пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"199926
№26
1999

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

29.12.1999
джерело:
Газета «День», №170

СТАВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ДО ВІДМІНИ СМЕРТНОЇ КАРИ В УКРАЇНІ

   

Соціологічна служба газети «День» навела дані про всеукраїнське репрезентативне опитування, проведене компанією GFK-USM. Було опитано 1000 осіб віком 15-59 років. На запитання: «Чи згодні ви, що в нашому суспільстві заміна смертної кари на довічне ув’язнення є гуманною?» Відповіді розподілилися таким чином:
• повністю або частково згодні — 28%
• повністю або частково не згодні — 51%
• наскільки згодні, настільки й ні — 13%
• вагалися з відповіддю — 8%.

Хроніка

29.12.1999 | Наш інформ.

ЩО ДЕШЕВШЕ — РОЗСТРІЛ ЧИ ДОВІЧНЕ УВ’ЯЗНЕННЯ?

   

Конституційний Суд продовжує розгляд справи про смертну кару. Народні депутати практично з усіх фракцій звернулися до КС: сім статей Кримінального кодексу суперечать Конституції. У цих статтях йдеться про смертíу кару.

У мирний час її можуть присудити за посягання на життя державного діяча (ст.58), за посягання на життя представника іноземної держави (ст.59), за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст.93), а також за посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу чи військового у зв’язку з їх правоохоронною діяльністю (ст1901). Народний депутат Василь Костицький, до речі, брат судді КС Михайла Костицького, нагадав високому судові, що нині у Європі виносять смертні вироки лише в Албанії, Туреччині, Росії і в нас. Василь Васильович нагадав, що в Парагваї смертну кару скасували ще у 1928 році, і що в Сполучених Штатах виконання смертного вироку коштує три мільйони доларів, а довічне ув’язнення — лише один.

Народний депутат Роман Зварич, який у перерві трохи поспілкувався з журналістами, роз’яснив: після винесення смертного вироку американська Феміда витрачає надзвичайно багато коштів на процедурні формальності, пов’язані з правом засудженого просити про помилування, а також на саме виконання вироку. Людина чекає на страту роками, і перебування в камері смертників стає покаранням не тільки дорогим, а й при-низливим.

Треба визнати, що серійний вбивця Онопрієнко відчутно послабив позиції тих, хто вимагає скасування смертної кари. Щоправда, в усіх країнах, де смертні вироки більше не виносять, населення було категорично проти скасування вищої міри, але «парламент має виконувати і виховну функцію», — сказав Роман Зварич.

Аналізуючи ряд статей Конституції України, автори подання до КС доводять, що застосування смертної кари є свавільним позбавленням людини її права на життя. Вони терпляче роз’яснюють народові: там, де смертна кара не застосовується, злочинність змен-шується. І навпаки. Народ слухає. Вірить чи не вірить

Хроніка

29.12.1999 | Наш інформ.

НАСТУП УРЯДУ УКРАЇНИ НА СТБ

   

Міжнародний комітет захисту журналістів звернувся з листом до Президента України Л. Кучми та оприлюднив це звернення у ЗМІ. У ньому, зокрема, зазначено:

«Міжнародний комітет захисту журналістів глибоко стурбований тривалим офіційним переслідуванням СТБ, незалежної телекомпанії, яка охоплює 80 відсотків телеглядачів України.

У зв’язку із заморожуванням банківських рахунків, СТБ змушена була припинити виробництво нової програми про український парламент.

Наступ Вашого уряду на СТБ є складовою тривожної тенденції залякування з боку держави, спрямованого проти опозиції і незалежних мас-медіа в Україні.

Комітет захисту журналістів енергійно протестує проти кампанії Вашого уряду щодо СТБ, що може спричинити до закриття телеканалу менш ніж за місяць до президентських виборів. Ми закликаємо Вас скористатися всіма Вашими повноваженнями, аби припинити політично вмотивовані зловживання законами та нормативними актами про засоби масової інформації з боку державних службовців. Ми закликаємо Вас гарантувати міжнародне визнане право СТБ і всіх журналістів в Україні працювати без втручання держави». Лист підписала Анн К. Купер, виконавчий директор Комітету захисту журналістів.

Катування та жорстоке поводження

29.12.1999 | А.Павличенко, г.Киев

ПРАКТИКА ПРЕДУПРЕЖДЕНИЯ ПЫТОК В УКРАИНЕ

   

Печальной объективной реальностью в нашем се­годняшнем обществе стало увеличение случаев прояв­ления актов насилия, жестокости, зачастую бессмыс­ленных и в крайних формах. Опять таки стандартными стали оправдательные отговорки со ссылками на отсут­ствие идеалов и общее падение нравов, углубление уровня бездуховности в обществе, растлевающее влия­ние западной масс-культуры, экономические проблемы. Отчасти это может объяснить феномен «обострения» жестокости и насилия в обществе, но в данной статье рассматривается фактор, оказывающий более сущест­венное влияние в предотвращении насилия в межлич­ностных отношениях между людьми. Речь идет о тех силах в обществе, которые призваны по долгу службы поддерживать порядок, следить за соблюдением уста­новленных законом норм, и, в связи с этим, являться образцом порядка и порядочности. Тем более, что та-кие государственные институты — подразделения МВД, СБУ, национальной гвардии — наделены необходимым мандатом власти, который предоставляет им право оказывать определенное влияние на общий уровень правоотношений в обществе.

После распада СССР и провозглашения независи­мости Украиной в 1991 году в качестве части «нас-ледства» от старой советской системы Украина по­лучила прежние структуры правоохранительных орга­нов — МВД, прокуратуру, СБУ, которые во многом еще сохранили и продолжают сохранять обычаи и задачи охранных военизированных ведомств времен прежнего коммунистического государства. Вопрос защиты прав человека никогда не был насущным в работе советских правоохранительных органов, задачи которых своди­лись к политическому и экономическому контролю, под­держанию порядка и предупреждению конфликтов. По-этому установление новых стандартов, которые опи­раются на принципы верховенства права, а не на испол­нение ведомственных инструкций, и ориентирован на права человека и общедемократические ценности, тре-бует устранения «родимых пятен» прошлой эпохи, выполнения принятых международных норм. Принятый в 1992 году Закон Украины «О введении в действие меж­дународных договоров на территории Украины», а также статья 9 Конституции Украины определяют ратифи-цированные международные договоры как неотъем-лемую часть национального законодательства Украины, обязательную к исполнению.

На сегодняшний день права граждан охраняются мощным щитом системы международных договоров — документами ООН: Международный пакт об экономи­ческих, социальных и культурных правах (дата ратифи­кации — 12 ноября 1973), Международный пакт о граж­данских и политических правах (12 ноября 1973), Кон­венция против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения или на­казания (24 февраля 1987 года), а также основными документами Совета Европы: Европейская конвенция по предупреждению пыток и бесчеловечного или унижаю­щего человеческое достоинство обращения или наказа­ния (ЕКПП)- которая была ратифицирована 5 мая 1997 года и вступила в силу с 1 сентября 1997 года, а также Европейская конвенция по правам человека (ЕКПЧ) (вступила в силу с 11 сентября 1997 года). Однако, нес­мотря на это, проблема реальной защиты основных прав человека, среди которых важнейшими следует признать право на жизнь, еще далека от своего оконча­тельного решения.

Вторым по своей остроте и значимости после воп­роса об упразднении института смертной казни в Украи­не является вопрос о борьбе с пытками, которые при­меняются представителями органов власти в местах ограничения или лишения свободы — камерах-клетках райотделов милиции, изоляторах временного содержа­ния, следственных изоляторах досудебного содержания, тюрьмах. Отдельным и очень болезненным вопросом является широкое распространение «дедовщины» в ар­мии, которое, к сожалению, стало неуставной тради­цией, основанной на ментальности и поведении пред­ставителей уголовного мира (очень точным и многое объясняющим в этой связи представляется название одной из публикаций — «Армия или тюрьма: где вы предпочли бы отбыть срок?». «Права людини», Инфор­мационный бюллетень Харьковской правозащитной группы, 1996, № 1).

Приведем ряд примеров.

Факт 1. «10 мая этого года в сверхсекретной об­становке руководство Черкасского СИЗО вывезло из арестантской палаты 3-й горбольницы в морг тело за-мученного Сергея Остапенко. На свиданиях перед смертью арестант рассказывал, что его беспощадно пытали, используя методику пыток под названием «па-мятник»: подвешенного за руки, его часами держали без опоры. Это привело к прекращению кровооб-ращения в руках, и они начали отмирать из-за полной дистрофии сосудов.

Умирал Остапенко страшной смертью — за 1.5 ме­сяца ареста атлет, масса которого была 80 килограмм,  превратился в живой скелет весом 40 килограмм, по­скольку практически не ел в СИЗО: из-за покалеченных в УБОПе от пыток рук, был в состоянии депрессии от осознания неминуемой смерти.

Мать С. Остапенко глубоко убеждена, что арест ее сына был предпринят с тем, чтобы скрыть нанесенные в УБОПе травмы. Арестованного можно было бы спасти, но для этого ему надо было ампутировать обе руки. Поэтому проблему решили очень просто: чем безрукий арестант будет позором для черкасской милиции, пусть он лучше умрет и будет списан на смерть от загадоч­ного диагноза». (Газета «Факты», город Черкассы, ци­тируется по изданию «Права людини», №14 (167), 1-15 июля 1999).

Это один, но далеко не единичный факт грубей­шего нарушения конституционного права (см. статью 28 Конституции Украины — «Никто не может быть под-вергнут пыткам, жестокому, нечеловеческому или уни­жающему его достоинство обращению либо наказа­нию»), норм действующего на территории Украины меж­дународного права (см. статью 3 ЕКПЧ).

Как свидетельствует практика, в своей повседнев­ной деятельности часто сотрудники правоохранитель­ных органов, особенно спецподразделений УБОПа, которые в Украине носят название «Беркут», особой щепетильностью или стремлением соблюдать уста-новленные законом нормы при проведении задержания или в первые часы задержания, не отличаются.

Факт 2. Примерно в 16 часов на трамвайной оста­новке была задержана группа подростков 13-15 лет. Дружинники перепутали их с теми, кто безобразничал неподалеку. Не разобравшись, начали составлять про-токол задержания. Одного из ребят, 14-летнего Ми­хаила, жестоко избили — сломали ребро, разбили го­лову. Опомнившись, сотрудники вызвали «скорую». В больнице выяснилось: сотрясение мозга. После выздо­ровления Михаил был поставлен на психиатрический учет. Другому подростку повезло больше — отделался синяками («Український часопис з прав людини», № 1, 1996 р. Цитируется по изданию «Проти катувань», Харь­ковская правозащитная группа, с. 161).

Факт 3. С сотрясением мозга и выпотрошенными карманами покинул камеру Старокиевского РУВД г. Киева задержанный без оснований при исполнении служебных обязанностей охранник банка «Денди» Юрий Кази-миренко («Киевские ведомости», 9 января 1997 года. Цитируется по изданию «Проти катувань», Харьковская правозащитная группа, с. 167).

Существенной проблемой сегодняшнего дня является неосведомленность многих людей в том, ка­кими правами или процессуальными гарантиями они могут воспользоваться во время и после задержания, и поэтому на практике зачастую отсутствует возможность реализовать такие права или гарантии. В значительной мере в практике работы тех же правоохранительных органов наблюдается открытое пренебрежение установ­ленными и закрепленными в кодифицированных актах правами граждан и способами защиты этих прав. Причиной тому есть отсутствие персональной ответ-ственности за явно незаконную деятельность сотрудников правоохранительных органов. Часто оправданием такому поведению служит достижение «положительного» результата во время следствия (на самом деле раскрывается преступление или просто появляется возможность «закрыть» уголовное дело, преступник «получает по заслугам» и таким образом восстанавливается справедливость без судебного раз­бирательства), а то и просто реализуется определенный корыстный интерес какого-то должностного лица, кото­рое за определенное вознаграждение может способст­вовать прекращению следствия...

Выходом из такого положения может служить рас­пространение информации консультационного харак­тера, которая призвана повышать правовую культуру населения и работников правоохранительных органов, а также установление действенного механизма ответст­венности за здоровье и жизнь лиц, которые лишены свободы. В связи с этим стоит привести пример извест­ного дела Рыбич против Австрии, когда Европейский суд по правам человека принял решение о том, что не господин Рыбич должен доказывать причастность поли­ции к факту физического воздействия на него, а, нао­борот, полиция должна доказать, что она непричастна к нанесению телесных повреждений господину Рыбичу в то время, когда он находился под контролем этой са­мой полиции.

Общий невысокий уровень правовой культуры по­рождает правовой нигилизм, в связи с чем происходит утрата доверия к органам государственной власти и наблюдаются попытки «урегулирования» конфликта не-правовым способом. «...Самосуд над костоломами из черкасской милиции прогнозировался безусловно, и имеются веские основания считать, что милиция не стремится разыскать убийц опера УГРО, убитого летом 1995 за издевательства над невинным черкассчанином» (газета «Факты», город Черкассы. Цитируется по изданию «Права человека», Информационный бюллетень Харьковской правозащитной группы, 1-15 июля, 1999 года).

Среди обязательств, которые Украина приняла на себя при вступлении в Совет Европы, была ратифика­ция Европейской конвенции по предупреждению пыток и бесчеловечного или унижающего достоинство обра­щения или наказания (ЕКПП). Согласно этому доку­менту, который вступил в силу в Украине 1 сентября 1997 года, Комитет против пыток Совета Европы осу­ществляет визиты в места лишения свободы и после инспекционных поездок составляет рекомендации госу­дарству с тем, чтобы исправить имеющиеся нарушения норм ЕКПП. Важную роль играет и публикация докладов Комитета, в которых представляется реальное состоя­ние дел с правами человека в местах лишения свободы. Комитет уже осуществил два визита в Украину — пер­вый с 8 по 25 февраля 1998 года в 3 города — Днепро­петровск, Харьков и Киев — где члены Комитета посе­тили 23 заведения — СИЗО системы МВД и СБУ, ИВС, ЛТП, психоневрологический диспансер и т.д.

Второй визит состоялся в июле этого года, и на этот раз члены Комитета посетили Центральное управ­ление УБОПа, колонию, и, как обычно, следственные изоляторы в разных районах Киева и в Харькове. Од­нако до сегодняшнего дня результаты осуществленных визитов носят конфиденциальный характер. Государст­во должно дать свое согласие на публикацию такого материала, что является обычной практикой.

Следует отметить, что Комитет в своем сос­тавлении картины о состоянии прав человека в области предотвращения пыток пока не исследовал достаточно большую область, где пытки и унижающее человеческое достоинство поведение или обращение часто являются нормой – речь идет об армии и о таком негативном яв­лении как проявление неуставных отношений.

Факт 4. «...Если «деды» приказывали молодому бойцу «ставить лося», это всегда означало одно — будут бить по голове. А чтобы не было синяков, провинивше­гося заставляли скрестить на лбу ладони. Вот в них и целились. Бывало, что промахивались, и тогда кулак скользил по голове. Если после этого молодой солдат плохо усваивал приказы старослужащего, то начинался второй раунд — «лось на водопое». Скрестив ладони, парень наклонялся вперед — по его голове били теперь уже коленом. После каждого удара надо было говорить «спасибо»... ( «Киевские ведомости», 31 июля 1999 года).

В данном случае свое веское слово сказал суд, и виновные отправились на разные сроки в дисциплинар­ный батальон. Такое решение важно, но намного важ­нее создать условия, когда неуставные отношения стали бы невозможными в условиях прохождения срочной службы молодыми солдатами.

Для решения описанной общественной проб­лемы, как показывает практика, имеющиеся механизмы защиты не всегда достаточны. Поэтому насущной является задача создания новых действенных механиз­мов, включая и судебный, которые защищали бы права человека, служили защитой от насилия и произвола со стороны государства. Действующий с  апреля 1998 года институт Уполномоченного по правам человека при Верховном Совете Украины пока еще не стал, к сожа­ленью, тем органом, который может вмешиваться в конфликт между отдельным лицом и государством.

Очень важной является также информационная политика, которая включает в себя как предание оглас­ке и осуждению фактов пыток и жестокого обращения, так и обучение правовым способам предотвращения таких явлений и борьбе с ними.

Несомненно, необходимо реальное усиление имею-щихся национальных механизмов защиты прав че-ловека, и в этом немаловажную роль должно сыграть формирование здорового гражданского общества, пост-роенного на общечеловеческих ценностях.

Немаловажную роль должны играть также между­народные механизмы защиты прав человека, среди ко­торых важное место занимают Европейский суд по пра­вам человека и Комитет против пыток Совета Европы.

Соціально-економічні права

29.12.1999 | І.Сухорукова, м.Харків

БЕЗРОБІТТЯ СЕРЕД МОЛОДИХ МАЄ ДАЛЕКОСЯЖНІ НАСЛІДКИ

   

Серед великої кількості безробітних з’явилася велика кількість молодих лікарів, вчителів, економістів, тих, кого раніше називали молодими фахівцями. Як правило, це випускники ВУЗів, які не тільки отримали вищу освіту, але й додаткову професійну спеціалізацію, тобто мають не тільки диплом, а й сертифікат з відповідної спеціальності. Для деяких фахівців, особливо лікарів, щоб не втратити права на спеціальність згідно сертифікату, необхідно певний час відпрацювати за фахом.

Масові скорочування в закладах охорони здоров’я привели до того, що, по-перше, кожен справжній керівник намагається зберегти висококваліфікованих та досвідчених лікарів, а, по-друге, молоді лікарі шукають роботу, і, якщо певний час не знаходять її, починають працювати зовсім не за фахом. При цьому гроші, які витрачені (навіть не дуже важливо, батьками чи державою), змарновані. Крім того, через певний час, коли відбудеться природна зміна поколінь, деякі галузі залишаться без висококваліфікованих фахівців. І, знову, ці найбільш неприємні явища будуть у галузі медицини, бо саме тут дуже важливим є фактор послідовного надбання та використання накопичених знань та досвіду.

Здається у наших великих перегонах за без-коштовну освіту і безкоштовну медицину або культуру (чого, взагалі, не буває), ми втратили здатність під-рахувати скільки і яких конкретно фахівців потрібно суспільству.

Не покращує справи і ставлення Міністерства освіти до цієї ситуації. Як завжди, відповідні чиновники знайшли вихід. Тепер у деяких ВУЗах від випускників вимагають надати довідку від якої-небудь організації, що його згодні взяти на роботу за фахом, інакше погрожують не видати сертифікат про професійну підготовку. Саме так відбувалося минулого року у Харківській академії культури. Не маю сумнівів, що теж саме роблять в інших ВУЗах. При цьому всі, крім молодих фахівців, виглядають задоволеними. ВУЗи виконують план набору і забезпечують робочі місця викладачам, Міністерство освіти підтверджує свою необхідність і здатність «забезпечити» Україну фахівцями, функціонують різні ради: ректорів, фахові, спеціалізовані і таке інше. Якась віртуальна дійсність нашої, далеко не самої поганої в світі, системи вищої освіти

Як би там не було, а молоді, здібні і, іноді, непогано освічені випускники університетів залишаються безробітними. Багато хто з них не витримує — і їх не можна засуджувати за це — та знаходять себе у галузях зовсім далеких від професійної освіти. Або, ще гірше, майбутні кваліфіковані фахівці залишають Україну, і біль-шість з них зовсім непогано працює за кордоном.

Безумовно, через деякий час, наші державні мужі будуть вимагати специфічної гуманітарної допомоги від високорозвинених країн — фахівців з різних спеціаль-ностей, яких можна було б мати вдома, якби вести виважену та цілеспрямовану політику формування кадрового потенціалу нашої країни.

Право на охорону здоров’я

29.12.1999 | Л.Клочко, ì.Õàðê³â

ЧИ ДОПОМОЖУТЬ ІСНУЮЧІ ФОРМИ КОНТРОЛЮ РЕФОРМУВАТИ НАШУ МЕДИЦИНУ?

   

Якось у розмові з колегами-правозахисниками у нас почалася суперечка, щодо можливості контролю державними структурами. Більшість моїх колег вважала самою неконтрольованою структурою рідну міліцію, меншість — СБУ. У мене підсвідомо вирвалось — медицина. Серед колег, що сперечалися, були медики, які почали доводити мені, що будь-яку медичну установу, якщо комусь заманеться, можуть почати скубти: КРУ, податкова інспекція, прокуратура, тощо. І це правда. Тоді, в розмові, в мене не вистачило аргументів, щоб відстояти свою точку зору, і не так аргументів, як часу.

Але ця тема здається настільки цікавою, що варто повернутися до неї на сторінках «ПЛ». Питання про відповідальність медиків, чи ширше — нашої медицини у цілому, є, на мою думку, найгострішим у суспільстві. Бо нація кожного року втрачає життєвий потенціал. Медики військкоматів добре знають, як важко знайти здорових призовників для елітних частин, У попередній призов, навіть до Національної гвардії, прийшлося брати юнаків зі ступенем обмеження 4. Раніше у частини Націо-нальної гвардії брали тільки юнаків з обмеженням 1-2. Це робиться не від гарного життя: нема з кого ви-бирати. А якщо взяти до уваги, на якому рівні проходить обстеження призовників в районних центрах (та поде-куди часто і в місті), от і маємо хвору армію, куди, як у прірву, ідуть гроші платників податків. Та хіба тільки в армії…

Юнаків хоча б обстежують при призові (чи у ВУЗах перед початком занять на військовій кафедрі). Хто ж займається здоров’ям наших дівчат — майбутніх матерів нового покоління країни? Всерйоз ніхто. Підліткова медична служба перевантажена, посади підліткових лікарів скорочують. Часто вони ледь встигають робити необхідні щеплення. Про який контроль за здоров’ям можна вести мову?

Дочка моєї знайомої з 12 до 16 років мала незвичайну хворобу: на ногах з періодичністю раз у два місяці з’являлися нариви. Поїхавши до родичів за кордон, батьки показали дитину лікарю, який призначив поточні аналізи. За результатами цих аналізів лікарі і батьки дізналися, що у дитини рідкісна форма алергії: капі-ляротоксикоз на найпростіші протизастудні ліки.

Хлопцю з підозрою на остеоміїліт лобної кістки призначають складну операцію, але без обстеження на томографі — бо у матері немає грошей, які потрібно заплатити за таке обстеження. Коли все ж таки таке обстеження зробили, операція відпала сама собою, разом з грізним діагнозом.

Таких прикладів безліч, і вони трапляються у різних містах України, як у звичайних районних поліклініках, так і в спеціалізованих лікарнях досить високого професійного рівня.

Навіть коли хворі, що потрапляють до медичних закладів, не отримують необхідну допомогу, вони не скаржаться, бо не знають на що. А якби і поскаржилися хворі або їх родичі, то на 99,9% нічого б не добилися і не доказали б.

Два тижні тому усі засоби масової інформації України сповістили «славну» вість про нечутну перемогу української юстиції над «беспределом» такого чину — у лікувальному закладі хворий, в наслідок недбалості медичного персоналу, був інфікований вірусом СНІДу. Випадків таких чимало, але вирок на користь хворого був тільки один, і, здається, тільки тому, що до цієї справи були залучені громадські організації, засоби масової інформації та телебачення.

Не те, щоб наша держава не контролює медичні заклади — контролює безперервно. Але що ж виходить з того контролю?

От хоче держава проконтролювати обіг наркотичних медичних препаратів і прекурсорів. Починають контролювати лікарів: видають наказ Міністерства охорони здоров’я, згідно з яким виписувати ці препарати потрібно на спеціальних «рожевих» бланках. З першого погляду нічого страшного не відбулося, але «рожеві» рецепти виготовляються на спеціальному папері і коштують для медичного закладу чималенькі гроші. Тоді приймають рішення: за одну зміну лікар має право виписати три рецепти. А якщо на прийом до лікаря прийшли п’ять хворих, яким потрібно призначити препарат, що випи-сується на рожевому бланку — лікар повинен забути про клятву Гипократа і відмовити хворому у необхідній допомозі. Наркотиками стають клонозепам і рудотель, і епілептики б’ються у припадках, бо немає седуксену в ампулах. При цьому препарати на «чорному» ринку є, які завгодно, але ціни зростають з кожним новим етапом контролю. Тоді приймається рішення додатково контро-лювати — кому і як лікарі виписують «рожеві» рецепти.

Якщо лікар, що веде прийом хворих, вирішив виписати ліки на «рожевому» бланку, повинен перервати прийом і разом з хворим бігти до головного лікаря чи начмеда. А якщо кабінет лікаря на першому поверсі, а адміністрація розташована на п’ятому? До кінця прийому лікарі шаленіють і казяться від біганини з поверху на поверх за підписами! Ото справжній контроль! Краще, ніж вчив товариш Ленін!

Не зважаючи на такі адміністративні витівки, чи-сельність наркоманів згідно статистиці мирно зростає, бо який же наркоман подасться у чергу за рудотелем, який йому завжди нічого не давав. А прокурори перевірятимуть і лікарів, і установи. І не тільки у випадках з «рожевими» бланками. Раз на рік лікарні перевіряє КРУ. Головні лікарі, старші медсестри, сестри-господарки, кадровики та бухгалтери п’ють корвалол або щось міцніше і моляться. І подекуди часто слідом за КРУ приходять із прокуратури, бо хтось з хворих написав скаргу і перевіряють всі папери. Але, запевняю вас, що до життя та здоров’я пацієнтів, за винятком окремих випадків, ці перевірки не мають відношення. Доказати, що хворого лікували недбало не просто важко, — неймовірно. ХПГ вже займалася такими справами. Усі наші намагання виявилися марними, якщо не вважати за велику перемогу випадок, коли хворий з нашою допомогою отримав 3-тю групу інвалідності.

Причини такої суттєвої, структурної безвідповідаль-ності медиків за наше життя і стан здоров’я дуже глибокі. Це, перш за все, — взагалі низька вартість людського життя у всьому пострадянському просторі, аморальність радянського і пострадянського суспільства, в якому всі людські цінності на протязі десятиріч були перевернуті з ніг на голову. Але є причини і дещо простіші: ми ніяк не наважимося сказати суспільству — безкоштовної медицини не буває. Треба, щоб вона була безкоштовною для бідних та незахищених соціально і доступною для інших верств населення. Конкуренція поставить всі крапки над «і». Медичні заклади, пра-цівники яких ставляться недбало до пацієнтів просто перестануть існувати. І, що вражає більш за все, — позитивний результат такого експерименту в Україні вже відомий: це, перш за все, стоматологія та ендоскопічна хірургія, де рівень обслуговування та лікування набли-зився до середньоєвропейського рівня.

Введення загальносвітової системи касової медицини все відкладається, мабуть, комусь вигідно затягувати цей процес і валяти дурників, запевняючи сус-пільство, що воно лікується безкоштовно. Дуже схоже на гіпнотизера з анекдоту, який умовляв корейця-при-кордонника не їсти свого собаку, навіювачи йому, що він не кореєць, а єврей. На відміну від корейця, який почав гіпнозувати свого собаку, що вона не собака, а курка, наші хворі не можуть приймати безкоштовні ліки, бо аптечні каси не загіпнотизуєш. Отож і маємо спалах туберкульозу, гепатиту, менінгіту і ВІЧ-інфекції. А ще маємо високу смертність серед населення продуктивного віку, надто високу для європейської країни, тим самим порушуючи право наших громадян на життя.

Касова медицина — це не талісман від всіх нега-раздів, а, лише необхідний, перший крок. Потім потрібні ще й інші кроки: розгалуження мережі незалежної ме-дичної експертизи, розробка і прийняття нового зако-нодавства про медичну допомогу — бо діюче законо-давство безнадійно застаріло. Але українське суспіль-ство тупцює на місці, хворіємо і не боремось самі за себе. Принаймні, я не чула, щоб хтось сказав, що він буде голосувати за того чи іншого кандидата, зважаючи на пропозиції в його програмі стосовно реформування медицини в Україні.

Ситуація, що склалася, порушує не тільки права хворих, а й медиків. Вони, бідолашні, ледь не всі ходять під статтею 113 Карного Кодексу України: ненадання медичної допомоги робітниками медичних закладів. А як надати допомогу без ліків та обладнання? Ось і зали-шається тільки гіпнозувати хворих, але, якщо лікарю виплачують мізерну зарплатню, та й ще затримують її, гіпноз теж виходить невдалий. Рятує медиків від карної відповідальності тільки те, що держава зовсім не перей-мається цими проблемами.

А облік і контроль, як завжди у тоталітарній державі, існує в нас у віртуальній паперовій реальності

Практика правозахисту

29.12.1999 | Наш інформ., м.Харків

НЕВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ СЕРЙОЗНА ПРОБЛЕМА НАШОГО ЮРИДИЧНОГО ПРОСТОРУ

   

До Харківської правозахисної групи все частіше звертаються робітники, що мають конфлікти з працедавцями. За останній тиждень таких скарг було 4. Підприємство, яке вже багато місяців не сплачує зарплатню, звільняє своїх робітників. Але гроші, навіть після цього, не поспішають сплачувати. Люди звертаються до суду, і, як правило, судові рішення приймаються по закону, на користь звільненого працівника. До нашої групи люди звертаються, вже маючи рішення суду, але рішення це ніхто не збирається виконувати. Керівники підприємств, КСП, або навіть приватних фірм, з легкістю дозволяють собі не виконувати рішення суду, а у судових виконавців не вистачає чи то дієвих важелів, чи то бажання.

Невиконання судових рішень стає дедалі більш серйозною проблемою нашого юридичного простору. І цю проблему потрібно вирішувати усім гілкам влади разом з засобами масової інформації. Бо без чіткого виконання судових рішень — третьої влади просто немає.

Практика правозахисту

29.12.1999

ВАШІ ПРАВА ПРИ ЗАТРИМАННІ ЧИ АРЕШТІ

   

Редакція «ПЛ» пропонує читачам текст пам’ятки, яку розроблено Інститутом громадянського суспільства під керівництвом Анатолія Ткачука. Пам’ятка видана у вигляді пластикової картки за кошти, надані фондом «Євразія». Текст, вміщений на карті, є витягом норм законодавства, що регулює порядок затримання чи арешту особи в Україні за станом на 1.03.1999 року, а саме: Кодексу про адміністративні правопорушення, Кримінально-процесуального кодексу  та «Закону про міліцію».

Знайте! Відповідно до статті 29 Конституції України

кожна людина має право на свободу та особисту недо­торканість.

Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення або з санкції прокурора.

Пам’ятайте! Вас можуть затримати лише у визна­чених законом випадках:

·коли Ви скоїли правопорушення, за яке передба­чена адміністративна відповідальність, і має бути складений протокол, а у Вас немає посвідчення особи і немає свідків, які могли б повідомити про Вас необхідні дані;

·коли Ви здійснюєте адміністративне правопору­шення, до Вас вичерпано всі інші заходи впливу, а Ви не припиняєте своїх протиправних дій.

Адміністративне затримання не може тривати більше трьох годин, крім виняткових випадків, перед­бачених законами України. Після з’ясування особи, Вас має бути звільнено.

Вас можуть також затримати з підозри у вчиненні кримінального злочину:

·коли Вас застали при вчиненні злочину або безпо­середньо після його вчинення;

·коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на Вас, що саме Ви вчинили злочин;

·коли на Вас або на Вашому одязі, при Вас або у Вашому житлі буде виявлено явні сліди злочину.

При наявності інших даних, що дають підстави пі­дозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути за­тримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця прожи­вання, або коли не встановлено особу підозрюваного.

Співробітники міліції зобов’язані представитись, пояснити, яке правопорушення Ви вчинили або у вчи­ненні якого злочину Ви підозрюєтесь, роз’яснити, які Ваші права і обов’язки, визначені процесуальним зако­нодавством.

При затриманні з підозри у вчиненні кримінального злочину:

Вам мають роз’яснити Ваші права, зокрема про право не свідчити проти себе чи своїх рідних, мати за­хисника і зустріч з ним до першого допиту і скласти про це протокол, а також протокол про Ваше затримання як особи, підозрюваної у вчиненні злочину.

Після складання протоколу може бути здійснено Ваш особистий огляд і вилучення речей та документів. Такий огляд може здійснюватись лише особою однієї з Вами статі.

Пам’ятайте: Ви не зобов’язані доводити свою не­винуватість.

Ви маєте право:

·давати показання або відмовитися давати пока­зання і

·відповідати на запитання;

·мати захисника і побачення з ним до першого до­питу;

·подавати докази, заявляти клопотання і відводи;

·вимагати перевірки прокурором правомірності за­тримання.

Знайте! Про Ваш арешт і місце перебування слід­чий зобов’язаний повідомити дружину/чоловіка або іншого родича, а також сповістити за місцем роботи. Вимагайте, аби таке повідомлення було здійснено як­найшвидше!

Не забудьте! Ви маєте право на захисника з мо­менту затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.

Вимагайте захисника зразу після Вашого за­тримання.

Орган дізнання, що провів затримання, протягом 24 годин має надіслати письмове повідомлення проку­рору про затримання протягом 48 годин після отри­мання такого повідомлення прокурор зобов’язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого.

Міністр юстиції України Сюзанна Станік

Погляд

29.12.1999 | В. Овсієнко, м.Київ

НЕ ВИКЛИКАЙ ВОВКА З ЛІСУ

   

Інцидент, що виник у Верховній Раді України 23 вересня 1999 року поміж народними депутатами Михайлом Бродським і Ярославом Кендзьором, набув широкого наголосу і обростає емоційними домислами, а тому потребує належної правової та етичної оцінки.

На знак протесту проти блокування прямої трансляції пленарних засідань Верховної Ради (23 вересня мав бути день уряду) депутат М.Бродський демонстративно сів у крісло Президента України, заявивши, що не звільнить його, доки не буде відновлено трансляцію або доки це крісло не винесуть із зали. Депутат Я.Кендзьор кинув репліку, дослівного змісту якої преса не наводить, але щось таке: «Сядеш у крісло президента в Тель-Авіві». М.Бродський розцінив репліку як образливу для себе і кинувся до Я. Кендзьора, який зайняв оборонну позицію боксера, та шлях йому поміж кріслами заступила народний депутат Олена Бондаренко. Тоді М.Брод-ський став плювати на Я.Кендзьора, який захищався від плювків руками. Заступник Голови ВР В.Медведчук вивів М.Бродського з зали. Голова комітету ВР з питань регламенту й депутатської етики Віктор Омелич запро-понував обох депутатів позбавити права відвідувати пленарні засідання продовж тижня. Однак народні де-путати позбавили такого права лише Я.Кендзьора. Тільки увечері, за котрою спробою, таке ж покарання було накладене й на М.Бродського.

Причина інциденту — у відсутності прямої трансляції засідань Верховної Ради. Президент Л. Кучма і Кабінет міністрів пояснюють це небажанням зробити парламентську трибуну місцем змагань кандидатів на президента. Тим часом діючий Президент необмежене користується правом виходу в ефір.

В усьому світі робота парламенту висвітлюється в ЗМІ, більше того, кожен громадянин має право бути присутнім на засіданнях парламенту (для цього є місця) та доступу до матеріялів — як документів, так і проектів. В Україні ж цей доступ дуже обмежений. З цього пог-ляду домагання М.Бродського є цілком підставними.

Але є й друга причина інциденту. Крісло, відведене для Президента у Верховній Раді, є якоюсь мірою символом влади і державності. Коли його займає не Президент — це зачіпає патріотичні почуття громадянина України. Тим паче, що М.Бродськнй натякнув на непотрібність такого крісла в Парламенті, а може, й у державі взагалі, тобто непотрібність Президента. Словесна реакція українця Я.Кендзьора на те, що в крісло сів єврей М.Бродський була емоційною, проте небезпід-ставною: українці досі не почуваються в Україні господарями, бо не володіють основною частиною власності, а тим часом навіть парламентарії (в тому числі М.Бродський) принципово не вживають державної ук-раїнської мови, чим демонструють зневагу до українського народу і його держави.

Відома своїми скандальними антиукраїнськими публікаціями газета «Киевские ведомости» опублікувала 24 вересня дуже емоційну заяву М.Бродського, в якій він називає Я.Кендзьора «націонал-соціалістом». Зачепившись за необгрунтовано вжите слово, М.Бродський нагромаджує довкола нього цілий клубок звинувачень усьому українському (за культурою) політикуму. Народному Рухові України М.Бродський остаточно відмовляє в демократизмі і закликає цілий світ припинити контакти з партіями «Народний Рух України» (Удовенка), «Реформи й порядок», «Конгрес українських націоналістів» і «спо-рідненими з ними структурами», доки вони офіційно не осудять «антисемітську провокацію Ярослава Кендзьора і дії на його підтримку».

Заяви Я.Кендзьора в пресі поки що нема, але вже 23 вересня по телебаченню прозвучала його репліка, що він не антисеміт, доказом чого є те, що в нього багато друзів-євреїв, що, навпаки, випад М.Бродського може призвести до сплеску антиєврейських настроїв в Україні.

Не будемо вдаватися тут до історичних екскурсів, але слід зауважити, що проведена М. Бродським паралель між українцем Я.Кендзьором та росіянином Макашовим також безпідставна. У Росії доволі численні організації сповідують відвертий антисемітизм, в той час як в Україні аналогічних організацій практично нема. Записані М. Бродським до антисемітських українські патріотичні організації аж ніяк не є такими.

В усякому випадку, панове депутати дуже ризикують, викликаючи вовка з лісу. Ліпше б їм взаємно вибачитися.

Дисиденти і час

29.12.1999 | А.Чорнуха, м.Київ

ДЕРЖАВА ПОВИННА ЗАХИСТИТИ СКРИВДЖЕНИХ

   

Товариство «Щит Батьківщини» намагається надавати людям в Україні допомогу, зокрема у вдосконаленні законодавства.

Тематика нашої діяльності — це оборона прав людини, галузь життєво важлива в Україні. Хоча у Верховній Раді різних скликань існують комісії з прав людини, а з 1998 року впроваджено посаду Уповноваженого з прав людини, але ніколи ці люди не розглядали питання про нове законодавство з цієї проблеми.

Це й не дивно, тому що ми не встигли розібратись з репресіями тоталітаризму 1917-1991 років, а ті ж самі керівники розгорнули нову хвилю репресій. На жаль, в умовах відсутності свободи преси ми не маємо можливості ознайомити громадськість із творчістю, наробками людей, які бачать Україну інакше, ніж «товариші» з Банкової вулиці.

Протягом ряду років ми подавали на розгляд ВР України доповнення до закону «Про реабілітацію», але їх ніколи не розглядали. Можливо, читачам «ПЛ» буде цікаво ознайомитися з цим проектом.

В квітні 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», який протягом останніх років вже мав деякі конструктивні доповнення, схвально зустрінуті членами нашого товариства. Але цей закон має певні недоліки, що проявляються під час його застосування в умовах сьогодення. Виходячи із міркувань дотримання норм соціальної справедливості і верховенства права, товариство «Щит Батьківщини» пропонує доповнити закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» 1991 року такими статтями:

1.Вважати жертвами політичних репресій, які під-лягають реабілітації з усіма належними компенсаціями і пільгами:

·осіб, яких за політичними мотивами без суду було поміщено до психіатричних лікарень, і взагалі осіб, які зазнали репресій медичним шляхом;

·політичних емігрантів 20-80-их років, які через тоталітарний режим втратили Батьківщину і все, що було з нею пов’язано — родичів, роботу, майно тощо;

·осіб, яких за політичними мотивами було звіль-нено з роботи, з армії, виключено з навчального зак-ладу, і які довгий час не мали можливості працювати і вчитись за фахом;

·осіб, які в лавах Радянської армії брали участь в агресивних акціях СРСР (Корея, Угорщина, Афганістан тощо), внаслідок чого отримали каліцтво чи загинули;

·осіб, яких було засуджено за «побутовими» та «кримінальними» статтями, коли справи були сфаб-риковані радянськими каральними органами (при наяв-ності документів в архівах чи переконливих свідчень);

·осіб, яких було засуджено за релігійними стат-тями, якщо це не було пов’язано з актами насильства, розтління, розкрадання з їх боку;

·осіб, яких було покалічено, чи знищено під час масових репресій загонами ВЧК-ОҐПУ-НКВД-МҐБ;

·дітей репресованих, які в малолітстві зазнали знущань з боку комуністичного режиму внаслідок за-судження чи переслідування батьків, а в дорослому віці мали певні обмеження у навчанні, в кар’єрі тощо;

·осіб, які зазнали принижень і утисків за націо-нальними чи расовими мотивами.

2.Встановити для осіб, які піддавались репресіям, такі пільги і компенсації:

·репресованим особам та їхнім сім’ям повер-тається реквізоване під час арешту чи депортації майно і нерухомість, незалежно від того, у чиїй власності воно перебуває сьогодні;

·власникам відібраних підприємств повертається їхнє майно повністю чи надається право на отримання половини акцій цього підприємства;

·власникам земельних ділянок повертається їхня земля, реманент, худоба за актом на час «розкурку-лення»;

·сім’ям загиблих в ув’язненні чи через отримані внаслідок репресій хвороби виплачується компенсація у розмірі 1 млн. долярів США (чи еквівалент у національ-ній валюті);

·репресованим особам виплачується компенсація за кожний рік ув’язнення чи іншої форми репресій із розрахунку трьох середніх річних окладів на день звіль-нення, чи припинення переслідування;

·репресовані особи, яких було депортовано за межі України, а також ті, котрі змушені були емігрувати з Батьківщини внаслідок репресій, користуються правом подвійного громадянства. На цих осіб розповсюд-жується право 50-відсоткової оплати квитка для відвідання України і безкоштовного проїзду з метою репатріації з будь-якої країни світу.

Репресовані особи користуються правом:

·безкоштовного медичного обслуговування в медичних закладах всіх типів (включаючи і приватні);

·безкоштовного юридичного обслуговування;

·першочергового отримання житла за їхнім вибором (державне, кооперативне, приватне) та надання довготривалого кредиту без відсотків на його придбання і облаштування.

Діти репресованих користуються правом безкош-товного навчання в навчальних закладах всіх рівнів. Держава зобов’язується постійно надавати гуманітарну та інші види допомоги репресованим, бере на утри-мання об’єднання колишніх політв’язнів. Підприємства, створені при товариствах репресованих, не обкла-даються податками і працюють на пільгових умовах. Політичні емігранти користуються правом брати участь у виборах і бути обраними до органів влади, судів, споживчих товариств, кредитових спілок.

3. З метою дотримання норм гуманізму і законності передбачити міру відповідальності для осіб, які були натхненниками і активними виконавцями репресій.

4.Ретельно перевіряти кандидатури працівників органів прокуратури і державної безпеки, які допус-каються до роботи в комісіях по реабілітації жертв політичних репресій, з метою недопущення фактів пере-кручення інформації, окозамилювання, помсти, ліквідації свідків тощо. В комісіях по реабілітації не менше поло-вини їх складу повинні становити особи з числа репре-сованих.

5.Виходячи із того, що Українська держава перебуває в стані глибокої економічної кризи, а також того, що терор поширювався на всю територію СРСР і спрямовувався з Москви, створити Міждержавний фонд компенсацій жертвам політичних репресій в СРСР.

6. Виходячи з того, що антидержавні, антидемок-ратичні кола в Україні намагаються розмежувати громадян за партійною, мовною, релігійною ознаками, постановити:

·ветерани УПА, Червоної армії, інших збройних формувань, які боролись проти фашизму, користуються рівними правами і повагою в Україні, як учасники бойо-вих дій;

·особи, яких за політичними мотивами було звільнено з роботи, армії, виключено із навчального закладу тощо, поновлюються на своїх місцях з правом пільгового просування по службі, прискореного за-вершення навчання;

·наукові проекти, статті, дисертації, які було за-боронено з політичних міркувань, користуються правом першочергової реалізації;

·громадяни, які перешкоджають виконанню поло-жень ст. 6, притягаються до кримінальної відповідаль-ності згідно з чинним законодавством.

7. З метою відновлення історичної правди, вихо-вання громадян України в дусі патріотизму, самоповаги увічнити пам’ять славних героїв-борців за честь народу, починаючи від 1917 року, на всій території держави;

·зняти і знищити всі пам’ятники комуністичним провідникам, які від 1917 року чинили злочини проти людства на теренах України.

Коментар «ПЛ»: Можна погодитися з  позицією правозахисної організації «Щит Батьківщини», що всі верстви населення, перелічені ними у доповненнях до Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» мають право на те, щоб вважатися потерпілими від тоталітарного режиму, тобто «незаконно реп-ресованими». Але «ПЛ» не може погодитися з переліком пільг, які пропонує громадська організація, бо ніхто і ніяк не визначив, де саме держава має брати гроші на масове відшкодування боргів тоталітаризму. Про-понувати якісь чіткі заходи економічного захисту можна тільки ретельно обгрунтувавши свої висновки разом з фахівцями-економістами. Інакше пропозиції стають по­пулізмом чистої води. Ясно, що ніхто не зможе виконати такий закон, хоча б його й прийняли навіть завтра.

Взагалі в Україні можна вважати репресованими усіх людей похилого та, навіть, пенсійного віку, бо війни і голодомори, депортації чи окупація торкнулися, майже, всіх. Нам здається, що борг перед постраждалими від тоталітаризму повинен здійснюватися не у напрямку надання додаткових пільг, на які просто немає коштів, а шляхом державного спокутування тоталітарної ідеології, антитоталітарної пропаганди, визнання поза законом комуністичної ідеології, як це зробили у країнах Балтії, Польщі або Чехії.

Пропозиція створити Міждержавний фонд компен-сацій жертвам політичних репресій в СРСР здається теж малоймовірною.

Взагалі, масове поширення пільг  на одні верстви населення не може не вдарити по іншим соціально не­захищеним верствам  населення: багатодітним сім’ям, чорнобильцям, інвалідам, які потерпають від того, що наша країна уся в цілому вражена наслідками тоталіта­ризму.

Ірина Рапп


Вісті з пострадянських країн

29.12.1999

БОРЬБА С ТЕРРОРИЗМОМ ПО Г-НУ ЛУЖКОВУ

   

 (по материалам Общественной благотворительной организации помощи беженцам и вынужденным пере­селенцам «Гражданское содействие»)

Уже несколько лет в России идет война. В Москве, Волгодонске происходят трагические события, добав­ляющие  к десяткам тысяч погибших в Чечне и Дагес­тане сотни новых, столь же невинных, жертв. Мы ло­жимся спать с чувством страха за своих детей. Мы ждем активных действий со стороны наших властей и правоохранительных органов, мы требуем защиты.

Чем же отвечают московские власти на действия террористов? Уже несколько дней в нашу организацию приходят, звонят, взывают о помощи десятки постра­давших от борьбы с терроризмом по-московски. Это наши постоянные подопечные — вынужденные миг­ранты. Бакинцев мы знаем с 1990 года, сухумцев — с 1992-го, грозненцев — с 1995 г. Они попали под подоз­рение из-за отсутствия прописки — регистрации по месту жительства в Москве. Той самой регистрации, в которой им незаконно отказывали все эти годы. Осно­вываясь на некотором неопубликованном документе органы милиции проводят перерегистрацию тех, кто имеет временную прописку — регистрацию по месту пребывания. По собственному произволу регистрацию могут аннулировать, посчитав, что у кого-то «нет осно­ваний для пребывания в Москве», или обнаружив, что человек находится не по месту своей регистрации. Тем, у кого регистрация закончилась, в ее продлении отка­зывают. Разумеется, основной принцип проверки — эт­нический.

Сотрудники милиции ссылаются на распоряжение Мэра, якобы принятое им 13 сентября с.г. Текст его нам неизвестен, поскольку в ответ на запрос депутата Госу­дарственной Думы В.В.Игрунова Мэрия отказалась выс­лать документ факсом. Есть ли этот текст в отделе­ниях милиции, или, как это было в 1993 году с Поста­новлением №906, оно только в общих чертах «доведено» до исполнителей, мы тоже не знаем.

Однако, как сказали нам в одном из отделений милиции, инструкция: лиц «не той» национальности не регистрировать, из Москвы выдворять, квартиры осво­бождать.

Вот всего лишь три примера активных действий милиции. В общежитии Метростроя по ул. Шолохова 2 уже много лет живут беженцы из Баку, имеющие статус и регистрацию. Два дня назад им на справки о регист­рации был поставлен штамп об ее аннулировании. Ма­лика Такаева, бывший сотрудник Минфина в Чечне, жи­вет в Москве с 1995 года. Была волонтером в нашей организации, уже два года работает на государствен­ной службе в Москве. Малика с сестрой и братом только что вернулась из Нальчика, где скоропостижно скончался их отец. У нее закончился срок регистрации, а продлить ее она не успела. 11 сентября все трое были оштрафованы, а 13 задержаны сотрудниками ОВД «Чертаново-центральное». После задержания их место­нахождение не известно. Сослуживцы Малики наводили о ней справки, мы тоже старались сделать это. Но ми­лиция не дает достоверной информации, посылая из одного подразделения в другое. Удалось выяснить, что Такаевых судили в Чертановском суде. Но где они от­бывают пятидневный срок лишения свободы, остается тайной.

Мать десятерых детей, Пердос Бокова, приехала в Москву из Ингушетии, чтобы положить в Детскую боль­ницу №18 больного ДЦП ребенка. Отец ее детей, Салех Боков, постоянно проживающий в Москве в одноком­натной квартире со второй женой, поместил Пердос с детьми в квартиру друга. Он предполагал присмотреть за детьми, пока мать с больным ребенком будет лежать в больнице. 15 сентября Боковы должны были лечь в больницу. Однако утром этого дня бдительные сотруд­ники ОВД «Люберцы-2» явились к ним на квартиру, ош­трафовали их и отобрали паспорта, требуя немедленно покинуть квартиру. Два дня члены нашей организации объяснялись с ОВД «Люберцы-2», уговаривая отдать паспорта и дать женщине возможность использовать направление в московскую больницу, на которую она возлагала столько надежд. Звонили дежурному по Мос­ковской области, который был необычайно любезен, соглашался и с тем, что изъятие паспортов — незакон­ное дело, и с тем, что чудовищно мешать лечению ре­бенка. Дежурный звонил в ОВД «Люберцы-2», там обе­щали отдать паспорта, Салех ходил за ними, но ему отказывали. Начальник ОВД Владимир Борисович Па­нин требовал немедленного освобождения квартиры. «Сегодня закон — это я.» — сказал он. Похоже, что он прав. К ночи 15 сентября Салех развез семью по зна­комым. Депутат Госдумы Вячеслав Игрунов звонил по «вертушке» в МВД, там тоже обещали, что паспорта будут возвращены. Однако 16 сентября Боковы снова ездили за ними, и снова бесплодно….

Таких историй множество. Не только сотрудники нашей организации и депутаты, но сотрудники милиции тоже тратят на них уйму времени. Если правда, как со­общили 16 вечером новости, что в Москве выявлено уже 20 000 лиц, не имеющих регистрации, то можно себе представить, что у милиции уже нет сил и времени ловить преступников. А сколько труда и средств надо будет потратить, чтобы где-то поместить выдворяемых! Не на свалку же их вести, как калек в августе. Беженцам из Баку ехать некуда. Чеченцам, работавшим при Зав­гаеве на Россию, тоже нет возврата домой.

Но все это, видимо, неважно для московских властей. Зачем ловить бандитов, когда 20 тысяч брюнетов наловили уже и еще могут поймать. «Только скажите, Юрий Михайлович. А уж мы террор в городе наведем». Обещали еще после взрыва 12 июля 1996 года. Только этим террором добавим человеческого горя, а пользы москвичам от него не будет никакой.

Міжнародна політика і права людини

29.12.1999

ЗАЯВЛЕНИЕ ПРАВЛЕНИЯ ОБЩЕСТВА «МЕМОРИАЛ»

   

17 сентября 1939 года начался так называемый «освободительный поход Красной Армии в Западную Украину и Западную Белоруссию».

Относительно нравственной, юридической и исто­рико-политической оценки этого события не может быть двух мнений. Советский Союз стал соучастником на­цистской агрессии против Польши и фактическим союз-ником Гитлера на начальном этапе Второй мировой войны.

В польско-российских отношениях вторжение 17 сентября открыло очередную трагическую главу. За ним последовали: массовый террор на захваченных терри­ториях, Катыньское преступление, постыдное бездейст­вие советских войск на Висле в дни Варшавского вос­стания 1944 года, навязывание полякам, после пяти лет германской оккупации, правительства, угодного Крем-лю, насильственная советизация Польши. Поляки, как и другие народы, загнанные в «социалистический лагерь», полностью испытали на себе все ужасы тоталитарного коммунистического режима. И даже те репрессии, которые проводились руками польской госбезопас-ности, польское общественное мнение не без осно­ваний ставило в счет также и Москве.

Груз прошлого до сих пор лежит на отношениях между двумя странами. И он становится не легче, а тя­желее от того, что нынешнее руководство Российской Федерации, — правопреемника Советского Союза, — предпочитает отмалчиваться. Мы считаем, что ему необходимо публично и в полной мере дать оценку событиям 1939 г. и их последствиям, назвать пре­ступления преступлениями. Необходимо также, чтобы свою ясную оценку дали правительства Ук­раины и Беларуси. Между тем на Украине в этом году власти решили отметить день 17 сентября как «60-летие воссоединения украинского народа». Празднование это-го дня как радостного исторического события с нашей точки зрения является верхом некорректности по отношению и к Польше, и к жителям собственной страны. Ведь на Западной Украине помнят, сколько несчастья и крови принесли им «освободители». Многие там (и не только там) рассматривают 17 сентября как трагическую, траурную дату.

Отсутствие официально заявленной позиции по этим вопросам со стороны России не только ослабляет надежды на улучшение отношений с Польшей и другими странами, подвергшимися советской агрессии в 1939-1940 гг., но и дезориентирует российское обществен­ное сознание. Так, в большинстве учебных пособий по новейшей истории о соответствующих событиях гово­рится глухо, или же эта тема вообще замалчивается; в некоторых учебниках до сих пор воспроизводятся ста­рые советские оценки.

Возможно, молчание правительства России, равно как и основных российских политических лидеров, объясняется нежеланием «бередить раны». В таком случае, они совершают серьезную ошибку: именно эта «фигура умолчания» является одной из важных причин сегодняшней настороженности наших ближайших сосе­дей по отношению к России.

Что же касается российского общества, то, увы, значительная его часть равнодушна к проблемам, по­рожденным событиями 1939‑1940 гг., воспринимая их как чисто исторические, не имеющие никакого отноше­ния к сегодняшнему дню. Многие граждане России да-же не осознают этих проблем и способны лишь на недоуменно-горестный вопрос: «За что же нас так не любят?»

В то же время мы не закрываем глаза и на то, что в Польше и других соседних с Россией странах сущест­вуют силы, которые используют трагедии прошлого в собственных политических интересах, настойчиво по­вторяя при этом тезисы об «исторической вине русских перед поляками (литовцами, венграми и т.д.)», «извечной опасности, грозящей с Востока» и т.п.

В этих обстоятельствах особенно повышается от­ветственность тех общественных структур, которые по­нимают, что историческая память народов — не пустая абстракция. Сегодняшнюю Европу объединяют не толь-ко экономические связи и близость политических идеалов, но и общая память о прошлом. Ведь общая память — это отражение общей судьбы европейских народов в национальном сознании каждого из них. Это в равной мере касается и Запада, и Востока.

Одной из основных задач общества «Мемориал» является прорыв через идеологические завалы и на­ционально-патриотические комплексы — к исторической правде. К правде, которую нельзя подменять любого толка мифами.

В частности, мы полагаем, что представления об исторической вине одного народа перед другим, по меньшей мере, неточны. Всем нам пора научиться раз­личать понятия «вина» и «ответственность».

Руководители Советского Союза, принимавшие, — сначала в сговоре с германскими нацистами, а затем и вполне самостоятельно, — преступные решения, имев­шие трагические последствия для народов соседних стран, в том числе поляков, — несомненно, виновны в тех конкретных злодеяниях, которые были совершены по отношению к Польше и ее гражданам, а также по отношению к ряду других народов Европы. Виновны в конкретных преступлениях против человечности также и непосредственные исполнители преступных приказов. Степень вины этих людей может быть определена лишь в индивидуальном порядке, соразмерно деяниям каж­дого из них. Однако, основных виновников преступле­ний 1939 и последующих лет уже нет в живых, и гово­рить о судебном воздаянии за их преступления — в большинстве случаев поздно.

Что касается народов Советского Союза и, в част­ности, народов России, то, по нашему мнению, термин «вина» к ним неприменим, тем более, когда речь идет о новых поколениях.

Другое дело, что никто не может освободить нас, граждан России, какой бы год рождения не значился в наших метриках, от гражданской ответственности за те злодеяния, которые творились от имени нашей страны, когда бы это ни происходило: 60 лет назад или в последующие годы.

Понятие гражданской ответственности подразуме­вает для «Мемориала» не столько биение себя в грудь и посыпание головы пеплом, сколько планомерную и сис­тематическую работу по изучению и осмыслению прош­лого, а также, в той степени, в которой это сегодня еще возможно, преодолению его последствий. По отноше­нию к Польше и ее гражданам эта ответственность вы­ражается, в первую очередь, в усилиях, направленных на решение исторических и правовых проблем, связан­ных с массовыми репрессиями на территориях, ото­шедших к СССР в 1939–1940 гг. или подпавших под советский контроль после войны.

Нельзя воскресить расстрелянных и умерших, не вернуть выжившим утраченного здоровья, ничем не компенсировать пыток, издевательств и надругательств над человеческим достоинством, не исправить искоре­женных судеб миллионов узников и ссыльных.

Но остается долг памяти перед всеми жертвами репрессий: нельзя допустить, чтобы их имена канули в безвестность, имя каждого должно быть названо.

Остается долг перед выжившими: Россия должна обеспечить им выплату компенсаций, хотя бы в тех символических размерах, какие предусмотрены для жертв политических репрессий — граждан самой Рос­сии.

Остается наш долг перед будущими поколениями — выяснить правду о прошлом, осмыслить ее и рассказать о ней нашим детям.

Общество «Мемориал» действует во всех этих на­правлениях с момента своего основания. Нашим много­летним партнером в этой работе является варшавский Центр «Карта», и совместно с ним мы сделали не так уж мало. Разумеется, предстоит сделать еще больше, и мы рады, что в Польше у нас есть ответственные коллеги и единомышленники. Мы убеждены, что это сотрудничест­во должно быть продолжено. Мы рассматриваем нашу совместную работу как вклад в становление нормаль­ных, основанных на доверии взаимоотношений между будущими поколениями наших народов.

Правление Международного общества «Мемориал»

Москва, 14 сентября 1999 г.

Міжнародна політика і права людини

29.12.1999

ВОЙНА БУДЕТ КАТАСТРОФОЙ ДЛЯ РОССИИ

   

Заявление Российского историко-просветитель­ского, правозащитного и благотворительного об­щества «Мемориал»

Отбито вторжение банд экстремистов в Дагестан. Впервые за многие годы наши солдаты по праву чувст­вовали себя освободителями. Идя в бой, они действи­тельно опирались на поддержку абсолютного большинст­ва населения, как Дагестана, так и всей Российской Федерации.

Однако теперь многие политики и генералы хотят использовать эту победу для развязывания новой войны в Чечне, для реванша после поражения 1996 г. Они на­деются, что страх, порожденный террористическими актами в российских городах, обеспечит им поддержку в обществе при любых обстоятельствах.

Мы считаем, что преступная деятельность экстре­мистов, вторгшихся в Дагестан, должна быть пресечена самым жестким образом. В этих условиях оправданы и удары по базам боевиков в Чечне, но именно по ба­зам, и именно боевиков. Между тем мы видим, что удары наносятся по населенным пунктам, в том числе, по заведомо гражданским объектам; растет, как это уже было в 1994 году, число жертв среди мирного на-селения. Возможно, это объясняется не злым умыслом, а просто неспособностью нашей авиации и артиллерии точно поражать цели. Боевые действия в Дагестане вновь это наглядно показали.

Гибель мирного населения не может иметь оправдания. Кроме того, бомбардировки и обстрелы жилых кварталов городов и сел Чечни порождают там новую вспышку ненависти к российским войскам и Рос-сии в целом, расширяют базу поддержки экстремистов.

Новая широкомасштабная наземная операция в Чечне, где поддержки федеральным силам со стороны местных жителей заведомо не будет, неминуемо при-ведет к массовой гибели как гражданского населения, так и военнослужащих. Взаимное ожесточение сделает неизбежной войну на уничтожение. Ужас и позор, ожи-дающие нас в этом случае, поставят Россию на грань катастрофы.

Мы требуем немедленного прекращения авиа- и артиллерийских ударов по населенным пунктам и объектам жизнеобеспечения в Чечне. Мы призываем одуматься наших военных, не делающих сегодня раз-личия между формированиями экстремистов и теми, на которых опирается признанный российскими властями президент Чечни.

Мы требуем от руководства России отказаться от планов проведения широкомасштабных наземных операций в Чечне.

Мы считаем необходимым введение чрез-вычайного положения в прилегающих к Чечне районах, создание защитных инженерных сооружений и погра-ничной инфраструктуры вдоль административной границы с Чечней.

Мы призываем власти всех уровней воздержаться от любых действий, способных повлечь разжигание межнациональной розни и решительно пресекать по-добные попытки, с чьей бы стороны они не предпри-нимались.

30.09.1999 г.

Оголошення

29.12.1999

ЮРИДИЧНЕ ВИДАННЯ НОВОГО ПОКОЛІННЯ

   

Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини та основних свобод створила нову правову си­туацію в системі захисту прав людини в нашій державі.

Тепер кожен, хто перебуває під юрисдикцією Украї-ни, після вичерпання всіх її національних засобів право-вого захисту має не лише право,  й реальну можливість звернутися до Європейського суду з прав людини в Страсбурзі.

Така правова ситуація породила нові вимоги до практики правозастосування в Україні — віднині кожний суддя, адвокат, працівник правоохоронних органів, прий-маючи рішення у справі, повинен зважати на мож­ливість звернення особи до Європейського суду з прав людини.

Однак серйозною перешкодою для ефективної діяльності українських правників на нових засадах є те, що всі матеріали Європейського суду виконуються та публікуються офіційними мовами Ради Європи — анг-лійською та французькою.

Тому Українською правничою фундацією було за­початковано проект перекладу і видання рішень Євро­пейського суду з прав людини.

Ключовим елементом проекту є заснування та ви­дання журналу «Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі», в якому друкуються:

· основоположні документи Ради Європи;

· рішення нового Європейського Суду з прав лю­дини, що почав діяти з 1 листопада 1998 року;

· рішення колишнього Європейського Суду з прав людини, що складають прецедентну основу діяльності Суду;

· науково-дослідницькі та аналітичні матеріали;

· оперативна інформація щодо діяльності суду;

· статистичні  та довідкові матеріали;

· інші матеріали за тематикою журналу.

До редакційної Ради входять: голова редакційної Ради — Сергій Головатий, народний депутат, президент Української Правничої Фундації, Володимир Буткевич, суддя Європейського Суду з прав людини, Юрій Гроше­вой, віце-президент Академії правових наук України, Володимир Євінтов, директор Українського центру прав людини, Володимир Забігайло, заступник Міністра Юс­тиції України, головний редактор — Юрий Зайцев, ди-ректор центру правничої термінології, перекладів і словників УПФ, Ніна Карпачова, Уповноважений Вер-ховної Ради України з прав людини, Василь Маляренко, заступник Голови Верховного суду України, Олександр Павличенко, директор Центру інформації та документації Ради Європи в Україні, Наталя Петрова , адвокат, Петро Рабінович, керівник Львівської лабораторії з прав лю­дини АПН України, Галина Фріланд, перший проректор Українського центру правничих студій, Олександр Ча­лий, перший заступник Міністра закордонних справ України, Володимир Шаповал, суддя Конституційного Суду, Петро Шевчук, заступник Голови Верховного  Суду України.

Проект перекладу та видання рішень Європейсь­кого суду з прав людини започатковано Українською Правничою Фундацією на честь 50-річчя Ради Європи.

Передплатити це щоквартальне видання можна за індексом 22777.

Розыск сведений о бывших узниках колымских лагерей

Уважаемые коллеги, здравствуйте!

Обращается к  вам  с далекой Колымы председа­тель Ягоднинского общества «Поиск незаконно репрес­сированных» Иван Паникаров. Само название общества говорит о нашей деятельности, поэтому перейду сразу к делу.

На протяжении десяти лет мы собираем сведения о бывших узниках колымских лагерей, и в настоящее время располагаем данными в отношении  около пяти тысяч человек. Нас интересует информация о тех, кто в 30-50-е годы отбывал незаконное наказание на терри­тории бывшего треста «Дальстрой», в состав которого в те годы входили, кроме нынешней территории Магадан­ской области, Чукотка и северо-восточная часть Яку­тии. В то время трест находился в составе Хабаров­ского края, поэтому нас интересуют и те, кто отбывал незаслуженное наказание в Хабаровском крае, а также  на Сахалине, Камчатке и в Приморье – то есть Дальнем Востоке. Сведения необходимы для готовящейся Книги Памяти.

В свою очередь можем сообщить вам некоторую информацию о ваших земляках, отбывавших наказание в нашем краю (если таковые имеются в нашем архиве).

Понимаем, что для поиска интересующих нас граждан в Ваших списках, понадобится время, поэтому не торопим вам, но надеемся, что ответ получим.

Кстати, многие региональные «Мемориалы» в те­чение последних трех лет прислали нам сведения о бывших колымчанах по обычной почте. Сейчас у нас появилась электронная почта, а значит и возможность быстро общаться со многими из вас.

Если есть возможность, то пришлите нам адреса еще живых колымчан или адреса их родственников. Мы обязательно напишем им письма и, возможно, получим от них ответы на интересующие нас вопросы.

Будем благодарны за любую информацию, даже  за фамилии и места рождения. У нас есть возможность разыскать сведения о многих бывших узниках колым­ских лагерей, что, наверное, необходимо и вам. Наде­емся на ваш ответ, каким бы он ни был. Наш адрес: [email protected]

23.09.99 г.

Бюлетень "Права Людини", 1999, №26

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори