пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200025
27.12.2000 | Євген Сверстюк

Василь Стус. 15 років. Міра присутности

   

Вже вкотре збирає нас поет, якого місія – єднати людей.

Василь Стус – висока постать, що піднялася над малим часом, над мілинами часу.

Василь Стус – вольова людина: йому вдалося зреалізувати свій талант за умов, де інші гаснуть і посилаються на умови.

Василь Стус – щаслива людина: його спадщина не пропала, хоча лежала в пропасти. Знайшлося кому рятувати його творчість — збирати, опрацьовувати, видавати. І то в наш час, коли скрізь бракує розумних рук.

Загиблий Василь Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися.

Він справді «у смерті повернувся до життя».

ВІДЛУННЯ СМЕРТИ

Якщо говорити про зворотну луну його загибелі — вона була великою. То був час, коли грім було далеко чути. Усі радіостанції світу повідомили про загибель українського поета. Комуністи заметушились.

Цей грім вдарив і по його друзях — і теж пробудив. Чимало сміливих акцій проходило під його іменем – за законом зеківської солідарности.

«Стуса ми не здамо» — висіло в повітрі.

«Стуса не забудуть» — це стало зрозуміло тим, що дозволили без шуму видати книжку «Дорога болю».

«Від Стуса краще відійти, умивши руки» — здогадалися кагебісти після кількох спроб виправдати свій вирок.

Стус був найбільшим, найбільш відвертим і дошкульним ворогом КГБ, бо, здається, тільки він написав звинувачення тій бездушно жорстокій і антиукраїнській потворі. Звинувачення від імені свого народу.

Воно звучить. Воно завжди звучатиме.

Нарешті, коли труна з його прахом з’явилася в Києві під синьо-жовтими знаменами в руках друзів, гідних тримати ці знамена, — стало ясно, що Стус таки переміг.

То було перше диво його повернення до життя.

ВИСОКЕ СЛОВО

Слово Василя Стуса зайняло свою висоту і утримує її. Маніфестація вільного поетичного слова зі сцени в українську глушину прийшла з іменем Стуса. Ще в кінці 80-тих Львівський молодіжний драматичний театр (реж. В.Кучинський) виступав у містах України з віршами Василя Стуса та інших опозиційних поетів, і ще при комуністичному режимі він був відзначений премією Василя Стуса. То був початок перемог: поет владно зайняв високу нішу, яка чорніла в самоті — нішу великої вільної справжньої поезії.

Та премія теж була викликом режимові, який визнавав тільки державні нагороди і терпіти не міг якихось громадських інституцій.

До речі сказати, в час епідемічної девальвації, коли перший президент держави стає «довіреною особою Суркіса» і коли мало не всі бажаючі стають академіками — премія досі тримається на рівні свого імені.

Отже, у важкій боротьбі за піднесення і утримання рівня, де культура зберігає справжність і відкритість до інших культур, Василь Стус утримує своє місце.

ГЕРОЇЧНА ПОСТАТЬ

Для масової свідомості Стус залишається легендар-ною постаттю незламного борця за волю України.

Є люди, яким здається фальшивим таке «використання» поета. Вони обурюються з «примітивізації» і з «перетворення особи на прапор».

Вони, певно, мають свою рацію. Але їм можна виставити батальйон опонентів — майорів, прапорщиків, вертухаїв і стукачів, які конвоювали поета на його хресній дорозі. І вони будуть свідчити, що Стуса як поета не знають, а знають його як запеклого націоналіста — «всегда говорил по-украински», вічного борця і справді небезпечного для держави ворога. «Он ваш герой» — скажуть вони. І їхні свідчення будуть правдиві. Це ж їм він у суді кинув слова Лермонтова: «И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь».

Україна потребувала героя — і він з’явився. Бо таки справді Василь Стус був чи не найпослідовнішим борцем проти комуністичного режиму, боровся самовіддано і загинув на барикадах протистояння.

Як мало хто, він таки словом і ділом здобувся на постать героя. Отже, мають усі підстави робити з його імені прапор також і ті, що віршів не читають, а вибирають з них тільки цитати для транспарантів.

І вони мають більше рації, аніж ті, кому Стус як постать героїчна і Стус як поет, власне, байдужий. Це не їхній поет і не їхній герой. Та чомусь їм кортить поставити його поруч з собою.

Популярність його імені така, що вони не можуть обминути культурного поля навколо нього і, зі свого боку, якось прилаштовуються. Мовляв, задля «очищення і демітологізації» образу. Це темне і модне слово десь на узбіччях назбирало багато різних адептів, і вони жонглюють ним, хто як уміє, імпровізуючи нібито модерні заклинання проти міту, власне — проти іншого бачення.

Нагадаймо, що міт — це ясне бачення великого! Василь Стус — містик, а це слово їм у носі крутить. Якби струснути з того всього словесну полову, залишиться твереза приказка: «Возиться, як кіт з оселедцем».

У кота і час є, і сила дармує…

ПОЛЕ ЛІТЕРАТУРИ

Василь Стус працює вже з десять років на ниві літературознавчої думки, і то в двох іпостасях: як непересічний літературний критик, і як об’єкт дослідження. Він належить до числа небагатьох авторів, навколо яких є постійний рух, текстологічні дослідження, суперечки — створюється простір активної думки. Тимчасовий аспірант Інституту літератури повертається в той інститут і урухомлює його омертвілу структуру. Немає фінансування, але й немає нагляду. То саме пора Стуса. Він будить, тривожить і не дає спокою тим, хто доторкнувся до його «палімпсестів».

І ось виходить при тому ж інституті 9 книжок творів Стуса. Нічого подібного за десять років там не бувало: це єдиний живий нерв і джерело, що б’є в цій занепалій ідеологічній сторожці.

Уявімо собі: 15 років тому хтось в Інституті літератури на Вченій раді сказав, що таке трапиться до 2000 року з іменем і творчістю з/к, убієнного в камері зони 36 5 вересня 1985-го!

Усі розумні визнали б такого навіть не гідним психлікарні!

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР

За 15 років Стус великою мірою наповнює також український інформаційний простір, зокрема ефірний простір України.

Пісні на його слова лунають в усіх концертних залах, може, за винятком урядових концертів у палаці «Україна».

І то не просто данина імені — то дух, який підняв до високої творчості багатьох молодих виконавців і композиторів. Зі словом Василя Стуса в залі проскакує іскра. І ніщо не гасить її, окрім важкої навколишньої сірості.

Сприяє тут іще одна делікатна обставина, що стосується конкуренції імен в літературі. Чого гріха таїти – заздрість і підступи завжди гніздилися там, де видають книжки. А Стус своєю долею піднявся настільки високо над усим цим, що десь на долах можуть його «демі-тологізувати», вираховувати показники його популярності, адаптувати до шкільної програми, а він стоїть у своєму культурному небі, відсторонений і задивлений у вічність.

СТУСА ЛЮБЛЯТЬ

Не всі. Таких і не повинні любити всі. Але він любив — і його люблять. І знають: йому нічого ні від кого не треба А підіймати чи понижувати Стуса, прославляти чи замовчувати — це вже клопіт інших.

Просто жаль, дорогі мої краяне, що за десять вільних років самі ви не виросли, не запанували, не просвітліли, а Бог же дарував вам сонце свободи!

СЛАВА

Слава Стусова піднімається і опускається разом з нами. Нині український народ знеславлений – і поетове ім’я тихне. Однак вже коли його слава тягне когось за собою, то – назавжди.

Будьте обережні!

Скажімо, був такий, приставлений до Стуса 20 років тому адвокат Віктор Медведчук. Стус його розкусив і прогнав.

Прогнав то й прогнав, кар’єрі того це не зашкодить, навіть навпаки, оцінять, що націоналіст впізнав і відштовхнув ленінця, молодого і перспективного. Кар’єра бідолашному настільки сліпила очі, що він і не зрозумів, до кого його приставили в суді. Він подумав: «Це і є мій золотий щабель». А то вже було ім’я, яке крокує в історію. В глухій залі закритого суду те позначене знаменням ім’я вже відкидає свою тінь…

І коли в службовому пориві адвокат виголосив слово звинувачення замість захисту, судові чиновники усе це проковтнули, як момент успіху. Вони і не подумали, що великий транслятор історії вже передає їхні убогі тексти у вічність.

І ось у числі 58 «Хроники текущих событий» з’являється повідомлення про суд над Стусом – і з’являється вираз «адвоката» Медведчука: «За все свои преступления Стус заслужил наказание»… Різні були адвокати в совєтських політичних судах, а такого ще не бувало, щоб його цитувала скупа історична хроніка. Медведчук стає символом кагебістської адвокатури. Він пре «захищати», не дивлячись на всі протести і відмови, не помічаючи, що входить у велику історію.

«Хроніку» перекладуть на іноземні мови, і будуть вивчати ці «преступления». Це листи до академіка Сахарова, генерала Григоренка, до Л. Лук’яненка, до київських друзів, це заява в прокуратуру, це вірші… Ото і всі «преступления».

Хто ж були ті люди, що робили з поета злочинця? Може, хтось їх стримував? Чи це були особи? Чи й тут була «колективна відповідальність» за беззаконня?

Чи хтось досліджував це все?

Мовчимо?

І ось на 9-му році незалежності України, за яку Стус поклав життя, з’явиться список нагороджених президентом Л.Кучмою. Серед перших героїв — Медведчук! Він по своїй драбині дійшов таки до місця поряд з президентським!

Але драбина це один рахунок, а слава – то інший рахунок. І тут слава захисника-ленінця зустрілася зі славою захисника незалежної України.

Десь з Мюнхену чи з Єрусалиму телефонує Мойсей Фішбейн, лауреат премії ім. Василя Стуса, і запитує:
- Там у вас з’явився новий герой і борець за незалежність — Медведчук, — це що, той самий адвокат, про якого писалося в 58-му числі «Хроніки»?
- Так, той самий.
- А чому всі мовчать?
- Може, бояться: він нібито «усіх в кишені тримає».
- Не може бути: у нього, крім партквитка, нічого в кишені не було.
- Україна збідніла, а він розбагатів.
- Чому його бояться?
- Кажуть, «страшний чоловік».
- То, може, Стуса треба заборонити: все-таки Медведчук кваліфікував його, як злочинця?
- Як заборонити? У нас же демократія!
- То нехай демократія має совість і вибирає між Стусом і Медведчуком!
Від цих питань не заховаєшся.
Якби у наших предків не було Бога і його Закону…
Якби у нас не було Сковороди і Шевченка…

Якби не було Лесі Українки, Липинського, Стуса, то можна було б сказати: «Ми інша порода людей! Герої нашого часу виростають з брехливих комсомольців… Наші мільйонери виростають з хитреньких комуністів… Їхні капітали не шахрайством, а «законом» оформлені…» «Пустіть нас до Європейської спільноти!». Але Європа таких може пустити… тільки в клітку.

Отже, ще одна висота, яку опанував і залишив для нас Василь Стус на перехресті, де написано: «Блажен муж, котрий не стає на путь нечестивих».

 

Коментар ПЛ.

 Важко не погодитись з блискучим виступом Євгена Сверстюка, кругом він правий. І все-таки я не вбачаю в словах Віктора Медведчука чогось особливого і не став би демонізувати його й називати «символом кагебістської адвокатури». Медведчук був звичайною маріонеткою в цьому фарсі з передбаченим на 100 відсотків результатом, незалежним від мистецтва адвоката. Навіть, якщо б він незаперечно довів невинуватість Стуса і просив суд виправдати його, як Діна Камінська, Софія Калістратова чи Лідія Немірінська в своїх виступах на захист дисидентів, все одно Стус отримав би на повну котушку. Але чи можна було чекати від 25-річного розумного прагматика з партквитком у кишені дисидентської дії? Звичайно, ні, і він відіграв відведену роль, як і левова більшість адвокатів по призначенню КГБ, визнаючи «злочини» і говорячи про погане здоров’я підзахисного. Тим більше, що Стус, який з усіма учасниками спектаклю говорив як з ворогами тоном переможця на майбутньому Нюрнберзькому процесі, не давав жодної можливості для успіху такого традиційно-радянського захисту в політичних процесах, коли просять про полегкість.

Але виникає інше «питання, від якого не заховаєшся». Адвокати по призначенню в політичних процесах, як правило, не могли не бути пов’язані з КГБ —репресивно-каральним органом, який жорстоко переслідував правозахисників, і іронія Фішбейна і Сверстюка з приводу нагороди Медведчука цілком слушна. Сьогодні, коли питання про моральність політика постає з особливою гостротою, чи можемо ми довіряти Медведчукові, який обіймає високий пост і має ще більші амбіції? На мою думку, люди, які працювали в цьому каральному органі чи допомагали йому, мали б піти геть з усіх високих постів. На Всеукраїнській громадській науково-практичній конференції «Референдум і ми. Від громадянської позиції — до громадянської дії» 18 березня цього року один літній чоловік стверджував, що він працював в КГБ, і Медведчук був його агентом. Це може бути правдою, як може бути правдою і те, що цей чоловік навмисно збрехав, щоби спаплюжити свого політичного ворога.

І ось загинувший 15 років тому Стус знову нагадав нам про прості речі: що ми мусимо знати все про людей, які претендують на посаду Президента, на обрання в парламент та інші виборні органи, що наш політичний істеблішмент має пройти через таке очищення, як перевірку на особисту причетність до злочинів комунізму. Навіть не про люстрацію йдеться, а про перевірку інформації, що пан Х. особисто не брав участі у переслідуванні інакодумців, явному або таємному. Таку перевірку пройшли політики в більшості посткомуністичних країн Центральної та Східної Європи, і вона сприяла підвищенню довіри до політиків і порозумінню у суспільстві. Отже, необхідно створювати механізми доступу до архівів КГБ і отримання відомостей про участь тієї чи іншої особи в політичних репресіях. І більше усіх інших в цьому мав би бути зацікавлений Віктор Володимирович Медведчук (а презумпція невинуватості наказує вважати його непричетним до злочинів, поки не буде доведено протилежне), видатний, за відгуками колег, адвокат і відомий політик, який назавжди залишиться в історії України як учасник політичного процесу, що відправив на смерть великого українського поета ХХ століття Василя Стуса.

Євген Захаров

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори