідному місті, потім завітав до Харкова. Він і його друзі у Новгороді бажали познайомитися з українською пресою. В рідному Донецьку наш гість не знайшов жодної української газети. В Харкові я, добре побігавши по кіоскам, таки знайшла регіональну газету «Слобідський край» та центральну «Голос України». Тому мені смішно чути заяви Міністерства іноземних справ Росії про утиски російської мови в Україні, або репортажі Наталії Кондратюк на цю ж тему. Було б смішно, як би не було б так сумно. Бо за майже десять років існування нашої держави цінувати свою гідність ми так і не навчилися, як і не навчилися усвідомлювати, в якому просторі живемо: чи то в Радянському Союзі? Чи то в Слов’янському союзі? Чи може в Українській державі, яка має зовсім інші особисті інтереси, ніж перші два союзи і яка повинна відстоювати зовсім інші цінності, навіть, якщо це не подобається нашім сусідам на Сході чи на Заході.

І наша права парламентська більшість повинна таки з’ясувати — кого саме вона перемогла: чи застарілу ідеологію, чи невелику кількість людей настільки соціально близьких нашим чиновникам, що пересічному громадянину, не досить обізнаному у політиці, лівих з правими неможливо розрізнити.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори