пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200029
27.12.2000

Одвічний сценарій.

   

Ми присвячуємо публікації в цій рубриці 26-м роковинам Дня радянського політв’язня – 30 жовтня. Нажаль, мусимо говорити сьогодні, що політичні переслідування в незалежній Україні стають все виразніше, про що свідчить і використання силових структур для переслідування політичних опонентів, і брутальне блокування друку опозиційних газет „Свобода“, та „Інформаційний бюлетень“, і процес донецького адвоката Сергія Салова, якого протримали в СІЗО майже 9 місяців і засудили на 5 років позбавлення волі з відстрочкою вироку на два роки по 127 статті КК тільки за те, що він напередодні виборів Президента показав десь п’яти особам нісенітну листівку, і ось ця історія з відстороненням від ефіру Лесі Ворониної, як на мене, — все це свідчить про відродження в широкому масштабі політичної цензури. Є ознаки переслідувань з політичних мотивів у справах про ухилення від податків, коли знищують бізнес-структури, що були близькі до опозиційних сил. Переслідування за політичними мотивами сьогодні стали іншими, ніж в радянські часи, і потребують пильної уваги з боку правозахисних організацій.

Євген Захаров

Одвічний сценарій.

Ця розмова з Євгеном Сверстюком — президентом ПЕН-клубу в Україні, головним редактором газети „Наша віра“, відомим літературознавцем і правозахисником — відбулася наприкінці вересня. І поштовхом для неї став виступ пана Євгена на вечорі, присвяченому п’ятнадцятим роковинам від дня смерті Василя Стуса. Запис цієї бесіди прозвучав по першій програмі Національного радіо у передачі „Українська культура сьогодні і завжди“. Одразу ж після цього автор і ведуча програми Леся Воронина була відсторонена від ефіру. Пропонуємо читачам розшифрований текст цієї передачі.

Л.Воронина: — Ми зустрілися із головою ПЕН-клубу в Україні, головним редактором газети „Наша віра“ Євгеном Сверстюком з приводу дуже важливої події. Виступ пана Євгена під час відзначення 15-х роковин від дня смерті Василя Стуса справив на всіх, хто був присутній на тому зібранні, колосальне враження. Ця доповідь була надрукована в газетах „Наша віра“ та „Українське Слово“.

Отже, „Василь Стус. 15 років. Міра присутності“ — так називалася доповідь Євгена Сверстюка. І я думаю, ви зрозумієте, чому для мене було так важливо, щоб якомога більше людей почули про це сьогодні. У своєму виступі пан Євген торкнувся надзвичайно дражливих і навіть заборонених тем. Адже нині багато хто вважає, що каяття чи визнання своїх минулих гріхів непотрібне. Дехто говорить про зайву героїзацію тих людей, котрі загинули, відстоюючи свої погляди і принципи. Навіть на самому вечорі, присвяченому пам’яті поета, у деяких виступах ішлося про те, що Стуса дуже часто сприймають як героя-мученика і це затінює його як видатного, геніального поета. Гадаю, Євген Сверстюк скаже і про це.

Отже, Стус в історії України. Україна тодішня, — коли поет втрапив до в’язниці і загинув там, — і наша нинішня ситуація з точки зору цієї трагедії.

Є.Сверстюк: — Кажуть, коли народ знеславлений і зовсім підупалий, то його може врятувати лише офіра, принесена на вівтар. Я думаю — це був той час. І принесена офіра важлива тоді, коли, як каже Леся Українка, людина знає, „куди і на що вона йде“. Коли вона захищає свій народ грудьми, незважаючи на безліч людей навколо, котрі хочуть урвати собі якісь привілеї на цьому сумному маскараді. Проковтнути, заробити щось особисто для себе, навіть тоді, коли мученик іде на хрест.

Отже, зі Стусом була, власне, така ситуація. І ми повинні чесно визначити цю ситуацію. Інакше ми не зрозуміємо, чому поет, який ніколи не був політиком, ніколи не збирався вступати у політичну боротьбу, поет, котрий був послідовником і учнем Рільке, поет-містик, що, можливо, був найбільш духовним поетом серед усіх поетів України ХХ століття, обрав собі дорогу, на якій його страчують як політичного повстанця. Чому він не міг зійти з цієї дороги, і чому інші не могли стати на цю дорогу.

Це питання надзвичайно важливе тому, що воно актуальне й сьогодні і буде актуальне завжди, в усі часи. Кожна історична драма завжди буде мати свого Христа, свого Юду, свого Пілата, який умиває руки, своїх апостолів, які перелякано відступають, а потім опам’ято-вуються і підіймають учення свого Вчителя. Кожна драма відбувається саме так. І вона безкінечна.

А щодо героїзації Василя Стуса? Знаєте, концтабори Совєтського Союзу і до війни і, особливо, після війни були переповнені переважно українцями. Їх було більш як 50%. Навіть тоді, коли я потрапив до табору — у 73-му році. Але то були зовсім різні люди. Було дуже багато тих, хто сидів „за війну“ — слабкі люди, які вибрали найлегшу дорогу, були й зовсім випадкові люди. І от у таборі раптом з’являється невідомий нікому поет, і одразу ж усі звертають увагу, що його страшенно цькують і переслідують. І поступово ті, хто оточує Стуса у таборі, починають розуміти, що є в цьому чоловікові щось таке, чого вони одразу не зрозуміли, що він абсолютно безкомпромісний. Він говорить з табірними начальниками так, наче для нього зовсім не існує їхня влада. Для нього існує влада вища, яка велить йому стояти прямо.

Під час перебування Стуса у лаґері я не був поруч із ним — близьких друзів ніколи не відправляли в одні й ті ж табори. Тому я не міг зустрітися ні з Василем Стусом, ні з Іваном Світличним ні за яких умов. Отже, про перебування Стуса в неволі я суджу з того, що розповідає у своїй книзі „Українські силуети“ Михайло Хейфец та інші в’язні сумління.

Л.В.: — Хейфец зовсім не був причетний до українських ідей, але, відбуваючи покарання у таборі разом зі Стусом, оцінив його талант, вивчив вірші Стуса напам’ять і саме завдяки Хейфецу багато віршів з табірної поезії Стуса збереглися?

Є.С.: — Великою мірою так. І це дуже цікава ситуація. Хейфец —ленінградський журналіст, який у таборі познайомився з багатьма цікавими постатями. І особливу увагу звернув на Стуса. Хейфец навіть вивчив українську мову, щоб спілкуватися з поетом. І згодом він вивів Стуса як центральну постать у своїх „Українських силуетах“. В цьому розумінні Стусові пощастило — він зустрів у таборі людину, яка змогла оцінити його поезію (а це особливий дар — відчувати і розуміти поезію), яка зрозуміла його дивну для багатьох етику, що диктується законами неписаними, вищими.

Поет не міг виявляти якогось особливого героїзму в камері, де все було глухо й німо, де в будь-яку хвилину міг хтось увійти й тебе задушити. Ми ж не знаємо, чи не трапилося саме це зі Стусом у камері-одиночці, у Кучино, в зоні 36, яку тепер перетворено на музей. Це була необхідність — зберігати гідність до кінця. А в тих обставинах зберігати гідність можна було лише у протистоянні проти тих, хто тебе брутально топче. Отже, Стус був природним героєм, і поводив він себе відповідно до тих обставин. Звичайно, нерви в нього були розхитані і зіпсуті. На волі я його знав як людину дуже міцну. До 72-го року ми часто зустрічалися, часом грали в бадмінтон. Тоді це був чоловік міцної мускулатури, мені він видавався цілком здоровим, навіть атлетом. Згодом життя по тюрмах, етапах, засланнях так його покрутило, що він був геть скалічений.

Безумовно, Василь Стус був героєм, і його зовсім не треба героїзувати. Бо у нас тепер знаходиться дуже багато цуциків, які вискакують на п’єдестал і вдають із себе левів. Стус же був людиною цільною до кінця. І я мушу сказати, що подібних людей я більше не зустрічав. Були на зонах праведники — люди, які вміли мовчати про свої болі і дбати про ближнього. От, скажімо, був такий чоловік Степан Мамчур з Волині, який помер при мені в 77-му році у таборі. Це був інший тип героя. Чоловік, який світив іншим. Але таких людей було небагато.

Л.В.: — Але давайте повернемося до основної теми нашої нинішньої розмови — Василь Стус і ситуація, яка існувала в Україні тоді і яка склалася тепер.

Я зрозуміла, що головна ідея вашого виступу полягала в тому, що відпущення гріхів тим людям, які не покаялися, було би страшним блюзнірством стосовно до Стуса і всіх тих, хто загинув, відстоюючи правду.

Є.С.: — З приводу колективної відповідальності і колективного гріха я би сказав, що це те саме, що колективний блуд і колективне зґвалтування. Світ цього не визнає. Якщо бидло йде в хлів, то воно йде колективно. Але коли виділяється особистість людська, то ця людина відповідальна за все. І те, що я зробив, — завжди зі мною. І коли я переступив, то цей переступ є зі мною і я не повинен цього приховувати. А чому той, хто сидить 10 років — сидить за переступ, а я — ні? Адже зараз сидять сотні й тисячі людей. Отже, є закон, який карає злочин, і не тільки фізичний, але й моральний. Є закон злочину і закон кари.

Чому я зачепив питання суду над Василем Стусом? Звичайно, атмосфера, у якій ми тоді існували, була неймовірно жорстокою. Звичайно, Василя Стуса не можна було врятувати. Але на цьому процесі всі засвітилися, і кожен обрав свою дорогу. І я тут зупинився на тій ролі, яку відіграв у тому процесі адвокат Віктор Медведчук, який раніше був приставлений адвокатом до Литвина, а потім і до Стуса. По-перше, я повинен сказати, що тоді був спеціальний допуск до політичних справ і деяким відважним адвокатам, як, скажімо, Діні Камінській чи Калістратовій у Москві, його не давали.

В.Л.: — Тобто влада добре знала, що ці люди не зможуть за будь-яких умов піти проти правди?

Є.С.: — Так, за будь-яких обставин знаходяться люди, які відстоюють правду. Коли ж Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського аґресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Стус відмовився від цього адвоката. Адвокат, від якого відмовився його підзахисний, тим самим є уневажений. Він не може вести справу, якщо у нього є поняття про професійну честь. Але Медведчук виступив на процесі всупереч підзахисному і почав свою промову так: „За всі свої злочини Стус заслуговує на покарання.“. Все це потрапило в самвидавівський правозахисний журнал „Хроника текущих событий“, який видавався у Москві. Там була представлена позиція й інших учасників цього процесу. Зокрема, хоробрі виступи на захист Василя Стуса Михайлини Коцюбинської і Світлани Кириченко. І навіть було зафіксовано, що Василь Стус продекламував їм Лермонтова: „И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь.“. Цілком зрозуміло, що все це якоюсь мірою було екраном, на якому кожен мав побачити себе.

І ми не маємо права сьогодні не знати цього факту. Кожна культурна нація має великими літерами записати всю історію свого замученого поета.

В.Л.: — Пане Євгене, сьогодні ви розповіли про те, що один із нинішніх лідерів нашої держави — Віктор Медведчук — був адвокатом Василя Стуса, від якого поет відмовився. Та, попри це, Медведчук все ж виступив на суді і почав свою промову зі слів про те, що Василь Стус є злочинцем — у такий спосіб він „обороняв“ свого підзахисного, хоча ми знаємо, що навіть убивць, за якими визнано злочин, адвокати захищають. І те, що ви оприлюднюєте цей факт, зовсім не зведення рахунків. Це просто дотримання справедливості — той Божий закон, з яким має жити й відроджуватися суспільство.

Є.С.: — Хіба може йти мова про якесь зведення рахунків? Суспільство має знати всі ці речі і на них вчитися. Я б міг зрозуміти, якби людина, яка вчинила те, що вчинив Віктор Медведчук, влаштувалася десь сторожем і намагалася втекти від світу зі своїм тяжким минулим. Це інша справа. Але коли ця людина — права рука Президента, коли вона претендує на пост Президента України, то це означає, що така людина проповідує логіку і мораль антистусівську, вона хоче утвердитися такою, якою вона була і є. І тому треба, щоб люди знали всю правду. Суспільство має знати своїх героїв і своїх відступників.

Л.В.: — Пане Євгене, ми закінчуємо нашу дуже складну, тяжку і, я думаю, дуже відповідальну розмову. Розмову, у якій ви, передусім, наголосили на тому, що лише тоді суспільство зможе жити і вижити, коли існуватиме воно за Божими законами. Коли будуть відомі й оцінені всі постаті в цій одвічній драмі — Христа, Юди, Пілата — праведників і відступників, мучеників і їхніх катів. Що б ви хотіли сказати нашим слухачам наостанок?

Є.С.: — Я хотів би сказати, що зараз у нас немає іншого вибору. Наше суспільство деградувало за роки незалежності — і в економічному, і в моральному відношенні. І в нас є лише одна дорога до світу, який має нас сприйняти. Це відкрите лице, це прийняття європейських, загальнолюдських цінностей, це прийняття правди, прийняття вимог прозорості, одвертості, прийняття суворого закону, який зобов’язує кожного.

Підготував Василь Овсієнко

Коментар ПЛ.Це інтерв’ю прозвучало по радіо в циклі „Українська культура“ вранці 22 вересня 2000 року. Наступного дня Леся Воронина була усунута від ведення цих передач без пояснення причин. За дисциплінарне порушення (вона не повідомила начальству, що замість запланованої передачі з А.Даніленком вона дає інтерв’ю зі Сверстюком) її позбавили премії.

Досі на такі порушення не звертали уваги, тут же довелося відбути розмову з редактором Віктором Морозом, який завимагав від неї пояснювальної записки для першого віце-президента Національної радіокомпанії України Віктора Набруска. Л.Воронина відмовилася писати таке пояснення. Зараз вона перебуває на лікарняному бюлетні. З роботи на радіо поки що не звільнена, але проґраму „Українська культура“ вже ведуть інші люди.

На нашу думку, попереднє узгодження передач є не що інше, як цензура, яка заборонена статтею 15 Конституції. В даному випадку, на наш погляд порушується 6 стаття Закону України „Про телебачення та радіомовлення“.

Леся Воронина — досвідчена журналістка і редактор, дружина покійного письменника Євгена Гуцала. Окрім роботи на радіо, вона редаґує нині дитячий журнал „Соняшник“.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори