пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200823
№23
2008

Бюлетень "Права Людини"

Свобода вираження поглядів

18.08.2008 | Галя Койнаш

Новини з чужих слів

   

Воєнний конфлікт між Росією й Грузією продемонстрував, що войовнича риторика з боку Росії аж ніяк не обмежується риторикою. Дедалі частіше чуємо, наче нічого неочікуваного не було, що росіяни все заздалегідь планували й вправно провокували грузин. Як би там не було, як би ми не оцінювали дії грузинської сторони, неприхована розгубленість і розпачливе відчуття повної безпорадності, коли російські війська вторглися на територію суверенної держави, здається, довго не забудуться.

Це відчуття особливо гостре для всіх тих, чиї країни межують із Росією  тим паче, що через історичні обставини в них проживають чималі групи етнічних росіян, іноді з громадянством РФ. Про це вже говорили багато, і все немовби ясно.

Не обов’язково ясно лише те, що може здаватися очевидним пересічній людині, зокрема, в Україні. Згідно з різними опитуваннями, що проводилися  минулого тижня, найбільший відсоток телеглядачів в Києві повторили оцінку подій, подану всіма російськими телеканалами. Проте на різних сайтах, більшість висловила підтримку Грузії.  За результатами дослідження, яке провела “Pro.mova”, «російські ресурси становлять більше половини тих джерел, з яких використовували інформацію щодо ситуації в Грузії найбільш відвідувані українські Інтернет-медіа».  Подібні опитування мало що доводять і невідомо, наскільки вони коректні. З іншогу боку, такі результати наштовхують на деякі невтішні, але на інтуїтивному рівні ймовірні, висновки щодо впливу телебачення.

Російські телеканали, які дедалі більше нагадують радянські, дивляться в усьому пост-совєтському просторі. Не важко зрозуміти, чому – вони крупніше, мають більше можливостей, передають новини швидше, та й з мовою без проблем. Коротше – значно менше роботи. Можна копі-пейстом, або перекласти за пару хвилин. Через усе це українські агентства зазвичай беруть свої «новини» у російських агентств чи телекомпаній.

Є, звичайно, й англомовні джерела – БіБіСі, CNN, Євроньюз, наприклад. Але число людей, навіть серед журналістів, які настільки добре володіють мовою, не так велике. Та й не факт, що всі вважають це важливим.

А важливо воно є, хоча ніяк не стверджую, що у західних ЗМІ з інформацією все гаразд. У ті перші дні буквально всі ЗМІ слухняно повторювали цифри, які російські «офіційні особи» брали невідомо звідки, але цілком зрозуміло, з якою метою.

Вражає різниця між випусками новин західних ЗМІ й російських та грузинських джерел. Чи показували американські провінційні телеканали тільки офіційну позицію щодо війни в Іраку, не знаю. На національному рівні й в Англії, яка також була воюючою стороною в тій війні, однобокість і відверта пропаганда, що озвучують російські та грузинські ЗМІ, були б немислимі.

Зрозуміло, що неможливо репрезентувати всі погляди. Але, по-перше, кожний, що чуємо, подається як погляд одної людини або представника однієї зі сторін. Диктор часто переказує чиюсь позицію, але від себе нічого, жодних оціночних суджень не додає. Всі фрази на кшталт «за словами», «як вважає …», можливо, захаращують речення й виключають багато з тих сенсаційних заголовків, якими кишать й українські ЗМІ, зате вони надають глядачам (або читачам) одну неоціненну можливість. Вони дозволяють нам самим визначати, чия позиція заслуговує на довіру, а чия не витримує критики. А щодо критики, додаємо, що копі-пейст не обов’язково входить до обов’язків журналістів, але без уміння ставити влучні питання, що це за робота?!

Здається, все зводиться до одного: чи вважаємо, що можна «довіряти» аудиторії, покладатися на спроможність людей відрізняти правду від неправди?  Скажу чесно, що жодного оптимізму я не відчуваю, але жодної альтернативи я теж не бачу. Радянська влада нав’язувала свою «правду» й розправлялась із тими, хто її не визнавав. Можу назвати позиції, які я вважаю «правильними» й які варто лобіювати. Якщо скажу, що їх можна нав’язувати так же, як у свій час радянський Головліт, неминуче з’являться «дисиденти». Чи не краще довіритися аудиторії?

Треба бути реалістами. Є певні глядачі, що вмикають саме той телеканал, який підтвердить звиклі для них думки й не буде їх бентежити. Таких людей завжди багато, й які би ми не наводили інші аргументи, альтернативні думки – ніякого ефекту не буде: просто переключаться на інший канал.

Більше непокоїть те, що вони прекрасно знають (та й ми всі знаємо), на які канали можна переключатися, які газети можна читати, щоб не чути або читати неприємних поглядів. Але є й величезна кількість людей, що не знають апріорі, хто прав, хто ні, хто відновлює конституційний порядок, а хто, навпаки, вторгається на чужу територію, хто захищає людей, відстоює демократію, чиїсь права, а хто цинічно маніпулює глибоко чужими їм цінностями.

Чи спробуємо їх перетягти в «свій» табір? Або просто подавати їм те, що ми вважаємо правильним? Можна, звичайно, й далі так робити. Але ті з іншими поглядами, зазвичай, мають потужний арсенал, й не обов’язково тільки зі звичайною зброєю. В будь-якому разі, я не впевнена, що можна вийти переможцями в інформаційній війні, якщо станемо застосувати ті ж самі засоби. Якщо чуєш приблизно ті самі штампи, гасла, звинувачення з обох сторін, довіряєш або першому джерелу, з яким стикаєшся,  або тому, хто з якихось скоріше суб’єктивних  причин більше подобається.

А навики критичного мислення не так складно розвивати. Жодного квантового стрибка немає – можна діяти строго у відповідності із кодексом професійної етики, й різниця вже справді кинеться в очі. Чи зможемо ми всіх переконати, хто злодій, та хто герой?  Не зможемо. Втім, навіть ті, хто впевнений, що має в своєму розпорядженні таку безцінну інформацію, теж не зможуть.  Але коли один канал або ж газета не вдається до крику й звинувачень, не замовчує необхідну інформацію, а неупереджено дає всім слово, тоді як інший представляє вправно підібрані моменти й дає шанс висловитися тільки «своїм», то рішення, хто більше заслуговує на довіру, здається очевидним.

Свобода вираження поглядів

20.08.2008

Рішення Верховного Суду України у одній дифамаційній справі

   

Від редакції «ПЛ»: Судовий розгляд позову судді Київського районного суду м. Харкова Володимира Плетньова про захист честі, гідності, ділової репутації до журналіста газети «Время» Наталії Шеховцової завершений. Крапку у справі поставив Верховний суд України. 


ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2008 року  м. Київ

 

Колегія суддів Судової палати
у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

Головуючого  Григор’євої Л.І.,
Суддів:  Балюка М.І.,  Косенка В.Й.,

   Барсукової В.М.,    Данчука В.Г.,

розглянувши справу за позовом Плетньова Володимира Васильовича до Шеховцевої Наталії Іванівни, Редакції газети «Время» про захист чести, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди,

встановила:

У лютому 2007 року Плетньов В.В. звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись нате, що у газеті «Время» від 2 лютого 2007 року № 18 опублікована стаття журналіста Шеховцевої Н.І. під заголовком «Вконец разбушевавшийся судья Плетнев...» Ця стаття в цілому і заголовок окремо, носять образливий характер, принижує його честь, гідність та ділову репутацію як судді.

Просив спростувати відомості, викладені у цій статті та відшкодувати йому завдану моральну шкоду в розмірі 25000 грн., стягнувши з Шеховцевої Н.І. – 20 000 грн., з редакції газети «Время» – 5000 грн.[1]

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 4 жовтня 2007 року позов задоволено. Зобов’язано редакцію газети «Время» протягом 5 діб після набрання рішення суду законної сили опублікувати спростування, у якому зазначити, що стаття Шеховцевої Н.І. у газеті «Время» № 18 під заголовком «Судья Птетнев ... разбушевался», проавансована на 1-й сторінці газети як «Вконец разбушевался судья Плетнев» носить образливий характер, факти, наведені у ній, викривлені, що редакція приносить позивачеві вибачення. Спростування та його заголовок мають бути набрані тим самим шрифтом, яким набрано заголовок статті, на 2-й сторінці, а анонс «Опровержение на публикацию Шеховцевой Н.И. в отношении судьи Плетнева В.В.» – у верхній частині 1-ї сторінки.

Зобов’язано журналіста Шеховцеву Н.І. принести позивачу вибачення з приводу образливої для нього публікації. Стягнуто на його користь в рахунок відшкодування моральної шкоди: з редакції газети «Время» – 5000 грн., з Шеховцевої Н.І. – 20 000 грн.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2007 року рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 4 жовтня 2007 року змінено. Визнано недостовірною інформацію, викладену у статті Шеховцевої Н.І. у №18 газети «Время» у заголовку цієї статті «судья Плетнев... разбушевался», яка проанансована на 1-й сторінці газети як «Вконец разбушевавшийся судья Плетнев», у висловах: «Однако судья В.В.Плетнев по причинам, о которых можна только догадываться, быстро «обезглавил» преступную группировку: сначала выпустил организатора на свободу, применив подписку о невыезде, затем, закончив слушание дела, оправдал»; «Видимо, кровавые сцены их погромов и увечья жертв его не очень шокировали. Он обстоятельно выяснил: били или не били этих нелюдей работники милиции, то есть оказывали ли на них «воздействие»; «Чем же закончилась эта коррида?», а також вираз «безотказное оружие» у контексті всього абзацу.

Зобов’язано редакцію газети «Время» спростувати ці відомості, опублікувавши спростування тим самим шрифтом, на тій самій полосі газети, протягом одного місяця з дня постановлення рішення.

Зменшено розмір стягнення моральної шкоди з Шеховцевої Н.І. на користь позивача з 20 000 грн. до 5000 грн., з редакції газети «Время» на користь позивача з 5000 грн. до 2000 грн. В іншій частині рішення суду скасовано і в задоволенні позовних вимог Плетньова В.В. відмовлено.

У касаційних скаргах Шеховцевої Наталії Іванівни та ЗАТ газета «Время» ставиться питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, у зв’язку з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що стаття та її заголовок носять образливий для позивача характер, є негативною інформацією та принижують честь, гідність та ділову репутацію позивача, як судді Київського районного суду м. Харкова. У зазначеній публікації мало місце необ’єктивне й викривлене висвітлення обставин розгляду позивачем кримінальної справи, тому позивачу спричинені моральні страждання, які підлягають відшкодуванню.

Колегія суддів апеляційного суду змінюючи рішення знайшла позовні вимоги позивача частково безпідставними. В обґрунтування цих висновків зазначила, що висловлювання журналіста є оціночним судженням деяких фактів та дій і вони не є відомостями, які можуть бути спростовані в порядку, передбаченому ст. 277 ЦК України. Такі висновки апеляційного суду є обґрунтованими, відповідають обставинам справи та нормам матеріального права.

Проте, погодитися з рішеннями судів, якими задоволені позовні вимоги не можна.

Так, у позовній заяві не зазначено способу поновлення порушеного права, передбаченого ст. 277 ЦК України – в ній не зазначено, яка інформація є недостовірною та не йдеться про її спростування, ні права на відповідь. В ній зазначено лише про викривлення журналістом фактів. Проте судам слід було розрізнити оціночні судження від фактів та факти від оціночних суджень.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 29 березня 2005 року (заява № 72713/01) у справі «Українська Прес-Група проти України» зазначено: «41. У своїй практиці суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень є- нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ратифікованою Законом України від Плипня 1997 року №475/97-ВР, див. наведене вище рішення у справі Lingens v.Austria, стр. 28 §46).» 42. Однак навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя».

Проте, незважаючи на положення ст. 47-1 Закону України «Про інформацію», ст. 10 зазначеної Конвенції, судову практику Європейського Суду з прав людини, оціночні судження визнані судами недостовірними, що протерічить цим нормам права.

Судами також не враховано, що ст. 25 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» застережено, що журналіст є творчим працівником, який професійно збирає, одержує, створює та займається підготовкою інформації для друку, а тому має право вільно користуватися та обирати у своїх публікаціях різномовні звороти, вживати гіперболи, алегорію сатиру.

Зокрема, висловлювання цього є: «обезглавил преступную группировку», «чем же закончилась эта «карида», «безотказное оружие», «было бы смешно, когда б не было так грустно», «прошел «круги ада», «надо прекратить плач Ярослави» тощо, що залишилася поза увагою суддів.

Суди також не врахували використання журналістом у спірній статті вислів «видимо», яке вказує на висловлювання автором спірної статті свого припущення, а не твердження про будь-які фактичні дані.

Крім того, при вирішенні справ про захист честі і гідності за участю посадових осіб судам також слід було врахувати положення абз. 6 п. З рішення Конституційного Суду України у справі про поширення відомостей від 10 квітня 2003 року № 8рп/2003, згідно з яким проблеми, пов’язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових осіб та службових осіб. Межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої інформації щодо звичайних громадян. Тому, якщо посадові чи службові особи діють без правових підстав, то мають бути готовими до критичного реагування з боку суспільства.

Оскільки журналістом у зазначеній статті щодо позивача не поширена недостовірна інформація, яка принижує його честь, гідність та ділову репутацію, а висловлювання, які допущені у статті є правом журналіста вільно використовувати та обирати у своїх публікаціях різні мовні звороти, вживати гіперболи, алегорію, сатиру тощо та є оціночним судженням дій судді при розгляді кримінальної справи, які не можна вважати поширенням недостовірної інформації, у судів не було підстав для задоволення позову.

За таких підстав рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог Плетньова В.В. слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Керуючись ст.ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів

 

 

вирішила:

Касаційні скарги Шеховцевої Наталії Іванівни та ЗАТ газета «Время» задовольнити.

Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 4 жовтня 2007 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2007 року у частині задоволення позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення про відмову Плетньову В.В. у задоволенні позову.

Рішення оскарженню не підлягає.

 

  Головуючий:  Л.І. Григор’єва

 

  Судді:  М.І. Балюк

  В.М. Барсукова

  В.Г. Данчук 

  В.Й. Косенко 

Доступ до інформації

27.08.2008
джерело: www.imi.org.ua

«Зазвичай, тоталітарні уряди першою справою перекривають доступ до інформації»

   

Інтерв’ю з Володимиром Яворським, виконавчим директором Української Гельсінської спілки з прав людини.

- Які недоліки є в теперішньому законодавстві щодо доступу до інформації? Як і що саме обмежує доступ громадян до інформації? Чи можемо загалом так ставити питання?

- Існує декілька істотних проблем, котрі не дають реалізовувати право на доступ до інформації.

По перше, це величезний обсяг інформації в органах влади, котрий незаконно засекречується. Мова йде перш за все про використання грифу „для службового користування” (ДСК). Законодавство не визначає чіткого критерію віднесення інформації до цієї категорії, не встановлює контроль за використанням цього грифу, а також існує практика, коли секретною є не інформація, а документ. Наприклад, один абзац у документі містить таємні відомості – відповідно до практики, що ґрунтується на не чіткому законодавстві, конфіденційним  тоді роблять увесь документ. Це не відповідає міжнародним стандартам.

Що стосується таємної інформації, то відповідний вид інформації має бути включений до Зводу відомостей, що складають державну таємницю. Але такого Зводу не існує для відомостей, які мають гриф «для службового користування». Цей гриф надається конфіденційній інформації, що є власністю держави. Переліки інформації з грифом ДСК якщо й існують, то не завжди є оприлюдненими. У такому випадку складається парадоксальна ситуація, коли ми не маємо доступу до офіційних документів, якими затверджуються переліки інформації, що є конфіденційною. Іншими словами – ми взагалі не можемо дізнатися про те, які види інформації засекречуються.

Є також істотні проблеми із доступом до інформації, котра незаконно віднесена до таємної інформації. Тобто, перелік інформації, що становить державну таємницю, є надмірно широким і не виправданим у демократичному суспільстві. Наприклад, інформація про узагальненні данні оперативно-розшукової діяльності (зокрема, кількість отриманих дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку) є державною таємницею, хоч у всіх демократичних країнах –  ця інформація включена в публічний звіт правоохоронних органів про свою діяльність, оскільки показує рівень втручання правоохоронців та спецслужб в свободу людини.

Також законодавство не визначає чітко питання щодо отримання інформації, котру потрібно окремо готувати на інформаційний запит.

Інші проблеми існують в сфері отримання відкритої інформації. Часто відсутні відповіді органів влади на інформаційні запити, юридичні особи в принципі не можуть подавати інформаційні запити, а журналісти не мають механізмів швидкого отримання інформації. Враховуючи, особливу природу інформації, а саме те, що вона псується так швидко, як пряжене молоко, значення має не тільки факт задоволення запиту, а й оперативність надання необхідної інформації або документу. Ефективної відповідальності за порушення права на доступ до інформації не встановлено.

Загалом, окрім надмірного утаємнення інформації законодавство не встановлює ефективних процедур для отримання інформації.

- Як новий законопроект вирішує ці проблемні питання?

- Якщо мова йде про законопроект, що розробляється робочою групою при Мін’юсті, то в ньому є позитивні і негативні сторони. Позитивом є спрямованість на усунення цих вище згаданих проблем і чітке визначення процедур отримання інформації. Хоча, говорити про нього, оскільки його ще не існує в остаточній редакції..?

- Наскільки важливим є принцип доступу до інформації для демократичного громадянського суспільства?

- Відкритість інформації є коренем демократії. Без об’єктивної інформації ви не можете зробити правильний усвідомлений крок на виборах, а ЗМІ не можуть ефективно використовувати свою контрольну функцію за владою. Без інформації не можливо оцінити роботу чинного уряду, депутатів чи просто оцінити багато суспільних процесів. Вільна її циркуляція  є необхідною умовою демократії та розвитку суспільства, котре на основі отриманих відомостей здійснює розвиток. Зазвичай, тоталітарні уряди першою справою перекривають доступ до інформації.

 З іншої сторони, доступ до інформації – це питання особистої безпеки, наприклад, якщо поглянути на питання доступу до екологічної інформації чи іншої інформації про те, що потенційно може принести вам шкоду.

- Існує багато відомостей, які можуть підпадати під таємну інформацію - наприклад бути комерційною чи державною таємницею. І водночас мати суспільно важливе значення. Де проходить межа між публічною і не публічною інформацією?

 - Необхідно проводити кожного разу простий тест. Інформація стає таємною за певних чітко визначених причин – коли таких причин чітко визначено законодавством. Тобто, по перше, інформація не може бути таємною з інших причин. Наприклад, не може бути таємною інформація про вчиненні злочини, порушення прав людини чи небезпеку для життя громадян тощо. Іншими словами, сфера можливості втаємничення інформації та відповідні процедури мають бути надзвичайно чітко викладені в законодавстві. Уся інша інформація має бути відкритою.

Пізніше слід подивитися, яка потенційна шкода може бути нанесена при поширенні такої інформації. Така шкода має бути реалістичною, а не гіпотетичною, тобто має бути причинно-наслідковий зв’язок між інформацією та наслідками. З іншої сторони, потрібно подивитися для чого потрібна суспільству та чи інша інформація.

У будь-якому разі, на мою думку, при існуванні сумнівів має працювати принцип відкритості інформації. Тобто, вона має бути відкритою до того часу, поки очевидним не стає необхідність втаємничення цієї інформації. Проблемою є те, що держава схильна вважати навпаки. Більше того, в Україні не існує ефективного контролю за втаємниченням інформації з боку, наприклад, омбудсмана, який міг би перевіряти цей баланс інтересів. Тому в більшості випадків, суспільство та громадяни навіть не здогадуються, яка інформація є таємною. Тому не можуть визначити цей баланс.

Оксана Синицька, ІМІ, 27.08.2008

Доступ до інформації

03.09.2008 | Евгений Байрамов, Луганское отделение КИУ

Суд обязал голову поселкового совета ответить депутату

   

26 августа 2008 г Донецкий апелляционный административный суд удовлетворил апелляционную жалобу депутата Сиротинского поселкового совета Андрея Подрезова и признал противоправной бездеятельность Сиротинского поселкового головы Василия Попова, связанную с не предоставлением ответа на депутатское обращение, а также обязал поселкового голову дать ответ на обращение депутата. Для вынесения решения по иску понадобилось более 2 лет.

4 июля 2006 г. Северодонецкий местный суд отказал в удовлетворении иска А. Подрезова, решив, что поселковый голова В. Попов не нарушал закон.

12 октября 2006 г. судебная коллегия по гражданским делам Апелляционного суда Луганской области отказала в удовлетворении апелляционной жалобы депутата Сиротинского поссовета Подрезова к голове Сиротинского поссовета Попову.

Судебная коллегия пришла к выводу, что ЗУ «Про статус депутатов местных советов» предусмотрен другой, не судебный порядок рассмотрения вопроса о не предоставлении ответа на депутатское обращение, или несогласия депутата с результатами рассмотрения его обращения.

Апелляционный суд отменил решение суда первой инстанции, и вынес определение о закрытии производства по делу, так как заявленный истцом иск не полежит рассмотрению в порядке административного судопроизводства.

8 апреля 2008 г. Высший административный суд Украины отменил определение Апелляционного суда Луганской области о закрытии производства по делу.

ВАСУ отметил, что: «В соответствии со статьей 55 Конституции Украины любому гарантировано право на обжалование в суде решений, действий или бездеятельности органов государственной власти, органов местного самоуправления, должностных и служебных лиц. Каждый имеет право любыми, не запрещенными законом средствами защищать свои права и свободы от нарушений и противоправных посягательств.

В соответствии со статьей 17 Кодекса административного судопроизводства Украины компетенция административных судов распространяется на споры физических или юридических лиц с субъектом властных полномочий относительно обжалования его решений (нормативно-правовых актов, правовых актов индивидуального действия), действий или бездеятельности.

Анализ указанных норм свидетельствует о том, что судам подведомственные все споры о защите прав и свобод граждан, и суд не в праве отказать лицу в принятии искового заявления или жалобы лишь по тем основания, что заявленные требования могут быть рассмотрены в предусмотренному законом досудебном порядке.

А потому, заявитель как физическое лицо (депутат городского совета) имел право подавать жалобу на действия и бездеятельность должностных лиц органа местного самоуправления, которое в соответствии с положениями пункта 7 статьи 3 Кодекса административного судопроизводства Украины является субъектом властных полномочий.

Таким образом, у апелляционного суда не было законных оснований для отмены решения суда и закрытия производства по делу, в связи с этим постановление апелляционного суда Луганской области от 12 октября 2006 года является ошибочным».

Луганское областное отделение «Комитета избирателей Украины» считает, что данное решение суда имеет преюдициальное значение и готово оказать помощь депутатам местных советов Луганской области в защите их прав, предусмотренных ЗУ «Про статус депутатов местных советов».

 

Правоохоронні органи

01.09.2008 | Марина Говорухіна
джерело: www.helsinki.org.ua

Кати у формі

   

Справа, про яку піде мова в цій статті, не може не вражати абсурдністю обставин. Йдеться про те, як органи внутрішніх справ із звичайного громадянина України зробили злочинця і майже довели до самогубства. Навіть прокуратура обурилась і завела кримінальну справу на винних у знущанні над людиною міліціонерів. Проте, суд розглядає справу вже понад 4 роки..

Тож, як все трапилось.

У 2003 році громадянина України Захаркіна, що їхав з пасажирами у власній машині, затримали начебто за причетність до вчинення квартирних крадіжок. При особистому обшуку нічого протизаконного у Захаркіна знайдено не було, що і зафіксували в протоколі. Того ж дня, пізніше, затриманому влаштували ще один обшук, і теж нічого не знайшли, про що знов-таки було зазначено у протоколі. Ви думаєте на цьому все скінчилося? Ні! За вказівкою начальника оперуповноважений Андрійчук провів ще один, третій обшук. І здогадайтеся що при цьому було знайдено у Захаркіна? Згорток фольги з наркотичною сировиною «марихуаною».

Для того, аби переконати, що наркотична речовина належить саме затриманому оперуповноважений вдався до застосування фізичної сили. Як зазначає прокуратура Івано-Франківської області «Андрійчук, після того, як поняті вийшли з кабінету, став наносити удари кулаками та ногами по різних частинах тіла, спричиняючи Захаркіну фізичний біль, та принижуючи людську гідність».

Переконанням оперуповноваженого Захаркін повірив, і адміністративний суд притягнув його до штрафу в розмірі 306 гривень.

Тільки-но закінчилась ця історія, як Михайлів, начальник відділення ВКР Івано-Франківського МВ УМВС в області, отримавши інформацію про те, що Захаркіна звільняють, вирішив, що не треба поспішати. Адже можливо (!!!) злощасний Захаркін причетний до якихось крадіжок. Тому віддав наказ знов його затримати. Тепер Захаркіна «переконували» у тому що він, окрім того що наркоман, ще й крадій.

Способи переконання були творчими і різноманітними. Наприклад на кісті рук затриманого надягали наручники, і з застосуванням металічного лому, який кінцями ставився між двома столами, підвішували вниз головою. Або надягали на голову протигаз і перекривали повітря.

На превеликий жаль міліціонерів, Захаркін не розкаявся, вини своєї не визнав, та спробував покінчити життя самогубством. Попросився в туалет де розірвав собі шкіру на лікті, витягнув вену та перекусив її, в зв’язку з чим трохи не помер.

Його врятували. В ході досудового слідства по кримінальній справі він був визнаний потерпілим. В суді було допитано десяток свідків, проведено відтворення обставин подій. Пред’явлено обвинувачення катам у формі. Проте, на цьому справа і зупинилася. Вірніше, справа то триває, але в суді вже близько чотирьох років не розглядається. Які причини?

Хворіють підсудні, хворіють їх адвокати, адвокати підсудних зайняті в інших засіданнях, державні обвинувачі йдуть у відпустку, не являються свідки, справа передається іншому судді, справу скеровують для додаткового розслідування тощо.

Як стало відомо, потерпілий Захаркін зараз знаходиться за кордоном, подалі від «таких сумлінних і переконливих представників органів внутрішніх справ», з якими йому довелося зустрітися.

А винні досі не покарані. І чи понесуть вони покарання взагалі?

Нагадаємо, у 2006 році було зареєстровано 78 випадків катувань в органах внутрішніх справ, у 2007 році - 56, та 32 за шість місяців 2008 року.

Погляд

03.09.2008 | Андрій Крістенко

Співпраця судів та ЗМІ

   

Питання ефективної співпраці судів та журналістів пов’язані з забезпеченням дотримання двох конституційних цінностей – вільної преси та справедливого суду. З одного боку – журналіст не тільки має право, але й зобов’язаний висвітлювати важливу для суспільства інформацію, зокрема пов’язану з діяльністю суду чи з розглядом конкретної справи. З іншого, висвітлення інформації може порушувати права чи інтереси людини – учасника процесу, членів його родини, або його друзів. Навіть, належним чином підготовлений журналістський матеріал може розцінюватись як тиск на суд, або створити загрозу порушення не менш вагомих принципів права, таких як неупередженість, всебічність та об’єктивність розгляду справи. В тім, необхідність дієвої співпраці між судами та журналістами має бути налагоджена, попри потенційну небезпеку створення нового ланцюгу судових процедур, пов’язаних зі збереженням балансу між обома конституційними цінностями. Умови, за яких цей баланс буде дотриманий, вимагають наявності кваліфікованих кадрів як серед журналістів, так і серед працівників суду.

Спільні відносини між ЗМІ та судами можна назвати «трохи занадто напруженими», проте вони неминучі. Так чому б не зняти напруженість та не створити необхідні умови для плідної співпраці?

Правова обізнаність, яка допоможе журналісту при створенні ним сюжету чи репортажу, істотно покращить якість подання інформації та мінімізує можливе втручання в право учасника процесу на справедливий суд. Наявність прес-служб в судах та ефективна їх робота не на громадських засадах, а на бюджетній основі, могла би стати тією необхідною ланкою між журналістом та судом.

Слід зазначити, що висвітлення інформації, яка виходить з залу суду має бути ретельнішим чином зважена. Я вважаю, що такого роду репортажі, після їх монтажу, тобто кінцевий матеріал, має обов’язково погоджуватись з усіма особами, що опинились в кадрі.

Конституційний принцип гласності, який також знайшов своє відображення в Законі України «Про судоустрій» та загальній частині цивільно-процесуального законодавства допускає проведення відео зйомки та транслювання судового засідання, але з дозволу суду (на підставі ухвали) та за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Зауважу, що навіть при наявності згоди учасників процесу на проведення відео зйомки, суддя має дискреційне право приймати рішення. Але тут, як завжди, є дещо цікаве. Відмова від проведення відео зйомки має бути вмотивована. Проте цей маленький нюанс аж ніяк не впливає на внутрішнє переконання судді, який навіть і виносить ухвалу про відео зйомку, як правило, не мотивує своє рішення.

Підсумовуючи, хочу зазначити, що прямий контакт між журналістом та суддею приречений на провал. Тому, належна та взаємно корисна співпраця має бути опосередкованою. Саме створення прес-служб з кваліфікованими прес-секретарями при судах може вирішити проблеми вакууму між ЗМІ та судовою гілкою влади.

 

Жертви політичних репресій

22.08.2008
джерело: www.umoloda.kiev.ua

Танки проти весни

   

У ніч на 21 серпня 1968 року війська СРСР і країн Варшавського договору (так званого «соцтабору») перетнули чехословацький кордон. В Україні відлуння нападу спричинило нову хвилю репресій (партія прагла убезпечитися від можливої «Київської весни»), а також своєрідний струс свідомості, що багатьох привів до тями після тривалого гіпнотичного сеансу «всесвітнього щастя» під серпом і молотом. Про ті події читачам «УМ» розповідає доктор філософії Євген Сверстюк, який 12 років відбув у концтаборах і на засланні, зокрема через протест проти окупації Чехоcловаччини.

«Соціалізм із людським обличчям» став болем Кремля...»

— Пане Євгене, чи писали про «Празьку весну» газети «Правда» й «Ізвєстія»?

— Так. Але тільки про «розгул демократії». Правду ми дізнавалися з радіо «Свобода» і з чеських газет. Преса країн «народної демократії» вільно продавалася в кіосках у Києві. Ми також отримували з Пряшева українську газету і журнал «Дукля». До української газети в Польщі «Наше слово» з Києва регулярно надходили списки «заборонених прізвищ», і вона слухняно не друкувала їхні статті. А в Чехословаччині, навпаки, стало можливим друкуватися. Ми відчули, що там відбувається щось справжнє. Звичайно, у пам’яті був 1956 рік у Будапешті. Однак там було щось інше. Статуси Угорщини й Чехословаччини дуже відрізнялися. Угорщина була союзником Німеччини у роки Другої світової війни. Солдатам, які брали Будапешт, була нагорода «За взятіє Будапешта», а тим, які брали Прагу, — «За освобождєніє Праги». Прага радо зустрічала визволителів у 1945–му. Картинки, де чеські дівчата кидають квіти червоноармійцям — не фальшивки. СРСР довіряв Чехословаччині більше, ніж Угорщині чи Польщі. Тому шлях чехів до «соціалізму з людським обличчям» став великим головним болем Кремля. У програмі–максимум це загрожувало виходом Чехословаччини з соцтабору. Улітку 1968 року стало ясно, що Чехословаччина є небезпечною тому, що з неї можуть узяти приклад радянські республіки. Передусім найближча — Україна.

— Чехи, мабуть, знали про репресії у сусідній Україні. Історик Володимир В’ятрович вважає, що закордонні рейди УПА в 1945—48 роках також якимось чином інформували Центральну Європу про те, що відбувається в СРСР. Можливо, чехи намагалися не допустити до такого в себе?

— Чехи, які зустріли радянських танкістів із квітами, були дуже здивовані, що так багато людей втікає перед наступом Червоної армії. Коли українські повстанці перейшли кордон, чеський уряд на вимогу Москви чинив перешкоди цьому рейду. Але разом із тим народ бачив, що СРСР — це країна, з якої тікають. Утім Чехія все ще залишалася найбільш лояльною до Москви з країн народної демократії.

«Не Шелест вирішував ці питання»

— Якою була роль у придушенні «Празької весни» першого секретаря Компартії України Петра Шелеста?

— Думаю, що роль Шелеста була невеликою. Не Шелест вирішував ці питання. Він був наляканим, бо доповідали, що чеські події мають великий вплив на Україну.

— А що тоді говорили українські інтелігенти на кухнях про Чехословаччину? На що сподівалися?

— Реакції були різні. Ми дуже чекали рішучих кроків від Чехословаччини, але й боялися, щоб ті кроки не були занадто ризикованими. Ми, дисиденти, відчували себе єдиним цілим з чехами, заручниками. Якщо там буде погром — то й у нас вибухне. Я сперечався з Іваном Світличним. Він казав, що введуть танки. Я переконував, що це неможливо, що СРСР у такому разі втратить імідж перед Європою, обличчя комунізму буде заплямоване в очах світу... Просто мені дуже не хотілося, аби ввели танки.

Нас тішила можливість друкуватися в Чехословаччині. Усе відбувалося дуже швидко, але кожен щось встиг опублікувати. Я надрукував статтю, яку надіслав Зіні Геник–Березовській, близькій моїй приятельці з Праги, в листі. Бо інакше неможливо було передати її через кордон. Лист починався звичайними приязними жартами, і несподівано переходив до Миколи Зерова. Таких листів було кілька. Вона їх зібрала докупи, дала назву «Гострої розпуки гострий біль» і надрукувала в журналі «Дукля». Там був один пасаж, де тодішній партійний критик Леонід Новиченко названий «добровільним конвоїром», бо виступав проти реабілітації Зерова. Спершу редактори просили дозволу вилучити цей абзац. Але лібералізація швидко пішла так далеко, що редакція перестала на це зважати і надрукувала статтю повністю.

— Якби ці зміни в Чехословаччині відбувалися трохи повільніше, може б не ввійшли до Праги танки?

— Можна було мріяти, щоб зміни відбувалися оптимально, не так раптово. Але процес має свої закономірності. Було схоже, що крига скресла, і сам Дубчек уже не може стримати подиху змін. Як казали в Москві, «сітуация вишла із–под контроля».

Я написав тоді «Собор у риштуванні». Досить цікава історія цього твору. У пресі саме надрукували виступ Брежнєва в Чієрні–над–Тисою, напівпримирливий, підступний. Я вирішив загорнути свій рукопис у ту газету — мовляв, у дусі часу — й передати до редакції журналу «Вітчизна». Хоча знав, що не надрукують. Інтуїтивно відчував, що після лукавого виступу Брежнєва будуть якісь серйозні дії. Потім на слідстві запитували, кому я давав цей рукопис. Я розповів, як до мене зайшов Григорій Кочур, ідучи до редакції «Вітчизни», я сказав, що в мене є рукопис «у дусі виступу генсека» і попросив передати. Згодом в оформленому протоколі записали, що я «поширював документ, в тому числі давав його Григорію Кочуру, який сам признався, що його прочитав». Відповідно, його «тягали» як свідка. А про газету зі статтею Брежнєва не згадували.

«Про українські протести світ не знав...»

— В українському суспільстві були протести проти окупації сусідньої країни?

— Реакція була гострою і в Україні, і в Росії. У Москві п’ятеро людей вийшли на Червону площу з плакатом «За вашу і нашу свободу». Тоді з’явилася пісенька Олександра Галича, пов’язана з виступом декабристів:

И все так же, не проще,

Век наш пробует нас –

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь,

В тот назначенный час?!

Це було оспівування мужності тих людей. Але задля справедливості слід сказати, що на площі в той момент були телекамери закордонних кореспондентів, з якими попередньо домовилися демонстранти. Це не було схоже на декабристів: вихід на Сенатську площу в 1825 році. Влада була змушена потрактувати цей вчинок як «хуліганство». Учасників акції судили за статтею, покарання за якою не перевищувало трьох років.

Про українські протести світ не знав, хоча вони були драматичніші. Наприклад, 5 листопада вийшов на Хрещатик Василь Макух, облив себе бензином, підпалився і вигукував слова про волю Україні і окупацію Чехословаччини. Це було настільки страшно, що всі вдавали, ніби не розуміють, що відбувається. А може, і справді не розуміли. Його відразу взяли міліціонери, вгасили, і він помер.

Потім, у таборі, я познайомився з Миколою Бондарем — інтелігентним хлопцем, аспірантом Київського інституту філософії, якому дали сім років за те, що він на демонстрації 6 листопада (наступного дня після вчинку Макуха) розгорнув транспарант «Позор КПСС!». Його тут же забрала «швидка допомога» — кагебісти все прораховували... Гадаю, легше написати якусь відозву, ніж виразити свій протест так відчайдушно, як Василь Макух і Микола Бондар.

— Події в Чехії, очевидно, і наслідки найдраматичніші мали в Україні?

— Це було визначення і нашої долі. Відстань між подіями у Чехії і убивством Алли Горської — менше двох років. В Україні репресії були жорстокішими, ніж будь–де. Треба було ізолювати всіх людей, які могли б збуджувати подібні настрої, а інших залякати. Однак це був час протверезіння для багатьох. Празька весна мала великий вплив на партійну еліту, взагалі на інформованих людей. Важливими є свідчення Михайла Горбачова, який замислився про зло системи після того, як у Прагу ввели війська. Визвольний рух з боку сусіда має більший вплив, ніж ми собі уявляємо.

— Але це за умови, що сусід із сусідом контактує...

— Після танків «совєти» заохочували контакти, але чехи перестали їздити. Поїзди з Чехії йшли порожні. Там навіть з осудом дивилися на тих, хто їздить в СРСР. Зіна Геник–Березовська мусила оглядатися, щоб часом про неї не подумали погано, що вона їздить до Києва.

— Тобто в чехів не було думки простягти руку підтримки сусідам–українцям, які ще тяжче поневолені «совєтами»...

— Їм було не до того. Вони вважали, що світ повинен затиснутися в кулак, як вони, і бойкотувати Москву. І стежили за тими, хто цього не робив. А Зіна хотіла використати той момент, адже будь–яка стаття, яку вона привозила «звідти» до Києва (переважно до Михайлини Коцюбинської), ставала для нас ковтком свіжого повітря.

— Сьогодні помітні тенденції Москви відновити контроль не лише над теренами колишного СРСР, а й над соцтабором, хоча ті країни вже в Євросоюзі і в НАТО. Тим часом Чехія потроху забуває про «московський пряник». Та й наш зв’язок з цією країною вже послабився...

— Так, безперечно. Коли я був у Чехії на конгресі Пен–клубу в 1990–ті роки, побачив, що там дуже мало знають про те, як ми реагували на події у Празі. А чеська молодь майже нічого не знає і про самі події. Єдине, що дійшло до свідомості народу — це гасло «До Москви — три тисячі кілометрів», яке чехи у 1968–му клеїли до московських танків. Думаю, що і в нас не досить осмислюється те, що відбулося в Празі. Між нашими народами має бути кращий зв’язок, не лише на рівні контактів із заробітчанами. Нині особливо важливо об’єднувати людей і боротися проти спільних загроз.

ДОСЬЄ «УМ»

Євген Сверстюк народився 1928 року в селі Сільце на Волині. Є автором багатьох книг, численних есе і статей із літературознавства, психології, філософії та релігії. Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка та Міжнародної премії ЮНЕСКО. Відбув 12–річне ув’язнення і заслання у концтаборах за літературні твори, зокрема за книжку «Собор у риштуванні» (Париж, 1970).

Ярослава Музиченко

Жертви політичних репресій

31.08.2008 | Анатолий БЕРШТЕЙН
джерело: www.vremya.ru

Новый учебник истории оправдывает сталинские репрессии...

   

Время новостей, 25.08.08

«Модернизация» отечественной истории, вызвавшая бурное обсуждение в минувшем году, с новой силой возобновилась в нынешнем. Поводом стал состоявшийся в августе, в канун учебного года, сбор учителей истории в Академии повышения квалификации и профессиональной переподготовки работников образования, посвященный преподаванию новейшей истории России.

Напомним, что в прошлом году общественности был представлен учебник Александра Филиппова (с группой соавторов) «История России 1945--2007», вышедший массовым тиражом в издательстве «Просвещение». На этот раз издательство объявило о готовящемся новом учебнике «История России 1900--1945» (судя по всему, того же авторского коллектива), а учителям была роздана его концепция. Как и прежде, планируется сначала написать пособие для учителя, потом его обсудить, а затем издать сам учебник. Судьба предыдущего учебника Филиппова, широко рекомендованного нынче к преподаванию, показывает, что и будущий учебник готовится стать базовым для изучения российскими школьниками. А так как сама концепция обычно не подвергается ревизии, о чем, собственно, и было заявлено на встрече с учителями, к презентованному документу нужно отнестись совершенно серьезно. Тем более основания для этого самые веские.

Как предупреждают авторы, «основное внимание учащихся предполагается сконцентрировать на объяснении мотивов и логики действий власти». Итак, с самого начала нам заявляют: история, которую предлагают для изучения, в первую очередь история власти. Истории людей там нет. Остались лишь цели и средства государства. И хотя слово «оправдание» не значится, во многом это именно история оправдания средств. Ибо трудно представить, что у какой-либо власти нет объясняющих и оправдывающих ее политику мотивов и что она действует вне своей логики.

Вот некоторые тезисы, изложенные в концепции. Россия никогда не уступала по темпам развития другим странам, отставала она лишь в том, «что не являлось ее цивилизационной составляющей, а было заимствованным извне»; царь Николай II был убежден, что отказ от абсолютной монархии, «ослабление вертикали власти» приведет Россию к катастрофе, «поэтому отвергал все те проекты реформ, которые предполагали хоть в какой-то перспективе изменение этого порядка»; с 1914 по 1917 год в России произошла Великая Российская революция по типу Великой Французской; в Гражданской войне виновны в основном большевики, в то же время Белое движение «в ряде случаев выступало альтернативой профашистского толка, из которого вполне могла реализоваться националистическая модель развития»; организованного голода в деревне в СССР не было, он был связан «как с погодными условиями, так и с незавершенностью процессов коллективизации»; в конце 30-х годов, в рамках модернизации в СССР построен не социализм и не капитализм, а индустриальное общество; пакт Молотова--Риббентропа -- ответ на Мюнхенское соглашение; ввод советских войск на территорию Польши в 1939 году -- освобождение территорий Украины и Белоруссии; что касается Прибалтики и Бессарабии, отошедших к СССР в 1940 году, то раньше они входили в состав Российской империи; финская война была выиграна, в результате чего Советский Союз «получил то, к чему стремился»; СССР, возможно, и готовил превентивный удар по Германии, но «при этом Сталин полагал, что следует дождаться сосредоточения войск противника для агрессии, тогда это выглядело бы как мера самообороны, однако летом 1941 года возможностей для таких действий у Сталина еще не было» (таким образом, по существу, признается знаменитая версия скандального Суворова-Резуна); начальные поражения в Великой Отечественной войне носили в основном объективный характер; о депортации народов в годы войны надо говорить с «особой сдержанностью и осторожностью».

По каждому из упомянутых тезисов могла бы состояться отдельная дискуссия. Однако все они отходят на второй план, уступая главному -- фундаментальному по сути оправданию массовых репрессий в период сталинского правления. Причем иногда это оправдание принимает сенсационный характер. Так, признавая факт расстрела польских военнопленных в Катыни сотрудниками НКВД, авторы пишут, что «это был не просто вопрос политической целесообразности, но и ответ за гибель многих (десятков) тысяч красноармейцев в польском плену после войны 1920 года, инициатором которой была не Советская Россия, а Польша». То есть фактически вводится в обиход понятие «справедливого» исторического возмездия.

Если в советских учебниках истории сталинские репрессии либо просто замалчивались, либо подавались как некое «искривление» генеральной линии КПСС, то наши разработчики фактически ищут «рациональные» оправдания действий власти по уничтожению миллионов своих граждан.

Судите сами. Цитируем. «Важно показать две составляющие этой проблемы. Первая относится к числу объективных факторов. Сопротивление курсу Сталина на форсированную модернизацию и опасения лидера страны утратить контроль над ситуацией было главной причиной «большого террора». Являясь единственной партией, ВКП (б) была и единственным каналом «обратной связи» для власти. В итоге под влиянием нараставших оппозиционных настроений в обществе она становилась питательной средой для формирования различных идейных и политических групп и течений, утрачивала свою монолитность. Это грозило не только Сталину утратой позиций в руководстве и даже физическим устранением (что наглядно продемонстрировало голосование на 17-м съезде ВКП (б)). Это создавало угрозу общей политической дестабилизации. Активность эмигрантских группировок усиливала эти опасения. Опыт использования внешними силами «пятых колонн» в других странах (Испания -- самый яркий пример) внимательно изучался руководством СССР. К тому же Сталин не без основания мог считать тех, кто начинал военную карьеру в Гражданскую войну, «выкормышами» Троцкого. Перед войной между компетентностью и преданностью Сталин выбрал преданность командования армией и вообще бюрократии. Вполне реальными были негативные настроения в армейском руководстве, которые не могли быть сброшены со счетов. Это было особенно важно с учетом опасения совершения терактов против руководителей страны. Убийство С.М. Кирова в этой связи стало катализатором уже назревших процессов. Популярными в партийной бюрократии были идеи правых (Бухарина и К), с которыми нужно было вести не только идейную, но и политическую борьбу. Сталин не знал, от кого именно можно ожидать удара, поэтому с его стороны последовал удар по всем известным группам и течениям, а также по всем, кто не был его безусловным единомышленником и союзником. Вторая же сторона вопроса лежит в сфере субъективных причин «большого террора». Она связана, с одной стороны, с доктринальными особенностями большевистской идеологии и практики, а с другой -- с личностью самого Сталина».

После такого анализа авторы делают соответствующий вывод и дают ценные методические указания: «Таким образом, важно показать, что Сталин действовал в конкретно-исторической ситуации, действовал (как управленец) вполне рационально (выделено мною. -- А.Б.) -- как охранитель системы, как последовательный сторонник преобразования страны в индустриальное общество, управляемое из единого центра, как лидер страны, которой в самом ближайшем будущем угрожает большая война».

Рациональный «большой террор», как утверждают авторы, прекратился сразу, как только Сталину стало ясно, что монолитная модель общества создана. И это произошло к лету 1938 года. А дальше, оказывается, начинается другой народно-хозяйственный проект под руководством не менее «эффективного управленца» Лаврентия Берия. «Террор был поставлен на службу задачам индустриального развития: по разнарядкам НКВД обеспечивались плановые аресты инженеров и специалистов, необходимых для решения оборонных и иных задач на Дальнем Востоке, в Сибири. Террор превращался в прагматичный инструмент решения народно-хозяйственных задач».

Осознавая, видимо, что огромные масштабы репрессий не укладываются ни в какую нормальную логику «рационального управления», авторы предлагают шокирующую методику подсчета репрессированных. Снова цитата: «В учебнике следует, безусловно, оценить масштаб репрессий в годы «большого террора». Однако для этого следует четко определить, кого мы имеем в виду, говоря о репрессированных. Думается, было бы правильно, если бы здесь появилась формула, в которую будут включены лишь осужденные к смертной казни и расстрелянные лица. Это позволит уйти от спекуляции на этой теме, когда в число жертв репрессий приплюсовывались все, причем не по одному разу (включая тех, кто лишился работы по политическим мотивам, был исключен из комсомола и из партии и т.п.). А опираясь уже на эту большую цифру, люди, не понимающие, о чем идет речь, говорят уже о таком количестве погибших».

Если следовать предложенной «формуле», то любой умерший в лагерях или во время депортаций не является жертвой репрессий. В этой связи хотелось бы напомнить авторам будущего учебника и издательству «Просвещение», что закон Российской Федерации «О реабилитации жертв политических репрессий», подписанный президентом РФ 18 октября 1991 года №1761-1, еще никто не отменял. А в нем в первой же статье четко и ясно сказано: субъектами репрессии признаются и политзэки, и принудительно помещенные в психбольницы, и лишенные гражданства, и спецпоселенцы, и депортированные... Таким образом, предлагая свою, отличную от юридической трактовки и официально принятой методики подсчета репрессированных, концепция учебника истории попирает уже не только нормы морали, но и вступает в непосредственное противоречие с действующим законодательством.

Заметим, что заведомо неправовые трактовки предполагается тиражировать в массовом масштабе, предлагая их как установки -- российским учителям и как знания -- российским школьникам. Как и базовый тезис концепции, также заявленный авторами, о непризнании факта тоталитаризма в СССР. Хотя в том же законе о репрессиях черным по белому записано: «За годы Советской власти миллионы людей стали жертвами произвола тоталитарного государства...».

...В прошлом году учебник истории России Филиппова подвергся серьезной критике, особенно за попытку приуменьшить масштабы сталинских репрессий и своеобразную трактовку личности самого Сталина («эффективный менеджер»). Прошел год. Эффективный менеджер стал «успешным управленцем». А массовый террор -- разъяснен с «рациональной» точки зрения.

Что же такого произошло за год в нашей стране, чтобы авторы настолько продвинулись в подобного рода изысканиях?

Вісті з пострадянських країн

15.08.2008
джерело: www.grani.ru

Human Rights Watch: Россия использовала кассетные бомбы

   

Представители правозащитной организации Human Rights Watch обнаружили в Грузии свидетельства применения российскими войсками запрещенных международными конвенциями кассетных бомб. Как говорится в заявлении организации, бомбы применялись авиацией против мирных жителей.

В результате российских налетов с использованием кассетных бомб погибли по меньшей мере 11 человек. Правозащитник призвали российские власти немедленно прекратить использование запрещенного оружия.

"Использование Россией этого оружия представляет не только смертельную угрозу гражданскому населению, но и наносит удар по попыткам международного сообщества предотвратить глобальную катастрофу, в частности, в том, что касается использования противопехотных мин", - сказал старший военный аналитик Human Rights Watch Марк Гарласко.

По данным правозащитников, российская авиация использовала кассетные бомбы во время налета на село Руиси Кварельского района 12 августа. В результате бомбардировки погибли три человека, пятеро были ранены. В тот же день в результате взрыва кассетной бомбы в Гори погибли по меньшей мере восемь человек, десятки получили ранения. Среди погибших был голландский журналист Стан Сториманс, израильский журналист Цадок Йехезкели получил серьезные ранения.

Представители Human Rights Watch изучили фото воронок и видеозаписи авианалетов на Гори 12 августа. Как сообщили в организации, на записи видно, что во время налета происходит более десяти взрывов одновременно, что является подтверждением использования кассетных бомб.

Как заявляют в Human Rights Watch, это первый случай использования кассетных бомб со времени второй ливанской войны, когда в применении запрещенного оружия правозащитники обвиняли Израиль.

15.08.2008 13:56

Справка  О кассетных бомбах

В конце мая 2008 года в Дублине на международной конференции было принято предварительное соглашение о запрете на использование кассетных бомб. Протокол о проекте соглашения подписало более чем 100 стран.

Согласно проекту соглашения все запасы кассетных бомб должны быть уничтожены в течение предстоящих 8 лет. Однако в проекте соглашения допускается возможность разработки будущего поколения более "гуманных" кассетных бомб с меньшим радиусом поражения и механизмом самоуничтожения.

Соглашение не подписали Россия, США, Великобритания, Испания, Пакистан, Китай, Израиль, Индия – страны, имеющие наиболее крупные запасы этого типа боеприпасов.

Норвегия, один из инициаторов запрета кассетных бомб, обратила внимание мирового сообщества на то, что неразорвавшиеся бомбы кассетного боеприпаса представляют серьезную опасность для мирных жителей, кроме того особо опасны для детей, поскольку имеют броскую окраску и часто не разрываются при падении на землю.

Кассетная бомба представляет собой оболочку, которая разрывается в воздухе, разбрасывая в районе падения значительное количество поражающих элементов. Кассетные бомбы имеют очень широкую зону поражения и могут оставаться в земле на протяжении нескольких лет, сохраняя детонационную способность.

По материала BBC Russia.com, РБК и Википедии

Вісті з пострадянських країн

31.08.2008
джерело: www.grani.ru

Убит владелец сайта Ингушетия.Ру Магомед Евлоев

   

В Ингушетии убит владелец сайта Ингушетия.Ру Магомед Евлоев. Ранее он был задержан в ингушском аэропорту Магас. Евлоев был снят прямо с трапа самолета сотрудниками правоохранительных органов, сообщает сайт, владельцем которого являлся Евлоев.

Как рассказал радиостанции "Эхо Москвы" руководитель Оргкомитета Общенационального митинга Ингушетии Магомед Хазбиев, Евлоев летел в одном самолете с президентом Ингушетии Муратом Зязиковым. После того, как Зязикова встретил кортеж, тут же к самолету подъехала колонна министра внутренних дел и увезла Евлоева.

По словам Хазбиева, при задержании применялось огнестрельное оружие, была открыта предупредительная стрельба по ногам. После задержания колонна разделилась на шесть частей, поэтому точно определить, куда увезли владельца сайта, не представляется возможным.

Ряд СМИ распространил информацию, что Евлоев только ранен, а не убит, однако сотрудник Ингушетии.Ру в телефонном разговоре с корреспондентом Граней.ру подтвердил, что владелец сайта скончался.

По версии МВД, которую приводит РИА "Новости", при задержании Евлоев пытался выхватить автомат у одного из сотрудников милиции, участвовавших в его задержании, и в результате завязавшейся потасовки был ранен в голову.

Одновременно с этим источник в МВД Ингушетии рассказал, что в машине, где находился Евлоев и сотрудники милиции, "произошел непроизвольный выстрел из пистолета одного из милиционеров". По данным пресс-службы министерства, Евлоева должны были доставить на допрос в рамках расследования уголовного дела, возбужденного по факту взрыва в Назрани у дома местного жителя Хаутиева. Какое отношение Евлоев имел к этому делу, пока остается неизвестным.

В МВД сообщили, что задержание Евлоева проводили сотрудники милиции, прикомандированные в Ингушетию из соседних регионов. Между тем в редакции сайта "Ингушетия.ру" корреспонденту Граней.Ру рассказали, что Евлоева задержали сотрудники республиканского МВД. По сведениям сотрудников сайта, по дороге из аэропорта Евлоеву выстрелили в голову, после чего выбросили из машины. В редакции добавили, что раненого нашли родственники, которые приехали его встречать, они же отвезли Евлоева в больницу. Там он скончался на операционном столе.

Ранее Мосгорсуд подтвердил решение районного суда о закрытии сайта Ингушетия.ру за публикацию материалов экстремистского характера. Главный редактор сайта Ингушетия.ру Роза Мальсагова была вынуждена из-за преследований попросить политического убежища на Западе.

31.08.2008 15:03

 

Справка

Сайт Ингушетия.Ру

Сайт Ингушетия.Ру позиционирует себя как независимый общественно-политический интернет-ресурс с акцентом на новости Ингушетии. Власти республики несколько лет добиваются закрытия сайта. В июне 2008 года Кунцевский суд Москвы удовлетворил просьбу прокуратуры Ингушетии, но защита обжаловала решение.

Вісті з пострадянських країн

01.09.2008
джерело: www.memo.ru

Заявление об убийстве Магомеда Евлоева

   

Правозащитный Центр «Мемориал» расценивает убийство Магомеда Евлоева, владельца оппозиционного сайта «Ингушетия.ru», как очередной акт государственного террора, как демонстративное и циничное преступление.

Складывается впечатление, что после «маленькой победоносной войны» власти отказались от соблюдения хотя бы видимости законности в своих действиях по отношению к тем, кого считают противниками.

Мы требуем быстрого и эффективного расследования этого преступления и привлечение к ответственности его исполнителей и заказчиков.

Міжнародна політика і права людини

14.08.2008 | Александр Черкасов, «Мемориал»

Человеческий масштаб трагедии

   

Что происходит в Южной Осетии, журналистам и политикам было ясно «все и сразу».

Но эта общая картина была, скорее, написана «в целом» не складывалась из мозаики отдельных событий, отдельных сообщений.

В первый же день было озвучено число погибших жителей Цхинвали: тысяча четыреста, тысяча шестьсот, две тысячи...

Для граждан России эти цифры были отнюдь не фантастическими. Ведь Грузия заявила о «наведении конституционного порядка» в мятежной автономии, – именно так официально называлась «первая чеченская» война. В России помнят стертый с лица земли Грозный, когда-то четырехсоттысячный город, где зимою 1994-1995 годов погибли от 25 до 29 тысяч жителей. Цхинвали – на порядок меньше, так что тысячные цифры человеческих потерь не казались невероятными.

Однако эти «чеченские» оценки основывались на проведенных «Мемориалом» опросах тысяч беженцев, каждый из которых мог назвать погибших родственников разной степени родства, знакомых, соседей, – с именами и обстоятельствами гибели. По первым месяцам «второй чеченской» Human Rights Watch собрала сведения о примерно 1300 погибших жителях республики, что, по их оценкам, составляло от одной восьмой до одной пятой от общего их числа.

Однако в лагерях беженцев из Южной Осетии сотрудники Human Rights Watch столкнулись с тем, что люди, например, рассказывали: тела погибших лежат на улицах. Дальше выяснялось, что сами они эти тела не видели, не могут сказать, кто из их знакомых был вот так убит и лежит на улице, но слышали о лежащих телах от других беженцев.

Когда людей спрашивали, сколько всего погибло в Цхинвали жителей, они повторяли только что услышанное по телевизору: «тысяча четыреста... тысяча шестьсот... две тысячи...» Вчера ровно то же самое тысячи люди говорили сотрудникам Human Rights Watch на улицах Цхинвали. Только некоторые «силовики» разводили руками: «откуда мы знаем? кто считал?»

*Но были и те, кто считал. Врачи цхинвальской больницы. Сотрудники Human Rights Watch поговорили с врачами. Всех раненых везли к ним – больше некуда. Почти всех убитых тоже привозили сюда, – врачи настаивают на этом. * Зимой 1991-го, во время первой войны в Южной Осетии, я бывал в этой больнице. Цхинвали – город маленький, и сюда везли раненых не только из города, но и из с ел.

В эту последнюю войну здание больницы было сильно повреждено при обстрелах, врачи перетащили оборудование и койки в подвал, где в чудовищных условиях выполняли свой долг, спасая раненых.

В больницу попала и неуправляемая ракета «Града».

Сильно пострадали и жилые кварталы – представители Human Rights Watch видели и характерные для «Града» повреждения, и части самих неуправляемых ракет.

Системы залпового огня не могут вести прицельный огонь, и их использование по городу нарушает нормы гуманитарного права.

Впрочем, по людям стреляли и прицельно.

Удалось найти подтверждение и тому, что грузинские танки в упор расстреливали подвалы, в которых укрывались мирные жители.

Однако *врачи в больнице утверждают, что за все дни боев к ним поступили двести семьдесят три раненых. В основном – раненых в боях. 6

И сорок четыре тела погибших гражданских, – местных, осетин. Врачи настаивают на том, что к ним доставляли если не все тела погибших в Цхинвали мирных жителей, то почти все.

Тела убитых грузинских военных до вечера 13 августа лежали на улицах, – только вчера их стали запаковывать в мешки. С ними, говорят, будет «работать» прокуратура.

Итак появляются первые цифры: сорок четыре погибших жителей Цхинвали.

Еще несколько человек умерли в госпиталях Джавы и Северной Осетии, куда последовательно доставляли раненых (число поступивших туда раненых соответствует названным в Цхинвали цифрам).

Были не доставленные в больницу и захороненные в самом городе – но их меньше.

Были убитые в осетинских селах.

Суммируя, мы могли бы получить общее число погибших. В самом худшем случае оно будет в несколько раз больше названного медиками. Но не в десятки раз и не на порядки.

А кроме информации медиков, просто-напросто не могло быть никаких иных сведений, на которые могли бы опираться в своих заявлениях о числе погибших мирных жителей официальные лица.* В мирное время есть еще статистика МВД, но в дни боев милиция вряд ли несла службу должным образом...

Бывает, власти озвучивают данные, полученные от врачей и спасателей. Именно так, – постепенно, понемногу нарастало утром 26 октября 2002 года «официальное» число погибших в «Норд-Осте»: «сколько тел вынесли спасатели, сколько учли медики – стольких и называем».

А на этот раз были немедленно оглашены большие числа, неизвестно на ч ем основанные.

Может быть, нам теперь назовут их источник?

Ведь именно огромное число жертв в Цхинвали обосновало и сам ввод российских войск на территорию Грузии, и то, что он был назван «операцией по принуждению к миру».

Впору задуматься о правомерности и соразмерности этой операции. * Впрочем, это отдельная большая тема.

Зададимся другими вопросами: как могло случиться, что эти тысячи людей не погибли в Цхинвали?

Если вспомнить аналогию с Грозным, то, очевидно сама операция грузинских сил напоминала, скорее, не новогодний штурм города российскими войсками, а провалившуюся атаку 26 ноября 1994 года. А если вернуться в Южную Осетию, то эта атака была сопоставима с действиями грузинских сил в январе 1991 года. Не российский размах.

Кроме того, к счастью, большинство жителей успело покинуть город до начала событий. Чтобы убить две тысячи из оставшихся, город нужно было бы в прямом смысле слова стереть с лица земли.

Это в России, ставшей с колен на четвереньки, привыкли к тысячным цифрам людских потерь.

Человек исчезает – вместе с прочими «частностями и подробностями».

Данные Human Rights Watch возвращают нас к человеческому масштабу ощущения горя.

Для маленькой Южной Осетии, для осетинского народа, пережившего в последние годы немало горя, каждый погибший – трагедия.

Траур в Осетии продолжается. Вечная память.

Міжнародна політика і права людини

14.08.2008 | Андрей Илларионов

Вторая грузинская война. Предварительные итоги

   

1. По своему сценарию проведенная война стала блестящей провокацией длительно готовившейся и успешно проведенной российскими силовиками, практически полностью воспроизведшими на другом театре и в другое время «поход Басаева в Дагестан» и начало второй чеченской войны в 1999 г.

2. В новой обстановке у грузинского общества может появиться возможность легитимизации идеи признания де-факто утраты Грузией Южной Осетии и Абхазии.

3. Военные потери Грузии больше, чем России. В то же время финансовые, внешнеполитические, моральные потери России более значительны, чем Грузии.

4. Российское руководство не достигло своей главной цели смещения Михаила Саакашвили, изменения политического режима в Грузии, отказа ее от членства в НАТО. Скорее наоборот.

5. Международно-признанным агрессором, введшим свои войска на территорию другого государства члена ООН, стала Россия. Международно-признанной жертвой агрессии стала Грузия.

6. Россия оказалась практически в полной внешнеполитической изоляции. Интервенцию России в Грузии поддержала только Куба. Ни Иран, ни Венесуэла, ни Узбекистан, ни даже Белоруссия не сказали ни слова в поддержку России.

7. Политическая «восьмерка» де-факто превращена в «семерку». Серия внешнеполитических поражений российского руководства, начатых «революцией роз» в 2003 г. и «оранжевой революцией» в 2004 г., продолженная Бухарестским саммитом НАТО в апреле 2008 г., пополнилась новым провалом.

8. Российскому руководству «удалось» главное то, во что современный мир не мог (не хотел) поверить – возрождение страха перед «русским медведем». Этого страха и этого (пусть временного) бессилия мир долго не забудет.

9. Российские граждане, не имевшие доступа к иным источникам информации, кроме официальных, оказались в полной информационной изоляции. Степень манипулирования общественным мнением, а также степень и скорость доведения общества до массовой истерии являются бесспорным достижением режима и представляют бесспорную и беспрецедентную угрозу российскому обществу.

10. Институциональная катастрофа, о предчувствии, прологе и начале которой уже приходилось говорить, происходит на наших глазах. Главной (хотя и не единственной) ее жертвой являются российские граждане.

11. Война помогла проявить истинные лица некоторых так называемых либералов и демократов, до нее осуждавших «постимперский синдром», но при ее начале поспешивших прогнуться перед властью, призвать к «походу на Тбилиси», потребовать укрепления силовых структур.

12. Единственной общественно-политической организацией, участники которой смогли сформулировать разные позиции по поводу войны (в том числе и те, с которыми я принципиально не согласен) и начать обсуждать их, стала Национальная ассамблея. Тем самым на деле (в том числе в условиях кризиса) было продемонстрировано, что в настоящее время именно она, лучше, чем какая-либо иная структура, выполняет функции протопарламента.

13. Война еще раз подтвердила справедливость важнейших принципов поведения моральных российских граждан по отношению к нынешней российской власти:

не верь,

не бойся,

не проси,

не сотрудничай.

13.08.08

 

Бюлетень "Права Людини", 2008, №23

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори