пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200814
№14
2008

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

29.05.2008 | Олександр Букалов

„Тюремний портал” запрошує

   

В українських медіа все частіше з’являються повідомлення про події в тюрмах, про проблеми системи. Нерідко таким повідомленням бракує точності та конкретики щодо кримінально-виконавчої системи, знання реалій системи або просто статистичних даних. Часто виникають питання:

  • А скільки у нас людей сидять по тюрмах?
  • Скільки осіб щороку звільняється?
  • Куди можна звернутися по допомогу, якщо хтось потрапляє за грати?
  • Де шукати підтримку тим, хто звільнився?
  • Як звернутися до міжнародних інституцій з прав людини?

На ці та на багато інших питань тепер можна знайти відповідь на „Тюремному порталі” –  http://www.ukrprison.org.ua   

Цей Інтернет-сайт створений громадською правозахисною організацією „Донецький Меморіал” за фінансової підтримки міжнародного фонду „Відродження”

Розділ „Новини” містить інформацію про останні події, зокрема, про випадки порушень прав засуджених.

Розділ "Законодавство України" містить тексти законів та кодексів, знання яких корисне не тільки для тих, хто опинився за гратами.

Є на сайті і міжнародні документи, навіть не дуже поширені, зокрема, тексти Доповідей Європейського Комітету проти тортур за результатами візитів до України, а також рекомендації Ради Європи з конкретних проблем кримінального судочинства.

Містить сайт і перелік всіх установ кримінально-виконавчої системи з їх адресами, і певну статистичну інформацію про систему

Розділ „Листування” містить приклади листування громадських організацій з державними установами. Їх відповіді бувають надто красномовні. Тут розміщений, наприклад,  лист до Міністра юстиції, яким керівник відомства вітається з приводу нагородження за зразкову діяльність деяких керівників департаменту, які припустилися брутальних порушень Конституції та законів, що підтверджується й судовими рішеннями.

Приклади судових рішень Європейського суду з прав людини  та національних судів теж можуть бути цікавими відвідувачам сайту„Тюремний портал” ( http://www.ukrprison.org.ua  ) діє трохи більше місяця, його розділи ще наповнюються. Автори сайту будуть щиро вдячні всім, хто завітає на портал, за увагу до вельми специфічного боку реальності – тюремного буття.  На відміну від будь-якої в’язниці, двері порталу завжди відчинені.

Доступ до інформації

28.05.2008 | Галя Койнаш
джерело: www.telekritika.ua

Засіб від інформаційних тарганів

   

За прибігшим тарганом хто з нас не уженеться? За двома, трьома та більше ганятися вже проблематично  Отже, якщо немає жодного бажання ділити квартиру з огидною навалою, то краще шукати серйозніші засоби. 

Точно виявити джерело брудної дезінформації, яка розбіглася світовими ЗМІ місяць тому щодо ляльки Гітлера, яку нібито виробляють в Україні й масово продають дітям, навряд чи ми зможемо.  Причина до банального проста – ніхто не захоче визнати, що клюнув на таку смердючу принаду заради вельми сумнівної сенсації.

Протягом місяця ми наполегливо радимо ЗМІ розібратися якнайшвидше у своїх джерелах інформації. Сподіваємось, що показали деяким західним ЗМІ, зокрема Бі-Бі-Сі, Німецькій хвилі та газетам «Дейли Мейл» і «Дейли Телеграф»: даремно вони проігнорували елементарні засади журналістської етики, й їхня  репутація постраждала з приводу прикрої неповаги до свого професіонального обов’язку. 

Можемо вже не доводити повну необґрунтованість «інформації» про ляльку Гітлера. Що можна було в цьому переконатися без жодних проблем, прочитавши першоджерело в газеті «Дзеркало тижня», нам довелось пояснити багатьом ЗМІ.  Три із згаданих -  BBC, Daily Mail и Daily Telegraph – або відразу прибрали свої матеріали (BBC), або після того, як почули слова «регулюючий орган». Deutsche Welle довше упиралось, зате, знявши статтю, майже відразу публічно вибачилося й поставило інтерв’ю з головним редактором «Телекритики» Євгеном Мінком щодо розкрутки фальшивої сенсації (http://www.dw-world.de/dw/article/0,2144,3337110,00.html ). Ми, звичайно, повідомили інші ЗМІ про такий мудрий крок, і згодом з’явилося вибачення й на сайті Бі-Бі-Сі, http://www.bbc.co.uk/blogs/theeditors/2008/05/report_mistake.html (раніше нам прислали вибачення, яке з дозволу БіБіСі, ми розміщували на наших сайтах  http://www.khpg.org.ua/index.php?id=1210551305 ).  Розмова з редактором Daily Mail, треба сказати, проходила в дещо іншому ключі, але спростування та вибачення з’явилися на сайті газети 23 травня http://www.dailymail.co.uk/news/article-1021570/Adolf-Hitler-Doll.html .  Після нетривалого прояву готовності з нами розмовляти, редакція  Daily Telegraph знову ігнорує наші листи із закликом публічно вибачитися.  Втім, припускаємо, що це тепер лише питання часу.

Сила переконання

Попри все бажання вірити в магічну силу наших слів, йдеться, звичайно, про більш прозаїчні моменти. ЗМІ борються за своє місце під сонцем, й, ясна річ, не можуть наганяти на аудиторію нудьгу. Тим не менш, вони не вправі вводити людей в оману і зобов’язані відповідати за ту правду або ж образливу брехню, яку передають.

 Те, що передавали звідкись отриману інформацію, не знімає з них відповідальності. Мова йде не про моральну (точніше не тільки про моральну) відповідальність. Є ще закони та кодекси журналістської етики в усіх наших країнах, і ЗМІ по редакційній голівці не погладять за обдурювання людей або порушення нашого права на правдиву інформацію.

Ми розмовляли з різними ЗМІ. Відчувалося, що для одних на першому місці стоїть репутація, а на інших слова «регулюючий орган» діють прямо як заклинання.

В одному випадку ми вже готові були довести справу до кінця за допомогою англійського регулюючого органу (Press Complaints Commission). Лише після довгих вагань ми погодилися на спростування, яке буде виставлене на сайті ЗМІ не так довго, як сама замітка. Вирішили, що краще дістати та максимально поширити не повністю задовільне спростування, ніж чекати ще один місяць.  Адже інформаційні таргани розмножуються анітрохи не повільніше своїх побратимів в реалі.  А тепер можемо із повним правом пред’являти претензії до будь-яких ЗМІ, що відмовляються прибрати матеріали, передруковані з цього джерела.

Керувалися ще одним міркуванням. У ті перші дні після опублікування брехні, у багатьох із нас руки опускались. Адже повсюди повторювався оцей обурливий наклеп. Чергового удару завдано репутації країни, репутації кожного з нас. Але цього разу багато людей не бажали мовчки терпіти, й виявилося, що можна вплинути на ситуацію.  Нудно було б перерахувати всі ЗМІ, які вже прибрали матеріали, або самі написали замітки про перекручену сенсацію. Їх багато. Приголомшлива швидкість, з якою інформаційні таргани проникли в різні частини світу, наштовхує на думки щодо наявності якогось «джерела Х». Якщо у нього були якісь злі наміри, скромно сподіваємось, що план повністю провалився.

Чи могли би допомогти державні органи?  До цього питання маю двояке ставлення. Масштаб даної фальшивки і певні підозри щодо джерела роблять майже повне мовчання держави незрозумілим. З іншого боку не уявляю, як можна було адекватно реагувати на офіційному рівні. Крім Німецької хвилі й до меншої міри БіБіСі, йшлося про приватні ЗМІ. Їх поводження має регулюватися внутрішніми законами та кодексами, а не дипломатичними нотами.

Можливо, питання лежить в двох площинах. Найсильніше багатьох вразила у цій брудній історії причетність західних ЗМІ до знайомої гри.  Використалося огидне чудовисько в вигляді ляльки Гітлера, що користується, на превеликий жаль, попитом у багатьох країнах, аби нав’язати старий стереотип українців, знайомий нам усім із радянської пропаганди. За будь-якими спробами зашкодити іміджу та репутації країни, держава, безумовно, має слідкувати.

Втім, є й інша площина. Якщо у нас в квартирі навала тарганів, а бруд знаходиться десь у сусідів, будемо все це з’ясовувати, але потім. Спочатку треба вживати заходів. Ми всі бачили, як поширювалася брехня та своїми нечистотами розкидалася по всьому світі. Відреагували ми з Вами. Одну брудну хвилю неправди відбили та своє право на достовірну та об’єктивну інформацію відстояли. Непоганий урок усе-таки подали ЗМІ, й сподіваюсь, самі засвоїли.

Захист від дискримінації

29.05.2008 | Ольга Горбачова

Homo xenophobicus: злочини «ненависті»

   

Феномен неприйняття «іншого» та похідні від нього прояви ксенофобії, упередженості, ворожості та навіть гострих конфліктів на цьому ґрунті – як міжособистісних, так і колективних – спостерігається протягом всієї історії людства. Але в минулому столітті людству довелось пережити пароксизми нетерпимості та насилля, безпрецедентні за масштабами та формами, до цього ж підкріплені «науковим расизмом». Ця хвороба глибоко проникла в усі пори людського організму, і сьогодні, навіть з огляду на спростування біологічною наукою терміну «раса» в контексті ієрархізації Homo sapiens і визнання теорії чистих рас біологічним містицизмом, не можна говорити про одужання. 

З другої половини ХХ ст. гостро стала проблема гуманізації суспільних відносин, залагодження суперечностей задля досягнення суспільної стабільності та прогресу. Демонтаж майже всіх колоніальних утворень, визнання проблеми культурного розмаїття світу та пов’язаної з нею дискримінації, проведення конституційних реформ в багатьох державах з урахуванням етнокультурного фактору, рух за права корінних народів та меншин і, нарешті, створення міжнародної Організації непредставлених народів і націй та ряду міжнародних правозахисних документів дає можливість назвати минуле сторіччя – сторіччям боротьби за права людини. Але і сьогодні, коли запаморочливо прискорились глобалізаційні процеси у всіх сферах матеріального і духовного життя людства, проблема розмаїття залишається найнагальнішою не лише для подальшого розвитку людства, а й для його виживання. Міграційні процеси зруйнували ілюзію односторонності та завершеності національних держав, так як більшість елементів культурного обміну транснаціональні. Взаємопроникнення культур, часто заснованих на різних принципах, спричиняє виклик нерозуміння, а як наслідок – ксенофобію, що збільшує масштаби та нарощує свою інтенсивність. Вдало підмітив  А.С. Штемберг: «Ксенофобія – ланцюгова реакція, що швидко стає некерованою, кислота, що роз’їдає суспільство. Її легко розпалити, стримати ж практично неможливо» [6].

Для пострадянських країн тема ксенофобії не нова, адже вона притаманна будь-якому суспільству. Але наукового аналізу не проводилось з огляду на міфічну ідеологію «пролетарського інтернаціоналізму» та запевнення у вирішеності національного питання. Після розпаду соціалістичного табору, що спричинило різке підвищення рівня масової тривожності, тема ксенофобії хоч і з запізненням, але з’явилась на порядку денному. Даної тематики у своїх працях торкаються А. Верховский, Л.Д. Гудков, Л.М. Дробіжева, А.А. Кельберг, Ю.А. Левада, О. Осіпов, Е.А. Паін, Н.В. Паніна. Дослідження цього феномену не можна звести до однієї науки, адже в основі ксенофобії чимало факторів: фізіологічних, психологічних, соціальних, політичних, економічних, демографічних, культурно-історичних тощо, що свідчить про мультидисциплінарний статус категорії.

Не дивлячись на світову актуальність проблем ксенофобії та широку вживаність даного терміну науковцями, правозахисниками, представниками ЗМІ та на побутовому рівні, й досі не існує єдиного визначення даного терміну як у міжнародних, так і вітчизняних  правозахисних документах.  Доволі однозначно визначає цей термін довідкова література: ксенофобія (від грецького ξένος – «чужинець», «незнайомець», φόβος – «страх») – це нав’язливий страх стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, незвичного та чужоземного; ненависть, нетерпимість та неприязнь до представників іншої раси, нації, культури, іноземців, а також до чогось незнайомого, незвичного, чужого. Відповідно, у сприйнятті ксенофоба визначальними є соціально-перцептивні механізми міжгрупового, а не міжособистісного рівня, коли суб’єкт сприймається ним не у своїй суб’єктності, а як типовий представник, член відповідної соціальної групи «чужинців». Завдяки цьому конструюється специфічний образ «чужого» – «образ ворога», якому приписуються негативні стереотипні уявлення: часто неіснуючі вади та антилюдські якості (агресивність, ворожість, тайні умисли тощо), і за яким можна вже не бачити конкретну людину. Маємо таку собі Untermensch – недолюдину (термін широко вживався у нацистській Германії). А отже, ігнорується той факт, що людина – істота самоцінна і до неї необхідно відноситись, в першу чергу, як до окремої, суверенної особи, а вже потім як до представника чого б то не було (класу, раси, етносу тощо).

Ксенофобія провокує та посилює соціальну напругу, слугує потужним фактором росту деструктивної агресивності, насилля та злочинності. Детальніше хотілось би зупинитись на крайніх проявах ксенофобського світогляду – «злочинах ненависті».

Вважається, що словосполучення «злочини ненависті» (Hate crime) вперше з’явилось у 1985 році, коли Джон Конірс, Барбара Кенелі та Маріо Б’яджи опублікували «Hate Crime Statistics Act». Правники Джеймс Джейкобс та Кімберлі Поттер у своїй книзі «Hate crime: Criminal Law and Identity Politics» («Злочини Ненависті: Кримінальне Законодавство та Особистісна Політика») запевняють у необхідності ввести в офіційний оборот новий термін та використовувати його у якості окремої графи у статистиці злочинів. Термін «Hate crime» одразу підхоплюється пресою та багаточисленними правозахисними організаціями і вже з кінця 80-х використовується правоохоронними органами США у офіційних документах. Так, у 1992 році ФБР вперше публікує щорічник «Статистика злочинів ненависті», де інформація за схожими злочинами, що зібрана різними правоохоронними органами США, зводиться воєдино. У 1999 році Сенат США приймає особливий Закон про попередження злочинів ненависті, за яким всі подібні злочини автоматично потрапляють під федеральну юрисдикцію, так як представляють особливу загрозу США. В першу чергу кримінально караними визначались злочини за мотивами расизму, антисемітизму та гомофобії [1].

Я. Глинський визначає «злочини ненависті» як соціальний і правовий конструкт, заручаючись твердженнями з цього приводу Джейкобса і Поттера. У вищезгаданій книзі вони підкреслюють, що такі злочини – це, перш за все, злочини, породжені упередженнями, забобонами (bias, prejudice) по відношенню до осіб іншої раси, національності, релігії, сексуальної орієнтації тощо. Н. Холл також відносить «злочини ненависті» до соціальних конструктів. Він відмічає складність всіх визначень злочинності загалом і злочинів ненависті особливо. У своїй монографії Н. Холл наводить чимало визначень «Hate crime» різними вченими, а також ряд нормативних визначень, ретельно зупиняється на аналізі складових даного поняття: ненависть, упередження, забобони, дискримінація тощо. Найпростіше визначення «злочинів ненависті», за Холлом, – це кримінальна дія, що вмотивована, принаймні, груповою приналежністю жертви; у іншому визначенні він вказує на ознаку насилля, яке спрямоване у відношенні до груп осіб, які в цілому не схвалюються більшістю суспільства, які відчувають дискримінацію у різних сферах діяльності [1].

Не дивлячись на те, що зміст даного злочину зрозумілий, у США й досі не існує чіткого визначення даного явища. В результаті цього, законодавство різних штатів по-різному його трактують. Наприклад, в 21 штаті «злочинами ненависті» вважаються злочини, скоєні також по відношенню до інвалідів та психічно хворих людей. У 22 штатах – злочини, скоєні проти осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації. В 3 штатах до «злочинів ненависті» відносять злочини, скоєні також за політичними мотивами. Ще у 1998 році Джейкобс і Поттер при перевиданні своєї прославленої книги відмітили розмитість даного терміну. Тож, можна говорити, що це поняття ще не стале, і по-різному трактується не лише законодавцями, а й вченими.

Українське законодавство та міжнародні правові документи, ратифіковані Україною – це повноцінний інструмент для протистояння проявам ксенофобії та дискримінації. Ст. 21 Конституції України відмічає, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. У ст. 24 зазначається також, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,  релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового  стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Саме тому, у ст. 161 Кримінального кодексу України кримінально караними, а отже такими, що становлять найбільшу небезпеку для людини і суспільства, визнаються злочини, пов’язані з порушенням  рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії. Отже, у чинному українському законодавстві під «злочинами ненависті» розуміють умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними  переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця  проживання, за мовними або іншими ознаками. При цьому, особливо кваліфікуючими ознаками є вчинення таких дій, якщо вони поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також їх вчинення службовою особою; вчинення їх групою осіб, або якщо такі дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки.  

Під діями, спрямованими на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті треба розуміти будь-які дії (публічні виступи, розповсюдження матеріалів у ЗМІ, їх поширення через комунікаційні мережі тощо), якими винний висловлює своє явно негативне ставлення, огиду, неприязнь, ворожість до певних етнічних, расових чи релігійних груп з метою викликати у багатьох осіб такі ж почуття і ставлення до таких груп, до їх побуту, способу життя, культури, звичаїв тощо. При цьому не має значення, чи вдалося досягнути винному своєї мети. Пряме чи непряме обмеження прав громадян стосується будь-яких прав громадян, якими вони наділені Конституцією України та Законами України.

Варто також відмітити, що вчинення передбачених ст. 161 дій може діставати вияв і у одночасному вчиненні дій, передбачених іншими статтями КК (наприклад, 157, 162, 163, 175, 179, 180 тощо). За наявності у діях особи ознак інших складів злочинів, з якими поєднується (в яких дістає вияв) вчинення дій, передбачених ст. 161, вони підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів – за ст. 161 та іншою відповідною статтею [5, 452].

Тим не менш, достатньо широко відомо, що справи, які порушуються за ознаками ст. 161 КК України, рідко застосовуються судами і, як правило, або не доходять до судового розгляду, або покарання призначається умовно, або взагалі кваліфікація змінюється на іншу статтю. Тим паче, якщо є ознаки інших злочинів, то дії винних найчастіше кваліфікують за статтями «не ксенофобського» змісту (найчастіше як хуліганство). Часто кримінальні справи не порушуються чи згодом припиняються навіть при наявності достатніх умов, коли слідчий не уявляє, які мають бути основні напрями розслідування та які джерела можуть бути використані для отримання необхідної додаткової інформації.

Отже, віднесення тих чи інших порушень рівності людей за расовими, етнічними, релігійними тощо ознаками до категорії злочинів є неодмінною, але недостатньою умовою можливості реально здійснювати кримінальне розслідування за кожним фактом такої дії. Очевидно, що необхідне і методичне забезпечення такої діяльності. Найважче в таких випадках довести умисність дій правопорушника. Таким чином, термін «Hate crime», придуманий для визначення кримінальних дій, сфокусований скоріш на психології злочинів, чим на власне кримінальних діях. В такому випадку необхідно зосередитись на суб’єктивній стороні злочину, де мотив і мета є обов’язковими ознаками. Можна сказати, що мотивація у вигляді «презумпції винуватості», неприязні, ворожості чи порочності за вказаними ознаками існує в основі всіх протиправних дій, які безпосередньо відносяться до «злочинів ненависті». Метою, відповідно, є розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу, принизити національну честь і гідність, образити почуття громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями [5, 452].

Але нам здається, що така трактовка КК дещо обмежена, не враховує усіх критеріїв, за якими чиняться злочини даної категорії. Так, наприклад, Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) у своїй третій доповіді по Україні (Strasbourg, 12 лютого 2008) також зазначає, що до підстав для захисту людської гідності і почуттів не були включені раса, колір шкіри, етнічне походження і мова.

Звісно, суб’єктивна сторона є центральним компонентом для даної групи злочинів, але також важливо встановити не лише зазначений мотив, а й виявити, дослідити та довести закономірний зв’язок між мотивом, суб’єктивною діяльністю винного, об’єктом посягань, діями злочинця та наслідками, які наступили.

Представляється, що можна виділити наступні компоненти, обов’язково присутні при скоєнні «злочинів ненависті»: 1) соціальний та світоглядний контекст події – об’єктивна та суб’єктивна соціальна дискомфортність та вибраний спосіб її інтерпретації; 2) створення мотивації для дискримінації громадян у вигляді «презумпції винуватості» на основі реальної чи уявної наявності відповідних ознак; 3) визначення способу «очищення» соціальної системи від визнаних шкідливими елементів в особі людей, що належать до відповідної групи (етнічної, расової, релігійної тощо); 4) здійснення дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, витіснення об’єкту з соціального середовища певного рівня, дискримінацію особи (групи) або, навпаки, надання привілеїв, нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди, або погроза вчинити такі дії [4,11].

У якості висновку хотілось би відмітити: особлива суспільна небезпека ксенофобії та «злочинів ненависті» обумовлена ще й тим, що окремі дії при певних об’єктивних та суб’єктивних факторах можуть достатньо швидко перерости в більш тяжкі злочини, які посягають на суспільну безпеку (масові безлади, вандалізм, екстремізм, тероризм та ін.), на основи конституційного строю та безпеку держави в цілому (збройні конфлікти, насильний захват влади та ін.). Не випадково ЄКРН неодноразово якомога скоріше рекомендувала Україні посилити кримінальну відповідальність при скоєнні злочинів даного виду, а також внести поправки до ст. 161 КК, особливо у  зв’язку зі збільшенням числа нападів расистського характеру, вчинених скінхедами на іноземців, включаючи африканців, азіатів, шукачів притулку і біженців, а також вихідців із Середнього Сходу, Кавказу або представників єврейської громади. Тому не можна «заплющувати очі» та робити вигляд, що такі злочини Україні непритаманні (існують поодинокі випадки покарань, які, в основному, стосуються резонансних справ). Також, попри вдосконалення законодавства, необхідно розробити теоретично обумовлені та практично значимі рекомендації для розкриття та розслідування «злочинів ненависті», які дадуть змогу точно встановити, що представляють собою такі злочини.

Горбачова О.В.,

науковий співробіник НДЛ соціальної та психологічної роботи в ОВС Харківського національного університету внутрішніх справ

 

Література:

1.  Гилинский Я. «Преступления ненависти»: история, теория, реальность. Журнальный клуб „Интелрос”  №25

2.  Конституція України  (зі змінами та доповненнями). Відомості Верховної Ради, 1996, N 30, ст. 141.

3.  Кримінальний кодекс України (зі змінами та доповненнями). Відомості Верховної Ради, 2001, N 25-26, ст.131

4.  Методика расследования преступлений, совершаемых на почве национальной или расовой вражды или ненависти / А. Я. Винников, Н. М. Гиренко, О. Н. Коршунова, А. В. Леухин, Е. Б. Серова; Под общ. ред. О. Н. Коршуновой. СПб., 2002. –  92 с.

5.  Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.)/ За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К.: Дакор, 2008. – 1428с.

6.  Штемберг А.С. Ксенофобия. Размышления холодного философа «ЭНЕРГИЯ», 2001, №12.

 

Дивись також:

Науково-практична конференція «Проблеми дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України». Висновки та рекомендації

Погляд

29.05.2008 | Олександр Степаненко

Сьогодні ще можна сперечатися про принципи

   

Чому етика?

Певні поняття етичного порядку – писані або неписані, конкретні або досить аморфні – мабуть таки властиві будь-якому суспільству і будь-якому суспільному прошаркові. Іноді вони можуть гучно декларуватися та мати характер безумовної догми – і при цьому не виконуватися більшістю суб’єктів. У інших випадках етичні кодекси мають неформальний характер, але перманентне застосування робить їх дієвими, а їхні положення безумовними до виконання. Прикладів разюче різної ефективності застосування етичних правил більш ніж досить – варто згадати хоча б «Етичний кодекс будівника комунізму» та неписані «кодекси» кримінального світу.

Зрозуміло, у посттоталітарній країні, де протягом десятиліть була звичною жорстка державна регламентація майже усіх проявів суспільної активності, її гвалтовна відміна сама по собі несе у собі небезпеку втрати етичних орієнтирів, такого собі «запаморочення від свободи»: адже старі цінності девальвовано, нові не сформувалися – за їхньої відсутності важко розвинутися новим нормам поведінки.

Можна стверджувати, що розмитість етичних цінностей та несформованість етичних норм є однією з першопричин кризи українського суспільства загалом та відверто химерної практики правозастосування у ньому – зокрема. Якщо покладатися на загальновідомий постулат про те, що «закон є концентрованим виразом мінімуму існуючої у суспільстві етики», то можна сформулювати і похідну від нього – «закон є дієвим лише при достатньому мінімумі етичних правил». Modus vivendi свідомого громадянина і відповідального посадовця – докладати зусиль для виконання духу і букви закону, в пройдисвіта – для того, аби обійти: і дух, і букву.

Відтак суспільство, не об’єднане спільними етичними цінностями, більш того – у якому прямо та опосередковано культивується своєрідна «анти-етика», не може демонструвати зрілої правосвідомості та досконалого правозастосування. Це – наше присновідоме «те, що маємо»: з колосальним розривом між словом і ділом, невиконанням міжнародних зобов’язань з дотримання людських прав, зневагою до людської гідності, корупцією, et cetera...

У той час, коли для більшості суспільних структур в Україні характерною є розмитість етичних цінностей, прикладами такої «етики навиворіт» рясніє і простонародний натовп і владний «олімп». На різноманітні зразки «анти-етики» ми вже навіть не реагуємо – як на оті перли самовираження від водіїв маршруток: «Грюкнеш дверима – загинеш від монтировки». Зрештою, чи далеко від них пішов міністр Луценко, відверто хизуючись перед журналістами своєю відданістю ідеї смертної кари?

Мій перший висновок – Україна гостро потребує усвідомлення та прищеплення цінностей, норм та правил етичного порядку, в основі яких – повага до життя та людської гідності.

Чому це потрібно саме громадським організаціям?

Можна стверджувати, що саме організації громадянського суспільства у першу чергу мали б бути генераторами та носіями специфічних соціо-культурних компонент: суспільних норм та цінностей. У цьому сенсі вони відрізняються, наприклад, від наукових спільнот, які насамперед створюють знання, передають інформацію, або бізнесових кіл, матеріалом діяльності яких є ресурси та технології отримання прибутку. Зрозуміло, це не означає, що у бізнесі або науковій діяльності не потрібні етичні норми та своєрідна «мудрість» – як застосовувати знання та ресурси. Але суспільна роль осередків громадського суспільства якраз і полягає у виробленні та передачі світоглядних цінностей, що відповідають історичному досвіду та викликам часу. У цьому сенсі саме вони повинні бути на півкроку попереду суспільства загалом.

Однією з визначних ознак громадських об‘єднань є їхня незалежність, самоврядність та провадження діяльності поза жорсткими ієрархічними структурами. Це змушує їх формувати сферу різноманітних думок та ідей, на основі яких можна обирати оптимальну стратегію. Аби діяти ефективно, вони просто приречені винаходити та застосовувати гнучкі та ефективні інструменти самоорганізації – у тому числі етичного характеру.

Саме громадські організації базуються на свідомій та вільній самоідентифікації та об’єднанні індивідуумів. Тому їм не обійтися без вироблення свідомих та конкретних критеріїв та цілей, за якими люди об’єднуються та діють – в противному випадку їхні об’єднання матимуть випадковий характер, а діяльність – безладною.

Є самоочевидним, що НДО приваблюють людей відчутно вищим ступенем свободи у діях. Звідси постає і принципова неможливість врегулювання усіх питань їхньої діяльності нормативним шляхом – через жорсткі норми статуту та законодавства. Варто зважати і на те, що національне законодавство про громадські об’єднання поки що є недосконалим та обмеженим, його «білі плями» потребують залучення інших регулюючих механізмів.

До громадських структур зазвичай приходять люди, наділені особливою енергією та потребою у активному самовираженні, що – за умов недостатньої сформованості етичних засад співпраці – може бути однією з передумов внутрішніх конфліктів.

Вільна участь у громадській діяльності, відсутність жорстких критеріїв відбору учасників, загалом неформальний характер вступу до організацій зумовлюють сприяючі можливості для проникнення до них чисто випадкових людей. Природно постає питання: як відрізнити «своїх» від «чужих», випадкових, або навіть ворожих? «Лакмусовим папірцем» тут можуть виступати саме оцінка дотримання взятих на себе етичних зобов’язань.

Нарешті, діяльність у громадських об’єднаннях базується на колективному ухваленні рішень, на відносинах партнерства – у тому числі при об’єднанні у коаліції та мережі. Механізми ці є значно більш складними та тонкими, аніж авторитарні. Це зумовлює додаткову необхідність у виробленні зрозумілих усім критеріїв вибору рішень, а також правил, за якими врегульовуються розходження у підходах та розв’язуються конфлікти.

Впливовість будь-якої організації не в останню чергу пов’язана з її спроможністю відповідати суспільним очікуванням, мати опору у громадянському середовищі, знайти ресурси у донорських структурах. Безперечно, від того, наскільки є усвідомленою та зрозумілою «urbi et orbi» соціальна місія організації, етичні засади та правила її діяльності, немалою мірою залежатиме її успіх. Тому так важливо сформулювати – причому живими словами, зрозумілою усім мовою – відповіді на питання: «хто ми?», «чого прагнемо?», «які речі вважаємо для себе принципово важливими?», «в який спосіб діємо?», «кого вважаємо своїми партнерами?», «звідки отримуємо і як використовуємо ресурси?».

По мірі зростання соціальної значимості «третього сектору» – особливо в умовах перманентних «дитячих хвороб» вітчизняної демократії – в інших суспільних структур: партійних, державних, бізнесових, мафіозних з’являються спокуси до маніпулювання громадянською активністю. Зрозуміло, що корпоративні інтереси цих структур можуть відверто суперечити суспільним інтересам та цінностям людських прав. Нині ми є свідками постійного виникнення та штучного підживлення багатьох «псевдо-НДО», відомих за класифікацією Фовлера: GoNGO, BiNGO, MaNGO, PaNGO, 0BriNGO. Звідси постає додаткова необхідність запровадження етики відкритості та етичної ідентифікації окремих спільнот у «третьому секторі»: власне за якими критеріями «ми» відрізняємося від «них», хто у третьому секторі відпрацьовує грантові кошти заради суспільного блага, а хто зайнятий їхнім «відмиванням»?

Якщо вести мову про питання розробки етичних засад для громадських організацій, то тут однаково небезпечними вбачаються маргінеси. Перший з них – відверте нехтування проблемою. Мовляв, етичний кодекс не потрібен, «нам цілком достатньо заповідей Христових», «ми керуємося звичними морально-етичними нормами», «достатньо виконувати норми закону». Та хоч би хто пояснив, про які звичні норми йдеться, або ж яким чином у практику громадської організації спроектувати Христові заповіді – скажімо, «Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство небесне»? Справді, окрім біблійних заповідей існують тисячі правових норм, закріплених у законодавстві. Але ж етика громадських об’єднань повинна іти попереду букви закону! Дотримання правових норм ще не говорить про нашу етичність. Те, що ми подаємо податкові декларації – це не етика, це наш цивільний обов’язок. Етика – це вже додаткові норми, що ми самі для себе встановлюємо. І робимо не для того, щоб ускладнити собі життя, а для того, щоб вчасно попередити руйнівні конфлікти, зробити свою діяльність більш зрозумілою, відкритою, і в кінцевому сенсі – більш ефективною.

Друга можлива крайність – спокуса звично «забалакати» тему, а то й перетворити важливу справу на додаткову годівничку для обраних організацій, та у профанацію – для усіх інших.

Як на мене, українські НДО поки що продемонстрували небагато прецедентів успішного застосування інструментів етичного саморегулювання. Натомість у нашому середовищі стали звичними нарікання на численні несприятливі для розвитку «третього сектора» зовнішні обставини: недосконале законодавство, відсутність державної підтримки та сталих джерел фінансування, апатію, низький рівень культури та світоглядну дезорієнтацію в суспільстві. В той же час надто мало робиться для пошуку додаткових внутрішніх можливостей для розвитку НДО. А саме вони дозволили б зробити нашу діяльність більш свідомою, зрозумілою та ефективною, «прищепивши імунітет» від численних зовнішніх загроз та гармонійно поєднавши властиві «третьому секторові» незалежність та відповідальність.

Розробка, колективне ухвалення та застосування норм етичної самооцінки є саме таким «поглядом у себе», про який натякав персонаж коміксів Пого, сказавши:

 

«Ми зустріли ворога, і він – це ми самі»

Схоже, саме життя жорстко змушує і Українську Гельсінську спілку з прав людини до вироблення власного набору етичних цінностей, стандартів та правил – адже протягом року спостерігаємо в УГС ПЛ низку внутрішніх чвар та непорозумінь.

Звісно, саме по собі зіткнення позицій та виникнення конфліктів всередині громадянської спільноти не

є  чимось однозначно загрозливим. Більш того, періодичні «кризи розвитку» є абсолютно нормальним явищем. Але лише якщо люди та організації справді об’єднані спільною метою, повагою до партнерів, спроможні робити висновки з досвіду та на його основі засвоїли правила врегулювання конфліктів і пошуку компромісних шляхів розвитку. Тоді конфлікти розв‘язуються без втрат взаємної довіри, ресурсів та суспільного іміджу, а організація виходить з них сильнішою.

Та наразі конфлікти здебільшого є непродуктивними, навіть руйнівними. Вони відчутно руйнують клімат довіри та партнерства, почасти виходять назовні і загрожують розколом, розпадом, прогресуючою маргіналізацією нашої спільноти, та й публічною дискредитацією правозахисного руху загалом. При будь-якому загостренні кризи взаємостосунків існує спокуса «розрубати гордієв вузол» проблем, не задумуючись, а що ж чекає нас після цього – якщо й надалі не визначимось, які речі у нашому середовищі та діяльності є прийнятними, а які – ні.

Слід бути свідомим того, що по мірі того, як діяльність УГС ПЛ та членів спілки стає все більш помітною та зачіпає корпоративні інтереси можновладців – неминучим буде ріст активності наших опонентів. Будуть задіяні технології, спрямовані на створення негативного іміджу правозахисної спільноти, на її ослаблення. Приміром, вже від початку громадської кампанії з висунення Євгена Захарова на посаду Омбудсмена, помітно активізувалися спроби навішування на правозахисників всіляких кліше («грантоїдство», політична заангажованість, обслуговування неукраїнських інтересів і т. ін.) та роздмухування внутрішніх протиріч.

До цього треба бути готовими і у майбутньому, аби протиставити політиканській інтризі та «чорному піару» наших недоброзичливців: відкритість та вміння продемонструвати громаді шляхетність своєї місії, принципів діяльності та важливість дотримання у країні прав людини. Адже доти, поки наші цілі не зрозумілі більшості у цьому суспільстві, на позитивні зміни у справі правозахисту годі сподіватися. Власне це мав на увазі М. Салтиков-Щедрін, свого часу розпачливо кинувши: «Що можемо ми зробити з нашою бідною одиничною свідомістю, коли навколо нас кишить сама тріумфуюча несвідомість?».

Нема мови, оптимально було б ще у момент створення УГС ПЛ розібратися з нашими спільними цінностями та подбати про механізми етичного саморегулювання, які запобігли б майбутнім непорозумінням, чварам та потенційній девальвації авторитету Гельсінського руху. Такі пропозиції звучали тоді... Але про головні цінності та етичні принципи діяльності в установчих документах спілки так і не йшлося. Формулювання статутної мети, як «захист прав і основних свобод своїх членів через сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Заключного акту Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі» мені принаймні видається дещо формальним і мало про що говорить пересічному українцеві. Та безперечно – краще поправити становище пізно, ніж ніколи.

Отже, якщо ми справді керуємося добрим сумлінням та інтересами спільної справи, до розробки та впровадження інструментів етичного саморегулювання необхідно приступити негайно та всерйоз. Це стосується і корпоративної етики діяльності в асоціації, і етики особистих вчинків. Застосування цих інструментів ґрунтується винятково на добрій волі об’єднань, на їхньому усвідомленні власної місії. Я сподіваюсь, що нині у більшості організацій, які увійшли до Гельсінської спілки, визріло переконання, що етичний кодекс насущно необхідний нам – для того, аби зберегти цю спільноту і зробити її діяльність більш ефективною. Що ми готові свідомо взяти на себе певні етичні зобов’язання та у майбутньому дотримуватися їх.

Підсумовуючи, спробую коротко сформулювати основні завдання процесу розробки етичних стандартів та норм УГС ПЛ. Отже, чого ми хочемо досягти, починаючи розробляти та впроваджувати етичні критерії?

·   допомогти колегам та організаціям – членам УГС ПЛ знайти спільні критерії етичної оцінки власних дій та взаємовідносин, краще розуміти свої обов’язки перед асоціацією;

·   допомогти впорядкувати та доповнити чисельні та інколи суперечливі нормативні стандарти, яких вимагають від УГС ПЛ суспільство, держава, політичні партії, донори, інші НДО та по можливості запобігти зовнішнім втручанням при виникненні конфлікту інтересів;

·   допомогти забезпечити достатню незалежність УГС ПЛ від інших суспільних груп (держави, політичних партій, псевдо-НДО, бізнесових структур і т. ін.),

·   допомогти відмежуватися від організацій, що порушують етичні принципи, норми та правила;

·   сприяти створенню об’єктивних передумов для більш мотивованої та інформованої донорської підтримки, адже будь-який донор прагне підтримувати «чесну» та суспільно корисну організацію;

·   сприяти раціональному розв’язанню внутрішніх конфліктів;

·   сприяти створенню позитивного суспільного іміджу УГС ПЛ та правозахисної спільноти загалом;

·   допомогти вдосконалити власну діяльність, зробивши її більш свідомою, прозорою та ефективною;

·   сприяти створенню більш впливової та сталої асоціації.

На останок важлива ремарка: в основі етичного саморегулювання чи не завжди лежить усвідомлений вибір особистості. Вибір стосовно того, які цінності вона сповідує, які якості схвалює, які форми поведінки вважає прийнятними, і чому так, а які – для неї неприйнятні. А тому головним сенсом прийняття етичних кодексів вбачається не створення «судів честі» заради отримання можливості оцінювати інших, а власне все той же погляд на себе, на свою організацію – з тим, аби її дії відповідали свідомо обраному ідеалу.

 

Цінності та місія: чи справді ми є однодумцями?

«Мы все учились понемногу», – але от у конспекті з інститутської лави збереглося занотоване колись без особливих роздумів: «Етика включає аксіологію (вчення про цінності) і деонтологію (теорія та практика належної поведінки)». Поза сумнівом, аксіологічний аспект, тобто усвідомлення цінностей та суспільної місії є первинним. Відтак і рухатись варто за принципом «аb ovo», тобто від первинного – на основі цінностей та місії повинні формулюватися більш конкретні принципи, норми та правила належної поведінки. Я гадав би, що не варто змішувати ці поняття у одному документі, або одному розділі.

Стенограмою лютневих зборів УГС ПЛ при обговоренні головних цінностей, які поділяють члени асоціації, зафіксовано приблизно такий перелік:

·   Людська гідність

·   Права людини

·   Свобода

·   Пріоритет прав людини над державними інтересами

·   Правова держава

·   Гуманне громадянське суспільство

·  Самодостатня цінність людського життя та людської гідності

·   Повага до природи, як першооснови життя

Беззаперечним є приналежність задекларованих нами цінностей системі цілісної гуманістичної етики. У них простежується визнання пріоритету людини над державою, а також визнання інших цінностей, які потребують взаємної гармонізації.

Зміст декларації цінностей, які поділяють організації, що об’єднуються в УГС ПЛ, може бути доповнений, або виражений у інших словесних формулах. Звісно, було б добре, аби раз погодивши перелік цінностей, ми щоразу не поверталися до перегляду цього питання.

Як на мене, до цього переліку можна долучити інші поняття, що вписуються у певну систему. Приміром – «гармонійне поєднання прав та відповідальності», «мир та ненасилля», «особиста гідність», «визнання принципової важливості духовних та культурних цінностей». Ймовірно, якимось чином варто згадати про традиції міжнародного та українського гельсінського руху.

Думаю, більшість колег погоджується з тим, що сьогодні ми вживатимемо ключові тут поняття: «людська гідність», «права людини» (людські права), «основні свободи» у змістовному значенні, закладеному в Загальній декларації прав людини, гуманітарних статтях Заключного акту Гельсінської наради, інших прийнятих на їхній основі міжнародних правових документів, що враховують цивілізаційні проблеми та цілі розвитку XXI століття. Наша організація («Гельсінська ініціатива – ХХІ») розглядає права людини у взаємозалежності з колективними правами сучасного та майбутніх поколінь на соціально-економічний, політичний, національно-культурний розвиток.

Природно, що з часом самі уявлення про права людини та етику еволюціонують. Власне, дві останні позиції з наведеного вище переліку цінностей запропоновані мною саме у сенсі розширення сфери прав людини за рахунок включення до нього екологічних прав, що споріднені з фундаментальним правом людини на життя. Прийняття такого доповнення переліку цінностей УГС ПЛ робить зрозумілим та логічним присутність у ній організацій, що захищають екологічні права.

Дозволю деяку додаткову аргументацію власних пропозицій. У ХХ столітті спостерігалося розширення сфери застосування етики поза межі людського суспільства – на природний світ, цілісну спільноту життя. Виходячи з того, що людина є біологічною та соціальною істотою, її права та свободи також можуть буди реалізовані не у якомусь абстрактному вимірі, а лише у конкретному суспільному та природному середовищі. Так, соціальні та природні реалії неминуче накладатимуть певні обмеження на права людини і основні свободи, диктують необхідність віднайдення гармонійного балансу між етикою прав і етикою відповідальності. Я гадаю, у ХХІ столітті вже нікого не варто переконувати у тому, що природа є вищою ієрархічною системою стосовно людського суспільства, а ми усі і кожен зокрема – лише її часткою. Вища за організацією система безпосередньо впливає на усі сфери нашого буття. В цьому сенсі людям варто лише частіше нагадувати про їхню відповідальність перед природою та суспільством, та про необхідність побудови більш гармонійних взаємостосунків з ними.

Нагадаю також, що у 2000 році ООН ухвалено «Декларацію тисячоліття» та «Хартію Землі», у яких проголошено фундаментальні принципи побудови у XXI столітті справедливого та гуманного суспільства. Серед ключових цінностей «Хартії Землі»: повага до природи, відповідальність людей один перед одним, всесвітнім співтовариством і майбутніми поколіннями: «Ми повинні об’єднатися і створити нове стійке глобальне суспільство, засноване на повазі до природи, універсальних прав людини, економічній справедливості і культурі світу».

Ще раз переглянувши стенограму обговорення на лютневих зборах Стратегії УГС ПЛ, я сформулював би місію спілки таким чином: «Сприяння побудові в Україні гуманного суспільства, що базується на повазі до людського життя та гідності, гармонійних стосунках між людиною, суспільством та природою, у якому були б гарантовані права людини та основні свободи».

У анкеті, запропонованій В. Яворським та С. Буровим, ще на початку обговорення Стратегії діяльності УГС ПЛ нашими колегами з різних організацій були запропоновані такі базові принципи діяльності в асоціації:

·   гуманістична спрямованість;

·   визнання верховенства права;

·   визначеність, конкретність та зрозумілість суспільної місії;

·   відповідність діяльності проголошеній місії, цілям, принципам та стратегії розвитку асоціації;

·   активна громадянська позиція;

·   чесність, об’єктивність та неупередженість;

·  ненасильницький спротив у реалізації суспільної місії захисту прав людини (йдеться про спротив тому, що становить загрозу правам людини та основним свободам, а це: разюча майнова нерівність, правова сваволя, державна деспотія, насильство, дискримінація);

·   незалежність від державних та політичних структур

·   дотримання у діяльності демократичних процедур;

·   відкритість та прозорість діяльності;

·   відповідальність за взяті зобов‘язання;

·   рівність прав у асоціації, намагання уникнути зайвої ієрархічності

·   повага до інакомислення стосовно засобів діяльності

·   скромність та ощадливе ставлення до ресурсів (використання ресурсів асоціації орієнтується переважно на реалізацію статутних завдань)

·   колегіальність у прийнятті колективних рішень, врахування позиції меншості;

·   намагання у першу чергу використати внутрішні можливості врегулювання конфліктів.

·   визнання пріоритету інтересів жертв порушень прав людини

Звісно, поданий перелік принципів нашої корпоративної етики варто обговорювати та надавати конкретне тлумачення окресленим у ньому поняттям. По можливості варто уникати формулювань, не зрозумілих для не втаємничених у специфічну лексику окремих спільнот, а також – розпливчастих та надто загальних словесних зворотів. Словом, не так формулювати, як це робили платонівські персонажі: «Занятием назывались: ожидание истины жизни, нетерпение к Богу… сочуствие Советской власти»[1].

Важливо, аби при формулюванні принципів діяльності, досягалося чітке їх розуміння, однакове тлумачення, а також добровільне прийняття взятих на себе етичних зобов‘язань. Нещодавно Євгеном Захаровим запропоновано та дано власне тлумачення низці принципів діяльності УГСПЛ, серед яких, на мою думку, варто виділити такі:

Недискримінація. Це означає, що члени УГСПЛ утверджують і захищають права людини незалежно від її раси, кольору шкіри, статі, громадянства, етнічного або соціального походження, майнового або іншого положення, посади, роду і характеру занять, місця проживання, мови, релігії, політичних й інших переконань.

Незалежність від суспільної думки. Суспільна думка може цілком підтримувати ідеї, далекі від прав людини і загрозливі для них. Наприклад, суспільна думка в будь-якій країні підтримує страту, а правозахисні організації-члени УГСПЛ засуджують її застосування і боролися за її скасування, а також виступають проти спроб її повернення.

«Чесна співпраця неоднодумців». Цей принцип взаємодії правозахисних організацій з державою сформулював у 1988 р. Сергій Ковальов. В усьому тому, у чому я згоден із владою, я готовий із нею чесно співпрацювати, а коли вона припускається помилок, я буду протистояти їй, використовуючи наявні законні методи. Як мені здається, формат застосування цього принципу повинен підлягати перманентній оцінці – аби віднаходити ту грань, що не дозволить: штучно ізолюватися від державної політики у сфері прав людини, або ж впасти в угодовство та безпринципний колабораціонізм.

Рівність. Усі члени асоціації мають бути рівними в формуванні стратегії розвитку асоціації, формуванні її поточних планів, прийнятті рішень, доступі до інформації про діяльність УГСПЛ, в праві обирати і бути обраними до керівних органів тощо.

Знову ж, важливо від початку досягти згоди відносно цінностей та принципів. Вже у відповідності до них, не повертаючись до суперечок про засадничі поняття, належить вибудовувати всю діяльність асоціації. Принцип толерантності до інакомислення всередині асоціації не поширюється на місію та принципи (згадаймо, як ще давні латиняни повчали: «De principius non est disputandum»[2]). Про все інше можна і варто дискутувати. На жаль, життя щодня демонструє нам протилежне – цінності та принципи приносяться у жертву сіюхвилинним проектам та просто амбіціям (ця репліка прямо не стосується УГС ПЛ).

Нарешті, прийняття принципів корпоративної етики дозволить нам розробити на їхній основі конкретні етичні норми та правила відносин у форматах:

·   керівництво – члени асоціації

·   члени асоціації – між собою

·   штатні працівники – асоціація

·   держава – асоціація

·  політичні партії – асоціація

·   інші організації громадянського суспільства – асоціація

·   ЗМІ – асоціація

·   розв’язання конфліктів всередині асоціації

·   спілкування у електронній розсилці і т. ін.

При декларуванні етичних норм та правил, їх бажано викласти чітко та конкретно, зрозумілою та живою мовою – так, аби відповідний кодекс не мав нудно-настановчого характеру поганої проповіді.

Приміром, принцип скромності одна із знайомих нам польських організацій декларує наступним чином так: «Наші партнери не зупиняються у готелі «Маріотт» («Маріотт», слід розуміти – то найфешенебельніший з варшавських готелів). Приклад лаконічності з кодексу ділової етики однієї авіакомпанії – «ми видаємо багаж не пізніше, аніж за 10 хвилин після приземлення»…

Крім того, потребують виокремлення та формулювання принципи, що стосуються етики особистих вчинків. В основі особистої етики – що б і хто б не казав – лежать наші уявлення про моральність, як один з головних засобів регуляції вчинків кожної особистості, без якого гармонійне життя в суспільстві є неможливим. Я хочу наголосити на тому, що із зрозумілих причин тут варто розрізняти поняття суспільної та релігійної моралі – реальної та декларованої – а також особистої моральності. Розрізняти їх – незважаючи на взаємопов’язаність цих понять.

На мою думку, головними принципами етики особистих вчинків у середовищі колег по УГС ПЛ могли б бути:

·   доброзичливість

·   довіра

·   толерантність

·   скромність

·   чесність

·   доброзичливе та діяльне партнерство

·   відповідальність за особисті дії та домовленості

·   відповідальність за суспільний авторитет асоціації

·   прагнення до самовдосконалення та професіоналізму

·   намагання оцінювати не персоналії, а вчинки та ідеї

·   намагання уникати у спілкуванні образливих формулювань та ненормативної лексики.

Передчуваю, що запропонований перелік понять багато у чому стосується моральності, яка зазвичай прищеплюється у дитячому віці. Та на жаль, практика спілкування в нашому середовищі надто часто доводить, що про них варто частіше нагадувати.

 

Який етичний документ нам потрібен?

Ознайомлення з практикою етичного саморегулювання у інших спільнотах дозволяє віднайти різні варіанти етичних кодексів, що відображують спільне бачення його мети, визначене групою людей або організацій.

Етична декларація – як найбільш «м’яка» форма етичного документу, що – загальна заява про принципи об’єднання для певної конкретної групи без визначення засобів реагування за її порушення.

Етична рекомендація – більш конкретна форма, що визначає норми поведінки, вимагає офіційного підтвердження готовності дотримуватися цих норм від кожної організації та певні види заохочення , або покарання – наприклад стосовно участі у спільних проектах та доступу до спільних ресурсів.

Етичний стандарт – найбільш конкретна форма етичної угоди, що містить чіткі, а також такі, що підлягають вимірюванню положення, можливо – систему рейтингу, або передбачають винагороду «за відповідність стандарту» (наприклад, включення до переліку НДО, що рекомендуються донорам для співпраці) та конкретні санкції за його недотримання.

Припускаю, що рухатися слід від більш загальної та м’якої форми до більш конкретної та жорсткої. Першим кроком могло б бути ухвалення Декларації етичних засад діяльності УГС ПЛ. Наступними – розробка етичних стандартів партнерства організацій та спілкування всередині асоціації, відносин у форматі влада – асоціація.

 

Чи приречені ми на успіх?

Поділяю думку, що примусовим шляхом створити етичну спільноту дуже складно. Декларувати можна які завгодно високі стандарти, але при першій – ліпшій нагоді вони можуть порушуватися. Першою запорукою успішності етичних кодексів мабуть таки повинна бути усвідомлена більшістю учасників необхідність їхнього прийняття та перманентного застосування. Тобто у відправному пункті діяльності варто визначити та погодити чіткі цілі та усвідомити, які практичні вигоди отримає асоціація від застосування етичних норм, обов’язкових для усіх її членів.

Основні запитання, які виникають на етапі розробки етичних кодексів:

·   чи сформувалася на нинішній час «критична маса» однодумців?

·   чи усі учасники виробили однакове розуміння важливості процесу та цілей кодексу ?

·   яким чином писатиметься та обговорюватиметься кодекс?

·   у який спосіб залучити до цього процесу усі зацікавлені сторони, зробити процес відкритим ?

·   чи існує згода щодо виду кодексу (чи буде кодекс декларувати загальні принципи, давати рекомендації, або ж встановлювати стандарти)?

·   чи створено можливості для розробки альтернативних редакцій ?

Що є передумовами життєздатності етичного кодексу? Думаю, щонайперше це – добровільність, тобто вільний та свідомий підхід до його розробки, зрозумілість цілей, критеріїв, норм та засобів етичної самооцінки.

За цим – співробітництво, колективна розробка та консенсусний характер ухвалення кодексу. У процесі розробки варто відштовхуватися не від надуманих абстракцій, натомість пригадати конкретні прецеденти виникнення етичних колізій у діяльності спілки – а вони у нас були.

Ну і далі – перманентне застосування, тобто спілка повинна продемонструвати здатність простежити за дотриманням етичних норм, постійний діалог при виникненні проблемних ситуацій, визначити процедури реагування на порушення кодексу.

Нарешті, чи можливий «ідеальний кодекс», який вирішить усі проблеми? Думаю, певні суперечливі положення можуть бути у кодексах, але це краще, аніж відсутність будь-яких норм. Можливо, не так важливий сам текст, як постійна готовність приділяти увагу питанням етичного саморегулювання.

На завершення варто звернути увагу на другу крайність, яка загрожує профанацією процесу етичного саморегулювання. Ця крайність – загроза як звикле «забалакати» проблему. У цьому контексті, мабуть не зайвим буде пригадати вислів А. Швейцера: «Абстракція є смертю для етики, бо вона є живим ставленням до живого життя. Етика починається там, де припиняються балачки».




[1] Андрей Платонов – «Чевенгур» http://www.klassika.ru/proza/platonov/.

[2] «Про принципи не сперечаються», лат.

Жертви політичних репресій

29.05.2008

Московский «Мемориал» обратился к Российскому Союзу промышленников и предпринимателей

   

Уважаемые члены Правления!

Перед нашей страной стоит комплекс задач, связанных с осознанием себя в истории и современном мире. В решении одной из них отечественному бизнесу, авторитетно представляемому вашей организацией, на наш взгляд, естественно было бы принять самое активное участие.

Речь идет о восстановлении и сохранении памяти о том вкладе, который внесли в нашу экономику, в том числе в становление процветающих ныне предприятий, миллионы жертв политических репрессий — заключенные ГУЛАГа, спецпоселенцы и «трудармейцы».

Масштабы использования принудительного труда в советском народном хозяйстве были огромны и в новейшей истории мало с чем сравнимы (кроме, вероятно, масштабов использования труда рабов на хлопковых плантациях США до 1863, а также военнопленных и «восточных рабочих» в Германии в 1942-1945). Становление и развитие ряда ключевых отраслей советской промышленности неразрывно связано с «истребительно-трудовой» системой лагерей.

Это — создание транспортной инфраструктуры России: поглотившее огромное количество труда и человеческих жизней строительство железных и автомобильных дорог, грандиозных каналов, многих морских портов – от северных до Совгавани.

Это — топливно-энергетический комплекс: нефтяные месторождения и нефтеперерабатывающие комбинаты Ухты и Поволжья, угольные шахты Воркуты, Кузбасса, Дальнего Востока, освоение и эксплуатация десятков других месторождений угля и нефти; это многочисленные ТЭЦ и предприятия гидроэнергетики по всей стране.

Это — горнорудная промышленность: освоение никелевых и полиметаллических месторождений Кольского полуострова, Норильска, Юго-Восточной Сибири, Таймыра, фосфоритов и апатитов Хибин, олова Якутии и золота Колымы, флюоритов Забайкалья и т.д.

Это — лесная, деревообрабатывающая и целлюлозно-бумажная промышленность, основанная и в течение многих десятилетий практически целиком державшаяся на подневольном труде зэков «лесных» лагерей и «раскулаченных» крестьян.

Это – множество предприятий атомной промышленности, от радиевых разработок в Коми и урановых рудников в Амурской области и на Чукотке до комбинатов на Урале, в Восточной и Западной Сибири, заводов в Электростали, Новосибирске и Ангарске; это строительство силами заключенных «закрытых городов» Минсредмаша.

Это — «особые конструкторские бюро» («шарашки»), внесшие значительный вклад в развитие науки и оборонной техники. Многие из этих ОКБ существуют и ныне, уже как «гражданские» учреждения.

Список можно продолжить. Очевидно, что история становления в ХХ веке российской индустрии не может быть написана и по-настоящему осознана обществом без восстановления памяти об этих трагических страницах нашего прошлого.

Для увековечения памяти жертв политических репрессий в России делается немало: силами региональных и местных администраций, энергией общественности устанавливаются памятники и памятные знаки, издаются Книги Памяти, создано несколько мемориальных кладбищ. Нередко эти усилия поддерживаются местным бизнесом.

Но, говоря о жертвах террора, обычно забывают о том, что эти люди – не только жертвы, но и создатели значительной части отечественной экономики. Память о Гулаге крайне редко рассматривается бизнесом как часть собственной «корпоративной памяти». Поэтому особенного внимания, на наш взгляд, заслуживает недавняя инициатива РАО «ЕЭС России»: эта корпорация не только подготовила и издала книгу «Заключенные на стройках коммунизма. ГУЛАГ и объекты энергетики СССР», но и приняла решение провести Дни памяти на предприятиях корпорации и установить мемориальные доски на почти двухстах объектах энергетики, созданных с использованием труда заключенных .

Общество "Мемориал" обращается к владельцам и управляющим ведущих предприятий России с предложением поддержать и продолжить эту инициативу, - вспомнить о людях, чья жизнь и свобода лежит в основе их нынешнего процветания. Трагические страницы истории наших предприятий нисколько не умаляют их ценность для страны – наоборот, они увеличивают их значение, придавая им дополнительный смысл памятников национальной истории.

Российский бизнес до сих пор сталкивается с рудиментами идеологии, призывавшей «все отнять и поделить». Формирование цивилизованного отношения к сегодняшней деловой активности невозможно без осмысления обществом трагической истории российской индустриализации, без осмысления общественной и политической системы, породившей ГУЛАГ и заставлявшей миллионы людей жить и работать в нечеловеческих условиях. Системы, при которой ни одно предприятие России не могло существовать в его нынешней форме, поскольку само предпринимательство было преступлением.

Без памяти о рабском труде заключенных трудно по-настоящему почувствовать и понять ценность произошедших в стране изменений. Без памяти о тех, кто когда-то закладывал основы российской индустрии, трудно рассчитывать на то, что потомками будет оценен по достоинству вклад в модернизацию страны сотрудников, руководителей и владельцев нынешних предприятий.

Поэтому мы призываем лидеров делового мира России к созданию и осуществлению комплексных общенациональных программ увековечения памяти политзаключенных и спецпоселенцев, чей принудительный труд использовался на предприятиях отечественного народного хозяйства. Общество «Мемориал» будет радо поддержать эту деятельность накопленными информационными ресурсами, своими усилиями и общественным авторитетом.

Важнейшими среди таких программ нам представляются:

— сбор материалов об использовании принудительного труда — в первую очередь, труда политических заключенных, ссыльных и депортированных — в различных отраслях народного хозяйства, выпуск книг и документальных сборников, основанных на этих материалах;

— установление мемориальных досок и памятных знаков на действующих объектах народного хозяйства, созданных руками заключенных;

- создание специализированных музейных комплексов и постоянных экспозиций в существующих ведомственных музеях или подшефных предприятиям государственных и муниципальных учреждениях культуры и образования;

— приведение в порядок заброшенных кладбищ заключенных и спецпоселенцев — первостроителей ныне действующих предприятий.

К названным задачам вплотную примыкает еще одна: предоставление систематической материальной помощи той горстке оставшихся в живых бывших заключенных, которые некогда вложили свой труд в создание ресурсной базы сегодняшних предприятий. У отечественного бизнеса остаются считанные годы для того, чтобы, — хотя бы на символическом уровне, — попытаться погасить этот моральный долг.

* * *

Мы призываем Правление РСПП поддержать наше обращение и распространить его среди членов Союза, помочь довести его до компаний, – частных и государственных, ‑ не входящих в вашу организацию.

Мы полагаем, что социальная ответственность бизнеса не может ограничиваться только сегодняшним днем. Она распространяется и на прошлое - и только в этом случае способна охватить собой будущее.

Правление Международного Общества «Мемориал»

Дисиденти і час

26.05.2008 | Свiтлана МАРТИНЕЦЬ
джерело: www.umoloda.kіev.ua

12 410 днів Ірининої Голгофи

   

25 травня Україна відзначила День героїв. «Мамо, Ернесто не знає, що таке нагайка на зовсім молодесенькому тілі. Він не спізнав смаку зглевілого хліба і кухля брудної води. Ніколи не їздив у телячих вагонах, де все непристойне. Таких, що паморочиться не лише голова, а й світ...»

Від тих спогадів у неї ще й досі болить голова. У сні й без сну гірше вогню пече зтоптане чобітьми і посічене нагайками тіло. 34 роки, або ж 12 410 днів, Ірина Сенник гнила у тюрмах, губила молодість у сибірських казематах, казахстанських степах та в Мордовії. Стаття — «націоналізм».

 

«У 18 років на допиті мені зламали хребет»

 

Рип–рип... До самого серця доходить тихий скрип сходів у старому будинку Борислава. Там, у квартирі N5, живе Ірина Сенник. Лицар і героїня світу. Це тепер її високими титулами возвеличили. А тоді, коли Ірині було вісімнадцять, у львівських тюрмах вистеляли коридори войлоком — щоб не було чути, як з допитів волочуть.

«Бог покарав мене чи помилував? Маю вірші записувати, книжку укласти, вишиванки недокінчені, листи невідписані, а я — лежу. Я ходитиму і все буде, як дотепер, — ловить мій зажурений погляд пані Ірина. — Був час, три роки з ліжка не вставала: професор вирізав з гомілки кістку і вставив у хребет. Якби не ті «дорогі» чекісти, напевно, до смерті ходила б. У 1945–му хребет зламали — при допиті били нагайкою по голій спині. То був сталевий прут, ще й дротом обкручений. А потім на підлогу і — чобітьми. Свідомість втратиш — крижаною водою обіллють — і знову нагайка свище».

Вона каже: тіло все перетерпить. А душа? Душа рвалася на волю, як зранений дикий голуб, і лягала на папері синім бісером: «Може, востаннє та ніч така чорна? Може, востаннє злітають зітхання? А я така ще молода, а я ще зовсім юна...»

Тюрми, заслання, бараки, нари — Леоніда, сестра Ірини, помре на чужині молодою. І мамина могила на чужині. Й брата Ромчика у 14 років енкаведисти до в’язниці запроторять. І батька Михайла закатують...

 

«Після допитів «націоналістки» не могли самотужки дійти до камери»

 

... 1944–й. Ірина Сенник — зв’язкова сина командувача УПА генерала Чупринки Юрія Шухевича. І — студентка університету. «Хотіла стати журналісткою й знати мови. Вступила на англійську філологію», — пояснює опікунка пані Ірини, дружина її улюбленого племінника Ореста, братового сина, також Ірина, і заварює нам каву. «На засланні так кави хотілося. Йдемо з роботи, змерзлі, виснажені, а Ірка Калинець: «Дівчата, якби покавкати», то щоб Ірка «не кавкала» написала їм вірш про 20 способів приготування кави», — посміхається поетеса.

Їй не судилося стати ані журналісткою, ані філологом. Юначці зі Львова простелив Всевишній іншу дорогу — важку і тернисту. Та вона ніколи не нарікала. Лише коли зраненене тіло боліло вже дуже нестерпно, а серце розривалося від туги, виливала біль у рядки:

Знов прийшла та мучителька ніч,

мені знову не спиться.

Буде смерть заглядати до віч,

реготати буде і злиться.

Поки прийде Аврора сумна,

я очей не закрию нітрошки,

а в гарячці прилине весна

і запахнуть чарівні горошки.

 

Не квіти пахли чарівні, а сніг хрустів під стопами, коли вели її на допит у 1945–му. Слідчий вимагає назвати товаришів з ОУН, явочні квартири, зв’язкових. Ще вчора така сміхотлива юнка — вперто мовчить. З’являється ще один: «Нє знаєш што с такімі сволочамі дєлать?» Вона мовчала, а її кати скаженіли. «Спершу боліло, а потім наче отупіла від ударів. Лише просила Бога, щоб не закричати», — знову вдивляється в сиву пустоту пані Ірина. Де її думки зараз? Може, в тій «камері–одиночці»? Чи в кабінеті НКВС, де тіло припікали розпеченим залізом? Чи знову вона здригається в боксі зі спеціальними отворами в стелі: час від часу бранку і карцер заливали крижаною водою.

...Там Андріїв вечір грає патефон.

В мене збиті плечі, не береться сон.

Там вирують пари, очі в них горять,

а мене примари лізуть цілувать.

 

Тортури зробили свою справу. Ірина горіла в гарячці. До «камери–одиночки» зайшла лікарка: «Помре». Але судилося вижити: хвору і змордовану студентку Сенник перевели до загальної камери. Вдень політув’язненим не давали спати. За цим чітко слідкували наглядачі. А вночі їх забирали на допити. «Мій слідчий Фйодоров був пострахом для в’язнів. Крім нього, був ще один, справжній кат — Солоп. Вони потім добре прилаштувалися. Один із них працював у відділі кадрів Політехнічного інституту у Львові», — розповідає пані Ірина.

Після допитів «націоналістки» не могли йти самі до камер. Їх волокли попід руки просякнутим кров’ю коридорним войлоком. Поверталися з допитів не всі. У камерах слідчого ізолятора не було нар. Жінки спали на голому бетоні, у два ряди, притулившись одна до одної головами. Щоб забути про нічні тортури — вишивали. Хтось й Ірині відрізав маленький шмат полотна зі своєї сорочки, замість голки дав у руки риб’ячу кістку. Нитки витягували з хустин. У неї вдома ще й досі є ті тюремні вишиванки. Нині пані Ірина відома не лише як Героїня і Лицар світу, поетеса і політв’язень, а й як дивовижна вишивальниця. А тоді — бранку з камери N72 виволокли «с вєщамі на виход».

Стаття 54–1 «а», — належність до ОУН: 10 років у концтаборах особливого режиму, п’ять років позбавлення прав та довічне заслання. Ірину Сенник судила «трійка» в тюремній камері. Без останнього слова і адвоката. «Я знала, гірше, як на допитах, вже не буде. Й досі пам’ятаю, як мене в тюрму переводили. Роздягають догола, руки за голову — обмацують тебе, як скотину. Господи, як це було принизливо! Речі — у дезокамеру, а голову обстригають догола. Кусочок мила і кухоль води — баня. Одяг повертають із дезокамери, а він смердючий, вологий і аж кишить вошами».

Двоповерхові нари. Смердючий вагон–телятник. Заґратовані вікна. Місяць напівголодної та спраглої дороги. Особливо небезпечного злочинця, бранку Ірину Сенник — у 7–й Заозерний спецтабір. Тайшетлаг. Колима.

 

«У тайзі непрохідній...»

 

Сибір. Політв’язнів радянська система використовує як дешеву робочу силу: будують дорогу і БАМи. Ці раби вигідні. Їсти дають стільки, аби з голоду не пухли. З одягу — лахміття, тіло прикрити. «Що там казати — на жінках були чужі, засмальцовані кальсони, рвані куфайки. У карцер нас кидали голими на бетон. І в таборах, і на засланні був весь цвіт України. Гуртувалися докупи. Ділилися їжею, одягом. Писали вірші, книги, вишивали, листувалися з цілим світом, проводили українські вечори, на знак протесту проти знущань над в’язнями оголошували голодування. За все це — карцер», — незважаючи на пережитий інсульт, катування, 13 операцій, 34 роки таборів, тюрем і заслань Ірина пам’ятає кожну сторінку зі свого життя.

Вона завжди була відвертою. І Святославу Караванському, політв’язню, який хотів із нею одружитися, колись сказала: «Я ніколи не зможу народити тобі дітей. У мене відбита вся середина». «Багато разів я кохала, а от коханою бути мало судилося. Тюрма не давала. Але маю таку в Бога милість, що й досі моє найбільше кохання в серці живе. І віку не питає», — знову пелена закриває очі.

Ти гуляєш у лісах на Волині...

Ти гуляєш. А може загинув.

І на тобі вже, може, курган.

Вчора вітер до мене прилинув,

шепнув на вушко: «Богдан ...»

Тайшетлаг, Іркутськ, Новосибірськ, Кемерево, Анжеро–Судженськ... Зціпивши від болю зуби, корчувала дерева, будувала дороги, пересівала землю. Якомусь йолопу захотілося серед тайги створити «більшовицький едем».

У 72–му за Іриною Сенник укотре зачинилася тюремна брама. Все знайоме: камера–«одиночка», чорний воронок. У січні 1973–го Івано–Франківський суд назвав поетесу зі Львова «особливо небезпечною рецидивісткою». Вирок — 11 років за її 11 віршів. І знову — смердючі товарняки й етапи, етапи: Мордовія, Казахстан... Тендітна жінка зі Львова дорого заплатила за Україну.

«Василька в тюрмі закатували, Льоня наш в Сибіру лежить, Богдан у лісах Волині згинув, Наталю в Бабинім Яру розстріляно, Славка вбили, Катрусина могила давно квітом звінчена»... Це наша з вами історія. А на столі Ірини Сеник — «Ернесто Карденаль», її улюблена книга: «Мамо, Ернесто каже, що світ прекрасний, а сам від нього втік. Матусю, прийди до мене. Просто так. Про милосердя я просити не посмію».

 

ДОВІДКА «УМ»

8 червня Ірині Сенник виповнюється 82 роки. Поетеса є головою бориславського «Союзу українок», почесною громадянкою Борислава і Львова. У 1997 році львів’яни назвали Ірину Сенник Героїнею України, а в 1998 році в США її визнано однією зі ста героїнь світу (Рочестер, США). Президент України Віктор Ющенко нагородив Ірину Сенник орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Бюлетень "Права Людини", 2008, №14

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори