пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200819
№19
2008

Бюлетень "Права Людини"

Доступ до інформації

10.07.2008 | Лариса Донченко

«Какую еще им информацию? Не давать!»

   

«Газеты, издающиеся в районах и городах Луганщины за пределами областного центра, находятся в условиях снижения внимания к ним со стороны местной власти, взрыва проблем переходного периода в сельской местности и поселках, городах области, часть из которых стала депрессивной зоной.

Потребность населения в адекватной, полезной информации об изменениях в жизни, обстановке значительно возросла. Но местные СМИ часто не имеют доступа к информации о решениях власти, о реальном управлении нею процессами социально-экономических изменений. Таких, как приватизация, распаевание земель, перспективы закрытия или открытия производств, бережность использования местных природных ресурсов, жилищно-коммунальные услуги, ценовая политика на местах и т.д. Поэтому граждане и активная часть – общественные институты – не могут получить в полном объеме необходимую для них информацию. Сокрытие такой информации властью и недостаточная информированность населения о деятельности местной власти, определенная часть которой сливается с бизнесом, включая иногда полукриминальные группировки, является существенным фактором существования коррупции на местах».

К таким выводам о роли и состоянии газет в городах и районах области на нынешнем этапе пришла Луганская коалиция общественных организаций «Граждане за прозрачность действий власти». Был изучен вопрос доступности информации о деятельности органов местного самоуправления, органов власти в городах и районах области для местных средств массовой информации.

Особый интерес вызвали независимые средства массовой информации, издающиеся на периферии области и которых из более чем 600 печатных периодических изданий оказалось всего… не более 20.

При этом к независимым были отнесены все местные издания, отвечающие следующим критериям:

а) издание не финансируется из местного бюджета, также за счет партий, ведомств, местных бизнес-структур (или филиалов более крупных бизнес-структур);

б) издание объективно и непредубежденно подает информацию, освещает факты, события, явления, актуальные проблемы;

в) издание пользуется авторитетом как независимое.

В ходе исследования были получены данные опроса 37 журналистов, непосредственно изучены условия работы 17 редакций, были изучены 318 выпусков 25 газет, из них отнесенных к группе независимых -17 и к контрольной группе - 8, изданных на протяжении последнего года. Было проведено 6 журналистских расследований и на их основе оценена степень доступности для журналистов информации от органов местного самоуправления и органов власти на местах.

Основные выводы, к которым пришли исследователи относительно независимых СМИ на периферии:

1. Местные независимые СМИ пребывают большей частью в неблагоприятных общественно-политических условиях, когда органы власти и местного самоуправления еще не привыкли к существованию возможности обнародования иных мнений и взглядов на состояние дел на подвластных им территориях, особенно если эти мнения и взгляды существенно отличаются от официальных мнений и точек зрения.

2. Независимые печатные средства массовой информации как общественное явление только развиваются в Луганской области, о чем свидетельствует наличие значительной части таких газет, существующих менее 5 лет и имеющих тираж менее пяти тысяч экземпляров.

3. Большинство таких газет основано не как бизнесовые или имиджевые, а как общественно-политические проекты. Именно эти издания наиболее требуют помощи и внимания для становления полноценного информационного пространства в области.

Основной причиной столь неблагоприятных условий для независимых газет есть инертность мышления представителей органов власти и органов местного самоуправления в городах и районах области в отношении местных СМИ и невыполнение на местах законодательства о СМИ.

Так, далеко не везде работают со СМИ ( и не только независимыми) пресс-службы в районах и городах области. Не развита система информирования журналистов независимых изданий как со стороны пресс-служб, так и непосредственно должностных лиц. В частности, не предоставляется полный объем информации о постановке и решении проблем, принятых или подготовленных к обсуждению решений, актуальных для населения вопросов, официальных отчетов, включая детализированные отчеты по планированию и выполнению бюджета и т.п. Нет практики регулярного проведения брифингов, распространения пресс-релизов, встреч руководителей с представителями СМИ, проведения пресс-конференций и т.д.

Распространенным нарушением действующего законодательства является отсутствие приглашения представителей независимых СМИ на официальные мероприятия или отказы в предоставлении запрашиваемой информации. В наиболее острой форме такие факты имели место в Сватово по отношению к независимой газете «Сватовский курьер».

Результатом этого является закрытость власти на периферии для общения со СМИ, особенно с независимыми СМИ.

В целом СМИ в районах как институт гражданского общества страдают от того, что должностные лица работают с ними в режиме односторонней связи: временами директивно пытаются навязать им свою политику подачи строго дозированной информации, а также личной рекламы как скрытой формы агитации за себя через СМИ.

В случае, если СМИ противятся этому, должностные лица вступают с ними в конфликт. Журналисты отмечают, что после объективной подачи материала в СМИ в последующем они становятся неугодными местным властям. На периферии это много значит: от попыток сорвать распространение выпуска газеты до утраты рабочего места. Где потом в сельском районе найдешь работу по профессии?

Несоответствие государственным правовым актам и международным стандартам проявляется и в том, что в периферийных СМИ не практикуется обсуждение актуальных проблем между представителями власти и общественности, нет диалога на страницах газет. Практически нет материалов, в которых давалась бы информация об участии членов громад в подготовке и принятии решений, о контроле деятельности избранной власти со стороны общества. В частности, в газетах, как правило, не появляется информация о результатах проверок деятельности органов власти и местного самоуправления, их отделов и управлений, даже если проверки вызвали общественный резонанс.

В итоге, местная власть в городах и районах области, вопреки действующему законодательству, остается закрытой не только для независимых, а для всех СМИ, даже если они являются печатными органами местных советов, то есть принадлежат местным громадам.

Соціально-економічні права

09.07.2008 | Богдан Бондаренко, Член Ради Східноукраїнського центру громадських ініціатив

Олевський майдан

   

27 червня 2008 року в Олевську Житомирської області відбувся величезний мітинг протесту, в якому за твердженням організаторів узяло участь більше 1100 чол. Мітингували керівники та робітники сільськогосподарських підприємств, що постраждали від спроби рейдерского захвату. Організатором величезних збитків агропромисловому комплексу району та спроби реалізації кримінальної схеми захоплення власності мітингуючи вважають голову Олевської райдержадміністрації Зеновія Фіца.

Суть проблеми на власному прикладі пояснив автору цієї статті директор і одноосібний власник ПСП «Зміна» Черниш Володимир Васильович. В квітні 2008 року його викликав 1-й заступник голови РДА Слов’янин Михайло Олександрович і пояснив, що з 66 га хмелю, в нього заберуть 44 га до складу холдингу. Додатково він попросив надати установчі документи. В принципі, п. Черниш був згоден віддати 2/3 посівної площі хмелю, бо йому вистачило б й 22 га. Але трохи пізніше його знов викликали до райдержадміністрації і запропонували підписати зміни до Статуту. В них йшла мова про передачу частки в 70% цьому холдингу. Тобто на рівному місці у людини вимагали добровільно і без коштовно віддати 70% його сільськогосподарського підприємства. Не дивно, що він відмовився ці зміни підписати. Марно нотаріус і державний реєстратор чергували тоді до ночі – жоден з власників і керівників сільгосппідприємств не погодилися на цю аферу.

Щоб примусити їх віддати 70% власності, райдержадміністрація використала наступний важіль впливу – державні дотації на відродження хмелярства. Згідно чинного законодавства, витрати по вирощуванню хмелю компенсуються підприємствам державою за рахунок спеціального збору з реалізації пива. Тому навесні 12 сільгосппідприємств вклали обігові кошти в розвиток плантацій хмелю, сподіваючись що витрати будуть компенсовані максимум у травні. Згідно встановленого механізму розподілу цих коштів, Міністерство аграрної політики встановлює розмір дотацій по кожному підприємству. Райдержадміністрації лише транзитом в цій схемі перераховують отримані з Києва кошти – жодного права затримувати чи не виплачувати їх у них немає. Але команда Зеновія Фіца затримала їх, внаслідок чого завдано величезні збитки сільгосппідприємствам. Наприклад, ПСП «Білокоровицьке» із-за затримки грошей (до речі під час «Олевського майдану» їх тільки-но пообіцяли виплатити) не встигло засіяти 50 га кукурудзи. Тепер доведеться вирізати усе молочне стадо – бо годувати нічим, а якщо використовувати інші наявні кормові культури, то надоїв молока майже не буде. Ось так від спроби афери в хмелярстві постраждали усі інші галузі сільського господарства району – рослинництво, тваринництво та молочна. До того ж, урожай хмелю знизився десь на 10%-20%, бо не було грошей на ядохімікати проти шкідників. Розрахунок ініціаторів затримки дуже простий: не хочуть добровільно – розоримо, а потім прийдемо в якості «інвестора».

Безпосередня організація мітингу протесту почалася зі зборів директорів СТОВів та ПОСПів, 23 червня в Олевську. На них говорили не тільки про сільське господарство. До того ж було прийнято нові звернення і листи до високо посадовців стосовно конфлікту. Спочатку до столиці і в область полетіла телеграма. «Президенту України Ющенко В.А., Прем’єр-міністру України Тимошенко Ю.В. та Голові Житомирської ОДА Забела Ю.В.»: «Просимо Вас персонально втрутитися в злочинні дії голови Олевської райдержадміністрації Житомирської області, направлені на залякування керівників підприємств, втручання в господарську діяльність, блокування коштів державного бюджету, дискредитацію правоохоронних органів, створення соціальної напруги з метою дискредитації вищих органів влади України». 15 підписів керівників сільгосппідприємств району. Але в телеграмі багато не скажеш, тому 23 червня додатково була направлена скарга Толові Житомирської обласної державної адміністрації Юрію Забелі наступного змісту: «З призначенням в кінці березня 2008 року нового голови Олевської районної державної адміністрації Фіца Зеновія Романовича хід демократичних перебудов, започаткованих Президентом Віктором Ющенком, в Олевському районі спотворився шантажем, залякуванням, неправдою, які втілюють по суті механізми згортання демократії та утвердження авторитаризму, який фактично перетворюється на тиранію. Ця загроза спонукає нас, як керівників району і громадян звернутися із застереженнями, ціна яких - майбутній розвиток району. Ми застосовуємо весь наданий законом арсенал засобів, щоб відвернути загрозу трансформації району тільки однієї і тільки ДЛЯ однієї людини...

... Вище закону ставляться корпоративні, фінансові та приватні інтереси. Ще під час своєї першої каденції на цій посаді Фіц З.Р. силоміць забрав у сільськогосподарських господарств району хміль в суборенду на створену ним фірму ТОЙ "Хміль", а зараз всіх керівників сільськогосподарських підприємств заставляє шляхом шантажу і залякування вступати в якийсь створений ним "Холдинг", а кошти від реалізації хмелю, як зазначив новопризначений голова, будуть розподілятися наступним чином: 70%  на розвиток холдингу, а 30% - на розвиток господарств. На розширення контрольного пакета Фіц З.Р. заставляє керівників вносити відповідні зміни до Статутів підприємств...».

Можна сперечатися з приводу якості роботи будь-кого, завжди можна знайти недопіки у всіх і в усьому. Можна підозрювати будь-кого і в будь-чому. Та чи можна звинуватити одночасно керівників всіх господарств району, що вирощують хміль? У минулому році Всеукраїнський семінар по хмелю в Олевському районі свідчив про те, що саме тут центр розвитку хмелярства на Україні. Наводилася цифра, що з 46 господарств, які займаються цією культурою на Житомирщині — 22 знаходяться в Олевську. Звідки взялися страшні прорахунки, за які потрібно було організувати шквал перевірок сільгосппідприємств? А, може, справа зовсім не в помилках і прорахунках, які напевно є у всіх (нема ж в природі ідеалу!), а в боротьбі з рейдерськими захватами підприємств? А за це й перекрили рахунки для хмелярів у гарячу літню пору. І якщо голова райдержадміністрації стверджує, що він такого не робив, то, можливо, й не робив, але...

Ось рядки з документу, в якому 10 сторінок друкованого тексту. Це довідка перевірки фактів скарги №27-1 від 20.06.2008 року: «...станом на 19 червня 2008 року на розрахунковому рахунку районного управління агропромислового комплексу залишок невиплачених коштів становить 808,60 тис. грн. Залишок коштів на рахунку підтверджується даними останньої банківської виписки від 09.06.2008 року. Платіжні доручення на перерахування коштів в сумі 808,60 тис. грн. підписані начальником управління Михайленком В.А. та передані в Державне казначейство. Із установи Державного казначейства було отримано копію реєстру сформованих платіжних доручень на суму 790,88 тис. грн, із написом головного фінансиста-економіста Гришковець Л.В. «ПОВЕРНУТО НА ВИМОГУ УПРАВЛІННЯ АПР 11 ПЛАТІЖНИХ ПОРУЧЕНЬ» ... отримати пояснення від Гришковець Л.В. немає можливості, оскільки вона ... у відпустці, ... Начальник ....Михайленко … у відпустці. Роз’яснити ситуацію на даний час комісія не в змозі.»

А тепер читаємо документ щодо головного питання про затримання державних коштів, яке завдало величезних збитків підприємствам району: «Стосовно невиплачених коштів в сумі 808,60 тис. грн., голова РДА заявив, що товаровиробники отримають їх після усунення виявлених недоліків у документах, які перевірялися додатково новоствореною комісією». Тобто давав чи не давав команду затримати гроші голова РДА видно як на долоньці. Залишається запитання стосовно «додатково новоствореною комісією». Все просто: перевірялося один раз, а потім додатково іншими людьми ще раз, а, можливо, й  «еще много, много раз». Доки не здадуться? А про які ж недоліки йдеться мова? Підкреслюємо - довідка на 10 сторінках, є в ній і про недоліки. Але ж вони не настільки значущі, щоб затримати гроші і знищити усі сільгосппідприємства району, що займаються хмелярством? Читаємо: «З вищенаведеного робоча група НЕ ВВАЖАЄ, що бюджетні кошти отримані підприємствами у вигляді часткового відшкодування понесених ними витрат використовуються неефективно, скоріше за все їх недостатньо виділяється, враховуючи різке зростання цін на матеріальні ресурси, це і є головною причиною низьких темпів відродження галузі хмелярства».

Ось такий висновок комісії, яка приїхала по скарзі керівників сільгосппідприємств району, і до складу якої входили головний спеціаліст відділу зернових та технічних культур Департаменту ринків рослинництва МАП В.Х. Глабець, головний спеціаліст відділу попередження корупційних дій та правопорушень Департаменту правової законопроектної роботи МАП М.М. Тимошенко, головний спеціаліст відділу контрольно-ревізійної роботи Управління бухгалтерського обліку звітності та ревізійної роботи МАП Т. І. Довганюк, начальник відділу рослинництва головного управління АПР Житомирської області В.К. Славінський, в. о. виконавчого директора Асоціації хмелярів України В.М. Масловський, головний агроном Асоціації хмелярів України В.М. Ковальчук,

Можна зрозуміти заявників. Є письмові підтвердження К.М. Мороза про намагання сунути йому хабаря, свідчення В.В. Черниша про вимогу заступника голови РДА М.О. Славяніна внести зміни до Статуту підприємства з уже відомими змінами - холдинг, де 70% коштів холдингу і 30% - підприємству. Л Хоченкову на одній з нарад з керівниками сільгосппідприємств головою РДА було заявлено, що його службові телефони прослуховуються 6-им відділом (УБОЗом МВС). То й не дивно, що керівники зреагували на інформацію, яка дійшла до них і миттєво направили лист заступнику міністра аграрної політики України С. І. Мельнику: «Шановний Сергію Івановичу! На виконання доручення керівництва Міністерства аграрної політики України від 17.06.2008р. за №13-1/28 здійснено перевірку фактів, викладених у скарзі керівників підприємств Олевського району Житомирської області за період з початку 2008 року. Копію довідки перевірки ми Вам додаємо. Просимо зафіксувати даний висновок, підписаний усіма членами робочої групи, про використання бюджетних коштів, отриманих підприємствами у вигляді часткового відшкодування понесених ними витрат, які за висновком комісії, використовуються ефективно. Крім того, робоча группа зафіксувала недостатність виділення коштів у зв’язку із зростанням цін на матеріальні ресурси.

Але, на жаль, ми маємо інформацію від окремих членів робочої групи, ЩО ПІСЛЯ ПІДПИСАННЯ ВИЩЕЗГАДАНОГО ВИСНОВКУ ПІД ТИСКОМ ГОЛОВИ ОЛЕВСЬКОЇ РДА ФІЦА З.Р. БУЛО СКЛАДЕНО ІНШИЙ ВИСНОВОК ПЕРЕВІРКИ ЗА БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ УЧАСТІ ПЕРШОГО ЗАСТУПНИКА ГОЛОВИ РДА СЛАВЯНІНА М.О. Цей новий висновок суперечить доданому. З наданої нам інформації повторний висновок не підписали члени робочої групи В.М. Масловський та В.М. Ковальчук з тієї причини, що в повторній довідці перевірки має місце фальсифікація фактів. Все це змушує нас знову поставити Вас про це до відома». (Підписи 9 керівників сільгосппідприємств району).

Не в нашій компетенції стверджувати про те, була чи не була фальсифікація фактів, викладених у довідці. Цим мають займатися правоохоронні органи. Ми ж знаємо про те, що було 23 червня. Здається, остання крапля переповнила чашу - терпець увірвався. Два майже однакових за змістом листи направлені до обласної держадміністрації та обласної ради. В них не тільки вимога розглянути ситуацію, що склалася в Олевську, на сесії обласної ради, але й попередження: «... ми, керівники сільськогосподарських підприємств Олевського району заявляємо рішучий протест злочинним діям голови Олевської РДА Фіца З.Р. як такого, що дискредитує органи державної влади України. Доводимо до Вашого відома, що сільськогосподарські підприємства Олевського району, починаючи з 27 червня 2008 року припиняють всі види господарської діяльності до вирішення питання по суті, а щоб не доводити підприємства до банкрутства, буде оголошена самоліквідація всіх без винятку сільськогосподарських підприємств Олевського району. Наша вимога одностайна, компроміс неможливий. Дане рішення буде доведено через засоби масової інформації до керівництва держави, працівників підприємств і жителів району та області». (Підписи 13 керівників сільськогосподарських підприємств району.)

Але Житомирська обласна рада не приділила увагу цьому зверненню. Так лише в «різному» проголосувала за депутатський запит. Посприяв цій байдужості до проблем Олевського району особисто голова Житомирської ОДА п. Забела, який запропонував не розглядати детально це питання. Він зазначив, що зараз працює комісія щодо затримки виплати тих 808,60 тис. грн. Про намагання захопити власність 12 сільгосппідприємств виходить мова не йшла…

Окремо розглянемо питання законності призначення Фіца Зеновія Романовича головою Олевської РДА. На нашу думку це й викликає поспішність та нахабність дій деяких осіб щодо рейдерського захоплення 12 сільгосппідприємств Олевського району. Місцеві газети писали про свої підозри щодо законності призначення Фіца. Підіймалася ця проблема (взагалі, а не стосовно п. Фіца) й всеукраїнськими ЗМІ. Так на сайті «Української Правди» була розміщена стаття «Тимошенко проти Балоги: кадровий фронт» від 25 квітня 2008 року. В ній стверджується: «До "Української правди" потрапив лист Тимошенко до Ющенка, який стосується звільнення та призначень керівників обласних і районних адміністрацій. Головна претензія прем’єра – що, всупереч закону, Банкова не погоджує свої кроки з урядом. У статті 118 Конституції прописано напряму: "Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади президентом за поданням Кабінету міністрів".

Але в зверненні до президента Тимошенко стверджує, що в період діяльності її уряду Ющенко видав 11 актів про звільнення голів місцевих адміністрацій без відповідного подання Кабміну. З цих одинадцяти рішень президента дев’ять стосувалися звільнення голів районів, а два – губернаторів: Львівщини Петра Олійника і Сумщини Павла Качура. Крім того, Тимошенко повідомила Ющенку, що він видав 29 розпоряджень про тимчасове покладення виконання обов’язків голів місцевих адміністрацій на інших людей. Як стверджує прем’єр, це не передбачено законом "Про місцеві державні адміністрації".»

Багато хто стверджує: «яка різниця з ким там погоджено чи не погоджено – головне що Віктор Ющенко підписав Указ про призначення». Але ми з цим не погоджуємося. Той факт, що Віктор Ющенко систематично порушує норми Конституції України ще не означає, що усі повинні мовчати і нічого не діяти. Фактично уся команда третього Президента України, окрім прем’єр-міністра, в 2005 році була призначена з порушенням – відразу в сесійній залі Верховної Ради України без відповідних подань та погоджень. Зійшло з рук – Ющенко й досі продовжує вважати, що Президент України має вести себе як пан – нічого ні з ким не погоджувати, не зважаючи на норми Конституції України. Стосовно Фіцу так і не було отримано погодження Кабінету Міністрів України – 3 рази Уряд повертав документи. Але Віктор Ющенко усе одно видав Указ про призначення. На наш запит, Житомирська облдержадміністрація «викрутилася»: зазначила, що робила подання до Секретаріату Президента України, оминувши питання погодження з Урядом.

А тепер проаналізуємо, як повинен діяти незаконно призначений голова Олевської РДА. Чи довго він втримається при посаді? Ні, не довго. Бо незалежно від того, з ким буде в подальшому співпрацювати Віктор Ющенко – з Юлією Тимошенко чи з Віктором Януковичем, він не буде «одноособовим господарем ситуації». Тому усі кадрові призначення будуть компромісними, отже найближчим часом постане питання про погодження кандидатур з партнером по коаліції. Це буде максимум до кінця року – у зв’язку із стабілізацією «помаранчевої коаліції» чи створенням «ширки» (широкої коаліції за участю Партії Регіонів та фракції НУНС). Чи брав якийсь зобов’язання у зв’язку із призначенням пан Фіц? Мабуть брав, бо подейкують, що за нього особисто «просив» пан Костенко. Окрім цього, при призначенні на посаду, було допущено явне порушення законодавства – Уряд три рази повернув документи, але його все одно призначили. Отже виходить, що до кінця року пану Фіцу мабуть треба виконати далеко не «іграшкові» зобов’язання. А на це потрібні гроші! Де їх узять? Мабуть тому по уторованій в 2001-2002 рр доріжці й пішли – оманом включити хмелярів до підприємства. А потім отримати реальні, варті багатьох мільйонів гривень активи. Чому схема не спрацювала? По-перше, пан Фіц дуже спішив: тиснути почали відразу на 12 сільгосппідприємств. Хоча за логікою, треба було «розділяти і владарювати»: поступово одного за одним, а не гурбою притискати до стінки. По-друге, змінилася епоха. Люди не такі мовчазні та не так побоюються, як за часів Президента Кучми.

Що далі? Зрозуміло що відставка пана Фіца! Навіть якщо Президент буде чинити спротив громадськості, люди можуть самостійно оскаржити в суді незаконний Указ Віктора Ющенко про призначення пана Фіца на посаду. І можна сподіватися, що БЮТ як мінімум не буде заважати, а навіть навпаки допоможе. Бо зараз багато в. о. голів та голів держадміністрацій в Україні призначено в обхід Уряду з порушенням Конституції України. Не буде заважати і Партія Регіонів – бо у разі створення «ширки» їй не вигідно, щоб Віктор Ющенко продовжував одноособову практику призначення голів держадміністрацій без погоджень з Урядом.

Для тих хто забув, пригадаємо вересень 2005 року, коли Віктор Ющенко вирішив «всех с пляжа» та звільнив прем’єр-міністра України Юлію Тимошенко. Це рішення обґрунтовувалося також двома майданами на підприємствах, де була ініційована реприватизація – в Сєвєродонецьку та Нікополі. А от тепер пішли майдани стосовно незаконно призначених голів держадміністрацій. Бо вони розуміють свою «тимчасовість» і намагаються «нахапати доки є нетривала можливість». Відповідно у Києві може спрацювати «компроміс еліт» - познімати таких «ново призначенців» незалежно від інтересів Віктора Ющенко. Механізми? Будь ласка! По-перше, оскарження Указів Президента України про призначення в судовому порядку. Суди по кадрових питаннях у Кучми навіть вигравали, а щодо Ющенка… то й подавно виграють! По-друге, БЮТівські більшості в радах на Заході та Партії Регіонів на Півдні і Сході можуть 2/3 повідправляти таких «ново призначенців» у відставку. І Президент зобов’язаний буде їх звільнити згідно Конституції України. Отож бо й голові Житомирської ОДА пану Забелі рекомендуємо не захищати Зеновія Фіца – бо може виникнути ситуативна більшість в Житомирській обласній раді (як буває у Верховній Раді між БЮТ та ПР) і він теж вслід за Фіцем «вилетить»…

Кримінально-виконавча система

04.07.2008
джерело: www.ukrprison.org.ua

Скільки посилок може отримувати засуджений?

   

Спершу хотів би прокоментувати ситуацію з рішенням Конституційного Суду. Так, Кримінально-виконавчий кодекс встановлює обмежену кількість посилок та передач. І це встановлено законом, що важливо. Так, останнім часом щороку дія цих обмежувальних норм призупинялася Законом про бюджет. Прошу зауважити – те ж Законом. І обмеження на кількість посилок знімалися, але тільки на рік. Цього року Конституційний Суд визнав неконституційними положення Закону „Про бюджет України”, тим самим поновив дію обмежувальних норм КВК.
Але 28 травня Кабмін приймає Постанову, і знімає ці обмеження. Як на мене, то мені видається надто сумнівним крок, коли Постанова КабМіну змінює норму закону. Це може зробити лише інший закон. І я би не поспішав вважати, що тепер обмежень щодо кількості посилок немає.
Щодо заборони отримувати посилки під час перебування у ПКТ, про що пише пані Ольги Кушнерик, то таке обмеження передбачене Законом, а саме п. 11 ст. 134 КВК. Може це й погано, але такий є Закон. І коментар працівника Департаменту, наведений у статі, взагалі то вірний, але краще посилатися йому було б на Закон, а не Правила внутрішнього розпорядку. Бо є деякі обмеження, які регламентовані цими Правилами, а їх немає у Законі. Такі обмеження я вважав би незаконними. І якби обмеження щодо посилок для тих, хто перебуває у ПКТ, визначалося тільки Правилами, а не законом, то таке обмеження можна було б оскаржувати у суді. Але воно є і в Законі.
Олександр Букалов

Скільки посилок може отримувати засуджений?

27 травня 2008 року Конституційний Суд України оприлюднив прийняте 22 травня цього року рішення (v010р710-08) у справі за конституційним поданням 101 народного депутата щодо відповідності пунктів 1-4, 6-22, 24-100 розділу 2 Закону „Про Державний бюджет України на 2008 рік”.
Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України пункти 36-100 розділу 2 „Внесення змін до деяких законодавчих актів України”, тобто визнані не конституційними пункти 70 і 71 Закону „Про Державний бюджет України на 2008 рік” щодо редакції статті 112 Кримінально-виконавчого кодексу України, а саме в частині необмеженого права засуджених на отримання посилок, передач та бандеролей.
Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Таким чином, з дня оприлюднення рішення Конституційного Суду від 22 травня 2008 року засуджені виправних колоній мінімального рівня безпеки на протязі року мають право отримувати 7 посилок (передач) і 4 бандеролі; на середньому рівні безпеки – 6 посилок (передач) і 4 бандеролі; на максимальному рівні безпеки - 5 посилок (передач) і 2 бандеролі; довічно ув’язненні – 2 посилки (передачі) і 2 бандеролі, а ув’язнені можуть отримувати посилки і передачі відповідно до абзацу 5 частини 1-ї статті 9 Закону України „Про попереднє ув’язнення”.
Валентина Бадира

Посилки в’язням тепер уже не обмежують

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року "Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян" знято обмеження стосовно кількості посилок (передач) і бандеролей для засуджених, які відбувають покарання у виправних та виховних колоніях.

Також знято обмеження у кількості посилок (передач) та грошових переказів для осіб, взятих під варту відповідно до Закону України "Про попереднє ув’язнення". Донедавна Кримінально-виконавчим кодексом було чітко передбачено: для виправних колоній мінімального рівня безпеки
(скажімо, Доброводівська колонія для жінок) дозволялося на кожного в’язня не більше семи посилок (передач) та чотири бандеролі на рік. Для установ середнього рівня безпеки (до таких належить Копичинецька виправна колонія ) - шість посилок та чотири бандеролі, для максимального рівня безпеки - п’ять посилок та дві бандеролі. Безсумнівно, нововведення означає полегшення долі ув’язнених. Та чи відмовляються установи пенітенціарної системи від радянського правила про тримання у карцерах, інших видах "тюрми у тюрмі" - дисциплінарних ізоляторах, приміщеннях камерного типу на хлібі та воді?
Як відомо, у приміщенні редакції "Свободи" діє громадська приймальня Української Гельсінської спілки з прав людини. Тож нерідко приходять рідні засуджених, права яких в неволі порушені. Нещодавно мати в’язня, який відбуває покарання у виправній колонії у Чернігівській області, принесла від сина листа, у якому він пише: поміщений у ПКТ ( приміщення камерного типу) на три місяці, відтак йому заборонено посилки, бандеролі до 16 серпня. Заступник начальника управління Департаменту з питань виконання покарань у Тернопільській області Олексій Грек так прокоментував цю ситуацію: Правилами внутрішнього розпорядку від 2003 року, встановленими Департаментом з питань виконання покарань, передбачено обмеження у посилках, бандеролях, а також у побаченнях, придбанні продуктів у магазині на час поміщення засудженого у дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщення камерного типу. Інших обмежень і в харчуванні не існує, тобто на хліб і воду, як це було за радянських часів, не переводять.

Ольга Кушнерик газета Свобода

Кримінально-виконавча система

15.07.2008 | Світлана Вишневська

Стрижавські зеки хочуть судитися із... правозахисником

   

(Наприкінці – коментар Аркадія Бущенка, голови правління
Української Гельсінскої спілки з прав людини. – Прим. ред.)

Самокаліцтва у зоні не було. Самі засуджені спростовують інформацію, поширену Вінницькою правозахисною групою.

Два самогубства у Вінницькій виправній установі №81, що сталися протягом одного тижня (1 та 5 червня) набули неабиякого резонансу в Україні. Колонію перевіряли всі, хто тільки має це робити. Адміністрація та персонал отримали догани за допущення суїцидів, але висновки перевірки були однозначними: самогубства зумовлені не жорстоким поводженням із зеками, а їхнім психічним станом. Нібито усе потроху вгамувалося, колонія почала жити у звичайному режимі... І ось, 20 червня, на сайті Вінницької правозахисної групи, а згодом і в центральних ЗМІ з’являється прес-реліз ВПГ такого змісту:
«19 червня Вінницька правозахисна група отримала інформацію про чергову надзвичайну подію у ВК №81. Цього разу нам повідомили про те, що, протестуючи проти нелюдського ставлення адміністрації ВК №81, засуджені Шевченко Сергій та Іванишин Денис скоїли акти самокаліцтва, заподіявши собі різані рани. Актам самокаліцтва, за інформацією, що надійшла до ВПГ, передувало побиття вказаних засуджених співробітниками колонії. Наразі засуджені Шевченко та Іванишин утримуються в дільниці посиленого контролю. Медична допомога в повному обсязі їм не надається. В ситуації, коли пенітенціарна система залишається закритою для громадського контролю, коли неможливе ефективне представництво інтересів засуджених в оскарженні до суду протиправних дій адміністрації пенітенціарних установ, неможливо здійснити незалежну об’єктивну перевірку повідомлень про порушення прав засуджених, що надходять з колоній, тюрем та СІЗО України. Досі немає інформації про результати скарг засуджених Маргарит та Карпенко, які раніше цього місяця повідомляли про фізичне насильство з боку адміністрації».

Але наступні події показали, що очільник ВПГ Дмитро Гройсман погарячкував, заявивши, що «неможливо здійснити незалежну об’єктивну перевірку повідомлень»: за тривожним сигналом у колонії побували члени громадської ради при управлінні державного департаменту України з питань виконання покарань.

Розповідає Андрій Гель, голова громадської ради, професор кафедри правознавства Вінницького державного аграрного університету:

 – В останній час у засобах масової інформації з’являється велика кількість інформації від Вінницької правозахисної групи про тортури у виправних установах Вінниччини, нелюдське поводження адміністрації з засудженими, їхню рабську працю. До речі, жодний із указаних ВПГ фактів не знайшов підтвердження, жодний! Дійсно, 1 та 5 червня в колонії було скоєно два суїциди. Це ненормальні явища. Я не виправдовую адміністрацію установи, яка недогледіла, не змогла цьому запобігти. Але до уваги треба брати і те, що в колонії №81 утримуються засуджені, які відбувають покарання і вдруге, і вп’яте, і вдесяте. Їм притаманний стан тривожності, фрустрації, тобто самогубства зумовлені і зовнішніми, а більше внутрішніми факторами – станом психіки.

Щодо діяльності пана Гройсмана... Він заявляє: «Вінницька правозахисна група продовжуватиме моніторинг порушень прав засуджених, надаватиме конфіденційно правову та юридичну допомогу...» Між іншим, у нашій громадській раді працюють представники громадського конгресу «Сталість», які проводять профілактичну роботу проти поширення ВІЧ-СНІД, психологічні тренінги з засудженими та персоналом; представники «Юридичної клініки» надають засудженим юридичну допомогу.

Чи допомогла реально правозахисна група, очолювана Дмитром Гройсманом хоч одному засудженому? Юридично, у працевлаштуванні після звільнення? Таких фактів я не знаю. Але вони постійно оприлюднюють інформацію, яка не підтверджується. Це дестабілізує обстановку серед засуджених, заважає нормальній роботі адміністрації. Нині зона гуде, адже перевіряються медсанчастина, дільниця посиленого контролю тощо. Тут працюють експерти, прокуратура, співробітники управління держдепартаменту, перевірки вимагає й урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, якому ВПГ надіслала свій прес-реліз.

На мою думку, забагато честі для Гройсмана, щоб стільки людей розгрібало те, що він наговорив. А як почувають себе рідні засуджених, якщо ледь не щодня звучить інформація, що в колонії їхніх родичів піддають тортурам? Вважаю, таким діям пана Гройсмана оцінку мають дати органи прокуратури. Те, що він робить, не співпадає з принципами діяльності правозахисників. У мене складається враження, що мета Дмитра Гройсмана – зняти начальників певних установ, бо криміналітету не подобається, коли адміністрація вміє налагодити порядок. Криміналіст намагається за допомогою таких правозахисних організацій і неправдивої інформації розбурхати громадську думку та усунути певних осіб від керівництва. Такі намагання три місяці тому були щодо начальника Літинської колонії, тепер – Стрижавської. А засуджені обурені, що їхні прізвища фігурують у прес-релізі...

 

«ПУСТЬ НЕ МЕШАЕТ ОСУЖДЕННЫМ ОТБЫВАТЬ СРОК»

 

Без будь-яких заперечень з боку адміністрації ВК №81 у колонії побували і журналісти. Біля штабу зустріли Дениса Іванчишина, того самого, який, за словами Дмитра Гройсмана, із порізами мав би сидіти в карцері. Але чи це та сама людина, бо в прес-релізі фігурує «Іванишин Денис»? Заступник начальника колонії пояснює:

«У нас відбувають покарання Денис Іванчишин та Валерій Іванишин, можливо, саме їхні прізвища сплутані, бо вони співзвучні. Спілкуйтеся, будь ласка, з обома. А ще – із Сергієм Шнвченком, який теж вписаний у цей прес-реліз. А щоб ви не думали, що ми вам інших людей «підсунули», ось їхні справи – з фотографіями».

До кабінету один за одним заходять засуджені. Вони не проти, щоб їх фотографували, показують руки, знімають футболки. Щоб довести, що ані побоїв, ані різаних ран на тілі немає. Мовляв, публікуйте наші знімки, нехай родичі побачать, що ми цілі та здорові.

Денис Іванчишин, 25 років (засуджений до двох років за крадіжку, залишилося відбути 8 місяців):

 – Я этого человека (Дмитрия Гройсмана. – Авт.) совершенно не знаю. Я не протестовал здесь ни против чего. Нормально работаю дневальным, ни разу не было никаких оснований на кого-то жаловаться. Родители, конечно, если прочитают пресс-релиз этого правозащитника, где говорится, что меня избили, а я вены порезал, будут переживать. А еще жена и сын, которому 9 лет... И осужденные говорят, что это дурдом какой-то творится. Я еще подумаю, не подать ли в суд на Гройсмана. Я его никогда не видел, но ему хочу сказать (постараюсь покоректнее): не знаю, что вы думаете, что и кого защишаете, я вас прошу – не лезьте в мою личную жизнь. Может, вы на этом деньги зарабатываете, но вы мне только проблемы создаете.

У справі Дениса Іванчишина зафіксовано подяки та заохочення від адміністрації установи за добросовісну працю та зразкову поведінку. Йому готують документи на достроково-умовне звільнення.
Валерій Іванишин, 53 роки (засуджений до 14 років за вбивство, залишилося відбути близько трьох років):

 – У меня не было причин обращаться к Дмитрию Гройсману, я этого человека, вообще, не знаю. Вены я себе никогда бы не резал. Мои родственники знают меня с другой стороны – я сильный человек. Работаю в колонии на автопогрузчике на сварочном участке, получаю зарплату 570 гривень – для лагеря нормально. Работаю и на наших грядках – там зелень, овощи. Ну это, считай, для себя, все идет на наш стол. А люди здесь разные, некоторые этим заниматься не хотят, но есть же такие, что и на воле работать не хотят.

Сергій Шевченко, 37 років (засуджений за угон авто до 10 років, залишилося відбути 3,5 року):

 – До вчерашнего дня не знал этого имени (Дмитрия Гройсмана. – Авт.), я уже здесь шесть лет и первый раз слышу. А почему вы его сюда не привезли? Хотел бы ему передать: пусть не нарушает человеческие права. Кто его, вообще, в это кресло правозащитника посадил? Пошел бы он на... одно место. Пусть не мешает осужденным отбывать срок. Если у него есть проблемы на воле, пусть сам с ними разбирается. Хрен знает что написал этот человек. У меня на воле жена и дочка. Теперь придется как-то их успокаивать, что у меня все в порядке, работаю дневальным в штабе, никто меня не бил, а я ничего себе не резал.

ДМИТРО ГРОЙСМАН: «ВОТ ВЫ И УСПОКОЙТЕ ИХ РОДСТВЕННИКОВ В СВОЕЙ ГАЗЕТЕ»

Із Дмитром Гройсманом ми зв’язалися по телефону.

 – Дмитре Леонідовичу, звідки ви отримали інформацію про акти самокаліцтв у Стрижавській колонії?

 – От источников, которые находились в колонии. У нас есть сеть людей по многим колониям Украины, мы им доверяем. Общаются с нами они нелегально – через мобильную связь, СМС, электронную почту. Когда эта информация касается жизни людей, пытаемся ее проверить – звоним другим. Наш долг – дать обществу даже непроверенную информацию.

 – У даному разі ваша інформація виявилася недостовірною, тобто такою, що зовсім не відповідає дійсності. Я сьогодні була в колонії і спілкувалася із засудженими, стосовно яких ви поширили інформацію, ніби вони «заподіяли собі різані рани і утримуються в дільниці посиленого контролю». Вони не побиті, не порізані і кажуть, що до вас ніколи не зверталися. До того ж, вони стурбовані тим, що їхні родичі повірять вашій інформації.

 – Вот вы их и успокойте публикацией в своей газете, что с ними все в порядке. А мы будем продолжать так работать и дальше, достоверная у нас информация или нет. И вина за это ляжет не на нас. Если государство считает, что мы делаем это незаконно, пусть обращается в суд. Мы за себя спокойны.

 – Начальник колонії №81 Магомет Магомаєв каже, що ви жодного разу там не були, особисто з засудженими не зустрічалися, ніяких звернень щодо відвідування установи не направляли...

 – Мы не раз писали в пресс-релизах, на нашем сайте, что готовы принять участие в расследовании или проверке любых фактов нарушений прав заключенных. Этого достаточно. Правильно было бы так: без обращений в управление госдепартамента или в администрацию колонии, я сажусь на маршрутку, еду в Стрижавку, иду к Магомаеву и говорю: «Немедленно продемонстрируйте мне заключенных».

газета «Місто», №24, 27 червня 2008 р.

http://www.misto.vn.ua/index.php?action=1&k=4377

 

Коментар «ПЛ»:коментує Аркадій Бущенко, адвокат, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

Колонии должны быть открыты для общественного контроля!

Журналисты – достаточно чувствительный индикатор общественного интереса. Поэтому я очень рад тому, что средства массовой информации, наконец, обратились к проблеме прав заключенных, и статья Светланы Вишневской тому лишнее свидетельство.

Появление таких статей означает, что сообщения о массовых избиениях, подозрительных смертях в тюрьмах и следственных изоляторах, о других – может быть менее массовых и не таких тяжких нарушениях прав заключенных, – которые появлялись особенно часто в течение последних полутора, не прошли незамеченными обществом. Это значит, что общество начинает обращать внимание на то, как государство обращается со значительной частью своих граждан, которых оно содержит в тюрьмах и других закрытых учреждениях. Это обнадеживающий знак, и следует поблагодарить журналистку за ее освещение этой, до сих пор очень непопулярной, темы.

Мне хотелось бы только обратить внимание на некоторые моменты в данной статье, которые создают, если можно так выразиться, искаженную перспективу проблемы.

Нужно помнить о том, что одна из основных задач любой правозащитной организации – привлечь внимание общества к проблеме. Поэтому совершенно естественно слышать от правозащитных организаций скорее критику, чем похвалу. Удивляться этому – все равно, что удивляться тому, что МВД и прокуратуры не пишут театральных рецензий, а сообщают об уровне преступности.

Прочитав же статью, можно прийти к выводу, что в исправительных колониях царит мир и покой, администрация любит и холит заключенных, заключенные души не чают в администрации, по вечерам представители администрации и заключенные вместе посещают курсы хороших манер, чтобы использовать полученные знания в каждодневном общении. Вот только вредные правозащитники, такие, например, как Дмитрий Гройсман из Винницкой правозащитной группы, клевещут не только на Департамент, но и на заключенных, мешая им отбывать срок.

На самом деле, ситуация в Департаменте отнюдь не такая радужная. На грубость и хамство со стороны администрации жалуется почти каждый заключенный. Но случаются события и пострашнее. И предают их огласке не только Винницкая правозащитная группа, но и другие правозащитные организации.

Если внимательно вчитаться в статью, то фрагмент интервью с Андреем Гелем подтверждает факт грубейшего нарушения прав человека. Вот цитата:

«Дійсно, 1 та 5 червня в колонії було скоєно два суїциди. Це ненормальні явища. Я не виправдовую адміністрацію установи, яка недогледіла, не змогла цьому запобігти. Але до уваги треба брати і те, що в колонії №81 утримуються засуджені, які відбувають покарання і вдруге, і вп’яте, і вдесяте. Їм притаманний стан тривожності, фрустрації, тобто самогубства зумовлені і зовнішніми, а більше внутрішніми факторами — станом психіки».

Несмотря на «мягкую» формулировку, говорится здесь не более и не менее, как о нарушении администрацией права на жизнь, гарантированного статьей 28 Конституции и статьей 3 Конвенции по правам человека. И никакие ссылки на «внутренние факторы» не могут оправдать поведения администрации, которая «не досмотрела», поскольку именно администрация должны была учитывать эти «внутренние факторы». Я думаю, что поведение администрации, которое нарушает право на жизнь, даже если не доказано, что к самоубийству подтолкнули сами действия администрации, должно вызывать беспокойство общества.

Еще один момент, который необходимо учитывать, когда проверяешь события в любой исправительной колонии: слова заключенных, которые они произносят в присутствии администрации, крайне ненадежное свидетельство. Я не хочу обидеть тех заключенных, слова которых опубликованы в этой статье, они, вполне возможно, говорили правду. Я говорю «ненадежно» в очень узком юридическом смысле: «то, что без дополнительных доказательств не может приниматься во внимание». Так получается, что журналисты, адвокаты, правозащитники приходят в зону и уходят, а администрация колонии остается – и иногда на много лет – вместе с этим заключенным. И в полной власти администрации завтра не пустить ни журналиста, ни правозащитника (а иногда и адвоката) к этому заключенному. Поэтому нужно обладать отчаянной, граничащей с безумством, храбростью, чтобы в присутствии представителя администрации жаловаться на администрацию.

В ходе своей деятельности я сталкивался с сотнями заявлений заключенных, в которых было написано, как им хорошо и как они «не имеют никаких претензий к администрации». Но только большое желание обелить администрацию колонии может заставить поверить этим заявлениям, написанным в оперативной части колонии и переданным через спецчасть. И, как правило, через другие источники выясняется, что заявления написаны под диктовку и под угрозой жесточайшего насилия. Так было после массового избиения заключенных в Изяславской колонии № 58 в 2001 и 2002 году, так же было после массового избиения заключенных в Изяславской колонии № 31 в 2007 году. «Подлинная правда» таких заявлений приобретает свое исконное значение («подлинную правду» в Древней Руси вырывали у запирающегося на допросе подсудимого, избивая его «подлинниками» - особыми длинными палками).

Ошибаются ли правозащитники, когда публикуют непроверенную или плохо проверенную информацию. Иногда ошибаются, но не так часто, как может показаться. Сообщение Винницкой правозащитной группы привело к тому, что фактически подтвердился «недосмотр» администрации, который с точки зрения прав человека составляет нарушение права на жизнь. Проверка сообщения той же Винницкой правозащитной группы о событиях в Темновской исправительной колонии № 100 привела к тому, что обнаружился один заключенный, у которого были следы на руках от наручников, «забитых» на первой трети предплечья. По словам начальника Харьковского управления Департамента применение спецсредств было неправомерным и виновные были наказаны. Сообщения о массовом избиении заключенных в Изяславской колонии № 31 подтверждаются десятками свидетельств.

Поэтому результаты от таких сообщений все же есть, хотя, повторяю, не все в этих сообщениях подтверждается. И хотя при проверке в колонии № 100 был обнаружен только один пострадавший от неправомерных действий администрации, я до сих пор не уверен в том, что событий 7 июня 2008 года, о которых  сообщала Винницкая правозащитная группа, в колонии не было. Я имею вполне серьезные основания для своих сомнений: мне и адвокату Ирине Яковец более 2 часов не предоставляли допуск в колонию; некоторые заключенные не захотели с нами говорить, дав понять, что кабинет, где мы сидели, прослушивается; некоторые заключенных прямо сказали о том, что перед нашей встречей с ними провели «беседу», предупредив, чтобы не болтали лишнего. При таких условиях быть уверенным в том, что там было «все чисто», я не могу. Но и доказать, что там что-то было, также не могу. Так и остается администрация колонии в постоянном подозрении. И так обстоит дело в 99 процентах случаев, которые происходят в Департаменте.

Причина этому проста: Департамент делает все, чтобы никакая информация о нарушениях в колониях не просочилась за ее стены. Журналисты могут поинтересоваться, сколько жалоб на администрацию получает, например, Уполномоченный по правам человека или прокуратура, - я имею в виду жалобы, направленные в установленном законом порядке. Очень интересно сопоставить это число с числом жалоб, направленных в обход установленного порядка, поданных родственниками заключенных. Цифры буду надежным показателем тех усилий, которые прилагает Департамент исполнения наказаний для сохранения в секрете любых аспектов жизни заключенных в исправительных колониях.

Департамент оказывает бешеное сопротивление любой попытке контроля за соблюдением прав заключенных. Любой организации можно легко попасть в колонию, чтобы раздать гуманитарную помощь, выступить с концертом, оказать другое содействие Департаменту в выполнении его задач. Но для правозащитной организации, которая хочет выполнить свою задачу – проверить, как обстоят дела с соблюдением прав заключенных, – доступ практически закрыт.

Как проверить информацию при таких обстоятельствах? Каких-либо адекватных способов не существует. Остается: безоговорочно верить администрации колонии, что очень трудно сделать любому здравомыслящему человеку в нынешних условиях и очень опасно с точки зрения общественного здоровья; либо пользоваться информацией, которую иногда почти невозможно проверить, чтобы побудить Департамент быть более открытым.

Очень симпатична забота о спокойствии родственников заключенных. Но на самом деле большая часть тревожных сообщений исходит именно от родственников. Поэтому закрытость колоний только усугубляет тревогу родственников, которые и так находятся в постоянном напряжении, зная о положении дел в колониях не понаслышке. Особенно трогательно выглядела забота Департамента о спокойствии родственников, когда после событий в январе 2007 в Изяславской колонии № 31 около 40 заключенных были отправлены по этапу и несколько недель родственники не знали ни где они, ни что с ними происходит.

Открытость колоний нужна как обществу, так и самому Департаменту. Только открытость может создать более или менее реалистичное представление о состоянии дел в колониях. Если Департамент будет и дальше оказывать сопротивление любым формам общественного контроля, то общество вместо правдивой картины будет иметь смесь из лубочных отчетов Департамента и пугающих, не всегда корректных, сообщений заключенных, переданных окольными путями. В результате проиграют все.

09.07.2008

 www.ukrprison.org.ua

 

Жертви політичних репресій

07.07.2008
джерело: korrespondent.net

Московский суд прекратил расследование Катынского дела

   

Мосгорсуд подтвердил отказ нижестоящего суда рассматривать жалобу родственников польских граждан, расстрелянных в 1940 году в Катыни, - с требованием возобновить следствие по так называемому Катынскому делу.

Два года назад Главная военная прокуратура России не нашла подтверждений тому, что поляки были жертвами сталинских репрессий, и закрыла дело.

Родственники настаивают на продолжении расследования.

Напомним, более 14 тысяч польских офицеров были интернированы осенью 1939 года на территорию СССР. В 1943 году, через два года после оккупации немецкими войсками западных районов СССР, появились сообщения о том, что сотрудники НКВД расстреляли польских офицеров в Катынском лесу, расположенном в 14 километрах к западу от Смоленска. Были эксгумированы тела более четырех тысяч человек. Советская комиссия в 1944 году обвинила в расстреле поляков немецкую сторону.

22 мая Главная военная прокуратура РФ отказалась представить в суд материалы Катынского дела - о расстреле польских офицеров в лесах Смоленской области во время Второй мировой войны.

Всего в деле 183 тома, из которых 116 содержат сведения, составляющие государственную тайну. Постановление о прекращении уголовного дела в отношении виновных лиц также носит секретный характер. Дело было прекращено в связи со смертью виновных.

Главная военная прокуратура РФ также сообщила, что в ходе расследования "катынского дела" было установлено точное количество лиц, которые содержались в лагерях, "и в отношении которых принимались решения" - чуть более 14 тысяч 540 человек. Из них чуть более 10 тысяч 700 человек содержались в лагерях на территории РСФСР, а 3 тысячи 800 человек - на Украине. Установлена гибель 1 тысячи 803 человек (из числа содержавшихся в лагерях), личности 22 человек идентифицированы.

7 июля 2008

По материалам  Радио Свобода

Дисиденти і час

07.07.2008
джерело: www.radiosvoboda.org

20 років Українській Гельсінкській Спілці

   

20 років тому 7 липня 1988 року на багатотисячному мітингу у Львові було оголошено про створення Української Гельсінкської Спілки і оприлюднено Декларацію принципів УГС. Це об’єднання стало першою в Українській РСР масовою опозиційною політичною організацією.

Українська Гельсінкська Спілка виникла на основі Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. У 1987 році на гребені горбачовської перебудови з концтаборів і заслань почали повертатися політв’язні. Українська Гельсінкська Група відновила свою діяльність. Але нові умови вимагали і нових форм роботи, це чудово розуміли лідери УГГ. Сама ідея розширення і політизації Групи належить В’ячеславу Чорноволу. Він же запропонував і змінити її назву на Українську Гельсінкську Спілку. Було розроблено програмову Декларацію принципів УГС і у липні 1988 року оголошено, що УГГ складає свої повноваження і всім складом входить до Спілки. Головою УГС було обрано Левка Лук’яненка, Виконком очолив В’ячеслав Чорновіл.
Дуже швидко УГС розгорнула широку діяльність по всій Україні. Проводилися мітинги, демонстрації, активно працювала прес-служба. Адже саме інформація була головною зброєю спілчан. Центральним пресовим органом був редагований Чорноволом «Український вісник», виходили оперативні спецвипуски «УВ-експрес», «Листки прес-служби УГС». У 1989 році почала виходити газета УГС «Голос Відродження», її редактором був Сергій Набока. 
Влада всіма силами намагалася паралізувати діяльність Спілки. Залякування, затримання, адмінарешти, напади на активістів, шалена пропагандистська кампанія у пресі. Проте всі ці заходи давали швидше протилежний результат, авторитет УГС невпинно зростав. На виборах 1990 року до Верховної Ради УРСР було обрано 11 членів УГС, сотні стали депутатами місцевих рад. 
Від спілки до першої незалежної партії в Україні
На відміну від Гельсінської Групи, яка була за висловом Олеся Шевченка, «чисельно невеликою групою готових до самопожертви правозахисників», Спілка постала як масова опозиційна політична організація. Її утворення означало перехід від правозахисної діяльності до відвертої політичної боротьби. І хоч УГС позиціонувала себе як громадсько-політична організація, фактично вона вже була передпартією. А в 1990 році УГС була перетворена на першу в сучасній Україні незалежну партію – Українську Республіканську. 
УГС як окрема організація існувала всього два роки. Але її вплив на суспільну активізацію громадян, зростання і радикалізацію всього національно-демократичного руху кінця 80-их важко переоцінити. Саме з неї постала більшість нинішніх громадських організацій і партій національно-демократичного спрямування. 
Інна Набока



Оголошення

04.07.2008
джерело: konsultant.org.ua

Громадське обговорення стратегічних пріоритетів Міжнародного фонду «Відродження» на 2009 р.

   

Міжнародний фонд "Відродження" (МФВ) пропонує неурядовим організаціям взяти участь в обговоренні стратегічних пріоритетів діяльності Фонду на наступний рік.

Чому участь громадськості потрібна?

Плануючи свою діяльність на наступний рік, ми й надалі прагнемо виходити з нагальних суспільних потреб та викликів, які стоять перед громадянським суспільством. Нам важливо знати думки представників неурядових організацій, аналітичних центрів, а також окремих громадян щодо стратегічних напрямів та програмних пріоритетів, на основі яких формуються грантові конкурси та тендери програм МФВ.

Отже, просимо подивитися на запропоновані програмні пріоритети Фонду, як на такі, які могли б здійснюватися вами та вашими громадськими організаціями.

Що означають пріоритети МФВ?

Кожний пріоритет - це заклик до конкретних, результативних дій. Це - ваші майбутні проекти, подані до Фонду та ваша праця по їх здійсненню.
Це - самоорганізація у громадському, освітньому, медійному та інших секторах, створення асоціацій для відстоювання інтересів спільнот, проведення громадських акцій, участь у громадських радах, здійснення громадського контролю, моніторингу, експертно-аналітичної роботи, формулювання альтернативних державних політик, законодавчих документів, організація публічних обговорень, слухань, забезпечення свободи слова та інформації.
Це - громадський захист (адвокація), діалог з владою, електронне урядування, правозахист, лобіювання, судові позови, мережування громадських організацій всередині країни, а також конференції, круглі столи, встановлення контактів з зарубіжними партнерами, використання новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, сприяння у перекладах та виданні суспільно значущої літератури та багато інших громадських ініціатив.

Мета обговорення.

Ми прагнемо, аби наша діяльність якнайбільше відповідала потребам громадянського суспільства загалом та потребам громадських організацій зокрема. Тому для нас важливо отримати оцінку наших пріоритетів з точки зору їх актуальності, реалістичності та ефективності.

Як можна взяти участь в обговоренні?

Будь-ласка, завантажте та заповніть анкету ( doc-file (315.392 kb) ) і надішліть на адресу [email protected].

Учасники громадського обговорення, які надішлють повні та аргументовані відповіді на запитання анкети, отримають подарунки від Міжнародного фонду "Відродження".

Результати громадського обговорення будуть оприлюднені у вересні цього року на веб-сторінці МФВ.

Просимо надсилати ваші коментарі, поради та пропозиції не пізніше 15 липня 2008р.

Ваші відповіді будуть враховані в процесі стратегічного планування діяльності фонду на 2009 рік.

Дякуємо за співпрацю!

Євген Бистрицький,
Виконавчий директор МФВ

Джерело : Міжнародний фонд "Відродження"

Оголошення

18.07.2008

Шановні читачі!

   

Просимо Вас прийняти участь в опитуванні, яке проводить редакція бюлетенів «Права людини». Анкету просимо надсилати до 1 вересня 2008 року. Ваші зауваження та пропозиції допоможуть нам покращити видання.


1. З якого року Ви отримуєте наш бюлетень?

2. Як Ви зберігаєте примірники бюлетеню
- не зберігаємо Так Ні
- робимо тематичну підшивку Так Ні
- робимо підшивку за роками ї Так Ні

3. Чи мають можливість читати наш бюлетень Ваші друзі, колеги? Вкажіть, будь ласка, приблизну кількість читачів, які за Вашою рекомендацією читають наш бюлетень?

4. Які рубрики бюлетеню Ви вважаєте найбільш важливими і корисними?

5. Які додаткові рубрики Ви пропонуєте включити до нашого бюлетеню?

6. Чи відповідає актуальність тематики нашого
бюлетеню бурхливим подіям нашого часу? версії Так Ні

7. Які інші видання правозахисної тематики ви читаєте?

8. Чи маєте Ви доступ до Інтернету?

9. Чи є у Вас електронна пошта? Якщо так, то вкажіть, будь ласка, адресу:

10. Чи було б для Вас можливим і зручним отримувати електронну версію бюлетеню:
- на додаток до паперової версії   Так  Ні
- тільки електронну версію   Так   Ні

11. Чи погодилися б Ви отримувати бюлетень з оплатою поштових витрат (за рік 30 гривень) за доставку бюлетеню на Вашу адресу? версію   Так    Ні

In memoriam...

10.07.2008 | Галя Койнаш

Грань «національної пам’яті»

   

Пам’ять, невловима але всюдисуща, наповнює життя болем, жалем і безмірним багатством.  Найпереконливішим аргументом для більшості з нас є «але ж я пам’ятаю!», хоча кожний психолог скаже, що межа між тим, що пам’ятаємо, та «дійсністю»  вельми умовна. У тому світі, котрий ми з Вами поділяємо, й в нашій історичній пам’яті, емоцій й суб’єктивних оцінок теж більш, ніж достатньо, але проза життя все ж таки вносить свої корективи.

Кілька місяців тому Міжнародне Товариство «Меморіал» випустило звернення під назвою «Про «національні образи минулого». Головний тезис цього запрошення до діалогу звучить так: «Це – наша спільна історія. Але кожен народ пам’ятає і відчуває цю історію по-своєму. Національна пам’ять по-своєму переробляє і обмірковує спільний досвід. І тому в кожного народу – своє ХХ століття.»

Мене спонукала відгукнутися на запрошення 65-я річниця Волинської катастрофи 1943 року, яку відзначаємо в ці дні, але на такі же думки наводять дискусії навколо Голодомору, ролі радянської армії в Прибалтиці, й багато інших питань.

Дві людини сприймають, і відповідно, пам’ятають події по-різному, що вже казати про два народи. У жодному разі не хотілось би применшувати ці розбіжності. Вкрай важливо враховувати всю трагедію й складність певних подій радянського періоду й намагатися одне одного розуміти.

Але для кожної людини шлях вперед, до довіри й визволення від болісних спогадів, залишиться заблокованим, доки вона тягнутиме з собою неосмислену спадщину гіркоти та ненависті, й не зможе розлучитися із стійким і негнучким міфом про себе як жертву.

Чи є «польська Волинь 1943 року» та «українська»?  Сама ідея блюзнірська.  Розбіжностей в оцінках, звичайно  безліч. Вони частково обумовлені багаторічним табу, але психологічні чинники неможливо випускати з уваги. Поляки обурюються впертим небажанням багатьох українців згадувати про Волинь, коли пишуть про УПА, й спробами ставити під сумнів масштаб катастрофи. В ті криваві дні загинуло значно більше поляків, ніж українців, тобто більше українців були причетні до того жахливого злочину.  З іншого боку українці мають підстави нагадувати, що були й поляки, які вбивали невинуватих українців. Є й люди, що чують звинувачення на адресу УПА як організації в цілому й реагують агресивно. Або взагалі тему замовчують. 

На превеликий жаль, багатьом заважають читати польські або українські матеріали щодо Волині аж ніяк не лінгвістичні трудності. Хоча є історики, які ретельно та чесно розглядують усю інформацію, а не тільки ту, що підтверджує заздалегідь сформовану позицію.

Гнучкість мислення та толерантність не виключають однозначне судження та не можуть виключати. Вбивство дитини залишається гріхом, незважаючи на будь-які політичні міркування, історичні кривди або несправедливість. Як би не пригноблювали українців поляки, немає жодного виправдання, історичного, політичного або морального, різанині цивільного населення. Намагатися розібратися в причинах трагедії ми повинні. Засуджувати ми зобов’язані.

Кілька років тому громадянин Російської Федерації  Віталій Калоєв убив швейцарського авіадиспетчера, який можливо допустив зіткнення двох літаків, в результаті якого загинули дружина та діти Калоєва. До чого призведе ліцензія на такий самосуд, можна не тлумачити, та й  вирази захоплення з боку «Наших» і інших формувань, близьких до Кремля, коли Калоєв повернувся до Росії, насторожують.  Тим не менш на емоційному рівні дуже багато людей відносяться до того злочину із розумінням.  Не могло би бути й мови про жодне співчуття, якби Калоєв убив дітей цього авіадиспетчера.

Сина Йосифа Менгеле колись спитали в інтерв’ю, чому він не доніс на батька, коли той таємно приїжджав до Німеччини. «Це мій батько», – відповів він.  Як би не гірко на душі від усвідомлення, що монстр-батько уникнув суду на цій землі, відповідь сина запам’яталася.

З іншого боку, просто неможливо уявляти собі німців, які би претендували на свою пам’ять, на «своє ХХ століття», до якого ми маємо ставитися із повагою. Не сумніваюсь, що є німці, які захищають Третій Рейх. Подібні думки вони висловлюють в вузькому колі знайомих й в жодному випадку не публічно.

Для Західної України й Балтійських республік, що окупували спочатку радянські війська, потім нацисти, згодом знову і надовго Радянський Союз, слова, подібні «визволенню», не можуть не звучати як знущання.  Ті обставини не дозволяють засуджувати людей, які все це пережили, але вони не зобов’язують нас виправдати їх вимушений вибір чи дії.

  Вже не ставиться під сумнів, що деякі бійці УПА були безпосередньо причетні до вбивства цивільного населення на Волині. Нехай ті, хто вважає, що це необґрунтовані звинувачення, або, що тільки одиниці чи злочинні елементи брали участь в трагедії, пояснять, чому вони так уважають. Від відкритого обговорення ми всі виграємо. За умови, щоправда, що докази стосуватимуться причетності (чи відсутності такої) до злочину, а не причин, чому ми маємо це «розуміти», й що не буде просто лавина емоцій та перерахування історичних кривд.

  Таких кривд безліч, й їм кінця ніколи не буде, якщо не визнаємо, що виправдання не може бути, та й саме це визнання нам нічим не загрожує.

Німці мусили осмислити своє минуле відразу після війни. Зрозуміло, потрібність у спокуті була особливо гострою. Однак у багатьох європейських країн залишилася ціла низка білих плям. Напевно, є французькі історики, які ретельно та нещадно досліджують масштаб і характер співпраці режиму Віші із фашистами, але популярний імідж Франції у війну зосереджується на відважних учасниках Опору, а багато взагалі замовчується.  В 2000 року в Польщі вийшла книжка («Сусіди»), яка доказувала, що масовий погром євреїв у Єдвабному (Jedwabne) скоїли поляки.  Все це глибоко вразило багатьох поляків, звиклих уважати себе жертвами та невмолимими супротивниками фашистів. Треба віддати належне історикам польського Інституту національної пам’яті, які уважно перевірили всі матеріали й визнали, що в злочині дійсно винуваті поляки. Навіть до цього висновку Президент Квасньевський від імені польського народу офіційно вибачився.

Скажуть, що це просто пустий жест, чи що ми не несемо відповідальність за тих, хто скоїв страшний злочин. З одного боку, це правда. Втім відповідальність ми несемо, коли затушовуємо факти, або намагаємось виправдати злочин із посиланням на історичні кривди. Ми причетні, коли допускаємо думку, що ті, хто хоче знати всю правду про вбивство цілих сімей, цілих сіл, діють в якийсь «антиукраїнський» спосіб.

Спроби відстоювати за всяку ціну своє бачення, своє право вибирати свою історію, прирікає нас на постійні зіткнення з тими, хто прагне, щоби знали іншу частину правди. Побоююсь, що це шлях до вічного конфлікту, а не до порозуміння. Двадцяте століття у нас було одне, безмірно трагічне та складне, але наше спільне.

Бюлетень "Права Людини", 2008, №19

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори