пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200820
№20
2008

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

26.07.2008 | Марина Говорухіна

Дослідження показали, що українці стали гуманнішими і катування категорично засуджують

   

Опитування населення країн світу, що були зроблені WorldPublicOpinion.org з’ясувало, що більшість категорично виступає проти застосування катувань, навіть у випадку, коли затримані є терористами, які мають інформацію, що могла б врятувати життя людей.
Чотири країни схиляються до виключень, коли мова йде про терористів.
Дослідження було проведено у 19 країнах світу, включаючи найбільші – Китай, Індію, США, Індонезію, Нігерію, Росію, а також Мексику, Велику Британію, Францію, Польщу, Іспанію, Азербайджан, Україну, Єгипет, територію Палестини, Ірана, Турції, Таїланду та Південної Кореї. %Ці країни презентують 60 відсотків населення світу. Можлива похибка +/-2%.
У середньому, 57% населення всіх країн-респондентів категорично проти застосування катувань. 35% готові зробити виключення, коли життя багатьох інших людей під загрозою. 9% готові дозволити уряду використовувати практику катувань у всіх випадках.
Країни, де населення готове зробити виняток і дозволити уряду катувати терористів – Індія (59%), Нігерія (54%), Турція (51%) та Тайланд (44%).
Позиція населення аби заборонити уряду застосовувати катування у всіх випадках переважає в таких країнах: Іспанія (82%), Велика Британія (82%), Франція (82%), Мексика (73%), Китай (66%), Палестина (66%), Польща (62%), Індонезія (61%) та Україна (59%).
У п’яти країнах більшість підтримує категоричну заборону катувань: Азербайджан (54%), Єгипет (54%), Сполучені Штати (53%), Росія (49%), Іран (43%).
Тим не менш більшість населення у всіх 19-и країнах підтримує загальну заборону катувань. У всіх країнах, де проходило опитування відсоток осіб, які переконані, що уряд може застосовувати тортури – менший ніж 1 до 5%.
Майже всі опитані країни підписали Загальну Декларацію прав людини та є учасниками Женевської конвенції, що забороняє катування та інші форми зловживань. Індія підписала, проте не ратифікувала угоду. Іран не підписав взагалі. Території Палестини не мають права бути стороною угоди.
Щодо українців, то вони проти застосування катувань. Лише невелика частина населення припускає можливість їх застосування у випадку тероризму чи взагалі.
Слід зазначити, що у порівнянні з 2006 роком, громадськість України стала гуманнішою. Так, якщо у 2006 році проти застосування тортур виступало 54% населення, то у 2008 – 59%. 26% переконані, що катування застосовувати можна лише у окремих випадках на кшталт тероризму. 8% вважають, що уряд має право застосовувати катування на свій розсуд.

Доступ до інформації

21.07.2008 | Олександр Северин

Поговоримо про це?

   

Ми обрали справедливість, бо не може беззаконня стати нормою в державі,

де було тисячу років тому було укладено кодекс законів Руська правда...

Наш вибір породив високі сподівання. Вони справедливі. Вони абсолютно реальні...

Стіна, яка відділяє посадовця від людей, буде зруйнована.

Віктор Ющенко. Інавгураційна промова, січень 2005.

Маючи класичну комбінацію з часу та натхнення, а також сяку-таку здатність до наративу, всяку історію можна інтерпретувати дуже по-різному, і у розмаїтті цих інтерпретацій історії успіху та історії поразки то лише дві поодинокі крайнощі. Врешті, зазвичай одна і та сама історія для якогось – очевидний успіх, для когось – явна поразка, а найліпше влаштувався той, котрий виставляє оцінки і розставляє, як Бог (чи дідько – можливі варіянти) на душу покладе, акценти. Слід визнати, що узявшись, разом з іншими завзятцями, розгачувати греблю «секретних матеріялів» влади в Україні та наквецюючи на клавіятурі відповдні тексти, мені важко було уникати споскуси поєднання позиції гравця та позиції судді щодо цих питань Напевно вже – я цього і не уникав, зокрема – і у текстах, присвячених «секретним матеріялам» президентів України (чи то пак Президента, оскільки ведеться не конче про персоналії як про інститут. Щоправда, не знеособлений, а за вітчизняних умов дуже персоналізований). З іншого боку – навряд чи він те читав, правда ж? Так саме не пам’ятаю, щоби він публічно коментував тематику x-files, якщо не вважати за такі публічні коментарі листи від працівників президентського секретаріату1 та виступи президентського представника у судовій залі.

Як би там не було, виглядає доречним і справедливим навіть у перманентному герці громадянина з владою утриматися і від парамілітарної риторики і від категоричного «все і негайно», зверненого до глави держави і спробувати якщо не поставити себе на його місце (що було б дещо нахабно без виборів, присяги та інавгурації), то спробувати зрозуміти якщо не логіку, то мотиви дій і бездіяльности. Тим більш, що з «негайно» вже не склалося.

Навряд чи Віктору Ющенку варто закидати нещирість у його майданних та постмайданних заявах, зокрема – щодо винесеного в епіграф, це взагалі чи не найщиріша людина в українському політикумі, добре це для України чи зле. Я анітрохи не сумніваюся, що стоячи на Майдані чи то випускаючи наполоханих голубів у київське небо на інавгурації, він вправді був переконаний, що «не може беззаконня стати нормою» і що «стіна, яка відділяє посадовця від людей, буде зруйнована». Проте, як виглядає, для того стіна мала розсмоктатися сама по собі. Стіна розсмоктуватися не схотіла.

Ющенку, як відомо, дісталася від попередників важка спадщина, з котрою потрібно було щось робити – викинути на смітник, запхати до далекої шухляди про всяк випадок чи то залишити на почесному місці десь поруч з президентським штандартом. До такої спадщини входила і запроваджена майстром міжкрапельного маневрування Леонідом Кравчуком далекого 24-го грудня 1991 року практика надання правовим актам глави держави грифів «опублікуванню не підлягає» та «не для друку», не передбачених жодним законом (і навіть підзаконними нормативними актами) і тому – незаконних.

Леонід Макарович, вірний рідній совєцькій традиції закритости влади від суспільства, приховав 120 своїх указів та розпоряджень, Леонід Данилович, творчо ту традицію розвиваючи, наплодив аж 894. Віктор Андрійович з дати своєї інавгурації протримався без засекречування своїх актів 5 днів – вже 28-го січня 2005 року новообраний Президент видав два укази під незаконною позначкою.

Я переконаний, що це не було його злою волею, а роль зіграла просто неуважна до проблеми інерція – так, мовляв, є, чому б тому і не бути надалі. На жаль, тоді Президент не приділив уваги питанню, як така інерційність співвідноситься з його ж шляхетними заявами і, хочеться сподіватися, такими ж намірами.

Натомість несподівана (як на «постмайданні» очікування) подія не пройшла поза увагою правозахисників – 31.01.05 на сайті «Майдан» було розміщене відкрите звернення співголови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова стосовно припинення практики незаконного засекречування нормативно-правових актів2. Невдовзі під зверненням з’явилося шість сотен підписів небайдужих. Ефект не був миттєвим: тодішній державний секретар О.Зінченко відреагував відпискою3 протягом січня-березня 2005 року Президент видав ще 37 засекречених актів, але з квітня по грудень того року – тільки 4. Останній такий документ побачив світ 03.04.06. Отже, на загал Віктор Ющенко у такий спосіб порушив закон 44 рази:

1.  Указ Президента, від 2005.01.28, № 116/2005

2.  Указ Президента, від 2005.01.28, № 117/2005

3.  Указ Президента, від 2005.02.10, № 221/2005

4.  Указ Президента, від 2005.02.10, № 222/2005

5.  Указ Президента, від 2005.02.10, № 223/2005

6.  Указ Президента, від 2005.02.11, № 225/2005

7.  Указ Президента, від 2005.02.11, № 226/2005

8.  Указ Президента, від 2005.02.11, № 227/2005

9.  Указ Президента, від 2005.02.11, № 228/2005

10.  Указ Президента, від 2005.02.11, № 242/2005

11.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 251/2005

12.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 252/2005

13.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 253/2005

14.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 254/2005

15.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 255/2005

16.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 256/2005

17.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 257/2005

18.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 258/2005

19.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 259/2005

20.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 260/2005

21.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 261/2005

22.  Указ Президента, від 2005.02.12, № 262/2005

23.  Указ Президента, від 2005.02.14, № 263/2005

24.  Розпорядження Президента, від 2005.02.19, № 64/2005-рп

25.  Указ Президента, від 2005.02.21, № 292/2005

26.  Указ Президента, від 2005.02.23, № 316/2005

27.  Указ Президента, від 2005.02.23, № 317/2005

28.  Указ Президента, від 2005.02.23, № 318/2005

29.  Указ Президента, від 2005.02.23, № 319/2005

30.  Указ Президента, від 2005.02.23, № 320/2005

31.  Указ Президента, від 2005.02.23, № 321/2005

32.  Указ Президента, від 2005.02.23, № 322/2005

33.  Указ Президента, від 2005.02.25, № 340/2005

34.  Указ Президента, від 2005.03.01, № 394/2005

35.  Указ Президента, від 2005.03.01, № 393/2005

36.  Указ Президента, від 2005.03.10, № 458/2005 (втратив чинність)

37.  Указ Президента, від 2005.03.17, № 484/2005

38.  Указ Президента, від 2005.03.17, № 489/2005

39.  Указ Президента, від 2005.03.18, № 491/2005 (втратив чинність)

40.  Указ Президента, від 2005.04.18, № 663/2005

41.  Указ Президента, від 2005.05.18, № 815/2005

42.  Указ Президента, від 2005.08.23, № 1203/2005

43.  Указ Президента, від 2005.10.19, № 1466/2005

44.  Указ Президента, від 2006.04.03, № 283/2006

Після 3-го квітня 2006 року жодного акта під незаконним грифом «Опублікуванню не підлягає» (або його аналогом – «Не для друку») не з’явилося, з чого можна було констатувати ефективність проведеної кампанії громадянського тиску і, водночас, казати про конструктивне ставлення Ющенка до розуміння і вирішення порушеної проблеми.

«Можна було» – на той момент і розглядаючи тільки аспект припинення видання таких актів. Однак другою пов’язаною проблемою, не розв’язаною дотепер, залишається неоприлюднення вже виданих під таким грифом актів. Достукатися до Віктора Андрійовича виявилося, м’яко кажучи, непросто.

На відповідний інформаційний запит до нього від 06.05.05 адресат не відреагував (чим на той момент ще здивував), змусивши вдатися до судового позову про визнання його бездіяльности протиправною. Непереможний і легендарний Печерський суд м.Києва, котрий до створення у столиці Окружного адміністративного суду розглядав позов за підсудністю, 12-го вересня 2005 року визнав за належну відповідь документ-відмову, підписаний клерком секретаріату, дарма що той документ був вперше показаний автору запиту безпосередньо у суді. Пізніше Апеляційний суд м.Києва з цим погодився. Не знаю, відомо про це Ющенку чи ні, але, на мій погляд, такий висновок є для Президента, застосовуючи його ж лексику, дещо «принизливим». Простий тест на демократію4 для Ющенка було провалено, хоча, дуже можливо, що навіть без його найменшої участи.

Надалі: тоді як Міністерство юстиції часів уряду Єханурова листом №С-32705-22 від 21.01.06 визнало, що «надання нормативно-правовим актам грифів обмеженого доступу, що не передбачено законодавством, є порушенням прав громадян», а 23.02.06 – надало перелік засекречених документів уряду Януковича, секретаріат Президента продовжував обстоювати в суді правоту своєї відмови (мабуть «тому що послідовний»). Це, дякуючи тому ж Печерському суду, не було важко – постановою від 11.05.06 відмову було визнано правомірною, а запит – взагалі не запитом.

У вересні 2006-го, враховуючи очевидну вже складність з комунікацією «громадянина ordinaris» з главою держави (думаю, незабутній Василь Кисельов з його «він ніхто – простий громадянин» має підстави тішитися), було зроблено спробу актуалізувати відповідні питання у порядку «добровільно-примусовому», тобто через суд – шляхом подання позову про видання таким, що не відповідає закону і є нечинним одіозного п.7 кучміного указу №503 від 10.06.07. Цей пункт передбачає, що «акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, що не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу» (очевидно, що в такому разі суспільство не має жодної змоги проконтролювати наявність «загального значення»). Норма є дуже органічною для розвиненого кучмізму, живою антитезою якого потрапив на помаранчевий Майдан Віктор Ющенко. Відтак, у останнього мала з’явитися можливість просто визнати правоту позову, не виглядаючи в очах інерційно-совкового істеблішменту надто ініціятивним руйнатором засад. Не знати, чи та можливість з’явилася насправді – тобто чи дізнався Президент про існування позову, чи від цієї інформації його вберегли пильні «секретарі». Радше, погодьтеся, друге. За нормально функціонуючого державного механізму мав би дізнатися. Але ж...

У будь-якому разі президентський представник позова не визнав, а той самий Печерський суд вирішив главу держави не турбувати і, «вважаючи невстановленим факт порушення прав позивача» (десяток відмов у наданні інформації з посиланням на цей Указ для тих печерських суддів – не порушення прав, а законність і верховенство права, мабуть – не громадянський інтерес), у позові відмовив, а Апеляційний суд м.Києва дивною ухвалою, що посилається на обгрунтування правомірности оспорюваної норми власне на саму норму, надав тому рішенню чинности.

В очікуванні розгляду справи касаційною інстанцією – Вищим адміністративним судом України (провадження нещодавно розпочате) на «Майдані», а потім – і у вигляді рекомендованої кореспонденції, з’явився відкритий лист5 до Президента з вельми романтичним, як виявилося, закликом до Ющенка власною волею знешкодити кучміну «нормоспадщину». Навряд чи і цей лист побачив свого належного адресата – реагували на нього (соло, а не дуетом) керівник Головної служби інформаційної політики СП пані Л.Мудрак та пан І.Пукшин, сподобившись на трьох сторінках не сказати по суті нічогесенько. Врешті, а що вони могли сказати, не будучи (ні соло ні дуетом) Президентом України?

Ще раніше монологічність опосередкованого президентським секретаріатом «спілкування» з главою держави у формі численних запитів було перервано 25.06.07 заступником керівника Головної служби інформаційної політики СП А.Масальським, який листом №17-15/609 сповістив, що «Президентом В.Ющенком було прийнято рішення відмовитися від присвоєння грифу обмеженого доступу нормативним актам за підписом Глави держави. Громадяни України мають можливість ознайомитися із всіма офіційними документами за підписом Президента України на президентському веб-сайті (http://president.gov.ua/documents )». Тоді хотілося аплодувати, але на практиці все знову виявилося не так райдужно. Пан Масальський погрішив проти істини (можливо, сам того не відаючи) в обох своїх твердженнях.

Вже за два дні після написання паном Масальским тих оптимістичних рядків Президент видав Указ №578 «Для службового користування», а 06.08.07 – ще два укази «ДСК» – №694 та №695.

Відтоді рецидивів президентської «криптотворчости» помічено не було – аж до 18 червня 2008 року, коли з’явилося щось «для службового користування» під № 567/20086. Але при цьому на офіційному сайті Президента дотепер відсутні правові акти, видані Президентом Ющенко під грифами «опублікуванню не підлягає» та «не для друку» – ентузіасти можуть спробувати пошукати.

Крім того, можливости пошуку офіційних документів на президентському сайті (він же – «офіційне інтернет-представництво Президента України») обмежуються 2005-2008 роками, попри тяглість інституту президентства з 1991-го року і, таким чином, наявність більш ніж значного доробку президентського нормотворення, у т.ч. – і «засекреченого».

Коли «Майдан» врешті домігся від уряду Тимошенко заяв про зняття незаконної позначки «не для друку» з кабмінівських актів, виявилося, що багато з них не містять нічого і близько схожого на державні секрети, вони, будучи оприлюдненими, для влади радше є просто «соромицькими», як то «деякі питання оплати праці суддів» (http://maidanua.org/static/news/2007/1207560112.html), передача ДУСі готелю (http://maidanua.org/static/news/2007/1207722828.html), безмитного вивезення з України якогось «б’юїку» (http://maidanua.org/static/news/2007/1208252732.html), чи перелік вельможних клієнтів (пацієнтів?) будинків відпочинку тієї ж ДУСі (http://maidanua.org/static/news/2007/1208501434.html).

Нема підстав вважати, що докорінно іншою виявиться і ситуація з актами Президента. Так, на офіційному сайті годі шукати, наприклад, акти з питань діяльности Державного управління справами, включно з виданими власне Віктором Андрійовичем указами №33 від 21.03.07, №128 від 19.02.07 та №780 від 12.05.05. У чому сенс їх неоприлюднення на цьому сайті – бозна, адже їх можна знайти на сайті самої «ДУСі» та у базі сайту Верховної Ради України – вони стосуються змін до Положення про ДУС. Але на жодному з цих офіційних ресурсів не вдається відшукати «споріднені» Укази №474 від 21.03.00, №278 від 23.02.00, №860 від 25.09.02 та власне Положення про ДУС, затверджене Указом №1180 від 17.02.02 – з усіх слідів – лише безрадісне «текст не для друку».

Оце і все «громадяни мають можливість ознайомитися». І очевидно, що позаяк (цитую визнання з листа Управління охорони державної таємниці Служби безпеки України №26/6-8579 від 19.11.077) «чинним законодавством України не передбачено застосування грифів обмеження з позначками «опублікуванню не підлягає» та «не для друку» то не існує ні жодних правових правових підстав для приховування від суспільства правових актів з такими позначками, ні жодних правових перешкод для їх оприлюднення тут і зараз. Було б бажання.

Хто cаме, який зловмисник, найбільше завинив у недоступности на сьогодні для українців інформації про зміст 1058-ти актів глав держави Україна – невідомо. Я не впевнений у тому, що Президент Ющенко про це щось знає, рівно як не впевнений і у протилежному. Не мені судити, як секретаріат виконує інші функції, але димну завісу там ставити вміють досконало, та і з інформаційними фільтрами все більш ніж гаразд 8 Врешті, питання «хто винен» в контексті є у будь-якому разі риторичним – напевно якщо б Президент хотів, щоби було інакше – було б інакше. Головним питанням є інше класичне – «що робити», а відповідь на нього – робити те, що і завжди. Домагатися правди.

У мене є давня громадянська мрія, сумнівної здійснюваности. Вивести всіх переповнених (за їхніми словами) взаємним компроматом та кулуарно-підкилимними таємницями політиків і владоможців всіх кольорів і орієнтацій на Майдан і змусити їх одного за одним оприлюднити все таємне, розповісти про приховане, вивалити докази і повитрушувати килими – для дзену. А є бажання більш реалістичне – дочекатися цього принаймні від когось одного, але не як звичне пустопорожнє «блаблаблання» на камеру, а з конкретикою і доказами. Такий оригінал напевно заслужив би як народне визнання, так і одностайну сугубу ненависть братів і сестер во «еліті» – навіть якби йшлося не про, скажімо так, «матеріальне», а про «процедурне» – себто зміст негласних домовленостей, справжні інтенції персоналій та політичних сил, актуальні «понятія» тощо.
Мені виглядає, що у разі, коли нерозкриття президентських ікс-файлів є вислідом не цілеспрямованої волі Ющенка, а його свідомої (чи підсвідомої) бездіяльности, воно походить з небажання бути «порушником конвенції», прагненням нікого не образити, не зачіпити, якщо лишее це в очах Президента не є крайньою необхідністю чи не виправдано неприйнятною для Ющенка поведінкою відповідного суб’єкта. Пам’ятаєте: схоже що в ідеальному світі Віктора Ющенка стіни мають самі розсмоктуватися, а проблеми та зіткнення інтересів – м’яко і неконфліктно зникати безпосередньо від його промов (зрештою, це принаймні не гірше за непереборне прагнення пробивати стіни головою, особливо – чужою).

І тому, у перспективі поновлення і розвитку кампанії за оприлюднення всіх актів Президентів України, прихованих від суспільства під незаконними грифами (чи, як дещо сором’язливо кажуть владці – «позначками») обмеженого доступу хотілося б переконати Віктора Ющенка, що розкриття цієї інформації буде насамперед його власною історією успіху, success story.

Добре б якось нагадати йому перечитати власні слова, винесені в епіграф цього тексту.

Примітки.

1 На це навіть є певні «правові підстави» – запрошую читати далі за текстом про рішення Печерського районного суду м.Києва від 12.09.05.

2 Євген Захаров: Відкрите звернення до Президента В.А.Ющенка стосовно припинення практики незаконного засекречування нормативно-правових актів:

http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_petit&key=1107202424&first=1141234669&last=1137520400

3 Перша відписка... http://alliance.maidanua.org/node/268

4 Простий тест на демократію для Президента Ющенка: http://maidan.org.ua/static/mai/1121432640.html

5 Відкритий лист до Президента України: http://maidan.org.ua/static/mai/1185537355.html

6. Своєю чергою Кабінет Міністрів України з початку 2008 року видав 13 актів «ДСК»: http://maidanua.org/static/news/2007/1216031373.html

7 У тому ж таки листі наголошується: «СБ України як спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці, відповідно до вимог Закону України «Про державну таємницю» за безпідставне чи незаконне засекречування (надання інформації або її матеріальним носіям грифів секретности «особливої важливости», «цілком таємно» чи «таємно») вживаються заходи, передбачені статтею 39 закону ["Про інформацію"] та статтею 212-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення». Чи не очевидно, що аналогічні «заходи» мали б вживатися і за використання незаконних грифів/позначок обмеженого доступу?

8 Мешканцям. Від начальника ЖЕКу: http://maidanua.org/static/mai/1191326822.html

Читайте також: Хроніки секретомахії: Х-files по-українськи: http://maidanua.org/static/mai/1204984673.html

http://maidan.org.ua/static/mai/1216552740.html

Соціально-економічні права

21.07.2008 | Микола Коробко

Трудові спори у ВАТ «Кривбасзалізрудком» розв’язують ... охоронці

   

25 червня 2008 року, близько 10 години ранку начальник відділу охорони ВАТ «КЗРК» Мащенков П.П. та начальник дільниці охорони шахти «Гвардійська» Косяк О.М. за дорученням, з їх слів, голови правління ВАТ КЗРК Караманіца Ф.І. та директора шахти «Гвардійська» Забурдяєва С.Г. «провели співбесіду» з головою первинної профспілкової організації (ППО) Незалежної профспілки гірників України (НПГУ) шахти «Гвардійська» Сергієм Дашковським на його робочому місці з приводу розповсюдження ним звернення НПГУ шахти ім..Леніна до працівників комбінату. Звернення закликало трудівників комбінату підтримати намір НПГУ шахти ім. Леніна провести в липні 2008 року попереджувальну акцію протесту проти свавілля «хазяїв» і адміністрації комбінату в питаннях заробітної платні.

«Керівні охоронці» звинуватили голову ППО у підриві економіки підприємства та у підбурюванні працівників шахти «Гвардійська» до страйку. Сам «підбурювач» поділився з колегами враженнями про зміст «невимушеної співбесіди» таким чином :

«Начальник дільниці охорони шахти Косяк О.М. залякував мене, що розмовляти будемо в СБУ, пообіцяв, що буде вилучати у мене всі ті матеріали, які будуть стосуватися акції протесту, та вранці супроводжувати мене з тією метою, щоб я не мав можливості спілкуватися з працівниками шахти і щоб запобігати агітації з мого боку.»

На додаток начальник охорони ВАТ «КЗРК» Мащенков П.П. нахабно поцупив 5 (п’ять ) примірників звернення, які знаходилися в моєму робочому сейфі, мотивувавши свій вчинок необхідністю ознайомлення з текстом, хоча (за його словами) первинний текст був мною змінений, бо я нібито вилучив слова «з 1 липня», а вставив «в липні». З цих його слів я зробив висновок, що з текстом він добре ознайомлений - як з чернеткою, так і з оригіналом.»

В своєму зверненні НПГУ шахти ім. Леніна поставила вимоги:

1. Збільшити фонд заробітної платні трудящим комбінату в 3,75 рази і довести до 30 копійок від заробленої гривні (сьогодні 8 коп. з гривні);

2. Покінчити з практикою підвищення заробітної платні за рахунок скорочення чисельності працівників.

Свої вимоги автори звернення пояснюють тим, що, коли продаж відбувається за світовими цінами, то й оплата праці повинна здійснюватися за світовими цінами. Гірники не бажають миритися з мізерною зарплатнею, яка нагадує допомогу по безробіттю.

Як запобіжний захід, ініціатори протестного заходу закликали у липні поточного року, відпрацювавши другу зміну, не виїжджати із шахти до тих пір, поки не відпрацюють гірники третьої зміни, після чого із шахти виїжджають ті, хто відпрацював у другу зміну, а працюючі в третю зміну залишаються в шахті разом із трудівниками наступної зміни, і надалі таким же чином.

Розуміється, що прийнятність тих чи інших вимог у трудовому спорі – це компетентність, в першу чергу, договірних сторін, але не байдужим для суспільства є спосіб його вирішення. Бо, коли від людей найманої праці вимагається дотримання всіх процедур представлення своїх вимог, то й роботодавець не має ніякого права вдаватися до середньовічних методів поводження з робочою силою. Переслідування голови первинної профспілкової організації С.Дашковського викликає у гірників ще більше обурення, тому що спровоковане воно головою правління ВАТ Карамініцем, який нібито не належить до залишків тих сил, що протистояли Помаранчевій революції. Він позиціонував себе з нашоукраїнцями, які давали щедрі обіцянки шанувати закони України, а в часи недавньої реальної загрози рейдерського захоплення ВАТ «Кривбасзалізрудком» навіть організував від імені трудового колективу солідарний лозунг «КЗРК – наша гордість, Караманіц – наш голова!». Під питанням залишається тільки: а хто ж тоді охоронці?

 

Обращение Независимого профсоюза горняков Украины шахты им. Ленина ОАО «Кривбассжелезрудком»

 

Независимый профсоюз горняков Украины шахты имени Ленина ОАО «Кривбассжелезрудком» обращается ко всем трудящимся комбината поддержать инициативу НПГУ: В июле 2008 года провести предупредительную акцию протеста против произвола «хозяев» и администрации комбината в вопросах заработной платы.

Нашу руду «хозяева» продают по мировым ценам, а наша заработная плата «замерзла». По данным Госкомстата Украины в «2007 году стоимость железорудного сырья увеличилась на 65 – 70 %. В этом году рост цен, как предполагают эксперты, продолжится столь же быстрыми темпами.

Мы требуем:

1. Увеличить фонд заработной платы трудящимся комбината в 3,75 раза и довести до 30 копеек от заработанной гривны (сегодня 8 коп. от гривни );

2. Прекратить практику повышения заработной платы за счет сокращения численности трудящихся. Если продажа идет по мировым ценам, то и оплата должна производиться по мировым ценам. Мы с вами не рабы, а свободные люди в свободной демократической стране. Поэтому хватит стоять на коленах и выпрашивать милостыню в виде мизерной зарплаты, которая все чаще напоминает пособие по безработице.

Предлагаем: В июле 2008 года отработать 2 смену и не выезжать из шахты. Когда 3 смена отработает свою смену, то 2 смена выезжает, а 3 смена остается в шахте и так далее. Переговоры будем вести только с первыми лицами. В случае невыполнения наших требований, вынуждены будем выставить пикеты с плакатами:

Господа собственники!

«Верните то, что Вы у нас забрали!»

Плакаты будут держать жены и дети. В ходе выполнения нашей акции будут задействованы СМИ ( газеты, телевидение ). В единстве наша сила! Поддержим друг друга и у нас все получится! Нам нечего терять, кроме своих цепей!

Екологічні права

11.07.2008 | Василь Коломієць
джерело: www.4post.com.ua

«Українській Швейцарії» загрожує атомний потоп

   

Коли нардеп Микола Томенко презентував Гранітно-Степове Побужжя в рамках організованої ним акції «Сім природних чудес України», то, рекламуючи мальовничі пейзажі Української Швейцарії, чомусь забув зауважити, що її частину незабаром затоплять. .Сьогодні в руслі Південного Бугу буквально кипить робота зі створення водосховищ, які повинні забезпечити роботу Ташлицької гідроакумулюючої електростанції (ТГАЕС). Добудова станції зараз триває: як сподівається уряд, введення її в дію допоможе гасити нічні пікові навантаження української енергомережі.

Передбачається, що ТГАЕС буде використовуватись для потреб Південноукраїнської атомної електростанції. Вночі, коли АЕС працює, а електроенергія майже не споживається, вона передаватиметься ГАЕС, і та підніматиме рівень води. А вдень, коли споживання енергії різко зростає, цю воду спускатимуть і одержуватимуть додаткову електроенергію.

Для забезпечення повноцінної роботи ТГАЕС необхідно підвести воду до підніжжя станції. Для цього заплановано підняти рівень води в Південному Бузі на 8 метрів, в результаті чого буде затоплено особливо цінні землі з багатим біорізноманіттям.

Раніше, у зв’язку з розширенням Південноукраїнського енергокомплексу, тобто добудови та запуску першого та другого гідроагрегатів ТГАЕС, уже було затоплено 27 га унікальних земель.

Через запуск 3-го гідроагрегату станції під воду підуть ще більші території.

«В ході будівництва Ташлицької ГАЕС у районі Південноукраїнська буде здійснено підйом рівня води Олександрівського водосховища, – пояснив заступник голови Національного екологічного центру України Олексій Василюк. – У результаті під водою опиняться острів Гард, поріг Гард, узбережжя річки Пд. Буг в районі каньйону. Загинуть славетні історичні місця та зникне незабутній за красою ландшафт. Проект будівництва цієї ГАЕС розроблено близько 30 років тому, тобто він є проектом-довгобудом, який вже давно морально застарів».

«Урочище Гард є неповторним в Україні та світі. За тисячі років тут утворився фантастичний за красою куточок, в якому втілено наймальовничіші риси Гранітно-Степового Побужжя. Це чи не єдине місце в Україні, де поки що збережено унікальний ландшафт, що складається зі скелястого каньйону, острову Гардовий посеред ріки та швидкоплинного порога Гард – найпотужнішого та найвідомішого порога Південного Бугу. Урочище також цінне з історичної точки зору. У часи запорізького козацтва саме на острові Гард посеред річки перебувала Буго-Гардова паланка Запорізького війська – остання козацька столиця. Тут козаки охороняли свої кордони, тут була переправа через річку, тут стояла запорізька церква. Зрештою, тут зростають десятки видів рослин, занесених до Червоної книги України, тому нищити цю територію – незаконно», - розповідає Василюк.

Насправді подібні битви довкола Ташлицької ГАЕС тривають уже майже два десятиліття. Ще 1989 р. Рада Міністрів УРСР на підставі державної експертизи визнала недоцільним спорудження ТГАЕС у первісному вигляді, а наступного року Миколаївська облрада народних депутатів заборонила заповнення Олександрівського водосховища і спорудження станції. Тож у 1991 р. будівництво було призупинене.

При цьому готовність перших двох гідроагрегатів становила близько 80 %, а сума капіталовкладень в основні споруди станції – 300 млн. дол.

Потім проект переробили, але 1993 р. державна екологічна експертиза визнала і його «екологічно згубним і економічно недоцільним». Тим не менше, 2000 р. Кабмін видає постанову про фінансове забезпечення добудови ТГАЕС.

У 2002 р. уряд своїм розпорядженням зобов’язав Мінпаливенерго забезпечити поетапне введення в дію потужностей станції. Справа мала обійтися у понад 1,8 млрд. грн., а завершитись у 2008 р. Одначе перший та другий гідроагрегати запустили лише в 2006 та 2007 рр., і Кабмін Віктора Януковича відсунув термін повного завершення будівництва на два роки. За новими розрахунками, це коштуватиме платникам податків майже 3,4 млрд. грн.
Тож, за найскромнішими підрахунками, енергетики затопили і ще затоплять земель за 6,7 млрд. грн.

Їхня аргументація залізна: після запуску Ташлицької ГАЕС виробництво електроенергії на півдні України збільшиться на 2 млрд. кВтгод у рік. Але насправді це можливо лише за умови добудови двох блоків Південноукраїнської АЕС. Тим часом, побудувати один енергоблок, згідно із світовою практикою, коштує 2 млрд. дол. (до речі, вивести його з експлуатації через 25 років – теж 2 млрд.).

Окрім наукової, економічної і екологічної сумнівності будівництва Ташлицької ГАЕС, є й серйозні юридичні перепони. Як повідомила Ольга Мелень, керівник юридичного відділу міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина», яка зараз судиться з «Енергоатомом» і Кабінетом Міністрів та Миколаївською міською радою за збереження Гранітно-степового Побужжя, в процесі проектування і будівництва ТГАЕС порушено цілу низку законів України та міжнародних конвенцій.

Зокрема, це природоохоронні закони, земельне та водне законодавство, закони про охорону історичної та культурної спадщини – весь перелік порушень займає 12 сторінок тексту.

«Взагалі сучасний стан водних ресурсів Південного Бугу критичний, тому слід розглянути альтернативний варіант експлуатації ТГАЕС без підняття рівня річки та створення Олександрівського водосховища, – розповідає Ольга Мелень. – Такий варіант вже розглядався і навіть отримав позитивний висновок екологічної експертизи. Але реалізується інший».

«Енергоатом» та Південноукраїнська АЕС аж занадто лобіюють даний проект. Дійшло до того, що проти журналіста газети «Вечірній Миколаїв» Олександра Малицького атомники подали судовий позов про захист ділової репутації «Енергоатому» у зв’язку з поширенням недостовірної, на їхню думку, інформації в одній із статей (причому журналіст чітко вказав усі джерела інформації).

Сума позову склала 100 тис. грн., національні суди частково задовольнили позов в сумі 2500 грн. моральної шкоди. Юристи «Екологія-Право-Людина» планують звернення до Європейського суду з прав людини по цій справі.

Між тим, за підрахунками фахівців Інституту відновлюваної енергетики НАН України, річний технічно-досяжний (тобто такий, який вже зараз можна використовувати) потенціал зеленої енергетики складає 520,8 млрд. кВтгод. Ідеться про відновлювані джерела енергії – вітер, Сонце, геотермальні джерела – словом, про все те, про що в нас так давно говорять.

Звісно, для того, щоб використовувати ці кіловати, потрібні інвестиції – але ж вони потрібні на розвиток енергетики будь-якого виду.

Але кошти віднаходяться лише на традиційні технології. Можна припустити, що причин такої тенденції дві. Перша – можливість витрачати не за призначенням кошти з держбюджету, що виділяються на атомну енергетику. Друга – експорт електроенергії за кордон.

Вже наступного року, у зв’язку з закриттям Ігналінської АЕС в Литві, ми зможемо експортувати енергію в цю країну. Крім того, Україна традиційно була один із популярних постачальників електроенергії за кордон.

На жаль, такий експорт забезпечується в прямому сенсі за рахунок нашої природи та, врешті-решт, здоров’я громадян.

Правоохоронні органи

10.07.2008 | Георгий Кобзарь

Многие люди думают, что это нормально

   

Проблема этнического профайлинга неоднократно поднималась в правозащитных кругах. К сожалению, сотрудники милиции, как правило, не воспринимают этот вопрос всерьез, считая его едва ли не очередной выдумкой «радикальных правозащитников».

Однако, в Харьковскую правозащитную группу довольно часто обращаются иностранцы, которых с незавидной регулярностью останавливают наши доблестные милиционеры. Разумеется, для того, чтобы проверить документы – а вдруг иностранец является незаконным иммигрантом. Правда, по словам заявителей, нередко отпускают их только после того, как часть денежных средств перекочевывает из карманов иностранцев в руки милиционеров. Эти жалобы чаще всего оставались безымянными, ведь официально писать соответствующие заявления пострадавшие отказываются, опасаясь мести со стороны горе-правоохранителей.

Желая выяснить масштабы этого позорного явления, ХПГ провела анонимный опрос среди иностранных студентов, которые учатся в Харькове, выбрав их в качестве целевой группы ввиду того, что названный контингент лиц пребывает в Украине на законных основаниях (для прохождения учебы), но, судя по количеству жалоб, часто подпадает под милицейские «проверки на дорогах».

Анкета была составлена в такой форме:

В проведении анкетирования помощь оказали Помощник Министра МВД по правам человека Юрий Чумак, преподаватели различных харьковских ВУЗов, а также священнослужители протестантских общин, прихожанами которых являются иностранцы. Результаты импровизированного опроса оказались просто удручающими. Из 68 опрошенных лишь 2-х никогда не останавливали работники милиции, а 49 задерживали даже тогда, когда они имели при себе документы. 34 студента-иностранца признали, что освободиться от «пристальной опеки» милиционеров им удавалось лишь при условии уплаты денег (назывались разные суммы, от 20 грн. до 60 долларов), покупки пива или кофе, «дарования» определенных вещей. То есть, 50% тех, кто принимал участие в анкетировании, засвидетельствовали, что стражи порядка (?!) совершали по отношению к ним коррупционные деяния. Это кричащие цифры, над которыми, несомненно, ГУМВД Украины в Харьковской области следует задуматься и воплотить действенные мероприятия для искоренения этого «профайлинга» с криминальным оттенком.

 

Характерным является то, что подавляющее большинство опрошенных даже не обращались ни к каким уполномоченным органам, поскольку считают, что им все равно никто не поможет. И думать так у иностранцев есть все основания, ведь, согласно данным анкетирования, тем, кто жаловался, действительно никто не оказал эффективной помощи. Потрясающей констатацией этому явлению можно назвать слова одной иностранной студентки, которая написала, что обращаться за помощью в случае милицейского произвола нет смысла, потому что "многие люди думают, что это нормально".

 

Очевидно, организованный Харьковской правозащитной группой опрос нельзя назвать в полном смысле этого понятия социологическим исследованием. Подготовлен и проведен он был не профессиональными социологами, а волонтерами. Но то, что выявленные тенденции однозначно имеют место, можно утверждать с абсолютной уверенностью.

 

Осенью этого года сотрудники ХПГ планируют провести, при содействии Помощника Министра МВД по правам человека и специалистов Харьковского института социальных исследований, всеохватывающий соцопрос среди иностранных студентов, к организации которого рассчитывают привлечь руководство ВУЗов и другие заинтересованные структуры. Тогда можно будет четко проследить, насколько, и – главное, в какую сторону, – изменится ситуация в этой сфере.

 

 

Некоторые обобщенные данные опроса приводятся ниже:

 

Всего опрошено – 68 чел (иностранные студенты различных харьковских ВУЗов).

 

Сколько лет Вы проживаете в Украине?

- до 1 года – 11 чел. (16,2%);

- 2-3 года – 36 чел. (52,9%);

- 4-5 лет – 17 чел. (25%);

- более 5 лет – 4 чел. (5,9%).

 

Ваш пол?

- мужчины – 44 чел. (64,7%);

- женщины – 24 чел. (35,3%).

 

Задерживали ли Вас когда-либо сотрудники харьковской милиции?

- да, часто – 22 чел. (32,4%);

- да, бывало – 44 чел. (64,7%);

- нет, никогда – 2 чел. (2,9%).

 

Если Вас задерживали сотрудники милиции, по какой причине это происходило?

- проверка документов – 38 чел. (55,95);

- просили документы и деньги – 8 чел. (11,8%);

- просили деньги – 2 чел. (2,9%);

- искали наркотики – 3 чел. (4,4%);

- спрашивали пропуск в общежитие – 7 чел. (10,3%);

- приставали – 1 чел. /девушка/ (1,5%);

- без причины – 7 чел. (10,3%).

(Следует заметить, что в сумме эти ответы дают 66 чел., т.к. в предыдущем вопросе 2 указали, что их никогда не задерживали).

 

Какие документы от Вас требовали предъявить при задержании?

(Один человек называл несколько видов документов, поэтому сумма ответов превышает число опрошенных. Наиболее часто указывались паспорт, студенческий билет, "документ о регистрации", другие документы, чаще всего – пропуск в общежитие).

 

Задерживали ли Вас сотрудники милиции даже в том случае, если Вы имели при себе документы?

- да, часто – 12 чел. (17,6%);

- да, бывало – 37 чел. (54,4%);

- нет, никогда – 17 чел. (25%).

(Напоминаем, что в сумме эти ответы дают 66 чел. – 97%, т.к. 2 чел. указали, что их вообще никогда не задерживали).

 

Каким образом Вы добивались освобождения?

- давали деньги – 29 чел. (42,6%);

- покупали пиво, кофе, дарили подарки, вещи – 5 чел. (7,4%);

- милиционеры продержали долго (от 30 мин. до 6 часов) и отпустили – 13 чел. (19,1%);

- ничего не платили – 4 чел. (5,9%);

- дала номер телефона – 1 чел. /та самая девушка, к которой "приставали"/ (1,5%).

(Остальные респонденты на вопрос не ответили).

 

Обращались ли Вы с жалобами по поводу задержаний?

- да, часто – 5 чел. (7,4%);

- да, бывало – 15 чел. (22%);

- нет, никогда – 44 чел. (64,7%).

(Остальные респонденты на вопрос не ответили).

 

Если Вы обращались с жалобами по поводу задержаний, укажите, в какие именно органы, и какая была ответная реакция?

- посольство – 13 чел. (19,1%);

- деканат – 5 чел. (7,4%);

- в милицию – 1 чел. (1,5%).

(1 чел. из тех, кто указал, что обращался с жалобой, не указал, в какой именно орган он жаловался. ВСЕ респонденты написали, что не было НИКАКОЙ положительной реакции).

 

Если Вы не обращались с жалобами по поводу задержаний, объясните, по какой причине Вы не стали этого делать?

- боялись – 8 чел. (11,8%);

- времени не было – 4 чел. (5,9%);

- не знали, куда и как обращаться – 8 чел. (11,8%);

- плохо говорят по-русски – 2 чел. (2,9%);

- никто не поможет – 14 чел. (20,5%);

- многие люди думают, что это нормально – 1 чел. (1,5%).

(Остальные респонденты на вопрос не ответили).

 

 

См. также:

Похож на иностранца? – правонарушитель!

Правоохоронні органи

18.07.2008 | Галя Койнаш

На захист рудих

   

Вчора прямо на вулиці хлопець з рудим волоссям вихопив у мене велосипед. Знахабнілі ці люди, серед білого дня!  Якщо побачите рудого хлопця на велосипеді, прошу негайно повідомити по 02.

Цього тижня на засідання колегії Головного управління МВС в Києві Юрій Луценко розкритикував підлеглих, які на його думку, видали забагато дозволів на проживання громадянам із далекого зарубіжжя. Останній термін важко перекласти англійською мовою, бо слова словами, а всі прекрасно розуміють, про кого мова йде (або не йде).  Можна тільки шкодувати, що та російська концепція вживається серед українських службовців.  Та й схоже, не лише слова перекинулись сюди.

Поставивши риторичне запитання, «"У нас що, своєї робочої сили не вистачає?», як повідомляється, міністр сказав: “Можете вважати мене расистом, але ще один Харків чи Одесу я в Києві влаштувати не дозволю. Установка така: видаємо дозвіл, тільки якщо він одружується на нашій”. 

Юрій Віталійович не знав, що його слова стануть  відомі за межами МВС, й можливо, його слухачі розуміли без зайвих слів, на що він посилається.  З огляду на те, що такі висловлювання з боку міністра внутрішніх справ не можуть не викликати, м’яко кажучи, здивування, хотілось би почути публічну заяву щодо відповідності такої позиції політиці держави, зокрема намірам щодо євроінтеграції. Заяву, до речі, доцільно було би перекласти принаймні англійською мовою, бо вона безумовно цікавитиме представників Ради Європи та різних міжнародних структур, й органи влади багатьох країн, де зараз працюють українські громадяни.

Публічне роз’яснення тим більш потрібне після спроби представника центру громадських зв`язків київської міліції розтлумачити слова міністра. За повідомленнями ЗМІ, глава ЦОС Володимир Поліщук ствердив, що «іноземці в Києві скоїли в три рази більше злочинів відносно киян і гостей столиці, ніж здійснено злочинів українцями стосовно іноземців». В. Поліщук вказує на вихідців певного регіону, й заявляє, що «Саме ця категорія у нас здійснює квартирні крадіжки і пограбування. Міністр, знаючи цю статистику, виступив на захист наших громадян».

Я впевнена, що кожен читач із рудим волоссям достеменно розуміє, чому я волію не називати різні народи, на яких п. Поліщук вважав за потрібне вказати. Прикро, що представники МВС, в якому минулого року було створено відділ із боротьби з расизмом, цього не розуміють.

Не сумніваюсь, що є окремі громадяни окремих держав, яких, на жаль, об’єднують злочинні дії. Є й представники тих же самих етнічних груп, що нічого такого не роблять.

Месидж, який передається працівникам органів внутрішніх справ відрізняється таким же винятковим примітивізмом, що й мої спроби відшукати свій велосипед.  Такий підхід призводить до затримання або «перевірок документів» осіб окремих етнічних груп (чи кольору волосся!) в підземці або на вулиці. Підозрюю, що перевірка документів спеціально не сприяє виявленню наміру або звички скоювати злочини. За моїми спостереженнями, вона скоріше сприяє злочинам зовсім іншого, службового характеру.  .

Подібні перевірки й все з ними пов’язане, в свою чергу, передають загальний месидж суспільству: остерігайтесь осіб із рудим волоссям (чи з іншими характеристиками!). Остерігатися треба злочинців, а не осіб окремої етнічної групи. Правоохоронні органи, безумовно, мають тяжке та складне завдання, але примітивні методи тільки породжують нові проблеми й сприяють росту расизму й ксенофобії.

Слід враховувати ще один небажаний месидж. Ані трохи не недооцінюю проблеми для України в зв’язку з угодою з ЄС про реадмісію, та й в усіх європейських країнах міграція є досить болісною темою, на якій спекулюють різні політичні сили.  Разом з цим, європейські країни в більшості своїй стали різноманітними за культурою та етнічним складом населення. Політика замкнутої фортеці могла би згубно вплинути на репутацію країни й в результаті звузить можливості всіх громадян.  А навіщо?

Правоохоронні органи

23.07.2008 | Михайло Білий

«Безкарність породжує зухвалість та перевищення повноважень»

   

Порушення прав громадян України з боку державних органів є буденним та вже звичним явищем в Україні. Особливо це явище дуже поширено у відношенні міліції до тих, кого вона повинна захищати, я маю на увазі пересічних громадян України, і насамперед до тих, відносно кого скоєні злочини і тих, хто їх скоїв. Ці відносини досить чітко визначені у законодавстві, але не в житті.

Що може бути більш небезпечним, коли працівники міліції, за для звітності про розкриття злочину, з початку із застосуванням тортур вибивають з затриманих осіб визнання провини, а коли органи прокуратури починають перевірку заяв громадян про таке ставлення до них з боку працівників міліції та знущання над ними, вдаються до зухвалого нападу на працівників прокуратури у їх службових кабінетах та із застосуванням фізичної сили викрадають осіб, які звернулися за захистом від свавілля міліціонерів, після чого примушують їх відмовитися від наданих свідчень у прокуратурі та ще й писати різноманітні заяви, в тому числі й про те, що прокурор або інший працівник примусив їх звернутися до прокуратури, а до міліції вони претензій не мають.

Один із такий випадків стався у Фрунзенському районі міста Харкова. В ніч з 26 на 27 червня 2008 року в одному з будинків, розташованому у  Фрунзенському  районі міста Харкова невідомим чи невідомими, було жорстоко вбито громадянина Л. 27 червня 2008 року слідчим відділом було порушено  кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 115 ч.1 Кримінального кодексу України. Увечері  27  червня  2008 року, за підозрою у вчиненні цього вбивства був  затриманий громадянин У. та його дружина. Затримання провели співробітники  карного  розшуку  Фрунзенського  РВ ХМУ ГУМС України в Харківській  області.  При  цьому  вони знаходилися у помешканні цієї сім’ї,  де знаходилися без  їх  дозволу. Доречи, теща була затримана та на час затримання подружжя вже знаходилася в райвідділі. Після  того,  як  означені особи були доставлені до Фрунзенського РВ, вони  знаходилися у кабінетах співробітників карного розшуку протягом доби,  при цьому жодного з процесуальних документів складено не було, навіть  протоколи  затримання  органом  дізнання, передбачені ст. 106 Кримінально-процесуального  кодексу України. Хоча останньому не треба дивуватися,  оскільки  співробітники карного розшуку, як і сам відділ карного  розшуку,  є  органом  дізнання,  але  понад  10-15 років не застосовують  зазначену  норму  процесуального закону, і це порушення закону  наявне  не  тільки  у Фрунзенському районі, а й по усьому м. Харкові та області, можливо і по всій Україні.

28 червня 2008 року підозрюваному У., слідчим СВ Фрунзенського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області було забезпечено гр. У. право на захист, з благодійної організації «Пілотний Проект «Правова Допомога», яка надає безоплатну допомогу по кримінальним справам, йому був запрошений адвокат. Задля об’єктивності слід відзначити, що в цей же день гр. У. був затриманий слідчим з дотриманням всіх вимог законодавства України. Перші дні після затримання гр. У. визнавав свою провину у вбивстві, оскільки боявся продовження тортур з боку працівників карного розшуку, але під час допиту в якості обвинуваченого він відмовився від визнання провини та пояснив слідчому з яких причин раніше він оговорив себе, а саме: що визнати себе винним його примусили працівники карного розшуку Фрунзенського райвідділу міліції, які катували його та погрожували таким же катуванням його дружини на його очах. Ніхто з оперативних працівників карного розшуку його конституційні права, насамперед передбачені ст.ст. 59 та 63, не роз’яснював, а на його прохання надати йому адвоката лише посміхалися і казали, що він «забагато надивився фільмів», де поліцейські поважають не тільки закони, а й особисті права громадян.

Не залишили працівники карного розшуку без «особливої уваги» і дружину гр. У., але все-таки зважили на те що вона жінка, і фізична сила була застосована не в повній мірі, тілесних ушкоджень, на відміну від її чоловіка, в неї не залишилося. До тещі, можливо зважаючи на її вік, фізична сила не застосовувалася, а загрози, що є психічним насильством, з боку міліціонерів були застосовані до всіх трьох затриманих. Крім цього, під час незаконного перебування протягом доби в райвідділу ані гр. У., ані його дружині та тещі не давали їсти і навіть води. Заходи фізичного та психічного впливу на дружину працівники карного розшуку застосували лише задля того, щоб вона підписала свої свідчення, що нібито після вбивства її чоловік про це розповів. Але виникає питання, яка дружина, при нормальних стосунках у сім’ї, після дійсного роз’яснення їй положень статті 63 Конституції України буде свідчити проти свого чоловіка?

Увечері 1 липня 2008 року, під час обрання гр. У. запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, прокурор Фрунзенського району м. Харкова, вивчивши матеріали справи, вислухавши слідчого, пояснення захисника та затриманого гр. У., та оглянувши верхню частину тіла затриманого і побачивши синці та подряпини, діючи відповідно до вимог законодавства, розпочав перевірку законності дій працівників міліції. При цьому, за відсутністю достатніх доказів вини гр. У., він відмовив у наданні згоди слідчому на обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою прокурор та звільнив гр. У. Перевірка правомірності дій співробітників міліції, зокрема працівників карного розшуку, була розпочата негайно. Гр. У. та його дружина почали давати пояснення працівникам прокуратури Фрунзенського району м. Харкова про обставини їх затримання і подальші події під час перебування їх у Фрунзенському РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області. Пізно ввечері, коли гр. У та його дружина надали свої пояснення на ім’я прокурора району і знаходилися в службовому кабінеті заступника прокурора Фрунзенського району м. Харкова, де вирішувалися деякі питання, в тому числі й про проведення судово-медичного обстеження у Харківському обласному бюро судово-медичної експертизи, до кабінету заступника прокурора увірвалися керівні особи Фрунзенського райвідділу та із застосуванням фізичної сили до усіх осіб, хто був в кабінеті, викрали гр. У. та його дружину і зникли з приміщення прокуратури.

Прокуратура Фрунзенського району швидко відреагувала на ці протиправні дії працівників міліції і вже через деякий час, фактично майже вночі, її працівники перевіряли приміщення Фрунзенського РВ. В одному з кабінетів була знайдена дружина гр. У., а самого гр. У. знайдено не було, оскільки працівники райвідділу встигли витягнути його з приміщення і сховати. Лише після того, як до розшуку гр. У. були залучені працівники Управління внутрішньої безпеки ГУМВС України в Харківській області, помічник Міністра МВС України з питань прав людини, працівники СБУ, його було повернуто біля 22 години 2 липня 2008 року. Наразі прокуратурою Фрунзенського району міста Харкова порушена кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого ст. 365 Кримінального кодексу (КК) України стосовно 1-го заступника начальника Фрунзенського РВ, начальника та заступника начальника карного розшуку Фрунзенського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області, які безпосередньо брали участь у нападі на прокуратуру. Досудове слідство триває, але аналізуючи всі викладені обставини є підстави вважати, що в діях працівників Фрунзенського райвідділу існують ознаки низки злочинів, а саме:  перевищення влади та службових повноважень (ст.. 365 ч.2 КК України);  катування (ст.. 127 ч.3 КК України);- - примушування давати показання (ст.. 373 ч.2 КК України);  порушення права на- захист (ст. 374 ч.2 КК України);  незаконне позбавлення волі або викрадення- людини (ст. 146 ч. 2 КК України);  втручання в діяльність працівника- правоохоронного органу (ст. 343 ч. 2 КК України); Тепер останнє слово, як кажуть, залишилося за прокуратурою…, а далі,  за-якщо воно буде,  судом…

Погляд

18.07.2008 | Інна Сухорукова

Двомислення чи банальна шизофренія?

   

Останнім часом керівництво МВС України – як Міністр, так і його заступники – взяли собі за правило шокувати цивілізований світ не дуже цивілізованими заявами.

Тільки п.Луценко заявив, що йому не подобається, якщо Львів стане Сhinа-town ’ом, як його заступник у справах громадської безпеки О.Савченко вирішив захистити ображених Міністром  китайців. Побувавши з відрядженням у Китаї, пан Савченко був приємно вражений ефективністю дій китайських правоохоронців.

На жаль, людство ще не має машини часу. Отже, мандри в минуле п. Савченку не загрожують. Інакше його б неодмінно вразили б «ефективні» дії гестапо або НКВС. Ну, порушують всі ці добродії права людини – яка дрібниця! Але ж як ефективно протидіють правопорушенням, особливо, коли мова йде про масові заходи! Площа Тянь-ань-Мінь, наприклад. Скільки тисяч студентів тоді було вбито? Але ж це дрібниці в порівнянні з охороною правопорядку.

Можна ще вивчати досвід китайських правоохоронців у боротьбі з інакомислячими. Може і Україні слід  повернути із нашого чудового радянського минулого концтабори? І, враховуючи китайський досвід, кидати в табори людей без суду та слідства та вилучати у них органи?

От вже держава України заробить на продажу органів за кордоном!

Взагалі є чому повчитися у сучасному комуністичному Китаї, особливо в царині прав людини! Адже відомо, що голова МВС запровадив нову посаду у кожній області: представників Міністра з моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ. Цікаво, як це коригується з висловлюваннями самого Міністра і його підлеглих?

І дуже хочеться спитати: - Хлопці, що з вами? Оруел такі явища  називав синдромом присутності протилежних думок в свідомості громадян тоталітарних країн – двомисленням. В нас поки що (тьху-тьху, щоб не зурочити) країна не тоталітарна. Звідки ж в нас двомислення? Хоча є такий психіатричний діагноз, який діє скрізь, не тільки в тоталітарній державі – амбівалентна шизофренія.

Шкода громадян, коли це відбувається на високому державному рівні…

Погляд

21.07.2008 | Олександр Степаненко

Втрачені та віднайдені світи Агнона

   

Цього року виповнюється 120 років від дня народження Агнона, поки що єдиного нобелівського лауреата-літератора, що походить з України.  Для світового єврейства його ім’я значить приблизно те ж саме, що для українців – ім’я Шевченка, для поляків – Міцкевича, росіян – Пушкіна, іспанців – Сервантеса. Він вперше увів забуту давню мову іврит до кола мов сучасної світової літератури. Нарешті, Агнон став першим з письменників-нобеліантів, що писали на цій мові.

На жаль, до ювілейної дати не вийшла жодна збірка творів Агнона українською. Поки що пересічний український читач має змогу ознайомитися лише з кількома оповіданнями всесвітньо відомого письменника, до того ж – у подвійних перекладах: з польської, англійської, або російської.

Але нам таки належить знати слово Агнона краще, хоча б вже тому, що він народився в Україні. Спогадами та рефлексіями із світу галицько-подільських містечок та їхніх мешканців рясно пересипані чи не усі його твори. Не можна не помітити того, що назва «Святого міста Бучача» (або переозвучена ним на «Шебуш») зустрічається у його новелах та повістях чи не настільки ж часто, як назва «Святого міста Єрусалиму». Врешті-решт, є надто багато спільного та повчального у драматичних пошуках власної національно-культурної ідентичності та власного місця у світі протягом ХХ століття:  у долях євреїв та українців.

Можна стверджувати, що він поєднав здавалося б непоєднувані речі: архаїчну мовну та філософську традицію давніх юдейських мудреців з життєвим досвідом та пошуками нового світобачення покоління, що пройшло через «зачистки» єврейських гетто та Освенцім. На твори Агнона можна подивитися, як на своєрідний художній міф, що відобразив цілісний пласт культури східноєвропейського єврейства, як на мереживо людських доль із галицьких сіл та містечок.  

Письменник, справжнє родинне ім’я якого Шмуель Иосеф Чачкес, народився 17 липня (за іншими даними 7 серпня) 1988 року у Бучачі. Тодішній Бучач був начебто глибокою галіційською провінцією імперії Габсбургів. Але завдяки Агнонові світ пізнав його, як «місто  купців та мудреців».

Літературним псевдо «Агнон» (що можна сприймати, як «покинутий») вперше підписано його новелу «Солом’яні вдови», на івриті – «Aryнoт». Власне оцей мотив покинутості, втрати незамінних цінностей: родинного дому, рідного краю, традиційного способу життя, віри, духовної сутності людської – досить типовий для розпорошеного по світах галицького єврейства – згодом пронизуватиме усю його творчість.

Батько Агнона, Шолом Мордехай Халеви Чачкес, був ерудитом у єврейській релігійній літературі, учнем та послідовником династії хасидських рабинів з сусіднього Чорткова. Свій перший літературний твір Агнон написав у восьмирічному віці на мові ідіш. Написав, коли батько перебував у від’їзді, на ярмарку у «Лешковицях». Ті Агнонові «Лешковіци» – не що інше, як наші Улашківці над Серетом, знамениті свого часу великими ярмарками на свято Івана Хрестителя, «і немає рівних його ярмаркові у цілому світі» . Хлопчині було тоскно за батьком, він не міг дочекатися його повернення і оце напружене почуття чекання відобразив у вірші… Цей епізод дитинства він згодом настільки часто згадує у своїх творах,  автобіографії, навіть у нобелівській промові, що він набуває у нього глибокого символічного звучання: «Почав я складати вірші від туги за Батьком». Батько у нього немовби втілення живого Бога. У ньому: і людське тепло, і духовна опора, і світло біблійної мудрості, і життєвказ, і прощення за помилки та гріховні вчинки.

Символічного художнього забарвлення набуває ідея духовного батьківства та взаємного проникнення різних вір у Агноновому оповіданні «Світло Тори». У подільському містечку Королівка поблизу Борщева служить рабі  Барух. Щоночі він проводить довгі години за молитвою та читанням біблійного П’ятикнижжя (Тори). Вогник його свічки у вікні, «світло Королівки» – та єдина зоря у суцільному мороці ночі, за якою протягом багатьох років звіряють свій нічний шлях праведники і грішники, селяни і контрабандисти, юдеї і християни. Але ось помирає духовний батько містечка, згасає «світло Королівки», морок огортає увесь край – і збиваються з життєвої  стежини люди…

У вісімнадцять років Агнон покидає батьківський Бучач. Далі на його шляху були Львів, Яффа, Єрусалим, Берлін. Але завжди його переслідує спогад про рідне місто, як про втрачений духовний і родинний скарб. Постійно звучить паралель міст, де він відчуває Божу присутність: Бучач та Єрусалим. Про це він говорить у промові перед членами нобелівського комітету: «Народився я в одному з міст Вигнання. Але за всіх часів думав я, начебто народився в Єрусалимі».

Варто усвідомлювати, наскільки багато значить для праведного юдея культ Землі Обітованої та міста Єрусалима. Потяг до вимріяної землі Ізраїлю, що виводить юрбу бучацьких юдеїв у важку та тривалу подорож, є темою повісті «У серці морів». У ній Агнон дає чи не найліричніший з усіх описів Бучача. У годину прощання з ним паломників: «Усе містечко вже дрімало. Будинки ховалися під покривом ночі, у мороці. Нічне світило ще не зійшло на небосхил, і лише зорі висвітлювали верхівки гір. Бучач стоїть на горі, і здавалися, начебто зорі прив’язані до дахів його будинків. Раптово вийшов місяць і освітив ціле місто. Річка Стрипа, що раніш ховалася в мороці, заблищала раптом сріблом, і з водопою на ринку ніби постала пара срібних підсвічників. І мовив один з них: з роду не знав я, що містечко наш таке прекрасне. Здається мені, що в усьому світі не знайдеш міста краще нашого». Далі Агнон із зворушливою симпатією описує шлях паломників рідним краєм. Не можна не зауважити, що і найменші подільські містечка, як місто дитинства – Бучач, так і місто марень – Єрусалим, в Агнона  – святі. «У серці морів» зустрічаємо і «святий град  Язловець», і  «святий град Ягельниця»… Як не можна не зауважити, що Агнонові паломники, діставшись нарешті до Єрусалиму, не відчувають там омріяного щастя. Дехто з них не знаходить там «нічого, окрім баранини», дехто – лише можливість померти у землі предків.

Агнон на короткий час повернуся на батьківщину вже після Першої світової війни, у 1932 році. Він відвідує Бучач, Львів, Тернопіль і бачить не лише наслідки руйнувань, що принесли війни, революції та падіння імперії, але й духовне спустошення: синагоги порожні, культурне життя завмерло, люди забули біблійне слово та втрачають світло Боже у собі. Не знайшовши тут духовної атмосфери колишнього Бучача, Агнон повертається у Палестину.

Після жахіть Голокосту та втрати чи не усіх своїх близьких приїхати до рідного краю він вже не зміг. Агнон вже назавжди оселяється у Палестині. Тут досяг він світового визнання, як майстер філософського оповідання, та слави національного кумира. Досить красномовним є вже такий факт: біля будинку, де мешкав письменник, рішенням мерії Єрусалиму було встановлено спеціальний знак: «Дотримуйтеся тиші! Агнон працює!». Тут знайшла його і Нобелівська премія 1966 року, присуджена за «глибоко оригінальне мистецтво оповідання, навіяне єврейськими народними мотивами».  В адресі Нобелівського комітету були особливо високо оцінені його романи «Весільний балдахін» та «Нічний гість», досі на жаль не відомі українському читачеві. У Єрусалимі він і помер 1970-го, залишивши світові дванадцять томів своїх творів, переведених сьогодні майже на усі європейські мови.

Але спогад і молитва за полишений у юності край з його «містом мудреців» не полишали Агнона ніколи, де б він не мешкав. Рідна земля, коло близьких за духом людей, національна культурна традиція і слово Боже, втрачаючи які, людина втрачає глибинний сенс існування – незмінно були одними з домінант його творчості.

От слова з Нобелівської промови Агнона: «Рідний дім, де залишив я кімнату, повну рукописів, згорів у першу війну, і з ним згоріло усе, що я там залишив. І молоді умільці, кравці і шевці, що розспівували мої вірші за своїм рукоділлям, загинули в першу війну. А хто не загинув на першій війні, ті поховані живцем зі своїми сестрами у рові, що самі собі викопали за наказом ворога. А більшість згоріла у вогненних печах Освенціма разом зі своїми сестрами, що прикрашали наше місто своєю вродою і солодкозвучними голосами наспівували мої вірші».

У одному з творів Агнона є такий сюжет: справою цілого життя бучацького рабина Шмарії є писання філософських коментарів до Біблії. У його оточенні, вочевидь, нікому оцінити глибинну мудрість такого твору. А тому рабі мріє, що колись надішле свій завершений труд до святого міста Єрусалиму, що стоїть перед Престолом Господнім. Перед самою смертю він надсилає книжку поштою і увесь залишок життя тривожиться про те, чи не загубилася вона – тому що шкода, якщо така книга пропаде у дорозі і ніхто не прочитає її.  

Все більш недосяжним стає для нас з плином часу, той самобутній історичний архіпелаг, сформований культурами галицьких українців та поляків, євреїв та німців, вірмен та караїмів, що зник у полум’ї двох світових воєн.

Але ж це все відбувалося на нашій землі, і це все – наша історія, яку нам належить знати та шанувати… Можливо, книжки цього мудрого бучацького єврея колись таки допоможуть відкрити очі на святість і неповторність землі, на якій живемо?

І тому шкода, якщо ті книжки «пропадуть у дорозі»... 

Погляд

23.07.2008 | Інна Сухорукова

Чому наші владці так не люблять Україну?

   

Більш ніж чотири роки Україна живе нібито в демократичному суспільстві. Насправді всі ці роки ми на тому самому роздоріжжі між тоталітаризмом і свободою. Тупцуючися на місті, так довго ми неухильно наближаємося саме до тоталітарного або авторитарного варіанту. У будь-якому вигляді – чи національному, чи проросійському – і це призведе до неминучого розколу країни.

Що зробила демократична влада, щоб завадити цьому? Аж нічого. Крім, зрозуміло, риторики. Антикомуністичної, пронатівської, тощо. В головах у громадян це відтворює суцільний хаос. І, перш за все тому, що населення у нас пострадянське, і всіх, кому навіть 30-35, старанно залякували Америкою, НАТО тощо.

Навіть, у західних регіонах, де впливу Росії бояться як вогню, багато людей не сприймають ідею входження до НАТО, бо вважають недоцільним використання молоді в міжнаціональних конфліктах, далеких від України.

Пропаганди, справжньої державної пропаганди курсу євроатлантичної інтеграції, немає. Проте, антинатовська пропаганда і досить поширена в ЗМІ і досить серйозно  обґрунтована.

У тих, хто її розповсюджує, мабуть, є кошти – не будимо гадати, звідки. Ми поки що стосовно цих грантодавців не маємо офіційних даних, але вважаю, що найближчим часом такі дані з’являться. Знаємо тільки, що будь-яке, регіональне телебачення ретранслює російські канали – а що там можна почути про НАТО, не кажучи вже про Україну, всім відомо.

Тобто, наша «найдемократичніша» влада програє інформаційну війну, виключно внаслідок своїх лінощів та нерозуміння ситуації.

Не так вже багато коштів потрібно державі на розумну, а не ілюзорну програму такої пропаганди. Здається тут справа не в нестачі коштах, а в нестачі чогось іншого.

Загравшись до несхочу в політичні ігри, наші демократи забули, як будувалася, припустимо, американська незалежність. Важко, з війнами і програшами, але неухильно і невпинно.

Вони забули, що зробило демократичними країни Великобританію, Францію, Нідерланди. В цих країнах, особливо у Великобританії і Нідерландах, було, дуже рано ще у середньовіччі, запроваджена досить незалежна судова система. А суди присяжних, які з’явилися в новий час тільки зміцнили цю незалежність.

Ми не вчимось ні в кого, і нічому. Наші демократи дивляться у простір і не хочуть бачити, що Україна просто не має судової системи. Суди і судді в нас, за рідким виключенням, залежні від правоохоронних органів, від місцевої влади. Хто – від кого більше. Кишенькові суди виконують замовлення, чи просто не вміють працювати. 0,3 % виправдувальних вироків – це така ганьба, що соромно бути громадянином такої держави. За статистичними даними, навіть за часів Сталіна, виправдувальних вироків було 10 %, а за царя-батюшку – 37 %. Але ж за царя-батюшку існував суд присяжних, який виправдав навіть Віру Засулич, визнавши мотиви злочину переконливими.

Чому в Україні досі не запровадили суд присяжних? Зайве запитання. Кишенькові суди в цій країні потрібні усім і демократам теж, бо політична гра ведеться на закритому від громадян полі, виключно між політиками. Страшно далекі вони від народу – цитата з Леніна про декабристів цілком слушна у даному випадку. Не хочеться порівнювати героїв-декабристів з сучасними політиками, але, на жаль, дуже схожа ситуація. Наші демократи страшенно далекі від народу, і просто чиновники (за рідким виключенням), починаючи з районних відділів пенсійного фонду і соціального забезпечення особливо далекі від народу.

І, якщо цю систему не зламати, Україна як незалежна держава, не виживе. Така держава не потрібна ні НАТО, ані Євросоюзу.

Навіщо мати справу з суцільно корумпованою країною, що не має ані судової системи, ані медичної галузі, ані сучасної системи освіти. Країна, де громадяни майже відсторонені демократичними політиками від виборів, від вільного волевиявлення безглуздими змінами до Конституції і нікчемним Законом «Про вибори»

Що ми можемо при такому розкладі дати Європі і НАТО? Епідемії туберкульозу та гепатитів, чиновників, які тільки і знають, як грабувати населення, громадян, які не можуть і не хочуть боротися за свої права, бо втратили віру у будь що?

Мені можна закинути, що з таким песимізмом треба емігрувати до насправді демократичної країни, де права людини, боротьба з корупцією та інші проблеми – не тільки передвиборча і міжвиборча риторика. Але, я чомусь вірю у нове покоління. Вірю, що вони люблять свою країну, саме країну, а не державу. І що саме нове покоління політиків і інтелектуалів не віддадуть Україну на поталу безсоромним, егоїстичним невігласам.

Бюлетень "Права Людини", 2008, №20

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори