пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"199925
№25
1999

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

29.12.1999 | Інна Сухоруковва

БЮРОКРАТИЧНА ПАСТКА ДЛЯ МІГРАНТІВ

   

До Харківської правозахисної групи та до Вірмен-ського культурного товариства все частіше звертаються вірмени, які покинули свої домівки у різних районах На-гірного Карабаху, в Баку або в інших місцях під час міжнаціональних конфліктів. Як правило, ці люди придбали будинки у сільській місцевості, працюють у КСП. Вони перебувають в Україні вже більш п’яти років і згідно Закону України «Про громадянство» вони мають право отримати громадянство України якщо вони втратили громадянство своєї рідної держави. І тут бідолашних втікачів з Нагірного Карабаху чекає пастка, бо для амбасади Азербайджану вони ніхто і ніщо, а в амбасаді Вірменії за отримання документу про відмову від громадянства Вірменії треба сплатити чималу суму грошей, які далеко не завжди є у селянина. Серед потерпілих є люди різних національностей, які після роз-валу Радянського Союзу були вимушені втекти і осе-лилися в Україні.

От і потерпають бідолашні жертви одного із кривавівших міжетнічних конфліктів у пострадянському просторі тепер вже від такого знайомого, спільного ра-дянського безладдя

Хроніка

29.12.1999
джерело:
Інф.«Дня», №165

ЗАХВОРЮВАНІСТЬ ЗРОСТАЄ...

   

За даними ВООЗ майже 80% населення інфіковано паличкою Коха, а туберкульозом страждають 2.7 мі-льйона хворих. Зареєстровано 1 мільйон наркоманів (а в дійсності їх значно більше). Діабетом страждає близь-ко 1 мільйона хворих, онкозахворюваннями — 780 тис., на психічні хвороби — 2 мільйони. Щороку приблизно 12 мільйонів громадян країни хворіють на інфекційні за-хворювання. А загалом в Україні 56% населення страж-дає від соціально небезпечних захворювань. Воістину здоров’я нації є однією з найсерйозніших проблем.

Хроніка

29.12.1999 | Євген Захаров

СУДОВІ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПРЕСИ ТРИВАЮТЬ...

   

Міський голова Горловки Віктор Рогач подав до Центрально-міського районного суду позов про захист честі й гідності до редакції газети «Время» у зв’язку з публікацією інтерв’ю «С больной головы на здоровую». Позивача образили слова з інтерв’ю: «в результате откровенного головотяпства и безответственности городских властей разворовываются огромные деньги, де-нежные средства расходуются не по назначению, имеет место «дешевый популизм, словоблудие». Сума позова — 100 000 гривень.

А в Чернівцях з позовом про захист честі й гідності до редакції газети «Доба» (сума позову 7000 грн.) і до журналістки Галини Тарасюк (сума позову 3000 грн.) звернувся військовий прокурор Леонід Мельников. У статті «Дезертир» підполковник Мельников знайшов образу для себе у таких словах, як «людська мотивація дезертирства ніколи не цікавила військові трибунали, суди і прокуратури», а також у фразі «Даремно я намагалася зазирнути у очі молодого підполковника, він так і не підняв їх на мене».

У Харкові відкрита кримінальна справа за фактом публікації наклепницьких статей у газеті «Адвокат плюс», у яких працівників Харківського УБОЗу звинуватили в численних злочинах. Справу веде міська прокуратура. Крім того, УБОЗ подав в суд позов про відшкодування моральної шкоди і про закриття газети до її засновників (сума позову 600 000 грн., по 300 тис. кожному засновнику) і до автора статті «Акція» Сергія Єрмакова (сума позову 50 000 грн.). Ця стаття фігурує і по справі про наклеп. Суддя Дзержинського райсуду в забезпечення позову наклала арешт на майно засновників газети і особисте майно автора статті.

А найбільша сума позову — 4 млн. гривень — заявлена у позові відомого бізнесмена колишнього харків’ÿнина Вадима Рабіновича до органу Соціалістичної партії газети «Товариш» з приводу публікації статті «Феномен Рабіновича». У статті, яка містить виражені антисемітські нотки, стверджується, що Рабінович є одним з авторитетів у кримінально-економічному середовищі України з численними прикладами, окрім того, він фактично звинувачується в участі організації низки замовних вбивств. Можна зрозуміти пана Рабіновича, який хоче в судовому порядку спростувати такі тяжкі обвинувачення, але сума позову настільки велика, що газета збанкрутує, якщо програє судовий процес.

Хроніка

29.12.1999 | Роман Романов

ВВЕДЕНИЕ СИСТЕМЫ ЛИЦЕНЗИРОВАНИЯ ПРЕДПРИЯТИЙ-ПРОВАЙДЕРОВ ИНТЕРНЕТ-УСЛУГ ПОКА ОТЛОЖЕНО

   

7 сентября Верховная Рада отклонила президентский законопроект «О внесении изменения в статью 4 закона Украины «О предпринимательстве», касающийся контроля над предоставлением доступа к Интернету. Таким образом, президентский указ №737/99 «О лицензировании некоторых видов предпринимательской деятельности», предусматривающий введение системы лицензирования предприятий-провайдеров Интернет-услуг считается не вступившим в действие. Указ Президента должен был вступить в силу с 19 сентября. 252 депутатов голосовали «против» законопроекта, 20 — «за».

Хроніка

29.12.1999 | И.Л, Одесса

ЛЕГИТИМЕН ЛИ СЕГОДНЯ НАШ ПРЕЗИДЕНТ?

   

Один из кандидатов на пост Президента Украины, одессит Юрий Кармазин (народный депутат, председатель Комитета Верховной Рады Украины по вопросам законодательного обеспечения правоохранительной деятельности и борьбы с организованной преступнос-тью и коррупцией), обратился в Верховный Суд Украины с заявлением об установлении факта окончаний прези-дентских полномочий Л.Кучмы 20 июля с.г. и признании незаконным присвоения им полномочий Президента Украины по истечении установленного законом пяти-летнего срока.

Ю.Кармазин считает, что, согласно Конституции Ук-раины, единственным носителем власти в нашем госу-дарстве является народ, который избрал Л.Кучму и наделил его президентскими полномочиями сроком на пять лет с момента принятия присяги. Поскольку Л.Кучма вступил на пост Президента, приняв присягу перед народом Украины, 19 июля 1994 года, то, соответ-ственно, 19 июля 1999 года его президентские полно-мочия истекли. Ю.Кармазин отмечает, что только народ своим волеизъявлением может продлить полномочия Л.Кучмы на срок более пяти лет (так, полномочия Президента Беларуси А.Лукашенко были продлены по итогам всенародного референдума — И.Л). Пунктом 3 Переходных положений Конституции Верховная Рада назначила выборы Президента на октябрь 1999 года, однако не продлила при этом полномочия нынешнего главы государства, поскольку не имела на это права. Ю.Кармазин полагает, что на данный момент Л.Кучма незаконно исполняет президентские полномочия.

Сложно предсказывать, как выйдет из этой правовой коллизии Верховный Суд, но ясно, что любое его решение нынешнему гаранту Конституции лавров не прибавит.

Хроніка

29.12.1999 | Наш інформ.

ДЕРЖАВНА ДОПОВІДЬ УКРАЇНИ ПРО СТАНОВИЩЕ УВ’ЯЗНЕНИХ ВИЗНАНА РАДОЮ ЄВРОПИ НЕПРИЙНЯТНОЮ

   

За повідомленням Уповноваженого ВР з прав людини Ніни Карпачової Комітет із запобігання катуванням Ради Європи визнав неприйнятною державну доповідь України про умови утримання ув’язнених. Це перша державна доповідь України, підготовлена на вимогу ратифікованої Україною Європейської конвенції з запобігання катуванням. Конвенція передбачає постійний моніторинг за дотриманням державами-учасницями вимог документа: перешкоджання всім видам тортур, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню та покаранню.

Згідно з процедурою, передбаченою Європейською конвенцією з запобігання катуванням, держава не зможе прикрасити стан речей з переповненістю місць позбавлення волі, антисанітарією, епідеміями туберкульозу, шкірзахворювань, масовою дистрофією вітчизняних ув’язнених тощо, і буде змушена їх ліквідувати. Як заявила Ніна Карпачова, доповідь, яка готувалася в таємному режимі, містить значні розбіжності з результатами візиту інспекторів комітету, які відвідали Україну минулого року. Україна отримала перші рекомендації щодо виправлення ситуації. Процедура передбачає, якщо рекомендації не буде виконано, оприлюднення «тюремної ганьби».

11 вересня минає два роки з часу, відколи в Україні набрала чинності Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини. За цей час до Європейського суду з прав людини надійшло 1132 звернень. Серед них багато стосується умов утримання осіб, засуджених до страти. Уповноважений ВР з прав людини, зокрема, повідомила, що 2 скарги надійшли з Івано-Франківського СІЗО, 1 з Хмельницького, 1 із Запорізького та 2 із Сімферопольського. Багато скарг стосуються судових рішень та невиплати заробітної плати.

Вибори

29.12.1999 | И.Л., Одесса

ДЛЯ КОГО ЗАКОН НЕ ПИСАН

   

Ажиотаж вокруг президентских выборов нарас-тает. У многих свежи еще мало приятные воспомина-ния о предыдущих выборах, в Верховную Раду и местные советы, которые прошли далеко не без-упречно. Многие из нынешних претендентов на пост главы нашего государства уже заявили о возможной фальсификации выборов. Определенные основания для таких заявлений есть. По предварительным итогам фор-мирования территориальных избирательных комиссий 80 из них (31,4%) возглавили представители Л. Кучмы, тогда как сторонники А.Мороза, Е.Марчука, А.Ткаченко и В.Олийныка (вместе взятых) возглавят лишь 52 комиссии (всего же их 255). Искусственно создается ситуация в пользу ныне действующего Президента.

Аналогичная ситуация и с ведением предвы-борной агитации. В нарушение ст. 33 Закона Украины «О выборах Президента Украины», принятого в марте 1999 г., государственные телерадиокомпании, печат-ные средства массовой информации ведут неприкрытую агитацию за Л.Кучму, не только попирая интересы других кандидатов, но и подбрасывая «компромат» на них. Предпринимаются попытки дискредитировать дру-гих претендентов на президентский пост в глазах об-щественности и широкого круга потенциальных изби-рателей.

Не отстают в стремлении засвидетельствовать Леониду Даниловичу свои верноподданические чувства и государственные чиновники, которые тоже, ничуть не стесняясь, точно так же нарушают упомянутый выше закон. К примеру, в газете Одесского горсовета «Одесский вестник» еще 29 мая было опубликовано интервью с губернатором Одесской области С.Грине-вецким, который, даже не дожидаясь официальной регистрации Л.Кучмы в качестве кандидата на пре-зидентских выборах, заявил, что именно за него будет голосоватть, а заодно, походя охаял других возможных претендентов.

В том же «Одесском вестнике» от 17 июля уже мэр Одессы Р.Боделан, получивший власть в городе, по сути, не в результате законных выборов, а после пере-ворота, осуществленного по президентскому указу, в своем интервью, достаточно красноречиво озаглавленном («Человек, который хочет нам добра»), посвященном «дорогому Леониду Даниловичу», заявляет, что это «самый подготовленный» для президентской должности человек и т.д. и т.п.

Помпезное празднование «Дня города» в Одессе, прошедшее в первых числах сентября, тоже проходило «под знаком Кучмы», который специально приехал на это, в общем-то заурядное мероприятие, превращенное в его предвыборное шоу. В то же время местные власти создают препятствия для встреч других кандидатов на пост Президента с избирателями как в Одессе, так и в других местах.

Подобных примеров — бессчетное количество. Есть и значительно худшие, когда сторонников тех или иных кандидатов увольняют с работы, подвергают пре-следованиям.

В то же время Л.Кучма назвал «абсолютно аб-сурдными» утверждения о возможности серьезных кадровых перестановок в случае его переизбрания на новый срок. По его мнению, сегодня на уровне областей созданы «дееспособные команды», которым под силу решать социально-экономические проблемы. Как решаются у нас эти проблемы, мы чувствуем по виткам инфляции. Но подобное заявление в период избира-тельной кампании есть ни что иное, как прямой подкуп госчиновников.

Так можем ли мы думать о том, что нас ожидают честные выборы?

Соціально-економічні права

29.12.1999

ПРЕС-РЕЛІЗ СЕВАСТОПОЛЬСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ

   

Севастопольська правозахисна група володіє ін­формацією про те, що в 1993 році на Чорноморському Флоті проводилися роботи по демонтажу ядерних боє­зарядів, окремі частини яких були потім поховані на те­риторії міста Севастополя. Управлінням Служби Безпеки України було проведено перевірку цього факту, в ре­зультаті якої було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

Однак, таке рішення старший слідчий з особливо важливих справ слідчого відділу Управління Служби Безпеки України в м. Севастополі підполковник юстиції С.В.Дєдов, прийняв лише на підставі свідчень одного з колишніх військовослужбовців Чорноморського Флоту Російської Федерації, що займав посаду помічника ко­мандира військової частини по роботі з особовим скла­дом.

На думку СПГ, прийняті з боку СБУ дії не можуть вважатися достатніми для того, щоб розсіяти сумніви громадськості. Тому, організація офіційно звернулася до Командуючого Чорноморським Флотом Російської Фе­дерації адмірала В.П.Комоєдова з проханням підтвер­дити або спростувати інформацію про поховання радіо­активних матеріалів на території міста Севастополя.

Беручи до уваги надзвичайну важливість проб­леми, Севастопольська правозахисна група закликає всіх, хто зацікавлений у встановленні істини в цій справі направити свої запити на адресу компетентних посадо­вих осіб; розпочати журналістські розслідування; прово­дити публічні обговорення та обмін інформацією.

Обращение Севастопольської правозахисної групи

Командующему

Черноморским Флотом

Российской Федерации

Адмиралу Комоедову В.П.

Копия: СМИ

 Уважаемый Владимир Петрович!

Наша организация располагает сведениями, пока не имеющими своего подтверждения из официальных источников, о том, что в 1993 году, в некоторых воин­ских частях Черноморского Флота производились ра­боты по демонтажу ядерных боезарядов. Затем, соглас­но той же информации, материалы, содержащие радио­активные элементы, были тайно захоронены в одной из штолен в городской черте Севастополя.

Вся информация, касающаяся возможного вред­ного воздействия веществ либо материалов на  здоро­вье людей или окружающую среду представляет особый  интерес для общества. Поэтому мы вынуждены не остав­лять без внимания любые сообщения, касающиеся этой проблемы, независимо от надежности источника информации. В то же время, те данные, которыми мы располагаем, не позволяют на сегодняшний день де­лать какие-либо определенные выводы.

В связи с этим обращаюсь к Вам с настоятельной просьбой предоставить официальную информацию о том, действительно ли имели место вышеизложенные факты. Напоминаю Вам, что Ст.50 Конституции Украины гарантирует каждому право на безопасную окружающую среду, право доступа к информации о состоянии окру­жающей среды, а также запрещает засекречивание та­кого рода информации.

С уважением, Роман Романов

Исполнительный директор Севастопольской правозащитной группы

Право на охорону здоров’я

29.12.1999 | А.Колобов, г.Харьков

ЛЕКАРСТВА ИЛИ НАРКОТИКИ?

   

В 1990 году в Украине был сформирован список веществ, относящихся к наркотическим, в том числе лекарственные препараты, для которых определены формы хранения и отпуска.

В 1997 году этот список был расширен и в него дополнительно включили транквилизаторы (реланиум, сибазон, тазепам и др.), а также некоторые противосудорожные препараты (фенобарбитал и его производные). Каковы же цели этого изменения и к каким последствиям это привело?

Явная цель — прекратить или хотя бы сократить до минимума злоупотребления этими препаратами, а последствия развернулись весьма серьезные

Врачам, применяющим эти препараты в своей медицинской практике, приходится выписывать рецепты для получения лекарств на специальных бланках (так называемых «розовых бланках»). Количество таких бланков ограничено и врач должен согласовывать выписку каждого такого рецепта с представителем администрации медицинского учреждения. Это отнимает у врача время, которое он мог бы посвятить больному. Кроме того, кабинеты врачей и администрации могут быть далеко друг от друга.

Еще труднее стало тем больным, которым эти препараты жизненно необходимы. Это, прежде всего, лю-ди, страдающие длительным нарушением сна, навязчивыми страхами или люди, попавшие в стрессовую ситуацию, тревожное состояние которых можно было бы облегчить медикаментозной поддержкой.

Кроме того, фенобарбитал и сибазон применяются для срочного прекращения судорожных припадков у эпилептиков, особенно, если припадки следуют один за другим. А каждый припадок, который может продолжаться несколько минут, ведет к необратимым изменениям мозга, прогрессирующим изменениям личности и, в конце концов, слабоумию. Конечно, упомянутые лекарства не единственные противосудорожные сред-ства, но другие еще труднодоступнее.

На черном рынке цены на транквилизаторы резко возросли, и это вполне логично. Если уголовная от-ветственность такая же, как за наркотики, то и стоимость должна соответствовать. Как следствие, высокая прибыль для торговцев лекарствами.

Серьезные статистические исследования, отве-чающие на вопрос о том, насколько широко распространено злоупотребление транквилизаторами на фоне других видов нарко- и токсикоманий, трудно доступны либо отсутствуют вообще. По данным начала 80-х годов, случаи злоупотребления транквилизаторами ред-ки, они обычно употребляются вместе с другими нарко-тиками.

Часто зависимость от транквилизаторов появляется у больных, которые долгое время получали их по назначению врача.

Насколько же опасны транквилизаторы? С одной стороны, они могут вызвать наркозависимость и, по данным экспертов ВОЗ, существует незаконный оборот некоторых лекарств этой группы, с другой, по некоторым медицинским показаниям их применение может быть рекомендовано в терапевтической и хирургической практике, не говоря уже о лекарствах для психически больных.

То, что больные, особенно хроники, не могут получить транквилизаторы в нужный момент и в нужном количестве приносит вред, на мой взгляд, несопоставимый с возможной наркозависимостью, которая может возникнуть у больных. Кроме того, если больные ищут возможность купить транквилизаторы на черном рынке, тем самым, они нарушают Уголовный кодекс и могут быть привлечены к уголовной ответственности.

В ряде европейских стран практически все лекар-ственные препараты продаются по рецептам, которые выписывает семейный врач, в том числе, и рецепты на наркосодержащие препараты. В этих странах авторитет и репутация дипломированного врача имеют совсем другой вес. Врачей контролируют, прежде всего, раз-личные врачебные ассоциации, которые объединяют профессионалов, а не государство, как у нас.

1 сентября 1999 года Верховная Рада приняла Закон Украины «Про обіг наркотичних речовин і прекурсорів». Изменит ли новый закон нынешнее положение, в значительной степени зависит от инструкций, которые будут разработаны Министерством здравоохранения и тем, какой перечень препаратов будет составлен, т.е. какие препараты будут отнесены в разряд «прекурсорів і наркотичних речовин».

Будем надеяться на здравый подход медиков из Министерства здравоохранения.

Армія

29.12.1999 | А. Костинский, Общество «Мемориал», г.Москва.

«ДЕДОВЩИНА» И ОФИЦЕРЫ

   

На основе анализа большого объема собранного в настоящее время фактического материала можно утверждать, что «дедовщина» является не просто массовым явлением в армиях стран СНГ. «Дедовщина» — это основной тип взаимоотношений в коллективах солдат и сержантов срочной службы в линейных войсках и неучебных подразделениях учебных частей.

Зародилось это явление после Второй мировой войны, когда призывники военных лет, имеющие часто большой боевой опыт, ранения и правительственные награды, не были уволены в запас после окончания войны. Срок службы некоторых достигал 6-8 лет, они получили название — старослужащие. Откуда и возникло понятие «дед». В то же время в войска приходили новобранцы, «не нюхавшие пороха». И на их плечи легла основная нагрузка по несению должностных войсковых обязанностей. Старослужащие во многом отстранялись от текущей работы. В то время такое перераспределение нагрузки не выглядело несправедливым ни в глазах самих новобранцев, ни в глазах офицеров, боевых товарищей старослужащих, ведь эти солдаты вынесли на своих плечах все тяготы тяжелейшей войны и победы над фашизмом и имели моральное право, если не на демобилизацию, то на отдых.

Проследить распространение этого явления с течением времени на всю структуру вооруженных сил СССР в настоящее время не представляется возможным ввиду малой изученности вопроса. С уверенностью можно сказать, что последние 35 лет эта система существует, перейдя без изменений из Советской Армии в армии стран СНГ. Если в начале «дедовщина» проявлялась в довольно «мягких» формах и касалась по большей части выполнением «молодыми» за «дедов» должностных обязанностей, то к концу шестидесятых положение новобранцев резко ухудшилось.

Результатом этого ухудшения стало как массовое и систематическое нарушение основных элементарных прав человека на первом году службы, так и резкое снижение качества обслуживания техники и боеготовности армии. В числе тысяч военнослужащих, погибающих в мирное время только в Российской армии, немалое количество — жертвы «дедовщины». В избавлении от «дедовщины» заинтересованы как гражданское общество, так и армия. И они должны действовать сообща. Можно ли преодолеть это явление, и если можно, то как?

В настоящее время среди правозащитных организаций широко распространен взгляд, что избавиться от «неуставных взаимоотношений» можно введением контрактной службы и профессиональной армии. В перспективе мы, конечно, разделяем эти представления, но произойдет это, как мы все понимаем, не скоро. А что делать сейчас, когда большое количество новобранцев подвергается унижениям, а, порой, и издевательствам?

Нам хотелось бы обратить внимание на другой путь, который практически не рассматривается в правозащитных работах.

Кто виноват?

Для этого надо понять основную причину, порождающую «дедовщину». Ответить на вопрос «Кто виноват?» и «Кому это выгодно?»

По нашему мнению, основными причинами «дедов-щины» являются не «плохое материальное положение», не «призыв ранее судимых», не «состояние общест-венных процессов», на которые так любят ссылаться военные прокуроры и социологи. Основная роль в поддержании «дедовщины» лежит в сознании и армейской практике российского офицерства. Именно они перек-ладывают на плечи двадцатилетних «дедов» организационную работу в отделениях и взводах. Именно с «дедов» спрашивают боевую и парко-хозяйственную подготовку. При этом офицеры закрывают глаза на «педагогические» приемы (если не поддерживают их) исключительно «физического» воспитания и обучения солдат первого года службы.

Армейская «педагогика» в войсках ежедневно формулируется на разводах одной фразой: «Через ноги лучше доходит, чем через голову». Это касается не только линейных, но и учебных частей, где главный войсковой учебный навык — «подъем переворотом». (Из Черновицкой учебки в/ч 82648 сержанты, командиры орудий «горных минометов» М-100, уходили в Афганистан в 1981 году, произведя по одному учебному выстрелу). Следствием такой офицерской установки становятся приседания и отжимания сотнями раз за любую мелкую провинность или ошибку при обучении, дли-тельные пробежки в противогазах и, конечно, постоянные побои. Не только «деды», но и офицеры смутно представляют себе, сколько необходимо провести учеб-ных занятий для получения нормативных навыков. Поэ-тому с первого же занятия обучаемый оказывается под прессом «постоянной вины», как «козел», «кретин», «идиот» и т.д. Еще хуже бытовые отношения. «Молодые» оказываются в рабском состоянии и готовы на любую работу по «обслуживанию» старослужащих и офицеров, лишь бы не били.

Такое положение тоже выгодно офицерам, так как существует большой круг тяжелых, круглосуточных обязанностей, возникающих внезапно. И хорошо иметь абсолютно безропотных подчиненных, готовых их исполнять. Кроме того, «забитые молодые» с удовольствием трудятся, когда офицеры их используют в личных целях — ведь при этом в награду обычно кормят.

Что делать?

То, что офицеры являются главной причиной «дедовщины», доказывает приведенный ниже пример быстрого устранения неуставных взаимоотношений, в том случае, когда старшее офицерство на уровне роты, дивизиона, полка борется с этим явлением.

Это происходит, если действуют два фактора:

1. приказ и контроль со стороны высшего офицерства;

2. моральное и материальное поощрение со стороны государства и гражданского общества.

Этот вывод сделан на основе анализа улучшения состояния воинской дисциплины в некоторых частях Прикарпатского военного округа после издания летом 1982 года приказа Министра обороны СССР № 0100, направленного на пресечение неуставных отношений в солдатских и сержантских коллективах.

До оглашения приказа нормой внутриказарменных отношений были ежедневные побои, недоедание и хроническое недосыпание солдат первого года службы и, как следствие, частые побеги из части, самовольные длительные отлучки и самоубийства. После предпринятых командованием мер, обстановка резко оздоровилась.

Эти меры включали:

• круглосуточное нахождение старших офицеров в казарме. Было организовано ночное дежурство по графику. Присутствие хотя бы по одному старшему офицеру в парках при проведении учебы и парко-хозяйственных работ.

• усиление учебной работы и снижение занятости солдат и сержантов на неармейских работах.

• возобновление уголовного преследования за неуставные взаимоотношения (дивизионным и армейским прокурорам округа разрешили возбудить несколько показательных уголовных дел).

• вовлечение (как не комично это звучит) в систематическую культурно-массовую работу военнослужащих обоих годов службы с привлечением гражданского населения (учащихся женских профессионально-технических училищ). Были концерты, и даже шахматные турниры внутри отдельных частей. Более свободным стал режим общения военнослужащих с родственниками.

• была также приведена в соответствие с уставом караульная служба и исключен порядок оставления в карауле военнослужащих больше, чем на сутки.

Все эти мероприятия привели к тому, что, после демобилизации «дедов», офицерам удалось всего за два месяца переломить ситуацию. Конечно, остались мелкие нарушения со стороны старослужащих, и солдаты первого года службы по-прежнему выполняли основную тяжелую работу, но практически были сведены к нулю наиболее жестокие издевательства, продолжавшиеся часто в казарме всю ночь, а в парке — весь день.

Большинство военнослужащих первого года службы страдает не от тяжести воинских обязанностей, а от моральных и физических унижений. Надо, в то же время, отметить, что, став старослужащими они будут, почти все, с не меньшим ожесточением унижать новый призыв, передавая эстафету «дедовщины» новым и новым поколениям.

На основании этого анализа мы можем высказать утверждение, что даже до введения контрактной формы призыва возможно коренным образом улучшить взаимоотношения внутри солдатских и сержантских коллективов.

Для этого необходимо развивать совместные гражданско-военные исследования в области этих отношений. К сожалению, накопившие огромный опыт военные социологи и юристы не свободны в высказывании своих точек зрения и зависят от приказа. Это часто ведет к не соответствующему реальным фактам изложению положения вещей в армейских коллективах.

Значительно смягчает внутриармейские отношения взаимодействие с негосударственными гражданскими сообществами, так как под их воздействием армейские коллективы открываются и дрейфуют в сторону общечеловеческих ценностей. Недаром наиболее страшные армейские преступления в мирное время совершаются в войсковых группах, оторванных от гражданской жизни, таких, как отдаленные склады, воинские составы, от-дельно вынесенные небольшие подразделения. (Исклю-чая пограничные заставы, где в общем благотворно влияют жены офицеров, смягчая отношения).

Необходимо также продумать государственные и негосударственные методы поощрения офицеров, непосредственно работающих с солдатским и сержантским личным составом.

Важнейшим фактором может стать также развитие военной педагогики.

Представляется, что именно в открытом взаимодействии армейских и гражданских структур достижим быстрый прогресс, как в защите прав и человеческого достоинства солдат первого года службы, так и в области повышения боеготовности. При этом выиграют все, и военные — тоже. Военкоматам не нужно будет ловить уклоняющихся от службы, ведь многие призывники хотят пойти в армию, чтобы «стать мужественными сильными мужчинами», а вовсе не для того, чтобы измерять спичечным коробком казарму или скакать на стуле через ряд «дедов», хлещущих ремнями.

Идеал этот иногда можно видеть осуществленным. Те, кто остался сержантами в учебных подразделениях, посвящают значительную часть свободного времени занятиям с гирями и на турниках.

Основное препятствие.

Основным препятствием на пути таких преобразований стал, по нашему мнению, широко распространенный предрассудок, что «дедовщина» — основа дисциплины в армейских подразделениях. Насколько это закоренелое заблуждение — можно судить по недавней (28-29 мая 1999 года) сессии «Консультативного комитета по вопросам срочной службы», где эту точку зрения твердо отстаивали не только военные, но и депутат Госдумы, профессор, весьма известный как сторонник профессиональной армии и закона об АГС.

Это говорит о полном непонимании роли армейских отношений в формировании гражданского общества. Ведь через мясорубку превращений из «молодого раба» в «деда-рабовладельца» проходил и проходит целый слой мужского населения страны под надзором миллионной армии «офицеров-латифундистов». Под воздействием «дедовщины» формируется реальность, где нет места правовому сознанию. Есть заданный традицией четкий внеправовой «ролевой репертуар», часто находящийся в противоречии с основными человеческими ценностями, и требующий одного: неукоснительного исполнения неписаных инструкций поведения.

Почему мы ждем политической активности от людей, которые вынесли из армии мысль, что любая апелляция к закону и праву будет квалифицирована, как «стукачество», как «предательство» общих «солдатских интересов»? Что достойного существования можно достигнуть не упорной работой и соблюдением законов, а «правильным» прыжком из «плохой роли» в «хорошую». Такое мышление исключает обсуждение политических порядков, тем более их изменение. Не потому ли мы сейчас обнаруживаем на деле обескураживающее пренебрежение высшего военного и гражданского руководства страны интересами общества (воровство, взяточничество), что годы армейской службы «вбили» в их коллективное бессознательное сознание миф о безропотном подчинении реальности?

Армія

29.12.1999 | І.Сухорукова, м.Харків

ХТО ВИНЕН?

   

З задоволенням повідомляємо читачам нашого бюлетеню, що справа ще одного втікача має щасливий кінець. Сашко Г-а, по складності справи він у нас втікач №2 після А.Н-ци, вдома.

Нижче ми публікуємо з деякими скороченнями медичний висновок військової лікарської комісії ГВКГ психоневрологічного профілю Київського шпиталю, зроблений рівно через рік після того, як хлопець був призваний на військову службу Орджонікідзевським РВК м. Харкова.

В анамнезі лікарі встановили, що «батько хлопця зловживав спиртним, з родиною не жив. Мати закінчила школу для розумово відсталих. Сашко с дитинства відставав від однолітків у розумовому відношенні: у школі навчався погано, бо «навчання не давалося». З великими зусиллями закінчив 7 класів, потім навчався у вечірній школі. Вдача в нього важка, часто ображався. Був запальним. Після конфліктів з матір’ю на декілька тижнів залишав домівку, бродяжничав по країні. Від обстеження перед призовом у психоневрологічному диспансері відмовився. До військової служби адаптуватися не зміг, конфліктував з товаришами по службі, і в серпні 1999 року самовільно залишив частину. Через 1,5 місяця був затриманий, засуджений на 3 роки служби у дисциплінарному батальйоні. Під час утримання на гауптвахті декілька днів співав пісні, бився головою об стінку, потім заспокоївся. У дисбаті його характеризували, як відлюдного, такого, що потребує контролю».

Безпосередньо під час обстеження лікарі встановили, що «запас знань малий, однак, життєві навики достатні. Настрій, поведінка не стійкі: то він відлюдний, напружений, то метушливий, роздратований, багато-слівний. При згадці про військову службу посилюється емоційна лабільність, афектірується, промовляє суїцідні погрози. Критика свого стану недостатня. Висновок: повторні патохарактеріологічні реакції у примітивної осо-бистості».

Крім того, у нього «уроджена аномалія розвитку хребта, а також правосторонній сколіоз поперечного відділу».

На підставі ст.18-б гр.II комісія визнала, що Г-ла непридатний до військової служби у мирний час. Обмежено придатний у військовий час.

На підставі рішення ВЛК 6 серпня 1999 року військовий суд Дарницького гарнізону постановив: Г-лу О.М. від подальшого відбування покарання звільнити достроково по хворобі та вважати його не мавшим судимості по даній справі. Рішення виніс суддя військового суду Дарницького гарнізону, майор юстиції М.М.Заїка. І все було б гаразд, але… цілий рік юнак провів у нестерпних для хворого умовах (не кажучи вже про небезпеку від неврівноваженого юнака для інших юнаків у частині) Ми стикалися з випадками, коли такі, як Г-ла не тікали, а стріляли у тих, хто, як їм здавалося, їх ображав. А об-ражають і б’ють хворих в армії дуже часто. Треба, щоб відносини в частині були бездоганні, щоб слабеньких або відсталих розумово та неврівноважених хлопців не ображали.

Знову до призову хворого Г-ли причетні ті ж самі інстанції — це Орджонікідзівський військкомат. Читач «ПЛ» пам’ятає справу іншого втікача А.Н-ци, який від-сидів більш двох років у колонії суворого режиму за де-зертирство, і був звільнений Постановою Верховного суду України. Він теж був призваний цим військоматом.

У справі втікача К-ва (теж, до речі, призваного на військову службу Орджонікідзевським РВК) справа до суду не дійшла. Вистачило кількох спроб і загроз скінчити життя самогубством, щоб юнака поклали до шпиталю, де він і був комісований. Чи незабагато для одного РВК призваних в армію хворих не тільки психічно, але й соматично? Зайве питати, куди витрачаються наші податки, і яку ж армію ми маємо!

Але ж відразу після втечі Г-ли ХОССМ повідомила Житомирську прокуратуру про те, що Г-ла має відхілення форм поведінки і надіслали копію історії хвороби, з якої було очевидно, що хлопець має вади фізичного та психічного розвитку. Мати теж передала до прокуратури заяву та довідку про те, що юнак був направлений на психіатричне обстеження. Крім того, у розпорядженні про-куратури були листи молодого солдата, зміст яких був дуже коротким: б’ють, гроші забирають, знов б’ють…

Але Житомирська військова прокуратура не звер-нула на це ніякої уваги і у листопаді 1998 року за підпи-сом слідчого військової прокуратури Житомирського гарнізону капітана Сидорчука надіслала до ХОССМ таку відповідь:

«… в даний час обвинувачений рядовий в/ч А-2038 Г-ла О.М. перебуває на лікуванні в медчастині установи ЯЮ 309/179 з приводу бронхіту. В подальшому стан здоров’я Г-ли О.М., в тому числі і психічний, буде детально обстежено медичною та психіатричною комісією, а також буде з’ясована придатність Г-ли до військової служби в ЗС України».

Після того, як у січні 1999 року Г-лу було засуд-жено на 3 роки, ХОССМ звернулася до Генеральної про-куратури України. Відповідь прийшла у квітні:

«Повідомляю, що Ваші звернення розглянуті Генеральною прокуратурою України з вивченням матеріалів кримінальної справи стосовно засудженого за ст. 240 п. «в» КК України Г-ли О.С.

В ході попереднього та судового слідства версія про застосування до Г-ли О.С. нестатутних відносин свого підтвердження не знайшла.

17 листопада 1998 року Г-лі О.С. була проведена судова психолого-психіатрична експертиза, яка визнала його психічно здоровим. Згідно висновку військово-лікарняної комісії Г-ла О.С. придатний до служби у Збройних Силах України.

За таких обставин вважаю вирок військового суду Житомирського гарнізону від 16 грудня 1998 року щодо Г-и О.С. обгрунтованим і законним. Ухвалою військового суду Центрального регіону України від 23 лютого 1999 року, який розглядав касаційну скаргу засудженого, даний вирок залишений без змін.

Підстав для опротестування названих судових рішень не вбачаю». Підписав цього листа начальник головного управління військових прокуратур, генерал-лейтенант юстиції В.І.Кравченко.

На превеликий жаль, висновки зроблені на підставі результатів обстежень солдата Г-ли у Житомірському військовому шпиталі та висновків слідчих Житомирської прокуратури військового гарнізону. Звісно, деяку негативну роль зіграли обставини, пов’язані з тим, що мати солдата загубила і свої, і його документи.

І не зважаючи на те, що у таких історіях існує багато запитань до цивільних та військових медиків, го-ловне питання до наших законодавців: доки ми будемо, при нашому дефіциті бюджету, несплачених пенсіях та заробітних платах (і офіцерам також) палити гроші? Наші з Вами. Ми вже не раз про це писали, але це галас волаючого у пустелі. Доки кожен лікар — і військовий, і цивільний не буде в повній мірі відповідати за свої висновки матеріально (я не маю на увазі тих лікарів, в діях яких є кримінальні ознаки), ми будемо мати серед військовослужбовців «стрільців» із зором –6 (у нас був і такий випадок) чи може окремий психіатричний танковий батальйон. Тому, що за повідомленням Сімферопольської військової прокуратури, тільки з однієї частини, розташованої в Криму, комісовано троє хлопців-харків’ян з психічними розладами, а четвертий зараз отримав направлення до психіатричного відділення шпиталю.

Тому й приходить думка, чи не настав час підсипати галоперідол прямо у водовід? Що ще робити у божевільному суспільстві!

Ми вже писали про досвід Росії, коли військова частина має право подати судовий позов на тих, хто призвав хворого. Шпиталь має право обстежувати і лікувати за кошти тих організацій, які винні у таких «помилках». Маємо надію, що, коли дійде до власних коштів, помилок буде значно менше. Чому ж в Україні ця ідея, яка лежить на поверхні, ніяк не здійсниться? Хто зацікавлений у тому, щоб щеплення не відбулося? Ми думали і не додумалися. Можливо Ви щось підкажете?

У недержавних організаціях

29.12.1999

У ХАРКОВІ СТВОРЕНО РОБОЧА ГРУПА МТПЛ-УС ПО ЗАХИСТУ ПРАВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ТА ЧЛЕНІВ ЇХ СІМЕЙ

   

У Харкові створено новий підрозділ Міжнародного товариства прав людини — Українська Секція (МТПЛ -УС) — міська робоча група по захисту прав військовослужбовців та членів їх сімей.

В групу частково увійшли активісти Харківської обласної спілки солдатських матерів. Головою робочої групи обраний В.Дзеревяго. Робоча група має наміри не тільки займатися допомогою громадянам у конкретних питаннях, пов’язаних із порушенням прав військовослужбовців, а й проводити моніторинг і аналіз порушень прав людини в армії, публікувати аналітичні матеріали. Головні напрямки діяльності нової організації:

• правова допомога військовослужбовцям, призовникам та членам їх сімей;

• моніторинг та аналіз порушень прав людини в армії;

• публікація фактичного та аналітичного матеріалу з зазначених питань.

Додаткову інформацію можна отримати у секретаря робочої групи Крюкової М.О. тел. (0572) 143 171

У недержавних організаціях

29.12.1999

НОВА ПРАВОЗАХИСНА ГАЗЕТА «ЧЕРНОМОРСКИЙ ВЕСТНИК»

   

Чорноморська района організація захисту прав людини започаткувала випуск газети «Черноморский вестник». Ця газета випускається у селищі міського типа в Криму, і поки що є першою правозахисною газетою в Україні.

Тематика газети, перш за все, — порушення соціальних та громадянських прав мешканців Чорноморська, конкретні приклади з практики правозахисту, консультації конкретних питань.

Редактором газети є Олександр Юрченко, голова районної організації захисту прав людини, депутат районної Ради.

Сам факт створення незалежного правозахисного видання в наших скрутних економічних умовах, викликає професійну повагу.

Редакція «ПЛ» бажає успіхів колегам, довгих років і плідної праці газеті «Чорноморський вісник»!

Вісті з пострадянських країн

29.12.1999 | А. Блинушов, г.Рязань

ЭКСТРЕННОЕ СООБЩЕНИЕ

   

Скорбя о жертвах подлых террористических актов в Москве, считаю необходимым обратить внимание коллег на ЧРЕЗВЫЧАЙНО ТРЕВОЖНУЮ информацию, связанную с возможными массовыми нарушениями прав человека в Москве и Подмосковье в ближайшее время.

Информация, полученная из сети Internet (http://www.yabloko.ru/Forums/Main/posts/39570.html) косвенно подтверждается из других источников. Надеюсь, что ужасные детали трагедии в Москве все же позволят столичным правозащитникам проверить полученные сведения.

«Распоряжение о задержании лиц, не имеющих прописки в Москве или Московской области, подпишет сегодня губернатор Подмосковья Анатолий Тяжлов. Для выяснения личности такие люди будут доставляться в специально подготовленные места, например, на территории бывших пионерских лагерей». Об этом Тяжлов сообщил в понедельник на заседании правительства области.

Участники заседания минутой молчания почтили память погибших от терактов в Буйнакске и Москве. «После заседания члены правительства должны разъехаться по закрепленным за ними городам и районам, чтобы лично проконтролировать надежность охраны объектов государственной важности», — сказал Тяжлов...

Вісті з пострадянських країн

29.12.1999 | Межрегиональная Группа Правозащитная Сеть

ВЛАСТИ ОПЯТЬ ПРЕСЛЕДУЮТ ЭКОЛОГОВ, ИСПОЛЬЗУЯ НЕДОЗВОЛЕННЫЕ МЕТОДЫ

   

7 сентября четверо неизвестных, представившиеся сотрудниками МУРа, задержали Владимира Сливяка, координатора Антиядерной кампании Социально-Экологического Союза. Один из четырех предъявил удостоверение, которое было невозможно рассмотреть, и представился старшим лейтенантом Костерковым из 6-го отдела Московского Уголовного Розыска, который по словам лейтенанта занимается борьбой с терроризмом. Костерков активно намекал на то, что за этим задержанием стоит ФСБ.

В. Сливяк был задержан прямо около собственного дома, без каких-либо объяснений. Неизвестные (предположительно сотрудники МУРа и/или ФСБ) никак не реагировали на неоднократные требования объяс-нить причину задержания, они насильно поместили Сливяка в машину и без всяких причин начали угрожать физической расправой в случае, если он откажется от-вечать на их вопросы. Когда, во время разговора, чело-век, назвавшийся Костерковым, посчитал, что Сливяк говорит неправду, он достал из кармана небольшой па-кет с наркотиками (марихуаной) и в грубой форме зая-вил, что сейчас «найдет этот пакет в сумке Сливяка, который сядет на 3 года». Также в течение этого разго-вора человек, назвавшийся Костерковым, несколько раз утверждал, что экологические организации непос-редственно связаны с террористами, осу-ществившими взрыв на Манежной площади 31 августа 1999 года.

Настойчивые просьбы Сливяка о том, чтобы проехать в отделение милиции и составить протокол задержания, систематически игнорировались задержавшими его людьми. После полутора часов «заключения» в машине, Владимир Сливяк был освобожден, однако ему так и не вернули удостоверение личности. Когда же Владимир попросил вернуть документ неизвестные и сотрудник МУРа быстро сели в машину и уехали, крикнув из окна, что Сливяк «может считать себя арестованным».

Владимир Сливяк начал свою общественную активность в конце 1989 года, участвовал и организовывал десятки кампаний в защиту природы в разных регионах России и Европы. Автор многих статей о защите природы и ненасилии, как единственно возможной форме протеста. В настоящее время Владимир Сливяк является координатором Антиядерной кампании Соци-ально-Экологического Союза, крупнейшего объеди-нения экологов на территории Евразии, награжденного ООН за выдающиеся успехи. Кроме того, Сливяк яв-ляется членом рабочей группы по созданию закона о радиоактивной безопасности населения Калининградской Областной Думы. Он также является членом Совета международной экологической группы «Экозащита!» и редактором российского отделения Всемирной Информационной Службы по Энергетике.

Дополнительную информацию можно получить по телефону: (095) 298-1893

Информация предоставлена Сергеем Федоринчиком

Міжнародна політика і права людини

29.12.1999 | О. Павличенко, директор Центру інформації та доку-ментації Ради Європи в Україні

УКРАЇНА В РАДІ ЄВРОПИ: ЗДОБУТКИ, ПЕРСПЕКТИВИ, ПРОБЛЕМИ

   

Україна набула 9 листопада 1995 року статусу держави-члена Ради Європи, що є, в першу чергу, зо­бов’язанням для держави дотримуватись визначених в документах Ради Європи  норм та правил. Сьогодні ці правові інструменти  — біля 170 конвенцій, хартій, інших багатосторонніх угод, а також велика кількість ухвалених Парламентською асамблеєю та Комітетом міністрів ре­золюцій та рекомендацій — складають правове поле Ради Європи, яке визначає стандарти в області захисту прав людини, забезпечує здійснення верховенства права та дійсної плюралістичної демократії в державах-членах.

Рада Європи стала для України реальним індика­тором розвитку демократичних процесів, показником дійсної відповідності її внутрішньої правозастосовчої практики міжнародним правовим стандартам.

Даючи оцінку перебуванню України в Раді Європи, слід зважати на численні фактори — як об’єктивного, так і суб’єктивного порядку — що вплинули на формування сьогоднішньої до певної міри критичної ситуації, пов’я-заної з виконанням Україною власних зобов’язань, які були взяті нею під час вступу до Ради Європи. Сам процес вступу був започаткований ще в перший рік існу­вання України як суверенної держави – заявку про вступ до організації Україна подала 14 липня 1992 року. А вже 16 вересня 1992 року делегати українського парламенту отримали статус «спеціальних запрошених» в Парла­ментській асамблеї Ради Європи. 

27 липня 1995 року — в надзвичайно напружений час, коли вирішувалось питання про набуття Україною дійсного членства в Раді Європи, — від української дер­жави було надіслано листа за підписами Президента України Леоніда Кучми, Голови Верховної Ради Олек­сандра Мороза і Прем’єр-міністра Євгена Марчука, в якому, зокрема, наголошувалось, що «конституційна, правова та економічна  реформи, які здійснюються в Україні, спрямовані на побудову державної системи, яка б повністю відповідала європейським стандартам, за­безпечувала права і свободи людини, зокрема, дот-римання положень Європейської конвенції з прав людини». 

В цей же час Державна міжвідомча комісія з пи­тання вступу України до Ради Європи підготувала від-повіді на запитання Парламентської асамблеї,  на підставі яких було сформульовано зобов’язання Украї­ни, що їх держава взяла на себе під час вступу до орга­нізації.

Доповідачами з питання прийняття України до Ради Європи були 3 юристи – пані Северинсен (Данія), пан Немет (Угорщина) та пан Массере (Франція). Пані Северинсен і пан Келам (Естонія) увійшли до моніто­рингового комітету Ради Європи, який слідкував за ви­конанням зобов’язань Україною, власне, й постійно на­гадував Україні про необхідність виконувати взяті зобов’язання. 

 До безперечних здобутків, які надбала Україна від 9 листопада 1995 року – часу вступу до Ради Європи – стала участь нашої держави в 43 документах Ради Єв­ропи, з яких 29 ратифіковані, а 14 підписані і мають відповідну юридичну силу (перелік підписаних та рати­фікованих  правових документів Ради Європи див. у до­датку 1 та 2). 

Одним із беззаперечних досягнень, які вирізняють Україну серед інших держав-членів, є те, що в новій Конституції України, яку було прийнято 28 червня 1996 року, враховано майже всі основні положення ЄКПЛ. Наведені в розділі ІІ Конституції «Права, свободи та обов`язки людини та громадянина» формулювання прав, які держава гарантує своїм громадянам, корелюють з положеннями конвенції, про що свідчить наведена відповідність окремих статей Конституції України статтям ЄКПЛ :

Конституція України відповідає     ЄКПЛ      Стаття 27      статті  2     

    28                                                        3

    29                                                        5          30, 31, 32            8 

    35                                                        9 

    34                                                       10 

    36                                                       11

 Важливою датою для України стало 11 вересня 1997 року – в цей день у Страсбурзі Повірений у спра­вах України при Раді Європи пан Є. Перелигін передав Генеральному секретареві Ради Європи  Д. Таршису документ про ратифікацію Україною Європейської кон­венції з прав людини (ЄКПЛ). Відповідно до статті 66 Конвенції цей документ набув чинності для України від цієї дати. В результаті, за час від 11 вересня 1997 року до 10 травня 1999 року до контрольних органів Страс­бургу – Європейської комісії з прав людини та Євро­пейського суду з прав людини – надійшло 1132 звер­нень від громадян, які скаржились на порушення Украї­ною прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини. За цей же час зареєстровані були 255 звернень, 2 з яких були визнані прийнятними, а 5 надіс­лані до України для з’ясування обставин. Отже, незва­жаючи на всі недоліки й складнощі механізму контролю конвенції, слід визнати, що він починає набирати оберти і працювати в Україні.

Окремим питанням серед зобов’язань України є скасування смертної кари як інституту покарання. Зо­крема, в Резолюції 1112 (1997) Парламентської Асамб­леї Ради Європи невведення мораторію на виконання смертних вироків і неінформування Ради Європи про те, що страти продовжувались протягом 1996 року, визна­чені як серйозне порушення взятих зобов’язань. Слід визнати, що саме через постійний тиск з боку Ради Єв­ропи з постійним нагадуванням про необхідність «грати по правилам» – виконувати взяті зобов’язання, проце­дура страт була, хоч і без юридичного закріплення, припинена. Питання скасування смертної кари, однак не набуло остаточного вирішення і продовжує залиша­тись проблемним у стосунках між українською стороною і Радою Європи.

Під час січневої і червневої сесій Парламентської асамблеї Ради Європи розглядалось питання про вико­нання, а точніше, акцентувалась увага на невиконанні зобов’язань України, які вона взяла на себе під час вступу до Ради Європи. В Резолюції № 1179 (1999) Пар­ламентської асамблеї була зроблена неупереджена оцінка стану виконання українською стороною зо­бо-в’язань. В цьому документі відзначається, зокрема, що Україна має значні досягнення, такі, як вирішення між-народних спірних питань мирним шляхом, уникнення значних соціальних заворушень, і як результат, визна­чення України як стабілізуючого фактору в регіоні. В резолюції також були відзначені: прийняття Конститу­ції, приєднання до основних документів Ради Європи, ухвалення закону про вибори Президента України, прий­няття Конституції Республіки Крим. 

Однак разом з тим, в документі зазначається і ціла низка недоліків, на які звертається увага парламентарів.  До зауважень більш загального характеру належать такі, як відсутність чіткого розмежування між судовою, законодавчою і виконавчою гілками влади, намагання контролювати ситуацію і утримувати політичну владу, інколи навіть незаконно, з боку органів виконавчої влади, зростання корумпованості і злочинності, повіль­ний процес законодавчих реформ, застосування кату­вань та поганого поводження до осіб, які перебувають в місцях позбавлення волі, державний контроль за засо­бами масової інформації. Знову в пунктах 8 та 13 було наголошено на необхідності встановити мораторій de jure  на виконання смертних вироків в Україні.

В 14 пункті Парламентська асамблея зробила за­кид українським органам державної влади, в тому числі й Верховній Раді України, поклавши на них відповідаль­ність за неприйняття п’яти важливих документів:

·рамкового документу про правову політику Украї­ни щодо захисту прав людини;

·рамкового документу про правову та судову ре­форми;

·нових кримінального та кримінально-процесуаль­ного кодексів;

·нових цивільного та цивільно-процесуального ко­дексів;

·нового закону про політичні партії

(це зобов’язання України викладене в підпункті V пункту 12 Висновку № 190 Парламентської Асамблеї Ради Європи).

В результаті нового розгляду на Парламентській асамблеї Ради Європи у червні 1999 року питання про виконання зобов’язань, взятих Україною, було ухвалено Рекомендацію 1416 ПАРЄ, в якій було підкреслено, що у вирішенні основних проблемних питань (що викладені в Резолюції № 1179 (1999) ПАРЄ) до 20 травня 1999 року «не було досягнуто значного прогресу». Проте в той же час було взято до уваги ті кроки, які були вжиті Украї­ною — у квітні 1999 року. Верховна Рада прийняла у першому читанні законопроект «про судоустрій», 14 червня 1999 року Конституційний Суд переніс слухання питання про неконституційність смертної кари, яке було внесено парламентарями за ініціативою Постійної деле­гації Ук-раїни в Раді Європи, 17 червня 1999 року Верховна Ра-да прийняла рамковий документ про пра­вову політику України щодо захисту прав людини.

Як результат, загальною оцінкою стало «досяг-нення певного прогресу на шляху виконання зо­бов’язань Україною». В той же час Асамблея рекомен­дувала Комітету міністрів Ради Європи посилити прог­рами ADACS для України — програми заходів, які спря­мовані на розвиток і консолідацію демократичної ста-біль­ності. 

Одночасно із зобов’язаннями Рада Європи пропо­нує новим державам-членам також програми сприяння, які враховують експертну, інформаційну, фінансову та іншу допомогу з боку Ради Європи. Так, для України, окрім програм співробітництва «Демосфен», «Феміда», «ЛОДЕ» та «Демо-Право» було підготовлено та здійс­нено три річні програми («Допомога розвиткові та кон­солідації демократичної безпеки. Співробітництво і до­помога країнам Центральної Східної Європи. Програма на 1996 рік, на 1997 рік та на 1998 рік»).  Серед основ­них напрямків цих програм — допомога в правовій, за­конодавчій, судовій, правоохоронній сфері, реформу­вання системи місцевих та регіональних влад. Повний зміст означених вище програм та звіти про їх виконання наведено в випусках Бюлетеню Центру інформації та документації Ради Європи в Україні.

Слід зазначити, що ефективність від членства в Раді Європи залежить від активного та результативного використання її правових інструментів кожною із сторін, що означає не просто дотримання взятих державами-членами зобов’язань, а вироблення, запровадження та оптимізація внутрішнього механізму використання міжнародних правових документів й інформування про їхнє практичне застосування іншими державами-сторонами.

Додаток 1

СПИСОК

ратифікованих Україною конвенцій Ради Європи

  (станом на 20 липня 1999 року)

001  Статут Ради Європи (Рішення Верховної Ради України від 31 жовтня 1995 про приєднання), 9 лис­топада 1995 р. — передані ратифікаційні грамоти Гене­ральному Секретарю Ради Європи)

002  Генеральна Угода про привілеї та імуні­тети Ради Європи та Протокол до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи (Закон України про приєднання — 1 жовтня 1996 р.,  дата набуття чинності для України — 6 листопада 1996 р.)

005  Європейська конвенція з прав людини, 1950 р. (підписана — 9 листопада 1995 р., ратифікована  17 липня 1997 р., дата набуття чинності для України  — 11 вересня 1997 р.) 

009  Протокол до Європейської конвенції з прав людини (перший) — (підписаний 9 листопада 1995 р., ратифікований 17 липня 1997 р., дата набуття чиннос­ті для України — 11 вересня 1997 р.)

010  Протокол до Генеральної Угоди про привілеї та імунітети Ради Європи, 1952 (ратифікований 6 листопада 1996 р.) 

018  Європейська культурна конвенція, 1954 р. (Постанова Верховної Ради України від 24 лютого 1994 р. про приєднання, ратифікована 13 червня 1994 р.)

024  Європейська конвенція про видачу пра­вопорушників, 1957 р. (Постанова Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р. про приєднання, 11 бе­резня 1998 р. — передані ратифікаційні грамоти Гене­ральному Секретарю Ради Європи, дата набуття чиннос­ті для України — 9 червня 1998 р.) 

030  Європейська конвенція про взаємну до­помогу у кримінальних справах, 1959 р. (Постанова Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р. про при­єднання, підписана 30 травня 1997, 11 березня 1998 р. — передані ратифікаційні грамоти Генеральному Секре­тарю Ради Європи, дата набуття чинності для України — 9 червня 1998 р.)

044  Протокол № 2 до Європейської конвен­ції з прав людини (підписаний 9 листопада 1995 р., ра­тифікований 17 липня 1997 р., дата набуття чинності для України  — 11 вересня 1997 р.) 

045  Протокол  № 3 до Європейської конвен­ції з прав людини (підписаний 9 листопада 1995 р., ра­тифікований 17 липня 1997 р., дата набуття чинності для України  — 11 вересня 1997 р.) 

046  Протокол № 4 до Європейської конвен­ції з прав людини (підписаний 19 грудня 1996,  ратифі­кований 17 липня 1997 р., дата набуття чинності для України  — 11 вересня 1997 р.) 

051  Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопо­рушниками, 1964 р. (Постанова Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р. про приєднання,) 28 вересня 1995 р. передані ратифікаційні грамоти Генеральному Секретарю Ради Європи

055  Протокол № 5 до Європейської конвен­ції з прав людини (підписаний 9 листопада 1995 р., ра­тифікований 17 липня 1997 р., дата набуття чинності для України  — 11 вересня 1997 р.)

062  Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства, 1968 р. (Постанова Верховної Ради України від 14 липня 1993 р. про приєд­нання, 13 червня 1994 р. — ратифікація)

073  Європейська конвенція про передачу про-вадження у кримінальних справах, 1972 р. (Постанова Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р. про приєднання, 28 вересня 1995 передані ратифіка­ційні грамоти Генеральному Секретарю Ради Європи)

086  Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1975 (11 берез­ня 1998 р. передані ратифікаційні грамоти Генеральному Секретарю Ради Європи, дата набуття чинності для України  — 9 червня 1998 р.)

097  Додатковий протокол до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодав­ства, 1978 р. (Постанова Верховної Ради України від 14 липня 1993 р. про приєднання), 13 червня 1994 р. пере­дані ратифікаційні грамоти Генеральному Секретарю Ради Європи

098  Другий додатковий протокол до Євро­пейської конвенції про видачу правопорушників, 1978 (11 березня 1998 р. передані ратифікаційні грамоти Ге­неральному Секретарю Ради Європи, дата набуття чин­ності для України  — 9 червня 1998 р.)

099  Додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1978 (11 березня 1998 р. передані ратифікаційні гра­моти Генеральному Секретарю Ради Європи, дата на­буття чинності для України  — 9 червня 1998 р.)

104  Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (5 січ­ня 1999 року)

106  Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між терито­ріальними общинами або органами влади, 1980 р. (Постанова Верховної Ради України від 14 липня 1993 р. про приєднання), 21 вересня 1993 р. передані ратифіка­ційні грамоти Генеральному Секретарю Ради Європи

112  Європейська конвенція про передачу засуджених осіб, 1983 р. (Постанова Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р. про приєднання), 28 ве­ресня 1995 р. передані ратифікаційні грамоти Генераль­ному Секретарю Ради Європи

117  Протокол № 7 до Європейської конвен­ції з прав людини (підписаний 19 грудня 1996 р., рати­фікований 17 липня 1997 р., дата набуття чинності для України  — 11 вересня 1997 р.) 

118  Протокол № 8 до Європейської конвен­ції з прав людини (підписаний 9 листопада 1995 р., ратифікований 17 липня 1997 р., дата набуття чинності для України  — 11 вересня 1997 р.) 

122  Європейська хартія місцевого самовря­дування, 1985 р.(підписана 6 листопада 1996 р.), 11 вересня 1997 р. передані ратифікаційні грамоти Гене­ральному Секретарю Ради Європи

126  Європейська Конвенція про  запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, 1987 р. (підписана 2 травня 1996 р., Закон України про приєднання від 24 січня 1997 р.), 5 травня 1997 р. передані ратифікаційні грамоти Генеральному Секретарю Ради Європи

141  Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990  (Закон України про приєднання від 15 вересня 1995 р., підписана 30 — 31 травня 1997 р., 26 січня 1998 р. передані ратифікаційні грамоти Генераль­ному Секретарю Ради Європи, дата набуття чинності в Україні — 1 травня 1998 р.)

155  Протокол № 11 до Європейської кон-вен­ції з прав людини (підписаний 9 листопада 1995 р., ратифікований 17 липня 1997 р., дата набуття чиннос­ті для України  — 11 вересня 1997 р.)

157  Рамкова Конвенція про захист націо­нальних меншин (підписана 15 вересня 1995 р., 26 січня 1998 р. передані ратифікаційні грамоти Генеральному Секре­тарю Ради Європи, дата набуття чинності в Україні — 1 травня 1998 р.)

Додаток 2

 

СПИСОК

підписаних Україною конвенцій Ради Європи (станом на 20 липня 1999 року)

035   Європейська соціальна хартія (дата під­писання — 2 травня 1996 р.)   

114  Протокол № 6 до Європейської конвен­ції з прав людини щодо скасування смертної кари (дата підписання — 5 травня 1997 р.)

Європейська конвенція про транскордонне телеба­чення (дата підписання — 14 січня 1996 р.)

135  Антидопінгова конвенція (дата підпи­сання — 2 липня 1998 р.)

143  Європейська конвенція про захист ар­хеологічної спадщини (переглянута) (дата підписання — 2 липня 1998 р.)

148  Європейська хартія регіональних мов та мов меншин(дата підписання — 2 травня 1996 р.)

151  Протокол № 1 до Європейської конвен­ції про запобігання катуванням чи нелюдському або та­кому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (дата підписання — 26 січня 1998 р.)

152  Протокол № 2 до Європейської конвен­ції про запобігання катуванням чи нелюдському або та­кому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (дата підписання — 26 січня 1998 р.)

160  Європейська конвенція про здійснення прав дітей (дата підписання — 7 травня 1999 р.)

162  Шостий Протокол до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи (дата підписання — 3 листопада 1998 р.)

163  Європейська соціальна хартія (переглянута) (дата підписання — 7 травня 1999 р.)

165  Конвенція про визнання кваліфікацій у сфері вищої освіти в європейському регіоні (дата підписання — 11 квітня 1997 р.)

169  Протокол № 2 до Європейської конвен­ції про основні принципи транскордонного співро-бітницт­ва між територіальними общинами або органами влади (дата підписання — 3 листопада 1998 р.)

173  Конвенція з кримінального права щодо корупції (дата підписання — 27 січня 1999 р.)

In memoriam...

29.12.1999

ПАМЯТИ ЛЬВА РАЗГОНА

   

Утром 8 сентября 1999 года на 92 году жизни скончался Лев Эммануилович Разгон.

Родился 1 апреля 1908 года в г.Горки Белорусской ССР. В 1932 окончил Исто-рический факультет МГПИ. С конца 1920-х годов начал работу как редактор, критик и публицист в детской и юно-шеской литературе.

Жизнь и главные книги Льва Разгона неотделимы от эпохи ГУЛАГа. 17 лет (1938-1955) провел он в советских концентрационных лагерях. После освобождения вступил в Союз Писателей СССР. Автор многих книг, посвященных исследованию детской и юношеской литературы, а также повестей о жизни выдающихся русских ученых.

Но пережитое в ГУЛАГе стало темой лучших его книг. С 1988 года не было образованного человека, который бы не прочел его произведений, беспощадно свидетельствующих о преступлениях сталинского режима. Не только книги стали его вкладом в преображение нашей жизни. В 1988 Лев Разгон вместе с Андреем Сахаровым и Алесем Адамовичем стал одним из основателей Историко-просветительского и правозащитного общества «Мемориал». До последних дней он помогал создавать музей и архив «Мемориала».

В 1992 Лев Эммануилович был одним из основных свидетелей в Конституционном суде по делу КПСС. Он был одним из тех немногих, кто отчетливо понимал, что без осознания всем обществом масштабов творившихся в стране беззаконий и без покаяния виновных невозможно двигаться дальше. Общество равнодушно и с непростительной забывчивостью отнеслось к осуждению недавнего прошлого. Не это ли причина нынешних наших бесконечных неурядиц?

Лев Разгона – Лауреат Сахаровской литературной премии «За гражданское мужество писателя». Его книги переведены на многие языки, удостоены многочисленных международных наград и премий.

Основные произведения:

«Волшебство популяризатора»

«Живой голос науки»

«Зримое знание»

«Мир в котором дети — не гости»

«В.Ян»

«Один год и вся жизнь»

«Шестая станция»

«Сила тяжести»

«Перед раскрытыми делами»

«Позавчера и сегодня»

«Непридуманное"

«Плен в своем отечестве»

Лев Эммануилович был приверженцем основных либеральных ценностей. И он отстаивал их в своей ежедневной многолетней работе в Комиссии по помилованию при Президенте РФ (с 1993г.)

Его человеческие качества и многолетняя и правозащитная работа сделали Льва Эммануиловича Разгона одним из символов тысяч бывших заключенных сталинских лагерей.

Общество «Мемориал»

Бюлетень "Права Людини", 1999, №25

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори