пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200034
27.12.2000 | Євген Захаров.

Права людини в Україні у 2000 році

   

Стало традицією для правозахисних організацій напередодні Дня прав людини підсумовувати події в царині прав людини за рік, обговорювати, які нові тенденції з’явилися, давати оцінку своїй праці, проводити різні заходи.

Не став виключенням і цей рік. Харківська правозахисна група провела 7 грудня прес-конференцію для харківських журналістів, організувала зустрічі в Харкові 6 і 8 грудня і в Києві 10 грудня з відомим письменником і дисидентом Михайлом Хейфецем (Ієрусалім, Ізраїль). На цих зустрічах презентувався тритомник вибраних творів Хейфеца (подробиці про це видання дивися в цьому числі нижче).

Що ж нового приніс 2000-й рік? Картина загалом доволі строката. До позитиву можна віднести ліквідацію боргів уряду по пенсіях, створення умов для підвищення пенсії та мінімальної зарплатні, деяке підвищення прозорості уряду. Зроблені кроки в напрямку об’єднання православних церков, відносно стабільними залишалися міжнаціональні відносини. Хоча слід відзначити, що російські мас-медіа та деякі українські політичні і громадські об’єднання намагалися використати трагічну загибель композитора Ігоря Білозіра і загострити відносини між етнічними українцями та росіянами, насамперед, в мовній площині: мовляв, російська мова в Україні утискується. Але великих конфліктів вдалося уникнути.

Можна відзначити також деякі позитивні зрушення в роботі судів. Вперше в судових рішеннях була використана практика Європейського суду з прав людини, взагалі ідеї європейського права поступово використовуються юридичною громадськістю. Були прийняті перші рішення по скаргах українських громадян в Європейському суді з прав людини. Деякі з цих рішень створили важливі прецеденти. По-перше, уточнена умова вичерпання усіх ефективних засобів правового захисту до звернення в Європейський суд — необхідно пройти дві судові інстанції. По-друге, визнана прийнятною заява Бондарчук проти України, в якій заявниця скаржилася на невиконання судового рішення з приводу невиплати заробітної платні. Цю заяву повернули в Україну для дружнього врегулювання, і заявниці був виплачений борг, після чого вона відкликала свою скаргу.

На жаль, ці непевні позитивні моменти суттєво, на мою думку, перевершуються міцним негативом — брутальними порушеннями громадянських і політичних прав з боку президентської адміністрації. Процеси, які почалися у 1997 році — придушення опозиційних політичних сил, цензура в мас-медіа, наростаючий державний примус в політиці і економіці, використання силових служб у політичних цілях — набули в 2000 році великого розмаху, стали всеохоплюючими. Такого не було за всі попередні роки незалежності. Брудні політичні технології стали нормою, і вже зовсім нікого не дивує пошук ворогів України і публічне їх цькування, зневага до законів в ім’я політичної доцільності, незаконне вилучення накладів опозиційних газет, розгром бізнес-структур, які підтримували опозиційні політичні кола, незаконне приховування інформації за різними грифами на кшталт “не для друку” та “для службового користування” та інші ганебні явища. На жаль, ця політична практика не зустріла належного спротиву слабкого і дезорієнтованого суспільства. З другого боку, співіснування такої практики з декларативною оболонкою демократії та правової держави не могло не вибухнути, на мою думку, якимсь політичним скандалом, і він стався. Президент України зі своєю командою потрапили у халепу, яку самі ж штучно й створили.

Текст з аудіокасети, де немовби записані розмови Президента Леоніда Кучми з головою адміністрації Володимиром Литвином та міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком, немовби пояснює деякі факти навколо справи Георгія Гонгадзе, дії СБУ відносно опозиційних газет, різні “наїзди” на бізнесові і політичні кола. Він дуже схожий на правду. Але, як на мене, є одна обставина, яку важко пояснити: чому саме Гонгадзе, чиї статті в Інтернеті грунтувалися більше на емоціях, ніж на фактах, обраний жертвою. Інші журналісти — Тетяна Коробова, Юлія Мостова, Володимир Золотарьов — писали про Президента значно жорсткіше. Є якась штучність в діях колишнього майора СБУ Миколи Мельниченка, в його патріотизмі, в його листі Олександру Морозу, надрукованому в “Дзеркалі тижня” і “Гранях”. Мені особисто більш органічною видається версія виконання майором завдання російської спецслужби і штучного виготовлення запису. Мета цієї операції — ще більше скомпрометувати Україну в очах світової громадськості і ще більше її “привассалити”. Хоча, здавалося, куди вже більше... Слід відзначити, що Президент і його оточення поводять себе так, немовби дійсно ці розмови мали місце. Замість термінової публічної заяви, що ніяких розмов не було, і згоди на незалежну авторитетну експертизу — довга мовчанка, порушення абсолютно безперспективної справи про наклеп (довести наклеп можна тільки в тому випадку, коли буде доведено, що касета виготовлена на замовлення Мороза, чого, на мою думку, не могло бути) і відсутність звичайних в цій ситуації реакцій — звільнення начальника СБУ і начальника служби охорони, чиї співробітники запросто порушують закон, прослуховуючи на свій розсуд чиновників.

Але, великою мірою, не має значення, чи є аудіоплівка штучною чи непідробною. Усі дії Президента і його команди в політиці в останні роки були такими, що розмови на плівці виглядають як цілком імовірні. От і вірить левова більшість українців, що на вищих постах в країні — злочинці.

Покращання стану з правами людини можливе тільки тоді, коли суспільство поміцнішає і буде в змозі протистояти державному насильству та сприяти очищенню владних структур від аморальних і ворожих до людей сил.



* * *

10 грудня були проведені 8 Всеукраїнські читання з прав людини. Цього року вони були присвячені праву на інформацію.

Читання почалися як політичний мітинг. Й це легко пояснити: напередодні три нардепа, члени парламентської слідчої комісії з питання зникнення Георгія Гонгадзе Олександр Жир, Сергій Головатий та Віктор Шишкін всупереч депутатському імунітету пройшли митний догляд, в них вилучили відеокасету з записом їхньої бесіди з Миколою Мельниченком, колишнім майором служби державної охорони, який немовби записував розмови Президента. А повернули її пошкодженою. Це сталося 8 грудня, і тому Сергій Головатий та Віктор Шишкін, які відкрили читання, використали можливість розповісти про це публічно. Теж суто політичними й викривальними були виступи адвоката Миколи Полудьонного, правника Анатолія Мацко, журналіста Володимира Скачка.

Суддя Верховного Суду України Іван Домбровський розповів про можливість судового захисту права на інформацію. Він зазначив, що, на жаль, категорія справ, пов’язаних з інформаційною діяльністю та ЗМІ, не входить до форми 2, згідно якої збирається судова статистика.

В доповіді Євгена Захарова йшлося про невідповідність підзаконних актів Кабміну Закону України “Про інформацію” та статті 34 Конституції, яка чітко вказує, що усі обмеження свободи інформації мусять бути встановлені законом. Доповідач наголосив, що службова таємниця законом не визначена, що грифи “не для друку” та “для службового користування”, які щедро ставлять на Укази Президента та різні документи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, є незаконними, як незаконною є й уся практика їх використання. Потім він коротко розповів про досвід ХПГ щодо отримання офіційної інформації шляхом інформаційних запитів.

Ситуацію з правом на інформацію з архівних джерел в Україні висвітлив зав. відділом Інституту держави і права НАНУ Ігор Усенко. Він наголосив, що, на жаль, є категорія зовсім недоступної інформації незалежно від форми допуску, що має дослідник. Пан Усенко докладно розповів про перешкоди в отриманні інформації з архівів і наголосив на необхідності доступу дослідників до архівно-слідчих справ жертв політичних репресій. Доповідач також засудив практику вимагання у дослідників листів з місця роботи для того, щоб бути допущеним до архіву.

Цікавим був виступ головного редактора газети “Юридическая практика” Світлани Максимової. Вона розповіла про “інформаційний саботаж”, коли представників її газети просто не запрошують на брифінги та інші заходи й освітила проблему “вузьковідомчих інтересів”, коли інформацію надають спочатку “своєму” відомчому виданню, а вже потім — іншим.

Доповідь професора Інституту журналістики Валерія Іванова була присвячена міжнародним засадам й механізмам захисту права на інформацію. Про специфіку надання інформації Радою Європи і, зокрема, Європейським Комітетом з запобігання катуванням і жорстокому поводженню розповів член цього Комітету від України професор Володимир Євінтов.

Жваве обговорення викликала доповідь Анатолія Мацка про допуск до інформації про діяльність правоохоронних органів та її поширення. Учасники дійшли згоди, що інформацію, яка викликає суспільний інтерес, необхідно отримувати й поширювати, враховуючи при цьому презумпцію невинуватості.

ХПГ подарувала учасникам читань останні п’ять чисел бюлетеню “Свобода висловлювань і приватність”, брошуру “Як звертатися до Європейського суду з прав людини”, огляд польських правників “Про доступ до інформації в країнах Центральної та Східної Європи” та документ, підготовлений відомою британською організацією ARTICLE 19 “Право громадськості знати. Принципи законодавства про свободу інформації”.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори