пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"199923
№23
1999

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

29.12.1999
джерело:
Наш інформ.

ХТО ЗАМОВИВ ТИТУЛ «ВОРОГА ПРЕСИ №6» ДЛЯ ЛЕОНІДА КУЧМИ?

   

30 серпня 1999 року на прес-конференції в Сімферополі Президент України Леонід Кучма, пославшись на інформацію Служби Безпеки України, заявив, що присвоєння йому незалежною американською організацією — Комітетом захисту преси титулу ворога преси №6 у світі було замовлено та оплачено однією із політичних партій України. Таким чином, Президент України звинуватив відому американську організацію у корупції.

Газета «День» звернулася до Комітету захисту преси (ця незалежна, недержавна організація міститься у США) з проханням прокоментувати ці слова Президента Кучми, а також відповісти на запитання, яке цікавило багатьох українських журналістів: чому в рейтингу «ворогів преси» немає президента Белорусі Олександра Лукашенка?

Пані Христина Лапичак, координатор європейської програми комітету, надіслала електронною поштою відповідь, яку газета «День» навела дослівно у № 160:

— Справді, українським громадянам наша організація не відома, хоча ми за останній рік намагалися розширити нашу роботу й співпрацю з журналістами в Україні. Ми, звичайно, зосереджуємо свою увагу на державах, де найбільше погіршуються умови роботи журналістів. А в Україні, «завдяки» передовсім пану Президенту, умови праці журналістів та існування недержавних засобів масової інформації погіршилось найбільше з усіх держав колишнього Радянського Союзу. В сусідній Білорусі, попри всі старання президента Лукашенка придушити всі критичні голоси, існують дійсно професійні незалежні ЗМІ, й значна кількість професіоналів-журналістів відома багатьом людям за кордонами Білорусі. В Україні умови утворили сполітизовану пресу, котра не має змоги виконати свою особливо важливу роль у суспільстві. Це просто об’єктивний факт. Будь-які відрікання і наклепи не прикриють, ані зможуть заперечити це.

Ми тішимося нашою хорошою репутацією серед громадян Сполучених Штатів та в інших державах світу. Їм відомо, що ми об’єктивно, професійно та етично виконуємо свою роботу, захищаючи права журналістів і свободу преси в усьому світі. А врешті, громадяни України, хоча їхній доступ до об’єктивної або альтернативної інформації зменшується з кожним днем, самі вирішать, кому довіряти.

Хроніка

29.12.1999 | Роман Романов,м.Севастополь

АКЦІЯ НАЦІОНАЛ-БІЛЬШОВИКІВ РОСІЇ У КРИМУ

   

Сьогодні членам радикальної екстремістськоі російської політичної організації «Націонал-більшовицька партія Росії» — учасникам акції 24 серпня 1999 року в Севастополі, пред’явлено нові звинувачення. Їм інкримінується здійснення передбачених кримінальним кодексом України злочинів: захоплення будинку та хуліганство. Учасникам акції загрожує позбавлення волі. У зв’язку з цим Севастопольська правозохисна група виступила з заявою, в якій засуджуються дії російських екстремістів, проте висловлено незгоду із спробами притягнення учасників політичної акції до кримінальної відповідальності. На думку організації характер правопорушення та розмір заподіяних збитків не є адекватними до покарання, передбаченого кримінальним законодавством. 24 серпня (День Незалежності України) 15 чоловік — росіян розповсюджували листівки, що закликали переглянути статус Севастополя як частини України.

Хроніка

29.12.1999 | Алексей Светиков, г.Северодонецк

СТАЛИН! БЕРИЯ! ГУЛАГ!

   

Именно этими словами с трехкратным выбрасыванием вверх сжатого кулака завершил свое выступление первый секретарь северодонецкого горкома комсомола А.Пушкин на митинге, прошедшем 9 августа, перед телекамерами и микрофонами журналистов. Таким был его ответ на попытку группы северодончан, приглашенных самими организаторами на митинг, поднять транспаранты типа «КПУ должна ответить за развал экономики» и «Мы против коммунистических экс-периментов». К слову, «инакомыслящие» были быстро разогнаны северодонецкой милицией.

И вот новый факт, свидетельствующий, что ностальгия за 1937 — обычна для наших комсомольцев. Тот же первый секретарь недавно громко изрекал, находясь в общественном транспорте: «Гнилую интеллиген-цию надо учить ГУЛАГом». Интересно, почему компе-тентные органы не находят оснований «поучить» подобных молодых политиков?

Хроніка

29.12.1999 | Андрей Войнич, Александр Суворов

ОЧЕРЕДНОЙ АКТ ПРОИЗВОЛА ВЛАСТЕЙ В КРЫМУ

   

Безо всяких на то оснований мы, члены Симферопольского городского объединения молодежи Андрей Войнич и Александр Суворов, почти на сутки задержаны милицией Центрального района Симферополя. В наших квартирах под надуманным предлогом произведены обыски.

Поводом для задержания послужили обнаруженные у нас листовки с призывом не голосовать на выборах 31 октября за нынешнего Президента Украины.

В нашей «демократической» стране продекларированы все права человека. В том числе — свобода слова, свобода волеизъявления, открытый доступ к информации. И в условиях, когда подконтрольные властным структурам газеты, радио, телевидение, а таких большинство, лишь с одной отлакированной стороны показывают деяния власти, а попытки донести крупицы правды до народа через СМИ безжалостно блокируются теми же властями, остается только тот путь, по которому мы пошли. Оценка случившемуся одна — антиконституционный, грубо попирающий права человека акт. Даже если ты Президент, нельзя относиться к стране как к своей вотчине, а к ее гражданам — как к рабам.

Без общественного контроля, без поддержки прессы выборы-99 превратятся в Украине в фарс. Мы обращаемся к журналистам, правозащитным органам, демократической общественности с призывом отстоять свободу слова, демократию, права человека!

Хроніка

29.12.1999
джерело:
Газета «Время», №98

ЧТО НАША ЖИЗНЬ? 16 КОПЕЕК

   

13 копеек на питание и 3 копейки в день на лечение полагается больным туберкулезом в Украине. Стоит отметить, что за последние несколько лет уровень заболеваемости туберкулезом вырос на 72,5 %, а смертность увеличилась на 92,6 %.

Хроніка

29.12.1999 | Наш інформ.

ЧЕРГОВІ «УТІКАЧІ»

   

До спілки солдатських матерів звернулися батьки чергових «утікачів». Рядові Ч-в та С-в самовільно залишили частину Національної гвардії, що дислокована у Львові. Причиною самовільного залишення частини вояки спочатку називали нестатутні відносини, потім, скаржилися на стан здоров’я. Утікачі були направлені на обстеження до Харківського обласного шпиталю, у психіатричне відділення. Обидва визнані хворими, непридатними до військової служби. (Один з них ще й має захворювання хребта).

Сім з вісімнадцяти утікачів, хто звернувся до ХОССМ, комісовані через психічні розлади різного рівня. Всі вони якимсь чином «проскочили» через медичні комісії РВК і ОВК. Нажаль, ніхто не відповідає за таку якість призову

Вибори

29.12.1999 | Р. Романов, м.Севастополь

ЯКОГО КАНДИДАТА НА ПОСАДУ ПРЕЗИДЕНТА Я БИ ПІДТРИМАВ

   

В одному з номерів дуже цікавого як на мене журналу Ukrainian Panorama мою увагу привернула передмова американського видавця Тедді Паккарда. В своїй статті він подав цікаву думку про те, що єдина перевага, яку має власник періодичного видання в Україні полягає в тому, що можна висловитися публічно про те, що тобі не подобається в цій країні. Тедді Паккард заявив, що в Україні нашої неповаги заслуговують політики (намагаються створити враження, що витрачають безліч сил і коштів лише щоб зайняти державну посаду із сміхотворною заробітною платнею), юристи (в умовах повного правового «беспредела» умудряються чимось займатися і мати цілком пристойні доходи), бухгалтери і ревізори (не здатні безпомилково підрахувати навіть вартість своїх послуг) і рекламні агенти (нав’язали населенню те, що не варто уваги).

Змушений визнати, що я теж набагато частіше пишу про те, що мені не подобається. Однак, як нас намагається переконати перший канал національного телебачення України, — «Не все так погано у нашому домі». Отож і я вирішив, що варто нарешті висловити свою думку про те, що викликає в мене позитивні відчуття і вселяє надію в майбутнє.

Я дуже радий тому, що в День Незалежності України, замість традиційних для телебачення України урочистих засідань з перекривленими обличчями високих державних керівників, що за допомогою поганих спічрайтерів намагаються хоч кого-небудь переконати в успіхах розбудови держави за своєю участю, я маю можливість включити російський канал MTV і слухати нісенітниці, що несуть герої нового покоління — Beavis & Butt-Head. Останні викликають більше довіри, принаймні своєю відвертістю і приземленістю. Контраст між обтяженими загальнодержавними справами обличчями українських чиновників та двома підлітками-бовдурами справляє надзвичайно приємне враження на користь останніх.

Дивлячись на першому національному прямий репортаж з військового параду на честь восьмої річниці незалежності України, в якому вперше взяли участь військово-повітряні сили України, я дуже порадувався за наших керівників. Я відчув справжню гордість, що при затвердженні проекту реконструкції Хрещатика вони не наполягли на будівництві каналу, за допомогою якого кораблі Військово-морських Сил України, вийшовши із своєї бази в Севастополі і піднявшись по Дніпру, змогли б пройти Хрещатиком повз трибуну з президентом. Мені дуже подобаються обидва наших президента. Перш за все тим, що мають міцне здоров’я. Це поки що рятує населення України від необхідності ще трошки «затягти пояси» і побудувати національну святиню — мавзолей на майдані Незалежності.

Взагалі ж серед моїх улюблених телевізійних програм хочу назвати «Епіцентр» В’ячеслава Піховшека на українському каналі «1+1». Мета знайти більше запитань, що здатні загнати в кут (тепер вже інший, не п’ятий) ведучих політиків України, виглядає дуже благородно. Крім того, можна порадуватися за наших журналістів, які на фоні політиків виглядають настільки виграшно, що виникає бажання поміняти їх місцями. Єдине, про що хочеться зауважити авторам та ведучім програми — не треба створювати враження, що від того, наскільки яскравим є представлений політик, наскільки вміло він здатен відповідати на часом недоброзичливі запитання журналістів, наскільки добрий він оратор, наскільки реальні його пропозиції, щось буде залежати на майбутніх президентських виборах. Не треба намагатися перехитрити наш народ. Він набагато розумніший. Це я зрозумів, коли побачив в Севастополі, в комерційному канцелярському магазині звичайний портрет нашого Президента вартістю у 112 гривень! Отож підприємці — народ прагматичний, вони знають хто користується всенародною підтримкою, кого можна вигідно продати і кого будуть купувати в майбутньому. Не допустять же ці люди втрати таких прибутків вже через два місяці!

Ще одна телевізійна програма, що варта, як на мене, уваги, має назву «12 злобних глядачів» і виходить на російському каналі MTV. Дуже цікаво спостерігати за тим як 13-15 літні підлітки заявляють про своє несприйняття метрів російської естради (кожного окремо і всіх разом взятих), віддаючи перевагу Offspring перед Кіркоровим або Red Hot Chili Peppers перед Анжелікою Варум. Увагу цих хлопців та дівчат до своєї творчості не можна привернути гучним шлюбом з зіркою радянської естради чи примітивною пісенькою з кількох нот, написаною татом-композитором. Дивлячись на молодих росіян, слухаючи їхні оцінки перестаєш боятися відновлення російської імперії, зокрема у її останній і, напевне, найгіршій радянській модифікації. Новомодне гасло Make sex not war завойовує все більше прихильників серед цієї аудиторії. Російське MTV стало каналом нового покоління російських європейців. Ці підлітки вже мало чим відрізняються від молодих німців, англійців чи американців.

Нарешті, існує Інтернет, де є можливість отримати ту інформацію, яка потрібна, уникнути її «фільтрування» компетентними органами, плюнути на всі заборони і відчути себе реально вільною людиною. Найбільша цінність Інтернету полягає в тому, що він є зоною, майже вільною від контролю з боку держав.

В принципі, на мою думку, вітчизняні телеканали, як і інші засоби масової інформації, мають широке коло глядачів лише через тотальну неосвіченість (незнання іноземних мов) та бідність (недоступність супутникового телебачення) більшості населення. Але і тут не все песи-містично. Якщо переглядати навіть севастопольські провінційні жовті газети («Кур’єр», «Ремарк», «Проспект») натрапляєш на велику кількість оголошень про курси іноземних мов. Таким чином, перший фактор стає надалі все менш актуальним. Активне вивчення іноземних мов збільшує конкурентноздатність наших молодих людей на світовому ринку праці і створює для них можливості мати нормальні прибутки. Отож, і другий, дуже суттєвий фактор відстороненості і відгороженості населення постсовєтського простору від світових джерел інформації не є фатальним.

Всі перелічені мною позитивні зміни відбуваються не завдяки, а скоріше не дивлячись на владу, саме в тих сферах, що залишаються поза увагою чиновників. Саме тому я пропоную підтримати такого кандидата на посаду президента, який заявить, не про те, що зробить щось для громадян, а навпаки, декларуватиме звуження втручання держави в суспільне життя. Жоден президент не може зробити своїх громадян багатими (лише своє найближче оточення). Проте, вільні, освічені і відповідальні за свої дії громадяни зроблять заможною будь-яку державу.

Вибори

29.12.1999

И КАКОГО ПРЕЗИДЕНТА МЫ МОЖЕМ ПОЛУЧИТЬ

   

20 августа 1999 года в здании Севастопольского городского Совета состоялась встреча с кандидатом в президенты Украины, председателем Верховной Рады Александром Ткаченко. В своем выступлении Ткаченко высказался за восстановление символики УССР, за создание единого экономического пространства и выработку единой военной доктрины России, Украины и Белоруссии, заявил, что сожалеет о разделе Черноморского флота.

Отвечая на вопрос представителя Севастопольской правозащитной группы о судьбе кредита на $70 миллионов, полученного под гарантии правительства, возглавляемой Ткаченко ассоциации «Земля и Люди» Ткаченко заявил, что все это «фантазии депутата Танюка», который для него «никто» и «давно работал на КГБ».

В случае своей победы на выборах Ткаченко пообещал не восстанавливать Советскую власть с присущей ей подчиненностью нижестоящих Советов вышестоящим. По его словам, действующее законодательство о местном самоуправлении позволяет координировать работу органов представительской власти в центре и на местах.

Комментируя на состоявшейся после встречи пресс-конференции отношения Украины с Советом Европы глава парламента Украины заявил, что Совет Европы поступает неправильно, когда пытается давить и угрожать. По его мнению, европейские структуры должны с пониманием относиться к тем трудностям, с которыми сталкивается Украины. Он предложил провести референдум по вопросу об отмене смертной казни и в своем комментарии дал понять, что является противником отмены.

Вибори

29.12.1999 | А.Светиков, г.Северодонецк

HАЛОГ ... НА ИЗБИРАТЕЛЬНОЕ ПРАВО

   

Северодонецкий горисполком принял удивительное решение (N1497 от 10.08.1999 г.), которым разрешил (!!!) «проводить собрания и встречи кандидатов в Президенты Украины в городе Северодонецке в городском кинотеатре «Современник». А чтобы у предприятий и организаций города, имеющих более благоустроенные и более вместительные залы, не было искуса принять кого-либо на «своей территории», им были разосланы предупреждающие телефонограммы.

Этим же решением директору кинотеатра было предписано установить для всех кандидатов одно время (!) для встреч и... взимать со всех кандидатов одинаковую плату за возможность выступить перед избирателями города — 150 гривень 79 коп в час.

«Презентуя» это решение на заседании территориальной избирательной комиссии, городской голова В.Грицишин заявил, что оно якобы согласовано с Генеральной Прокуратурой Украины. А что, может быть и так, хотя на наш взгляд здесь прямо нарушена норма п.4 ст.31 Закона «О выборах Президента Украины», а сам объект правоотношений в соответствии со ст.6 этого же Закона не входит в компетенцию горисполкома.

После принятия решения горисполкома N1497 в Северодонецк приезжал и выступил в кинотеатре «Современник» Е.К.Марчук. Заплатил или не заплатил? — вот в чем вопрос, занимающий общественность города.

Вибори

29.12.1999

СОЦИОЛОГИЧЕСКИЕ ОПРОСЫ

   

В Северодонецке проведен опрос 507 жителей города относительно предстоящих президентских выборов — на улице в различных районах города по анкете закрытого типа. По занятости группировка выборки близка к среднему социальному составу города: наемные работники — 56.6%, пенсионеры — 23.5%, безработные — 8.5%, учащаяся совершеннолетняя молодежь — 6.7%, предприниматели — 4.7%.

Из общего числа опрошенных не намерены принимать участия в выборах 30.8% респондентов, пока не определились в выборе кандидата 19.5%, намерены вычеркнуть всех 1.8%. Симпатии уже сделавших выбор 47.9% избирателей распределились следующим образом: Витренко — 20.3%, Кучма — 15.0%, Симоненко — 7.9%, Мороз — 3.4%. Марчук — 0.6%, другие — 0.7%.

Группировки электората Витренко: пенсионеры — 44.7%, наемные работники — 35.8%, безработные — 13.6%, учащаяся молодежь — 4.9%, предприниматели — 1%. Средний возраст симпатиков Hатальи Михайловны — 48.5 года. Аналогичные показатели для Кучмы — наемные работники — 64.5%, предприниматели — 17.1%, пенсионеры — 9.2%, студенты — 7.9%, безработные — 1.3%, средний возраст — 38.5. Симоненко поддерживают две группы населения: пенсионеры, составляющие 82.5% его электората, и наемные работники, удельный вес которых составляет 17.5%, средний возраст 62.3 года.

Hизкую активность на выборах проявит более молодая часть населения: средний возраст граждан, не намеренных воспользоваться своими избирательными правами — 35.5 года. Распределение пассивной группы избирателей: наемные работники — 64.0%, безработные — 16.0%, пенсионеры — 10.9, студенты — 7.1%, предприниматели — 2.0%. Группировки граждан, намеренных голосовать, но пока что не определившихся с выбором, распределились: 82.8% — наемные работники, 10.1% — молодежь, по 3% — пенсионеров и безработных, 1% — предпринимателей.

Избирательные симпатии отдельных групп населения существенно различаются. Так, большая часть наемных работников либо не намерена голосовать (34.8%), либо не определилась с выбором (28.6%). 34.4% наиболее активных граждан этой группы разделят голоса между Кучмой (17.1%), Витренко (12.9%), Симоненко (2.4%) или другими кандидатами (4.2%).

Hаиболее активные избиратели — пенсионеры, только 14.2% их не пойдут на избирательные участки, и только 2.5% пока не определились в выборе. Основная часть остальных предпочитает Витренко (38.7%) или Симоненко (27.7%). И только 5.9% намерены проголосовать за Кучму.

Политическая апатия характерна для безработных — 58.1% из них не намерены участвовать в выборах, и еще 7% — не знают за кого отдадут голоса. Остальные практически единодушно предпочитают Витренко — 32.6%.

Лишь один безработный высказался за другого кандидата — Кучму (2.3%).

Hизкой остается активность учащейся молодежи: 32.4% ее не намерены голосовать, и еще 29.4% — не определились с кандидатом. Активные 38.2% молодых людей проголосуют либо за Кучму (17.6%), либо за Витренко (14.7%), либо за кого-то из других кандидатов, исключая Симоненко.

Единственная группа, безоговорочно поддерживающая Кучму — предприниматели, 54.2% их намерены проголосовать за Леонида Даниловича. Hа 4.1% их голосов может рассчитывать Витренко, на 25% — другие кандидаты, исключая Симоненко. Предполагается высокая активность этой немногочисленной группы избирателей: только 12.5% их не намерены принимать участие в выборах, и только 4.1% планирующих голосовать — до сих пор не определились, кого именно поддержат.

Опрос был проведен корреспондентами газеты «Северодонецкі вісті», обработку и трактовку опубликованных в газете за 17.08.1999 г. данных выполнил А.Светиков.

Свобода совісті

29.12.1999 | О. Прядко, г.Черкассы

КТО ЖЕ В ЧЕРКАССАХ ЯВЛЯЕТСЯ ФАЛЬШИВОГАЗЕТЧИКОМ?

   

11 августа в Черкассах зафиксирован факт подделки газеты. За два часа до поступления в продажу очередного номера черкасского еженедельника «Антен-на» на улицах города неизвестные уже раздавали прохожим якобы свежий номер «Антенны»

На второй странице в рубрике «Покаяние» содержалось обращение к читателям от имени издателя газеты, директора ООО «НИА» Валерия Воротника. В частности, под заголовком «Каюсь и обвиняю», было напечатано следующее : «Сегодня я, главный редактор газеты «Антенна», Валерий Воротник, прошу прощения за то, что на страницах «Антенны» вы видели так мало правды 

Я сделал это в погоне за мелкой сиюминутной выгодой приходилось выполнять самую грязную и неблагодарную работу, несовместимую с журналистской этикой. Мне приходилось сознательно публиковать недостоверную информацию, передергивать факты, клеветать на достойных людей, обелять негодяев.

Я брал деньги от всех»

Далее следовало признание в «покупке газеты мэром г.Черкассы, а ныне и кандидатом в президенты — Владимиром Олейником. И, как подтверждение «рас-каяния перед читателями», и здесь же несколько статей (подписанных именами журналистов «Антенны»), критикующих и разоблачающих черкасского мэра.

Надо отметить, что настоящая «Антенна» достаточно лояльна к последнему, и, как правило, остро критикует лишь деятельность областного руководства, нынешнего президента и его команду.

В остальном, стиль лжевыпуска был почти полностью выдержан в духе настоящей «Антенны». По данным редакции, этот выпуск имел несколько меньший тираж, чем настоящая «Антенна». О том, удалось ли изъять хотя бы часть поддельного тиража редакция умалчивает.

В пятницу, 13 августа, издатель «Антенны» (а не главный редактор, как утверждалось в фальшивке) Валерий Воротник провел пресс-конференцию в помещении Черкасской мэрии. Он заявил, что редакция его газеты не имеет никакого отношения к появлению «двойника». Валерий Воротник считает, что фальшивка не только очернила газету перед читателями, но и преследовала цель поссорить «Антенну» с Черкасской мэрией, в частности — с мэром Владимиром Олейником, и дискредитировать последнего как политика.

На следующий день после выхода лжевыпуска «Антенны» ее издатель обратился к областному прокурору с требованием провести расследование и возбудить уголовное дело по ст.143 ч.3 УК Украины (мошенничество). Но, как заявил Валерий Воротник, в объективности расследования он не уверен, поэтому коллектив «Антенны» проводит свое расследование. В частности, по версии издателя «Антенны» к фальсификации «Антенны» причастен редактор другого черкасского издания газеты «Факты». В целом, дублируя «Антенну», ее лжевыпуск имеет сильное сходство с газетой «Факты» (статьи, компрометирующие черкасского мэра перепечатаны из этого издания). Главный редактор газеты «Факты» господин Супрунов на следующий день после прискорбного инцидента посетил издателя «Антенны» и лично засвидетельствовал свою непричастность к выпуску лжегазеты. Но год назад именно по заказу газеты «Факты» в типографии ЗАО «Графия Украина» был отпечатан спецвыпуск черкасской газеты «Місто», о котором сама редакция газеты «Місто» не подозревала.

В нем главный редактор «Міста» Владимир Ушанов приносил свои извинения одному из кандидатов в народные депутаты за моральный вред, причиненный городским изданием

После этих событий коллектив газеты «Антенна» обратился к своим читателям и сообщил им, что, хотя подделка содержала название, логотип и выходные данные «Антенны», но отличалась от настоящего издания некачественной полиграфией, неполным объемом (8 страниц вместо 16) и диаметрально противоположным содержанием.

В фальшивой «Антенне», по словам ее издателя «содержался ряд клеветнических сведений от моего имени и от имени журналистов редакции, к которым ни я, ни редакция никакого отношения не имеем». Коллектив газеты считает, что материал, опубликованный в лжевыпуске дискредитирует издание, компрометирует и оскорбляет достоинство известных украинских политиков, органов государственной власти и местного самоуправления. Так, используя тот факт, что газета «Антенна» симпатизирует кандидату в Президенты Украины Евгению Марчуку, в фальшивке-двойнике публикуют информацию, дискредитирующую этого политика.

Политическую подоплеку фальсификации, по словам редакции, подтверждает и тот факт, что «неизвестные, раздававшие на улицах Черкасс лжевыпуск «Антенны», в нагрузку к фальшивке вручали календарики с изображением Л.Кучмы».

Именно поэтому редакция, хотя и подала заявление в милицию и прокуратуру области, сомневается, что расследование будет проведено беспристрастно. Поэтому «Антенна» проводит свое расследование, с результатами которого знакомит читателей. «Антенна» установила, что, «если наш логотип в этой фальшивке заменить на логотип «Фактов», получается удивительное сходство» Лже«Антенну» раздавали по принципу спецвыпусков «Фактов», что указывает на один и тот же почерк». Доказательствами технического рода являются: соответствие лже«Антенны» полиграфическому исполнению «Фактов», использование в ней фотоиллюстраций, замеченных в газете «Факты»; смысловое содержание, представляющее собой перепечатку «компромата на черкасского мэра и других лиц» из газеты «Факты».

Редакция газеты «Антенна» прорабатывает и другие версии фальсификации: техническим исполнителем могла быть и еще одна из малотиражных газет Черкасс.

(Информация предоставлена корреспондентом Фонда защиты гласности в Украине С.Бобком)

Соціально-економічні права

29.12.1999 | Г.Мамонов, г.Киев

ДЕЛА О ЗАРАБОТНОЙ ПЛАТЕ

   

Право граждан получать вознаграждение за свой труд защищено Конституцией Украины (ст.45), Кодексом законов о труде и Законом Украины «Об оплате труда».

Задержка выплаты заработной платы стало привычным явлением для большинства работающих, и обращения в суд с исками к руководителям предприятий и учреждений тоже никого не удивляют. При подаче искового заявления в суд полезно сразу подавать в суд заявление об обеспечении выплаты иска согласно главе 19 ГПК Украины, путем наложения ареста на имущество, денежные суммы ответчика на время рассмотрения дела. Если меры по обеспечению иска не приняты судом своевременно, а судебное разбирательство затягивается, то даже в случае вынесения судом положительного решения у ответчика может не оказаться средств для выплаты задолженностей по зарплате.

Именно такая ситуация сложилась в деле о взыскании невыплаченных зарплат работникам аэропорта Жуляны в Киеве: несколько раз поменялись судьи, уехали руководители, успели распродать лучшее из оборудования аэропорта. По некоторым прогнозам, если продать оставшуюся технику, вырученной суммы не хватит для выплаты всех долгов по зарплате. Такие примеры не единичны, когда не выполняются судебные решения о выплате зарплат из-за необеспечения судом иска путем временного ареста имущества, банковских счетов предприятий-должников, а также их руководителей. Прокуратура также не хочет заниматься делами о невыплате зарплат. Приводим пример нашего дела о массовой невыплате заработной платы за четвертый квартал 1996 г. и 1997 г., декабрь 1998 г. работникам профессионально-технических училищ г.Киева. Устно работники Министерства образования сообщали в училища, что Министерством финансов деньги для погашения долгов по зарплате выделены, но деньги в училища не поступали. В связи с этим в декабре 1996 г. мы направили заявление в прокуратуру г.Киева для проверки городского Управления профтехобразования, и в Генеральную прокуратуру — для проверки соответствующих министерств. В январе 1997 г. прокуратура г.Киева сообщила, что Управление профтехобразования нерегулярно получает средства на выплату зарплат, а для проверки выделения и прохождения денег на зарплату в министерствах финансов и образования моя жалоба направлена в Управление общего надзора Генеральной прокуратуры. Старший прокурор этого Управления М.М.Яровой мое первоначальное заявление в Генеральную прокуратуру и заявление, пересланное из прокуратуры г.Киева, возвратил в прокуратуру г.Киева. Киевская городская Прокуратура опять пересылает эти заявления в Генеральную прокуратуру, ссылаясь на то, что проверка центральных министерств не входит в ее компетенцию.

Летом 1997 г. я направил повторное заявление в Генеральную прокуратуру, и снова старший прокурор М.М.Яровой пересылает его в Киевскую городскую прокуратуру. Так продолжалось 2 раза. Мое третье заявление на имя Генерального Прокурора Украины О.Литвака так и осталось без ответа по существу дела. Учитывая возможные сложности проверки прохождения денег в министерствах, ее длительность, мы ожидали ответа весь 1998 год. Но ответа на мое заявление так и не было

Долги за прошлые годы выплачены не были, зато появились новые, кроме того зарплату выплачивали с постоянными задержками.

В январе 1999 г. мы направили новое заявление Генеральному прокурору Украины М.Потебенько с жалобой на старшего прокурора Управления общего надзора Генеральной прокуратуры М.М.Ярового за волокиту и нежелание рассматривать наше заявление по сути дела.

22.01.99 Начальник Управления Генеральной прокуратуры Украины С.С.Мирошниченко пересылает наше заявление — жалобу в Министерство образования для проверки изложенных в нем фактов. Через месяц мы получаем ответ из Министерства образования, в котором сообщалось, что имеются факты нерегулярных выплат заработной платы работникам профтехучилищ из-за недостаточности финансирования, и что в дальнейшем выплаты зарплат будут осуществляться по мере поступления средств.

В июле 1999 г. мы направили новое заявление Генеральному прокурору Украины с просьбой применить дисциплинарные меры к начальнику Управления общего надзора С.С.Мирошниченко, старшему прокурору М.М.Яровому и дать нам ответ — проводились ли проверки Министерства образования на предмет растрат и хищений средств, предназначенных на выплаты зарплат профессионально-техническим училищам, и принимала ли Прокуратура меры к взысканию этих средств. Начальник отдела Генеральной прокуратуры С.В.Дом-бровский опять пересылает это заявление — в Ми-нистерство образования!

Таким образом, именно Генеральная прокуратура грубо нарушает Закон Украины «Об обращениях граждан» — не даются ответы по существу заявлений, жалобы пересылаются в адреса тех организаций, на которые подаются жалобы по поводу их незаконных действий, затягивается время, чтобы истек срок давности для событий, описанных в жалобах. Простые почтовые отправления к руководителям Генпрокуратуры не попадают, недостаточен контроль за исполнением дел по письмам рядовых граждан. По поводу нарушений Генеральной прокуратурой Украины Закона Украины «Об обращениях граждан» мы направили обращения Председателю Верховной Рады Украины, так как согласно Конституции Украины Верховная Рада выбирает Генерального прокурора Украины, имеет право заслушивать его отчеты, имеет право выразить недоверие Генеральному прокурору.

Поэтому массовые обращения в адрес Верховной Рады могут повлиять на улучшение соблюдения законности самими работниками генеральной прокуратуры.

Если при хронических невыплатах зарплаты работник продолжает работать, по экономической логике следует, что он в ней не нуждается. Продолжая и дальше работать, имея долг по зарплате, он своим поведением поощряет дальнейшие невыплаты и рискует вообще никогда не получить эти долги. Кроме того, задержки зарплаты приводят к материальному ущербу для работника из-за инфляции и девальвации национальной валюты.

Кроме судебных взысканий зарплаты, возможно получение долгов по зарплате в результате коллективных действий работников и их профсоюзных органов методами, которые предусмотрены в «Законе о коллективных трудовых спорах» — забастовки, пикеты, демонстрации. Особенно эффективны такие методы при трудовых спорах в бюджетных организациях.

Дисиденти і час

29.12.1999 | В. Овсієнко, м.Київ

ЦІ МОТОРОШНІ СЛОВА: СОЛОВКИ, САНДОРМОХ...

   

На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Ще треба було позбавити її голови.

Інспірувавши 1 грудня 1934 року вбивство С.Кірова, Й.Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з нею, на все «слідство» відводилося 10 діб. Участь за­хисника, прокурора, та й самого звинуваченого, ос­карження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.

Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!»

Уже 4 грудня ґазета «Правда» повідомила про вик­риття «терористів». Негайно розпочалися арешти інтеліґенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, «не заслуговувала довір’я». Перші смертні ви­роки були винесені і виконані вже у грудні, зокрема. «Українізація» захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли уявити собі український варіянт комунізму, пішли «українізовувати» Сибір і Соловки...

Соловецькі острови, що на Білому морі, мають площу 300 кв. км. Ніколи не жило тут цивільне насе­лення. Хіба язичники мали тут свої капища і припливали справляти ритуали. У цьому потойбічному світі вони спорудили для мертвих душ дивовижні лабіринти, щоб вони не поверталися у світ живих. А в 1429 році посели­лися тут іноки Валаамського монастиря Савватій та Герман для «безмовного життя». Коли Савватій помер, Герман привіз сюди інока Зосиму. У ХУІ ст. тут постав монастир. Нині на Соловках менше двох тисяч насе­лення. Соловецький район належить до Архангельської області Росії. Поруч — автономна Карелія. Найближча залізнична станція — Кемь, за 60 км морем на захід. 

Ці Соловки відкрилися мені опівночі на 6 серпня 1999 року білими стінами Благовіщенської церкви та Преображенського собору, що вже за кілометрів двад­цять світилися над Білим морем як маяк. Соловецький кремль громіздкими вежами та мурами з гранітних ва­лунів (до 12 метрів висотою, завтовшки 6 метрів) нави­сає над гаванню Благополуччя. У кінці ХУІ століття, за ігумена Філіпа Количева (згодом став митрополитом Московським, та за спротив оприччині був задушений самим Малютою Скуратовим, головним опричником Івана ІУ Лютого). Возводили цей кремль і храми Божі подвижники духа — ченці і «трудники», які шукали і зна­ходили тут умиротворене життя в служінні Богу та в трудах за саме лише прохарчування. Тут, у суворих умовах Півночі, де вже перемежовується тайга й тундра, вони творили життя: вирощували сади, розводили ху­добу і бджіл, ловили рибу і топили тюленяче сало, пи­сали ікони, поєднали каналами десятки озер, вимуру­вали дамбу між островами Соловецький та Велика Мук­салма, побудували водяний млин і сухий док, що напов­нювався водою зі Святого озера, а на початку ХХ століття — чи не першу в Росії гідроелектростанцію.

Глухий відголосок про подвижницьке життя іноків доходив звідси й на Україну. Але знала Україна, що Соловки — також місце ув’язнення «відступників від віри» та «государевих ослушників». Таким був останній кошо­вий Січі Запорізької Петро Калнишевський, якого «вража баба» Катерина, зруйнувавши 1775 року Січ, запроторила на Соловки. Тут показують під «сушилом» дірку в мурі, що веде до келії отамана (в неї можна про­тиснутися). Келія доволі простора, але в’язня звідси не випускали навіть за природньою потребою. Коли новий цар Олександр І через 25 років, у 1801-му, випустив на світ Божий 110-літнього діда, то він осліп. Ще як чер­нець пожив тут два роки і помер. Є тут серед інших пам’ятних знаків і його надгробок, але де саме похова­ний Петро Калнишевський — екскурсоводи не кажуть.

Утім, за 200 років існування монастиря в’язнів у Соловках було біля 350 осіб. У 1903 році на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім’я обителі.

Радянська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, пе­репустила через Соловки понад 100 тисяч осіб... І дов­гожителів тут уже не було: половина з них наклала тут головами. Десятки тисяч українських селян (з 1,2 млн. репресованих як «куркулі») побували тут.

Жахливе слово «Соловки» знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути «советским человеком».

Два роки тому в нашу свідомість прийшло ще одне — «Сандормох»...

Насамперед радянська влада розігнала ченців і 1920 року створила в монастирі радгосп. Голова його був призначений уповноваженим зі збереження історичних пам’яток. Уночі з 25 на 26 травня 1923 року в кремлі спалахнула пожежа, яка пожерла працю кількох поколінь ченців. Згоріли Нікольська і Успенська церкви, дзвіниця та архів і бібліотека під нею. Гасили пожежу анархісти, меншовики, есери, білогвардійці — перші ув’язнені тут вороги радянської влади.

У кінці 1923-го на Соловках було 2,5 тис. в’язнів, у 1928 — вже 22 тисячі. Усі споруди, які були на Соловець­кому острові, тобто кремль, чернечі келії, побутові приміщення та церкви, радянська влада припасувала під місця ув’язнення. З церкви Вознесіння на Секирній горі зробила карцер, з якого живими не виходили. На віддаленому острові Анзерському, у Голгофо-Розіп’ятському скиті, влаштувала табір з такою ж наз­вою. Побудувала спецтюрму для політв’язнів в Ісаково — тут 1926 року за відмову виконати режимні нововве­дення охорона розстріляла політв’язнів. Цей факт став відомий на Заході. Набудувала бараків — деякі з них досі служать житлом. На острові в 1939 році руками в’язнів спорудила триповерхову тюрму. Але так і не заселила її: з початком радянсько-фінської війни континґент концта­борів був вивезений на материк. 

До кінця 20-х років на Соловках, на відміну від інших концтаборів, фактично існував «статус політв’язня» для противників більшовизму. До 1926 року їх навіть не примушували працювати, і харчування було цілком стерпне. Відтак примусова праця стала обов’язковою умовою «перевиховання». В’язні рубали і сплавляли ліс, підтримували господарство (щоб воно не занепало без фахівців, радянська влада таки залишила коло сотні монахів). А було й таке, що невільників примушували носити воду з однієї ополонки в другу. Із 1926 року СЛОН — «Соловецкий лагерь особого назначения» — переповзає й на материк: були створені «командировки», які заготовляли ліс на експорт. Табір у кремлі поділявся на «роти»: в кожному приміщенні розміщувалася окрема категорія в’язнів (есери, меншо­вики, контрреволюціонери, куркулі, троцькісти, терорис­ти, «соціально близькі» радянській владі карні в’язні тощо). Однак приміщення не були ізольовані одне від одного, як пізніше в концтаборах. Тут видавався журнал, який надходив у бібліотеки СРСР (пишучої братії дода­лося в 30-х роках), навіть діяв театр, де й Лесь Курбас ставив п’єси. Та епоха СЛОНа скінчилася — розпочалася епоха ГУЛАГу.

20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН — «Соловецкую тюрьму особого назначения». Це була не просто зміна вивіски: 2 червня того лиховісного року розпочалася наймасовіша, єжовська «чистка» суспільства, в тому числі й місць позбавлення волі. Цього дня Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило документ П-51/94 «Про антирадянські елементи», яким секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося взяти на облік усіх «куркулів та карних в’язнів», які повернулися з засланння та ув’яз-нення, з тим, щоб найбільш ворожих із них за­ареш-тувати і розстріляти в порядку адміністративного проведення їхніх справ через трійки, а решту вислати у вказані НКВД місця. «ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню». (Цит. за кн.: Иван Чухин.  «Карелия-37: Идеология и практика террора», Петроза­водск, 1999, с.17).

Операція розпочиналася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала завершитися за 4 місяці (насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938). На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репре­сування за І і ІІ категоріями (І — на розстріл, ІІ — на ув’язнення, співвідношення 3 до 1). З місць посипалися звіти про перевиконання лімітів, особливо за І кате­горією, прохання про їх збільшення...

Дія «трійок» поширилася на всі категорії населення. Окрім «куркулів та кримінальників» під репресії потра­пили «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькіс-ти», «диверсанти», «шкідники», «націоналісти»...

Щоб спадкоємці слави ВКП(б) і КП(б)У й мене не звинуватили в «націоналістичному ухилі», наведу тут цитату зі згаданої книжки вже, на жаль, покійного депу­тата Держдуми Російської Федерації Івана Чухіна:

«Из 8605 репрессированных в республике граждан лишь 1215 человек, или 14,1 процента, получили нака­зание в виде лишения свободы... Выделенный респуб­лике «лимит» на репрессии — 3700 человек (1-я кат. — 2800, 2-я кат. — 900 человек) был нарушен не только по количеству, но и по соотношению 1-й и 2-й категорий. Не 3:1, как установило Политбюро и НКВД для Карелии, а 9 расстрелянных и 1 — к лишению свободы из каждых 10 человек. Таков злодейский результат.

Наиболее агрессивно действовали чекисты Каре­лии против финнов и карелов, расстреляно соответственно 90,7 и 88,1 процента репрессирован­ных». (с. 103. Карели і фінни становили в Карелії 1/3 населення — у 1933 р. 120.555 чол. з 371.524. — С.22).

Кандидатури на репресії відбиралися так. Бралися списки мешканців населеного пункту або працівників підприємства. Особи з прізвищами на -ський — це польські шпигуни, на -нен — фінські, люди з німецькими прізвищами — німецькі шпигуни. Знаходили навіть бри­танських і японських. Достатньо було побувати колись за кордоном, мати там родичів або знайомих. Арештові підлягали всі службовці царської влади, всі переселенці, особливо з Фінляндії. У селах виявляли терористів, шкідників, розгалужені сітки «повстанців». Нарком НКВД Карелії Матузенко (пізніше, звичайно, теж розстріляний) на ХІУ партконференції хвалився: «Сегодня на террито­рии Карелии остался один поп, да и то только потому, что болен подагрой и не может ходить. Со всеми ос­тальными попами дело покончено. (Смех в зале)». (И.Чухин, с. 40)

Далі автор прослідковує, хто ж були члени “трійок” у Карелії, які виносили вироки тисячам людей, насампе­ред корінним мешканцям. Це, як правило, секретар обкому чи райкому, голова районної ради і начальник НКВД. А це — приблудні або прислані окупаційною вла­дою, поспіль малограмотні (варто прочитати їхні руко­писні проекти наказів!) більшовики, серед яких карелів і фіннів практично не було.

Наказом НКВД СРСР була проведена окрема опе­рація «серед карельського і взагалі фінсько-угорського населення» (с.88), унаслідок якої в Карелії «були зни­щені сотні кваліфікованих робітників і службовців. Обез­головлені майже всі республіканські і районні органи влади, репресована духовна і творча інтеліґенція. Гено­цид проти фінського і карельського населення викли­кав непоправні демографічні, соціально-політичні й ду­ховні зміни в житті національної республіки і її народів» (с.90).

Тож і маємо тепер витоптану Карелію, де не чути карельської мови, а поруч процвітаючу Фінляндію, яка зуміла захиститися від російсько-більшовицької чуми. І маємо фізично та духовно витоптану Україну, де без­божно-аґресивне «матоязычное население» досі почу­вається господарем становища, а недобитий українець — упослідженим.

Згадаймо, що і в Україні ЧК-ГПУ-НКВД послідовно очолювали неукраїнці Всеволод Балицький, Ізраїль Леп­левський, Амаяк Кобулов, Олександр Успенський, Іван Сєров (усі вони, крім останнього, теж були розстріляні). А ЦК КП(б)У очолювали Лазар Каганович, Павло Пости­шев, Станіслав Косіор, Микита Хрущов... Останній (прийшов в Україну в січні 1938) пізніше писав: «По Ук­раїні ніби Мамай пройшов... Не було...  ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було... Людей тоді просто «тягнули» у «вороги». (Цит. за кн. «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 2». Вид-во «Сфера», Київ, 1998, с.14). Не згадав Хрущов, що й він на Вкраїні поводися як у завойованій країні.

На цій же сторінці сказано, що в 1935 році 40% складу НКВД УРСР становили євреї. У 1940 їх там за­лишилося всього 4%. Теж пішли під ніж... Репресії заче­пили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СРСР. Та все ж ніхто не пам’ятає, щоб у концтаборах сидів хоч би один «російський буржуазний націоналіст»... (Див.: Росси Ж. Справочник по ГУЛАГу. — М., 1991, — Часть 1. — С. 44.). А от «українські буржуазні націоналісти» вже в 30-х роках були найчисленнішою групою кожного політичного концтабору. Так тривало аж до кінця 80-х.

Скажіть, якби в Карелії (і в Україні) була своя (хай найгірша!) влада — хіба вона так безбожно нищила б свій народ?

Щоб поневолені народи ніколи в майбутньому не спромоглися на самостійність, а лише з побожним стра­хом поглядали на «старшого брата», окупанти століттями свідомо, а в радянські часи особливо інтенсивно, чинили сатанинську селекцію: винищували найграмотнішу, найздібнішу, найпродуктивнішу частину корінного населення, залишаючи на розплід покірних «плохих овец». А ще проводили «доприселение» — тільки в 1934 році у виморені села східних областей України було переселено 240 тисяч сімей з Росії. Так створювалася «новая историческая общность — совет­ский народ». От і маємо «население», яке не володіє жодною мовою, не належить до жодної культури, тобто стоїть узагалі поза культурою. Як Вєрка Сердючка. Коло ста народів у часи радянської влади взагалі щезли: за переписом 1926 року в СРСР було понад 200 народів і народностей, а за переписом 1959 — 101.

Українці, як і інші в’язні Соловків, мали свої терміни ув’язнення 5 — 10 років. Дехто мав би скоро звільнитися. Та ці люди (багато хто з них перед ув’язненням мав комуністичні ілюзії) пройшли таку школу перевиховання, що стали б на волі для радянсь­кої влади небезпечними. Щоб їх не звільняти, Москва у серпні 1937 року вирішила «почистити» концтабори. Для цього потрібно було сфабрикувати нові «справи». Ма­теріялом для них стали доноси табірних стукачів про розмови й настрої в’язнів та характеристики, складені адміністрацією. На Соловках усі характеристики підписував начальник СТОНу Ейхманс. Розслідування і судові засідання не проводились, вироки засудженим до кари смерті не оголошувалися.

...Глухого жовтневого вечора 1937 року по всіх «ротах» СТОНу бігали наглядачі і оголошували: «Такой-то! С вещами!» Це — на етап. За дві години 1116 в’язнів були повантажені на баржі. Це була інтеліґенція майже всіх національностей СРСР (мабуть, напередодні 20-ліття Великої жовтневої соціалістичної революції вирішили зміцнити дружбу народів). Україна була пред­ставлена найкраще: 176 осіб.

Більше їх ніхто не бачив. Пізніше доходили чутки, що в Кемьперлазі («Кемский пересыльный лагерь» — порт і станція Кемь) у них відібрали всі цивільні речі, переодягли у в’язничне, повідрізали ґудзики, відібрали паски. (Є свідчення, що кримінальники згодом носили ті речі або обмінювали). Висловлювалися здогади, що етап потопили в Білому морі. Тільки два роки тому Пе­тербурзький «Меморіял» виявив місце розстрілу цього етапу: урочище Сандормох, за 19 км від ст. Медвежа Гора по шосе на Повенець...

За оперативним наказом Наркома внутрішніх справ Н.Єжова № 00445 особлива трійка Управління НКВД Ле-нінградської области (начальник Л.Заковський, зас­тупник В.Гарін, прокурор Ленінграда Б.Позерн) постано­вила розстріляти 1825 в’язнів СТОНа. Ці списки були виявлені в Архангельському управлінні ФСБ (їх фак­симільні відбитки опубліковані, у згаданому виданні «Остання адреса», том 1). Ось зведена таблиця вине­сення вироків та їх виконання, яку склав Веніамін Йофе, голова Петербурзького «Меморіялу»:

дата ви­року

№ прото­колу

Дата розстрілу

засуджено

розстріляно

9 жовтня

81

27 жовтня

209

208

9 жовтня

82

2 листопада

182

180

9 жовтня

83

3 листопада

266

265

10 жовтня

84

4-лис­топа-да

249

248

14 жовтня

85

1 лис­топа-да

210

210

Усього

 

 

1116

1111

П’ять вироків не виконано, бо один в’язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця, про віщо кат чітко відрапортував.

Виконував ці вироки капітан М.Матвеєв, спеціально відряджений для цього Ленінградським УНКВД у Кемь. Ім’я цього ката випадково було виявлене у 1996 році в кримінальній справі 1938 року про перевищення ним повноважень при розстрілі під Медвеж’єгорськом. З неї стало відомо, що в’язнів зі ст.Кемь партіями возили до СІЗО (слідчий ізолятор) Бєлбалтлагу, що в Мед­веж’єгорську (Карелія, 300 км південніше від Білого моря). Це СІЗО вміщало 300 в’язнів, тому доставляли їх партіями. Впадає в око розрив між розстрілами 27 жовтня і 1 листопада. Стався інцидент: була спроба втечі при вивезенні до місця розстрілу. Процедуру пере­везення удосконалили: в’язнів роздягали до білизни і зв’язували по двоє.

Більшість українців були розстріляні 2 листопада. Можна уявити собі історика Матвія Яворського зв’яза-ним з близьким за списком письменником Миро­славом Ірчаном, професора філології, поета-неокласика Миколу Зерова з письменником Михайлом Козорізом, режисера Леся Курбаса з драматургом Миколою Кулішем... Цього дня розстріляно міністра освіти УНР Антона Крушельницького і його синів Остапа (24 роки) та Богдана (31 рік), міністра фінансів УРСР Михайла По­лоза, письменників Олексу Слісаренка, Валер’яна Поліщука, Павла Филиповича, Григорія Епіка, Михайла Ялового. Тут покояться Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний, Григорій Епік... Це були молоді й середнього віку люди, які могли б створити  неоціненні духовні скарби для свого народу, володіючи якими, ми стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві ро­бить його кращим. Але постріли, малограмотного ката Матвеєва — тупого виконавця волі чужої, ворожої нам  комуністичної влади  — змінили хід української історії. 

Знову ж таки, щоб «істинні інтернаціоналісти» не звинуватили мене в національній упередженості, скажу, що серед тих, чия остання адреса — Сандормох, є зна­менитий адвокат росіянин А.Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), творець Гідрометслужби СРСР датчанин родом А.Вангенгейм, московський літературознавець, за походженням сибіряк Н.Н.Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Ф.Волинець, татарський гро­мадський діяч І.Фірдевс, голова московського цигансь­кого табору Г.Станеско, грузинські князі Н.Ерістов та Я.Андронніков, католицький адміністратор Грузії Ш.Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Х.Абуков, корейсь­кий діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СССР В.Колесников, посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР отець П.Вейгель... Закоцюблий від морозу (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зачерхлим моз­ком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в імперію зла...

Смертника ставили на коліна — і капітан Матвеєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали.

Таких ям тут, 4х4, глибиною 2 м, біля 150. Розстріл Соловецького етапу в урочищі Сандормох — лише одна з акцій. Тут розстріляно 5 — 6 тисяч людей...

А кат М.Матвеєв був нагороджений орденом Чер­воної зірки і помер у Ленінграді 1974 року...

Ще одину групу, з 507 в’язнів (протоколи тройки № 134, 198 і 199 від 10 і 25 листопада) вивезли з Со­ловків до Ленінграда. Є протокол від 8 грудня про їх розстріл. Місце виконання ще не знайдене.

Останню групу, 200 в’язнів, вирок яким було вине­сено 14 лютого 1938 року (протокол № 303, фактично розстріляно 198), не могли взимку вивезти на континет. Є підстави вважати, що їх розстріляли прямо на Солов­ках, у районі командировки Ісаково.

27 жовтня 1997 року в Сандормосі з ініціятиви Пе­тербурзького «Меморіялу», підтриманої головою уряду Карелії В.Н.Степановим, було проведено Дні пам’яти. У них узяли участь і українці. Євген Сверстюк привіз де­рев’яний хрест роботи Миколи Малишка, Іван Драч сказав скорботне слово, кобзар Микола Литвин співав загиблим рідних пісень, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду. У пресі й на телебаченні з’явилася низка повідомлень і статей. Служба Безпеки України, Інститут української археоґрафії та джерелознавства НАН України видали три томи документів «Остання ад­реса. До 60-річчя соловецької трагедії» (Вид-во «Сфера», т. 1 — 1997, т. 2 — 1998, т. 3 — 1999 р.). Україні відкрилася ще одна чорна сторінка її історії.

Сього року Петербурзький «Меморіял» запросив представників уряду України на Дні пам’яти 5 серпня в Сандормох. Ніхто не приїхав. Утім, як і від уряду Росії. Зате були консули Німеччини й Польщі в Санкт-Петербурзі. Але приїхали нащадки розстріляних — чоловік із 30. У тому числі син згаданого білоруського міністра Волинця, син партійного і профспілкового діяча Якова Абрамовича Шкерова — Володимир, який живе нині в Іршанську на Житомирщині (батька розстріляно, коли йому не було й року), працівник СБУ, журналіст Сергій Шев­ченко, історик і журналіст Вахтанґ Кіпіані та я — колишній політв’язень. Ми привезли жміньку української землі від пам’ятника Т.Шевченкові в Києві та іконечку Христа Спасителя, пов’язали рушник на хресті, поставили наш прапор.

Відтепер щороку 5 серпня, у день початку «єжовщини», об 11 годині тут, під пам’ятником, де напи­сано: «Люди, не убивайте друг друга!»,  буде справля­ти-ся панахида і відбуватиметься траурний мітинґ.

Це — до відома нащадків тут загиблих.

До відома тих, хто почувається людиною.

До відома і тих, хто збирається відновлювати нам російську комуністичну імперію і вже погрожує нам но­вими Соловками. Хай і вони знають: що б не ховали злочинці у лабіринтах смерті — усе таємне стане явним.

Міжнародна політика і права людини

29.12.1999

ОБРАЩЕНИЕ ПРАВЛЕНИЯ МЕЖДУНАРОДНОГО ОБЩЕСТВА «МЕМОРИАЛ»

   

60 лет тому назад, 23 августа 1939 г., нарком иност­ранных дел СССР Вячеслав Молотов и министр иностранных дел Германии Иоахим фон Риббентроп подписали в Кремле договор о ненападении между Советским Союзом и нацистским рейхом. Пакт «Молотов–Риб-бентроп» и, в особенности, приложенный к нему секретный протокол о разделе сфер интересов и влияния в Восточной Европе (а также последовавшие за ними Договор о дружбе и границе и второй секретный протокол от 28 сентября 1939 г.), на многие десятиле­тия определили судьбу целого ряда народов.

До 1990 г. Советское правительство отрицало само существование секретного протокола и лишь под давлением общественного мнения вынуждено было признать, что сговор между Сталиным и Гитлером дейст­вительно имел место. Несомненно, это признание стало одной из важнейших правовых предпосылок по­литических изменений в Восточной Европе; в частности, — процесса восстановления государственной незави­симости Литвы, Латвии и Эстонии. Общество «Мемориал» гордится тем, что его вклад в установление истины о событиях 1939 г. расценивался в те годы, как значительный.

Следующим шагом должно было бы стать переос­мысление традиционных советских историко-правовых и политических последствий пакта «Молотов–Риббен­троп», произведенное с учетом теперь уже общеприз­нанных исторических фактов. Принимая во внимание то колоссальное значение, которое имел этот пакт для судеб народов Польши, Украины, Беларуси, Эстонии, Латвии, Литвы, Молдовы, как, впрочем, и для народов России и Германии, мы полагаем, что процесс перео­ценки не может ограничиваться отдельными публика­циями независимых исследователей в наших странах. Правительства этих стран на самом высоком уровне должны выработать, — разумеется, в тесном взаимо­действии с научной общественностью, — официальную точку зрения на целый ряд разнородных проблем, таких как роль пакта в развязывании Гитлером Второй миро­вой войны, насильственное уничтожение государствен­ной независимости Польши, Литвы, Латвии, и Эстонии, воссоединение украинского и белорусского народов, массовые депортации и социально-политические реп­рессии на территориях, вошедших в состав СССР в 1939–1940 гг., послевоенное вооруженное сопротивле­ние Советской власти в Прибалтике и на Западной Ук­раине, польское партизанское движение в Западной Белоруссии и многие другие вопросы.

В странах Балтии и в Польше подобные официаль­ные оценки выработаны и обнародованы. С ними можно соглашаться или спорить. Но они существуют и уже стали частью национального сознания. Они присутст­вуют в общеобразовательных школьных программах; они учтены в законодательстве и учитываются в право­применительной практике; они стали основой ряда го­сударственных актов, определивших международно-правовой статус этих стран. Это — естественный и внут­ренне логичный процесс.

В Беларуси в течение последних нескольких лет, напротив, наблюдается возврат к прежнему советскому взгляду на пакт «Молотов-Риббентроп». Хотя официаль­ных заявлений белорусского руководства на этот счет, кажется, не существует, но утверждения о том, что со­ветско-германский пакт был вынужденным шагом, на­правленным исключительно на благо народов региона, вновь возвращаются в школьные учебники Беларуси. Это — также по-своему логичный и естественный про­цесс, хорошо согласующийся с нынешней внутренней и внешней политикой белорусского руководства.

К сожалению, ни новая Украина, ни новая Россия, объявившая себя правопреемником СССР, не озаботи­лась подобной задачей.

Правительство Российской Федерации не сочло нужным выработать официальную точку зрения на пос­ледствия советско-германского договора 1939 года и довести эту точку зрения до своих граждан и до наро­дов сопредельных стран. В большинстве учебных посо­бий по новейшей истории о пакте и его последствиях говорится уклончиво, или же эта тема вообще замалчи­вается; в некоторых учебниках воспроизводится лишь старая советская версия событий. Государственные структуры, включая Министерство иностранных дел и другие ведомства, определенно игнорируют очевидные проблемы юридического и политико-дипломатического свойства, возникающие в связи с оценкой пакта и его последствий. Основные политические силы современ­ной России также, по-видимому, предпочитают отмал­чиваться, — а, может быть, просто не понимают актуаль­ности вопроса. Между тем, наблюдающийся в последние годы рост недоверия и враждебности к Рос­сии в странах Восточной Европы в значительной мере является результатом этой недосказанности.

Аналогичная ситуация складывается и на Украине. Более того, власти Украины сделали шаг по белорус­скому пути, приняв решение отмечать 17 сентября 60-летие воссоединения Украины и Западной Украины.

Безучастность государственной власти может и должна быть преодолена общественными усилиями.

«Мемориал» призывает к созданию международ­ных рабочих групп, представляющих как государствен­ные структуры, так и общественность заинтересованных стран, с тем чтобы совместно изучить последствия со­ветско-германского пакта 1939 года для Восточной Европы и выработать объективную историко-правовую оценку этих последствий.

Необходимо также наладить тесное взаимодейст­вие между различными рабочими группами или даже создать объединенную комиссию, которая будет рас­сматривать проблему в целом.

Со своей стороны «Мемориал» готов участвовать в работе таких групп или комиссий и предоставить в их распоряжение свои информационные ресурсы.

Міжнародна політика і права людини

29.12.1999 | Е. Захаров, г.Харьков

ДВА АВГУСТА

   

Есть нечто мистическое в том, что на август при­шлись события, определившие судьбу многих народов в уходящем столетии. «Настоящий Двадцатый век» (А.Ахматова) начался в августе 1914 года с началом Первой мировой войны. В августе 1939 была предре­шена Вторая мировая война. Атомная бомбардировка японских городов Хиросима и Нагасаки в августе 1945 положила начало холодной войне и гонке вооружений. Советские танки в августе 1968 года раздавили мечты тех, кто надеялся на «социализм с человеческим ли­цом». Августовская революция 1991 года в Москве оз­начала конец империи зла.

Публикуя заявление для прессы международного общества «Мемориал» к 60-летию кремлевского сго­вора, нам хотелось бы развить «украинскую тему» в осознании этого важного события. Тем более, что для этого есть весомые причины: Президент Л.Кучма подпи­сал 27 апреля Указ №437/99 «Про відзначення 60-річчя воз’єднання українських земель в єдиній Українській державі». Как можно отмечать 60-летие события, при­ведшего к массовым репрессиям?! Даже беглое озна­комление с документами различных государственных органов тех лет дает картину непрерывных и синхрон­ных карательных действий НКВД и милиции под руковод­ством партийных органов — массовых убийств и принудительного переселения миллионов невинных людей в Сибирь и другие дальневосточные и азиатские регионы СССР.

В 1939-1941 г.г. из Западной Украины и Западной Белоруссии было депортировано в отдаленные регионы СССР примерно 10% их населения — около 1.25 млн. человек. Большая часть переселенцев были поляками. В первую очередь депортировали беженцев — в усло­виях массового террора и не ограниченного ничем бес­предела. Пытавшихся бежать расстреливали нещадно. Даже органы внутренних дел признавали, что «беженцы и безработные не были обеспечены жильем, ютились в неприспособленных для жизни помещениях, направля­лись на работы не за специальностью». Составной час­тью этих репрессий были и широко известные рас­стрелы польских офицеров, чиновников и интеллиген­ции в Катыни, Медном и Харькове, — расстрелы, кото­рые советская верхушка также очень долго скрывала или списывала на немецкую армию, обманывая миро­вую общественность.

В 1939 г. были также арестованы все известные новой власти участники украинского национально-осво­бодительного движения в Польше — коммунисты пола­гали, что это и их непримиримые противники. Все ини­циаторы провозглашения УНР в июне 1941 г. также были арестованы гестапо и помещены в концлагерь. В 1942 г. была создана Украинская повстанческая армия (УПА), которая начала вооруженную борьбу против не­мецких оккупантов.

С самого начала немецкой оккупации началось принудительное переселение на работу в Германию, которое по своим методам и жестокости мало отлича­лось от советских репрессий. Всего с территории Ук­раины было вывезено 2.2 млн. человек, в том числе около 900 тыс. из Западной Украины.

После изгнания немецких войск с территории За­падной Украины репрессии против украинцев вспыхнули с новой силой и приняли огромные масштабы. УПА повернула оружие против Советской армии, продер­жавшись шесть лет без всякой поддержки извне. Ты­сячи воинов УПА погибли, сотни тысяч бойцов и сочувст­вовавших попали в лагеря со стандартным сро­ком 25 лет. Целые села были высланы «за пособничест­во» УПА — около 2 млн. человек.

Общие потери Западной Украины огромны. В 1930-1931 г.г. украинское население областей, присоеди­ненных к СССР, после 1939 г. составляло 7.95 млн. человек, а в 1970 г. — 7.821 млн. человек, т.е. за 40 лет оно не увеличилось, а уменьшилось. Это указы­вает на убыль 20 млн. человек, исходя из среднего прироста населения.

И вот, вместо того, чтобы признать, наконец, бой­цов УПА воюющей стороной во Второй мировой войне и уравнять их в правах с воинами Советской армии, вмес­то того, чтобы вспомнить о безвинно погибших, украинское правительство предлагает повсеместно отмечать 60-летие воссоединения! Какая бестактность!

Бывают случаи, когда из двух зол нельзя выбрать меньшее: оба хуже. Выбор между коричневым и крас­ным тоталитаризмом был трагическим исходом. Сегод­ня, слава Богу, мы уже от такого выбора избавлены. Но, видимо, должно пройти еще много десятилетий, чтобы воспринимать 17 сентября как день реализации естест­венного права украинского народа на соборное украин­ское государство, как утверждение исторической спра­ведливости. Чтобы можно было спокойно вспомнить слова Блаженного Августина: «Если зло существует, то в нем заложена определенная целесообразность». А сегодня это невозможно!

24 августа 1991 года, наоборот, психологически ощущается как праздник (хотя, заметим в скобках, ес­тественней было бы считать праздником Дня независи­мости 1 декабря), — наверное, потому, что на сей раз жертв не было. Но радости нет. К ощущению праздника добавляется сильное чувство горечи, когда видишь, как надежды на лучшее постепенно сменились угнетен­ностью и апатией, как вначале еще вполне пригодное для жизни молодое государство постепенно закостене­вало и усиливало административное давление на лю­дей, все более от них отделяясь и обслуживая себя, как увеличивается эмиграция (причем уезжают прежде всего молодые люди, не желающие приспосабливаться к старой советской системе управления и надзора, практически не изменившейся), как все более жестоким становится общество в целом. Впору писать книгу «Украина во мгле».

Могло ли быть иначе? Вряд ли. Украинский народ, обессиленный громадными потерями в борьбе с тота­литарными режимами Германии и СССР и в двух миро­вых войнах (никакой другой народ в ХХ веке не знал таких огромных человеческих жертв!), не мог дать мас­совое антикоммунистическое движение (как Польша) или подготовить новую, внутренне отличающуюся от старой, элиту, которая была бы в состоянии заменить советскую номенклатуру (как та же Польша, Чехия и Венгрия). Как справедливо сказал Владимир Буковский, коммунизм в СССР не был побежден, он рухнул под собственной тяжестью (здесь уместно еще вспомнить известные слова Конрада Аденауэра: «Коммунизм нельзя победить ни военным, ни экономическим, ни культурным путем — его может победить только убеж­денное христианство»). Вспомним: коммунистическое большинство Верховной Рады решило пойти на ком­промисс и провозгласить независимость, чтобы сохра­нить власть советской номенклатуры. Украина была обречена на независимость из-за распада СССР, но она оказалась не готовой к независимости. Независи­мость пришла как бы преждевременно, и говорить о победе украинского национально-демократического движения трудно. Ее Величество История просто сбы­вается — вне наших представлений о правилах, которые должны выполняться. И вот мы получили неожиданно для себя (кто ожидал, что такое может быть при нашей жизни? — единицы!) новую историческую ситуацию: страну без политической нации, где сознанием людей, живущих на Западе и Востоке владеют разные ложные мифы, где  большинство людей дезориентировано и не очень понимает, что, собственно, произошло, полагая, что три политика, встретившись в Беловежской Пуще, развалили великую державу, и что все можно вернуть обратно…  Словом, по М.Булгакову: полная «разруха в головах».

Ближе ли мы к реальной независимости, чем во­семь лет назад? Несмотря на все, сказанное выше, осмелюсь утверждать, что ближе. Вошло в жизнь новое поколение, сформировавшееся в 90-е годы, которое не имеет опыта жизни в СССР. Эти мальчики и девочки гораздо более откровенны, раскованы, раскрыты. Они все сплошь — украинские патриоты (хотя многие по-прежнему говорят по-русски), для них СССР — уже ис­тория. Привыкают и старшие поколения: после сильного разочарования в 92-94 г.г. из-за резкого ухудшения условий жизни, когда многие, голосовавшие за незави­симость 1 декабря 19991 г., были готовы изменить свое решение, грянул военный конфликт в Чечне, после ко­торого эта готовность поубавилась. Об этом, в частнос­ти, свидетельствуют результаты выборов в Верховную Раду в прошлом году: политики, поставившие на созда­ние нового Союза, в основном проиграли. Кроме того, происходит, хоть и медленно, постепенно, взаимное понимание Востоком и Западом Украины проблем друг друга, движение навстречу друг другу. Изменяется от­ношение к государству: все больше людей постепенно избавляются от патернализма и понимают, что должны рассчитывать прежде всего на себя самих.

Тем не менее, угроз нашей независимости, на мой взгляд, сегодня больше, чем восемь лет назад. И глав­ная угроза — в нас самих. Наша пассивность, ожидание, что кто-то все сделает вместо нас, нежелание «пахоту пахать» привели к тому, что мы в массе своей уже не живем, а выживаем. Мы позволили государственным органам продолжать оставаться безответственными и стать совсем бесконтрольными.  И где гарантия, что наша верхушка, стремясь любыми средствами остаться у власти, не отдаст втихомолку за долги те предприя­тия, которые в состоянии сегодня приносить прибыль? Чего тогда будет стоить наша независимость? Мы тер­пим издевательства над нашими стариками и инвали­дами, которым даже эту мизерную пенсию, на которую невозможно прожить,  не выплачивают вовремя. До каких пор мы будем позволять себя дурачить чиновни­кам, прячущим от нас свои делишки за грифами «тайно», «не для печати», «для служебного пользова­ния»? Ведь мы уже научены горьким опытом, что за этими грифами всегда скрывались рекордные темпы роста болезней да громадной разницы в доходах у но­менклатуры и простых смертных. Мы должны, наконец, понять, что или мы постепенно поставим под контроль действия госаппарата или внутренние противоречия будут накапливаться и разорвут страну, как это случи­лось с СССР.  Или Украина будет постепенно стано­виться демократической страной, или она утратит неза­висимость.

Кажется, Бог хранит Украину. В экстремальные моменты случалось нечто — августовский путч, октябрь­ские события 1993 г., чеченский конфликт — что помо­гало Украине. Но Бог помогает только тому, кто сам себе помогает. Не пора ли начать помогать себе са­мим?

Оголошення

29.12.1999

ДО УВАГИ БІБЛІОТЕКАРІВ!

   

Часопис «Політика і культура» (ПІК) пропонує представникам бібліотек, котрі би хотіли безкоштовно отримати повний комплект журналу «ПІК», запрошують звернутися до редакції. Адреса редакції:

252011, м.Київ-11, вул. Панаса Мирного, 26

для листів: 252011, м.Київ-11, а/с 537 «ПІК»

тел. (044) 573-91-48

факс: (044) 573-91-47

E-mail: [email protected].kiev.ua

Нові видання

29.12.1999

«ПУСТЬ ОСТАЕТСЯ МОЯ БОЛЬ — НЕ НАДО УТЕШАТЬ, КОГДА НА РАНЫ СЫПЯТ СОЛЬ, НЕ СТОИТ ОБЛЕГЧАТЬ»

   

У видавництві «Сфера» за сприянням Єврейської Ради України, Ради Національних товариств України вийшов з друку спецвипуск наукового і документального часопису «З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ». У цьому спецвипуску на основі унікальних документів і раніш недоступних для дослідників документів НКВД-МГБ висвітлено історію фабрикації і трагічні наслідки справи Єврейського антифашистського комітету (ЄАК). Жертвами цієї справи стало чимало відомих єврейських діячів з України.

Вперше надруковано спеціальні повідомлення МГБ УРСР, що дозволяють відтворити механізм репресивних акцій, які вписувались у загальну політичну кампанію боротьби з «безрідним космополітизмом».

Наведені документи з архівних кримінальних справ І.Співака, Н.Забари, Й.Бухбіндера, І. Кіпніса та Ю.Лойцера.

Окремим розділом надані спогади та роздуми стосовно ціх трагічних подій історії.



У тому ж видавництві «Сфера» вийшов з друку третій том видання «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії». Цей том виданий за підтримки Фонду Фрідріха Еберта.

У цьому виданні проаналізовано матеріали тюремних справ соловецьких в’язнів, засуджених за протоколами №№ 134. 198, 199 та 303 засідання Особливої трійки Управління НКВД Ленинградської області, серед, якіх було багато відомих українців, розстріляних у пустоші Койранкангас під Токсово.

Окремим розділом надані уривки із спогадів про пережите у соловецькому таборі із книг Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933-1941 рр.»

Надзвичайна важливість такого роду досліджень і видань диктується чималою мірою і тим, що розмова про складні проблеми минулого потребує, перш за все, створення серйозної документально-джерельної бази.

Бюлетень "Права Людини", 1999, №23

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори