пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200828
№28
2008

Бюлетень "Права Людини"

Соціально-економічні права

30.09.2008 | Оксана Коваль
джерело: www.civicua.org

Реформування системи пільг та привілеїв в Україні – наближення до європейських стандартів соціальних прав людини

   

Центром громадської адвокатури за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» розпочато реалізацію проекту «Реформування системи пільг та привілеїв в Україні – наближення до європейських стандартів».

Система пільг є важливою складовою загальнодержавної політики. Її спрямовано на досягнення якісно нового рівня соціального захисту громадян та посилення соціальних гарантій. Сьогодні на державному рівні встановлено близько двох сотень видів соціальних виплат, пільг, доплат та дотацій. Кількість поданих законопроектів щодо соціальних пільг і привілеїв також зростає. З кожним роком кількість пільговиків росте в Україні, сьогодні це майже половина населення. Проте багато із них є символічними і такими, що не впливають і не покращують становище громадян, для яких вони передбачені, воно є швидше декларацією з боку держави, аніж реальним піклуванням про добробут.

Проект спрямований на здійснення аналізу існуючої системи пільг в Україні, підготовку проектних пропозицій щодо можливості оптимізації пільг та привілеїв, визначення необхідних механізмів для їх реалізації, а також аналіз досвіду зарубіжних країн у сфері соціального захисту населення.

В рамках проекту буде складено «каталог» усіх видів пільг та допомог, що передбачені чинним законодавством України, категорій громадян, яким призначаються соціальні допомоги і пільги, актів, якими вони визначаються. Також експертами Центру буде проаналізовано фактичне фінансування всіх видів пільг та допомог, механізми їхньої реалізації та доцільність, вплив на становище категорій громадян, для яких вони призначаються.

Експерти проекту здійснюватимуть моніторинг законотворчих ініціатив із цього питання, готуватимуть висновки, громадську оцінку, аналіз закордонного досвіду. Проводитимуться практичні польові дослідження: групі громадян, які користуються пільгами, будуть надані кошти і визначатиметься розмір необхідного фактичного грошового забезпечення. Також проект передбачає проведення інформаційно-консультаційної діяльності, підготовку програм та публікацій просвітницького характеру, заходів та громадське лобіювання.

У рамках проекту передбачене видання двічі на місяць «Юридичного радника із соціальних питань», у якому подаватиметься інформація про реформування соціальної сфери в Україні, прийняті правові акти соціального спрямування, нормотворчі ініціативи, роз’яснення та коментарі працівників органів соціального захисту, науковців-правників, спеціалістів права соціального забезпечення, позитивний досвід країн Європейського Союзу та інші правові новини, консультації з проблемних питань. Видання розраховане на широке коло читачів, у тому числі буде корисним для організацій, які працюють із соціально вразливими категоріями громадян. Поширюватиметься в електронному вигляді, а у м. Львові - щомісяця друкований бюлетень у громадських приймальнях та органах соціального захисту.

Центр громадської адвокатури запрошує до співпраці правозахисні організації, організації, які працюють із соціально вразливими категоріями громадян та інші організації.

Контакти:
Оксана Коваль, керівник проекту «Реформування системи пільг та привілеїв в Україні – наближення до європейських стандартів»
Центр громадської адвокатури
м. Львів, вул. Cтавропігійська 11 оф. 3.
тел. (032) 275-22-98, моб. 80979812738
E-mail: [email protected], [email protected]

Міжетнічні взаємини

07.10.2008

У Кіровограді заарештовано членів злочинного расистського угруповання

   

У Кіровограді працівниками Управління СБУ в області викрито діяльність расистського угруповання, члени якого планували серію терактів біля приміщення хоральної синагоги, а також побиття євреїв та інших осіб неслов’янської національності.

Як передає УНІАН, про це сьогодні під час брифінгу повідомив начальник відділу захисту національної державності УСБУ в Кіровоградській області Сергій Ткачук.

За його словами, очолював угруповання мешканець Кіровограда 1971 року народження, який має фахову юридичну освіту і свого часу був звільнений з лав правоохоронних органів за непрофесійність. Расист шукав прибічників за допомогою мережі Інтернет, де, спілкуючись на різних форумах, закликав до знищення представників єврейської національності.

"За короткий період він згуртував навколо себе 14 молодих людей віком 18-20 років. Усі вони студенти навчальних закладів Кіровограда. Члени угруповання ідеологічно готувались до злочинів, вивчаючи літературу часів фашистської Німеччини та твори Адольфа Гітлера. Крім того, під прикриттям діяльності легальних патріотичних організацій ватажком систематично проводились вишколи та виїзди на місце колишньої ставки фюрера у Вінницькій області", - поінформував Ткачук.

Він зазначив, що расисти виготовляли для подальшого поширення листівки, які принижують гідність євреїв. Державний комітет України у справах національностей та релігій вже визнав зміст і форму листівок неприпустимими для розповсюдження і такими, що можуть бути предметом розгляду в суді.

Як повідомив Ткачук, матеріали справи передано на розгляд в прокуратуру Кіровограда. Факти, викладені у справі, містять ознаки злочину, передбаченого ст. 161 Кримінального кодексу України і визначають покарання у вигляді ув’язнення до 5 років.

"Зараз усі члени групи припинили свою злочинну діяльність і перебувають під наглядом працівників Служби безпеки, вони проходять дослідчу перевірку в прокуратурі. Вже встановлено, що саме ці молоді люди причетні до побиття в лютому цього року громадянина Палестини лише з расистських спонукань", - підкреслив представник СБУ.

Нагадаємо, що у березні столичні правоохоронці затримали двох 16-літніх підлітків, яких підозрюють у вбивстві громадянина Республіки Конго в Шевченківському районі Києва. Затримані належать до неформальної організації скінхедів.

Як повідомлялося, 27 січня 2007 року в Києві невідомими був звірячо вбитий громадянин Конго 1989 року народження. На його тілі виявили 10 ножових поранень в області голови, шиї, грудної клітки і спини.

Міжетнічні взаємини

14.10.2008 | Юлия Артамощенко
джерело: newsukraine.com.ua

Рефат Чубаров: Кто наиболее дискриминирован в Крыму

   

Первый заместитель председателя Меджлиса крымскотатарского народа Рефат Чубаров поделился с АМИ «Новости-Украина» своим видением – что должна сделать Украина, чтобы Крым перестал быть темой для спекуляций.

Ваше заявление о том, что крымских татар не устраивает нынешний статус автономии республики, прозвучавшее на недавней встрече с депутатами Европарламента, не осталось без реакции украинских политиков. В частности, народный депутат от Партии регионов Вадим Колесниченко и лидер «Братства» Дмитрий Корчинский, мягко говоря, не согласны с вами...

В принципе, каждый политик имеет право критиковать все то, с чем он не согласен, но никто не может отрицать того, что является очевидным. Хочу еще раз подчеркнуть: право на самоопределение является естественным для любого народа, независимо от его численности, независимо от того состояния, в котором он сегодня находиться.

Разумеется, крымскотатарский народ также обладает этим правом, – правом на самоопределение. Возможно, для моих оппонентов вопрос стоит в несколько другой плоскости. Они как бы для себя противопоставляют право крымскотатарского народа на самоопределение с некими, возможно, для них присущими мифами.

И если один из этих мифов является таковым, что они видят угрозу Украине, то, действительно, это – миф. И его нужно просто откинуть: мы говорим о самоопределении крымско-татарского народа в рамках независимой, демократической, европейской Украины при полном сохранении ее территориальной целостности и суверенитета.

Почему тогда очень часто можно услышать, что Украина может потерять Крым, что крымские татары будут бороться, за то чтобы отсоединится от Украины?..

Я могу сказать другое – пока крымские татары видят развитие Украины как сильной демократической страны, полностью интегрированной в европейское сообщество, никому не надо бояться, что Украина якобы может потерять Крым.

Крым является составной частью Украины. И многие люди (в первую очередь – крымские татары), говоря о будущем развитии Крыма, в первую очередь говорят о том, что это должно быть в демократической Украине.

Может быть кому-то, кто не видит, как сделать Украину демократической, наши предложения кажутся неудобными, но если наша страна действительно будет демократическим государством – никаких проблем не может быть с точки зрения ее территориальной дезинтеграции. Никаких! Тем более со стороны крымских татар.

Вадим Колесниченко считает, что заявление о крымскотатарской автономии – это необдуманные заигрывания с крымскими татарами со стороны представителей «Нашей Украины"…

Господину Колесниченко, моему хорошему знакомому, я могу сказать только одно – есть определенные права, которые присущи конкретному национальному сообществу.

Скажем, русское сообщество, в защиту которого господин Колесниченко очень последовательно выступает, имеет определенные права на сохранение, развитие собственных языка, культуры и т.д. Также и крымские татары обладают такими же правами, в том числе и правом на собственную самоорганизацию через реализацию права на самоопределение.

Я же не могу каким-то образом комментировать моих оппонентов, их двойственные подходы. И Корчинскому, и Колесниченко хотя бы элементарно надо осознавать, что практически все живущие в Украине национальные сообщества (за исключением титульной нации) за пределами Украины имеют этнические тождественные государственные образования и их территории. Все, за исключением крымских татар.

Разумеется, крымские татары возвращаются на свою землю. И где, как не тут, в Крыму, им (вместе с государством, в составе которого находится их земля) оговорить формат своего самоопределения?

Конечно, об этом надо говорить, но из этого не надо устраивать истерику. Надо находить механизм разрешения. С моей точки зрения, это не только возможно, но и вполне эффективно может быть решено в ближайшее время.

Нам всем необходимо просто думать о дальнейшем реформировании статуса крымской автономии, которая де-юре есть уже в составе Украины.

Немало также говорят о реформировании статуса крымской автономии в область…

Разговоров есть много. Если бы мы с оппонентами сидели за круглым столом, чтобы там присутствовали и Колесниченко, и Корчинский, я бы напомнил рассуждения пятнадцати- двадцатилетней давности в отношении области и прав крымскотатарского народа… Видимо люди склонны со временем меняться, и сама ситуация, наверное, их к этому принуждает и обязывает.

Я исхожу только лишь из одного – украинское общество является полиэтническим. Если мы ратуем за общество демократическое, то мы должны гарантировать права человека.

Если мы говорим о том, что на территории Украины есть еще целостные народы, которые за пределами Украины не имеют собственного государства или этнически тождественной территории, – мы должны говорить о правах таких народов в Украине. Это все то, что лежит в основе европейской демократии.

Я бы посоветовал моим оппонентам посмотреть законодательство многих европейских стран, отношения с которыми мы хотим построить на совершенно новой основе, может, даже в составе Европейского союза. Например, той же Румынии, где очень четко выписаны механизмы обеспечения представительства национальных меньшинств в парламенте страны.

Также мы можем посмотреть на формы самоорганизации в таких странах как Норвегия, Швеция и Финляндия. На их территории проживает часть единого народа саами. Они не только через законодательство урегулировали вопрос деятельности парламента саами, они дали возможность этим частям единого народа (который живет в разных государствах) образовать единый, международный парламент.

В мире есть очень много разнообразных правовых решений, которые направлены на максимальное удовлетворение основных прав и свобод каждого национального сообщества, проживающего на конкретной территории. Об этом в Украине нам надо говорить.

Но мы, как правило, говоря о правах одного, противопоставляем эти права других и заходим в тупик. Если мы говорим об условиях для развития языка (или о втором языке), то многие при этом предлагают варианты, которые действительно угрожают расширению использования государственного украинского языка.

Если одни выступают за сохранение школ с русским языком обучения, то при этом почему-то не замечают, что точно с таким же желанием выступают представители других этнических сообществ. Таких проблем очень много, но о них надо говорить.

Скажите, в Крыму притесняют украинцев и русских?

И русских?.. И это делают крымские татары?.. (смеется – Авт.)

В Крыму более 500 государственных общеобразовательных средних школ. Из них 15 – с крымскотатарским языком обучения и, если не ошибаюсь, 9 школ с украинским языком обучения.

Если мы говорим о крымскотатарской школе, то только I-й и II-й уровни обеспечены учебниками на крымскотатарском языке. Остальные же предметы преподаются на русском. У нас просто нет этих учебников, потому, что у нас 50 лет не было школы, учителей и тех, кто готовит учителей.

Если мы говорим о сфере языка, то действительно, наиболее дискриминированы (здесь, в Крыму) украинцы. В данном случае – численное меньшинство, потому что этнических украинцев по переписи 2001 года меньше, чем этнических русских. Такими же дискриминированными являются и крымские татары.

Украинских учебников и литературы в Крыму также очень мало?

Да, но, по крайней мере, они есть в природе. Тут уже можно говорить о неэффективном управлении Министерства образования. Какое отличие учебников для украинской школы для Николаевской области и Крыма?..

А у нас в природе нет крымскотатарских учебников, они 50 лет не писались, язык был запрещен, и школы были запрещены.

Что должно сделать государство Украина, чтобы прекратились спекуляции вокруг темы Крыма?

Должна быть системная, публичная, открытая, последовательная политика к Крыму, по отношению к крымскотатарской проблеме и всем проблемам АРК.

Она должна быть именно системной и именно публичной. Потому, что все, что должно делать государство в Крыму (как и в любом другом регионе Украины), все это лежит в его обязанностях.

Другое дело – для того, чтобы избежать каких-то неловких действий отдельных государственных мужей или чиновников, необходимо почаще вести диалог с обществом. Даже с такими, как мои давние знакомые Дмытро Корчинский и Вадим Колесниченко…

http://newsukraine.com.ua/news/126714/

 

Правоохоронні органи

10.10.2008

Міжнародна Східноєвропейська конференція учасників національних превентивних механізмів

   

Прес-реліз

6-8 жовтня 2008 року у м. Судак (АР Крим) відбулася міжнародна Східноєвропейська конференція учасників національних превентивних механізмів, організована МВС України, Офісом Координатора проектів ОБСЄ в Україні, Харківським інститутом соціальних досліджень. Конференція була присвячена розгляду поліцейських аспектів імплементації європейськими країнами Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

Україна ратифікувала вказаний Протокол у 2006 р., зобов’язавшись при цьому створити протягом року один або декілька національних незалежних механізмів попередження катувань та жорстокого поводження у „місцях несвободи”. До таких місць у нашій державі належать спецустанови міліції, установи Державного департаменту виконання покарань, закриті психіатричні заклади Міністерства охорони здоров’я, дисциплінарні батальйони та гауптвахти Міністерства оборони тощо. Проте досі жодного із зазначених механізмів у нашій країні не створено.

З вітальним словом до учасників конференції звернувся Роберт Беккер, старший співробітник з проектів Координатора проектів ОБСЄ в Україні.

Свої презентації щодо вдосконалення незалежного цивільного контролю за умовами утримання затриманих та засуджених осіб надали Ярі Пірйола, радник з правових питань Офісу Омбудсмена Фінляндії та Іван Селіх, радник Омбудсмена Словенії. Досвідом у цій галузі обмінялися також представники державних закладів та неурядових організацій Великої Британії, Румунії, Болгарії та України.

Проблемам імплементації Факультативного протоколу та створення національних превентивних механізмів було присвячено виступ на цій конференції Катерини Левченко, радника Міністра внутрішніх справ України. К.Левченко запропонувала до уваги присутніх ретельний аналіз існуючого стану речей у галузі дотримання прав людини в Україні та діяльності національних інституцій, на які покладено відповідальність за дотримання прав людини. Діяльність Міністерства внутрішніх справ України в питаннях захисту прав людини було представлено у доповіді Олега Мартиненко, начальника Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ.

За словами Метью Прінгла, провідного експерта Міжнародної Асоціації з попередження тортур (Швейцарія), МВС України продемонструвало значний прогрес у взаємодії з громадськістю та розвиненні механізмів громадського контролю попередження порушень прав людини. М.Прінгл відзначив ефективність та прогресивність започаткованих Міністерством інституцій - мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини, громадських рад при ГУМВС (УМВС), спеціалізованого Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС.

Ієн Сміт, виконавчий директор Незалежної асоціації відвідування місць утримання під вартою (Велика Британія), наголосив на необхідності подальшого розвинення запроваджених Міністерством внутрішніх справ інновацій,  наближення їх до європейської моделі прозорості та відповідальності правоохоронних органів.

  Учасники конференції відзначили необхідність проведення консультацій за участю державних органів влади та неурядових організацій, висловивши готовність сприяти їх організації та проведенню в якості міжнародних експертів.

 

Управління моніторингу
дотримання прав людини
в діяльності ОВС Апарату Міністра

Кримінально-виконавча система

03.10.2008
джерело: www.ukrprison.org.ua

Голова Департаменту з питань виконання покарань порушив закон

   

Рішення суду про визнання дій голови Департаменту з питань виконання покарань Кощинця В.В. по несвоєчасному наданню інформації протиправними стало чинним.
Голова правозахисної організації „Донецький Меморіал” Олександр Букалов наприкінці 2007 року звернувся до голови Департаменту з питань виконання покарань Кощинця В.В. із запитом, в якому просив надати інформацію про методику розрахунку показників смертності в установах виконання покарань. Справа в тому, що за розрахунками громадської організації, які базувалися на даних самого департаменту, смертність в установах відомства майже не знижується, але керівництво відомства офіційно наводило дані про помітне зменшення цього важливого показника. Відомості головою відомства не були надані, керівник громадської організації змушений був писати до Генпрокуратури, щоб отримати потрібну інформацію. Врешті решт він звернувся до суду.

Донецький окружний адміністративний суд ухвалив 10 червня 2008 року рішення за адміністративним позовом Букалова Олександра про визнання протиправними дій голови департаменту Кощинця В. В. щодо несвоєчасного надання інформації за запитом. Дії голови відомства були судом визнані протиправними. Натомість рішення ще не ставало чинним, бо його можна було оскаржити в Апеляційному адміністративному суді, що п. Кощинець і зробив.

Донецький Апеляційний адміністративний суд в Апеляційній скарзі виявив недоліки і запропонував п. Кощинцю їх виправити до встановленого терміну – 22 вересня шляхом надання документів про сплату судового збору. Оскільки станом на 25 вересня зазначені недоліки не були виправлені, Апеляційний суд виніс ухвалу про те, що скаргу голови департаменту на постанову Донецького окружного адміністративного суду 10 червня треба повернути особі, яка її подала.
Таким чином рішення від 10 червня стає чинним, а дії голови відомства Кощинця В.В. визнаються протиправними. Таким чином байдужість чильника відомства до запиту громадської організації щодо надання методики розрахунку показників смертності в кримінально-виконавчій системі та порушення закону цього разу не залишалась безкарними.

9 жовтня цей же адміністративний суд розгляне ще один аналогічний позов керівника „Донецького Меморіалу” до п. Кощинця – вже за відмову надати інформацію щодо процедури переведення засуджених з Ізяславської колонії № 31 (Хмельницька область) після подій у січні 2007 року.

Повний текст судових рішень та позову наведений у розділі „Рішення українських судів” Тюремного порталу ( www.ukrprison.org.ua )

Погляд

14.10.2008 | Богдан Бондаренко

Кому нужны уставы территориальных громад?

   

Очень часто слышим, особенно на некоторых официальных мероприятиях, что необходимо повсеместное принятие уставов территориальных громад. Мол, желательно – чтобы все города и поселки разработали и ввели в действие. Аргументация такой потребности следующая: устав территориальной громады урегулирует целый ряд важных процедур и механизмов осуществления местной власти, установит порядок взаимодействия органов местного самоуправления с общественностью. То есть Устав подается как абсолютное благо, которым почему-то не горят желанием воспользоваться органы местного самоуправления. Мы возражали сторонникам уставов с чисто юридической точки зрения, но наши аргументы большинство не понимает. А ведь все просто: если закон установил какое-либо право гражданина, то никакой Устав его ограничить не может. То есть, грубо говоря, он не нужен для реализации этих прав. Вводить что-либо кардинально новое органы местного самоуправления тоже не могут – так как согласно Конституции все ключевые вопросы регулируются только законами…

В реальной жизни уставы города могут даже ухудшить реализацию существующих прав граждан путем жесткой детализации процедур и установления дополнительных процедурных ограничений. Но этот факт игнорируется сторонниками Уставов. А это, между прочим, обязательно надо принимать во внимание - ведь принятие уставов декларируется во благо граждан – значит нельзя при этом наоборот усложнять реализацию их прав. В результате мы решили детально изложить позицию по этому вопросу, указать возможные риски и юридические нюансы, о чем и пойдет речь ниже.

Согласно ч.2 ст. 19 Конституции Украины: «Органи державної влади та органи місцевого  самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише  на  підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.» То есть любое действие органов местного самоуправления должно основываться на законе и исключительно на законе (а не каких-то непонятных мнениях, решениях или приказах – кроме случаев, когда они предусмотрены законом). Соответственно, устав тоже должен приниматься на основании закона. Ст. 19 Закона Украины «Про місцеве самоврядування в Україні» устанавливает: «1. З метою врахування  історичних,  національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення  місцевого самоврядування  представницький  орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та в межах цього Закону може  прийняти статут територіальної громади села, селища, міста. 2. Статут територіальної громади підлягає державній реєстрації в органах Міністерства юстиції України.».

Устав упоминается и некоторых других нормах Закона Украины «Про місцеве самоврядування в Україні», а именно: ч.3 ст.8 «3. Порядок проведення загальних  зборів  громадян за місцем проживання визначається законом та статутом територіальної громади.», ч.2 ст. 9 «2. Порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд ради визначається  представницьким органом місцевого самоврядування або статутом територіальної громади.» и ч. 4 ст. 13 «4. Порядок організації громадських слухань визначається статутом територіальної громади.». Еще один закон устанавливает влияние Устава на органы самоорганизации населения. Согласно ст. 4 Закона Украины «Про органи самоорганізації населення»: «1. Органи самоорганізації населення діють на підставі … рішень відповідних органів місцевого самоврядування, рішень місцевого референдуму, статутів територіальних  громад, розпоряджень сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті (у разі її створення) ради, виданих у межах своїх повноважень, положень про органи самоорганізації населення, рішень зборів (конференції) жителів за місцем проживання, які їх обрали. »

Вышеуказанные нормы законодательства означают, что реально устав города может регулировать следующие вопросы:

 - реализация права на местную инициативу;

 - порядок проведения общих собраний граждан по месту жительства;

 - порядок проведения общественных слушаний;

 - порядок деятельности органов самоорганизации населения.

Также в уставе можно закрепить «общие слова» - цели и задачи громады и ее органов местного самоуправления, исторические моменты, символику населенного пункта. Из других законов перенести нормы по участию общественности в выработке, принятии и реализации решений, работы депутатов местных советов с гражданами. Анализировать «общие слова» и «перенос» нет смысла – в независимости от наличия либо отсутствия Устава города, действуют нормы соответствующих законов. Поэтому изобрести в этой сфере велосипед юридически невозможно, хотя в Украине периодически пытаются. К примеру, путем регулирования на местном уровне порядка проведения митингов, хотя Конституционный Суд Украины четко установил – это предмет законодательного регулирования. Такие решения или Уставы рано или поздно отменяются или по протесту прокуратуры или по решению суда.

Совсем другое дело, если рассматривать такие важные институты как «местная инициатива», «общее собрание граждан по месту жительства», «общественные слушание» и «орган самоорганизации населения». Для них не все равно, есть устав или нет. В тех уставах городов и поселков, которые мне доводилось видеть, практически везде проводится детализация вышеуказанных институтов. В результате чего, на мой взгляд, реализация соответствующих прав граждан даже ухудшается. Каждое из этих положений проанализируем ниже.

Местная инициатива. Если устав города не принят, то любой его житель может оформить местную инициативу в качестве документа и предоставить его на рассмотрение соответствующего совета. Рано или поздно, депутаты вынуждены будут рассматривать инициативу на сессии – этого требует закон. Что же происходит, если принимается устав? Во-первых, часто вводится минимальное количество граждан, которые могут выдвинуть «местную инициативу». То есть подать от себя лично уже не удастся – нужно убедить еще кого-нибудь подписаться под требованием. Во-вторых, часто вводится специальная процедура рассмотрения, вроде обязательного общественного слушания или письменного заключения исполкома. А без устава – подал и требуй рассмотрения в совете, не нужно ходить и убеждать чиновников и депутатские комиссии. То есть силы тратишь не месяцами, а выступив на сессии один - два раза. В-третьих, могут быть введены дополнительные требования к тексту и обоснованию местной инициативы, лишающие возможности просто изложить проблему и возможные пути ее решения. В таких случаях придется собирать документальные обоснования, разрабатывать проекты необходимых решений совета и так далее. То есть, при рассмотрении «местной инициативы», устав города практически ничего хорошего не сулит. И защищает права чиновников и самих чиновников от потока разных инициатив, а не жителей! Ведь введение любой бюрократии резко уменьшает количество тех, кто хочет проходить все «круги ада», чтобы чего-то добиться.

Общественные слушания. Без устава слушания могут провести практически три жителя громады, лишь пригласив чиновников и депутатов. Если же устав принимают, то в нем начинают очень жестко детализировать процедуру общественных слушаний. Очень часто слушания не выгодны чиновникам из-за огромного количества проблем и участия радикально настроенных граждан, поэтому помыслы местных чиновников направлены на уменьшение количества этих слушаний (идеал – раз в год, чтобы на обсуждение всех проблем не хватило времени) и усиление позиций местной власти. Это достигается следующими путями:

 - установлением срока, за который необходимо предупреждать об их проведении слушаний (чтобы власть подготовилась);

 - установлением минимального количества жителей, которые должны принять участие (чтобы от 10-20 местных оппозиционеров не плодились для прессы многочисленные резолюции общественных слушаний);

 - обязательной регистрацией с паспортными данными и местом проживания в приложении к протоколу (люди будут осторожнее, зная что за «острый язык» могут и на работу позвонить начальнику);

 - вводятся различные процедурные моменты (чтобы оргкомитетам сложно было без властей их выполнить – а значит до слушаний устанавливались «необходимые уровни» взаимоотношений);

 - устанавливаются дополнительные нюансы при рассмотрении некоторых вопросов (например – обязательная раздача документов на слушаниях по бюджету, требующих значительных затрат на копировальные услуги). В итоге - легче проводить общественные слушания без устава города, чем с ним.

Общее собрание граждан по месту жительства. В этом случае без устава, вы просто собираетесь во дворе и утверждаете резолюцию вашего собрания по месту жительства, направив ее затем совету. Если же устав принят, то в нем часто устанавливают:

 - порядок инициации собрания по месту жительства;

 - обязательное уведомление депутата и исполкома;

 - минимальный срок, за который делается это уведомление;

 - обязательное присутствие некоторых должностных лиц;

 - порядок ведения документации и регистрации участников.

То есть проведение собрания по месту жительства при наличии устава как правило усложняется, отбивая охоту (или делая невозможным) их спонтанное проведение в условиях определенных чрезвычайных факторов вроде отсутствия воды или отопления зимой в нескольких домов или какого либо неблаговидного поступка местного чиновника.

Органы самоорганизации населения. В этом случае уставы города вообще-то не очень необходимы – и так отдельный специальный закон имеется. Хотя по нему все сводится в конечном счете к объему полномочий, который делегирует органу самоорганизации населения совет. Он же и устав принимает, так что надеяться на какие-то дополнительные возможности не приходится. Этот тот случай, когда «ни холодно, ни жарко».

В итоге можно смело прийти к выводу, что уставы города жителям не нужны. Если они и будут приниматься, то лишь в интересах чиновников, защищая их от не в меру активных граждан. Правда, такой вывод имеет и одно исключение, связанное с модой на уставы. Если город активно развивается и привлекает иностранные инвестиции, не иметь устав – моветон. Ведь так хорошо затирать «лапшу в уши» иностранным делегациям, демонстрируя «увесистый» текст устава. Но тогда его принятие оправдывается привлечением инвестиций и требует соответствующей культуры чиновников. А если у вас в города правят «совки» оранжевой, белой в красную крапинку или бело-голубой окраски (или вообще непонятно какой ЕЦ-шной), поверьте, от принятия Устава лучше вам не станет!

 

Вісті з пострадянських країн

03.10.2008 | Галя Койнаш

Керована пам’ять

   

«Ми нічого вам не даємо. Ми не даємо вам Бога, бо самі, власними зусиллями повинні ви знайти його в свій душі. Ми не даємо вам батьківщини, оскільки ви повинні знайти її зусиллями власного серця та мислення. Ми не даємо вам любові, бо немає любові без вибачення, а вибачення – це зусилля, величезне зусилля, яке кожен мусить сам докладати. Ми даємо вам тільки одне – тугу за кращим життям, якого немає, але яке колись буде, тугу за істиною та справедливістю. Можливо, ця туга приведе вас до Бога, допоможе знайти батьківщину та любов.”  Януш Корчак

Під час усіх палких дискусій про історичну пам’ять, одне істотне питання не завадило би поставити: що саме ми «пам’ятаємо»? Адже дискутують люди з різними, іноді протилежними, поглядами, але зі широкими знаннями предмету.  Хотілось би знати, чи вони пам’ятають, наприклад, «Корейську війну».  Моя «пам’ять» про ту безумовно важливу та для багатьох людей суперечливу війну  спирається на кілька абзаців в підручнику з історії, наданих позірною конкретністю та теплотою героями американської комедії M.A.S.H.  Якщо ближче до нашого життя, то досвід родини, можливо, спогади знайомих, надають емоційне забарвлення – та судження – нашій «пам’яті».  Досвід відмежовує нас від тих, чиє життя виткане з інших переживань і спогадів, i це надзвичайно важливо враховувати, коли йдеться про викладання історії в школі.

  Для одного американського гегельянця розвал соціалістичного блоку означав «Кінець історії» (він, щоправда, недовго так вважав).  До такого бравурного висновку з самого початку ставились із скепсисом, насамперед, у тій частині світу, яка, нібито, прямувала немов бригада ударників до славного та беззаперечно демократичного майбутнього. А тим не менш, сподівалися, що маємо кінець брехні та пропаганди.

  Чи страждали ми від патологічної наївності, нехай вирішать інші.  Мова тут буде про одну сферу, де як педагогічний, так і життєвий досвід мене переконує, що ніхто не приречений на рецидив і що не «всі підручники брешуть».  У вільній державі діти не є лише основною складовою для створення «правильно мислячого» та гнучкого громадянина даної країни. А держава, яка намагається творити своїх громадян, замість того, щоб їм служити, ризикує з полону ідеології не звільнитися.

  Другий рік поспіль у Росії обговорюється посібник для вчителів історії.  Концепція новітньої історії Росії першої половини ХХ століття, яка розміщена на сайті видавництва «Просвещение», викликала обурення та нищівну критику у багатьох людей, зокрема, вчителів. Проблема в тому, що не менш засуджували перший прояв цього найгіршого рецидиву совєтського та імперського маразму рік тому, а перша така книжка для вчителів не тільки пройшла, але вже стала основою для кількох підручників з історії.  Поступки, на які влада (можна не лукавити – відомо, за ким криється така «ініціатива») пішла минулого року, прибравши найогидніший розділ про Сталіна, забуті в свіжому пораднику зі створення правильно мислячих росіян.

«Методологічну основу концепції становлять «новітні розробки російських істориків, які актуалізують оцінки нашої історії з огляду на завдання захисту та зміцнення державного суверенітету, виховання громадянина-патріота Росії».“

Наслідки впровадження подібного посібника з його агресивною та ідеологічною  інтерпретацією історії до болю очевидні. «Проблема» Терору, який вже не заперечуєш, «вирішується» в диявольський спосіб: до жертв зарахують лише засуджених до смерті та розстріляних.  Відразу цифри стають не такими жахливими, злочинів режиму теж менше, й взагалі все вже можна впихати в концепцію «успішного та раціонального управління».   Голод в СРСР викликаний погодними умовами.  Можна припустити, що слова «Голодомор» взагалі не будуть вживати.  Це же наша історія, наші рідні, й гірко та просто неможливо миритися з такою огидною брехнею.  

Та й страшно. Колись усі злочини режиму замовчували та заперечували, що принаймні давало дітям можливість зрозуміти, що є про що мовчати, і шанс дізнатися правду за межами школи.  Тепер фактично не заперечують, скоріше виправдують.  Чи можна уявити собі моральну атрофію дітей, яким кажуть, що Катинь, «це не було просто питанням доцільності, але й відповіддю на гибель багатьох (десятків) тисяч червоноармійців у польському полоні після війна 20-х років, ініціатором якої була не Радянська Росія, а Польща».  Будуть, як раніше, батьки, діди та інші дорослі, які тихо пояснятимуть школярам, що все було не так.  Але мало таких, та й вплив підручників, шкільних уроків неможна недооцінити, як би не нарікали, що нудно та нецікаво.  Це стане їх «пам’яттю».

  Україна теж має засвоїти деякі уроки. Інститут національної пам’яті зараз розробляє підручник з історії «з метою сприяння вихованню молодого покоління в дусі усвідомлення своєї національної ідентичності, поваги і любові до Батьківщини».  На недавній зустрічі Президента Ющенка з міністром освіти «основною темою зустрічі стали проблеми викладання історії України, зокрема, об’єктивність інтерпретації окремих історичних фактів у підручниках».  Про які окремі факти йшлося, не буду здогадуватися, але теж вважаю, що (всі!) факти мають подаватися максимально об’єктивно.  Тим не менш, здавалось би, такі питання краще залишити історикам і педагогам. 

Причин багато, але зосереджусь тут на двох. Погляди Віктора Андрійовича на окремі історичні питання загальновідомі, й не всі їх поділяють.  Він також залишається політиком. В статті, опублікованій в «Голосі України», разом із згадкою про «цинічний егоїзм і зради окремих лідерів», тобто його політичних ворогів,  Віктор Андрійович пише, що «Виховання справжнього інтелігента, громадянина і патріота, прищеплення любові до України, її мови, культури й історії, глибоке відчуття спільної причетності до долі нації – першочерговий обов’язок нашої школи».

  Знаємо, звісно, що те, що зубримо або повторюємо, немов папуги, не обов’язково можна вважати засвоєними знаннями, але маю застереження й до самого навчального курсу. Уроки історії не можуть бути спрямовані на «навчання патріотизму».  Причини в будь-якому суспільстві ясні. Якщо урок має вселяти в дітей любов до батьківщини, зрозуміло же, що одні моменти будуть підкреслювати,  а інші будуть замовчувати.  Значення якихось подій будуть занижувати, або – не дай Боже! – в новий російсько-совєтський спосіб «раціонально тлумачити».

Проблема актуальна в кожній країні, але є особливо болісною в Україні з історичних причин і з огляду на свідомі намагання, як в країні, так і ззовні, загострювати розбіжності між людьми.

Показовий приклад абсурдного – хоча й тривожного  – ступеня політизації бачимо в заголовках повідомлень про недавню серію вкрай сумнівних статей у французькій пресі: «Ющенка атакують із Франції». Оскільки в одному з тих текстів автор Михаэль Празан проштовхує імідж українців як запеклих антисемітів і фашистів, здається, наступ цей не тільки на Президента.

Іронія свободи слова, зокрема, коли контроль над тими, хто «замовляє музику» в ЗМІ, так нечітко регулюється, полягає в рівних правах і для осіб, які хочуть посилювати напруженість, розпалювати ворожнечу та розколювати суспільство.  Звертає увагу разюча пильність деяких російських агентств, чиї повідомлення  регулярно та дослівно передруковують (явно «на автоматі», що стосується мозку) багато українських ЗМІ.  Вони відразу довідуються та повідомляють, наприклад, що в Івано-Франківських школах перший урок давали про Степана Бандеру та його роль в історії України.  Коли так слабо контролюється подача інформації ЗМІ, не важко собі уявити, яку саме версію пропонують свій аудиторій ті, хто, м’яко кажучи, інакше оцінюють вклад Бандери.

  З іншого боку, чи справді можна вважати подібний перший урок виправданим? Якщо неприпустимо в класі учнів з різними релігійними переконаннями провести перший урок про Євангеліє, Коран або Тору, чому маємо право нав’язувати певну політичну ідеологію?  Розумію, що його представляють як приклад служіння батьківщині, а не політичного лідера, але є багато людей, які оцінюють його по-різному.  Оскільки ЗМІ, які так охоче висвітлюють всі «наступи українських націоналістів», зовсім інакше представляють погляди, які підтримують, можна тільки здогадуватися, про що йшла мова на перших уроках, наприклад, в російськомовних школах в Криму. Було би важко гадати, що деякі подібні погляди не менше обурювали би багатьох українців.

  Не вирішимо всі проблеми, розбіжності залишаться, та й не слід забувати роль учителів. З іншого боку, друковане слово має свою силу, й  приблизно ті самі історичні факти мають бути  викладені в підручниках, незалежно від області та поглядів вчителів, політиків чи ще когось. Коли самі факти є спірними, то чому не залишити саму тему для вищих шкіл, де студенти вже здобули більше навичок і досвіду з аналізу суперечливої інформації? 

Ніхто не стане «патріотом» на підставі нав’язаної інформації, правдивої, трохи прикрашеної чи старанно підібраної та підчищеної.  Як на мене, краще цього не домагатися

Із радянською ідеологією, згідно з якою будь-яка сфера людського життя підлягає контролю з метою створення Гомо Советікус, треба раз і назавжди  розлучитися. Свобода слова та преси вимагають довіру до своїх читачів і глядачів, які вправі формулювати свої погляди на підставі різної інформації.  Те, що більшість не скористається цією можливістю, а відшукає собі максимально спрощену «відповідь» чи людину, яка «скажет, как надо», не знімає з нас відповідальності за забезпечення вибору та свободи від маніпулювання та дезінформації.

Демократична свобода – з дитинства – так само вимагає довіру до людей. Вони мають право вибирати собі героїв, погляди та переконання. Знову таки це ідеал, а багато людей вирішать знайти собі якусь бінарну схему реальності. Вибір, тим не менш, потрібний, та й він є загрозливим лише тим, які нічого не можуть пропонувати.

Вісті з пострадянських країн

10.10.2008
джерело: www.yurpractika.com

Страсбургский суд вынес решение против России по заявлению дипломата, осужденного за шпионаж

   

Европейский суд по правам человека удовлетворил жалобу на российские власти бывшего высокопоставленного сотрудника МИД РФ Валентина Моисеева, осужденного за шпионаж, и постановил выплатить ему компенсацию в размере 28,9 тысячи евро, а также покрыть судебные издержки, сообщает РИА Новости со ссылкой на заявление суда.

Находящийся в Страсбурге суд признал, что российские власти нарушили несколько статей Европейской конвенции о защите прав человека и основоположных свобод. В частности Моисеев содержался под стражей с нарушением установленных условий, было нарушено его право на справедливое судебное разбирательство и наказание исключительно на основании закона.

Бывший заместитель директора первого департамента Азии МИД РФ Валентин Моисеев, 1946 года рождения, был арестован в июле 1998 года после встречи с сотрудником южнокорейского посольства. По данным ФСБ, дипломат был завербован во время командировки в Южную Корею в 1992-94 годах и впоследствии передавал южнокорейским спецслужбам секретные материалы по военно-техническому сотрудничеству между Россией и Северной Кореей.

В декабре 1999 года Моисеев был приговорен к 12 годам лишения свободы за шпионаж, но в июле 2000 года Верховный суд отменил приговор и отправил дело на новое рассмотрение. На повторном суде в августе 2001 года дипломату назначили наказание в виде четырех с половиной лет лишения свободы в колонии строгого режима.

Суд согласился с доказательствами преступной деятельности Моисеева, предоставленными следователями ФСБ, и признал его виновным в государственной измене. Дипломат своей вины не признал. По его словам, с южнокорейцами у него были исключительно дружеские отношения, а переданные им материалы был взяты из открытых источников.

Моисеев был освобожден из мест лишения свободы 3 декабря 2002 года и сразу же подал жалобу в Страсбургский суд, настаивая на своей невиновности.

10/10/08

КОММЕНТАРИИ:

 

Вісті з пострадянських країн

10.10.2008
джерело: hro1.org

Европейский Суд как правозащитный инструмент

   

За десять лет участия России в конвенции по правам человека в Европейский суд поступило более 46 тысяч жалоб граждан РФ, что составляет 20 процентов от всех жалоб за этот период.

Эта цифра, как заявлено на международной конференции "Десять лет участия РФ в Европейской конвенции по правам человека", прошедшей  15 мая 2008 года в Москве, пропорциональна доле населения России в Европе.

Страсбургский суд оштрафовал Россию на 4,3 млн евро, именно такую сумму компенсаций РФ обязана выплатить за материальный и моральный ущерб, причиненный в результате нарушения прав российских граждан.

В 2007 году Россия проиграла 140 дел из 192, причем 175 из них касаются нарушений Европейской Конвенции о правах человека. Таким образом, страна заняла четвертое место по сумме выплат после Турции, Греции и Румынии. В период с января по по апрель 2008-го уже было вынесено 65 постановлений - отмечает Избранное [1].

Ранее, выступая на заседании Межведомственной комиссии по делам Совета Европы, Уполномоченный по правам человека Владимир Лукин отмечал, что россияне все чаще сталкиваются с препятствиями при попытке обратиться в Европейский суд, а дело с исполнением его решений обстоит неблагополучно.

Между тем в Совете Европы прошла презентация документа, согласно которому Россия обязывается выплачивать гражданину компенсации в случае затягивания рассмотрения дел и задержки с вынесением судебного решения. Законопроект должен был быть внесён в Госдуму в декабре 2007 года, однако до сих пор его судьба неизвестна - пишет Newsru [2].

Страсбургский суд в среднем принимает к рассмотрению около 2,5 процентов поданных жалоб. Остальные по разным причинам отклоняются или передаются на рассмотрение национальной юстиции стран-членов Совета Европы. В частности, из России в прошлом году поступило 9497 жалоб.

Количество жалоб, подаваемых в Страсбург из всех государств Европы, постоянно растет, но машина Европейского суда работает медленно. На 31 декабря 2007 года там скопилось 79427 дел, которые еще предстоит принять к рассмотрению или отклонить. Больше четверти из них - 20296 - приходится на долю России.

Россияне, в основном, жалуются на правоохранительные органы: незаконные аресты, пытки, негуманные условия в тюрьмах, затягивание следствия и судебного разбирательства, предвзятое отношение юстиции и "силовиков" к представителям нацменьшинств. По закону, у российских властей есть три месяца на обжалование постановления, и еще три месяца - на то, чтобы его исполнить.

По проигранным делам в Суде по правам человека в Страсбурге Россия всегда выплачивает положенные компенсации, но никогда не исполняет другие решения суда. Об этом пишет немецкая газета "Frankfurter Rundschau" [3].

Так, в частности, Россия никогда не привлекает к ответственности установленных преступников. Правозащитные организации обеспокоены, прежде всего, тем, что истцы и свидетели, которые осмеливаются подавать жалобу в Страсбург, подвергаются массированному давлению, прежде всего, на Северном Кавказе.

"Некоторые истцы исчезли или были вынуждены бежать", - рассказывает Джейн Бьюкенен из правозащитной организации Human Rights Watch [4]. А программы защиты истцов или свидетелей в ЕСПЧ не существует.

"Жалобы в Европейский суд в Страсбурге являются сегодня важнейшим инструментом российской правозащитной политики", – говорит адвокат Билл Боуринг. Британский адвокат вот уже несколько лет тесно сотрудничает с "Мемориалом" [5]. Организация EHRAC, где он работает, обучает молодых российских провинциальных адвокатов, как давать ход жалобам.

"В настоящее время в России Страсбургский суд известен больше, чем в Европе", – говорит Боуринг. Реформу Страсбургского суда, которая могла бы ускорить судопроизводство, Россия блокирует.

[1] http://www.izbrannoe.ru

[2] http://newsru.com

[3] http://www.fr-online.de/

[4] http://www.hrw.ru

[5] http://www.memo.ru

10/10/2008

Вісті з пострадянських країн

15.10.2008
джерело: www.yurpractika.com

Военный суд отказал семьям погибших в Катыни

   

Московский окружной военный суд решил, что прокуратура законно прекратила уголовное дело по факту расстрелов польских офицеров в Катыни. Для родственников погибших это стало уже не первой неудачей в российских судах.

В июле аналогичное решение принял Московский городской суд.

Он подтвердил отказ нижестоящего суда по жалобе на решение Главной военной прокуратуры, которая в 2005 году прекратила расследование обстоятельств гибели тысяч польских офицеров, находившихся в советском плену в 1940 году.

С точки зрения прокуратуры, расстрел 14 тысяч поляков в Катынском лесу, что в 14 км к западу от Смоленска, не был актом геноцида, на чем настаивали родственники погибших.

Большая часть материалов дела засекречена, и долгое время родственникам отказывали в доступе к ним.

В конце сентября Московский окружной военный суд разрешил истцам ознакомиться с секретной частью дела, но во вторник суд объявил только резолютивную часть своего решения - то есть собственно отказ - но не обоснование его, поскольку оно ссылается на те же секретные материалы.

Родственники расстрелянных польских офицеров не согласны с очередным судебным решением и будут обжаловать его в военной коллегии Верховного суда России, заявила агентству РИА Новости адвокат истцов Анна Ставицкая.

По ее словам, суд не стал оспаривать факт геноцида, но отказал в возбуждении уголовного дела на том основании, что останки погибших не были идентифицированы.

Тысячи польских офицеров оказались в руках советских властей в 1939 году после оккупации Польши нацистской Германией и последующего вторжения Красной армии с востока по пакту Молотова-Риббентропа, предусматривавшего раздел тогдашней территории страны.

Польские военные, попавшие в советский плен, были интернированы в нескольких местах, а многие из них затем расстреляны. В Катыни находилось самое крупное из массовых захоронений.

Могила была обнаружена еще в 1943 году, когда эти места находились под нацистской оккупацией. Нацистская пропаганда сразу ухватилась за этот факт массового расстрела; советские власти предпочли настаивать, что расправу учинили сами немцы.

Позиция советской стороны оставалась такой вплоть до 1989 года, когда факт массовых убийств польских пленных был признан.

Из 183 томов прекращенного российского уголовного дела 116 содержат сведения, составляющие государственную тайну.

Часть расстрелов польских офицеров происходила на территории современной Украины и Белоруссии.

По протоколу, подписанного с Польшей в 1995 году, Белоруссия, Россия и Украина самостоятельно расследуют военные преступления, совершенные в этот период на их территории.

15.10.08

Міжнародна політика і права людини

10.10.2008 | Юрій Кочубей («Le Monde»)
джерело: inozmi.glavred.info

Московська пропаганда на сторінках французьких газет

   

Війна з Україною на сторінках французьких газет! На думку першого посла України у Франції Юрія Кочубея, французькі ЗМІ все частіше використовуються Москвою для розміщення тенденційних матеріалів про Україну. Його коментар у французькій Le Monde – відповідь на статтю у цій же газеті Мікаеля Празана «Україна – «європейська країна»? Не факт».

Хоча Україна рідко фігурує на сторінках французької преси, 16 вересня Le Monde опублікувала роздуми письменника та режисера-документаліста Мікаеля Празана. Він коментує спільну заяву за результатами саміту «Україна-ЄС», який відбувся в Парижі 9 вересня. Гостру реакцію автора викликала одна з тез цієї декларації, згідно з якою «Україна як європейська країна поділяє з країнами Європейського Союзу спільну історію та цінності». Він не погоджується і намагається обґрунтувати свою позицію.

Але страву, якою він нас частує, приготували на замовлення. Страву приготували у французькій столиці, а інгредієнти в ній вказують на те, що йдеться не про шедевр французької чи середземноморської кухні, а скоріше -про винахід кухні, запозиченої з північного сходу. Адже саме на північному сході Європи велике занепокоєння викликали результати цього саміту.

Не маючи можливості підправити географічні реалії, він ставить під сумнів поняття «спільної історії», незважаючи на добре відомі факти, які можна знайти в шкільних підручниках: Анна Ярославна, Берестейська унія 1596 року, участь у війнах проти експансії Османської імперії і так далі.

До того ж, важко погодитися з паном Празаном щодо концепції «територіальної цілісності» України, чиї кордони постійно змінювалися. Але яка держава в Європі, зокрема і Франція, може похвалитися «незмінними» кордонами? Він згадує «радянські анексії», ратифіковані Ялтинською угодою, у питаннях про кордони з Румунією і Польщею. Якщо автор хотів бути об’єктивним, він мав би згадати, що всі ці території – землі, заселені українцями, хоч вони і зазнали, зі згоди Антанти, іноземної окупації.

Перейдемо до Криму, який, згідно з паном Празаном, нібито повністю живе у «ностальгії за СРСР» і чиї мешканці «переважною більшістю» із відразою дивляться на українську столицю – Київ – і хотіли би, щоб Росія приєднала до себе півострів. Тут треба було б звернути увагу на те, що більшість населення Криму проголосувала за незалежність України в 1991 році. Але автор вважає своїм завданням «попередити», що Крим, якщо Україна приєднається до ЄС, стане «у кращому випадку – «гордієвим вузлом» майбутньої холодної війни, у гіршому – сценою латентного конфлікту, із яким повинні будуть розбиратися європейці».

Які наукові дані?

Автор переходить до Галичини, яка «у свою чергу, відчуває ностальгію за своїм союзом із нацистськими окупантами». На підтвердження цієї думки він описує, як у Львові вшановували ветеранів УПА (Української Повстанської Армії), яка воювала проти нацистів та проти радянської влади. Він згадує також дивізію СС «Галичина» - формування, яке складалося з молодих українців, що прагнули боротися проти більшовиків, і яке згодом було розгромлене радянською армією. Існування дивізії СС «Карл Великий» у Франції або Російської Визвольної Армії (РОА) генерал-лейтенанта Власова, що воювали на боці нацистів, не дає права стверджувати, що французи і росіяни не поділяють європейських цінностей.

І врешті пан Празан звинувачує практично всіх українців у злочинах проти єврейського населення так, наче це українці розробили план «остаточного вирішення єврейського питання». Він пише: «Геноцид євреїв, в якому брала участь значна частина населення України, став предметом безперервного переписування історії найвищими інстанціями держави». Але на які наукові і статистичні дані посилається пан Празан? Він не звертається до жодних таких даних.

Якщо вірити пану Празану, місця пам’яті трагедії єврейського народу вшановувалися лише радянськими людьми і єврейськими організаціями. Він також звинувачує Україну у фальсифікації історії. Цей сюжет також фігурує в обов’язковому порядку в щоденному меню московських пропагандистів, тож автор приправив ним свою «страву».

Європейська аудиторія – розважливі і критичні читачі – зрозуміє, що цей коментар – тактичний маневр, який ні на чому не базується. Він просто намагається переконати читача в тому, що Україну не варто приймати в Європейський Союз.

Таким чином він намагається залякати європейців, стверджуючи, що війна в Південній Осетії – всього лишень «прелюдія до тривалих потрясінь, які чекають попереду» і що європейська інтеграція таких країн, як Україна (чи Грузія) спровокує кризи, що призведуть до ще більш серйозних наслідків, ніж ті, до яких могло б призвести прийняття в ЄС Туреччини.

Прим.: З російським перекладом статті Мікаеля Празана можна ознайомитись тут: http://korrespondent.net/worldabus/587657.

Оригiнал статтi: http://www.lemonde.fr/archives/article/2008/09/30/ne-cedez-pas-a-la-propagande-de-moscou-par-yuriy-kochubey_1101258_0.html

Бюлетень "Права Людини", 2008, №28

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори