пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200832
№32
2008

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

10.12.2008 | Клиффорд Леви, газета The New York Times
джерело: inosmi.ru

Кто контролирует историю сталинских репрессий?

   

Томск. Годами земля в этом сибирском городе выдавала свои тайны: клочок одежды, кусок человеческой кости, череп с пулевым отверстием. Зная об этом, историк Борис П. Тренин обратился к властям: не позволят ли ему изучить секретные архивы с тем, чтобы получить подтверждение, что это место когда-то было массовым захоронением жертв сталинских репрессий? Могут ли ему помочь поведать историю тысяч невинных людей, которые, как рассказывают, свозились на телегах из тюрьмы в овраг, получали пулю в голову и сбрасывались вниз?

Борис Тренин получил отказ и понял то, что уже усвоили многие российские историки. При Путине отношение к прошлому страны изменилось. Архивы, которые разыскивал Тренин, в Томске хранятся на четвертом этаже одного здания в коробках с печатью «КГБ СССР», и они останутся запечатанными.

При Путине Кремль часто стремился оказывать такое же влияние на отображение истории, как и на управление страной. Стараясь восстановить авторитет страны, президент Путин и другие представители власти подогревали национализм, прославлявший триумфы Советского времени, одновременно преуменьшая, а порой и обеляя ужасы системы.

В результате, по всей России многие архивы, содержащие документы о преследовании, расстрелах и других подобных актах, содеянных коммунистической властью, становились все менее доступными. Роль советских служб безопасности представляется особенно болезненной темой, принимая во внимание, что Путин – сам бывший агент КГБ, а в конце 1990-х годов возглавлял ФСБ, преемника КГБ.

Для историков, таких как Тренин, закрытие этих архивов отражает другую более значительную истину. Страна, говорят они, не сделала попытки бороться с пороками коммунизма, Россия не встала, подобно другим странам, после падения режимов на путь установления истины и примирения, как это сделала, например, Южная Африка.

Безусловно, тому было много причин. Одна из них в том, что в 1990-е годы Россия переживала болезненные экономические потрясения, и люди были заняты просто выживанием. Однако теперь, когда страна процветает, Кремль, если и движется, то, скорее, в противоположном направлении, похоже, проявляя враждебность ко всем, кто пытается изучать мрачные аспекты советского правления, как будто попытки умалить авторитет Советов могут дискредитировать и сегодняшнее руководство.

«Они говорят, Россия встала с колен и именно поэтому мы должны гордиться своим прошлым», – говорит Борис Тренин. «Тема сталинских репрессий суровая, мрачная и отнюдь не героичная. Вот поэтому ее надо потихонечку убрать в сторону. Они говорят: «чем меньше мы знаем, тем нам спокойней живется».

То, что мы услышали от Тренина, как эхо повторялось в десятке с лишним интервью с историками из разных концов России. Все, без исключения, подтвердили, что в 1990-е годы они имели гораздо более широкий доступ к архивам КГБ и других силовых ведомств. При Путине, говорят они, эти архивы обычно недосягаемы. Владимир Путин, два срока пробывший на посту президента, теперь (после того как в мае ввел в должность в качестве преемника своего протеже Дмитрия Медведева) занимает пост премьер-министра.

Сотрудники архивов спецслужб, которые теперь преимущественно контролируются ФСБ и МВД, обычно отказывают историкам в доступе, ссылаясь на необходимость сохранения государственной тайны и защиты конфиденциальности частной информации. (Хотя, когда речь идет о документах сталинских времен, большинство упоминаемых в них давно умерли).

Руководитель архивов ФСБ в Москве Василий Христофоров заявил, что все документы, относящиеся к средствам и методам оперативно-следственной работы, никогда не будут рассекречены.

Эти трудности с доступом к архивам не только стали помехой в изучении 1930-х годов правления Сталина, когда миллионы были казнены или погибли в лагерях. Они еще лишили историков возможности лучше понять другие стороны преследований в советские времена, такие как травля и депортация диссидентов, продолжавшиеся вплоть до 1980-х годов.

Порой, эта ситуация обостряет напряженность между Россией и ее соседями. Кремль, например, недавно отказал Польше в выдаче документов времен Второй мировой войны, касающихся уничтожения 22 тысяч польских офицеров в лесу Катыни. Долгие десятилетия Советский Союз обвинял нацистов в этих убийствах. Михаил Горбачев был первым советским руководителем, признавшим, что это было делом рук советских спецслужб.

Эти ограничения мешают и российским гражданам в поисках истины о своих родственниках.

В 1937 году, на пике сталинских чисток, человек по имени Чеслав Ясинский был обвинен в контрреволюционной деятельности и в ходе массовой акции расстрелян в Томске. В течение многих лет его жене сообщали, что он жив и валит лес где-то в ГУЛАГе, а она продолжала отправлять ему продуктовые посылки. Позже она получила письмо, удостоверяющее (ложно), что ее муж умер от сердечного приступа.

Семьдесят лет спустя его правнук Юрий Культамаков попытался найти досье Ясинского в ФСБ в надежде получить информацию, которая бы примирила его с сибирским прошлым его семьи.

Создавая препоны историкам, государство в тоже время утверждает, что делает исключение для частных лиц и предоставляет доступ к досье на их родственников в архивах спецслужб. Однако, как пришлось убедиться Юрию Культамакову, эта политика не столь открыта, как может показаться. В ФСБ ему предложили для ознакомления сильно отредактированное досье, из которого было изъято множество страниц. Как говорят чиновники, они придерживаются политики сохранения в тайне документов, содержащих имена любых других людей, включая тех, кто осуществлял преследование или был доносчиком.

«Я хотел знать все, а получил очень немного», – сказал Юрий

Здесь в Томске, почти в трех тысячах километрах к востоку от Москвы, Бориса Тренина давно интересовал район, исстари называвшийся Каштак.

Когда-то это была пустошь с глубоким оврагом, но в последние десятилетия город постепенно засыпал его, проростая новыми домами на его месте. Однако слухи о массовых захоронениях на этом месте продолжали циркулировать, и в 1989 году, еще до распада Советского Союза, Борис Тренин и его коллега Василий Ханевич провели на Каштаке небольшие, никем не санкционированные раскопки и нашли два черепа с пулевыми отверстиями в них.

Как и у многих жителей Сибири, у 62-летнего Тренина и 52-х летнего Ханевича были и свои личные причины для скорби, связанные со сталинским режимом. Семья Тренина была выслана в эти края, а оба деда Ханевича были расстреляны.

В течение 1990-х годов, когда на Каштаке велось строительство жилых домов, рабочие постоянно находили в земле останки людей. Иногда местные жители натыкались на человеческие кости, копаясь у себя в огородах.

В конце 1990-х, рассказывает Тренин, некоторые офицеры КГБ, ушедшие в отставку, признавали то, что там происходило. По их словам, во время чисток 1930-х, дважды в неделю проводились казни, а тела сбрасывались в овраг.

Настал момент, когда Борис Тренин счел, что он накопил достаточно информации, чтобы иметь основание просить доступ к секретным документам. Он обратился к властям за разрешением провести полномасштабное расследование событий, произошедших на этом месте, и установить мемориал.

Слишком поздно: к этому времени Владимир Путин уже стал президентом. ФСБ отказала в доступе к документам, и последующие встречи в 2002 и 2003 годах с городскими чиновниками, имеющими тесные связи с спецслужбами, тоже не помогли ему осуществить свои намерения.

Он демонстрировал «абсолютное отсутствие интереса», рассказывал Тренин об одном из чиновников городской администрации, бывшем офицере КГБ. Казалось он говорил: «Да, это было, что-то там было, но нам не надо в этом разбираться».

Бывший офицер КГБ, Александр А. Мельников, ныне заместитель мэра города, сказал в интервью, что Каштак скрывает следы огромной трагедии, но она глубоко изучена. Он также выразил удивление, услышав о трудностях, с которыми столкнулся Тренин.

«Сегодня нет проблем доступа к архивам тех времен. Никаких проблем, – сказал Мельников. – Если у них возникли проблемы, они могли бы обратиться ко мне, и я окажу им всяческое содействие, чтобы они получили доступ к тем материалам, которые их интересуют».

Услышав о реакции Мельникова., Тренин вздохнул: «Это абсурд!», – сказал он.

«В течение многих десятилетий эта история хранилась в секрете, тщательно хранилась и даже сегодня она остается секретом», – сказал Тренин.

Тренин и Ханевич – активные члены правозащитного общества «Мемориал». Они содержат музей, посвященный 23 тысячам людей, убитым в Томске при Сталине. Музей располагается в бывшей тюрьме НКВД, тайной полиции Сталина.

Экспонаты выставлены в мрачной тесноте небольших камер, где пытали людей и набивали по 20 человек в одну камеру. Но о Каштаке здесь мало. Тренин считает, что там было казнено более 15 тысяч человек, но без доступа к документам, невозможно говорить наверняка.

Несколько лет назад власти, наконец, воздвигли на Каштаке большой крест в качестве мемориала. Но стоит он в безлюдном месте над крупной транспортной магистралью, и к нему редко приходят люди.

Тренин и другие историки подчеркивают, что архивы спецслужб не были распахнуты и в 1990-е годы. Они говорят, что власть нужно было убеждать, чтобы получить к ним доступ, но тогда царил дух сотрудничества, которого больше нет.

Архивы сталинской тайной полиции стали очень болезненной темой в связи с подъемом движения, стремящегося сотворить из Сталина кумира как лидера, победившего нацистскую Германию, подстегнувшего индустриализацию и превратившего Советский Союз в сверхдержаву.

В прошлом году Кремль представлял новое пособие для учителей старших классов, в котором Сталина характеризовали как «одного из наиболее успешных лидеров СССР», в то же время описывая «жестокую эксплуатацию» населения. Владимир Путин и сам признал потери, понесенные при Сталине, но добавил, что русских людей не нужно заставлять стыдиться этого.

«Да, у нас были страшные страницы в истории, давайте вспомним события, начиная с 1937 года, – сказал Путин на встрече, где представляли это учебное пособие. – Давайте не будем забывать об этом».

«Но и в других странах тоже было не менее, пострашнее еще было. Во всяком случае, мы не применяли ядерного оружия против гражданского населения. Мы не поливали химикатами тысячи километров и не сбрасывали на маленькую страну в семь раз больше бомб, чем за всю Великую Отечественную, как это было во Вьетнаме».

В интервью сотрудники ФСБ и других силовых структур сообщили, что на самом деле большое количество документов уже рассекречено. На вопрос относительно жалоб со стороны историков, ответственный сотрудник ФСБ Олег К. Матвеев, работающий с архивами ведомства, сказал, что есть люди, желающие представлять советский строй только в негативном свете.

«Отказаться, подвести черту под августом 1991 года и сказать, что это все было черное, а вот теперь наступило белое, как это было в других странах, регионах, как в бывших республиках Советского Союза поступили. У нас такого нет, – сказал г-н Матвеев. – Мы все-таки как-то более бережно относимся к нашему прошлому».

Г-н Матвеев подчеркнул насущную важность защиты ФСБ частной информации упоминаемых в досье лиц.

Это довольно своеобразная трактовка личной тайны. ФСБ не сохраняет в секрете имена, она, например, предоставила правозащитникам списки преследуемых, которые затем были опубликованы в так называемых книгах памяти. Однако она не дает допуска к документам, тем самым препятствуя попыткам историков получить представление о системе работы спецслужб.

ФСБ обещает, что большое количество документов, 75-летний срок секретности которых истекает, будет рассекречен. Но историки утверждают, что это правило очень часто не соблюдается, кроме того, по их мнению, ФСБ предпочитает открывать те документы, которые не представляют спецслужбы в негативном свете.

Известный историк Сергей Красильников из Новосибирского государственного университета говорит, что чиновники обычно ссылаются на закон о личной тайне и другие акты, чтобы закрыть доступ к документам. Но это ничто иное как уловка.

«Был получен заказ реабилитировать и российскую и советскую государственность во все эпохи и во все времена правления всех царей или генеральных секретарей, – говорит Красильников. – С этим связано ограничение доступа к архивам, потому что архивы позволяют показать глубже механизмы власти, механизмы принятия решений, последствия принятия этих решений, которые очень часто были трагическими для общества».

Не имея возможности получить документы из архивов силовых ведомств, Тренин и Ханевич собирают сведения у родственников и исследователей, которым были доступны документы в 1990-е годы. Они также ищут и по крохам собирают информацию в других, более открытых архивах советских времен, где хранятся документы, относящиеся к хозяйственной деятельности или местным партийным и административным органам.

Иногда они впадают в уныние, когда, например, читают результаты опросов, в соответствии с которыми многие молодые люди верят в то, что Сталин «сделал больше хорошего, чем дурного». Но есть и кое-что, вселяющее надежду.

Ханевич убедил органы внутренних дел включить посещение его музея в программу обучения их сотрудников. На днях группа из пятнадцати молодых юристов и следователей пришли в музей. Многие были явно взволнованы увиденным и признались, что не предполагали таких масштабов массовых убийств.

«Это люди в погонах, которые должны выполнять приказы. Но не всегда эти приказы бывают гуманными, не всегда они бывают человечными, а зачастую бывают и преступными, – сказал Ханевич. – Так вот они должны подумать, а стоит ли эти приказы выполнять? Да, они могут свои погоны потерять, но они останутся людьми, сохранят человеческое достоинство».

Свобода вираження поглядів

24.11.2008 | Антоніна Нагорна
джерело: human-rights.unian.net

Про свободу слова в РФ

   

Згідно з останнім щорічним звітом міжнародної організації «Репортери без кордонів», РФ стоїть на 141 рядку в рейтингу свободи преси. Правозахисники закидають російській владі встановлення жорсткого контролю над ЗМІ та нерезультативність розслідування гучних убивств російських журналістів. У рейтингу несвободи далі за нашу північну сусідку тільки Білорусь, Північна Корея, Куба, Китай і ще більше двох десятків країн з відверто диктаторськими режимами.

Про причини такого низького індексу свободи в РФ УНІАН розповів директор Центру екстремальної журналістики при Спілці журналістів Росії Олег Панфілов. Журналіст, відомий своєю різкою критикою щодо влади, з гіркотою визнає: незалежною російська преса навряд чи коли-небудь стане.

Олеже, як вам здається, рейтинг Репортерів без кордонів відповідає дійсності? Якщо так, то наскільки страждають від такого стану речей прості росіяни, та й самі працівники ЗМІ?

Я погано ставлюся до цього рейтингу. Завжди вважав, що математичним шляхом визначити свободу слова абсолютно неможливо. Хоча для Росії місце цілком відповідне. У Росії дуже погано зі свободами взагалі і зі свободою слова насамперед. Простіше кажучи, її немає, та й не було. Тут ніколи не було традицій свободи слова в тому розумінні, до якого звикли люди на Заході. Для них це, перш за все, стан закону, коли є всі умови для існування незалежних газет, телебачення, радіо.

І все-таки в 80-90-х в Росії був хоч і недовгий, але все-таки період гласності...

Так, був маленький період, лише 10–12 років, коли була можливість щось зробити. Але російські журналісти нею не скористалися. Тоді була створена телекомпанія НТВ, вона успішно працювала, і її справді можна було назвати незалежною до 1996 року. Але в 96-му господарі цієї компанії абсолютно відкрито встали в політичній боротьбі на бік одного з кандидатів (у президенти РФ. – Авт.). Мені він теж імпонував більше, ніж інші кандидати, але це не означає, що я як журналіст повинен за нього боротися. Повторюю, то була ще не свобода слова, а лише умови для того, щоб вона з`явилася. У той же період народилася і радіостанція «Эхо Москвы». Вона досі залишається досить об`єктивною. Щоправда, в останні місяці у зв`язку з війною в Грузії, у неї з`явилися проблеми: самоцензура, скандали, пов`язані з деякими коментаторами, у тому числі і зі мною. Мене практично усунули від ефіру.

Так само, як і Валерію Новодворську (відомий опозиційний політик, лідер Демократичного союзу).

Так, але Новодворська повернулася, а я ні. Мені натякають, що, мовляв, у мене є власна програма на радіо «Свобода», що ми нібито конкуренти, тому не варто. Хоч би як там було, у «Эхо Москвы» дуже мала кількість радіослухачів, лише 2,5–3 млн. Тому говорити про те, що вона якимсь чином впливає на суспільство, я б не став. Це саме та кількість аудиторії, яку влада може дозволити собі бачити як вільних людей. Річ у тому, що згідно із російським законом про вибори, бар`єр проходження кандидата в Держдуму – 7%. А кількість людей, що почуваються вільними в Росії, шукають альтернативну інформацію, – приблизно 5%. Це ті, хто читає Інтернет, слухає «Эхо Москвы», радіо «Свобода», «Німецьку хвилю», читає ліберальні газети. Вони безпечні для влади, оскільки їх не набирається більше 7%, це практично мертвий електорат для лібералів. Вони як і раніше сидять на кухні і обговорюють політику, розповідають політичні анекдоти, але для влади вони не становлять небезпеки.

Чи можна журналіста, який намагається в сьогоднішній Росії говорити правду, назвати екстремальним?

Можливо, до такого питання вас підштовхнула назва організації, яку я очолюю. Але ця назва з`явилася абсолютно випадково. Коли я створював Центр 9 років тому, то не міг знайти доброї назви, щоб запам`ятовувалася. Мій друг англійський журналіст запропонував варіант англійською мовою – Centre for journalists in extreme situations. Тобто “Центр для журналістів, що працюють в екстремальних умовах”. Але коли цю назву переклали російською, вийшло досить грубо, так, ніби журналісти ходять у нас в наручниках, з кайданами на руках.

Питання було все-таки в іншому: наскільки небезпечно для діяльності і, можливо, навіть для життя журналістів у Росії, писати об`єктивно, незаангажовано?

Думаю, «чорний список» журналістів існує. Але я зарікся говорити про нього. Роки за півтора до вбивства Ганни Політковської в інтерв`ю австралійської телекомпанії я сказав про цей список і назвав її серед перших. Через півтора роки її вбили. Думаю, такий список є, хоча він не дуже великий. В середньому за рік ми фіксуємо 80 нападів на журналістів у зв`язку з їх професією. Часто це робиться публічно, зумисно, фіксується фотографами, камерами, з великою кількістю свідків. Це такий спосіб налякати. Але в Росії не так багато добрих журналістів, щоб їх вбивали десятками, били сотнями. Екстремальність роботи журналіста в Росії полягає не у фізичному тискові, а в тому, що немає умов для незалежного медіа-бізнесу, для вільної думки. У Росії закони використовуються для придушення інакомислення. Приблизно з 2001 року ми почали фіксувати різкий сплеск кількості кримінальних справ, порушених проти журналістів. За часів Єльцина їх можна було по пальцях перелічити – 5–6 кримінальних справ за дев`ять років. З 2001 року це 50–60 справ за рік. Мабуть, іншої такої країни немає. Сьогодні в кримінальному кодексі РФ є п`ять статей, три з яких передбачають позбавлення волі. Остання з них з`явилася два роки тому, коли був прийнятий закон про боротьбу з екстремізмом. Це улюблена стаття чиновників, журналіста можна посадити у в`язницю тільки за те, що він не так щось сказав про якогось начальника. Екстремізм, маючи бажання, можна знайти в будь-якому вислові людину, а журналіста – поготів.

Вам особисто доводилося стикатися з тиском?

Як журналіста мене колись вбивали, я можу вам голову показати зашиту. А як керівника організації, то ні, прямого тиску, погроз немає. Можливо, тому, що ми дистанціюємося від політики, завжди намагаємося відхилити пропозиції політиків дружити, разом працювати. По-друге, ми відкрита організація, вся інформація про діяльність – на сайті, ми нічого не приховуємо. Нас не люблять, знаю, мріють, коли ми самі розвалимося. Але прямих причин «зловити на гачок» немає. По-третє, велика частина людей, що працюють в організації, – іноземці, в тому числі і я. Ми не борці з політичним режимом в Росії, ми маємо свої держави, а тут ми тільки спостерігаємо за процесами, які відбуваються.

Ви тому досі залишаєтеся громадянином Таджикистану і не берете російське громадянство, хоча закон вам не забороняє?

Я міг би, я етнічний російський, але не хочу. Не розумію, навіщо. Це принципова позиція.

Ви відстежуєте ситуацію зі свободою преси на всьому пострадянському просторі. В якому з регіонів, за вашими спостереженнями, умови для роботи преси найбільш гнітючі, а в якому – більш-менш нормальні?

Є така «чорна дірка», як Туркменістан. По всіх рейтингах, він стоїть в одному ряду з Північною Кореєю, Кубою і деякими країнами третього світу. Слідом ідуть Узбекистан і Білорусь. Пострадянський простір має традиції авторитарного правління, і багато в чому ситуація з свободою преси залежить від того, як до цієї свободи ставиться сам президент. Не мені вам нагадувати, яка була ситуація з незалежними ЗМІ в Україні при першому президентові, при другому і при третьому. Яскравий приклад – Грузія, там зі свободою ЗМІ, думаю, навіть краще, ніж в Україні. Окрім Грузії й України, схожих політичних умов на теренах СНД немає. І, схоже, не буде. У більшості країн – стійкі диктаторські режими, президенти яких багато років керують країнами і, звісно, нічого не бажають змінювати. Для них пропаганда – головне досягнення. У Росії процес відновлення пропаганди почався з появою Путіна. Щоправда, така ситуація багато в чому створюється через бездіяльність самих журналістів.

А як вони повинні діяти? Адже влада завжди має достатньо механізмів для приборкання норовливих...

Ну, вже не українській журналістці мене про це питати.

І все-таки в Росії абсолютно інші реалії...

Правильно, тут абсолютно інша політична атмосфера. Хоч і при Кучмі, в квітні 2000-го року львівські журналісти виходили на вулиці, влаштовували акції, боролися за права. В Україні все-таки є політичні традиції. Оголосивши 1987 року про перебудову, гласність, Горбачов зробив велику справу. Але він не пояснив журналістам, що свободу не можна дарувати. За свободу потрібно боротися. Для мене найбільша проблема сьогодні в тому, що неможливо підняти журналістів до того, щоб вони боролися за свої права. Ось до роковин пам`яті Політковської ми надрукували плакати (показує. – Авт.). Ви їх можете побачити в Києві, Тбілісі, у Великій Британії. Але не в Росії.

Чи можна в такому разі сказати, що Інтернет поки що залишається єдиним непідконтрольним острівцем інформації?

Так, і, думаю, він таким і надалі залишатиметься. Технологічно знищити Інтернет в Росії, як це зробили в Китаї, неможливо. Там керівництво провайдерів – державне, а в Росії це все-таки приватний бізнес. Були спроби встановити контроль, але вони не вийшли. Російську владу налякали ви – тим, що в Помаранчевій революції дуже велику роль відіграли Інтернет-сайти. Російська влада дуже боїться, що Інтернет політизуватиметься, допомагатиме опозиційним партіям, як це було в Україні. Тому застосовується той же кримінальний кодекс. Вже відбулося більше 20 судових процесів над блогерами, власниками сайтів або просто коментаторами. Але, думаю, знищити російський Інтернет не вдасться. А щодо телебачення, яке дивиться 97% населення, то темники, впевнений, існують досі. Щоп`ятниці в Кремлі збирають керівників компаній, іноді газет і пояснюють їм, як слід поводитися. Коло весь час звужується, влада вимагає, щоб журналісти були уклінними. Єдина газета, яка цьому ще чинить опір, це «Новая газета» і, мабуть, «Коммерсант» якось ще тримає марку, тому що там зберігається старий колектив.

Ви часто буваєте в Україні, проводите тренінги для українських журналістів. Як ви оцінюєте їх професійний рівень? Можливо, є щось, чого в них могли б навчитися російські колеги...

Важко порівнювати. На мій погляд, україномовна журналістика в Україні набагато цікавіша.

А ви знаєте багато україномовних ЗМІ?

Небагато, але це яскраві видання, це яскраві люди. У вас є одна велика перевага – політична атмосфера. Все решта дуже схоже, одні й ті самі університети, з однією тою самою програмою навчання. За винятком хіба що Києво-Могилянської Академії, де я трохи працював із студентами. І вони виглядають набагато кращими, ніж мої студенти тут, набагато. Вони питання навіть ставлять, як західні люди, а не як люди з пострадянського простору. Внутрішня свобода, яка з`явилася п`ять років тому у людей нового покоління в Україні, – це те саме, що внутрішня свобода для нинішніх грузинів. Це те, чого немає у росіян. Українські журналісти нині мають більше шансів стати вільними і професійними, ніж росіяни. У вас є умови, досвід. Якщо щось станеться, ви знову можете вийти на вулиці, для вас це не складе труднощів.

Олеже, ви якось сказали, що по-доброму заздрите українському телебаченню, в його ефірі присутній плюралізм думок, якого немає на російському телебаченні. Як ви ставитеся до того, що в Україні заборонили трансляцію в кабельних мережах ряду російських телеканалів. Чи не вважаєте ви цей крок цензурою інформпростору?

І правильно зробили, що заборонили. Це не цензура. Адже ви говорите про свободу слова. Чи є російські канали прикладом свободи слова? Ні. Даруйте, коли санітарні лікарі кажуть про заборону ввезення в країну неякісних продуктів, адже вони правильно роблять, оскільки піклуються про здоров`я країни. Власті України і Грузії, заборонивши за допомогою закону, до речі, показ російського телебачення, піклуються про психічне здоров`я свого населення. Купуйте антену, ставте і дивіться до памороку. Вони заробляють на рекламі стільки грошей, що могли б найняти десяток перекладачів і давати в ефірі хоч би біжучий рядок українською мовою. Це коштує для них копійки. Вся проблема – в понтах.

Як би ви схарактеризували сьогоднішні відносини України і Росії? Створюється враження, що між країнами триває холодна інформаційна війна, постійний обмін звинуваченнями...

Насправді ведеться боротьба за відновлення радянської імперії. Чого вже тут кокетувати. І війна з Грузією теж частина цієї війни.

Яким ви бачите майбутнє російських демократів? Недавно стався розкол СПС. За словами Бориса Нємцова, який стояв біля витоків СПС, партія стала псевдодемократичною, керованою Кремлем у ручному режимі. Чи означає це, що російські демократи тепер на довгі роки стануть маргіналами, не здатними впливати на політичні події в країні?

Ніякого майбутнього у російських демократів немає. Усі ці «яблука», СПС і інші демократичні партії – це така дрібна політика. Тому що люди не мають внутрішньої свободи, вони не знають, для чого це потрібно. Як каже російський посол в Україні, пан Черномирдін, у нас хоч яку партію створюй, все одно КПРС виходить.

Не можу вас не запитати про справу Політковської. 1 жовтня Генпрокуратура РФ передала матеріали у цій справі до суду. Звинувачення пред`явлене трем фігурантам. Чи можна говорити, що справа зрушила з мертвої точки, а винні незабаром будуть покарані?

Ні, тому що з 1993 року в Росії не було розкрито жодного вбивства журналіста, пов`язане з його професійною діяльністю. Є така традиція. За винятком хіба вбивства Лариси Юдіної в Калмикії. Засудили кілька осіб, але суд не захотів дізнаватися імена замовників. І вбивство Ганни не буде розкрите. За нинішньої влади ніколи.

На українському телебаченні з`явилися ряд відомих в Росії медіаперсон, які не тільки працюють, а й практично живуть в Україні. Той же Шустер, а віднедавна і Євген Кисельов... 

І, слава богу! Це свідчить про те, що в Україні добрі умови для роботи російських журналістів.

Ви не думали про те, щоб теж тісніше співробітничати з Україною?

Я б із задоволенням працював в Україні. Якщо говорити абсолютно відверто, я втомився працювати в Росії. Я не бачу ніяких результатів, не бачу віддачі, бажання російських журналістів щось змінювати в своєму непробудному темному житті. Можливо, це ще й з віком приходить. Хочеться бачити, що ти комусь можеш бути корисний. Коли я приїжджаю до Києва, мої друзі там кажуть: ну, давай переїзди зовсім – врешті-решт, Центр екстремальної журналістики можна перенести і відтворити в Києві. Це буде корисно не тільки для Росії, а й для України. Але я чинитиму опір тут до останнього. Хоча, боюся, що, можливо, доведеться переїхати.

 

Довідка

Олег Панфілов - директор Центру екстремальної журналістики при Спілці журналістів Росії. З листопада 2000 року – автор і ведучий програми “Влада і преса” на Радіо “Свобода”. У журналістиці з 1974 року: працював кореспондентом агентства АП, собкором “Незалежної газети”, “Gazeta wyborzca” (Польща), заступником головного редактора журналу "Центральна Азія" (Швеція).

Доступ до інформації

14.11.2008
джерело: www.helsinki.org.ua

Право на інформацію: hit-top луганських порушень

   

За результатами моніторингу, проведеного двома коаліціями громадських організацій, що працюють у 9 регіонах країни, Луганщина упевнено прямує до лідерства за кількістю порушень права громадян на доступ до інформації.
Давайте розпочнемо із метафори. Уявіть себе власником комерційного підприємства. Не важливо, великого чи малого. Ви вклали у нього свої гроші (можливо, на паях із іншими засновниками) і розраховуєте якщо не на надприбутки, то хоча б на відносну фінансову стабільність. Припустімо, що ви не хочете керувати своїм підприємством особисто і наймаєте управляючого. Одного разу ви дізнаєтеся про те, що справи йдуть не так гарно, як вам хотілося б, і ви звертаєтеся до вашого управляючого з проханням надати вам звіт про виконану роботу. Як ви будете почуватися, якщо найнятий вами менеджер нехай і чемно, але дуже чітко дасть вам зрозуміти, що це не ваша справа, що ця інформація конфіденційна, і будь кому він не збирається її надавати? У мене виникли б сумніви щодо чесності та порядності такого спеціаліста. Для мене це було б сигналом того, що такого управляючого час поміняти. Так само йдеться справа і із нашим конституційним правом на участь в управлінні державою – воно не може бути реалізовано, якщо чиновник (тобто найнятий нами менеджер), на порушення закону, відмовляється надавати нам інформацію про свою діяльність.
Системні дослідження практики застосування Закону України «Про інформацію» правозахисними організаціями розпочаті вже давно, але і на сьогодні дана проблема не втратила своєї актуальності. Цього року зразу дві коаліції недержавних організацій у рамках антикорупційної програми «Гідна Україна» проводять дослідження прозорості процедур та доступності інформації у сфері земельних відносин і містобудування. Протягом серпня та вересня десятьма організаціями із дев’яти регіонів країни проводилися кампанії інформаційних запитів до органів влади та місцевого самоуправління. На жаль, попередні результати цього дослідження показують, що Луганщина впевнено входить у лідери із порушень прав громадян на отримання інформації. Саме тут громадськими активістами були отримані найбільш безглузді відповіді від органів публічної влади. Цей список набагато довший, чим може дозволити формат газетної статті, тому ми пропонуємо ознайомитися із верхівкою цього «хіт-параду чиновницького невігластва». Прокоментувати ситуації ми запросили відомого українського правозахисника, співголову Харківської правозахисної групи (ХПГ) Євгена Захарова. Отже:

Історія перша. Сватівський районний відділ земельних ресурсів

У середині вересня волонтерами громадської організації «Луганська археологічна спілка», що беруть участь у коаліції «Прозора земля», до Сватівського районного відділу земельних ресурсів було направлено низку інформаційних запитів. У них представники громади просили надати інформацію стосовно земельних ділянок, що знаходяться у запасі і державному резервному фонді. До відповіді просили додати і копії схем землевпорядкування, що відображають розташування вказаних ділянок.

Чиновники не стали тягнути із відповіддю – буквально через два дні після відправки листів один із волонтерів був визнаний гідним телефонного дзвінка начальника Сватівського районного відділу земельних ресурсів пана Косогора. Він підтвердив отримання запитів, але замість відповіді по суті став загрожувати активісту зверненням до Служби Безпеки України, оскільки, за його думкою, ця інформація є державною таємницею. Однак, після того як координаторами проекту у засобах масової інформації було розповсюджено прес-реліз, що висвітлював факти тиску на громадських активістів, і роз’яснювальну записку, у якій було наведено переконливі доводи перекручування юристами ВЗР статей закону, чиновницька самодіяльність припинилася. Проте у наданні інформації заявникам було відмовлено.

На думку Євгена Захарова, інформація, що запитували волонтери «ЛАС», мала бути відкритою, оскільки вона не може бути віднесена ні до однієї із причин для обмеження доступу до інформації, що перелічені у статті 34 Конституції.

Історія друга. Старобільська місцева рада і районна прокуратура

Схожу реакцію, але вже у чиновників Старобільського райвиконкому, викликало звернення із запитами до депутатів районної ради від волонтера проекту «Впровадження прозорих і вільних від корупції механізмів забудови». У кожного із депутатів запитувалася інформація про їх діяльність у раді у галузі погодження питань забудови, про склад промов, депутатських запитів та звернень на цю тему, а також встановлену радою періодичність підготовки звітів перед виборцями і результати дискусій із приводу цих звітів.

Так само, як і у Сватово, відповіді були усними. Один із депутатів міськради намагався тиснути на волонтера через його родичів. Йому було заявлено, що надсилаючи одночасно таку велику кількість запитів, він порушує закон та може бути притягнутий до адміністративної відповідальності. На думку депутата, громадянин має право надсилати лише один інформаційних запит. Уточнити, який саме закон було порушено, і із якою періодичністю (1 раз на тиждень або на рік?) громадяни можуть надсилати запити, депутат так і не зміг. Після півтора місяці очікування відповіді на запити так і не були отримані.

Коментуючи цей прецедент, експерт ХПГ висловив таку думку, що так само, як і в попередньому випадку, інформація, що запитувалася, не може мати обмежень для доступу. А відсутність відповіді від виконкому можна оскаржити у суді як бездіяльність чиновників. «Відмічу також, - говорить Євген Захаров, - що інформація, яка запитувалася, не може бути віднесена до конфіденційної або до такої, що є власністю держави, у силу заборон частин 3 та 4 статті 30 закону, у яких надано перелік інформації, доступ до якої не може бути обмежено».

Прокуратура, що зайняла у 2006 році перше місце у рейтингу найбільш закритих органів влади, упевнено тримає свої позиції. На запит, який було подано старобільськими активістами до районної прокуратури стосовно складу нагляду за дотриманням земельного та містобудівного законодавства, районний прокурор пан Ткаченко відповів досить лаконічно: «Надання вказаної інформації не є можливим у зв’язку із тим, що дана інформація є конфіденційною…». За роз’ясненням, чи вірно радник юстиції В. В. Ткаченко розуміє термін «конфіденційна» і чи є ця відмова правомірною, активісти звернулися до обласної та генеральної прокуратури.

Євген Захаров із жалем визнає, що ситуація із доступом до інформації в органах прокуратури залишається найгіршою. Прокуратура і надалі не реєструє свої нормативно-правові акти у Міністерстві юстиції, у силу чого нам невідомо більшість наказів та розпоряджень, якими керуються у своїй діяльності працівники прокуратури. Наказом генпрокурора № 18 (від 18.03.2005) встановлюється перелік документів, доступ до яких може бути обмежений. Пункти 3 і 10 цього наказу при бажанні можна тлумачити дуже широко, обмежуючи доступ практично до усіх аналітичних матеріалів, що стосуються прокурорського реагування. Однак, це порушує як сам закон «Про прокуратуру» (п.5 ст. 6), так і цілу низку національних і міжнародних стандартів прав людини. Але у даному випадку, статистичну інформацію, що запитувалася, навіть за критеріями того самого наказу, навряд чи можна вважати конфіденційною.

Історія третя. Луганська міська рада

На запити, що спрямовані 75 депутатам Луганської міської ради, було отримано лише одну відповідь. І ця відповідь гідна права увійти до хрестоматії. Депутат, прізвище та фракційну приналежність якого ми не будемо вказувати, на прохання надати інформацію, яку мають містити звіти про його діяльність у статусі депутата, відповів буквально наступне: «Ваше звернення нами розглянуте і в проханні відмовлено у зв’язку із тим, що у відповідності до ст. 9 Закону України «Про інформацію», «…кожному громадянину гарантується доступ до інформації, що стосується його особисто». Таким чином, народний обранець недвозначно дає зрозуміти, що інформація про його депутатську діяльність не стосується людей, які делегували йому ці повноваження.

Далі, замість відповідей по суті, депутат тлумачить 10 статтю Конституції і «Європейську хартію про регіональні мови». «У Луганській області, - пише депутат, - мешкає більше 92% російськомовного населення, і вони мають міжнародне право звертатися до органів місцевого самоврядування російською мовою». Треба відмітити, що заявник за тлумаченням вищевказаних правових актів до депутата не звертався. Можливо, ця глибока сентенція була адресована якому-небудь іншому заявнику, а у цю відповідь потрапила випадково? Чи це таке завуальоване прохання народного вибранця більше не надсилати йому запитів українською?

Цю відповідь керівник харківської правозахисної групи прокоментував найбільш лаконічно. Євген Захаров вважає її просто анекдотичною. У цьому випадку, на його думку, порушено цілу низку норм Закону «Про інформацію» (наприклад, 8, 10 21 та ін.) і Закону «Про місцеве самоуправління» (наприклад, ст. 4 – принцип підзвітності територіальним громадам), що зобов’язують депутатів інформувати виборців про свою діяльність.

Таким чином, ми ще раз можемо переконатися в тому, що не найкраща репутація, яка закріпилася за Луганщиною, виникла не просто так. Навіть відкинувши всі стереотипи, що нав’язуються політиками, ми змушені визнати, що вона має під собою цілком серйозні підстави. І, насамперед, саме луганські чиновники своїми видатними "компетентністю і професіоналізмом" зміцнюють цю репутацію. Але і без активних зусиль громади позитивні зміни ситуації неможливі. Луганчанам треба самим вибирати: чи зміцнювати негативні стереотипи, що склалися про нас у жителів інших регіонів, чи навчитися ефективно відстоювати свої права й інтереси.
Костянтин Рєуцький

Ці ситуації також погодилася прокоментувати ще одна відома українська правозахисниця, керівник львівського Регіонально благодійного фонду «Резонанс» Олена Грабовська . Ось її думки з приводу цих відмов:

«Наведені приклади яскраво демонструють недосконалість українського законодавства, що регулює доступ до інформації. Насамперед, слід звернути увагу на відмову представників державних органів влади у наданні інформації, котра, на їхню думку, є конфіденційною. На практиці нерідко конфіденційною вважається інформація з обмежувальним грифом "для службового користування", однак безпосереднього визначення того, яка інформація є конфіденційною, закон не дає. Водночас, відповідно до міжнародних стандартів, якщо частина документу містить відкриту інформацію, а частина – таємну, то відкрита частина документу має надаватися усім бажаючим.

Що стосується державної таємниці, то Закон “Про державну таємницю” визначає в ст. 1 державну таємницю як вид таємної інформації у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України і які через це підлягають державній охороні. Яким чином інформація про земельні ділянки, що перебувають в запасі і державному резервному фонді, може зашкодити національній безпеці Україні, сказати важко.

В третьому прикладі (відповідь депутату луганської міськради) має місце підміна понять. Зміст тієї частини статті 9 Закону України "Про інформацію", на яку посилається депутат, корелюється із змістом статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (право на повагу до приватного життя), котра наділяє громадян правом отримувати від органів влади важливу інформацію, яка стосується чи впливає на них особисто. Тобто, вказана стаття накладає на державу позитивний обов’язок надавати громадянам інформацію, яка стосується їх особисто, без будь-яких обмежень. В той же час, інформаційний запит про діяльність депутата є реалізацією права на доступ до інформації, передбаченого статтею 10 Європейської Конвенції і корелюється з першим абзацом статті 9 Закону України "Про інформацію", в якому зазначено, що "Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій". Отримання інформації про діяльність публічних політиків, якими є депутати, є реалізацією законних інтересів громадян і становить суспільний інтерес, відповідно громадськість має право вимагати оприлюднення такої інформації.»

Доступ до інформації

04.12.2008 | Богдан Бондаренко

Один малоизвестный механизм доступа к информации о застройке

   

Согласование с общественностью застройки можно разделить на два очень важных блока. Первый – это информирование общественности. Без него любое согласование теряет смысл: тот кто не знает о чем идет речь, вряд ли может аргументировано согласиться или протестовать против застройки земельных участков. Второй блок – это непосредственно само согласование. К сожалению, в Украине проблемы имеют место именно на первом блоке, сводя к «показухе» само согласование застройки земельных участков с общественностью. Когда встречаемся с чиновниками из центральных органов власти, они сетуют, мол у них мало возможностей обеспечить доступ к информации о застройке. Так как ключевые полномочия в этой сфере (выделение земельных участков и утверждение градостроительной документации) отнесено к компетенции органов местного самоуправления. То есть нам предлагают ждать, когда Верховная Рада станет трудоспособной и лоббировать изменения в действующее законодательство Украины. Надеяться на улучшение правого регулирования и защиты прав человека честно говоря не приходится. Во-первых, грянул финансовый кризис, поэтому власть больше заинтересована в спасении строительной отрасли. Во-вторых, в парламенте довольно сильно как строительно-земельное лобби, так и металлургическое (заинтересованное в потреблении металла стройиндустрией). В-третьих, начинается период перманентных выборов (Верховная Рада – Президент – местные выборы). Однако и «опустить руки» общественности нельзя – нужно вести пускай и малоэффективную, но все же постоянную борьбу за соблюдение прав человека и интересов населения в сфере застройки. Тем более, оборотная сторона кризиса (спад строительства) позволяет надеяться на уменьшение количества беспредельных строек и интенсивности нарушения прав человека. Кроме того, заставит застройщиков задуматься, а выгодно ли при падении цен на недвижимость рисковать идти на конфронтацию с общественностью (с судами, пикетами и т.д.).

Также необходимо «выводить на чистую воду» чиновников из министерств, дабы не оправдывали свою бездеятельность на органы местного самоуправления. В частности учитывали механизмы, которые позволяют им самостоятельно обеспечивать доступ общественности к информации о застройке на этапах проектирования. Об одном из таких механизмов – экологических экспертизах и публикуемых заявлениях о намерениях и о последствиях, ниже пойдет речь.

Для начала приведу позитивный пример из Житомирской области. А именно публикацию в газете «Місто», официального органа Житомирского городского совета:

«ЗАЯВА ПРО НАМІРИ. ПП "Новобудінвестгрупп" має наміри впровадити будівництво 10-поверхового житлового будинку на вул. Леваневського, 51.

1. Інвестор (замовник): ПП «Новобудінвестгрупп». 2. Поштова га електронна адреса : 10003 м. Житомир, вул. Щорса, буд.63. 3. Місце розташування майданчиків (трас) будівництва: Житомир, вул. Леваневського, 51. Характеристика діяльності: житловий будинок з даховою котельнею. Технічні та технологічні дані: встановити котли МН-І20еко - 9 шт., теплова потужність кожного - 130 кВт. 4. Соціально-економічна необхідність планованої діяльності: забезпечення теплом та гарячою водою житлового будинку. 5. Потреба в ресурсах при будівництві та експлуатації: - земельних: 0,3287 га; енергетичних (пали електроенергія, тепло): природний газ - 150 тис куб. м/рік.; - водних: 100.7 куб.м /добу; - трудових: будівельно-монтажні організації. 6. Транспортне забезпечення (при будівництві й експлуатації): транспорт підрядника. 7. Екологічні га інші обмеження планової діяльності за варіантами: відсутні. 8. Необхідна еколого-інженерна підготовка і захист території за варіантами: не вимагається. 9. Можливі впливи планової діяльності (при будівництві та експлуатації) на навколишнє середовище: клімат і мікроклімат: відсутні; повітряне: незначні викиди діоксиду азоту та оксиду вуглецю; водне: відсутні; грунт: відсутні; рослинний і тваринний світ, заповідні об’єкти : відсутні; навколишнє соціальне середовище (населення): позитивний вплив; навколишнє техногенне середовище: відсутні. 10. Відходи виробництва і можливість їх повторного використання, утилізації, знешкодження або безпечного захоронення: відходи відсутні. 1.1. Обсяг виконання ОВНС: відповідно з ДБН А.2.2-1-203. 1.2. Участь громадськості: проведення громадських слухань з обговоренням проектних рішень. Ознайомитись з матеріалами перед проектних досліджень можна щоденно протягом місяця з дня опублікування заяви за адресою: м. Житомир, вул. Л.Українки, 28, з 9 до 12 ранку. Тел.: 8 (067) 801-89-17.»

Даже если земельное управление вместе с архитектурным будут скрывать от общественности информацию, публикация такого объявления вполне способна дать необходимый минимум информации: «Кто? Где? Что?». И соответственно помочь общественность забить тревогу до того, как начнет готовиться строительная площадка и будет готова вся проектная документация. Кстати, ниже этого объявления размещено еще одно – заявление об экологических последствиях строительства этого многоэтажного дома (текст не привожу, так как относительно застройки он не содержит важных дополнительных данных по сравнению с первым).

Не во всех регионах Украины такие объявления публикуются, хотя согласование с экологами как правило проводится. Это согласование не имеет статус актов органов местного самоуправления, поэтому в отношении него невозможно использовать те приемы, которые используются для сокрытия решений о выделении земельных участков и об утверждении проектов застройки. Правовая основа публикации таких заявлений – нормы ст. Закона Украины «Про екологічну експертизу»: «Стаття 10. Гласність екологічної експертизи Замовники екологічної експертизи об’єктів, що в процесі реалізації (будівництва, експлуатації тощо) можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, зобов’язані оголосити через засоби масової інформації про проведення екологічної експертизи у спеціальній Заяві про екологічні наслідки діяльності. Еколого-експертні органи чи формування після завершення екологічної експертизи повідомляють про її висновки через засоби масової інформації.»

Согласно ст. 13 вышеуказанного закона, список видов деятельности, при которых проведение экологической экспертизы является обязательным, устанавливается Кабинетом Министров Украины (то есть полное включение в этот перечень застройки не требует внесения изменений в законы. Соответственно - не зависит от Верховной Рады Украины. Иными словами, в распоряжении чиновников центральных органов власти имеется механизм реального обеспечения доступа общественности к информации о застройке без вмешательства в полномочия органов местного самоуправления.

Что могли бы сделать чиновники, если бы действительно хотели помочь общественности, а не «кивать» в сторону «беспредельного» местного самоуправления:

1. Изменить подзаконные акты, предусмотрев обязательность экологической экспертизы в строительстве (шум, пыль, выброс углекислого газа и строительные отходы никто не отменял!);

2. Предусмотреть создание единой, доступной в Интернете базы данных таких заявлений о намерениях и об экологических последствиях, которая постфактум стала бы важным открытым источником информации о планируемом строительстве.

3. Проконтролировало бы исполнение этих нововведений территориальными органами охраны природных ресурсов.

Читая информацию о работе правозащитников в сфере экологии, я понимаю, что это не самая открытая и прозрачная сфера в Украине. И надеяться на помощь с ее стороны бессмысленно. Но, по крайней мере, можно четко аргументировать чиновникам из Кабмина, что механизмы есть. Было бы у них желание помочь общественности…

 

Правоохоронні органи

10.12.2008 | Юрій Луканов
джерело: www.telekritika.ua

Чому саджають безневинних людей?

   

Звідки ноги ростуть – я наочно побачив, переглянувши на СТБ черговий фільм із російського циклу «Слідство вели…» з Леонідом Каневським. Серія «Бандитська королева» розповіла про те, як у п’ятдесяті роки в Казані за здійснювані однією бандою численні вбивства саджали до в’язниці безневинних людей. Слідчий, відгукуючись на вимоги начальства, негайно знаходив винних, вони писали явку з повинною, відбувався суд і вони отримували свій термін. А потім викрили саму банду. І виявилося, що купа людей сиділи безневинно.
Але ж то був тоталітарний Радянський Союз. Та цього року я здійснив низку журналістських розслідувань «Вбивці, які не вбивали» у рамках проекту активізації громадян на боротьбу з корупцією «Гідна Україна». Вони виходили на державному радіо і друкувалися у газеті «День» та «Газеті по-українськи». У процесі роботи я знову переконався: в незалежній Україні та практика збереглася, навіть удосконалилася.
В одному з районів Черкащини сталося вбивство, але розслідування цього трагічного факту перетворилося на анекдот. Експерт-криміналіст зафіксував біля трупа сліди чийогось взуття. Міліція обійшла ледь не всі хати райцентру і не знайшла відповідної взувачки. А потім виявилося, що експерт-криміналіст зняв сліди своїх власних кросівок. Про цей анекдотичний випадок розповів мені начальник Катеринопільського райвідділу міліції Черкаської області Микола Кучковський. Звісно, пан Микола розважив мене такою балачкою не просто так. Він аналогію проводив. У райцентрі Катеринопіль Черкаської області, де він очолює міліцейський відділок, також сталося вбивство і там теж каменем спотикання став слід від взуття. Правда, розмова ця відбулася неофіційно, бо від офіційних коментарів головний катеринопільський міліціонер відмовився.
Отож, в Катеринополі вбили пенсіонерку і біля неї знайшли один-єдиний слід – чоловіче взуття 45-го розміру. Довго по райцентру шукали такі туфлі, але не знайшли. Врешті за ґратами опинився сусід убитої Юрій Шадимов, у якого розмір ноги значно менший від 45-го. Він начебто добровільно розповів слідству про свій злочин. Та потім виявилося, що в нього зламане ребро. І цю травму було йому завдано, коли він сидів у слідчому ізоляторі.
Як дуже часто в таких випадках, слідство не знайшло на місці злочину відбитків пальців засудженого, не виявило слідів крові на його одязі. Мало того, у руці вбитої було знайдено волоски іншої людини. На клопотання адвоката провести таку експертизу слідчий відповів, що «зазначене відправлялося на експертне дослідження, однак доказової сили вони не мають». Чому не мають – пояснень не було. Зараз справа мандрує із однієї судової інстанції до іншої. Звісно, судді чудово розуміють, що справу шито білими нитками, але ніхто з них не наважується винести виправдальний вирок.
Це лише одна з історій, яку я описав. Найяскравішим зразком абсурдності нашої правоохоронної системи є історія так званого Пологівського маніяка. Сергія Ткача було заарештовано у містечку Пологи Запорізької області. Він із вісімдесятих років у різних областях України і Росії ґвалтував та вбивав дівчат і молодих жінок. Але за його злочини саджали інших. Він здійснив стільки вбивств, що знамениті маніяки Чикатило й Онопрієнко йому можуть позаздрити. Я описав кілька випадків безневинно засуджених. У черговий раз виявив, що міліція і прокуратура здійснюють слідство незаконними методами, а суд вдає, що не помічає цього. Тому домогтися виправдання надзвичайно складно.
Навіть коли таке стається, винуватці не отримують покарання. Кілька років тому в «Україні молодій» та «Українській правді» я опублікував низку статей про історію мешканців містечка Шахтарськ Донецької області Руслана Бредуна і Валерія Журавського. Їх за традиційною схемою посадили за вбивство. В кінцевому підсумку Верховний Суд повернув справу на дослідування і Донецька обласна прокуратура закрила кримінальне переслідування проти Бредуна і Журавського за недоведеністю. Цього року я поцікавився, кого покарали за те, що один із моїх героїв відсидів майже два роки, а другий – майже два з половиною. Виявилося – нікого. А слідча місцевої прокуратури Людмила Прокопова, яка вела цю справу з порушенням закону, недавно отримала в нагороду годинника як найкраща слідча.
За Радянського Союзу міліція, прокуратура і суд містилися в одній будівлі. Працівники цих структур були членами однієї партійної організації. Себто всі вони почувалися «своїми». Мабуть, до сьогоднішнього дня це відчуття і залишилося. Можливо, саме тому суд психологічно не здатен піти всупереч міліції і прокуратурі, котрі з відвертими порушеннями пхають безневинних людей до в’язниці. Ще один фактор: слідчі мають такий показник, як відсоток розкриття злочинів. І тому вони за будь-яку ціну мусять заперти когось у зону. Інакше їхню діяльність буде оцінено незадовільно. Але вищезгадані фактори є наслідком нереформованості нашої судової і правоохоронної системи. А реформа не здійснюється, бо за нинішніх обставин міліція, прокуратура і суд дуже легко контролюються різними політичними силами. Так що можливість реформи викликає великі сумніви. А про громадянське суспільство, яке мало би бути зацікавленим у реформуванні в першу чергу, нам доводиться тільки мріяти.

Погляд

13.11.2008
джерело: umoloda.kiev.ua

Євген Сверстюк: Підіймати гідність

   

Гідність — таке просте слово, а за ним стоїть така складна світобудова. Обстоювати свою гідність, зберігати гідність, дотриматися гідності, відповісти з гідністю... Гідність — цнота самозахисна і тиха. На неї наступає нечестива сила, яка може — ображати гідність, зневажати гідність, не рахуватися з гідністю...

Але є брак чи відсутність гідності, і то вже найгірше. Про таких прислів’я: «Йому у вічі плюють, а він каже, що то дощ...» То тема для цілого соціально–психологічного трактату. У цьому трактаті не слід забувати про міру людини не лише від ніг до голови, а й від голови до неба. Людина гідна свого Бога, а то вже цінність нерозмінна.

«Мені говорили тільки про буряки!»

Які політичні цілі ви ставили, коли ризикували життям своїм і своїх близьких? — нерідко запитують учасників опору.

— Чому цілі мають бути політичні? Є цілі етичні, моральні, духовні... Нам ішлося насамперед про те, щоб жити чесно і підіймати гідність у народі...

То що це за героїзм шістдесятників?!

Як тут не усміхнутися: більшовицька школа прямолінійного мислення!

Колись у глухому засланні харківський народник Павло Грабовський став українським поетом. Він одружився з засланою в ті краї російською революціонеркою. Їй імпонувало його апостольське обличчя, але заняття його здавалися нікчемними: думати, писати — хіба це діло? Інша справа — кинути бомбу...

А то було після 1881 року, коли бомбу вже кинули і вбили царя Олександра II... На його місце вже сів цар гірший... Про що ж думав у тайзі той чоловік, який зумів за таких умов будити Україну і розпалювати за тисячі кілометрів вогники живої чесної думки? Думав про брак гідності...

«Ні в одній країні брак самопошани так людей не жер», — писав він в Україну. «Сміле слово — то наші гармати. Світлі вчинки — то наші мечі».

Ми й тепер думаємо, вже після всіх експериментів, змінювати світ силою... «Железной рукой загоним человечество к счастью» — висіло гасло на Соловках...

Чому в 60–ті роки так гостро стояло питання виховання національної гідності? У часи революції, голодоморів і колгоспного рабства людина була обезбожена і затоптана, а слово було використане для озвучення партійних гасел. Заклики до бойового й трудового героїзму і до радянської патріотичної гордості були, а про гідність — забуто. У кіносценарії «Україна в огні» Олександр Довженко творить образ дівчини, якій прокурор закидає: «Де ваша честь і гідність?». На що вона здивовано відказує: «Ви мені говорите про гідність? Мені говорили тільки про буряки»...

Отже, нічого дивного, що поняття національної гідності ті ж прокурори трактували як вияв націоналізму. А цим уже займалося КДБ. І то було логічно: людина з почуттям національної гідності не могла приймати рабської риторики, на кшталт «беззавітна відданість партії», «вплив великого російського народу», «історична мрія про возз’єднання», «злиття націй і зникнення національних культур»...

У середовищі рабів не резонує вільне слово, ба навіть бомба народовольця не матиме відлуння...

Якби в нашому суспільстві була вихована гідність громадян, зокрема національна гідність, то хіба ми мали б у парламенті нардепів, які заперечують Голодомор, які озвучують імперські русифікаторські стереотипи, які не визнають борців за волю тієї України, яку вони представляють? Хіба ми тепер мали б проблеми української мови та інші проблеми, колись пов’язані з прямим тиском Кремля? Міжрегіональний, міжконфесійний поділ між націями на основі старих і нових стереотипів можна легко накинути тільки народові, який ще не зовсім прокинувся.

Під «патріотичним соусом»

Майже 20 років відкритих кордонів зруйнували «совєтський» блеф про воєнну загрозу з Заходу. Західні технології і товари відкрили правду про якість життя на Заході. Однак дуже повільно проникає правда вищого, духовного, порядку.

Такий легкий розпад «нерушимої» імперії зла, таке раптове знеціннення її страшної зброї, таке ганебне падіння її жорсткої ідеології — те Боже чудо відкрило Україні небачену століттями Свободу. Тим часом люди без гідності почали згадувати старі ціни на ковбасу і геть забули імена своїх предків, замучених Голодомором і вбитих на війні, на яку їх гнали уже в 1939 році. Вони не згадують мільйонів своїх земляків, яких вивозили в товарних вагонах до Сибіру на каторгу — без усякого суду. І людині без гідності нічого не поясниш.

Саме ім’я «Україна» в світі було заблоковане і замасковане назвою СРСР або просто «Росія». За 17 років стався такий інформаційний прорив, про який патріотам України в тюрмах навіть не снилося. Більше того, на геополітичній карті світу Україна посіла місце, на яке спрямовано увагу політиків світу.

Стоїть питання, як заповнити ті відкриті ніші українцями з почуттям гідності. Бо гідність підкаже, як діяти для відро­дження доброго імені України. Комуністична система виховала тип лукавого раба, який функціонує в умовах страху і контролю, але не діє в умовах свободи за покликом сумління і серця.

На відміну від патріотизму, гідність є органічною і захованою на глибині. Патріотизм можна вдавати, перелицьовувати, демонструвати і, зрештою, змінювати... Звичайно, окрім справжнього патріотизму, що ґрунтується на національній гідності й моральних принципах.

Нині багато патріотів думають, що треба виділятися своїм етнічним протистоянням. Хоч як уже висміяний пічкурний «патріотизм проти москалів, ляхів, жидів», а той бур’ян знов і знов вилазить із землі й нагадує нам стару селянську науку: бур’ян треба виривати з коренем і систематично... Інакше заглушить так важко вирощувану культуру. Часто бур’ян — у науково подібній формі...

Газети полюбляють гостру науковоподібність. Нині не зупиняються над тим, де не можна переступати межу. Про Президента пишуть, як про «ділягу з конкуруючої фірми», з великим поетом — запанібрата, а Україну називають «ета страна»... І все під гострим «патріотичним соусом».

Мені трапилася в кількох передруках стаття кандидата правничих наук «Чи проіснує Україна до 2017 року». Стаття майже аналітична і «патріотична» — про силу російського ведмедя. Але в даному разі нам досить самого підступного заголовка, на який клюнули різні видання. Коли Амальрик писав «Просуществует ли Советский Союз до 1984 года», то знав, що пише про останню імперію, під якою загнили економічні підвалини і падають ідеологічні ходулі. Окрім того, за ним стояли мільйони живих і мертвих із тим самим питанням. А наш «патріот» мавпує сенсаційну назву з мізерною думкою про дату виведення російського Чорноморського флоту. Його «аналітичний» розум не торкається здорових підвалин, на яких стоїть демократична Українська держава. Його «патріотична» думка також обминає питання, на чому до 2017 року триматиметься Російська Федерація, яка змінила в принципі здоровий постулат інтернаціоналізму на оголений шовінізм і повзучу ксенофобію. Буде триматися перекиданням своїх болячок на сусідів?

Але вдумаймось у саму назву «патріотичної» статті — як із неї стирчить рабський комплекс і звичка дивитися на рідну країну чужими очима. Хіба міг би таке сказати чоловік зі здоровим національним інстинктом?

Отой здоровий інстинкт і лежить в основі національної гідності. Він учить любити, лікувати рани, посилати живильні позитивні імпульси і щодня давати приклад діяльної любові. Він навчає терплячої і наполегливої праці на рідній ниві й щоденного стоїчного захисту свого поля.

Культ вершини

Тільки гоголівські «небокоптителі» лежачи гадають, що може статися за десять чи сто років. І гадають тому, що їм зовсім байдуже, куди йде життя. Жодна думка їхня не перелітає за огорожу власної садиби. Діяльний громадянин свого краю розуміє, що чистоту і лад слід наводити передусім у собі, бо ж «руїна починається в голові». І передусім у власній сім’ї і власній хаті. А отже, і за порогом своєї хати підбадьорювати зневірених і вчити неохайних. І робити все з гідністю господаря, який подає добрий приклад.

Егоїзм і неприхована корисливість сучасної людини є загрозою для суспільства. В нормальному суспільстві має вибудовуватися і постійно підніматися ієрархічна суспільна піраміда. Коли немає вершин і мало тих, що пориваються на вершину, жити стає тоскно і зникають усілякі правила гри, а за ними вже й правила дорожнього руху...

Більшість суспільних проблем після більшовицької революції виникло через падіння культури і через ліквідацію людей високої гідності. З рабами легко організувати терор і «чистки», але не можна створити високих інституцій, де панує закон і діють чесні правила гри. Плебей може розбагатіти і запровадити у своєму домі розкіш, але він не може зрозуміти, навіщо витрачати гроші на культуру, яка не дає прямого зиску. І чому треба поважати людей високої гідності у всіх інституціях, навіть коли вони не є провідними спеціалістами. Суспільство має постійно вибудовувати свої вершини, інакше звідусіль будуть скарги на невідповідність людей своєму становищу і на засилля кримінальних типів, що займаються політикою, правом, а заодно церквою... А народ буде зневірятися і ремстувати: «Навіщо така незалежність?».

Справді, на тому рівні, де немає етичної ієрархії, не може бути добору, ні здорових умов для розвитку, за яких почнуть виділятися особистості, які творять погоду. Не багатих, не успішних, не дипломованих, не високопоставлених цінує суспільство, а тих, у кого багатство і успіх забезпечені нерозмінною гідністю особи, котрій можна вірити.

«Нам треба моральних авторитетів», — вважають журналісти. Не завадить, але навіщо вони? Та й чи помітять їх раби зорового поля?.. Нам треба гідних громадян, на яких можна покластися чи то в політиці, чи в бізнесі, чи в школі. То й будуть авторитети, на яких тримається кожен колектив і кожна клітина громадянського суспільства. І то програма цілком реальна: в розумній і чесній людині той потенціал закладено. Але чи може реалізувати свій потенціал молода людина у споживацькому середовищі, де не культивуються моральні чесноти й вищі цілі, задля яких люди всіх часів готові були покласти своє життя? Молодість має крила. Тільки ж хтось її має вчити літати і відкривати на обрії звабливі вершини. Культ вершини в суспільстві — те саме, що в спорті прагнення недосяжного, з дотриманням правил гри і вірою в себе.

13-11-2008

Жертви політичних репресій

25.11.2008 | Мойсей Фішбейн

Виступ на Міжнародному форумі „Народ мій завжди буде!”, присвяченому 75-м роковинам Голодомору в Україні

   

Мойсей Фішбейн

український поет,

член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу

та Національної спілки письменників України,

лауреат премії імені Василя Стуса

 

Виступ на Міжнародному форумі „Народ мій завжди буде!”,

присвяченому 75-м роковинам Голодомору в Україні

 

Київ, Національна Опера, 22 листопада 2008 року

 

 

Високошановний пане Президенте України!

 

Ваша Святосте!

 

Ваші високоповажності!

 

Пані й панове!

 

Сімдесят п’ять років минуло відтоді, як сталінські нелюди вбили  зумисне створеним голодом мільйони українських селян: дітей, жінок, чоловіків…  У величезну українську могилу лягли не десятки, не сотні,  не тисячі, не десятки тисяч – мільйони. Це було народовбивство.

 

Мільйони українців убито голодом у центрі Європи. Дітей, жінок, чоловіків… І не було їм ні співчуття, ні допомоги. В центрі Європи погибало, в центрі Європи конало вбиване сталінськими катами українське село. Діти вночі кричали, хлібця в мами просили. В мами хлібця не було:  за наказом кремлівських душогубів забрали все. Потім дитячих голосів  було вже не чути. Потім село починало жалібно вити. Потім тихо стогнало. Потім замовкало й перетворювалося на кладовище. А держава хліб мала. Це було народовбивство.

 

Сталінські сатрапи не боялися й не знали Бога. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 – 1933 років був народовбивством, також не бояться й не знають Бога.

 

Я прошу людей, я прошу людство визнати:  Голодомор в Україні був народовбивством,

Голодомор в Україні був геноцидом.

 

Ось дитина, що гине з голоду. Ось мати, що, гинучи з голоду, бачить смерть своєї дитини. Ось батько, що, гинучи з голоду, бачить смерть  своїх дітей і своєї дружини. 

 

Подивімося в їхні очі.

Почуймо їхній передсмертний стогін.

Уявімо їхню смертну муку.

Пом’янімо кожного з них.

 

Вічна пам’ять убієнним.

 

Нашу пам’ять хочуть убити. Але наша пам’ять незнищенна.

Ми пам’ятаємо й пам’ятатимемо. Ми пам’ятатимемо й не простимо.

Вони хочуть убити український дух, українську мову, українську історію, українську минувшину й українське прийдешнє.

Вони хочуть убити самé українство. Але вони не пройдуть.

Вони не пройдуть!

Україна божиста. Україна свята. Україна незнищенна. Україна вічна.

Слава Україні!

 

 

Бюлетень "Права Людини", 2008, №32

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори