пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200026
27.12.2000 | В. Овсієнко, м.Київ

Біломорканал

   

Голова Санкт-Петербурзького історико-просвіт- ницького та правозахисного товариства «Меморіял» Веніямін Вікторович Іофе запросив мене піти сього літа в похід у район Біломорсько-Балтійського каналу, щоб пошукати там залишків концтаборів 30 — 40-х років. А заразом 5 серпня, у день початку Великого Терору 1937-38 років, узяти участь у траурному мітинзі в урочищі Сандормох, де розстріляно близько 6 тисяч осіб, та відвідати сумнозвісні Соловки.

До експедиції з 9 осіб, окрім нас, двох колишніх політв’язнів, увійшли працівниця «Меморіялу» Ірина Рєзнікова, троє хлопців — Ніколай Дем’янов, Александр Свєтлов, Алексєй Старов) та троє дівчат — Ніна та Ольга Рєзнікови (доньки Ірини) та Юля Карпенко. Більшість із цих молодих людей щойно сього літа закінчили школу. Декотрі з них — переможці Всеросійського конкурсу історичних дослідницьких робіт для старшокласників «Россия-ХХ век». Усі всерйоз працюють над меморіяльною тематикою.

Із Санкт-Петербурга 27 липня ми вирушили потягом і наступного дня були в карельському місті Каргумякі, по-російському Медвеж’єгорськ, що на самісінькому північному березі Онезького озера, власне, Повенецької затоки. Станція Олонецької (згодом Кіровської, донині Октябрської) залізниці, що побудована 1916 року, називається Медвежа Гора.

У місті ми насамперед відвідали музей, що займає частину приміщення колишнього управління будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. Побудоване воно 1931 р. Біля музею, бовваніє пам’ятник «любимцу партии и народа» Кірову, який особисто опікувався будівництвом. Тут досі вулиці називаються іменами Кірова, Дзержинського, Советская.

Директор музею Сергій Іванович Колтирін створив окрему експозицію з історії будівництва каналу в 1931-33 рр Тут зібрано інструменти будівельників (тачка, кирка, пилка, лопата, ліхтар «летюча миша»), знімки тих часів, є картосхема каналу, який разом зі системою озер, з річкою Свір простягається на 221 км від селища Повенець на Онезькому озері до міста Біломорськ на Білому морі. 37 км рукотворного (в буквальному розумінні) каналу, 19 шлюзів зі шириною камер 14 м і довжиною по 200 м збудовано всього за 20 місяців.

Шлюзи здебільшого двокамерні (тобто камери йдуть одна за одною). До 7-го судно піднімається вгору в кожній камері на 7 — 8 м, а всього на 125 м. Відтак рештою шлюзів воно опускається до Білого моря на 105 м. Шлюз без помпування наповнюється водою всього за 12 хв.

Канал зв’язав Біле море з Балтійським, відтак через Волго-Балтійський — з Каспієм, Азовським і Чорним морями. Він діє досі, тільки дерев’яне кріплення шлюзів замінене після війни бетонним. А деякі північні шлюзи досі дерев’яні.

Знаючи, що схожі канали в Західній Європі у другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст. в пору, коли водний транспорт був найдешевшим, будувалися десятками років, годилося б захоплюватися трудовим подвигом радянських людей, якби на цьому будівництві не лягло кістьми близько 100 тисяч невільників, якщо не більше (називають різні цифри).

Згідно з Марксовою економічною теорією, енерґією, що забезпечує поступ, є м’язова праця промислового робітника. Щоб найліпшим чином використати «робочу силу» на цьому об’єкті, марксисти заарештували сотні тисяч людей, у тому числі й провідних учених та фахівців у галузі будівництва, створили в Медвежогорську проектний інститут, який талановито розв’язав складні інженерні проблеми. Були ці люди хіба що Богу душу винні, то й «імена їхні, Ти, Господи, відаєш». Основна частина «робочої сили» набиралася з селян, яких марксисти мали за потенційно ворожий «безкласовому суспільству» клас і яких якраз тоді особливо інтенсивно нищили як «куркулів». Загнані «владою робітників і селян» у комарині болота, у сніги ці добрі господарі погинули від голоду та й непосильної ручної праці. І могил їхніх нема. Працювали вони не лише безпосередньо на копанні каналу, але й на заготівлі лісу в довколишній тайзі, для чого там були створені табори і спецпоселення — рештки деяких, надто ж тих, що діяли до 50-х років, збереглися досі і позначені на мапах «разв.», «нежил.», «изба». Оце їх ми й підемо шукати.

На відкриття каналу чекали самого Сталіна. Спеціяльно до його приїзду в Медвежогорську поруч з управлінням ББК побудували готель з високою вежею. З неї вождь, що вже вбрався в повну силу, мав глянути за кілометрів 30 на селище Повенець, де, власне, канал і починається з Онезького озера. Сталін у Медвежогорськ не приїхав, був лише на відкритті каналу 2 серпня 1933 року. Сказав, що канал вузький і мілкий.

17 серпня на БМК привезено було 120 письменників на чолі з Максимом Горьким — щоб оспівали цей «трудовий подвиг радянських людей». Уже 20 січня 1934 року вийшла книга нарисів 36 авторів, у тому числі Горького, Алексєя Толстого, Іллі Еренбурґа, Віри Інбер, Федір Панфьорова, Михайла Зощенко, Валентина Катаєва, Віктора Шкловського, Михайла Пришвіна. Решта письменників, що не спромоглася на таке «творче піднесення» над власним людським сумлінням, були згодом репресовані. Було в тій бригаді й декілька українців. Вони не написали, тому покояться всього за десяток кілометрів від Повенця, в урочищі Сандормох, серед 1111 розстріляних тут 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада в’язнів Соловецького табору особливого режиму (див. про це в ч.17(172), 1999р. бюлетеня «Права людини»).

Чи не картинами подібного «трудового героїзму радянських людей» наснажував себе «пролетарський поет» Володимир Маяковський, доки не пустив собі кулю в лоба (цитуємо його з пам’яті, без «драбинки»):

Сидят в грязи рабочие, подмокший хлеб жуют.

Но шепот громче голода, он кроет капель спад:

«Через четыре года здесь будет город- сад».

Або:

Здесь взрывы закудахкают в разгон медвежьих банд,

Здесь вкроет недра шахтою стоугольный гигант.

Аж за Байкал отброшенная попятится тайга.

Природа, бачите, ворог людини. «Якщо ворог не здається — його знищують», — прорік Максим Горький. Інший комуністичний геній, Мічурін, твердив: «Ми не можемо чекати ласки від природи, взяти її багатства — наше завдання».

Ліси довкола БМК не відновилися досі.

«Трудові ресурси» пострадянської території виснажені й деморалізовані.

28 липня о 6.30 ми вирушили маршрутним автобусом з Медвежогорська в Повенець.

Неподалік другого шлюзу є скромний гранітний пам’ятник з дзвоном над ним. Напис: «Безвинно погибшим на строительстве Беломорканала в 1931 — 1933 г. В честь 500-летия образования пос. Повенец».

Під час Другої світової війни тут на західнім березі каналу стало фінське військо, яке, власне, і не збиралося переступати цю межу розселення карельського народу, щоб Фінляндію не звинуватили в загарбницьких намірах (тож Нюрнберзький суд і не зарахував її до країн-аґресорів). Та 1944 року російська (радянська) сторона підірвала 2-й і 3-й шлюзи. Вода змила селище Повенець. Фінни відступили. Коли ще в музеї ми спитали про долю цивільного населення, то пан Колтирін якось неохоче сказав, що населення було попереджене. Охотніше він наголошував на подвигах радянських воїнів-визволителів, яким тут є доволі пам’ятників.

Перші 7 шлюзів, здебільше, двокамерні, розташовані часом за кількасот метрів один за одним на протязі якихось 10 км. Біля 9-ї години ми дійшли до 3-го шлюзу, де сіли на попутний теплохід «Тайфун». Цікаво спостерігати заповнення камери водою. За кілька хвилин судно вже вивищуються над деревами і селищем, що лишаються ліворуч унизу. Праворуч — озера, з яких заповнюються камери. Від 7 до 8 шлюзу пливемо довгим Волозером та ще кілометрів 8 викопаним вручну каналом.

Отут крові пролито людської

І без ножа.

(Т.Шевченко)

7 — 8 шлюзи — це вододіл. Маткозеро, яке починається за 8-м шлюзом, уже розташоване нижче.

Тут знайшли ми перевізника Олексія, який за дві ходки переправив нас човном через губу Маткозера. Підкріпившись чаєм, рушили болотом у східному напрямку до річки Красная. Прокладена тут ще в’язнями лежньовка (дерев’яний настил) остаточно поруйнована декілька років тому всюдиходом. А нею ходили і навіть їздили кінними возами, підрихтовуючи її, тобто замінюючи зогниле дерево цілим. Такі лежньовки зв’язували табори й спецпоселення між собою і зі світом. По них вивозили ліс. Згодом в іншому місці ми натрапили на чотири великі металеві колеса — це решки вагонетки, в яку запрягали коней і вона котилася по дерев’яних рейках. Тепер усі ці колишні лежньовки не сприяють рухові. Це хіба орієнтир (вони позначені на мапах). Ліпше йти болотом поруч з лежньовкою: ступаєш ніби на мох, а ногу виймаєш із води. Часом шурхнеш глибше коліна. Це при тому, що маєш на собі наплечник кілограмів на 30-40.

Подолавши кілометрів три майже суцільного болота, біля 18 години ми стали табором на високому сухому березі річки Красная. Дошкуляють комарі. Доки зварили вечерю, Ірина Резнікова привела звідкись місцевого мешканця Александра Рябова, який погодився бути нашим провідником. Десь узялися дві жінки — і це, власне всі люди, яких ми бачили в цьому краю.

Веніямін Іофе з Олексою Старовим теж повернулися з розвідки: за два кілометри звідси на південний схід є руїни спецпоселення. Уранці 29-го я з Олексою та Ольгою сходили до тих руїн сфотоґрафувати їх. Це на вищому місці добротно збудовані у зруб три великі приміщення (25х10, 10х8, 18х8). Дахи впали, а стіни стоять. Вікна великі, без ґратів. Один барак з наскрізним коридором, від нього — окремі, мабуть, житлові кімнати. Інший барак поділений на три частини глухими стінами. Очевидно, тут був якийсь склад. Будівлі десь 30-х років. Спецпоселенці, мабуть, були «куркулями». Вони рубали тут ліс та вивозили його де сушею, де лежньовкою до Маткозера. Нині тут ліс, здебільшого, незрілий — йому років 50 — 60, хоч є ділянки старішого, не вирубаного.

Пообідні вся наша експедиція з провідником Олександром рушила вбрід через річку Красная у північно-східному напрямку. Тут відносно сухо, навіть є підвищення до 10 метрів. Усюди валуни льодовикового походження. Дерево, якщо падає від вітру чи старості, вивалює ті валуни, дивовижно обплетені корінням.

Прийшли до хатини на березі озера, яке Олександр Рябов називає «Светлая Ламбушка» («ламба» мовою вепсів і є «озеро»). Тут мінімум цивілізації. Наші хлопці і дівчата, а за ними і я, не проминули скупатися, хоч вода доволі холодна.

О 18-й ледь помітною просікою рушили ми просто на північ до Конжозера, узяли прибережним камінням трохи праворуч і поставили намети. Це якоюсь мірою обжите місце: є сліди вогнищ, пристосування для копчення риби, змайстровано стіл і лавки — але вони вже зогнили. Ми сідали їсти просто на піску на березі озера. Хлопці дбали про дрова, майстерно встановлювали на каменях чи на тросику казанки, а дівчата під керівництвом Юлі варили кашу, вермішель, чай. Я знайшов довгий металевий шворінь і прилаштував його поміж двох куп каміння — вийшла добра кухня, що служила нам два дні.

30 липня о 10.30 Іофе, я, Ірина, Ольга та Олексій високим південним берегом Конжозера рушили на захід до Югорічки, що з цього Конжозера тече в Маткозеро (тобто в канал). Річка, шириною метрів 10, була в часи таборів обшита деревом — нею сплавляли ліс на будівництво каналу. Біля Юги діждалися Олександра Рябова, який зовсім близько, за метрів 200 за річкою й озером, показав нам руїни будівель. Це рештки 22-го лагпункту Водороздільного лагерного відділення. Найбільший барак має 28 на 12 м. Це, за всіма ознаками, штрафний ізолятор. Наскрізний коридор, діжурка з рештками штукатурки, руїни грубок, масивні двері з запорами, печурки над дверима для цілодобового освітлення камер, рештки нарів, слід блощиць. І — багато написів олівцем на дверях, одвірках, від 1931 до 1947 року, які засвідчують, що тут по кілька днів у карцері і по півроку в штрафному ізоляторі сиділи політв’язні (стаття 58). Ось деякі, може, неточно прочитані:
Арти
Бушлай
Туршин
Николаев М.Б. ШЗО с 16.01.46 — 18.07.45 4 дня
Михайлов Владимир
Яхажки
Мелода
Крячко П.М. Горьковская обл. сидит 58-8
30.ХІІ 40 Елизаров
16.164-10 30.12.40 г. — 30-06.41
Таринок 162-10
1933 1936 1937 1940
Здесь сидел Ильев ОБЭ-УР-10 Прибыл с 1934 Мелерви ср. 9 лет 162-3. 19 лет
1 апреля в 40 камере 12 июля
162 — 143
Лагоев Иван
Сидели 19.34 Гаврилов Андрей

Є рахунок діб паличками. Від одного одвірка ми відірвали дощечку з десятком прізвищ — мабуть, це запис нарядчика про виведених на роботу.

На одних дверях виявилося особливо багато написів і навіть карикатура: довгошиїй Сталін у військовому кашкеті, підпис «Чума». Ці двері забрати б до музею, але ж вони важать з півцентнера. Улітку не винести їх болотами. Може, «Меморіял» вивезе їх узимку на санях.

В одній камері вирубано і відколото шмат стінної колоди. Іофе висловив думку, що це, мабуть, Юрій Дмитрієв, який побував тут раніше, вирубав зразок з написами. Сергій Колтирін показував нам у музеї відео стрічку про ту подорож на вертольоті.

Усього тут 7 будівель, з-поміж яких можна розпізнати, бараки, контору, лазню (є рештки печі й казана), склад, житлове приміщення. Високий дах останнього досі не обвалився. Таке враження, що воно покинуте років 15 — 20 тому: городець ще не заріс лісом. Очевидно, тут жило якесь начальство, може, з сім’єю. Табір же покинуто років 40 — 50 тому.

Знайшли ми і забрали з собою двоє коліс від тачок — по кілограмів 6. Поржавілі рештки ліхтарів «летюча миша», яких тут багато, ми не брали, бо вони ламаються в наплечнику.

31 липня вранці ми згорнули табір і пішли з Олександром Рябовим на південний схід у напрямку до Рибозера. Зупинилися біля малого озерця, де Рябов швидко наловив окунів (першого на черв’яка, а решту на риб’ячі очі) і наварив з них юшки.

Тим часом Іофе, Микола, Олексій, Юля, Ірина, Ольга та я повернулися назад на півкілометра, де ми бачили бараки спецпоселенців. Їх 5 — 6. Більшість ще стоять, лише дахи повалилися, а є самі руїни. З господарчих будівель здивувала нас діжа для квашення капусти. У діаметрі вона метрів три, вкопана в ґрунт.

Пообідавши юшкою, рушили на схід до Рибозера, далі його берегом на південь і південний схід аж за безіменну річечку, що в нього тут упадає. Дійшли до хатини рибалок на березі озера. Човен зі знятим двигуном, рибальські сіті, пристосування для копчення риби, дривітня, опудала птахів. Людей нема. У хатині двоярусні нари на шість осіб, грубка. Як пояснив Рябов, тут рибалки коптять рибу і виносять її на собі до твердої дороги. Згодом ми пройшли цей шлях — кілометрів три суцільного болота.

Полишивши рибальську базу, пройшли ми височиною кілометрів 2 на південний схід і під вечір стали табором на лівому березі чималої річки Рибокса, у доволі вологому місці. Без сітки від комарів важко рятуватися. Обличчя та руки спухають. А в’язні та поселенці ж не мали від комарів ніякого захисту.

Уранці 1 серпня без наплечників перейшли ми по валунах річку Рибокса. Тут збереглися цілі кілометри лежньовок, геть непридатних, щоб ходити по них. Видно сліди і послід ведмедя, який пасся на чорницях та морошці. Злетів величезний тетерук.

За кілометрів три на схід, ледь на південь, виявили ми вузьку, метрів до 100, але продовгувату, метрів до 400, височину, до 10 метрів. На ній упоперек розміщені напівпідвальні приміщення. Важко здогадатися, що тут було. Зате наступна височина, що лежить уздовж трьох озерець, потішила нас своєю відвертістю: це руїни концтабору.

Ця височина ширша, до 200 м, довжиною більше півкілометра. Нижча, північна частина — великі бараки з камерами. Їх щонайменше 7. Карцер з примітивними ґратами з залізних штаб. Тут ми виявили написи:

1938, 1941,

Бубарев К О 13.ІІІ. 1938

Сергей

Можна впізнати лазню. Низом, за метрів 50 понад озером, збереглися стовпи запретки, рештки сторожової вежі з характерним дашком, як у шпаківні.

Іофе каже, що в такій кількості приміщень могли утримувати до 3 тисяч в’язнів. Він міг діяти до середини 50-х років.

Горою розміщено декілька адміністративних та житлових приміщень, де мешкала охорона.

Повернувшись до свого табору на березі Рибокси, о 18-й повернулися ми до хатини рибалок, де знову не було нікого, тому ми швидким маршем рушили через болото прямо на південь. Оце та стежка, якою рибалки виносять свою продукцію — кілометрів три. Заледве знайшли одне сухе місце, де можна було зупинитися перепочити.

Нарешті під вечір вийшли на височину, де розпочалася тверда дорога, по якій можна їхати вантажівкою чи мотоциклом. Помітні сліди колій кількаденної давності. Ще пройшли з кілометр і розбили при дорозі табір.

2 серпня біля 10-ї рушили ми твердою дорогою на південь. Дорога вбирала менші доріжки і нарешті стала грейдерною, добре в’їждженою. Але транспорту не трапляється ніякого. Пройшовши так кілометрів 5 — 6, побачили мотоцикл з коляскою і двох молодих чоловіків біля нього.

Це рибалки, від хатини яких ми оце йдемо. Тут мало людей, між ними великі відстані, але всі все про всіх знають. До нас їхні серця відкривають чарівні слова «Меморіял» і «Сандормох». Едуард, виявляється, їхав в одному з нами автобусі 28 липня з Медвежогорська до Повенця. Його дід — репресований українець. Але він не зміг пригадати прізвища діда, ані звідки він. Отак згубиться коріння і пам’ять — і нащадки вже «русские», тобто приналежні до Росії.

Олександра послали ми з другим чоловіком поїхати мотоциклом до села Габсельга, що недалеко від Онезького озера, на шосе, найняти машину. Але щойно ми пообідали, аж їде з того краю, звідки ми прийшли, справжня вантажівка! Під дощем вона вивозить нас до Габсельги. У машині з нами киргиз із хлопцем років 14. Це еміґранти. У Киргизії війна, то в Габсельзі їх прижилося декілька родин. Оце збирають чорниці. Рік неврожайний. Риби вони не ловлять і не їдять.

За 30 км дороги ми бачили лише дві машини та мотоцикл. Пересівши в Габсельзі на криту вантажівку, ми біля 19.30 були в Медвежогорську і облаштувалися в гостинниці «Онежская», помилися холодною водою і відчули, як змуляні наші ноги, які ми покусані комарами, як болить усе тіло, які ми розбиті.

А з Олександром сталася біда: п’яний мотоцикліст наїхав на камінь. Сам ударився об скло, а хлопець вилетів геть. Таки доїхали до Габсельги, найняли машину і розминулися з нами в селі. Марно з’їздив. Болять ребра, він шокований, ліг спати не ївши. Але тримався мужньо.

3 серпня Іофе доречно оголосив вільним днем — ми його зекономили, бо нам таланило на провідників і помічників. Та й на погоду.

4 серпня о 4.30 зустріли ми на вокзалі групу з Санкт-Петербурга на чолі з Тетяною Моргачовою: приїхало чоловік 30 родичів розстріляних у Сандормосі соловецьких в’язнів, з-поміж них Валентина Петрівна Бовсунівська з Києва — донька Бовсунівського Петра Федоровича, викладача Планово-статистичного технікуму; Рада Михайлівна Полоз із Москви — донька Полоза Михайла Миколайовича, посла УСРР у Росії, потім голови Держплану, міністра фінансів УСРР; Вангенгейм Елеонора Олексіївна з Москви — донька Вангенгейма Олексія Федосійовича, професора, начальника Гідорометслужби СРСР, родом з Кропивної на Чернігівщині. Приїхали також історик Ярослав Тинченко, пізніше — працівниця Всекраїнського «Меморіялу» Валентина Скачко, журналіст Ростислав Мартинюк з мамою та вітчимом. Уранці 5 серпня до готелю прибуло багато людей, у тому числі консул України в Петербурзі Юрій Вербовий, лідер української громади в Петроскої (Петрозаводськ) Фартушний Віталій Петрович.

Усі ці люди разом з місцевими взяли участь у мітинзі в урочищі Сандормох, частина того ж дня поїхала на Соловки.


Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори