пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200826
№26
2008

Бюлетень "Права Людини"

Свобода вираження поглядів

01.10.2008

1 жовтня 2008 г. в АР Крим розпочинається комплексний моніторинг ЗМІ щодо використання ними «мови ворожнечі», проявів расизму, ксенофобії та інших форм нетерпимості

   

Відкритість ЗМІ, досягнута в Україні за останні роки, є одним з показників поглиблення демократичних перетворень у суспільстві. Але, без сумніву, закріплення свободи слова в Україні не повинно відбуватися за умов ігнорування сучасних етичних норм, супроводжуватися розповсю­дженням ксенофобських настроїв, расових, етнічних, релігійних негативних стереотипів, антиіммі­грантських настроїв та інших проявів нетерпимості.

У 2002 і в 2008 рр. Європейська Комісія проти расизму та нетерпимості в своїх другій (CRI(2002)23) та третій доповідях по Україні (CRI(2008)4) привертала увагу на те, що в друкованій пресі України з’являються прояви ненависті та розповсюдження неправдоподібних узагальнень та стереотипів. Ці висновки багато в чому знайшли підтвердження в результатах пілотних досліджень друкованих ЗМІ та Інтернет-ЗМІ, які проводилися в Криму в 2002-2006 рр.

Заплановане комплексне дослідження матеріалів друкованих ЗМІ є частиною проекту «Моніторинг дотримання журналістами етичних принципів толерантності та міжкультурного діало­гу», який виконується за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» (програма «Засоби масової інформації»).

Мета проекту – сприяння підвищенню рівня соціальної відповідальності журналістів, дотримання ними професійних та етичних стандартів толерантності та міжкультурного діалогу шляхом проведення моніторингу друкованих ЗМІ і розробки загальних рекомендацій для журналістів стосовно дотримання принципів толерантності та міжкультурного діалогу.

Проект реалізується Інформаційно-дослідницьким центром «Інтеграція та розвиток» за участю незалежних експертів з партнерських організацій Автономії, освітніх та наукових закладів Криму, які мають багаторічний досвід досліджень проблеми нетерпимості на півострові, а також великий досвід реалізації практичних заходів, спрямованих на формування толерантності.

Партнерами організації виступають Кримське відділення Інституту сходознавства ім. А.Ю. Крим­ського Національної Академії наук України, Таврійській Національний універ­си­те­т ім. В.І.Вернадського (кафедра політичних наук, кафедра загальної психології та кафедра між­мовних комунікацій і журналістики) та Інформаційно-методичний центр міжкультурної просвіти і толерантності.

У рамках проекту передбачається проведення протягом 10 місяців комплексного моніто­рин­гу 30 періодичних друкованих засобів масової інформації (газети та журнали) щодо наявності в по­ві­домленнях «мови ворожнечі», проявів расизму, ксенофобії та інших форм нетерпимості. Для мо­ні­то­рингу обрано найбільш багатотиражні і найпопулярніші загальнодержавні і республіканські ви­дан­ня загальнополітичної тематики, а також декілька видань, у матеріалах яких, за результатами проведених раніше пілотних досліджень, було виявлено елементи «мови ворожнечі», прояви расизму, ксенофобії та інших форм нетерпимості.

Також передбачено проведення прес-конференцій, складання та оприлюднення квартальних звітів про проміжні результати моніторингу, розробка експертною групою практичних ре­ко­мен­да­цій для журналістів, проведення «круглого столу» за участю представників ЗМІ для обговорення результатів моніторингу та розроблених рекомендацій, а також видання збірки матеріалів з викладеними в ній методологією, результатами моніторингу, доповідями та висновками експертів.

 

Про Міжнародний фонд «Відродження»:

Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) засновано в квітні 1990 року. Він входить до мережі фундацій Інституту Відкритого Суспільства, заснованого Джорджем Соросом, що складається з національних і регіональних фондів у більш ніж тридцяти країнах світу, у тому числі в Африці, Центральній і Східній Європі та на території колишнього Радянського Союзу. Завдання Фонду – фінансово та організаційно сприяти становленню демократичного, відкритого суспільства в Україні шляхом підтримки значущих для його розвитку громадських ініціатив.

Більш докладно про МФВ: http://www.irf.kiev.ua/

 

Контакти:

Інформаційно-дослідницький центр «Інтеграція та розвиток»: http://www.integration.org.ua/

Керівник проекту: Олексій Морозлі (office@home.cris.net

Свобода вираження поглядів

02.10.2008

Комітет свободи слова звернеться до Генпрокуратури, Президента і Верховної Ради щодо можливих «темників»

   

Члени Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації на засіданні 1 жовтня розглянули ситуацію, яка склалася довкола газети «Молодь Черкащини». Нагадаємо, що колектив газети опинився на вулиці нібито після продажу видання.

Напередодні засідання комітету на адресу народних депутатів надійшов лист за підписом 10 членів трудового колективу редакції газети «Молодь Черкащини», у якому викладені факти цензури і тиску на журналістів з боку голови Черкаської обласної державної адміністрації Олександра Черевка.

На підтвердження своїх слів про тиск колишні співробітники газети навели лист, адресований 23 вересня головним управлінням з питань внутрішньої політики Черкаської ОДА головам райдержадміністрацій і міським головам, у якому пропонуються «матеріали для термінового розміщення в комунальному друкованому виданні». У додатку до цього листа – фотографія голови Секретаріату Віктора Балоги, стаття з критикою на адресу БЮТ із заголовком-цитатою Віктора Балоги авторства прес-служби Президента України, а також відкритий лист Левкові Лук’яненку за підписом «З огидою, С. Хмара».

Крім «розміщення матеріалів», головне управління з питань внутрішньої політики Черкаської ОДА начебто вимагає від комунальних газет регулярного надання повних версій видань щодня до 10 години ранку «для щоденного моніторингу».

Депутати-члени комітету одностайно визнали наведені факти тиском на журналістів і прийняли рішення:

– звернутися до Генеральної прокуратури України з проханням перевірити факти переслідування журналістів і розповсюдження темників та відкрити кримінальну справу;

– звернутися з відкритим листом до Президента України з вимогою дати публічну оцінку ситуації та відсторонити голову Черкаської ОДА до з’ясування всіх обставин;

– зробити офіційну заяву на засіданні Верховної Ради 2 жовтня і підготувати проект постанови парламенту з цього питання.

За матеріалами «Телекритики»

Доступ до інформації

26.09.2008
джерело: www.helsinki.org.ua

Вікторія Сюмар: «Доступ до інформації – конкретна проблема українських журналістів»

   

Не є секретом той факт, що на інформаційні запити журналістів в більшості випадків відповіді або не приходять, або приходять такі собі відписки не по суті. До того ж, дуже часто медійникам потрібна інформація «тут і зараз», чого посадовці зовсім не хочуть зрозуміти. І що робити в таких випадках? Про це йшлося під час обговорення на круглому столі «Чи дотримується в Україні право на доступ до інформації», організованого ІМІ.
Директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар привела декілька прикладів, коли державні органи не надають відповідь на резонансні запити преси. Зокрема, коли Віктор Ющенко нагородив колишнього прокурора Потебенька орденом, журналісти написали запит до секретаріату Президента. Вони вимагали пояснити чим людина, яка гальмувала розслідування справи Гонгадзе, заслужила високу державну нагороду. Відповідь надійшла аж через 7 місяців. Проте була досить конкретною: «нагородили, тому що Генпрокуратура подала».
Державне казначейство на запит куди були перераховані гроші від продажу «Криворіжсталі» вирішило не відповідати взагалі.
Запит до МЗС стосовно відсутності реакції на сумнозвісну подію з лялькою Гітлера також залишився без відповіді.
В таких випадках пані Сюмар радить звертатися до суду та створювати прецеденти. Адже чим більше журналістів отримають судове рішення, яким дії чиновників будуть визнані неправомірними, тим легше буде працювати далі.
Проте є і інший спосіб змінити ситуацію в сфері доступу до інформації. Мар’яна Демкова, представник Центру політико-правових реформ вважає, що таким способом є прийняття законопроекту «Про доступ до публічної інформації».
Інноваціями цього законопроекту є, зокрема, встановлення максимально короткого строку для відповіді на інформаційний запит. Посадовцям на це дається 5 днів. Також законопроект передбачає вжиття заходів для захисту інформаторів, та відсутність плати за надання інформації.
Проте Володимир Яворський, виконавчий директор Української гельсінської спілки з прав людини вважає, що вказаний вище проект закону може навпаки погіршити ситуацію з доступом до інформації. Адже назва законопроекту звучить як: «Про доступ до публічної інформації». А це, за словами Яворського, створює у журналістів та інших зацікавлених у отриманні інформації осіб, зайвий обов’язок – довести що інформація, яку вони хочуть отримати – публічна.
Також пан Яворський запропонував скористатися досвідом словаків у встановленні відповідальності за ненадання інформації чи невчасне її надання. Там посадових осіб за такі дії штрафують.
А поки змін до законодавства не внесено, учасники заходу радять журналістам ознайомитись з посібником «Доступ до інформації», де можна знайти зразки написання інформаційних запитів, висвітлено порядок оскарження порядку відповіді на інформаційний запит а також є багато іншої цікавої і корисної інформації.

 

Доступ до інформації

06.10.2008 | Оксана Нестеренко

Шукайте інформацію на офіційному сайті

   

 

Уж послала так послала...

«Падал прошлогодний снег»

(анимационный фильм)

Доступність інформації про діяльність влади є одним з головних засобів, що дозволяє здійснювати громадський контроль за діями влади. Забезпечення представникам засобів масової інформації та громадськості права на доступ до офіційних документів та права бути присутніми на засіданнях органів влади є гарантією політичної свободи, а також стимулює громадян до виконання обов’язків. Зокрема, одержання платниками податків даних щодо того, на які цілі держава витрачає їхні кошти, формує довіру у людини до державного апарату та усвідомлення особою необхідності виконання свого обов’язку. Отже, право на доступ до інформації є фундаментом стабільної, розвинутої, правової держави.  

Одним із основних способів реалізації права на доступ до інформації є інформаційний запит. Втім поширеною причиною відмови в задоволенні інформаційного запиту в Україні є посилання органів влади на можливість отримати інформацію з альтернативних джерел. Втім, постає питання чи можна в даному випадку казати про те, що запит було задоволено? Висловимо певні міркування з цього приводу: по-перше, право на доступ до інформації може реалізуватися у різний спосіб, і обов’язок оприлюднювати органами місцевого самоврядування інформацію про свою діяльність через свої офіційні видання, на офіційному сайті та ін. (пасивний доступ) не позбавляє їх обов’язку надавати інформацію через інформаційний запит; по-друге, навіть якщо припустити можливість задоволення інформаційного запиту у спосіб, коли замість запитуваної інформації надаються відомості про джерело, де можна знайти запитувану інформацію, або офіційний документ, у відповіді на інформаційний запит повинно бути зазначено не тільки найменування джерела, а також, якщо це офіційне видання певного органу: номер, рік та сторінки розташування цієї інформації або документа. А у випадках, коли органи пропонують отримати інформацію з офіційного сайта – Інтернет-сторінка сайта, де міститься запитувана інформація. У противному випадку отримати необхідну інформацію з альтернативного джерела буде проблематично або взагалі неможливо.

Наприклад, Одеська міська рада у відповіді від 07.11.06 № 205/3 на запит від 25.09.06 «щодо надання річного бюджету та даних про його виконання» повідомила, що запитувані дані оприлюдненні у газеті Одеської міської ради «Одеський вісник» та на офіційному сайті Одеської міської ради (www.city.odessa.ua). Втім, у яких саме номерах газети розміщений річний бюджет та дані про його використання, у відповіді було не вказано. Більше того, такого сайта взагалі не існує, а є офіційний сайт міста Одеси, на якому в розділі «Міська рада» розміщена інформація про діяльність цього органу, в тому числі й про річний бюджет. Але, з огляду на те, що у відповіді не був вказаний номер та дата рішення, яким був затверджений бюджет, знайти його серед 164 розміщених на сайті рішень за 2006 р. є досить складною процедурою. Ще важче знайти дані про використання річного бюджету.

Іншим прикладом може бути відмова в наданні запитуваної інформації, що надійшла від міської ради м. Нова Каховка. Зокрема, міська рада відмовилась надавати інформацію, оскільки «запитувана інформація постійно друкується в газеті «Нова Каховка» та інших місцевих виданнях».

Ще одним прикладом може слугувати запит приватного підприємця від 25.04.2008 № 2462/9-08, який він направив до Харківської міської Ради. Зокрема, запитувач просив надати інформацію про термін, на який  акціонерному товариству «Концерн АВЕК і Ко» була надана в оренду земельна ділянка (на який в даний момент знаходиться Торговий Центр «Барабашова»). Проте замість очікуваної відповіді підприємець отримав листа де зазначалось, що відповідне рішення Харківської міської ради розміщене на офіційному сайті (www.city.kharkov.ua). Отже, запитувачу було запропоновано знайти відповідь на своє запитання на сайті серед 1616 рішень. Цікаво, що у відповіді, як і в вище описаних випадках, не було зазначено ані номера, ані дати, коли відповідне рішення було прийнято. Тобто в даному разі не можна стверджувати, що запитувач отримав інформацію, яка йому була необхідна для реалізації його прав та законних інтересів.

Саме тому переконані, що не можна називати запит на інформацію задоволеним, якщо замість надання інформації запитувачу повідомляється альтернативне джерело, де можна знайти ці відомості. До речі серед численних проектів про доступ до інформації є й такі де безпосередньо пропонувалось передбачити норму згідно з якою, «запит на інформацію вважається задоволеним розпорядником інформації, який отримав запит, якщо: одержання інформації можливе безперешкодно з альтернативних джерел і в коротші строки, про що запитувача було повідомлено» (законопроект «Про інформацію», що був розроблений Мін’юстом). Хоча на сьогодні цей законопроект вже втратив свою актуальність, адже Мінюст відмовився від подальшої роботи над ним і почав розробляти проект закону «Про доступ до інформації», розуміючи, що подібна норма в законопроектах може з’явитися і в майбутньому, хотіли б висловити свою позицію по даному питанню. Ми переконані, що ця норма дає формальну підставу органам влади ухилятися від надання інформації, отже, нівелює такий важливий спосіб доступу до інформації, як інформаційний запит. Варто пам’ятати, що частина населення України проживає в сільській місцевості або у невеличких містах, у багатьох з яких відсутні бібліотеки, де можна було б знайти офіційні друковані видання. В органах місцевої влади не обладнані спеціальні приміщення (місця) для роботи запитувачів з документами, а доступу до Інтернету взагалі немає. Тому поява такої норми в законі негативно вплине на стан забезпечення права на доступ до інформації в Україні.

Відповідь, в якій замість надання інформації запитувачу повідомляється альтернативне джерело інформації, фактично є відмовою в наданні інформації, тобто порушенням права на доступ до інформації. Для уникнення в майбутньому ситуації, коли органи влади замість надання інформації будуть відправляти до альтернативного джерела інформації необхідно в законі про доступ до інформації прямо передбачити норму відповідно до якої «вважається, що в задоволенні запиту було відмовлено в разі: якщо у відповіді зазначається, що запитувану інформації особа може знайти в загальнодоступному джерелі інформації (офіційному сайті, засобі масової інформації та ін.)».

Соціально-економічні права

09.10.2008 | Микола Козирєв., м. Луганськ

Новий пануючий клас

   

Нижченаведений текст – узагальнення результатів польового дослідження, що провів Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян (м.Луганськ) в рамках проекту «Новий пануючий клас в аграрному секторі: неправова практика як спосіб накопичення капіталу на прикладі Новопсковського району Луганщини». Термін дослідження – з 15 вересня 2007 року до 15 травня 2008 року. Проект реалізовано за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Інтерпретація того, яким чином на селі здобувається продуктивний капітал – ключове питання для розуміння не тільки характеру власне економічних, але і соціально-політичних відносин. Яка природа цих відносин? Відповісти на це питання можна тільки на підставі дослідження пануючої системи експлуатації.

***

 «Моніторингова група досліджувала, як формується у районі «нова номенклатура» – домінуюча група власників, яку вже можна ідентифікувати як новий пануючий клас в аграрному секторі.

Наведена нижче інформація – вибіркова частка характерних даних моніторингу, що отримано завдяки спілкуванню з жителями сіл і селищ району, з посадовими особами органів самоврядування, проведенню громадських сходів, участі у судових процесах, інформаційних запитів до органів місцевої влади[1].

с. Новорозсош

Населення 1960 чол. Площа земель сільскогосподарчого призначення – 1286 га, земель запасу – 397,5 га, земель резервного фонду – 439 га. Орендар земельних паїв – СТОВ «Промінь».

СТОВ «Промінь» орендує 700 земельних паїв, а також майнові паї. Розмір земельного паю по сертифікатах – 8,08 кадастрових га, держакт виданий на 6,4365 га і тільки на ріллю, косовиці використовує підприємство, оренда за використання співвласникам не виплачується. Пасовища також у розпорядженні господарства без оформлення документів. У бесідах із селянами з’ясувалося, що худобу з особистого подвір’я і птицю вигнати нікуди. Усе використовується СТОВ. Зі слів людей (Кучерова Е.Е. – доярка зі стажем близько 40 років, Чала А – доярка) вони побоюються навіть запитати в орендарів, чому їм забороняють випасати особисту худобу на пайовій землі, де пасеться череда корів СТОВ.

З майновими паями типова картина: сертифікати видані, а саме майно в загальному комплексі, використовується СТОВ «Промінь» без усяких договорів оренди чи купівлі-продажу. Це питання навіть не обговорюється. Майно працює на засновників СТОВ «Промінь»: фактично СТОВ «Промінь» захопив пасовища, косовиці, землі резерву і запасу, і ці землі використовуються в особистих цілях приватних осіб.

Техніка уцінена без відома і згоди селян-співвласників. Будь-які пропозиції чи умови оренди земельних чи майнових паїв ті, хто працює, бояться обговорювати, тому що відразу піде звільнення. Випадків звільнення досить: Нарожний В.Н. – механізатор, Чала Ганна – доярка, Колеснік Володимир – завгар. Ці люди мають свою думку, що і стало підставою для звільнення «за власним бажанням». Колесніку навіть довелося змінити місце проживання. Точка зору пенсіонерів (Мацай В.М., Котів М.Г., Ковальова В.Г., Нарожна А., Веремєєнко Н.): вигідніше мовчати, ніж наживати собі ворогів в особі засновників, вони хазяїни в селі, і вони диктують селянам свої умови.»

Характерним для сільських жителів на сьогодні є мовчазне пристосування до будь-якого свавілля, навіть до гноблення. Селяни-орендодавці цілком залежні від орендарів, які з колишнього голови колгоспу – комуніста, перетворилися на підприємця. Такі «підприємці» на початковому етапі привласнили майно селян, позбавивши тим самим їх можливості самостійно обробляти свою землю, або створити обслуговуючий кооператив.

Проблема з проблем – одержання роботи, а тим більше посади. Діє принцип спорідненості: кум, сват, брат, син, зять... Орган місцевого самоврядування, сільрада, обов’язково укомплектований під замовлення хазяїна – орендаря. Так, у Новорозсошанській сільраді голова – дружина засновника СТОВ «Промінь» Л., секретар ради – невістка начальника районного казначейства, а її син – влаштований фельдшером у міліцію, сестра – заст. начальника пенсійного фонду, брат – у райуправлінні сільського господарства. Землевпорядник сільради – дружина управляючого СТОВ «Агропродсервіс», що хазяйнує на території ради, а її дочка – головний фахівець з реформування управління с/господарства і продовольства. Начальник ВУС – дружина засновника СТОВ «Промінь». Навіть дільничний на території сільради повинний бути родичем чи близьким хазяїнів. Так воно і є. Дільничний Ч – зять землевпорядника П.

У пенсійному фонді, прокуратурі, міліції, податковій тільки родичі, що пов’язані родинними зв’язками з засновниками ТОВ, що використовують чуже майно, майже безкоштовну землю і низькооплачувану працю. І нікому до цього немає справи.

Тому рішення суду про витребування майнового паю громадянами Ковальової А.В., Андрущенко Х.К., Щербак Е.І., Сарафан С.С. не виконані і не можуть бути виконані при такому підході до призначення держслужбовців – діє закон кругової поруки «нової номенклатури» на районному рівні.

Кам’янка.

Населення – 1237 чол., з них пенсіонерів – 550 чол., працюють сезонно – 498 чол.

Суб’єкт господарювання на території с/ради – СТОВ їм Енгельса. У результаті реформування КСП ім. Енгельса 646 громадян одержали право на земельний і майновий паї. Формально землі розпайовані, але сертифікати не видані особисто кожному власнику. Розмір паю в умовних кадастрових одиницях – 10,89 га. Дотепер 644 громадянина не одержали сертифікати на земельний пай і не можуть одержати держакт на право власності на земельну ділянку. Окремі громадяни: Хававчук Е.А., Донцова Л.Е., Веремеєнко Е.І., Слатимова І.С., Слатимов А.М., Климова Г.І., Пабич А.І., звернулися до правоохоронних органів, прокуратури за захистом своїх прав у питанні видачі держакту на земельний пай і виділення майна. Прокуратура району, області і генпрокуратура з 2004 року ведуть листування з заявниками (35 чол.), але рішення не приймають. Прокурор району «не вбачає складу злочину» у діях директора СТОВ ім. Енгельса З., що той оформив державний акт на земельні паї 646 громадян у власність юридичної особи СТОВ ім. Енгельса, тобто собі. При оформленні цієї угоди сільрадою були представлені від імені власників 646 сертифікатів заяви на ім’я голови Новопсковської РДА Чернявского С.С. і доручення на ім’я СТОВ ім. Енгельса. Пайовикам це стало відомо тільки, коли Хававчук Е.А. звернулася в сільраду з заявою видати документи, які підтверджують наявність у неї і її чоловіка земельного і майнового паїв.

Громадяни Хававчук Е.А. (Кліменко), Донцова Л.Є., Веремєєнко О.І., Слатимов А.І., Слатимова І.С., Бабіч А.Г., Бабіч А.И., Клімова Г.І., Некрутий Г.І., Зикранев І., Зикранев С. В до сьогодні відстоюють своє право на власність в Новопсковському райсуді. Суд під будь-яким приводом затягує розгляд позовів. Звернення до Генпрокуратури (колективні й особисті) були спущені в прокуратуру Новопсковського району, яка в окремих випадках навіть не відреагувала відпискою.

Майнові паї 646 громадян нібито викуплені у співвласників за умови погашення вартості протягом 33 років!

Хазяїн села – З., голова СТОВ ім. Енгельса, селяни – його підлеглі. Він та його родичі розпоряджаються людьми без усякого там трудового законодавства, на свій розсуд. У З. кілька власних магазинів в с. Кам’янка, питна вода в Кам’янці – на балансі хазяйства З., ставок, невідомо на яких умовах, теж З., – навіть дітей туди не пускають купатися. Школа в селі, власність З., знаходиться під керівництвом директора – свахи З. і нікому не підкоряється, ні перед ким не звітує, живе своїм життям. Діти розділені на своїх і просто бідних. Спеціально обладнаний клас і ігрова кімната – для онука Івана. Іншім дітям туди заходити заборонено. Бідні діти навіть не мають можливості одержувати харчування, тому що їхні батьки не працюють у СТОВ ім.Енгельса. З. намагається приймати на роботу людей з інших сіл, щоб свої погоджувалися на будь-які умови. У такий спосіб створюється ілюзія конкуренції на робочі місця. Приїжджі з інших сіл довго не витримують, а свої стають більш покірними. Тобто, тут запроваджено інститут холопства.

Якщо уявити собі життя громади села з точки зору соціальної організації, то селяни в селі взагалі зайві, за винятком 13 засновників СТОВ ім.Енгельса. Усе в селі належить З.: магазини, школа, дитсадок, лазня, амбулаторія з лікувальними і діагностичними кабінетами, де тільки з відома З. надають допомогу селянам. З. платить зарплату лікарям. Головне джерело влади З. – земля, до якої селяни фактично вже не мають навіть юридичного відношення. А з селянами З. розраховується нібито за оренду землі, хоча це – фікція. Тобто селяни для З. – стаття видатку, тому їх права можуть прийматися до уваги тільки в порядку скорочення цих видатків.

Якщо хтось із селян спробує згадати за своє право – кара настає миттєво. З. віддає наказ у магазині цьому негіднику нічого не продавати, у лікуванні відмовити, навіть лайно з ями у нужнику відкачати машину не надасть. Тобто усі громадські відносини у селі засновані на особистої залежності від хазяїна З. Як у пушкінського Троєкурова.

Приведені вище дані – а це тільки частина інформації, отриманої в ході моніторингу, – зафіксували перший, початковий етап формування нового пануючого класу в аграрному секторі економіки.

Але ж тут важливі такі фактори, як наявність правового регулювання земельних та соціальних відносин у процесі трансформації історичного масштабу: змінювалися самі основи життя країни!

Як з’ясувалося, право як раз тут було сиротою.

Як відомо, Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» спричинив якісний «прорив» у проведенні земельної реформи у нашій країні.

Однак, відразу після прийняття Указу з’ясувалося, що на шляху його реалізації існують суттєві юридичні перепони. Справа в тому, що питання оренди землі врегульовані Законом України «Про оренду землі», прийнятим 6 жовтня 1998 р. Згідно з ст. 3 Закону, об’єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад сіл, селищ, міст та держави. Земельна частка (пай), як відомо, не є земельною ділянкою і, як з’ясувалося, її не можна передати в оренду за правилами, встановленими Законом про оренду землі, зокрема, з дотриманням вимог ст. 14 Закону.

Але ж переважна більшість нових сільськогосподарських підприємств, створених в результаті реорганізації КСП, уклали з колишніми членами КСП договори оренди саме земельних паїв. На жаль, в договорі оренди земельної частки (паю) не фіксувалися ні стан та якість землі, ні обов’язки орендаря по її раціональному використанню, збереженню та поверненню по завершенню строку оренди. І така фіксація неможлива при таких орендних відносинах в принципі. Адже власник земельного паю не знає і не може знати, яку саме ділянку та в якому стані він передає в оренду орендареві. Відповідно орендар не приймає на себе зобов’язань по збереженню орендованої ділянки та її поверненню по закінченню оренди. А тому громадяни-орендодавці земельних паїв не можуть захистити в суді порушені підприємствами-орендарями свої права та законні інтереси.

Та в чому сьогодні тут проблема? А проблема в тому, що хоча більшість селян отримали державні акти і юридично є власниками земельних ділянок, але фермер-орендар або сільськогосподарча фірма, як і раніше, користуються землею як сукупністю не виділених ділянок. Тому юридичні власники цих ділянок фактично навіть не знають, де їх ділянки розташовані у полі та не мають можливості контролювати їх використання. Це означає, що у юридичного власника фактично відчужено право розпорядження своєю власністю на земельну ділянку: має місце неправова форма оренди, яка блокує розпорядження (право продати, подарувати, передати в спадщину, заставу, оренду тощо),

А головне, громадянин-власник земельної ділянки фактично не має можливості вільно заснувати і самостійно вести селянське (фермерське) господарство чи інше приватне підприємство, створити кооператив або ж передати земельну ділянку іншій особі в оренду. Така можливість була теоретично. Але ж коли орендар взяв у оренду собі не тільки земельні паї (потім і ділянки), а й майно колишнього КСП, то він автоматично став монополістом і скористався цією нагодою, щоб де-факто, стати повним власником землі і майна. Так, наприклад, те майно, що йому потрібно, він одразу або просто привласнив, або викупив (як правило, за безцінь), а інше – продав без згоди на те селян, ігноруючи їх право власності. Тобто майно фактично було незаконно захоплено і привласнено орендарем. Приклади цього наведені вище.

Тому власник земельної ділянки опинився у ситуації, коли він не може забрати свою ділянку, розірвавши договір оренди, та, наприклад, організувати з іншими партнерами обслуговуючий кооператив: без техніки (трактора та ін.) вона йому не потрібна. А орендар користується цим як інструментом для позаекономічного примусу: він як монополіст диктує свої умови праці, орендної плати, форми договору і ін. А тим хто не згоден з його умовами, він заявляє: «Не згодний – забирай свою землю назад!»

Отже, сьогодні на селі склалася досить парадоксальна ситуація: у повній мірі землею не володіє ніхто!

Справа у тому, що після реорганізації КСП, тобто перетворенням КСП в юридичну особу ринкового типу, яка стає правонаступником КСП, КСП як юридична особа припиняє свою діяльність і підлягає виключенню з державного реєстру суб’єктів підприємницької діяльності. А це в свою чергу означає, що державний акт на право колективної власності на землю, що був виданий такому КСП, втратив свою силу. Підприємство – правонаступник КСП перебирає від КСП всі активи, крім землі. Це обумовлено тим що, створені в результаті реорганізації КСП юридичні особи (приватні підприємства, селянські (фермерські) господарства, товариства з обмеженою діяльністю) не є і не можуть бути, згідно з чинним законодавством суб’єктами права колективної власності на землю. Та й, згадаймо, реформування КСП було започатковане з тим, щоб перевести сільськогосподарське товарне землекористування в нашій країні з правового режиму колективної власності на правовий режим приватної власності на землю.

Але ж і тоді, коли селяни отримали державні акти на право власності на земельну ділянку, але фактично у полі орендаря немає визначених меж цієї ділянки, ця земля сьогодні має лише умовного власника – тому що, селянин володіє, але не користується і фактично не має можливості розпоряджатися своєю землею, а орендар користується і розпоряджується тільки продуктом землі, та не володіє нею де-юре, але ж володіє де-факто.

Все це привело до деградації виробництва, до соціальної дезінтеграції і регресії до більш примітивних соціальних, економічних і політичних форм і порядків життя країни. Так і сталося.

Зокрема, проектом зафіксовані такі примітивні (неправові) форми і порядки – факти захоплення, незаконного присвоєння майна і землі, а також позаекономічної експлуатації, властивої докапіталістичному, феодальному способу виробництва.

Так, наприклад, повсюдно у районі діє закон накопичення багатства орендарів шляхом заниження вартості орендної плати; заниження оплати праці й разом з тим завищення вартості послуг (зафіксований випадок у селі Закотне, де селянин за місяць роботи на лісопилці одержує 75 грн., а за розпилювання на тій же лісопилці своїх 6 колод – підвіз своїм транспортом, протягом 3 годин роботи самотужки, – хазяїн нарахував вартість цієї послуги в сумі 360 грн!).

Селяни негативно оцінюють результати аграрної реформи, тому що їхній життєвий рівень значно понизився.

Але масова свідомість не уявляє скриту історичну складову цього процесу – той факт, що феодалізація соціально-економічних відносин «відміняє» право як таке: на його місце постає «право сили», звичаю і привілеїв.

Так, процес викупу майнових паїв пройшов з масовими порушеннями права власності власників майнових сертифікатів – права на частку колективного майна:

а) у багатьох випадках селяни – власники майна, що було в спільній загальній власності, не одержали виділеної частки, передача її в керування новому хазяїнові була оформлена неналежним чином (або взагалі ніяк спочатку не оформлялася);

б) орендну плату за експлуатацію майна власники, як правило, не одержували;

в) проведена необґрунтована (із прицілом на викуп) багаторазова переоцінка (уцінка) майна;

г) ліквідне майно (худоба, машини) розпродано без згоди власників;

д) нерухомість у ряді випадків не перебувала під відповідальним зберіганням і або деградована й розкрадена, або керівництво свідомо її знищило. Наприклад, буквально знищений новий цегельний завод у селі Закотному Новопсковського району – на 40 робочих місць – порізали на металобрухт;

е) викуп майна, як правило, здійснено зазалишковою вартістютак що, наприклад, у селі Макартетіно Новопсковського району розмір майнового паю становить усього 618 грн.(!). При цьому не дотримуються встановленого Указом Президента порядку викупу:

– не забезпечується продаж майна на конкурентних умовах – для протидії необґрунтованої уцінки майна;

– не створені умови для забезпечення права на одержання паїв у натурі й вільному створенні майнових комплексів для формування обслуговуючих кооперативів в умовах конкурентного середовища.

Все це – неправові форми позаекономічного примусу і понадексплуатації праці та майна селян. Але слід зауважити ще таку важливу обставину: правовий вакуум у земельних відносинах ставить орендаря у положення хижака, який також не піклується родючістю землі і висмоктує з неї всі соки – у гонці за прибутком кожен рік засіваються великі площі соняшником, без огляду на агротехніку.

Підсумовуючи, можна сказати, що порушення прав власності – це дуже хворобливий удар по долях людей, що позбавляє їхньої життєвої перспективи й незворотно впливає на їхнє соціальне поводження. Масштабні порушення прав власності великої соціальної групи селян за останні десять років будуть мати, можливо, не прогнозовані зараз результати, провокуючи соціальну напруженість.

***

Опис статусної групи, що володіє домінуючим економічним і політичним впливом у районі.

Для домінуючої групи зараз проблема №1 – повна легітимізація своєї влади і багатства. Для цього треба вирішити дві задачі – політико-правову й економіко-правову. Перша задача: як за допомогою «виборів» за партійними списками продовжити як можна довше в країні цей час «нового середньовіччя»? Друга задача: як у системі виробництва і присвоєння багатства якнайшвидше вирішити протиріччя між де-юре і де-факто? Тут проблема от у чому.

Домінуюча сьогодні група поки ще формально не має всієї повноти прав власності на землю, яку вона сьогодні обробляє: вона тільки користується земельними ділянками, узятими в оренду в селян. Інші повноваження – розпорядження й володіння – нібито залишаються у власника-селянина. Поки й нібито! Відповідно, економічна й політична влада цієї групи в районі формально обмежена. Але не фактично! Фактично вся повнота влади забезпечена явочним порядком. Саме в цій «щелині» між де-юре й де-факто перебуває «смуга відчуження», на якій культивуються неправові практики одержання доходів і влади. Фактично це означає, що економічні відносини значною мірою мають кримінальний характер, а тому всі зусилля домінуючої групи спрямовані на монополізацію свого впливу – насамперед, у сфері відносин влади-власності. Зрощення влади і власності витикає саме з цього джерела. І саме ці «сіамські близнюки» – головне гальмо на шляху до демократичного ладу в країні.

 

Захоплення землі й майна. «Стаціонарні бандити»

Самими великими орендарями в районі є біля десятка чоловік. Щоб зрозуміти механізм створення капіталу цих «нових українців» у сільській глибинці, група моніторингу вивчила орендні відносини у всіх селах району. Вище наведені деякі характерні приклади того, як у районі здобувається й використовується власність – джерело доходу. Цікаво провести паралель між формуванням князівської власності й влади в часи класичного феодалізму й формуванням власності й влади сучасних «князів».

У далекі часи Київської Русі перший етап формування князівської влади, починаючи від Рюрикавичів, – це захоплення земель і майна. Тоді це робилося за допомогою воєнізованої дружини, що одержувала від князя спочатку «жалованье», а потім і свою частку захопленої земельної власності – під умову беззаперечної служби. Немає служби – немає землі. Верховним власником всієї захопленої землі залишався князь, що (по сучасній соціологічній термінології – M. Olson) був стаціонарним бандитом. Після силового захоплення землі він прагнув до осідло-довгострокового регулювання господарського життя.

Фактичний хазяїн Новопсковського району, за правом сили цілком заслужено претендує на роль районного «князя» (стаціонарного бандита), – Перша особа. Має фактично абсолютну владу в районі, у якому він «сел на кормление». У часи Кучми він користався заступництвом високих посадових осіб, – це «заступництво» було формою адміністративної ренти – похідної від земельної ренти. Економічна влада Першої особи заснована на тому, що він, крім неформального володіння землею, контролює фактично всі ресурси району, у тому числі кредитно-фінансові, впливає на їхній розподіл і використання. Крім того, він контролює ключові кадри району (як державні, так і господарські), у тому числі – силові. Він дає можливість жити тим, хто безроздільно (як дружинник) служить йому, і знищується з тих, хто намагається хазяювати самостійно.

 

Кримінальний механізм забезпечення економічної влади в районі

Підприємець Лялюхін М.П. розповів, як його знищила Перша особа. Він орендував понад 2000 га землі і відмовився платити оброк Першої особі. Розплата була швидкою. Перша особа підіслала до нього бандита, що погрозами розправитися з родиною змусив його переписати по підроблених документах млин на свою людину. Цитати з аудіо-запису:

 [«Вони мене дожали, мені просто подітися нікуди було. Я за себе найменше боявся. Я їх попередив: хоч одного з вас я із собою візьму «в ящик». Ну, а коли він за дочку, мол, не забувай, у тебе дочка є, одна і друга, мені подітися нікуди. Я за них боявся. У мене їх двоє. Я пошкодував просто дітей. Свідомо пішов на цю фальсифікацію. Іншого виходу не було. Одна дочка ходить у школу, кілометра три до центра, перегін там... Будь-яка машина зупиниться – що там дитя кинути в машину. Дорослого кидають...»]

Для захоплення власності Лялюхіна М.П. використовувалася і міліція. Ось красномовний приклад.

 – [«Вони в мене і трактор погнали. К-701. На машдворі в Трембачево. Я там брав землю, 1800 га і почав хазяювати… І от у той день я тільки заправив трактор, щоб назавтра почати оранку в Донцівці, увечері до мене приїжджає дільничний Ш-й і говорить: я там тобі на тракторі спустив переднє колесо. Я кажу – навіщо? А він: щоб ти нікуди не виїхав. Я кажу: я завтра орати поїду, а він: почекай, до завтра дожити треба. І пішов. Ну, добре, думаю, що ви мені зробите, накачаю колесо... Ранком приїжджаю на убрання, поки налагодив роботу, до мене приїжджають хлопці з Трембачево, і говорять: Петрович, твій трактор тю-тю, виїхав. Говорять, приїхали менти і забрали твій трактор. Я бігцем туди. Приїжджаю – трактора немає. Розвертаюся назад, пишу заяву прокурору Савченко – на цих міліціонерів. Приїжджаю в прокуратуру, даю секретарці – прийміть заяву. Вона двома руками: ні, йди до прокурора. Отут заходить і прокурор, я до нього. – «По якому питанню?» – я говорю: трактор міліціянти погнали. Він: я нічого не знаю, йди до голови адміністрації. Я кажу: ви прийміть заяву, він – ні. І в кабінет. Я – за ним і ручку тягну, навіть бійка маленька вийшла, я ж хотів у кабінет зайти. Але він усе-таки не пустив мене – замкнув двері на ключ зсередини і не пустив. І не взяв заяви. Я постояв – що я можу зробити? Потім я ще раз приїхав до прокурора, говорю: прийміть заяву. Знову відфутболів. Потім ще раз. Три рази... Так і не прийняв.»]

 

Політичний механізм забезпечення економічної влади в районі

Механізм простий і безвідмовний. Дві селищні і п’ятнадцять сільських рад повністю підконтрольні Першої особі й залежні від нього. Залежність, як і в часи феодального князівства, має характер особистої залежності голови ради від Першої особи, тому що «вибори» голів рад були лише реалізацією вибору цієї особи. Якщо цей механізм «виборів» дає збій (таке буває), вибраному громадою голові довго в кріслі не всидіти.

Але сама особиста залежність конституюється системою ієрархічних відносин панування-підпорядкування, які, у свою чергу, визначаються системою рентних відносин у сфері одержання доходів від експлуатації земельної власності й праці.

Ієрархічна система районного масштабу існує у вигляді розгалуженого «номенклатурного дерева», на гілках якого розсаджені на ключові посади «свої» люди, ранжирувані за ступенем доступу до годівниці. Годівниця – власність верховного власника. У Новопсковському районі ці особи розсаджені в міліції, прокуратурі, суді, адміністративному апараті, в банках, казначействі, у сільських радах.

А через ради здійснюється використання земельного фонду, – тут головний інтерес сьогодні представляють «зайві» землі, що знаходяться на обліку як «пасовища», «косовиці», «землі запасу», незатребувані паї, що відійшли під юрисдикцію рад та ін. Або взагалі невраховані землі. Саме ці землі виділяються «верховним» своїм васалам – «за службу».

 

Рента в явній і схованій формі. Правоохоронні органи на службі в нового класу

Як відомо з підручника історії, феодальна рента існувала у формі відпрацьовування (панщини) і оброку (продуктового й грошового) Перевага тієї або іншої форми залежала від розвитку товарно-грошових, ринкових відносин.

У наш час феодальна рента зберігається із приставкою «квазі». Було, наприклад, зафіксовано факт квазі-панщини, коли у господарстві родича Першої особи. До нього в господарство в гарячий час посіву й збирання врожаю за вказівкою Першої особи направляються бригади працівників-холопів з інших господарств, що перебувають у васальній залежності від нього. Але є й інші випадки: у різних господарствах обробляються сотні гектарів землі для «поважних осіб» – працівників районної й обласної адміністрації, депутатів рад, різних начальників з міліції, прокуратури, суду, нової «номенклатури», яка привілей одержати земельну ренту обмінює на «верноподданническую» службу новому класу власників. Ці землі обробляють «нові холопи» з різних господарств. Керівники цих господарств таки відпрацьовування обмінюють на привілей займатися бізнесом і одержувати свою частку ренти у вигляді господарського прибутку, а «холопи», у свою чергу, обмінюють привілей роботи – на свою частку ренти у вигляді зарплати.

Розглянемо докладніше, як реалізується в Новопсковському районі продуктовий і грошовий оброк – він більше відповідає сучасному рівню ринкових відносин.

Продуктовий квазі-оброк повсюдно в господарствах району має форму привласненого натурального продукту (зерна), свавільно забраного з орендної плати, яку орендар натурою сплачує селянинові – квазі-землевласнику. Коли, наприклад, у селі Ганусівка селяни за оренду 10 га їхньої землі одержують від орендаря 150 кг прілої кукурудзи й 3 літри олії на рік, то в цьому випадку можна припустити, що відрахований з орендної плати натуральний продукт на користь орендаря має значну величину схованого продуктового квазі-оброка.

Група моніторингу зафіксувала, що в останні роки все більше проявляється тенденція переходу до грошової форми орендної плати. Тут схований грошовий оброк виражений у присвоєнні частини орендної плати через необґрунтоване завищення ціни, наприклад, зерна нового врожаю (у випадку розрахунку із селянами) у порівнянні з ринковою ціною зерна. Так, наприклад, у цьому році у селах Трембачево, Новобіла, Павленково, Можняківка з селянами розрахувались фуражною пшеницею по 1грн. за кг, в той час як зараз ринкова ціна за якісну пшеницю – 0,7 – 0,8 грн.

Квазі-оброк у грошовій формі може бути також «князівським» обкладанням підприємців у вигляді повинності – занесенням «у кабінет» певної суми.

Прихований, замаскований оброк існує сьогодні й у вигляді присвоєння шляхом штучного заниження вартості самої землі або заниження відсотка орендної плати від вартості ділянки. У такий же спосіб відбувалася багаторазова уцінка майна, що орендар «викуповував» у селян (майнові паї).

Грошовий квазі-оброк у замаскованій формі група моніторингу виявила в селі Закотне – шляхом «перехоплювання» сум дотацій, які повинні були потрапити до здавачів молока із селянських господарств, але попадають до «боярина» Л. Або шляхом заниження ціни молока при прийманні у селян, ховаючи це заниження спрощенням розрахунків за молоко без ведення спеціальних розрахункових книжок. З селянами із самого початку не були укладені письмові договори про здачу-прийманню молока, до них не були доведені всі умови розрахунків за молоко, а розрахунки де-факто за здане молоко не оформлялися належним чином. Договори були укладені тільки в 2006 році, коли дехто з селян почав цього вимагати.

Така жахлива соціальна реальність сьогоднішнього села в Новопсковському районі. Ця реальність, на жаль, не враховується в положеннях урядової Програми розвитку села. Там не йдеться про відсутність права й законності, про господарювання на основі рентних відносин феодального типу, про васальну залежність суду, прокуратури, міліції й СБУ від нового класу власників, про рабську залежність селян від цього класу. Схоже, про цю реальність київська влада нічого не знає, і знати не хоче.

Ніким не враховується й зворотна сторона процесу утворення нового класу аграрних власників, його способу збагачення – зубожіння й соціальна пасивність селян, право власності яких на земельну ділянку має умовний характер. Пауперизація, соціальна деградація села – самий помітний результат десятилітньої «реформи» аграрного сектора країни. Селянський двір, цей тисячолітній оазис народного життя, зараз вмирає. Вмирає в смузі відчуження від права й держави. Вмирає тихо, як свійська тварина, задихаючись у соціальній пустелі безправ’я, безробіття й тотального пияцтва.

Найжахливіше – стрімке поширення жіночого пияцтва: п’ють нарівні із чоловіками. Такого не було ще десять років тому.

Втрата продуктивної сили українського села – руйнування фундаменту народного життя й підрив основи державного ладу. Тому що незворотно змінюється і губиться віковічний соціальний генетичний код сільського життя: завзята масова праця селянина завжди забезпечувала перевагу сукупного доходу села над його видатками й втратами. Зараз на селі домінують видатки й втрати, які, на жаль, не враховуються офіційною статистикою, яка фіксує тільки буржуазне благополуччя нового панівного класу.

 

* * *

ВИСНОВКИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ

 

 К. Маркс писав у свій час, що в епоху феодалізму «земельна рента є єдина пануюча і нормальна форма додаткової вартості чи додаткового продукту». Причому безпосередній виробник доставляє земельну ренту «власнику тієї умови праці, що у цьому стані охоплює все, тобто власнику землі». Відбувається це тому, що саме земля протистоїть йому як така, що знаходиться в чужій власності умова праці, що відокремилося стосовно нього й уособлене в земельному власнику.

Отже, найбільш розвита стадія феодальних відносин стає дійсністю лише тоді, коли, із соціальної точки зору, земля, на якій трудиться безпосередній виробник, у його свідомості «відокремлюється стосовно нього». Більш того, це відокремлення уособлене «персоною земельного власника». Інакше кажучи, в очах безпосереднього виробника земля вже уособлюється фігурою феодала-власника, тобто стала умовою праці, що відокремилась стосовно нього самого.

Тут, проводячи історичну паралель, варто помітити, що в Новопсковському районі рентні відносини перевернуті: не персона земельного власника уособлює відокремлення землі від працівника як умова його праці, а персона орендаря, що сконцентрувала у своїх руках земельні ділянки багатьох селян-власників, які не виділені в натурі в границях юридично закріпленого межування, – саме персона орендаря явочним порядком узурпувала права власника землі. Фактичний власник – орендар протистоїть юридичному власнику – селянину з його земельною ділянкою як його визискувач, що витягає земельну ренту шляхом присвоєння значної її частини.

Цю систему вилучення земельної ренти (доходу власника землі) у системі класичного феодалізму можна виразити формулою:

Рф = Пп – Іо, де

Р ф – рента, що вилучається із сукупного прибавочного продукту на користь феодала-землевласника

Пп – сукупний прибавочний продукт, одержуваний із земельної ділянки

Іо – частина ренти, що надходить у власність орендаря у формі витрат на просте відтворення вкладеного капіталу і праці.

 

У наш час розпаду «колгоспно-общинного ладу» і формування «нового пануючого класу» у сучасному українському селі земельна рента має іншу формулу розподілу:

Рс = Пп – (Іо + Рч)о, де

Рс – рента, що надходить у розпорядження селянина-власника земельної ділянки за договором оренди

Пп – сукупний прибавочний продукт, одержуваний із земельної ділянки

о + Рч)о – частина ренти, що надходить у власність орендаря, у якій:

Іо – частина ренти орендаря, затрачувана на відшкодування вкладеного капіталу і праці

Рч – чистий рентний доход орендаря.

Таким чином, якщо класичний феодал-землевласник одержував рентний доход, що дорівнює сукупному доходу з землі за винятком (по його рішенню) частки орендаря, яка покривала тільки просте відтворення витраченого капіталу, то наш квазі-феодал, будучи формальним орендарем земельних ділянок, фактично узурпував право власності на земельні ділянки і самоособисто розпоряджається всім доходом. І вже не юридичний власник (селянин), а він сам (фактичний власник) вирішує, яку частину ренти віддати власнику-селянину. Природно, що його рішення в цьому випадку продиктовано прагненням максимізувати свій чистий рентний доход Рч як власне багатство. Величина Рч тут виступає як показник ступеню експлуатації... селянина-землевласника орендарем. Парадокс, що не снився князям-руриковичам! Монопольна ж максимізація цієї величини, до чого орендар, природно, прагне, неминуче перетворює експлуатацію селян, працівників і землі у понадексплуатацію. Про форми цієї експлуатації сказано вище.

Це «перевертывание» рентних відносин, у результаті чого сучасний орендар фактично став землевласником квазі-феодального типу, стало можливим тому, що через відсутність межування земельних ділянок у натурі селян-власників, відбулося відокремлення (фактичне відчуження) цих ділянок на користь орендаря. Селянин у такому випадку фактично втратив контроль над своєю ділянкою, і став квазі-власником (удаваним власником), що залежить від сваволі орендаря.

Зафіксований нами парадокс владно диктує порядок денний для нового пануючого класу: перетворити сучасну оренду у володіння через викуп земельних ділянок. При відсутності твердої державної політики в сфері аграрної реформи й ефективної правової системи таке перетворення вже йде шляхом схованого захоплення землі і майна, схованої скупки землі і, що найбільше жахливо, – шляхом форсованого зубожіння, пауперизації основної маси селян у системі квазі-феодальных рентних відносин. І все це закономірно: у бідних селян можна буде скупити земельні ділянки за безцінь.

Стратегічно важливе питання: чи буде величина чистої ренти Рч, що виступає у формі накопичення орендаря, вкладатися в розширене відтворення його капіталу при відсутності вільного ринку землі? Інакше: чи можливий сьогодні без вільного ринку землі перехід від феодальної ренти до капіталістичної? З усіма наслідками цивілізаційного характеру, що випливають звідси – для всієї країни.

У цьому контексті важливо вказати і ще на один аспект цього стратегічного питання. У свій час до президента СРСР М. Горбачова звернулася велика група американських ведучих економістів (серед них було і чотири Нобелівських лауреати), що наполегливо пропонували йому при реформуванні планової економіки і переході до ринку на основі приватної власності не повторювати фатальної помилки західних країн і залишити при цьому в розпорядженні держави природну ренту.

У Горбачова не вийшло, у Єльцина такої проблеми не було. Український досвід у цьому сенсі лише повторив російський. Рівне так, як наші мільярдери повторюють досвід казкового збагачення російських мільярдерів – досвід присвоєння природної ренти. Він же – досвід «тенізації» економіки, зубожіння і вимирання основної маси народу.

Отже, Проект зафіксував реальність, що, наскільки нам відомо, не знайшла ще відображення ні в наукових соціологічних роботах, ні в суспільній свідомості. Реальність ця така:

1. У Новопсковському районі домінуючою формою прибавочного продукту є земельна рента квазі-феодального типу.

2.  Досліджені факти рентних відносин дозволяють виділити різновиди присвоєння земельної ренти: захоплення майна і землі, відпрацьовування (квазі-панщина), продуктова і грошова рента (квазі-оброк).

3. Ці рентні відносини не існують у чистому виді, як при класичному феодалізмі, вони перекручені як об’єктивною структурою відносин власності на землю на сучасному етапі розвитку аграрного сектора, так і суб’єктивними факторами (ніхто в наш час не буде видавати себе за феодала і тим більше – оцінювати джерело свого доходу в термінах «панщина» і «оброк»). Тому ми можемо говорити про квазі-феодальні відносини як спосіб накопичення капіталу.

4. Новий пануючий клас формується за умови неправової практики присвоєння земельної ренти і зубожіння селян.

Чи можлива екстраполяція цих соціологічних фактів на більш широку географію аграрного сектору країни? Здається – так.

Для влади України у учасників Проекту чотири пропозиції:

1.  Необхідна термінова державна, незалежна від місцевої влади, ревізія і повний облік земельного фонду району, області, країни – з метою припинення паразитарного використання землі і порушення прав власності селян.

2.  Необхідний перегляд ідеології реформування аграрного сектора: потрібно знайти форми сучасного кооперативного руху на селі для масового залучення селянина, який ще не остаточно пропив розум, до мотивованої продуктивної праці.

3.  Стратегія розвитку країни, особливо аграрного сектора, не буде реалізована доти, поки не буде вибудовано правова система, у якій фундаментальні постулати свободи, формальної рівності і справедливості будуть засновані на принципі загальності.

4.  При розробці стратегії розвитку країни варто задуматися, чи не робимо і ми «фатальної помилки», направляючи природну (земельну) ренту не в державний бюджет і місцеві бюджети, а в кишені нових багатіїв? Фатальні помилки, як показує історичний досвід, виправити майже нікому не вдавалося.



[1] Моніторинг охоплював населення, яке мешкає під юрисдикцією 17-ти сільських і селищних рад району. У даному тексті знята персоніфікація осіб, які порушують закони – аби уникнути складнощів у редактора.

Правоохоронні органи

29.09.2008 | Алла Тютюнник, Наталя Бімбірайте
джерело: www.vgoru.org

Скадовським депутатам викручують руки

   

Ви помітили, що історії про міліцію в нашій газеті стають дедалі все більше схожими? Ось типовий сценарій: люди в цивільному прийшли в офіс (або увірвалися, зламавши двері)... документів не показали... реєструватися відмовилися... вимагали віддати документацію фірми – без жодних на те підстав...
І щоразу виникає відчуття, що насправді міліція – це не міліція, а щось зовсім інше, протизаконне й небезпечне…
У Скадовську 1 вересня міцні чоловіки в цивільному прийшли в офіс приватного підприємства “Землевпорядник”, яке очолює Зоя Лобанова (окрім того, вона – голова депутатської комісії міськради з земельних питань). Спочатку “гостей” було троє, вони представилися працівниками відділу боротьби з економічною злочинністю Скадовського РВ УМВС і сповістили: у відділення надійшла заява про те, що Зоя Михайлівна – корупціонерка. Зажадали документацію та інформацію на електронних носіях ПП “Землевпорядник”.
Зоя Михайлівна спробувала з’ясувати, у чому її звинувачують. Та чоловіки оточили її з трьох боків і почали швидко, перебиваючи один одного, задавати найнесподіваніші питання. Зрозумівши, що її “пресують”, Зоя Михайлівна попросила їх записатися в журналі перевірок, але ті відмовилися. Лише після наполегливих нагадувань про закон, один із “гостей” у журналі таки розписався. Зоя Лобанова пояснила йому: інформація, яку вони вимагають, може бути надана тільки при наявності відповідних приписів та документів з правоохоронних та судових органів. І входити до приміщення, де є документи для службового користування, працівники міліції можуть, лише маючи такі приписи. А нічого подібного у “гостей” немає. Та навіть якби у них були всі необхідні приписи, потрібні ще поняті, пояснила Зоя Михайлівна. А враховуючи, що на комп’ютерах встановлені доволі складні системи, потрібен іще й спеціаліст, який прослідкує, щоб “гості” ненароком ті системи не порушили й інформацію не знищили. Але “гості” рвалися до кімнати, де за 5-ма комп’ютерами працювали спеціалісти “Землевпорядника”. І тоді Зоя Іванівна замкнула двері комп’ютерної на ключ і сховала його у... бюстгальтері. “Правоохоронці” не наважилися здобувати ключ з тієї схованки і викликали юриста з райадміністрації. Той підтвердив: у міліціонерів справді немає документів, які б давали право вилучати документи “Землевпорядника”. Міліціонери наполягали. Зоя Михайлівна викликала міліцію. Прийшло іще 2 міліціонери у формі, поручкалися з “гостями” й почали вимагати, щоб Зоя Михайлівна випустила людей з комп’ютерної кімнати, бо робочий день вже закінчився. Усі “правоохоронці” обіцяли, що заходити туди не будуть і комп’ютерів торкатися не будуть. Зоя Михайлівна повірила й відчинила двері. Невідь звідки взялося ще двоє чоловіків, міліціонери ринулися в комп’ютерну. Вона спробувала їх зупинити – “правоохоронці” заламали їй руки, відіпхнули, вдерлися до службового приміщення, почали шукати й вилучати службову документацію, порпатися в комп’ютерах.
Як розповіла сама Зоя Михайлівна, п’ятеро чоловіків, заламуючи їй руки, потягли її волоком з офісу (третій поверх) на вулицю до службового автомобіля...
У райвідділі вони “пресували” Лобанову доти, доки вона знепритомніла, і черговий змушений був викликати швидку допомогу. Висновок лікаря про негайну госпіталізацію не сподобався міліціонерам, і вони запропонували йому... обстежити пацієнтку прямо в міліцейському коридорі! Тільки після того, як лікар пояснив, що Зої Михайлівні потрібна термінова медична допомога в умовах стаціонару, “борці зі злочинністю” дозволили відвезти її до районної лікарні, де вона й пролежала більше тижня.
Що ж насправді шукали працівники міліції такими дивними і відверто протизаконними методами?
Заступник голови земельної комісії Іван Шульга розповів: “Кілька місяців тому депутати Скадовської міськради написали звернення до голови Державного комітету України з земельних ресурсів (ДКУЗР), де розповіли, який масштабний дерибан землі відбувається у місті – за участі працівників районного відділу земельних ресурсів та їх покровителів із обласних інстанцій та правоохоронних органів. Перевірка, яка проводилася спеціалістами управління з контролю за використанням та охороною земель в Херсонській області за завданням ДКУЗР, підтвердила: райвідділ земельних ресурсів надає позитивні висновки “окремим” претендентам на ті земельні ділянки, які роздачі не підлягають, а районна державна адміністрація за проектами, підготовленими на підставі цих погоджень, приймає розпорядження – надати ділянки у власність та користування!
І роздають – протизаконно, без врахування Генплану Скадовська та нових меж міста, без погодження з міською радою! При цьому на свій розсуд “від стелі” встановлюють категорійність земель (а це виключна компетенція міськради), роздають для ведення особистого селянського господарства – гектарами – землі, відведені для будівництва оздоровчих закладів! За даними Державної екологічної інспекції з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря, перелічені в рішенні РДА №580-2007року матеріали вибору земельних ділянок та проекти землеустрою на розгляд Інспекції не надходили. І це при тому, що ці земельні ділянки – майже на березі Джарилгачської затоки! А коли ми оприлюднили в ЗМІ розпорядження райдержадміністрації №580 за 2007 рік, яким землі рекреаційного призначення передані для ведення ОСГ родичам керівників правоохоронних органів району та відділу земресурсів, ці самі органи почали тиснути на депутатів, шукаючи, до чого б “причепитися”, щоб “закрити їм роти”. Яка ж тоді інформація криється за іншими розпорядженнями РДА, коли тільки оприлюднення одного викликало таку реакцію правоохоронців?!”.
Щодо звинувачень у корупції Зої Лобанової, то вони виглядають дещо дивно.
Один не зовсім простий скадовчанин написав заяву: через зловживання Зої Лобанової службовим становищем йому в міськраді не затвердили оцінку вартості землі, яку він хоче купити.
Іван Шульга розповів: “У депутатів і справді виникли сумніви щодо експертизи цієї землі, бо 1 кв. м на ділянці того заявника оцінений на 35 грн. дешевше, ніж на такій самій сусідній ділянці – чому? Дбаючи про наповнення бюджету, депутати направили висновки експерта на додаткове вивчення та перевірку в Держкомзем. Про які зловживання службовим становищем може йти мова, якщо рішення приймає рада, а не голова комісії, яка не має статусу посадовця органів місцевого самоврядування, а відтак і службового становища? Говорити, що голова постійної комісії може щось зробити одноосібно – безглуздо... Депутати Скадовської міськ ради звернулися до керівництва Верховної Ради, Генпрокуратури, МВД України, голови Херсонської облдержаадміністрації з вимогою дати правову оцінку діям правоохоронних органів Скадовського району по вище викладеним фактам та невжиттю заходів реагування на звернення депутатів на протязі 2006-2008 років щодо порушень земельного законодавства на території м.Скадовська”.
Із 30 депутатів Скадовської міської ради звернення підписали 20. Іван Шульга переконаний: якби на момент проведення зборів 10 його колег були в межах району, вони також неодмінно підписали б це звернення.
Цікаво, що в офіційному листі помічникові міністра МВС по Херсонській області Наталі Козаренко начальник Скадовського райвідділу міліції М. Цап про корупцію депутата Лобанової взагалі не згадує:
“У заяві вказувались деякі факти, у тому числі про використання вказаним підприємством неліцензійного програмного забезпечення, які потребували перевірки”. Так що ж все-таки шукали міліціонери в “Землевпоряднику”? Про це М. Цап пише туманно: “На підставі направлення на перевірку працівниками міліції було розпочате проведення перевірки ПП “Землевпорядник”. Зрозуміло?
Далі головний районний міліціонер заявляє, що гр.. Лобанова “відмовилась”... “чинила опір”... “на місце прибула слідчо-оперативна група, якій теж було вчинено непокору... “доставлено до відділення міліції для складення протоколу”... І признається, що “системні блоки були оглянуті ззовні і направлені на дослідження до НДЕКЦ при УМВС України в Херсонській області”.
Міліціонери так образилися на Зою Михайлівну, що “матеріали за фактом непокори працівникам міліції направлені до Скадовського районного суду”.


[11/09/2008]

Алла Тютюнник,
Наталя Бімбірайте,
„Вгору”

Кримінально-виконавча система

19.09.2008 | Марина Говорухіна
джерело: www.helsinki.org.ua

Установи виконання покарань громадськість не контролює. Принаймні поки що

   

Громадський контроль у місцях позбавлення волі майже не існує. Практично відбувається імітація захисту прав ув’язнених, стверджує голова правозахисної громадської організації «Донецький Меморіал» Олександр Букалов.
На сьогодні законодавство передбачає лише один механізм здійснення подібного контролю – діяльність спостережних комісій. Проте чи ефективно вони працюють?
На думку пана Букалова, громадський контроль існує тоді, коли представники громадськості мають доступ до закритих установ, коли вони мають можливість, як громадськість ознайомлюватися з умовами тримання й іншими аспектами діяльності таких закритих заходів. А лише за умови, що відомості, які вони отримують, оприлюднюються. Тому невід’ємним елементом громадського контролю є доведення до суспільства тієї інформації, яку отримують представники комісій під час роботи.
Нажаль, громадськості отримати таку інформацію досить складно. Зокрема, на запити «Донецького меморіалу» про надання відомостей, були отримані відповіді на кшталт: «надішліть ваші статутні документи», чи «поясність навіщо вам це потрібно». Посадові особи з деяких областей взагалі просили правозахисників роз’яснити що ж таке ці спостережні комісії.
То в чому ж основні причини неналежного контролю місць виконання покарань з боку громадськості?
Правозахисник наводить наступні підстави.
По-перше відсутні законодавчі та фінансові умови для здійснення такого роду діяльності. Не визначені чітко суб’єкти здійснення громадського контролю, їх повноваження, коло компетенції.
В суспільстві не відчувається помітної потреби у здійсненні громадського контролю дотримання прав людини в установах виконання покарань. Ані представниками громадськості, ані працівниками системи не усвідомлена потреба у такому контролі та пов’язана з ним відповідальність.
Що ж до Державного департаменту виконання покарань, то, за словами пана Букалова, його керівництво влаштовує така ситуація, коли про такий контроль проголошуються декларації, а насправді нічого не робиться. Зрідка відомство погоджується на імітацію контролю, що фактично перетворюється на обман і суспільства, і іноземних інституцій, які цікавляться такою діяльністю.
Голова «Донецького меморіалу» вважає, що наразі потрібно вести більше дискусій, обговорень щодо шляхів створення громадського контролю в установах виконання покарань в Україні, висвітлювати позитивний і негативний досвід його здійснення.

Погляд

22.09.2008 | Галя Койнаш

Plus ca change, plus ce le meme chose?

   

В газеті «Ле Монд» з’явився текст з-під пера французького «письменника та документаліста» Михаэля Празана (Michaël Prazan). Автор відомий своїми широкими знаннями японської культури, але раніше скромно приховував те, що він цікавиться також й Україною та її історією. Стаття опублікована під назвою «Прозахідна» ще не значить «європейська».  (“L’Ukraine, "pays européen"?  Pas évident »). Вочевидь, недавня активність французького президента з урегулювання конфлікту на Кавказі не всім до душі.  Зрозуміло, що не всі європейці готові сприймати Україну та Грузію, як то кажуть, із розкритими обіймами. Тим не менш, коли чуємо знайому мелодію із нібито іншої опери, закономірно виникають деякі запитання щодо її джерела.

  Будь-яка дискусія про Україну в пост-8-ому серпня світі неминуче починається з «питання Криму». Пан Празан відразу пояснює свою зацікавленість у цьому питанні разом із доволі спірною думкою, поданою як факт:

«Навіть якщо Росія із геополітичних мотивів і не збирається завтра анексувати Крим - хоча на такій анексії наполягає більшість жителів Криму, - півострів залишається однією з хворобливих точок.»

  Позиція автора гранично ясна: мотиви Росії чисті, й вона не втрутиться, як би не благали про допомогу кримчани в своєму прагненні до самовідокремлення. Невідомо, звідки він черпнув свою інформацію, яка нібито підтверджує його тезис, що Крим – це бомба сповільненої дії, котра втягне всю Європу в конфлікт.  Джерело, може, неясно, але схожість тексту зі висловлюваннями різних російських політиків, зокрема, мера Москви Юрія Лужкова, звертає на себе увагу. Читаємо, наприклад, презирливу репліку про те, що спільна історія передбачає якийсь континуум, який в України нібито відсутній. Далі йде висновок прямо разючої смілості з боку документаліста - японознавця.

  «Переважна більшість жителів Криму – мабуть за винятком лише татарської меншини, що заприсягнулася на вірність нацистським загарбникам – вважають себе росіянами, спілкуються російською та спрямують свої погляди на Київ лише для того, щоб висловити свою недовіру українській метрополії. Слід зазначити, що українська національна ідентичність, щонайменше, проблематична».

  Перш ніж прослідкувати за тим, як автор впевнено прямує історією незнайомої йому країни, хотілось би звернути увагу читача на джерело одного особливо неприємного запаху. Кримські татари стали жертвами жахливого злочину сталінського режиму, коли їх обвинуватили в співпраці із фашистами, аби депортувати цілий народ. Всі звинувачення зняли вже в 60-і роки, а слабка обізнаність в історії не може служити виправданням для такої хитро вставленої та низькопробної фрази.

  Важко не поставити питання: навіщо писати на тему, про яку так ганебно мало знаєш?  Мотиви Юрія Лужкова ясні, а що підштовхнуло французького японознавця – не зовсім. Могла би також спитати, чому громадянин країни з неоднозначною історією співпраці з нацистами в Другій світовій війні вважає себе вправі розводитися про ту частину Європи, до чиїх жителів фашисти ставилися із винятковою жорстокістю. Про що будь-який історик міг би йому розповісти.

Подивимось, куди нас веде дослідник незвіданих їм територій, але спочатку нагадаю, що для європейця вибір теми не обов’язково так очевидний, як може здаватися.  Адже пан Празан міг би про Чорнобиль писати, про бідність, та й політична нестабільність як привід для побоювань прямо напрошувалася. Але ні, він упевнено встає на шлях, усім нам до нудоти знайомий. Цитую:

«Як би дивно це не звучало, але якщо весь Крим живе ностальгією за СРСР, то колись польська Галичина, що сьогодні входить до складу України і украй націоналістично налаштована, у свою чергу, відчуває ностальгію по своїй вірності нацистським окупантам, що додає особливого відтінку терміну «прозахідна», який в даному випадку навряд чи сумісний із «спільними цінностями».

Його «доводом» служить демонстрація, що нібито відбулася 27 липня у Львові «на згадку про УПА (український націоналістичний рух, що співпрацював з нацистами, перш ніж виступити проти них) і дивізії "СС Галичина" – допоміжному підрозділі СС, в який входили українські нацисти, що здійснювали вбивства, зокрема, на території колишньої Югославії» .  Одна маленька хоча немаловажна деталь: того дня не було демонстрацій, що навіть віддалено нагадують описану автором. Не чула взагалі про такі спільні демонстрації на пам’ять про бійців УПА та членів «СС Галичина». Адже є істотна різниця між двома формуваннями, на яку автор воліє не звертати увагу. Це спірна частина історії, яку треба розглядувати в усій її складності. Пан Празан явно отримав свою інформацію, спрощену та упаковану, як гамбургер, для швидкого споживання, а те, що вона з душком, мабуть, не помітив.

Стаття кишить висловлюваннями вельми сумнівної якості, але річ не тільки в тому, що багато з його тверджень про історію того періоду або неправдиві, або перекручені. Ми з паном Празаном народилися після війни, в яку багато із його співвітчизників співпрацювали з режимом Віші, а мій батько воював із нацистськими окупантами. Я би не наважилась засуджувати людей, які жили в ті часи та й в незнайомій мені країні. Можу тільки шкодувати, що автор, вважаючи себе вправі, не побажав хоча би трохи більше дізнатися, перш ніж увірватися у друк. Є, приміром, різні погляди щодо Степана Бандери, и далеко не всі не «проросійські» українці вважають його героєм. Тим не менш, твердження, що Бандера «уклав союз з німецькими «визволителями» в перші місяці фашистського вторгнення» не можна назвати інакше, ніж дешевим маніпулюванням, недостойним будь-якого письменника. Бо як можна обійти мовчанням той беззаперечний факт, що «союз» тривав не довше, ніж знадобилось німцям, аби продемонструвати свою зневагу до проголошеної Бандерою української держави?  

Схоже, він не перевірив інформацію, яку отримав – на предмет правдивості, та, перепрошую, на запах. Подібні звинувачення пред’являють, не перебираючи, всім українцям уже багато років, а якщо їх пристосували до нового завдання, зміни в основному залишаються косметичними. Пан Празан стверджує, без жодних доводів або посилання на джерело інформації, наступне:

«на Україні вибрати західний табір часто означає ідентифікувати себе з УПА і дивізією "СС Галичина", настільки протистояння "проросійських" і "прозахідних" сил тісно пов’язане з радикальними антагонізмами, що витікають із катастроф XX століття».

Як заведено, він одразу починає говорити про знищення євреїв, й швидко чуємо таке обурливе ствердження:

«Геноцид євреїв, в якому брала участь значна частина населення України, – та частина історії, яка піддається постійному переписуванню на рівні найвищих державних інстанцій»

Автор посилається на президента єрусалимського центру Симона Візенталя, який нібито сказав, що Україні необхідно «подивитися в обличчя своєму минулому і визнати правду» перш ніж вступити до ЄС І НАТО. Далі не буду цитувати, бо навряд чи шановний центр хотів асоціювати себе із текстом, напханим такими ганебними спотвореннями правди.

  Ми всі маємо дивитися правді в обличчя, і знання, без спотворень і прикрас, нашої спільної історії, вкрай необхідне. Цього ніхто не доможеться, повторюючи совєтську брехню та проштовхуючи стереотип щодо українців як прихильників фашизму, антисемітизму, тощо. Сподіваюсь, Михаэль Празан просто не помітив знайомий сморід від тої «інформації», яку він передавав своєму читачеві. Що стосується його джерела, через півтора місяців від спроби деяких російськомовних ЗМІ та одного польського журналіста сфабрикувати антисемітський «погром» у Львові, й кілька місяців після того, як деякі західні ЗМІ були змушені вибачитися за неправдиву інформацію про «ляльку Гітлера», яка нібито вироблялась в Україні, стає дедалі важче вірити у спонтанність таких спалахів інфекції. Знаємо до чого це веде, й пора вже перестати заражати людей.

Бюлетень "Права Людини", 2008, №26

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори