пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200025
27.12.2000

КГБ ДАВ НАМ РОБОТУ НА ВСЮ РЕШТУ ЖИТТЯ

   

Інтерв’ю кореспондента журналу «Українська культура» з виконавчим директором Харківської правозахисної групи Єгеном Захаровим та правозахисником, у минулому політв’язнем Василем Овсієнком.

Іван Малюта. Панове, наш читач хотів би знати, що це за організація — Харківська правозахисна група — та що це за Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР, над яким ви працюєте.

Євген Захаров. Харківська правозахисна група існує з 1988 року як підрозділ «Меморіалу», а з 1992 — як окрема юридична особа. У ній тепер біля 50 членів, у штаті працює 25 осіб. Ми видаємо бюлетень «Права людини», ведемо широку просвітницьку роботу, спрямовану на формування правової свідомості громадян, організовуємо семінари й конкурси серед студентів і старшокласників, видаємо багато правничої літератури, намагаємося допомогти людям у конкретних випадках порушень їхніх прав державними органами, аналізуємо стан з дотриманням деяких ключових прав людини — свободи висловлювань, захисту від катувань і жорстокого поводження та інших.

І.М. Ви теж колишній політв’язень?

Є.З. Бог милував, але я був близький до цього. Я розповсюджував літературу самвидаву, у 80-х був у Харкові представником Фонду допомоги політв’язням, організованого О.Солженіциним, листувався з друзями-політв’язнями, які були у таборах. Це була досить небезпечна справа.

Тож цей проект — лише одна з наших тем. Ми його виконуємо разом з нашими колеґами в інших країнах Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР. Він має загальну назву «Східна Європа — спільна земля» і спонсорується в межах цього проекту. Це суто громадянська, недержавна справа. Вона тримається на активній громадянській позиції окремих людей, на ентузіязмі. Нас підтримують зарубіжні благодійні фонди. В Україні на цю діяльність ми ще ґрантів не отримували.

Центр проекту у Варшаві. Одним із його результатів має стати Словник дисидентів. Польщі в ньому відведено 180 імен, колишньому СРСР за винятком національних рухів — 210 імен, Україні — 120, решті країн менше. Цей Словник має вийти анґлійською, польською та російською мовами. Крім того, кожний національний партнер — а вони є практично в усіх країнах цього реґіону — дістає право видати Словник своєю мовою, на свій розсуд доповнивши свою національну частину. Ми цим правом неодмінно скористаємося. Уведемо до нього кількасот імен. Сьогодні ми вже закінчуємо свою частину Словника: підготували 120 біографій обсягом в середньому 5000 знаків кожна, підготували вступне есе, коротку хроніку національно-демократичного руху, бібліоґрафію, фото кожного персонажа.

Щоб виконати таку роботу, необхідно зібрати інформацію у вигляді документів, фотоґрафій, книжок, спогадів, рукописів про новітній період української історії, пов’язаний з моральним спротивом тоталітарному режимові та політичними репресіями. Тобто ми збираємо матеріяли з історії правозахисного руху в Україні у післясталінські часи — до перебудови. Формуємо архів, маємо намір створити музей, де сконцентрувати якомога більше джерел, щоб ним могли скористатися майбутні історики. Зараз час накопичування джерел. Доки ще живі більшість учасників тих подій, їх потрібно записати. Автобіоґрафічні розповіді — безціннне, а часом ледве чи не єдине джерело. Адже матеріяли судових справ далеко не завжди відображають істину: суд мав свою правду, а підсудний свою, яку часто приховував. Тепер же колишній в’язень може не боячись розповісти все. Ми знаходимо цих людей, беремо в них аудіо- і відеоінтерв’ю, копіюємо їхні матеріяли і на цій основі пишемо біоґрафічні нариси. Ми намагаємося працювати на науковому рівні, але розуміємо, що він може бути забезпечений лише тоді, коли не стане ніяких обмежень на доступ до інформації. Адже досі ці справи закриті. Доступитися до документів практично не можна.

Тепер архіви збирає багато хто. Я недавно дізнався, що дехто з киян передав свої матеріяли московському «Меморіалові». А це втрата національного багатства. Його треба концентрувати в Україні. Але хто в нас за такі матеріяли платить гроші? Я так думаю, що нехай вони збираються будь-де, аби не пропали назовсім.

Скоро ХПГ видасть список або каталог осіб, які були репресовані з політичних мотивів від середини 50-х до середини 80-х років. Ідеться про засуджених або репресованих у позасудовому порядку (наприклад, запроторених з політичних мотивів у психіатричні лікарні). У нашому списку більше двох тисяч осіб.

Василь Овсієнко. Українські дослідники Іван Лисяк-Рудницький, Георгій Касьянов, Анатолій Русначенко пишуть, що в цей період «засвітилися», тобто проявили значну активність, були засуджені або пройшли по справах десь від 700 до 1000 осіб.

Є. З. Насправді значно більше. Ми включаємо учасників правозахисного, політичного, релігійного, робітничого спротиву, «відмовників». Я впевнений, що це далеко не все. Таких людей було значно більше. Цю добірку ми хочемо видати, щоб удосконалити методологію пошуку: кого ми шукаємо, які категорії людей. У нашому списку обов’язково будуть помилки. Його треба вважати робочим документом, який придасться майбутнім історикам. Тож ми при нагоді хочемо закликати колишніх репресованих, їхні родини, знайомих, щоб вони відгукнулися і приєдналися до нашої роботи. Звертатися до нас так: 61002, Харків-2, а/с 10430, тел./факс (0572) 436455.

І.М. Наскільки широка буде інформація в цьому списку?

Є.З. Довідки будуть невеличкі. Роки життя, діяльність, репресії, подальша доля. 5 — 7 рядків на особу. У кого дві-три судимості — то більше. У Словнику ж будуть доволі просторі біоґрафічні нариси.

І.М. Пане Василю, чому ви, філолог, відомий правозахисник і політик (адже досі є заступником голови Республіканської Християнської партії), зосередилися нині на Міжнародному Словнику дисидентів Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР?

В.О. Якщо щось відбулося, але про це не написано — то його й не було. І навпаки, якщо чогось не було, а про нього пишуть і говорять — то воно таки було! Міфи, які застряли у свідомості людей, часом діють ефективніше, ніж історичні факти.

На жаль, історія — не завжди те, що було, але те, що записане. Якщо учасники значних суспільних подій, очевидці та обізнані люди не подбають, щоб записати правду, то настануть нові часи і нові люди, які напишуть історію за своїм розумінням. Або так, як їм треба. Або як їм замовлять. Тож щоб історія була правдивою і справедливою принаймні щодо нас, мусимо зафіксувати її на папері й опублікувати. І вже цього історична наука не посміє обминути.

Тепер мені часто доводиться повторювати ці слова, бо ми, українці, якось не вміємо подбати про належне утвердження себе у світі. Скажімо, ми становили 16% населення СССР, а в кожному політичному таборі упродовж усієї радянської влади ми становили близько половини континґенту (був такий мудрий термін). А це означає, що українці завжди боролися за свої людські й національні права. Правда й те, що за однакові дії в Україні російські окупанти карали куди тяжче, ніж у Москві. У період перебудови московські письменники подіставали з шухляд те, чого не могли опублікувати за тоталітарного режиму. А українці не мали чого діставати. Бо російська влада старанно витрушувала все не тільки з шухляд, а й із душ. Разом з душами. Правда й те, що українці були дуже стійкими, рідко хто ламався в неволі. Правда, що й режим там для нас, українців, був тяжчим уже в силу того, що утримували нас на чужині (в Мордовії та на Уралі). Нам тяжче було організувати вихід інформації про себе на волю, за кордон. А тим часом в табірних акціях спротиву основною силою були таки українці. І даремно українофоби і самоїди вправляються в анекдотах, які ми, українці, погані. Ми не гірші за людей.

І от я дізнався, що готується Словник дисидентів і що Україну в цьому проекті представлятиме Харківська правозахисна група. (Я би казав: «Словник опору». Бо слово «дисидент» означає «інакодумець». Тобто відступник від офіційної ідеології. В Україні були й такі, але багато хто з самого початку мав інший, не комуністичний світогляд. Але цей термін уже утвердився в Західній Європі, і з тим нічого не можна зробити).

На пропозицію виконавчого директора ХПГ Євгена Захарова я вступив до неї і вже ось майже два роки працюю як координатор проґрами. І вважаю, що моя участь у цьому проекті корисна. Хоч я за фахом філолог, та знаю правозахисний рух із середини (ув’язнений був з 1973 до 1988, з перервою, загалом на 13,5 року, в тому числі за участь в Українській Гельсінкській групі). Я знайомий з дуже багатьма учасниками правозахисного і національно-визвольного руху, тому мені легше з ними розмовляти. Я орієнтуюся в літературі самвидаву, перечитую дослідження. Тобто я перекваліфіковуюся на історика правозахисного і національно-визвольного руху. І при цьому я би не сказав, що моя політична активність підупала. Навпаки, ця тематика дає мені можливість кваліфіковано вести антикомуністичну, антиімперську пропаганду і просвітницьку роботу. Адже я виступаю як публіцист (сього року відзначений премією ім.В.Стуса), а як просвітянин обійшов із лекціями сотні студентських та учнівських аудиторій. Учителі, студенти охоче слухають мої розповіді про шістдесятників, правозахисний рух, школярі — про Василя Стуса, творчість якого вони вивчають. Місцеві організації Республіканської Християнської партії влаштовують такі зустрічі. Я витримую по декілька виступів на день. Зі мною беруть інтерв’ю місцеві ґазети, радіо, телебачення. Не треба агітувати за свою партію — доволі лише згадати її. А які ми люди і чи варто з нами мати справу — хай судять самі.

Ось, скажімо, вирушив я «на етап» у Галичину 19 січня, а повернувся до Києва 12 лютого. За 24 доби відвідав і записав розповіді 29 колишніх політв’язнів і привіз 72 години аудіозаписів (три доби чистого говоріння!). Потім поїхав у Коломию, до Чорткова. Попутно виступив у двох університетах, семи училищах, кількох школах. Попри те, що здобув неоціненні скарби, я мав неабияку втіху від спілкування з рідкісними в цьому світі, дорогими моєму серцю людьми: Дмитро Квецко, Григорій Прокопович, Мирослав Мелень з «Українського національного фронту», їхні послідовники Зорян Попадюк і Яромир Микитко, Любомир Старосольський, члени Української Гельсінкської групи Мирослав Маринович, Оксана Попович, Ірина Сеник, Богдан Ребрик і десятки інших. Тішуся, що всі вони залишилися такими ж високими духом, якими я їх знав особисто, з розповідей чи з літератури. Скажу вам, що в наш час — у 60-80-х роках — кагебісти добирали в неволю високоякісні кадри. Це в 20-40-х косили всіх підряд. У політичних таборах концентрувалися справді найкращі люди нашого часу. І я мав щастя там з ними спілкуватися! А тепер відвідую їх, знайомлюся з їхніми родинами. Це прекрасні люди. У них славні дружини і ще славніші дітки. Скажімо, 16-літній син Яромира Микитка Олекса записав мені чудові свої пісні на слова Ліни Костенко і Василя Стуса, а другокласник Василько Мармус — повстанських пісень та політичних коломийок («Зголосився комарик до повстанців, щоб кусати москалів-голодранців»). Його батько Володимир разом із вісьмома хлопцями підняв над Чорт-ковом національні прапори вночі проти 22 січня 1973 року.

Певно, що найбільше таких людей у Галичині. Скажімо, в Коломийському районі є ціле «кубло антирадянщиків» — 1958 року тут засудили десятьох хлопців на чолі з Богданом Ґерманюком — «Об’єднану партію визволення України». Більшість із них із села П’ядики. А з села Печеніжин — «Спілка української молоді Галичини», заарештована навесні 1973 року (лідер Дмитро Гриньків). У Коломиї живуть репресовані священики Зиновій Карась та єпископ-ординарій Коломийський і Чернівецький Павло Василик. Там живе леґендарний повстанець, а потім антирадянщик зі «стажем» 32,5 року Мирослав Симчич. Але я й у Києві та довкола нього записав декілька десятків людей. Наприклад, по сім годин мені наговорили Михайло Горинь та Євген Сверстюк — хто б цих заклопотаних людей «розколов» на таке? Я недарма називаю себе «хазяїном пересилки»: багато хто з колишніх політв’язнів, приїхавши до Києва, зупиняється в мене. Отут я й ставлю перед ними диктофон. Тепер готуюся до мандрів на південь України.

Як правило, це довільна, жива, не обмежена часом розповідь. Але я допитуюся:
- якого ви роду (може, родичі брали участь у національно-визвольній боротьбі, були репресовані);
- де навчалися, в яких роках;
- в чому полягав ваш спротив, що було інкриміновано;
- коли заарештували й судили;
- де вас утримували; найзначніші акції протесту в неволі — дати, вимоги, покарання, найяскравіші епізоди;
- які маєте публікації, де писалося про Вас;
- коротко — що робили після звільнення.

Є.З. Ми списуємо ці аудіоінтерв’ю на папір і даємо людині внести виправлення — тоді воно стає документом. Інтерв’ю, окрім В.Овсієнка, записують, обробляють і готують біографічні довідки також Ірина Рапп, Софія Карасик (їхні чоловіки теж сиділи по три роки за «наклепи на радянську дійсність» за ст. 187-1, а самі вони зазнали позасудових репресій), Борис Захаров, Володимир Каплун. Вячеслав Баумер розшифровує записи. Технічну роботу виконує Ольга Звягінцева, базу даних робить Олександр Агєєв. Він верстає всі наші видання. З цих аудіоінтерв’ю ми хочемо видати книжку. Може, й не одну. З відеозаписами допомагає нам Вахтанґ Кіпіані.

Крім того, ми започаткували серію видань з нашого архіву — спогади людей, які брали участь у правозахисному русі. Хочемо показати різні варіянти духовного спротиву тоталітарному режимові. Готуємо до видання тритомник Михайла Хейфеца, куди увійдуть його «Украинские силуэты», «Место и время», «Военнопленный секретарь» та інші твори про в’язнів Мордовських таборів 70-х років — В.Стуса, В.Чорновола, М.Руденка, З.Попадюка, П.Саранчука, П.Айрікяна та інших. Недавно політв’язень, член Української Гельсінкської групи Петро Січко знайшов спогади своєї вже покійної дружини Стефанії Петраш, теж політв’язенки, про славну їхню родину (їхній покійний син Василь Січко був членом УГГ, відсидів 6 років за правозахисну діяльність, син Володимир — 3 роки). До книги увійдуть також розповіді самого Петра Січка про себе і родину, вироки, заяви, знімки. Уже вийшли спогади «Записки адвоката» дисидентки Діни Камінської, яка захищала Володимира Буковського, Павла Литвінова, Юрія Галанскова та ін. Досі в Луганську живе й працює адвокатом Лідія Яківна Немиринська. Вона захищала Миколу й Раїсу Руденків, Йосифа Зісельса, Віктора Нєкіпєлова, віруючих, Худенка в Казахстані. Написала нариси про десять своїх справ. Вона зберегла багато матеріялів, а дещо ми їй знайшли.

У рамках проекту «Східна Європа — спільна земля» надалі робитиметься ціла Енциклопедія дисидентства. Треба буде написати статті не лише про окремих людей, а й про найзначніші події, організації, твори самвидаву. Насамперед маємо скласти перелік, що саме треба до неї включити.

В.О. Московська «Хроника текущих событий» давно гуляє в Інтернеті. А Чорноволового «Українського вісника», «Вісника репресій» Надії Світличної ніхто туди не ввів. А це ж неоціненні джерела! А хто укладе корпус українського самвидаву? Це ж кілька томів! Хто складе енциклопедію українського опору? Знаю, що за це береться видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Бачу, що й там нам треба взяти участь, бо ж маємо багато готового матеріялу.

Одне слово, КГБ дав нам роботу на всю решту життя. Ще й мало буде.

Опубліковано в журналі «Українська культура», ч. 5, 2000 року зі значними скороченнями.


Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори