пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200825
№25
2008

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

11.09.2008

Заява Оргкомітету Громадянської Асамблеї України

   

Політична боротьба за владні повноваження поміж представниками усіх гілок влади, політичними партіями та блоками, представленими у Верховній Раді, дедалі більше набирає обрисів «тотальної війни», наслідком якої буде остаточне руйнування Держави. Недотримання обіцянок, як взаємних, так і даних виборцям, постійне порушення чинного законодавства, безвідповідальні і деструктивні для національної безпеки дії та заяви, нівелювання державних інститутів свідчить про системну кризу владної та політичної еліт.
Особливе занепокоєння викликає факт повного відчуження влади від народу, усунення громадян від впливу на політичні процеси, які відбуваються в країні. Останні заяви політиків щодо змін до Основного закону та підняття виборчого бар’єру свідчать про наміри назавжди обмежити права та свободи громадян України і законсервувати породжені штучним хаосом можливості необмеженої сваволі «еліти».
Нагадуємо, що учасники Громадянської Асамблеї України у 2007 та 2008 рр. (понад п’ятсот представників громадянського суспільства) заявляли, зокрема, про необхідність:
Відмовитись від використання конституційного процесу для досягнення політичних переваг. Припинити будь-які спроби внесення змін до Конституції без широкого громадського обговорення та впровадження інституту установчої влади.
Забезпечити законодавчий механізм здійснення народом установчої влади. Ухвалити нове виборче законодавство, законодавство про референдуми, об’єднання громадян та законодавство про політичні партії, що передбачатиме радикальне покращення якості та прозорість політичного процесу в Україні.
Змушені констатувати: голос громадськості не було почуто ні владою, ні політикумом, і саме це, на наше переконання, стало одним із каталізаторів чергової (і, вочевидь, не останньої) політичної кризи, критично небезпечної за поточних зовнішніх умов.
Вважаємо недоцільним та неприпустимим підвищення відсотку виборчого бар’єру, оскільки це обмежить волевиявлення громадян та їх конституційні права.
Заявляємо рішучий протест проти практики жонглювання питаннями національної безпеки, вартість якої для України є незіставною з майбуттям будь-якого політика чи політичної сили.
Переконані, що подальше нехтування громадською позицією та вимогами призведе до остаточної дискредитації відповідних можновладців, політиків та політичних сил з подальшою їх маргіналізацією. Зі свого боку гарантуємо якнайширше донести до відома кожного громадянина про осіб та сили, які брали собі таку безвідповідальну позицію.
Ми також наголошуємо, що мірилом оцінювання політиків є не змагальна гучність їхніх заяв, а єдино підтверджене реальними діями ставлення до прав і свобод громадян, до захисту національної безпеки України, і що у разі подальшого штучного загострення ними політичної ситуації, спроб змінити Конституцію на догоду вузькопартійним інтересам або політичним амбіціям окремих політиків ми зробимо відповідні висновки і закличемо суспільство до адекватної реакції.
Тільки відкрита суспільна дискусія із якомога ширшим залученням політичних партій, громадських організацій та усіх небайдужих громадян може вивести країну з політичної нестабільності та гарантувати подальший суспільний поступ України.
11.09.2008, м.Київ

Політика і права людини

05.09.2008

Звернення Українського Католицького Університету до академічної спільноти України

   

Дорогі колеги!

Цими днями Україна переживає нове потрясіння: вона раптом знову отримала парламентську кризу.

Перші осінні дні роботи Верховної Ради засвідчили, що літні канікули українські політики витратили на улюблене заняття козацьких старшин – готування підступу й змови. Наче їм не відомо, чим це все закінчилося для тих же козацьких старшин…

Жодна сторона не є невинною у цьому конфлікті. Кожна почувається жертвою підступності інших, хоч сама у зручний момент також вдається до негідної змови.

Азарт суперництва й жадоба булави затулили увесь виднокрай. Як тут помітити, що національні інтереси перетворюються лише на синьо-жовту стрічку, якою обгортають пишний набір відвертих егоїзмів?

Комусь може здатися, що така жорстка лексика звучить дивно в устах академічної спільноти. Адже мовчати і зберігати нейтральність – це давня прагматична мудрість, якою оберігало себе від заглади керівництво радянських навчальних закладів.

Але як ми, навчальні заклади України, можемо виховувати нове й морально стійке покоління, коли ось уже сімнадцятий рік український політикум, помимо рідкісних моментів духовного просвітлення, незмінно дає приклади цинічного нехтування Божими законами й аморального ґвалтування правди?

Настав час відверто сказати усім, обдарованим владою: у створених вами суспільних умовах виховати людину в повазі до влади неможливо. Розчарування молоді у всіх без винятку політичних партіях, презирство до державних службовців, нігілістичне заперечення верховенства права чи намагання за всяку ціну емігрувати з України – все це ті хробачливі плоди негідного урядування, які обтяжують сумління власть імущих.

Утім, ми не схильні обмежуватись лише осудом влади. Настав час іспиту і для самих навчальних закладів.

Адже поголовна більшість тих, кого суспільство сьогодні схильне засуджувати, має закінчену вищу освіту. Їхній світогляд і перші суспільні навички сформувалися у стінах рідних їм університетів. Чи не є це для нас сигналом, що знання, що їх дають університети своїм вихованцям, не оперті на стійкі моральні принципи, а тому стають руйнівними?

Ми переконані, що нинішня криза є тим моментом істини, який повинен розкрити й перед академічною спільнотою України усю нашу відповідальність за моральне вихолощення освіти.

2004-го року ми повірили, що помаранчевий зрив України відновить повагу її політичних еліт до моральних засад державного будівництва. Насправді ж після короткої паузи девальвація цінностей стрімко продовжилась. Символом цієї девальвації стало знецінення слова, яке в устах державних мужів перестає бути носієм правди.

Проте університет – це місце, де знають: слова повинні мати ціну! Бо Слово є Бог, і коли плоть слова точить шашіль облуди, суспільство таке не встоїться. Ми не маємо права мовчати, адже саме мовчазна згода суспільства миритися з тотальним суперництвом насправді уможливлює його.

Демократія гарантує плюралізм переконань і політичних позицій, але також передбачає, що носії розбіжних переконань не вдаватимуться до самознищення, тягнучи за собою всю країну. Бо засліплене суперництво не минає само собою – воно призводить до цілковитої руйнації системи.

Ми закликаємо академічну спільноту зробити все можливе для того, щоб зупинити руйнацію української державності й сприяти національному порозумінню.

Державні мужі України повинні почути наше слово. Повторюємо, ми не маємо права мовчати. Спільним нашим голосом зупинімо суперництва – і хай благословить Господь Україну!

05.09.2008, [12:15]

Катування та жорстоке поводження

09.09.2008 | Марина Говорухіна

Прокуратура звітує перед правозахисниками про розслідування випадків катувань

   

26 червня в рамках акції «Проти катувань» Українська Гельсінська спілка з прав людини направила до Генеральної прокуратури України інформацію про факти катувань в усіх регіонах України, отримані та перевірені правозахисниками.

Як водиться, Генеральна прокуратура розіслала інформацію до своїх колег з областей.

У серпні УГСПЛ почала отримувати відповіді. Зокрема інформація надійшла від прокуратури Хмельницької області щодо подій в Ізяславській колонії.

Нагадаємо, що у 2007 році майже всі засуджені Ізяславській колонії № 31 (більше 1200 чоловіків) оголосили голодування на знак протесту проти свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття і принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і медичного обслуговування. Однією з вимог ув’язнених було відсторонення від керування колонією її начальника, його першого заступника і заступника з режиму. У той же день в колонію приїхала комісія Державного департаменту з питань виконання покарань, і вже ввечері голодування було зняте. А 22 січня 2007 року в колонію був уведений спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Вони жорстоко побили більше 40 в’язнів, яких спеціально для цього привели до штабу, – саме тих, хто заявив комісії про вимоги засуджених. У результаті побиття засуджені одержали тілесні ушкодження: перелами ребер, кісток, носів, вибиті зуби тощо. Одразу після цього їх розділили на дві групи і перевезли в Рівненське та Хмельницьке СІЗО, буквально в тому одязі, в якому вони були, усі їхні речі залишилися в колонії. В СІЗО в’язнів знову жорстоко били. У подальшому вони були етаповані в інші колонії продовжувати відбуття покарання.

На звернення правозахисників щодо перевірки цього факту, прокуратура Хмельницької області зазначила, що ніяких недозволених заходів та фізичного впливу до засуджених не застосовувалося. В порушенні кримінальної справи відмовлено.

Прокуратура Хмельницької області відповіла також на звернення і щодо Івана Нечипорука , до якого у відділенні міліції застосовували тортури вимагаючи зізнання у вбивстві. Нечипорук розповів в суді про те, як його катували, зокрема: «йому спочатку наділи наручники, в кільце рук просунули коліна, під коліна підвели лом, кінці якого поклали на край столів. Крім того до ніг причепили шнури та стали пускати електричний струм. Щоб він не кричав, рот затискали подушкою».

Суд першої інстанції, зважаючи на підтверджені факти катування, виправдав обвинуваченого. Проте, апеляційна та касаційна інстанції засудили його до 15 років позбавлення волі.

Що ж каже прокуратура? За повідомленням цього органу: «Ніяких тортур та катувань до Нечипорука не застосовувалось. Підстав для прокурорського втручання не вбачається».

Направила до УГСПЛ свою відповідь і прокуратура Кіровоградської області щодо справ Грущака та Куяна.

Прокуратура повідомила, що стосовно перевищення службових повноважень працівниками міліції відносно громадянина Грущака, порушена кримінальна справа, яка знаходиться на розгляді у суді.

Що ж до громадянина Куяна, то відносно працівників міліції, що заподіяли йому середньої тяжкості тілесні ушкодження, кримінальна справа теж була порушена. Проте, чомусь факти нанесення тілесних ушкоджень свого об’єктивного підтвердження не знайшли, і справу було закрито.

Про інші відповіді, які надійдуть до УГСПЛ від обласних прокуратур, ми будемо вас інформувати на нашому сайті.

08.09.2008  

Катування та жорстоке поводження

10.09.2008

Відкрите звернення до Міністра внутрішніх справ стосовно катувань в міліції

   

Шановний пане Міністре!

Шановні помічники Міністра!

 

 

Не дивлячись на всі позитивні зрушення та ініціативи Міністра Внутрішніх Справ та його команди останнім часом намітилась негативна тенденція в роботі органів МВС на місцях.

Хочу навести кілька красномовних приклади, що не все так добре в датському королівстві.

 

По-перше, почастішали випадки найгрубіших порушень Закону,  в т.ч. і катувань в міліції, з боку осіб керівного складу МВС на місцях (рівень зам.начальників райвідділів тощо). Виглядає так, що Міністерство втратило можливість контролювати ситуацію на місцях. І що Міністерство і деякі райвідділи міліції існують окремо. В них – керують свої „міністри", панують свої  „закони" , а точніше – беззаконня та повне свавілля.

Ось один із прикладів. Так один із колишніх спів-керівників Дарницького райвідділу міліції в м. Києві, який мав звання підполковник міліції на той момент, в присутності підлеглих (5-6 молодших за званням офіцерів) особисто катував 18-ти річного підозрюваного аби примусити його давати показання проти себе. При цьому, як з’ясувалось вже в суді при розгляді  кримінальної справи,  цей підполковник міліції брав підозрюваного і бив його головою о залізобетонну стіну, бив його по колінним чашечкам – і так до втрати свідомості тощо.

Кінець-кінцем він таки примусив невинувату особу „взяти на себе" вбивство, яке він не вчиняв. На даний момент мій підзахисний Новіцький Євген, який під примусом та в результаті застосування до нього катувань написав „явку з повинною" – вже майже 16 місяців перебуває під вартою в Київському СІЗО – доки іще триває суд. Але вже цілком очевидно, що обвинувачення вичерпало всі докази, і виявилося – що дана особа дійсна невинувата. І що це – помилка слідства, що справжні вбивці розгулюють на свободі.

І що ми бачимо в результаті? Службове розслідування даних фактів незаконного поводження з боку працівників міліції фактично не проводилось. Ані цей підполковник, ані його підлеглі із Дарницького райвідділу Києва, які теж катували мого підзахисного Євгена Новіцького і вибивали із нього зізнання у скоєнні злочину, якого він не вчиняв, - не понесли ані кримінальних, ані дисциплінарних, ані навіть дисциплінарних стягнень.

Навпаки за досягнення в розслідуванні даного злочину та інших злочинів, напевно, із застосування в т.ч. тих самих незаконних методів підполковник із Дарниці отримує підвищення в званні – і нову посаду – перший зам. начальника Солом’янського райвідділу міліції в м. Києві.

Виклики до суду в якості свідка полковник ігнорує повністю, на судові засідання - не з’являється (починає „хворіти" тощо). І без того затягує розгляд кримінальної справи в суді.

Другий випадок, про те, як прапорщик областю командував. Даний випадок мав місце в м. Житомирі в березні 2008 року. Працівники ДАЇ м. Житомира без особливих на те причини вирішили познущатися над офіцером погран.військ Валентином Колійчуком. Колійчука було жорстоко побито групою працівників ДАІ (Колійчук в результаті отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження і майже 3 місяці провів на стаціонарному лікуванні). Потім аби „замести" сліди вчиненого злочину, один із прапорщиків житомирського ДАІ, який найбільш завзято його бив, облив одежу Колійчука горілкою, і повіз його на мед.огляд оформляти факт алкогольного сп’яніння. Пізніше, експертиза крові показала, що Колійчук не був у стані алкогольного сп’яніння.

Працівники житомирського ДАІ склали рапорти та відібрали письмові пояснення від імені неіснуючих свідків (показання 5-ти із 7 свідків були сфабриковані) і передали їх до Корольовського районного суду (дану інформацію може підтвердити Військова прокуратура Житомира, яка розслідувала дану справу), де, навіть без виклику підозрюваного Колійчука було заочно визнано винним у вчиненні злісної непокори працівникам міліції за ст. 185 КпАП.

Аж до кінця літа 2008 року ані служба внутрішньої безпеки МВС в Житомирській області,  ані прокуратура Житомирської області не побачила жодних порушень Закону в діях працівників ДАІ. Проте 28.08.2008 Уповновжений Верховної Ради з прав людини відкрила провадження в цій справі та доручила Генеральній Прокуратурі та МВС розслідувати цей кричущий випадок беззаконня.

І останнє. Почастішали випадки грубого втручання в роботу адвокатів (шляхом несанкціонованого прослуховування мобільних переговорів тощо) та застосування працівниками міліції, які перебувають під слідством (за фактами незаконного поводження, перевищення влади та службових повноважень), погроз до свідків та скаржників –жертв катувань, і аж до погроз фізичною розправи щодо останніх. Приклад – нещодавна справа щодо вокзальної міліції Лінійного управління Південно-Західної залізниці у місті Києві.

Двоє будівельників (Вородай та Переста) стали жертвою немотивованого насилля, яке застосовувалось до них працівниками міліції Київського залізничного вокзалу. Після прес-конференції 15.08.08 в Інтерфаксі, присвяченої цьому кричущому випадку беззаконня та свавілля з боку працівників міліції, які розстрілювали ні в чому неповинних громадян Вородая та Переста з пістолету (з гумовими набоями,  в т.ч. стріляли в пах та інші частини тіла!!!) – нами були направлені скарги в усі інстанції. Одна із скарг була передана особисто мною заступнику керівника міліції Лінійного управління Південно-Західної залізниці у місті Києві. Після чого почали прослуховувати мій телефон. Почалися дзвінки невідомих осіб на телефонні номери моїх близьких та знайомих (вважаю, що таким чином шукали, „вираховували" Пересту та Вородая). Їх таки вирахували. І вже 4-5 вересня 2008 року потерпілому від катувань Вородаю почали телефонувати на мобільний телефон невідомі особи і вимагати аби він забрав (відкликав) свою заяву із транспортної прокуратури міста, інакше – в нього з’являться проблеми зі здоров’ям...

Вважаю, що якщо як в цьому випадку – правди ніде діти, і якщо особи – працівники МВС  перебувають під слідством, то  центральний апарат Міністерства і Міністр повинні були б відсторонити даних офіцерів від виконання службових обов’язків (принаймні тимчасово – до кінця розслідування). 

Отже, вважаю, що всі вищевикладені факти свідчать про те, що стан справ із дисципліною і дотриманням законності в своїй роботі працівниками міліції – незадовільний. Ані Міністр (при всій повазі), ані Кадрова служба міністерства, ані служба внутрішньої безпеки МВС (як центральна так і на місцях) не в силах зупинити потік насилля, жорстокості (як мотивованої так і немотивованої) та свавілля, яке супроводжує роботу міліції останнім часом. Потрібні – кардинальні рішення, нові підходи.

Необхідно відсіяти „зерна від плевел". Потрібна безкомпромісна, жорстка, принципова позиція міністра та центрального апарату МВС в усьому, що стосується ефективного, повного та швидкого розслідування даних і подібних до цих фактів. Покарання винних працівників міліції, які практикують тортури, катування та знущання над мирними громадянами в своїй повсякденній роботі (необхідно широко застосувати до таких нерадивих працівників не тільки дисциплінарні стягнення, але й звільнень з лав органів внутрішніх справ, передавати побільше таких матеріалів до прокуратури з метою порушення кримінальних справ тощо). Тільки в цьому випадку органи внутрішніх справ зможуть очиститися від „оборотнів в погонах", нерадивих та непрофесійних кадрів. І тільки тоді звання працівник міліції матиме позитивне забарвлення, асоціюватиметься із Законом, викликатиме повагу та довіру у громадян.

Веремієнко Олег Ігорович,

Адвокат

м. Київ, 10.09.2008

+38-050-947-5564

http://avvocato-oleg.livejournal.com/

 

Соціально-економічні права

16.09.2008 | Віктор Марголін

Хіба це можна називати владою

   

Те, що відбувається в Зачепилівському районі останніми роками, якщо назвати «безпредєлом», то це мало про що говорить. Нинішня влада нас привчила до всякого роду потрясінь, на які ми вже і уваги особливої не звертаємо. Адже не працює парламент неділю, чи навіть рік, ну і що? Це «задоволення» обходиться нам не дешево, але хто над цим замислюється? От вам і менталітет. А в інших країнах такі вибрики влади народ оцінює зовсім по-іншому.
Якщо в столиці все дозволено, то чому б в районі місцевому керівництву не скористатися унікальною можливістю вседозволеності. І такі кадри знаходяться. Голова РДА відверто заявляє про те, що сьогодні немає різниці, хто сидітиме в цьому кріслі. І дійсно, з цим погодитись не важко. Для мене особисто це не є якоюсь таємницею і я відповідально стверджую, що районом реально управляє голова суду з допомогою вірного йому прокурора.
Я, як колишній працівник та спеціаліст сільського господарства, порівнюю наш район п’ятнадцятирічної давнини із теперішнім його станом. Скажу відверто, що приємно чути, як в сусідньому Красноградському районі комп’ютери на тваринницьких фермах застосовують, а в нас продовжуються пошуки: що можна ще вкрасти. Останній щебінь з фундаментів колишніх ферм дістають…
Перед виборами губернатор приїхав до нас, дещо наобіцяв і ми повірили. Проходять роки, але звітувати до нас ніхто не поспішає. Відкупилися від нас комп’ютерним класом в школі - і все. Але ж не милостині ми чекаємо. Нам сьогодні потрібна відповідальна, справедлива, порядна влада. Ми втомились спостерігати щоденний грабіж села, району, держави…
Сьогодні в районі тільки й розмов: розібрали фундамент Миколаївської школи, почали розбирати Сомівський клуб, думають поміняти русло річки Оріль, збираються приватизовувати ліси, річки, озера, продали трьохповерхову недобудовану Зачепилівську середню школу і т. д. Якщо так «успішно» діло ітиме й далі, то можна буде стати свідком, коли почнуть розбирати приміщення РДА та районної ради. Тут мені на думку прийшла ідея: можливо не слід так турбуватися про нинішню владу, адже така влада нам не так уже й потрібна.
Щодо вищезгаданої школи, події відбувались наступним чином.
В 1987 році розпочалося будівництво школи. Школа була розрахована на 1296 учнівських місць. Замовником її будівництва було управління капітального будівництва ОДА. Була збудована коробка і дах. Через брак коштів протягом останніх 15 років будівництво не велось. В листі заступника голови ОДА Л.Бєлової читаємо: «Існуюча Зачепилівська школа розташована у 5 будівлях, де навчаються 656 учнів. Всі будівлі 50-х років спорудження. Є нагальна потреба у проведенні значного їх капітального ремонту, тому у завершенні будівництва нової школи є потреба».
Від себе зазначу, що наш район не мав своєї досить потужної будівельної організації, яка б могла побудувати цей об’єкт. Тому на будівництво школи вольовим рішенням місцевої влади з трудових колективів селища направлялись десятки людей. Таким чином будівництво школи стало справою всенародною. Що сталося зі школою читач, очевидно зрозумів. Трохи більше року знадобилося для того, щоб те місце, яке можна було назвати майбутньою школою, нові хазяї зрівняли із землею. Для цього знайшлися люди, могутня техніка, кошти. Думаю, що самим видатним ілюзіоністам такий фокус не під силу. Тому я звернувся до голови РДА Загнія І.І. та його тестя - голови районної ради Бєжанова М.В. зі скромним запитанням: «Як все це могло статися?» Обидва неначе змовились і відповіли, що до цього вони не мають ніякого відношення. Уявляю, що було б з цими горе-керівниками, якби таку відповідь вони надали нині покійному губернатору Масельському О.С.
Можна багато писати на цю тему, та навряд чи моя проза буде кращою за слова місцевого поета, які дійшли до мене:
Один із цих моментів – наша школа
Що будувалась надцять літ підряд
Чимало гаражів зросло довкола
Де брали цеглу хтось дізнається навряд.

Та раптом зник наш довгобуд
Немов і не стояв отут
Коли , куди, чому, за скільки, де?
Хто відповіді дасть окрім тебе?

Сльози наступають на очі та школи вже нікому не повернути. Можливо для великого міста це була б і не така вже велика втрата, а для нашого селища це майже все. З молотка продали надії та сподівання всіх поколінь нинішніх зачепилян.
В цій історії слід відмітити, що ряд депутатів районної ради намагалися вияснити як все це сталося зі школою і відповідний запит був направлений до прокуратури Зачепилівського району, яка жодних серйозних порушень не виявила.
Я дозволю собі не погодитись з такою думкою прокурора району Комара Р.В. Така моя думка була підсилилася після того, як до моїх рук потрапила довідка від 5.02.08 р. , яка видана Зачепилівським виробничим управлінням житлово-комунального господарства в тім, що недобудована будівля школи на баланс ВУЖКГ не ставилась і не знаходиться. Це був майже шок. Відразу появилось декілька питань. Наприклад, як могло підприємство продавати те, чого в нього ніколи не було і немає? За що саме було отримано кошти? Наскільки законним було проведення аукціону? Як було виконане рішення сесії селищної ради від 4.09.06 р.? Яким чином і хто визначав стартову ціну об’єкта? І т. д.
Одержавши саме таку інформацію вже не обов’язково мати диплом юриста, щоб зробити єдино вірний висновок про те, що в діях причетних осіб в цій афері є склад злочину. Те , що його не бачить Зачепилівський прокурор, зовсім не означає, що його немає. З’являється наступне питання: чому він цього не бачить? Можливо є якась зацікавленість в цьому?
Намагаючись об’єктивно розібратися в причинах скоєного я звернувся до РДА, районної ради, селищного голови з відповідними питаннями. Те, що нинішня влада не є творцем, ми мали нагоду переконатися, але щоб ось так безцеремонно, нагло, серед білого дня пограбувати свій народ – цього ніхто не чекав. Так от, районна рада надала копію свого листа до прокурора району. Щоб одержати відповідь прокурора була дана рекомендація звертатися саме до прокурора. Такий запит був йому направлений 11.08.08 р., але від конкретної відповіді прокурор району ухилився. Районна державна адміністрація вирішила промовчати. Селищна рада в особі її голови – Запорожця Г.І. фактично проігнорувала інформаційний запит, в якому були поставлені наступні питання:
1. Хто і коли передав недобудовану школу у власність селищної ради;
2. Кому селищна рада передала школу для подальшої продажі;
3. Чому об’єкт продавав Хохлюк О.О. від імені ПУ ЖКХ;
4. Кому поступили кошти від продажі школи і як вони використані;
5. Яким чином Запара В.В. став учасником аукціону, тоді як його пропозиція була відсутня;
6. Хто буде будувати спортивний майданчик;
7. Чи є у вас в наявності акт про аварійність будови і ким він складений;
8. Хто дав дозвіл чи вказівку на початок демонтажу школи;
9. Чому не розглядалось питання про добудову чи реконструкцію школи;
У своїй відповіді селищний голова по суті ухилився від відповідіей на поставлені запитання. Тому 11.08.08 р. прокурору району був направлений лист в якому мною оскаржується сам факт заперечення можливості надання такої інформації селищним головою, що суперечить вимогам Закону України «Про інформацію» та конституційному праву громадян на доступ до публічної інформації. У мене є сподівання, що прокурор «не підведе» селищного голову, який рекомендує мені звернутися до органів, які відповідно до закону, мають право провести перевірку та надати вичерпну інформацію стосовно правомірності прийнятого рішення по демонтажу школи.
Заради справедливості в цьому питанні слід відмітити, що прокурором району був внесений припис про усунення порушень вимог Закону України «Про інформацію» і зобов’язано селищного голову надати відповідну інформацію. Таким чином, селищний голова на 15 аркушах дав відповідь на перше питання із дев’яти поставлених. Знову я вимушений звертатися до райпрокурору і т. д.
Звичайно, я можу лише здогадуватись, як все відбувалось. Одна із можливих версій виглядає так. Дядькам в обласному управлінні капітального будівництва наш довгобуд (а у них він був на балансі) наїв оскомину і вони шукали шлях, як його позбутися. Приблизно років п’ять тому керівництво району вже одержувало пропозицію про прийняття будівництва на свій баланс. Тоді в наших керівників хватило мудрості відмовитися від такої пропозиції, так як добудувати об’єкт своїми силами не могли. Але в селищі та РДА змінилось керівництво і змінилась думка. Об’єкт передали на баланс (можливо) до РДА , а вже потім школа була передана на баланс до селищної ради. На сесії селищної ради депутатів переконали в доцільності саме такого шляху, от вони і проголосували. На сесії питання було сформульовано так: «Про надання згоди на прийняття у комунальну власність громади недобудованої школи, подальшого демонтажу, продажу та будівництва спортивного майданчика». Читаючи такий документ складається враження, що школу розібрали з метою будівництва спортивного майданчика. Думаю, що на той час ніхто депутатам не пояснював, що об’єкт буде проданий дядьку, родом, очевидно, з Вірменії, який не збирається будувати з одержаних матеріалів, наприклад дім для учителів та лікарів Зачепилівки і навіть той же спортивний майданчик. Тобто, якби з наявних будматеріалів було хоч би що побудовано, то всю цю операцію не було б навіть морального права називати аферою. Як по іншому можна розуміти цю ситуацію, коли школу почали розбирати, а навіть жалюгідні кошти за неї не були виплачені покупцем. Ось такий «інвестиційний» проект був запропонований нам нашою рідною владою.
На випускний вечір до Зачепилівських школярів завітав сам Аваков А.Б. Тому перед його приїздом «будівельний» майданчик привели в порядок. Знайшлися люди і техніка , яка зрівняла все з землею, зробили, як на столі. Правда без спортивного майданчика. Та не вспіла пилюка сісти за машиною губернатора, як знову знайшлися хазяї, почали розкопки, знаходять фундаментні блоки. Куди їх і хто везе – невідомо. В цей же час в селищній раді приймають рішення про підвищення плати за воду більше ніж у два рази.
Якби трапилося чудо і мене запитали: що тепер треба робити? Я б відповів, що народ повинен знати своїх «героїв». Необхідно потребувати від прокурора області Сінчука В.Л. відкрити карну справу. Через суд, тільки не Зачепилівський, договір купівлі-продажу та аукціон визнати незаконним. Все зруйноване до останньої цеглини та плит перекриття продати прокурору району та голові суду по нинішнім цінам. Виручених коштів буде достатньо для будівництва нової школи, нехай і меншої за розмірами. Все останнє хай би було на розсуд незалежного суду, якщо він є. Але ж не судити нам прокурора та голову суду. В нашій державі це робити якось не прийнято. Маємо те, що маємо.
Маючи редакційне завдання газети «Новий стиль» я зібрав деякі документи щодо долі вищевказаної школи. . 14.07.08 р. на своєму мопеді я поїхав в с. М.Орчик, в район так званої «дачі прокурора» і там сфотографував великі кучі залізобетонних виробів. Там мене зупинили, штучно створили ДТП, а 24.07.08 р. до моєї квартири завітав молодий незнайомець. Він попередив мене про те, що коли я буду писати листи, скарги на прокурора та голову суду, то вони почнуть діяти, починаючи з моїх дітей. А щоб їм не приїжджати в масках, то мені слід покінчити писати… Хто прислав цього чоловіка - здогадатися не важко. Та пройшло вже два місяці, а Генпрокуратура, облпрокуратура, СБУ по даному питанню вирішили відмовчатися. Ось в таких умовах вимушений працювати я, як кореспондент.
На місці зруйнованої школи розпочато будівництво спортивного майданчика. Яким він буде – подивимось, але це мало втішає розум і серце зачепилян, в яких залишились почуття честі та совісті. Кучі залізобетонних виробів, які складені в багатьох місцях по району, є німими свідками тому, хто сьогодні хазяїн та влада в Зачепилівці. Люди говорять, що це обласна влада виділила кошти із державного бюджету на будівництво спортивного майданчика.

Право на охорону здоров’я

16.09.2008 | Інна Сухорукова

«Безкоштовна» медична допомога, або як врятуватись від стихійного лиха вітчизняної медицини

   

Відразу засвідчимо – врятуватись від цього стихійного лиха дуже важко, бо кожен хоч інколи буває пацієнтом. Але питання загострюється, коли людина вимушена позапланово лікуватись в стаціонарі. Позаплановим ми називаємо будь яке лікування в стаціонарі, до якого людина не готується заздалегідь і, звичайно, не накопичує гроші та ліки.
За статистичними даними, в Україні хворих госпіталізують дуже часто. На стаціонарне лікування припадає в 3,2 більше випадків ніж у Європі, де більшість хворих лікується амбулаторно. Це обумовлено розвалом первинної ланки медичної допомоги: так, потреба в районних і сімейних лікарях набагато більша.
Україна має лише 3354 з 33 тисяч необхідних терапевтів. Отже за таких умов держава витрачає кошти на дороге стаціонарне лікування. І отут замислимось, чи тільки для держави воно коштовне. І як виконуються в нашій країні положення ст.49, п.3 Конституції України:
«Держава створює умови для ефективного і до-ступного для всіх громадян медичного обслуговуван-ня. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.»
Положення цієї статті були розтлумачені Конституційним Судом України. Суд підтвердив положення про безкоштовність медичної допомоги в комунальних і державних медичних закладах. І тепер, навіть обов’язкове медичне страхування можна вводити на законотворчому рівні, тільки змінивши положення ст.49 КУ,
Таким чином, шановні читачі, ви, як бачите, можете, за законом, отримати безкоштовну медичну допомогу у будь–яких державних і комунальних медичних закладах. Ви цього не відчуваєте? Недарма, бо підзаконні акти, у тому числі постанови усіх кабінетів з 2000 року прямо суперечать ст. 49 КУ.
Наведемо декілька прикладів.
До нас звернулась громадянка С. – мати підлітка-інваліда, яка не може працювати через те, що дитина потребує постійного догляду. С. отримує мізерну соціальну допомогу. Єдиним годувальником в родині є старший син, але і він заробляє небагато. Отже жінка поскаржилась, що на УЗД виявлене в неї захворювання щитоподібної залози (збільшення обох доль II ступеню), а їй відмовляються безкоштовно зробити функціональне дослідження крови, яке є необхідними для уточнення діагнозу. Ми звернулись за інформацією до Обласного управління охорони здоров’я, і з’ясували, що є перелік безоплатних послуг, затверджений Мінздравом.
Функціональні проби щитоподібної залози в цей перелік не входять, незважаючи на розповсюдженість захворювання. Ми порадили жінці звернутись за соціальною допомогою до соціальної служби.
Одночасно ми з’ясували, що до переліку безоплатних послуг не входять і маркери гепатитів А, Б, С, Д, Є. І це, при тому, що в Україні поширюється і розповсюджується епідемія цих страшних хвороб. І це є брутальним порушенням Конституції України, усього чинного медичного Законодавства.
Ми мали випадки, коли в медичних закладах не робили аналіз на маркери гепатитів, незважаючи на наявність клінічних проявів. Тільки за направленням нашого медексперта і за матеріальною допомогою родичів зробили аналіз на маркери гепатитів хворій Ч., бо сама хвора не мала можливості оплатити ці аналізі. Виявилось, що вона хвора на гепатит С. А якби не було родичів?
Ще один приклад: до нас звернулась мати 5-річного хлопчика, який є глухим від народження. Родина проживає в одному з містечок Сумської області. З 3х років дитина спостерігається лікарями Київського інституту отоларингології; безкоштовний слуховий апарат, виданий Сумським облздравом, йому не допоміг, і батьки змушені були придбати за 6 тис. гривень сучасний слуховий апарат. В 2007 році їм запропонували операцію, сказавши родичам, що вона коштує 20 тис. євро, або стати в чергу на операцію на 8-10 років наперед, коли всі наслідки уродженої вади вже відбудуться.
За нашим зверненням дитину проконсультували у 30-й отоларингічній лікарні: обстежили у сурдолога, невропатолога, який призначив хлопчику лікування і направив його у медико-генетичний центр, і все це безкоштовно. Харківські отоларингологи мають зробити висновок, а чи взагалі потрібна операція дитині, чи це є вади розвитку, які не корегуються. Ми дуже вдячні медикам 30-ї лікарні за кваліфікований підхід до хворого
Але почали ми з невідкладної допомоги. Це може бути будь-який випадок: травма, гострий хірургічний стан, гострі судинні розлади. Що відбувається з людиною, коли вона потрапляє до лікарні? А от що.
Медики змушені давати родичам списки, за якими ті купують майже всі ліки і медичні матеріали. Більшість обстежень, (крім клінічного аналізу крові), і біохімічний аналіз крові, і рентген, і УЗД – все це платні процедури, за умови, коли є кому платити, тобто, є родичі з грошима.
Якщо людина потрапляє з вулиці, то, як кажуть медики, від смерті її врятують, тобто, виведуть з гострого стану. А далі - як Бог розсудить. Здається, ми живемо не в 21 сторіччі, і не в центрі Європи, а у південній Африці. От так насправді виконуються положення ст. 49 Конституції України.
І хто винний, що ситуація є такою безнадійною?!
Простіше за все звинуватити у цьому «жорстоких» і «жадібних» лікарів, які не хочуть виконувати закони. Що ж, є і таки лікарі і мед.сестри. Але ми бачимо, що більшість лікарів є заручниками системи, яка давно вже розвалилася, а нічого іншого наші законодавці не спромоглися запропонувати українському суспільству, яке потерпає справжню катастрофу, не краще, за будь-яке стихійне лихо.
Тільки ліки для банальної операції по видаленню жовчного міхура коштували одній із заявниць 2300 грн. Двохтижневе лікування в стаціонарі обійшлося нашій колезі у 1000 грн. І що можуть зробити медики, якщо, наприклад, на всю сільську медицину в бюджеті виділено аж 100 мільйонів гривень.
Здавалося б, всі знають вихід. До нас цім шляхом пройшли і Чехія, і країни Балтії, і Ізраїль (не будемо згадувати такі заможні країни, як Канада, Швеція, Німеччина). Але і наші сусіди по комуністичному табору впоралися. Як саме? Запровадили медичне страхування.
В різних країнах - різні системи. Але найефективнішою показала саме змішена система обов’язкового державного і приватного медичного страхування. Такі системи діють і в Чехії, і в Ізраїлі, і в країнах Бенілюксу.
Що ж ми 10 років поспіль не можемо, чи не хочемо змінювати збанкрутілу медичну систему? На кого працюють народні обранці? На фармакологічні концерни, на чиновників від медицини, якім не вигідна прозора і чітка система надання медичних послуг. Їм вигідно, щоб лікарі були залежними від них, а грошові потоки нікім не контролювались. Нам все це не тільки не вигідно, а просто небезпечно.
Тому ми звертаємось до всіх колег – правозахисників уважно прочитати закон «Про обов’язкове медичне страхування», зареєстрований у Верховній Раді і прийнятий за основу. Бажано надати свій коментар та пропозиції. Громадськість повинна наполягати на скорішому прийнятті цього закону, але в у досконалому вигляді. Якщо ми про себе не потурбуємося, ніхто за нас це не зробить.
12.09.2008

Права біженців

03.09.2008 | Галя Койнаш

На порядку денному

   

Війна в Грузії змусила нас усвідомити два незаперечні факти.  По-перше, Україна зробила свій вибір й жодного відхилення від шляху до європейської інтеграції не може бути. По-друге, стабільність України та її розвиток як правової держави є надзвичайно важливим для стабільності Європи загалом. Якщо зовсім примітивно, українські проблеми зачіпають усіх європейців, а якщо не триматимемось одне за одного, їх не подолати.

Тому здається цілком доречним, що саме в Україні проводиться 4-5 вересня 8-ма Європейська міністерська конференція Ради Європи з питань міграції.  Можливо, деякі українські посадовці сподівались, що через війну інші питання, які публічно обговорювалися на початку серпня, вже забуті. Мушу їх розчарувати, оскільки приводи для громадського осуду скоріше стали актуальнішими через війну та її наслідки.

28 липня 2008 р. за рішенням Генерального прокурора України біженець Олег Кузнєцов був виданий російській владі  Правозахисники, зокрема Українська Гельсінська спілка з прав людини, категорично засудили таку зневагу до рішення суду й знехтування як національним законодавством, так і міжнародним правом.  Ми закликали до відставки Генерального прокурора, який поставив відданість України верховенству права під сумнів і черговий раз зганьбив нас усіх перед світовою спільнотою.

У лютому 2008 р., рівно два роки після ганебної видачі 11 узбецьких шукачів притулку  диктаторському режимові Іслама Карімова, українська влада видала 11 тамілів з Шрі-Ланки. Лише 6 із них подали заяви про надання статусу біженця в Україні, але всі мали довідки від УВКБ ООН.  Служба Безпеки України, МВС і міграційна служба припустилися низки порушень й, головне, продемонстрували брутальну зневагу до фундаментального принципу заборони висилки (non-refoulement) осіб, яким може загрожувати безпека в країні походження.

Вкрай важливо, аби українська влада раз і назавжди зрозуміла, що національне законодавство та міжнародні зобов’язання підлягають беззастережному виконанню, й що всі, хто порушує їх, нестимуть відповідальність.  Це однозначно продемонструє відставка Олександра Медведька, який через своє брутальне порушення рішення суду, яке набуло чинності, позбавився права займати посаду Генерального Прокурора 

На форумі цього тижня обговорюватимуться питання економічної міграції. Як відомо, багато українців тимчасово мешкають і працюють за кордоном, зокрема, в країнах ЕС. Водночас, Україна  є не тільки країною призначення, але й досить часто місцем транзиту для багатьох осіб, що прагнуть потрапити до країн ЄС. Можна не тлумачити чинники, що спонукають  громадян України виїхати за кордон у пошуках праці.  Так само очевидною є потреба у дієвих засобах захисту їхніх прав.

Втім, роль України як пункту транзиту потребує нагальної уваги ЄС, який минулого року уклав із Україною угоду про реадмісію, згідно з якою в Україну повертатимуть нелегальних мігрантів, що потрапили до європейських країн з її території.  Ця угода була підписана, незважаючи на те, що Росія не поспішає укласти подібну угоду з Україною. З огляду на нинішню напруженість, шанси на швидке вирішення проблеми достатньо марні.  Тим не менш, більшість людей, що намагаються потрапити до ЄС, приїжджають до України з Російської Федерації. Угоди угодами, але це є проблемою, яку ЄС і Україна мусять подолати разом.

Жодна європейська країна не оминула проблем із ксенофобією та загальним антагонізмом з боку тих, хто вбачає в мігрантах потенційну загрозу для своїх робочих місць або для звиклого способу життя. З подібними проблемами наразі стикається Україна, у якої з різних історичних та економічних причин механізми з протидії таким явищам розвинені слабко. Було б трагедією, якщо  країна, яка протягом багатьох років мала відносно мало проблем з нетерпимістю, тепер мала би самостійно впоратися із зростаючим расизмом і ворожим ставленням до мігрантів.  Зауваження та порада від міжнародних інституцій та неурядових організацій за останній рок є слушними. Тим не менш, не варто забувати незаперечний вплив расистських угруповань і ідеології з-за кордону, зокрема з Росії (немовби свого маразму не вистачає!)  Коли ймовірні наслідки до болю ясні,  можливо, не завадили би дещо активніші засоби допомоги з боку ЄС.

Одним з тривожних симптомів зростаючої нетерпимості є дедалі агресивніша позиція, яку займають деякі представники МВС і політики. Можливо, правоохоронці дійсно стикаються із злочинами, скоєними угрупованнями чи особами із певних країн.  Важко перевірити, бо заяви та висловлювання зазвичай мають досить розмитий характер. Що, нажаль, не роблять подібні висловлювання менш страшними, скоріше навпаки.  Публічну заяву начальника Головного управління МВС України в Києві В. Яреми щодо готовності міліції забезпечити правопорядок у зв’язку із можливим напливом мігрантів з Кавказу через події в Південній Осетії можна назвати як завгодно, тільки не конструктивною.  Деякі висловлювання Г. Москаля та меншою мірою самого Міністра МВС України Ю.Луценка справляють враження, що, мовляв, всі проблеми, з якими стикається держава, породжуються мігрантами.  Слід наголосити, що подібні спрощені тлумачення анітрохи не вирішують справжні проблеми, тим часом створюючи нові та не менш серйозні труднощі для молодої демократії.

З усіма такими проблемами та хибними стереотипами боролись багато країн, і ця боротьба певною мірою ніколи не припиняється. Але Україна має з ними впоратися саме у період серйозної напруженості та неспокою в усьому регіоні. Підтримка її зусиль є вкрай потрібною, так само як і найсуворіші слова, коли представники влади зневажають принципи верховенства права й фундаментальні права та свободи, зокрема права біженців.

У тривожні часи тримаємось разом.  Бард мав рацію - щоб не пропасти по одному. 

Міжетнічні взаємини

05.09.2008

Відкритий лист Харківської правозахисної групи

   

До Центрального правління Всеукраїнського Товариства
«Просвіта» ім. Т. Шевченка
голові Товариства Мовчану П.М.
вул. Хрещатик, 10 б,
м. Київ, 01001

Шановний Павле Михайловичу!

Останнім часом в Україні, на жаль, непоодинокими стали випадки поширення ксенофобських, расистських, а нерідко – неонацистських ідей.
Попри очевидні відмінності у політичній, соціальній та культурній ситуаціях, динаміка розповсюдження неонацистської ідеології в сучасній Україні найбільше нагадує подібні процеси у Росії 7-8 років тому. Існують підстави побоюватися, що за подальшого розвитку за деякий час Україна матиме такі самі наслідки цих процесів, як-от: поширення ксенофобських та ультраправих ідей серед певних верств молоді; наявність організованого неонацистського середовища, орієнтованого на насильство, у великих містах України; систематичні вбивства на ґрунті расової ворожнечі, та, як наслідок, загальне підвищення рівня насильства у суспільстві та підрив іміджу України на міжнародній арені.
За свідченням правоохоронних структур та правозахисних організацій, дуже тісними є переплетіння воєнізованої праворадикальної організації «Патріот України» з неонацистським середовищем – передусім на Харківщині та у Києві, зв’язки «патріотів» з російськими неофашистами (зокрема, з «Російським православним нацонал-соціалістичним рухом»).
Відповідно до програми «Патріоту України», розміщеної на офіційному сайті організації, організація «виступає за монорасове мононаціональне суспільство». Її очільник А.Білецький прямо заявляє про те, що «український расовий соціал-націоналізм – ідеологія організації «Патріот України» (саме таку назву має його стаття, надрукована у збірці ідеологічних робіт та програмних документів «Український соціальний націоналізм»). А ідеолог організації О.Однороженко відверто пише у матеріалі «Соціал-націоналістичний рух та його основні завдання»: «Обмеженню та контролю будуть піддані всі інородчеські етно-расові групи, з їх подальшою депортацією на історичні батьківщини… Ми, українські соціал-націоналісти, розглядаємо так звані «людські раси» як окремі біологічні види, а людиною розумною в біологічному розумінні вважаємо лише Білу Європейську Людину». Отже, чим відрізняється соціал-націоналізм від націонал-соціалізму, який сповідував ще біснуватий Гітлер? Судячи з усього, від зміни місць складових результат не змінюється: «Патріот України» піднімає на щит ідеї неофашизму та расизму.
І це, на жаль, не є перебільшенням, адже термін «неофашист» («neofascist»), за визначенням Європейського суду з прав людини, означає «прихильність до ідеології антисемітизму й расових розходжень» (дивись справу Karman v. Russia). На цьому тлі збентежує та шокує той факт, що отака поважна організація, як «Просвіта», надає приміщення та потурає «Патріотам України» у Харкові. Точніше, їх «бере під опіку» та частина «Просвіти», що підтримує колишнього голову Харківської організації ВУТ «Просвіта» М.Кіндратенка.
Прикриваючись гарними гаслами патріотизму, організація «Патріот України» своїми діями дискредитує та опоганює саму цю ідею. Адже її діяльність, наскрізь просякнута расизмом, ксенофобією та антисемітизмом, призводить до того, що у масовій свідомості жителів східноукраїнського регіону поняття «націоналіст» та «неонацист» стають ледь не тотожними. Чи не на це, власне, й спрямована «робота» провідників організації, чи не має вона під собою провокаційне підґрунтя?
Так, «патріоти» хизуються тим, що кожного року в квітні проводять «Марш Патріотів» – так звану антимігрантську ходу. Її особливістю є те, що «патріоти», на відміну від інших організацій, виступають не проти нелегальної міграції, а проти імміграції в Україну взагалі. «Марш Патріотів» двічі (у 2006 та 2008 роках) проводився в Харкові і один раз (у 2007 році) в Києві. Вже три роки поспіль «Патріот України» скандально відомий також нічними смолоскипними ходами по студентських містечках Харкова, Києва та Чернівців, від яких жахаються іноземні студенти, що навчаються в Україні. Ще одне «досягнення»: в результаті численних пікетувань Міністерства освіти та науки і його місцевих представництв, проведених «патріотами» в Києві, Харкові та Чернівцях, було відмінено запроектоване на вересень 2008 року впровадження до шкільного навчального курсу дисципліни «Толерантність», яка мала прививати школярам почуття терпимості до етнічних та інших меншин.
«Патріот України» має формування, які організовані за військовим принципом та проводить постійні «вишколи» для своїх членів. До якої війни готують цих юнаків? Може, для війни з власним народом, з тими людьми, які за «антропометричними» вимірами не підходять під визначення «білої раси»? «Щоб утвердити право нації, є прийнятними будь-які методи: від публічних до підпільних, від місцево-локальних до глобально-масштабних, від парламентських до збройно-силових… Виправдані будь-які доцільні та достатні насильство та жорстокість», – пишуть у своєму буклеті новоявлені «патріоти».
З подібних буклетів та брошур майже 100 років тому починався рух Гітлера до влади. Чим це закінчилося, історія пам’ятає. Головне, щоб не забували про це й сучасні українці.
Звісно, тільки членам та провідникам «Просвіти» вирішувати, з ким їм йти пліч-о-пліч у своїй діяльності. Разом з тим, хочеться застерегти Вас від того, щоб ім’я організації, що має 140-річну історію, якою можна пишатися, не було спаплюжене брудними плямами коричневого неонацистського кольору.

Євген Захаров,
Співголова ХПГ

Погляд

09.09.2008 | Інна Сухорукова

Ще одне міркування з приводу грузино-російського конфлікту

   

Можна погодитися з більшістю авторів, які висвітлювали цей конфлікт в авторитетних українських ЗМІ, таких як «Дзеркало тижня». До речі, найбільш фаховою і серйозною публікацією, з моєї точки зору, є інтерв’ю в цій газеті Голови Комітету Верховної Ради з питань безпеки і оборони Анатолія Гриценка. Він вважає чи не найголовнішими причинами цього конфлікту геополітичні.
На мою думку, варто розглянути, перш за все, саме геополітичні і культурологічні аспекти цього конфлікту. Бо і грузинські, і особливо російські позиції, в цьому конфлікті поставили світ перед викликами і проблемами, які до того перебували у латентному стані.
Пан Гриценко слушно зауважив, що, по-перше, у віддаленому майбутньому і Росія, і Захід зіткнуться з однаковими проблемами, в яких і Росія, і Грузія будуть разом із західними країнами на одному боці. По-друге, він натякнув на те, що імперські амбіції Росії – це природне явище саме для імперії, яка розвалюються.
Так, саме у процесі розвалу імперії є найбільш небезпечними. Варто почитати історію Риму, Візантії, Австро-Угорщини. Імперії, які знаходяться в процесі розпаду, втрачають відчуття небезпеки, державний імунітет. Від такої держави можна очікувати будь-яких не прогнозованих і безглуздих, з точки зору сучасної їм політики, дій і кроків.
Тому гадати, а чи не буде на черзі після Грузії Україна чи Молдова – не варто. Крім Китаю, Індії, США і Британії наступною жертвою імперського божевілля може бути будь-яка країна. При цьому Росія навіть не розуміє, який приклад вона своїми діями подає інший імперії, причому значно потужнішій за своїми геополітичними, людськими і, навіть, енергетичними ресурсами. Мова йде про Китайську Народну Республіку. На відміну від Росії. При цьому на відміну від Росії Китай не свариться , а навпаки налагоджує зв’язки із Південною Кореєю, Японією, США, Європою. Тим часом чисельність мігрантів з Китаю збільшується у всьому світі, і, особливо, в Росії. Можна відверто говорити про тиху експансію китайських громадян в райони Далекого Сходу і Сибіру.
І що зможе зробити Росія, коли раптом китайське керівництво заявить, що громадяни Китаю опинилися під загрозою в цих регіонах Росії, і їх потрібно захищати? А нічого не зможе сказати. А воювати з Китаєм – це небезпека для всього світу. Росія просто буде першою, де «тиха окупація» буде мати реальні наслідки.
Та й країнам Заходу буде непереливки. І тут постає питання: невже в Росії немає фахівців з геополітики, щоб підказати, м’яко кажучи, дурнуватій кремлівській владі, що із Заходом їй сваритися не можна ні за яких обставин?
Імперія, яка розвалюється, втрачає імунітет і починає війни – громадянські і світові, що прискорює її розпад. Кавказ – гаряча точка не тільки в Росії, а і в усьому світі, бо на Кавказі досить багато мусульман, які на сьогодні втягнуті у потужний вирій модернізації утвердження своїх геополітичних інтересів.
Російська агресивна присутність в Криму радикалізує мусульман Криму, а спроба підкорити Крим викличе дуже серйозні наслідки у стосунках Росії і мусульманського світу. Тільки підтримка і автономія кримськотатарського народу, врахування їх інтересів може завадити просуванню радикального ісламу по лінії Крим – Кавказ. Але хто в Росії про це думає і дбає?
Світові виклики, з якими зіткнеться західна цивілізація в наступні десятиріччя, єдині для Росії і Європи (дещо менші для Америки).
І тут Росія або не має спеціалістів-геополітиків, або інстинкт самозбереження в імперії настільки слабкий, що до фахівців просто не прислуховуються.
Треба зазначити, що всі надструктури світової спільноти – ООН, з її Радою безпеки, ОБСЄ, Рада Європи – теж демонструють повну неготовність до можливих геополітичних викликів і вибухів. Ситуація з війною між Росією і Грузією це вкотре довела, як раніше це доводили чисельні конфлікти в Ізраїлі, Сербії і, особливо, в Чечні. Чеченська республіка, її населення практично винищувалося Росією, а світова спільнота тихо мовчала «у хусточку», виправдовуючи себе тим, що це внутрішня справа Росії, а західні владці повинні дбати про те, щоб їх країни отримували з Росії енергоносії.
Отже, варто дорікнути зараз Росії, що вона використовує подвійні стандарти і нагадати їй про Чечню, але варто було б цивілізованому світові згадати і про використання власних подвійних стандартів.
Бо тільки неухильне, навіть примусове дотримання країнами угод про права людини, може завадити навалі, яка насувається на Захід. І, перш за все, на Росію, яка з одного боку має Китай, а з іншого понівечений нею і відверто налаштований проти неї ісламський світ. І скільки б деякі лідери ісламських країн не вдавали б, що Росія їх союзник і партнер – все це тимчасова риторика.
Наскільки тимчасова – не знає ніхто. Але що робити з країною, яка не в змозі зробити висновки ані з далекої історії, ані з сучасної?
Згадуються слова великого російського поета Й. Бродського:
«Если довелось в империи родиться –
Лучше жить в глухой провинции у моря.»
А ще краще – у справді незалежній державі. І тут вже мова має йти про Україну. Про її можливості і вагомі виклики, що стоять перед нею.
Але це вже тема іншої статті.

Вісті з пострадянських країн

12.09.2008
джерело: www.memo.ru

Месяц после войны

   

3-8 сентября 2008 года представители Правозащитного центра "Мемориал" и Human Rights Watch побывали в зоне вооружённого конфликта в Южной Осетии.

Кроме столицы Южной Осетии, города Цхинвали, мы побывали в сёлах, (осетинских, грузинских, совместного проживания): к западу от города - Новый Тбет, Хетагурово, Убиат, Арчнети, Авневи, Мугут; к востоку - Эредви, Сарабук, Ванати, Ортеу, Дменис, в удалённом Бикарском ущельи Ленингорского района; к северу - в сёлах Тамарашени, Ачабети, Курта, Кехви; в Джаве и селе Синагур в удалённом Лесегонском ущельи на западе Джавского района.

Мы беседовали с жителями города и сёл, милиционерами и ополченцами, осетинскими и российскими военными.

Мы встретились с уполномоченным по правам человека, заместителем прокурора республики, руководителем республиканского комитета по информации и печати, другими представителями органов власти Южной Осетии.

На основе проведенной в регионе работы Правозащитный центр «Мемориал» считает возможным сделать следующие выводы:

1. В ночь с 7 на 8 августа вооружённые силы Грузии совершили нападение на Южную Осетию. Имело место непропорциональное применение силы. Город Цхинвали и сёла, в которых оставались мирные жители, обстреливали, используя оружие принципиально неизбирательного действия, в первую очередь системы залпового огня "Град".

2. В результате имели место жертвы среди населения Южной Осетии. В настоящее время невозможно назвать точное число погибших. До сих пор некоторые официальные структуры говорят о тысячах убитых, однако по-прежнему невозможно найти источник, на котором основаны эти утверждения. Между тем, следственный комитет России сообщает о 137 убитых. Только публикация списка погибших может внести ясность в этот вопрос. Как один из шагов в этом направлении можно рассматривать размещённый в Интернете "общественной комиссией по расследованию" список 311 погибших. К сожалению, нам не удалось найти представителей этой комиссии - в Цхинвали или хотя бы по размещённому на её сайте телефону, и выяснить, каким образом и по каким источникам составлен этот список. Точных, выверенных списков сегодня не существует. Но нам очевидно, что среди погибших были десятки мирных граждан, включая женщин, детей и стариков. Эти потери тем более велики для маленькой Южной Осетии.

3. Из бесед с жителями осетинских сёл и обитателями наиболее пострадавших районов Цхинвали удалось выяснить, что большинство среди убитых составляли участники вооружённого сопротивления. Значительная часть гражданского населения покинула город за предыдущую неделю, оставшиеся укрывавшиеся в подвалах. Нами зафиксированы несколько случаев обстрела этих домов на уровне подвалов. Но, как правило, мирные жители гибли, когда выходили на поверхность, - спасать горящий дом, за водой, или при попытках выехать из города по якобы объявленному "гуманитарному коридору" в ночь с 8 на 9 августа.

4. В Цхинвали нами отмечена одна попытка захвата гражданских заложников экипажем подбитой грузинской боевой машины. Отступая из сёл, грузинские военные также уводили с собой пленных и заложников. Мы зафиксировали несколько жалоб на жестокое обращение с вывезенными заложниками. Хотя мы целенаправленно опрашивали людей, остававшихся в сёлах, взятых под контроль и длительное время удерживавшихся грузинскими вооружёнными силами, мы не смогли выявить случаи пыток, избиений, других форм жестокого обращения с женщинами, детьми, стариками со стороны грузинских пехотинцев. Грузинские военные говорили многим жителям, что имеют категорический приказ не трогать эти группы населения. Жители сёл, в которых, согласно сообщениям российских СМИ, "людей сжигали в церквях", подобные факты не подтвердили. Более того, в дни конфликта несколько раненых и тяжелобольных осетин были вывезены в больницы Грузии, где получили лечение и уход. Есть и обратные примеры: мы видели, как осетины помогали остававшимся в сёлах грузинским старикам.

5. Жилые и административные здания города Цхинвали был сильно разрушены при обстреле и бомбардировке грузинскими вооружёнными силами. Какие-то разрушения могла произвести российская артиллерия, но жители города, в основном, рассказывали о разрушениях при обстрелах в ночь с 7 на 8 и днём 8 августа, когда российской армии не было даже на подступах к Цхинвали. Ранее российский министр по чрезвычайным ситуациям Сергей Шойгу оценивал число домов в Цхинвали, не подлежащих восстановлению, в 10 процентов, и ещё 20 процентов требующих ремонта, - эти оценки не вызывают возражения. Оценки, сделанные по снимкам из космоса, могут быть несколько занижены, поскольку при попадании в многоэтажный дом танкового снаряда его крыша может остаться целой, и такие повреждения не фиксируются со спутника.

13 августа, через два дня после установления контроля над грузинскими анклавами, российская армия предприняла эффективные меры для защиты остававшегося там гражданского населения и имущества жителей: грабежи и поджоги прекратились. Более того, были найдены и силами МЧС вывезены в Грузию не менее ста жителей сёл, грузин, не успевших своевременно покинуть свои дома. Эта успешная попытка показывает принципиальную возможность эффективного решения подобных задач. Однако примерно через пять дней посты были сняты, и уничтожение сёл возобновилось.

7. В настоящее время грузинские сёла (из посещенных  нами - Кехви, Курта, Ачабети, Тамарашени, Эредви, Ванати, Авневи) практически полностью сожжены. Сейчас, через месяц после окончания боевых действий, в них дожигают последние дома, - каждый день мы видели там новые пожары.

Есть села со смешанным и грузинским населением, откуда последнее не вышло и находится в безопасности (село Арцневи, грузинские хутора Бикарского ущелья, сёла на юго-западе Джавского района).

8. Грузинское население почти полностью вышло из анклавных сёл накануне ввода в Южную Осетию грузинской армии, по настоятельным советам местной прогрузинской администрации, которая обещала им скорое возвращение. В сёлах остались те, кто по тем или иным причинам не смог или не пожелал уйти - прежде всего грузинские старики и смешанные семьи. В селе Авневи, которое казалось безжизненным, нами были найдены двое стариков и три смешанные семьи (теперь они находятся под опекой Международного Комитета Красного Креста, получают гуманитарную помощь или вывезены - только 8 сентября МККК эвакуировал 29 человек). Однако не только для грузин и смешанных семей, но и для осетинских жителей сёл сохраняется опасность со стороны мародёров, которые, почувствовав безнаказанность, грабят и жгут не только брошенные грузинские, но любые дома. На въездах в сёла нет эффективной охраны - только однажды мы видели совместный российско-осетинский пост, проверявший документы, и тот не простоял одного дня. Даже пойманные мародёры не несут адекватного наказания, отделываясь незначительным штрафом.

Руководство Южной Осетии не обеспечивает защиту собственности жителей грузинских анклавных сёл и безопасность оставшихся там людей. Российские военнослужащие также сняли с себя эти функции. Положение в этих сёлах совершенно неприемлемо.

Необходимо в ближайшее время провести сплошной подворный обход сёл силами находящегося в Цхинвали контингента российского МЧС совместно с сотрудниками российского и югоосетинского МВД, - как для поиска живых обитателей сёл, так и для обнаружения тел погибших.

9. Находящиеся в Южной Осетии подразделения 58-й российской армии, - по крайней мере те, что пребывают вдали от мест временной дислокации своих частей, - постепенно разлагаются, попав в винодельческий регион. Гостеприимство и благодарность местного осетинского населения делают их не только небоеспособными, но уже опасными для себя и окружающих. Необходимо срочно решать эту - пока ещё потенциальную проблему.

 

 

ПЦ «Мемориал»

In memoriam...

12.09.2008 | Вахтанґ Кіпіані, Василь Овсієнко

Твердий і чистий

   

10 вересня 2008 року в м. Миколаєві помер Саранчук Петро Степанович – активний учасник руху опору 40–90-х рр.
Народився він 26 жовтня 1926 року в с. Конюхи Бережанського, нині Козівського р-ну Тернопільської обл.
Батько Петра Саранчука – колишній курінний писар Української Галицької Армії в поході на Київ, активний член «Просвіти», кооперативного руху. Його неодноразово заарештовувала польська влада. Атмосфера в родині була патріотична, передплачували журнали «Дзвін», «Діло», «Сільський господар», «Народна справа» та ін.
Весною 1939, до приходу в Західну Україну так званих «перших совітів», Петро встиг закінчити 7 класів польської школи. Шансів навчатися далі не було. 1942 німецькі окупанти відправили 16-річного юнака, як і багатьох його односельчан, на примусову працю в Німеччину, але йому вдалося втекти під час завантаження в вагони. Вступив у підпільну молодіжну націоналістичну організацію «Українське юнацтво», яка діяла під крилом ОУН. 1943 р. організація послала Саранчука на «Хліборобський вишкіл молоді» (ХВМ) у м. Бережани, де насправді юнаків і дівчат готували до партизанської боротьби проти нацистів і комуністів.
З половини серпня 1944 в с. Конюхи курінь «Романа» набирав добровольців в УПА. 17-річний Петро вступив у загін, який у рейді на Карпати був розбитий у третьому бою. Він повертається в рідне село, де його призначають кущовим провідником «Юнацтва». Унаслідок т.зв. «ґенеральної облави», масових арештів підпілля і депортації в березні – квітні 1945 співчуваючого йому населення підпільна сільська організація була розгромлена, після чого Саранчук був призначений станичним провідником Конюхівської станиці ОУН. Був залучений в інформаційну групу під відомством Служби безпеки (СБ).
19 січня 1946 Саранчук потрапив у засідку на хуторах Залісся біля с. Конюхи і в 20-х числах березня в спецкамері Тернопільської тюрми за звинуваченням у «зраді батьківщини» (хоча громадянства СРСР не приймав) був засуджений «трійкою» МГБ до 15 р. каторжних робіт з відбуванням у далеких таборах та поразкою в громадянських правах на 5 р. після звільнення, без зв’язку з рідними і близькими.
Після страшних тортур Саранчук став інвалідом (т.зв. «некатегорійним») і 28 квітня 1946 року був етапований на Харківську пересилку, звідки 7 липня з цілим ешелоном інвалідів і старих етапований у м. Чусовой Пермської обл. («Понишлаг»).
У квітні 1949-го Саранчука з великим етапом перекидають в «Озерлаг» (м. Тайшет Іркутської обл.), на розпочате будівництво залізниці Тайшет – Братськ (БАМ), а звідтам 1950 переведений у «ГОРлаг» (м. Норильськ Красноярського краю), у 3-й каторжний табір.
Саранчук був активним учасником Норильського повстання 1953, яке тривало від 4 червня до 4 серпня. Багато людей загинуло. Саранчук з двома хлопцями з карагандинського етапу під керівництвом скульптора і друкаря Петра Володимировича Миколайчука з Умані виготовляв шрифти для друкування листівок, які розвіювалися над Норильськом з повітряних зміїв.
Через активну участь у повстанні Саранчук не був звільнений у 1954. У листопаді 1956 в м. Тайшет термін йому був скорочений до 12 р., бо він, мовляв, «потрапив у банду УПА неповнолітнім» (поразка в правах залишилася).
Повернувся додому в січні 1957, але був висланий з Західної України. Жив у м. Комунарськ Луганської обл., потім у м. Миколаєві. Працював компресорником, робітником бетонного заводу, художником-оформлювачем. Був під наглядом КГБ.
1 липня 1970 року Саранчук знову заарештований і 18 грудня засуджений Миколаївським обласним судом за ст. 62 ч. 2 («антирадянська агітація і пропаганда») до 8 р. позбавлення волі у ВТК особливого режиму з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Саранчуку інкримінували усні висловлювання, зокрема, про русифікацію, але головним було зберігання брошури Кравчука з програмовими матеріалами «IV Великого збору ОУН». Покарання відбував у таборі особливого режиму ЖХ-385/10 (с. Сосновка Мордовської АРСР) разом із Василем Романюком (згодом Патріарх Володимир), Данилом Шумуком, Едуардом Кузнєцовим та ін..
Брав участь у численних акціях протесту, «мікрував» (дрібно писав на конденсаторному або цигарковому папері) тексти заяв інших в`язнів і передавав інформацію на волю. 1 жовтня 1978 переведений на суворий режим (ЖХ-385/19, сел. Лєсной). Пізніше Михайло Хейфец у книзі «Українські силуети» захоплено писав про нього в нарисі «Святі старики України», передав високу думку про нього Василя Стуса: «Петро Саранчук – наче камінчик, кругом гладенький, чистенький, але камінчик, міцний камінчик».
1 червня 1978 Саранчука привезли у Миколаївську тюрму і 1 липня звільнили з викінченням терміну. Під адміннагляд узяли прямо з воріт. Співробітники Миколаївського УКГБ постійно викликали його, вимагаючи написати покаянного листа «до будь-якої газети на вибір». Одночасно погрожували психіатричкою або «випадковою машиною». Через два роки заступник начальника управління полковник Князєв відверто сказав: «Петре Степановичу, будеш сидіти в тюрмі!» – «За що?» – «Знайдеться за що!»
Саранчук написав листи своїм колишнім соузникам Михайлові Хейфецу та Едуарду Кузнєцову з проханням надіслати виклик на постійне проживання. Але за законами Ізраїлю виклик можна дати тільки родичам.
1 вересня 1980 Саранчук був заарештований за інспірованим звинуваченням у «співучасті в крадіжці будматеріалів» – «побудував із незаконно купленого матеріалу 14,35 м огорожі». 22 жовтня засуджений обласним судом за ст. 84 ч. 2 КК УРСР до 5,5 р. позбавлення волі з конфіскацією половини власноруч побудованої ним ще в 60-х роках голостінної хатини. Утримували Саранчука у відомих найжорстокішим режимом кримінальних зонах у м. Ізяслав Хмельницької обл., відтак у сел. Лозівський Слов’яносербського р-ну Луганської обл., де 1983 майор КГБ Кузьмін запропонував Саранчукові покаятися. Він категорично відмовився. «Що ж, поїдете в Миколаїв».
У зоні с. Ольшанське Миколаївської обл. Саранчук працював у теслярському цеху. Два місяці його тримали в одиночці. За 10 днів до закінчення терміну, на початку 1986, уже в часи «перебудови», Саранчук був засуджений до 3 р. ув’язнення за «непокору, виявлену в невиконанні виробітку на 100%». Два місяці везли етапом до ВТК сел. Лозівський. За рік до звільнення Саранчука перевели з особливого на суворий режим у м. Суходольськ.
Звільнений 28 лютого 1989 року. Реабілітований за політичними статтями. Після 28,5 років неволі, пройшовши 30 таборів і 14 тюрем, повернувся в м. Миколаїв. З моменту виникнення там патріотичних організацій (Товариство української мови, Українська Гельсінкська Спілка, Народний Рух України, Українська Республіканська партія) був їх активним членом. Учасник багатьох масових акцій національно-демократичних сил. Сприяв становленню Української Православної Церкви Київського Патріархату.
70-річчя Петра Саранчука (25.10.1996) у Миколаєві відзначалося публічно. Уперше ювілей учасника національно-визвольної боротьби був висвітлений місцевими ЗМІ.
26 листопада 2005 року нагороджений орденом „За заслуги» ІІІ ступеня.
12 вересня 2008 похований у рідному селі Конюхи. 

Бюлетень "Права Людини", 2008, №25

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори