пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200808
№08
2008

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

21.03.2008
джерело: www.helsinki.org.ua

Катування допомагає розкриттю справи?

   

Катування в Україні – один з легальних способів отримати зізнання. Принаймні до такого висновку можна дійти, ознайомившись з рішенням Верховного суду по справі Моцного та Нечипорука.
Українська Гельсінська спілка вже писала про цю справу, зазначаючи про нелюдські катування, що їх довелося перенести Івану Нечипоруку та Олександру Моцному.
http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1205762358 
Їх звинуватили у вбивстві, і міліція намагалася довести їх вину будь-якими засобами. Основним доказом вини стала явка з повинною, яка була «добровільно» написана засудженими декілька разів.
В судовому засіданні представник Генеральної прокуратури пояснив наявність 5 явок з повинною зростаючою компетентністю працівників міліції, що допитували хлопців. Мовляв перший був не зовсім компетентний, інший трохи більше, інший – ще більше і т.п. Хоча, при знайомстві з матеріалами справи складається враження, що не компетентність міліціянтів підвищувалась від допиту до допиту, а знаряддя катувань. Середньовічна інквізиція позаздрила б винахідливості міліціонерів, що "працювали" з засудженими.
Іван Нечипорук розповідає про те, що йому спочатку наділи наручники, в кільце рук просунули коліна, під коліна підвели лом, кінці якого поклали на край столів. Крім того до ніг причепили шнури та стали пускати електричний струм. Щоб він не кричав, рот затискали подушкою.
Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області, зважаючи на обставини справи виносить виправдувальний вирок. Справа передається до апеляційного суду Тернопільської області. Там вирок перетворюється на обвинувальний.
Про факти катувань засуджені зазначили і в Верховному суді, а також ще багато інших моментів, зокрема про те, що Тернопільському апеляційному суді взагалі не вівся протокол судового засідання.
Проте, вердикт Верховного суду однозначний. Рішення Тернопільського апеляційного суду залишити в силі, а Івана Нечипорука та Олександра Моцного засудити до 15 років позбавлення волі.
Як ми вже писали, справа по факту катувань вже знаходиться у Європейському Суді. І якщо такі факти будуть доведені, Верховному суду доведеться здійснити розгляд справи за нововиявленими обставинами.

Марина Говорухіна

Доступ до інформації

09.03.2008 | Галя Койнаш

Нам без призраков

   

Данная попытка отличить исторические факты от вымысла опирается на архивные материалы в распоряжении Службы безопасности Украины (СБУ) и статью украинского историка*.  Написать эти слова меня побудила не идеология - моё личное мнение о Романе Шухевиче и УПА (Украинской повстанческой армии) здесь ни при чём.  Шухевич и те, кто вступил а батальон «Нахтигаль», приняли сложное решение в трудный момент истории. Я этого не пережила и не вправе ни осуждать ни одобрять.

Другое дело, конечно,  когда речь может идти о зверствах и преступлениях против человечества. Поскольку часто слышим именно такие обвинения, их расследовать мы просто обязаны.

В 2007 году мы чтили память двух знаменитых украинцев -  Петра Григоренко, защитника крымско-татарского народа, члена-основателя Украинской хельсинской группы и борца против советской несвободы, и Романа Шухевича, главного командира УПА. Мне очень жаль, что украинские власти обошли вниманием Петра Григоренко, но темой здесь станет возмущение, высказанное по поводу посмертного присвоения звания Героя Украины Шухевичу.  

 “Скандал”

В «праведном гневе» Кремля и российских СМИ было мало неожиданного и столько рефлекторного, что даже при желании, трудно знать, что же сказать.  Раздались, однако, обвинения якобы со стороны авторитетного израильского мемориального комплекса Яд Вашем. Уже в феврале прошлого года, Йосеф Лапид, председатель Совета Мемориального комплекса заявил в интервью газете Сегодня, что батальон Нахтигаль под командованием Шухевича принимал участие в погромах летом 1941 года».  Из-за известной позиции данной газеты, возможно, не все обратили внимания, но господин Лапид повторил свои обвинения во время визита Президента Юшенко в Израиль, потом в декабре в интервью Немецкой волне, где он заявил: «У нас есть целое досье, из которого следует, что Шухевич был одним из причастных к массовым убийствам. До этого времени украинская сторона не обращалась к нам с просьбой передать эти документы». Мы вернёмся к этому недостоверному заявлению, но сначала кратко опишем события в три важных момента недавнего прошлого.

Лето 1941

Немецкие войска, вместе с айнзацгруппами, занимающимися уничтожением евреев и других, вошли во Львов 1 июля 1941 г.  Вошли и Шухевич со своим батальоном Нахтигаль, созданным за три месяца до этого немцами. 

Ввиду страшных зверств, совершённых в те первые дни, закономерно спросить,  не причастны ли к ним Шухевич со своими подчинёнными.  Среди материалов, обнаруженных в Отраслевом государственном архиве СБУ, есть один документ «Из книги фактов», который позволяет заключить, что они не принимали участия.

Айнзацгруппы везде предпочитали подстрекать местное население к погромам, а в данном случае они играли на возмущении массовым убийством политзаключенных, совершенным НКВД перед отступлением советской власти из города.  В тексте читаем:

«Вместо того, чтобы организовать манифестацию – похороны политзаключённых, убитых большевиками – говорили они – лучше сделать большую акцию возмездия против жидов» <> Руководители ОУН, узнав об этом, сообщили своим членам, что это немецкая провокация, чтобы компрометировать украинцев погромами, чтобы дать предлог вмешаться и «установить порядок», и самое главное, чтобы отвлечь внимание и энергию украинского населения от политических проблем борьбы за государственную самостоятельность на скользкую дорогу анархии преступлений и грабежа»

Доказывает ли это, что солдаты Нахтигаля были возмущены погромами и уничтожением невинных людей?  Будем надеяться, что были, но нет, разумеется, не доказывает. Требуется от них меньше – чтобы они сами не были причастны. Тот документ, на мой взгляд, не единственное доказательство их непричастности.

Международный трибунал в Нюрнберге, 1946

По окончании Второй мировой войны была создана советская комиссия по расследованию всех преступлений против гражданского населения. Названы главные преступники и собрано очень много материалов, в частности показаний свидетелей.  Нет нигде речи о причастности Нахтигаля в анти-еврейских акциях или в убийстве польских профессоров.

Результаты того расследования были рассмотрены и подтверждены Международным трибуналом в Нюрнберге на заседаниях 15 февраля и 30 августа 1946 года

Следует отметить, что на протяжении следующих 13 лет те результаты ни разу не ставились под сомнение.

Советский подход к истории, 1959

На пресс-конференции 24 октября 1959 г. один восточногерманский профессор Альберт Норден заявил, что массовые убийства во Львове организовали и осуществили солдаты «Нахтигаля». В. Вятрович пишет, что основной мишенью был Теодор Оберлендер, который в 1941 году был немецким офицером связи в украинском батальоне. Судя по словам в одном из указаний из Москвы, вся кампания началась по просьбе восточногерманской разведки Штази

К концу ноября набралось 19 «доказательств» причастности Нахтигаля и Оберлендера к нацистским преступлениям во Львове.  Рассекреченные документы, обнаруженные в Отраслевом государственном архиве СБУ, дают наглядное представление о роли КГБ в этом «поиске».  2 октября 1959 года пришло первое указание из КГБ в Москве о том, что собрать доказательства надо.

Все, разумеется, кинулись искать, только первые результаты никак не удовлетворили заказчиков.  Либо никаких преступлений и расстрелов, которые можно приписать Нахтигалю, либо ничего про них вообще не смогли найти, как бы ни старались. 

Пришлось почётче сформулировать задание. В новом указании из Москвы читаем, что «При подготовке к допросам свидетелей следует использовать опубликованные статьи о преступлениях Нахтигаля.  Вот нам советское правосудие: «показания свидетелей» подгоняются под материалы, описывающие «преступление», а не наоборот.

Теперь уже другое дело. Показания быстренько собрали, а потом были опубликованы по всему миру в брошюре под названием «Кровавые преступления Оберлендера».

О «кровавых преступлениях» говорили очень много в СССР.  Судя по многочисленным высказываниям некоторых российских политиков, обвинения, предшествующие свидетельствам, запомнились на всю жизнь. В ГДР так же оперативно устроили суд и заочно приговорили Оберлендера к пожизненному заключению.

Всё, правда, оказалось сложнее в Западной Германии, где упрямые судьи внимательно рассмотрели все показания и ни разу не сочли доказанными обвинения, предъявленные Нахтигалю.  После объединения Германии, Оберлендер успешно обжаловал решение восточногерманского суда, и приговор был отменён.

А как бороться с призраками?

Почему именно тогда понадобилась такая дезинформация, безусловно, важно понять, но это дело историков.  А наследие же призраков вполне осязаемо влияет на отношения между людьми в самой Украине и репутацию нас всех  

Крик, поднятый в прошлом году из-за присвоения звания Шухевичу, высветлил стереотипы не только УПА, но и украинцев вообще. Что стереотипы нелестные вовсе не означает, что их надо отвергнуть.  Наоборот, любая критика должна дать пищу для честного размышления.

Но извините, совесть же надо иметь, и кое-какие необузданные обвинения, предъявленные российскими властями, просто поражают своим полным несоответствием фактам.  Разбрасываться обвинениями мы не хотим, и будем полагать, что они просто не ознакомились с архивными материалами.  Было бы замечательно, если бы они не только сами исследовали документы НКВД  и КГБ в своём распоряжении, но и открыли доступ к ним украинским и другим исследователям.  Ведь правду узнать можно быстро и безболезненно.

То же самое надо сказать обо всех архивах. Не знаю, сколько было обращений в Яд Вашем после вышеуказанного интервью на Немецкой волне, где господин Лапид утверждал, что есть целое досье на Шухевича. Я написала три письма и ни одного ответа не получила.  Я писала как бы от правозащитной группы и смею думать, что по тону и по дополнительному материалу, ясно было, что меня интересовала только правда. Главное, обращались сначала Государственный комитет архивов Украины, а затем Институт национальной памяти с просьбой показать им досье, о котором говорили. Их письма тоже остались без ответа.

Ввиду такого непонятного молчания, было решено на месте попытаться понять, в чём дело и 27 февраля украинская делегация прибыла в Израиль. Выяснилось, что нет такого досье,  и те два документа, показанные Директором архива, были уже известные «показания» из пропагандистской брошюры «Кровавые преступления», и показания ещё одного «свидетеля», в которых написано только об «уничтожении советских граждан» солдатами Нахтигаля.

А это спустя год от первого заявления человека, выступающего якобы от имени Яд Вашем, который неоднократно обвинял Шухевича и целый батальон в страшном преступлении против человечества!

Здесь даны все использованные источники. Нельзя исключить возможность, что информация неполная, и что где-то есть неопровержимое доказательство причастности к преступлениям Шухевича и его батальона. Если есть, просим их предоставить. Только, пожалуйста, не ограничивайтесь расплывчатыми фразами и громкими обвинениями, а предоставьте документы и ссылки. 

Призрак коммунизма бродил по Европе слишком долго, распространяя ложь и ненависть. Нам пора прощаться со всеми его бесами.

 

http://ssu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=75332&cat_id=39574 

http://www.zn.ua/3000/3150/62036/
Міжконфесійні взаємини

20.03.2008 | Тетяна Печончик
джерело: human-rights.unian.net

Панаєхалі тут!”

   

Правозахисні організації б`ють на сполох: в Україні все частіше нападають на іноземців. Як свідчить статистика, ходити вулицями столиці особам із неслов`янською зовнішністю стає дедалі небезпечніше. Так, тільки протягом січня цього року в Києві на грунті расової ненависті нападали тричі. Зокрема, 28 січня був жорстоко убитий 18-річний громадянин Республіки Конго, який проживав в Києві близько року, а в грудні отримав офіційний статус біженця. 16 січня два студенти побили 23-річного громадянина африканської республіки Кот-Д’івуар. Ще раніше в центрі столиці було побито темношкірого баскетболіста БК "Київ", громадянина США Маркуса Фейсона.

Звичайно, можна традиційно відгородитися від цього ("Моя хата скраю!") і кивати на радикальні неонацистські угрупування. Завжди легше звинувачувати в усьому когось іншого і "не бачити", що насправді кожен із нас персонально причетний до цих злочинів. Адже причиною такої інтолерантної поведінки молоді є культура відносин у суспільстві та мовна культура журналістики, яка ці відносини підтримує і сприяє закріпленню існуючих стереотипів по відношенню до представників інших етносів.

В дослідженнях останніх років відзначається, що в механізм формування стереотипів включаються численні когнітивні процеси, в тому числі – казуальна дистрибуція, тобто пояснення людиною причин своєї та чужої поведінки. У випадку, якщо стереотип негативний, він є забобоном і має на меті виправдати дискримінацію – найчастіше етнічну або расову.

Наполегливе прагнення перебільшувати нібито антисоціальні схильності представників етнічних чи расових меншин легко пояснюється особливостями людської психіки, які давно відомі психологам. Ще 30 років тому цей механізм отримав назву «ілюзорної корекції». Було показано, що люди, по-перше, схильні під враженням від рідкісних явищ надавати їм значно більшого значення, ніж вони того заслуговують; по-друге, приписувати своїй групі найбільш бажані моральні якості, які вигідно відрізняють її від інших груп (як відомо, «своє» зазвичай ототожнюється з позитивною оцінкою, а «чуже» в більшості випадків оцінюється або нейтрально, або негативно); і по-третє, перебільшувати негативні якості «чужих», переносячи їх з окремих індивідів на цілі групи, до яких вони належать.

Такий стан речей проектується на мову засобів масової інформації, які, наче дзеркало, відображають усі суспільні тенденції. Присутні у ЗМІ лінгвістичні прояви етнорелігійної нетолерантності, джерелом якої виступають стереотипи, дослідники назвали мовою ворожнечі (hate speech). В широкому розумінні це поняття позначає будь-яке самовираження з елементами заперечення принципу рівності людей у своїх правах, що передбачає висновок про «природу» людини на підставі її расових чи етнічних ознак.

За ступенем жорсткості і суспільної небезпеки виділяють три види мови ворожнечі. До жорстких видів відносяться завуальовані та відкриті заклики до насилля, дискримінації (як ті, що містять опис конкретної ситуації із вказівкою на об‘єкт насилля, так і абстрактні заклики типу «Бий жидів!»), заклики не допустити закріплення мігрантів в регіоні (наприклад, протести проти будівництва мечеті у «православному місті»). До проявів мови ворожнечі середнього ступеня належать виправдання історичних випадків насилля та дискримінації (вислови типу «турки різали вірмен в 1915 році з мотивів самооборони»), констатація фактів історичних злочинів тієї чи іншої етнічної чи релігійної групи як такої, твердження про кримінальність певної етнічної групи (наприклад, «усі цигани – злодії»), публікації і вислови, які піддають сумніву загальновизнані історичні факти насильства та дискримінації (наприклад, масштаби Голокосту), заперечення громадянства (наприклад, ідентифікація російських громадян як іноземців залежно від їхньої етнічної приналежності). М‘якими проявами мови ворожнечі можна назвати створення негативного образу етнічної групи, твердження про її неповноцінність (фрази типу «азербайджанці працюють тільки на ринку»), моральні недоліки, згадування про представників етнічної групи у принижуючому чи образливому контексті (в т.ч. – у кримінальних хроніках), цитування ксенофобських висловлювань та текстів без коментаря, який відмежовує журналіста від позиції інтерв‘юера.

Як показує аналіз мови засобів масової інформації, українські журналісти "не гребують" жодним із перерахованих вище засобів.

Жорсткі прояви мови ворожнечі:

А) Прямі заклики до насильства: 29 листопада 2007 р. на інтернет-сайті MIGnews.com була розміщена інформація про те, що під час відкриття в Запоріжжі пам`ятника жертвам Голодомору 1932-1933 рр. голова Конгресу українських націоналістів у Запорізькій області В.Тимчина начебто заявив: "Прийшов наш час, і Дніпро стане червоним від крові жидів і москалів (тут і далі виділення Авт.)", тобто закликав до фізичного усунення громадян єврейської і російської національностей. Також він начебто вимагав викорчувати перед пам`ятником жертвам Голодомору всі берези і ялинки, оскільки це - "москальські дерева". 30 листопада на цьому ресурсі вийшла розширена версія цього матеріалу під заголовком «Є вказівка! Жидів та москалів будуть топити у Дніпрі!». Прокуратура Запорізької області доручила Управлінню СБУ в Запорізькій області перевірити цю інформацію. В результаті перевірки було встановлено, що В.Тимчина на мітингу з приводу відкриття пам`ятника взагалі не був присутній, що підтверджено як опитуванням учасників заходу, так і відео- і аудіозаписами, зробленими на мітингу. "Таким чином, у ході перевірки факти, викладені на інтернет-сайті "MIGnews com", а також у газетних виданнях України про публічні заклики В.Тимчини до розпалювання національної ворожнечі, що начебто мали місце, не знайшли свого підтвердження ", - повідомили в прес-службі СБУ (УНІАН, 24.12.2007). 

 Б) Непрямі, завуальовані заклики до насильства: 11 лютого 2008 р. у журналі «Главред» в матеріалі, присвяченому проблемі зростання ксенофобії в Україні та руху скінхедів, журналіст пише: «Їхні (скінхедів – Т.П.) інтереси та їхні долі мусять для держави все-таки щось означати. Навіть якщо їхні погляди не збігаються з офіційним баченням. Чи готова держава боронити їх цінності (sic! – Т.П.), хай навіть химерні й часто по-юнацьки гіперболізовані та радикалізовані?».

Б) Заклики до дискримінації: «От у нас часто запитують, чому ми не затримуємо темношкірих “братів”, які натовпами, серед білого дня вештаються Ужгородом, іншими населеними пунктами. А як його затримати, якщо він має офіційний “папірь” про легальне перебування в Україні?!»  (Uzhgorod.Net.Ua, 02.03.08).

Прояви мови ворожнечі середнього ступеня:

А) Твердження про кримінальність певної етнічної групи: «У Києві почастішали крадіжки з квартир та салонів авто. Столичні правоохоронці попереджають киян бути більш обачливими на дорогах і в оселях. У низці таких злочинів оперативники небезпідставно підозрюють гостей із країн Закавказзя… Володимир Поліщук, керівник ЦЗГ ГУ МВС України в м. Києві: «Зараз на кожній нараді начальник столичної міліції наголошує на протидії таких злочинів, пов’язаних з крадіжками з авто і квартир. Часто-густо такі крадіжки вчиняють приїжджі з кавказького регіону»  (НТН, 13.03.2008). «На прикладі Франції, де постійно виникають “чорні бунти”, ми бачимо, до чого може призвести нагромадження в державі вихідців з азійсько-африканських регіонів. Вони створюють братства—замкнуті структури з власною ієрархією, котрі фактично є першим кроком до створення якісної злочинної структури…» (Uzhgorod.Net.Ua, 02.03.08).

Б) Звинувачення групи у спробах захопити владу чи територіальній експансії: «Чечено-молдавська навала насунулася на наш кордон минулої доби. В контрольованій прикордонній зоні працівники ДПС затримали 14 громадян Молдови та 7 чеченців, повідомляє прес-служба західного регіонального управління ДПС України» (Ратуша, 26.12.2003). «В Америці найбільшою проблемою є злочинні групи з Африки. Потенційно це ж саме може бути і в нас. Тим паче, що перенаселені Китай, Індія, Ірак тощо напряму зацікавлені “розпорошити” чим більше своїх мешканців по світові» (Uzhgorod.Net.Ua, 02.03.08).

"М‘які" прояви мови ворожнечі.

А) Згадування про представників етнічної групи у принижуючому чи образливому контексті. Яскравим прикладом є схильність українських журналістів (які часто, не думаючи, передруковують повідомлення МВС) при описі злочинів вказувати національність зловмисника тільки в тому разі, якщо він не є конкретно українцем або – іноді – назагал слов‘янином: пор. заголовки новин “У київському метро затримали грузина з героїном” (Кореспондент, 23.10.2006), “Двох грузинів-крадіїв затримали вчора столичні правоохоронці” (Радіо Київ, 04.03.2008), “У Львові затримано грузина та росіянина за підозрою у вбивстві 59-річного чоловіка” (ЗІК, 6.10.2006). “У Києві затримали молдаванина з 2,5 грамами радіоактивної речовини” (ProUa, 20.07.2006). "Прикордонники вилучили в молдаванина 2 кг марихуани" (Українські новини, 7.03.2008). "15-річний молдаванин "замовив" своїх батьків" (Газета по-українськи, 09.10.2007). “Затримано циган, що пограбували сотню людей” (1+1, 31.01.2008).

Для порівняння: "Онук убив бабусю, намагаючись відучити її від спиртного" (Газета по-українськи", 15.05.2007), "У Стрийському районі жінка зарізала чоловіка" (ЗІК, 27.11.2006) - у випадках, коли ідеться про українців.

Б) Твердження про моральні недоліки певної етнічної групи: «До слова, раніше всі нелегали йшли до Словаччини, де слов‘янський менталітет тамтешніх правоохоронців дозволяв їм брати активну участь у цьому злочинному бізнесі» (Uzhgorod.Net.Ua, 02.03.08).

В) Створення негативного образу етнічної групи, яке не пов‘язане із використанням перерахованих вище прийомів і імпліцитно передається тональністю тексту. Прикладом може слугувати сюжет у вечірньому випуску новин на телеканалі «Інтер» 13 серпня 2007 року: СТУДІЯ: В Бахчисараї триває засiдання мiж керiвництвом автономiї, правоохоронцями, представниками меджлiсу та мiсцевої влади. Намагаються врегулювати конфлiкт мiж пiдприємцями та кримськими татарами. Нагадаю, суперечка навколо мiсцевого центрального ринку в суботу дiйшла навiть до бiйок. Постраждали люди. Кримськi татари вимагають ліквідувати базар, оскільки торговельні ряди зведено на колишньому мусульманському кладовищi «Азiз». У місті досі неспокійно. РЕПОРТАЖ: Ще до свiтанку вмовляти супротивнi сторони дiйти згоди та розiйтися на базарний майдан вийшли голова кримського уряду та силовики. На клумбах вогневище, поруч – пляшки iз займистою сумiшшю. На щастя, вони не стали в пригодi – врештi-решт, мешканцiв мiста переконали залишити мiсце конфлiкту. Утiм, уникнути iнцидентiв не вдалося – до травматологiї центральної районної лiкарнi звернулися десять постраждалих, кiлька з них потрапили сюди в тяжкому станi. СИНХРОН: Iгнат ДАСАЄВ, черговий травматолог: "Из десятерых четверых госпитализировано. Трое с черепно-мозговыми травмами, один с четырех госпитализированных с переломом кости голени. Он находится на скелетном стяжении. Остальные больные находятся в палатах общего значения. ПИТАННЯ ЗА КАДРОМ: Все славяне? ВІДПОВІДЬ: Из всех, которые подлежали госпитализированию, четверо, все русские". РЕПОРТАЖ: …Чи поновить свою роботу мiський ринок, наразi невiдомо. Цiлодобово бахчисарайськi вулицi прикрашають посиленi патрулi правоохоронцiв та важка бронетехнiка. На майданi досi чергують пікетники. Як бачимо з наведеного сюжету, кореспондентам завдяки нагромадженню деталей з відтінком аргесії вдалося намалювати стереотипний образ кровожерливих кримських татар і, відповідно, образ жертви – російського населення Криму. Глядачам не нагадали історію конфлікту, навіть не намагалися розповісти про значення для кримських татар святилища Азізлер, навколо якого і розпочався конфлікт. Крім того, в дусі кращих традицій вітчизняних темників - не подали позицію самих кримських татар.

Використання описаних вище схем та стереотипів у мас-медійних текстах несе подвійну загрозу, адже їх дуже важко викорінювати із масової свідомості. Дискурс, у якому застосовуються елементи такої мови, породжує агресію. Він руйнівний як для суспільства в цілому, так і для журналістики як професії, бо її основна функція – інформаційна – перетворюється у ретрансляцію міжетнічної ненависті.

Правоохоронні органи

25.03.2008 | Олена Стус
джерело: human-rights.unian.net

«Грабіжники в погонах» на вокзалі

   

Співробітники Служби внутрішньої безпеки на Придніпровській залізниці та в Криму, прокуратури та СБУ викрили 20 працівників лінійного відділу міліції на залізничній станції «Сімферополь», які у 2007-2008 роках незаконно затрімувалі приїжджих, били їх і грабували. На даний час слідством встановлено 11 злочинів.

- Такі злочинні дії спричинили значну шкоду законним правам, свободам та інтересам як окремих громадян, так і державних та громадських організацій, підірвали авторитет правоохоронних органів, мали інші тяжкі наслідки, - говорять у прес-службі МВС України.

13 осіб затримано згідно із статтею 115 Кримінально-процесуального кодексу України. Стосовно 5 обрано міру запобіжного заходу – підписка про невиїзд. Встановлюються місця перебування та вживаються заходи щодо затримання ще двох працівників.

Начальник Служби внутрішньої безпеки МВС України Василь Слободяник говорить, співробітники лінійного відділу міліції «під прикриттям керівників» відпрацювали цілу схему. Знаходили, як правило, одиноких пасажирів і під тим чи іншим приводом доставляли до опорного пункту відділку. Міліціянти фальсифікували протоколи і пропонували внести певну «винагороду» за звільнення. Як правило, громадянам залишали лише гроші на повернення додому.

Крім того, в окремих випадках міліціонери відбирали у затриманих коштовності, мобільні телефони, одяг.

Серед встановлених злочинів, які були скоєні міліціянтами, зафіксовано випадок, коли вони затримали чоловіка, побили його, зламавши ребра, а коли той втратив свідомість, подумали, що він помер, вивезли за місто й викинули на смітник. Ця людина, коли отямилась, звернулась до правоохоронних органів з відповідною заявою…

Начальник СВБ МВС України не виключив, що затриманих за підозрою у скоєнні протиправних дій буде більше.

- Є певні підозри, але ще зібрано недостатньо доказів, - сказав він, зауваживши, що затримані, які підозрюються у скоєнні злочинів, становлять близько 30% від особового складу ЛВМ на станції «Сімферополь».

Прокуратурою дії працівників лінійного відділу міліції кваліфіковано як зловживання службовим становищем і перевищення влади.

Прокурор Криму Володимир Бойко порушив кримінальні справи за ч.3 ст. 364 (передбачає покарання до 12 років позбавлення волі) і ч.2 ст. 365 КК України.

Підставою для порушення кримінальної справи послужили оперативні матеріали Головного управління СБУ в Криму, заведені за зверненнями громадян, які постраждали від дій підозрюваних. Наразі слідство має 18 заяв від потерпілих з різних міст України, і звернення про протиправні дії міліціонерів ще продовжують надходити…

- Це не політична акція, мова йде про чистий кримінал. Мова йде про те, що ми ведемо боротьбу не з органом, не з відділом, а з окремими працівниками міліції, які порушили закон, - говорить Бойко (цитується по каналу 24 ).

У лінійному відділі міліції нічого не хочуть коментувати.

- Поки проходять заходи, працює співробітники прокуратури і внутрішніх справ... Отже - поки ніяких коментарів! - заявив інспектор по зв`язках із громадськістю ЛВМ на станції «Сімферополь» Ігор Коробов.

До речі, днями випадково наштовхнулася на такий пост (орфографія та стиль автора збережені): "Милиция на ЖД вокзале Симферополя встречает у поездов отдыхающих и НЕЗАКОННО заставляет пройти их в отделение милиции, НЕЗАКОННО обыскивает. Бедные напуганные люди конечно же будут отдавать им взятки и делать то что им прикажут. А как же иначе - люди-то приехали на отдых. Им легче заплатить взятку и уйти с миром. Это ОЧЕНЬ БОЛЬШАЯ проблема. Какие воспоминания унесут туристы в другие страны об Украине? Может ли кто-то дать решение этой проблемы? Что делать людям в случае НЕЗАКОННОГО задержания милицией? Куда можно позвонить и пожаловаться? И так чтобы звонить можно было в любое время - много поездов приходят ночью"...

Кримінально-виконавча система

25.03.2008 | Євген Захаров

І знову маски-шоу?

   

Харківська правозахисна група отримала повідомлення, що 18 березня до установи виконання покарань  №55 (Софіївка Вольнянського району Запорізької області) був введений спецназ в масках і повному бойовому спорядженні, приблизно 10 чоловіків. 

Вони жорстоко побили засуджених, які перебували в ШІЗО (штрафний ізолятор) та ПКТ (приміщення камерного типу), та засуджених довічно. За повідомленням, били ногами, руками, гумовими кийками, ставили на растяжку, декого впихали головою до унітазу. Наш інформатор стверджує, що декількох засуджених після побиття відливали водою, щоб вони прийшли до тями. Спецназівці побили навіть привезеного з медичної частини засудженого Стрюкова, хворого на туберкульоз. Особливо постраждали засуджені Віктор Садовников та Євген Брусенський, які перебували в ШІЗО, та Руслан Артамонов,  що був в ПКТ.

Стверджується також, що інформація про побиття немовби вийшла за межі колонії, і запорізькі журналісти намагалися потрапити туди, щоб зустрітися із засудженими, але їх не впустили.

Перевірити наведені відомості ми не маємо можливості. Тому ХПГ звернулася до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Генеральної прокуратури України.

Кримінально-виконавча система

31.03.2008

Події в колонії № 100

   

27 березня 2008 року Харківська правозахисна група отримала декілька повідомлень про різке ускладнення ситуації у виправній колонії №100, яка розташована в селі Темнівка Харківської області.

28 березня на офіційному сайті Державного департаменту з питань виконання покарань з‘явився прес-реліз, у якому повідомлялося наступне: «Державний департамент України з питань виконання покарань офіційно заявляє, що 27 березня 2008 року у Темнівській виправній колонії /№100 24 засуджених після відбою лезами від одноразових станків нанесли собі незначні порізи рук. Свої дії засуджені мотивують занадто суворим режимом тримання. Зокрема, вимагають надання їм вільного пересування по установі.

Фізична сила та спеціальні засоби до засуджених не застосовувалися.

На даний час обстановка в установі стабільна. На місці події працює комісія у складі представників Державного департаменту України з питань виконання покарань, управління Департаменту в Харківській області, працівники обласної прокуратури, представники правозахисних організацій».

Але, за наявною на той час у правозахисників інформацією, ситуація в колонії залишалася нестабільною. Протягом 28 березня більшість засуджених, що протестували проти нелюдських умов утримання, не мали можливості зустрітися із представниками ЗМІ та представником громадськості, якого було допущено на територію колонії. 28 березня працівник Харківської правозахисної групи Людмила Клочко зв’язалася з заступником Громадської Ради при управлінні Департаменту, який перебував в цій колонії, там же знаходився і начальник управління Департаменту, але з’ясувати нічого не вдалося. Людмила Клочко повідомила харківським журналістам про надзвичайну подію в колонії.

Під час перебування в колонії Людмила Клочко зустрілася із засудженими, які нанесли собі тілесні ушкодження. В момент прибуття Людмили Клочко до колонії «протестанти» з речами очікували в приміщенні в медсанчастини.

Розповідає Людмила Клочко: «Звичайно розмовляти без персоналу колонії мені не дозволили, але я довідалася в Серебрянського (засуджений, який першим розпочав протест), що причиною його вчинку було упереджене відношення «загонового». Сам засуджений побоювався, що проти нього можуть порушити кримінальну справу за ст. 391 КК. Адміністрація колонії заперечує такі наміри, бо Серебрянському залишалося 54 дні строку, і представник адміністрації заявив, що анітрошки не хотів бачити Серебрянського у своїй колонії довше. Серебрянський і ще 20 осіб почувають себе задовільно, у деяких одна, у деяких дві руки перев’язані. Двоє продемонстрували свіжі садна на ногах, стверджуючи, що впали. Всі були спокійні.

Зовсім не така обстановка була в житловій зоні. Там зібралася група засуджених, які вимагали, щоб повернули із МСЧ, тих хто порізав руки. Свої вимоги вони пояснювали побоюванням за життя й здоров’я своїх товаришів, припускаючи, що до них будуть застосовані які-небудь репресивні міри. Слух про спецназ проникав в усі вуха, які чують. Мене запитували чи бачила я спезназ. Я дійсно бачила двох або трьох чоловік у камуфляжі й чорних масках, коли входила в колонію. Взагалі засуджені спочатку віднесли до мене з недовірою, зажадали документи, що засвідчують, що я з правозахисної групи. У ХПГ не прийняті посвідчення, тому пред’явити мені було нічого. Деякі пішли зі словами «ліхтар». Але інші підійшли ближче й почалася розмова. Звичайно, працівники колонії були присутні. Деякі з ув’язнених листувалися зі мною раніше, вони причепливо допитували, що саме було написано в моїх відповідях на їх листи. Дякуючи, що пам’ять мене не підвела – і довіру було відновлено, повірили, що я це і є я. Так докладно описую цей епізод, щоб було зрозуміло –і ці люди нікому не довіряють. Чому? Напевно їх часто обманювали. По одному й усі разом заговорили про свої проблеми. Я чесно все записала, от на що найчастіше скаржилися:

 – До нас не ставляться як до людей, нехтують , не виконують вимоги УИК.

 – Деяким не надали короткострокові побачення, інші скаржилися, що були позбавлені тривалого побачення, коли приїхали родичі.

 – Один із засуджених поскаржився, що передачу, що передала йому дружина, не віддавали кілька днів, а продукти зіпсувалися. Звичайно, йому боляче й кривдно, що дружина на останні гроші купує продукти, а вони пропадають.

Багато скарг на медичне обслуговування: хворому астмою заборонили мати при собі інгалятор (маю надію, що це питання буде вирішене, їм зацікавився начальник колонії). ВІЛ-інфікований засуджений сказав, що його абсолютно не лікують – і ця проблема була відома й раніше, зараз вона в стадії остаточного вирішення. Кілька людей поскаржилися на те, що їм не дозволяють мати при собі ліки, а санчастина далеко – і так і дійти не встигнеш. Навели приклад, коли 30-літній засуджений помер, не дійшовши до лікаря. Багато відзначали високу смертність – «у нашому загоні за короткий строк трьох не стало». Розповідали про «дідуся», що постійно пише скарги на «погане здоров’я», а йому не допомагають.

– Були скарги фінансового характеру – чорнобилець скаржився, що його пенсію перевели за його місцем перебування, а гроші на його рахунок не були нараховані. Інші люди стверджували, що дуже мало платять за роботу у промзоне. «Працюють до сьомої вечора, а одержують копійки».

Були також скарги, на те, що «як тільки підходять пільги, так і провокують або просто приписують порушення режиму».

Усі висували претензії, що журналісти, які приїжджали в колонію вдень не були до них допущені, їм пред’явили їм якихось інших людей, які ні на що не скаржилися, а до нас телекамери не пустили».

Звучали й вимоги зміни керівництва колонії.

Скаржилися й на часте застосування спецзасобів, у тому числі гамівної сорочки, причому, надягають гамівну сорочку мокрої й коли вона сохне, то людина випробовує жахливі муки.

Поки я розмовляла з ув’язненими в сусідньому секторі «на локале» ще троє чоловік поранили собі руки, в одного з них сильна кровотеча. Їх відвели для надання медичної допомоги.

Пізніше мені показали людину із садном на голові, що ніяк не одержиш шляхом «самоушкодження» і загипсованой ногою – перелом великого пальця.

Повідомляли також про три людей, які мають більше серйозні пошкодження і перебувають у Мобе. Але їх мені відвідати не вдалося.

Я пообіцяла, що все напишу й передам журналістам.»

29 березня Людмилі Клочко і адвокату Аркадію Бущенку відмовили у відвідуванні ТВК-100, посилаючись на те, що там зараз перебувають представники Н.Карпачевой. Сама Ніна Іванівна не приїхала. До Харківської правозахисної групи постійно дзвонять батьки засуджених, вони збираються влаштувати акцію протесту під стінами колонії й зараз намагаються додзвонитися до губернатора Харківщини

Але після тривалих телефонних переговорів Євгена Захарова та Людмили Клочко з начальником обласного управління генералом Олександром Кизимом вдалося домовитися, що Людмила Клочко відвідає колонію і зустрінеться із засудженими. Ввечері цього ж дня Людмила Клочко знову з’їздила в Темнівку.

Відвідування закінчилося обіцянкою адміністрації не застосовувати силу до засуджених, і вони зняли голодування. І Людмила Клочко, і генерал Кизим були задоволені результатами цього відвідування.

Пізніше з колонії повідомили, що 30 березня вранці приїхала Ніна Іванівна Карпачева. Там оголосили по голосному зв’язку, що ті, хто бажає з нею зустрітися, повинні записатися.

Також засуджені повідомили, що ніч пройшла спокійно, але зранку декілька загонів відмовилися від прийому їжі.

Засуджені в цей час вимагають тільки одного – щоб до них до закінчення розслідування не застосовували ніяких санкцій – не били, не вводили спецназ.

А співробітники Секретаріату Омбудсмена продовжують працювати в колонії.

Євген Захаров в 100-й колонії бував багато разів, починаючи з кінця 80-х. Він каже: «Тут, на строгому режимі, утримуються рецидивісти. Взагалі колонія має дурну славу. Саме там багато років була «прес-хата», де лупцювали непокірних засуджених під звуки музики, внаслідок чого її назвали «музичною камерою». Її  «знайшли» експерти Європейського Комітету із запобігання катуванням та поганому поводженню в 2005 році. під час візиту в колонію. Зараз у цій кімнаті бібліотека, і, як стверджують засуджені, зараз прес-хати немає – б’ють прямо в камері (в ПКТ), прямо в ДІЗО й т.і.). Цікаво, що тоді, наприкінці 80-х – початку 90-х потрапити в колонію було набагато простіше, ніж зараз. Але тоді було менше інформації про те, що відбуватися усередині, і потрапити в колонію для зустрічі із засудженим в такий ситуації було просто неможливо. Усе виявлялося пост фактум.»

А 31 березня нас знову повідомили, що спецназ б’є засуджених, що вони поновили голодування і знову завдають собі ушкоджень. Інші джерела повідомили, що вночі з 30 на 31 березня декілька десятків засуджених вивезли з УВП №100. Куди – невідомо. Перевірити ці повідомлення ми не можемо.

Було б даже бажаним ретельне вивчення причин жорсткого протистояння адміністрації УВП та засуджених і вжиття заходів, які унеможливили би такі конфлікти в майбутньому. Проте виглядає так, що  і адміністрація, і засуджені не хочуть ні в чому визнавати правоту опонентів. Коли працівники ХПГ намагалися переконати, що ця позиція не сприяє нормалізації ситуації в колонії, то реакція засуджених була вкрай негативною: вони обвинуватили правозахисників у співпраці з адміністрацією. А адміністрація так само нервово реагувала на критичні зауваження в свій бік.   

Необхідне нормативне закріплення візитів незалежних спростерігачів до установ виконання покарань. Правові підстави для цього є - ратифікований ще в липні 2006 року Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань. Проте керівництво держави не виявляє ніякого бажання це робити. Наслідком буде постійне повторення подібних конфліктів.

 

Харківська правозахисна група 
Кримінально-виконавча система

31.03.2008 | Євген Захаров

Надзвичайна ситуація в установі виконання покарань №77

   

Всю неділю та понеділок працівники Харківської правозахисної групи отримували телефонні дзвінки від засуджених, що утримуються в колонії №77, та їхніх рідних про події в цій установі.

В установі №77 утримуються ті, хто вперше скоїв злочин, знаходиться вона в Бердянську Запорізької області. В установі приблизно 1500 засуджених, 9 загонів і спеціальний загін для засуджених, хворих на туберкульоз.

На минулому тижні в установі змінилося керівництво. Начальником призначений Юрій Завгородний, першим заступником – Валерій Межуєв. Вони вже працювали на тих самих посадах місцях раніше і були звільнені два-три роки тому.

У ніч з суботи на неділю був по-звірячому побитий засуджений Андрій Кривоніс, старший днювальний карантину. Від побоїв він помер. Кривоніс ночував сам в окремій кімнаті. Засуджені стверджують, що вони не причетні до цього побиття. Адміністрація колонії, навпаки, переконана, що Кривоноса били і забили до смерті саме засуджені. Розслідування почалося з самого ранку. Усіх засуджених, хто був на ділянці посиленого контролю, перевели в загони. Вдень до колонії були введені 15 спецназівців в масках і з повним бойовим спорядженням. Вони по черзі забирали по 2-3 засуджених з 6 загонів, били їх і ввечері всіх вивезли в невідомому напрямку, речі засуджених лишилися в колонії. Загалом вивезли 15 засуджених. Імена 14 відомі:

1. Ананьєв Роман

2. Андреанов Олег

3. Бондаренко Сергій.

4. Жлоба Ігор.

5. Калиниченко Максим.

6. Кошельний Денис.

7. Москаленко Олександр.

8. Осипчук Олександр.

9. Папенко Дмитро.

10. Погорелов Сергій.

11. Предальний Віталій.

12. Сколиточенко Борис.

13. Стрельцов Олексій.

14. Тиняков Денис.

За яким принципом вони були відібрані, незрозуміло. Стверджують, наприклад, що Осипчук і Папенко були помічниками адміністраціями, працювали днювальними, бригадирами, то ж чому їх вивезли? Деякі з вивезених засуджених останнім часом мали покарання за порушення режиму, деякі – не мали.

Сьогодні з’ясувалося, що принаймні частина вивезених засуджених перебуває в Запорізькому СІЗО. За словами одного з них, немовби спецназ бив їх ретельно, не залишаючи слідів, а одного чомусь лупцювали дуже сильно – Романа Ананьєва.

Начальник УВП №77 Завгородний пояснює вивіз засуджених необхідністю перевірки, чи не захворіли вони на туберкульоз, бо апарат, що є в колонії, поламаний. Це пояснення є дуже сумнівним: за наявності спецзагону для туберкульозників важко повірити, що для виявлення туберкульозу треба вивозити засуджених до СІЗО.

Спецназ залишився в колонії. Приблизно о 15-й годині спецназівці почали жорстоко бити чотирьох засуджених – Олександра Малофєєва, Володимира Дмитренка, Олега Булата та Олега Ревякіна, вимагаючи від них свідчень, хто саме бив Кривоноса. Не витримуючи побиття, Олександр Малофєєв, як кажуть засуджені, «вскрився» – порізав собі вени та живіт. Отаке розслідування.

Викладені факти ми перевірити не можемо. Можна вважати достовірним факт вивезення декількох засуджених. Сподіваємось, що прокуратура та/або парламентський Уповноважений з прав людини дадуть відповіді на запитання щодо законності розслідування вбивства Кривоноса, підстав вивезення засуджених, чи мало місце побиття їх спецназом, і чому ця лихоманка із постійними скаргами на незаконне насильство і повну неможливість оскаржити дії адміністрації охопила усю українську кримінально-виконавчу систему. У ті ж самі дні нам повідомили про побиття в’язнів і спроби суїциду внаслідок жахливого побиття в УВП № 84 (Цумань Волинської області) та УВП №100 (Темнівка Харківської області), декількома днями раніше – в УВП №55 (Софіївка Запорізької області). Ми певні: якби система була б більш відкритою, і можна було б зустрічатися із засудженими і намагатися зрозуміти їхні проблеми, – конфліктів було б значно менше.

Кримінально-виконавча система

01.04.2008

Більше 20 скарг на порушення своїх прав отримав сьогодні Чернігівський Центр Прав Людини

   

До громадської організації Центр Прав Людини звернулися за допомогою особи, які утримуються в Чернігівському СІЗО №31. Повідомили, що вранці 29 березня 2008 року в Чернігівському СІЗО №31 сталася подія, яка виходить за всі рамки законності. Працівниками вищезгаданої установи (у тому числі вихователем блоку неповнолітніх) було жорстоко побито трьох неповнолітніх, які утримуються у 18-й камері. Постраждали неповнолітні Веремеєнко Євген Дмитрович, 1991 р.н., Бойчук Юрій Іванович, 1991 р.н. та Заяц Антон Володимирович, 1990 р.н.. Найбільше постраждав гр.. Заєць, якому було накладено декілька швів на обличчя.

Причиною побиття стало заперечення даних осіб проти порушення їх прав як осіб, які утримуються під вартою, а саме проти того, щоб з їх спальних місць забрали матраци. Ця процедура застосовується в цьому блоці як „виховна” регулярно.

Крім того, сьогодні зранку біля 40 осіб, які утримуються у даній установі, подали керівництву Чернігівського СІЗО №31 скарги на умови утримання в СІЗО. В даній установі утримується біля 30 осіб, які мають ВІЛ-позитивний статус та не отримують належної медичної допомоги.

На сьогоднішній день робиться все, щоб приховати даний інцидент. До вищезгаданих осіб застосовується психологічний тиск, погрози різного характеру від працівників СІЗО.

 

Даний лист було доставлено власноруч до прокуратури Чернігівської області та копія була вручена першому заступнику голови Чернігівської ОДА, з проханням терміново розглянути дану заяву та залучити представника нашої організації до перевірки цих фактів.

 

  В отриманих та зареєстрованих скаргах затримані особи скаржаться на „... во время обысков личные вещи выкидываются на грязный пол в коридор, рвутся вещи и потом не возмещаются… постоянно унижают и запугивают.. в камерах нет вентиляции…”,  „в ночное время отключают розетки...в камерах сидят люди с туберкулезом...происходит рукоприкладство...”, „... в ночное время отключают воду и розетки .... нет лечения туббольным и ВИЧ-инфицированным... диету дает не санчасть, а капитан....применяют физическую силу к несовершеннолетним...в камерах бетонные полы, нет тумбочек, вешалок, крючков, полок...”.

 

 

Чернігівський Центр Прав Людини

О.В. Підгорний

31 березня 2008 року
Жертви політичних репресій

04.04.2008

Про «національні образи минулого» (Звернення Міжнародного Товариства «Меморіал»)

   

ХХ століття залишило глибокі та незагойні рани в пам’яті практично всіх народів Східної і Центральної Європи. Революції, перевороти, дві світові війни, нацистська окупація Європи, катастрофа, незбагненна для людського розуму, – Голокост. Безліч локальних воєн і конфліктів, значна частина яких мала виразне національне забарвлення: Прибалтика, Польща, Західна Україна, Балкани. Круговерть розмаїтих диктатур, кожна з яких безцеремонно відбирала у людей громадянську та політичну свободу, натомість нав’язувала їм уніфіковані, обов’язкові для всіх системи вартостей. Ланцюг здобутків, утрат і нових здобутків народами національної незалежності, усвідомлюваної здебільшого в межах етнічної самосвідомості, – і щоразу ті чи інші спільноти відчували себе ображеними та приниженими.

Це – наша спільна історія. Але кожен народ пам’ятає і відчуває цю історію по-своєму. Національна пам’ять по-своєму переробляє і обмірковує спільний досвід. І тому в кожного народу – своє ХХ століття.

 

* * *

 

Звісно, будь-який «колективний образ минулого» – категорія умовна й абстрактна. Але ця абстракція втілюється в цілком конкретних речах: у публічних політичних і етичних оцінках історичних подій, в культурному житті, в змісті освіти, в державній політиці, в міжнаціональних і міждержавних стосунках.

Гіркота давніх взаємних образ може довго отруювати стосунки між народами – якщо тільки у них не знаходяться лідери, подібні до Вацлава Гавела, який, ставши президентом Чехословаччини, знайшов у собі мужність (всупереч тодішнім настроям більшості своїх співгромадян!) публічно вибачитися перед вигнаними після війни з Судетської області німцями та їхніми нащадками. Подібні символічні жести цілком здатні якщо не поставити крапку у взаємних претензіях народів один до одного, то помітно понизити їх напруження. На жаль, люди такого етичного масштабу, як Гавел, рідко стають національними лідерами.

Ми свідомі того, що не існує такого судді, який міг би винести минулому незалежний і безсторонній присуд. Майже в кожному з багатообразних образів минулого, породжених національною пам’яттю, можна розгледіти і прагнення людей виправдати власний народ, і фрагмент історичної істини, понад усе виразний саме для цього народу і менш помітний для його сусідів. Відмінність історичних оцінок – це реальність, яку безглуздо і шкідливо затушовувати. З нею мало просто рахуватися, її треба спробувати зрозуміти.

Сьогодні суперечки на історичні теми виникають не так навколо фактів, як навколо різних інтерпретацій цих фактів. Добросовісне осмислення тієї чи іншої події, явища або процесу вимагає насамперед розгляду його в конкретному історичному контексті. Проте часто сам вибір цього контексту породжує важко сумісні оцінки.

Так, в контексті насильницького відторгнення Вільнюса і Віленського краю від Литовської держави в 1920 і подальшої анексії їх Польщею, повернення цих територій до складу Литви восени 1939 виглядає актом відновлення справедливості. Але зовсім по-іншому виглядає та ж подія в контексті пакту Молотова-Ріббентропа і секретних протоколів до нього, загибелі Польської держави під подвійним ударом із Заходу і Сходу та інших реалій перших тижнів Другої світової війни. Подібна множинність оцінок закладена в цілій низці територіальних переділів, «відторгнень» і «возз’єднань» тих років.

Що таке день 17 вересня 1939 року для польського народу? Це день національної трагедії, коли країна, яка з останніх сил чинила опір гітлерівській агресії, зазнала раптового і нічим не спровокованого вторгнення зі Сходу. Це історичний факт, і жодні посилання на несправедливість довоєнних меж чи на потребу забезпечити Радянському Союзу західні рубежі оборони не можуть зняти зі сталінського керівництва відповідальності за співучасть в гітлерівській агресії проти Польщі.

Але для значної частини українського народу цей день має ще й особливий, додатковий сенс – це день возз’єднання українських земель в єдине ціле, бодай у рамках СРСР.

Мають право українці на особливе ставлення до цих подій, інакше, ніж у поляків? Так, мають. Але при цьому і поляки, і українці мають право сподіватися на взаєморозуміння і пошану до відмінностей їх пам’ятей.

Як слід сприймати події 1944 року, коли Радянська Армія вигнала німців із Литви, Естонії та більшої частини Латвії? Як звільнення Прибалтики від гітлерівців? Як важливий етап на шляху до остаточної Перемоги над нацизмом? Безумовно; і саме так сприймають ці події в світі. У Росії це сприйняття особливе гостре, воно увійшло до основ національної самосвідомості.

Але для естонців, латишів і литовців військові перемоги Радянської Армії означали ще й повернення їхніх країн до складу СРСР – держави, яка в 1940 позбавила їх національної незалежності, повернення режиму, який за 11 місяців, від липня 1940 до червня 1941 встиг відзначитися численними арештами і вироками за політичними звинуваченнями, депортацією десятків тисяч осіб до Сибіру й Казахстану, позасудовими стратами ув’язнених у перші дні війни. А в найближчому майбутньому, яке остаточно визначилося восени 1944, їх чекали насильницька колективізація, нові арешти і нові масові депортації.

Чи мають громадяни Росії та інших країн, які входили до складу СРСР, право пишатися військовими успіхами Радянської Армії в 1944 році? Поза всяким сумнівом: це право сплачене кров’ю сотень тисяч загиблих солдатів. Але, аніскільки не поступаючись цією законною гордістю, вони повинні знати і розуміти, що, окрім звільнення від нацизму, принесли ці успіхи народам Балтії. Ті ж, у свою чергу, пам’ятаючи про свою трагічну історію, повинні пам’ятати і розуміти, що означає для Росії – та й для всього людства – пам’ять про велику боротьбу народів із нацизмом.

У Тбілісі та Києві нещодавно відкриті «музеї радянської окупації». Це викликало у більшості російських громадян подив або роздратування: У Росії лише фахівці-історики знають про існування незалежної Грузинської Демократичної Республіки в 1918-1921 рр. і про спроби створення в 1918-1920 незалежної Української Народної Республіки, а також про роль Червоної Армії в їх ліквідації. Але в самих цих країнах пам’ять про їх незалежне державне існування в ХХ столітті, хай історично коротке, ніколи повністю не зникала. Цілком природно, що зараз там виникає прагнення до переосмислення подій 1920 і 1921 років.

Можна не погоджуватися з деякими висновками, які при цьому робляться. Можна полемізувати з тими істориками і юристами, які зводять нинішню українську або грузинську державність до подій 1918 року. Можна рішуче сперечатися з тими, хто схильний розглядати всю історію цих країн від кінця Громадянської війни до 1991 року як період «окупації». Але суспільство в Росії – країні, на яку багато хто звично покладає провину за все, вчинене комуністичним режимом, – мусить знати про існування дискусій про минуле, які тривають у сусідніх країнах, і ставитися до цих дискусій треба з розумінням, а не збувати їх газетними фейлетонами і карикатурами.

Водночас хотілося б, щоб українська і грузинська громадськість усвідомлювала: відсутність в Росії автоматичної згоди з дошкульними епітетами, які іноді вживають у Грузії чи Україні щодо деяких ключових епізодів цієї нашої спільної історії, не обов’язково свідчить про «великодержавний шовінізм» і «неподолані стереотипи імперської свідомості».

Те ж саме стосується оцінок збройного партизанського опору комуністичному режиму в післявоєнні роки на Західній Україні, в Литві, Латвії, Естонії, Польщі. Пам’ять про повстанські рухи, як правило, складна і драматична; вона не може не породжувати безліч вкрай різних оцінок. Аж до найбільш крайніх: хтось схильний до безоглядної героїзації «борців за свободу», комусь болісно важко розлучитися із звичними уявленнями про «бандитів». І для будь-якої точки зору без зусиль знаходяться обґрунтування. Диспутанти не в змозі переконати один одного (навіть у тих випадках, коли суперечка триває усередині однієї країни). Коли ж до запеклої суперечки домішуються національно-державні амбіції та політичні пристрасті, навряд чи можна сподіватися досягнення зважених і взаємоприйнятних оцінок. Але перейти від суперечки і взаємних образ до цивілізованого обміну думками – можна і треба.

Перелік прикладів, коли пам’ять одного народу вступає в конфлікт із пам’яттю іншого народу, можна продовжувати і далі. У цих суперечностях немає абсолютно нічого поганого, навпаки: якщо ставитися до них із належним розумінням, вони лише збагачують історичну свідомість кожного народу, роблять наші уявлення про минуле більш об’ємним.

 

* * *

 

У тій галузі історії, якою займається Товариство «Меморіал», – в історії радянського державного терору – ця різниця в оцінках і розумінні виявилася не менш болісною, ніж в інших галузях. Трагедії минулого, неусвідомлені й неосмислені, або осмислені лицемірно й поверхово, стають основою для нових історико-політичних міфів, впливають на національні менталітети, спотворюють їх, зіштовхують між собою країни і народи.

Майже у всіх країнах колишнього «соціалістичного табору» процвітають нині ті форми історико-політичної рефлексії, які дозволяють представити «свої» страждання винятково як результат «чужої» злої волі. Диктатуру й терор позиціонують насамперед як спрямовані проти нації, а тих, хто їх чинив – як «чужинців» або чужинських маріонеток. Та обставина, що комуністичні режими в цих країнах упродовж багатьох років спиралися не тільки на радянські багнети, але й на певні внутрішні ресурси – поступово зникає з національної пам’яті.

При цьому до краю загострюються історико-правові оцінки того, що відбувалося: наприклад, розхожою монетою в політичному лексиконі цілої низки посткомуністичних країн стало слово «геноцид». Ми усвідомлюємо те, що подібні крайні оцінки нерідко містять у собі частину історичної правди. Але ми вважаємо, що часткова правда завжди небезпечна – насамперед для тих, хто готовий прийняти її за історичну істину у всій її повноті.

Культивування образу власного народу як «жертви», зведення рівня людських втрат до рангу національного надбання органічно пов’язані з відчуженням відповідальності, з персоніфікацією образу «ката» в сусіді. Це – природний результат рефлекторної потреби людей зняти з себе непідйомний вантаж громадянської відповідальності за минуле. Але зняття з себе будь-якої відповідальності та покладання її на сусіда – не краща основа не тільки для взаємного розуміння народами один одного, але й для власного національного відродження.

Для Росії історія Радянського Союзу, який розвалився, невіддільна від її власної історії – така самосвідомість більшості її громадян. Почасти тому, а почасти з тієї причини, що Росія оголосила себе правонаступником СРСР, для низки сусідніх народів вона є зручним об’єктом, на який можна покласти історичну відповідальність, – вистачить однозначно ототожнити сьогоднішню Росію із сталінським СРСР і вказати на неї як на джерело своїх національних трагедій.

Росія, зі свого боку, знайшла особливий спосіб полегшення ноші, покладеної історією на народи, які пережили тоталітаризм. Замість добросовісних спроб осмислення історії ХХ століття у всій її повноті й трагізмі, замість серйозної загальнонаціональної дискусії про радянське минуле, тут відроджується, з невеликими змінами, радянський державно-патріотичний міф – міф про вітчизняну історію як про низку славних героїчних звершень. У цьому міфі, за великим рахунком, взагалі немає місця ні провині, ні відповідальності, ні усвідомленню самого факту трагедії. Яка ж може бути громадянська відповідальність за героїзм і самопожертву? Відтак багато російських громадян просто не в змозі осмислити не лише міру історичної відповідальності Радянського Союзу перед сусідніми з сучасною Росією країнами, але й масштаби катастрофи, яка спіткала саму Росію. Відмова від пам’яті, підміна її образом лубкової імперії, де «від молдаванина до фіна / на всіх язиках все мовчить, // бо благоденствує», представляє для Росії не меншу суспільну небезпеку, аніж культивування національних образ – для її сусідів.

 

* * *

 

Повторимо ще раз: самі по собі національні відмінності в інтерпретації важливих історичних подій – природні й неминучі. Треба всього лиш виразно розуміти, як ставитися до цих відмінностей.

Звісно, не слід відмовлятися від власного розуміння історії на догоду одній лише «політкоректності»; але нав’язувати сусідам власну правду теж не слід.

Безглуздо ігнорувати «чужу» пам’ять, вдавати, що її не існує зовсім; безглуздо заперечувати її обґрунтованість, огульно оголошуючи помилковими ті факти й тлумачення, які за нею стоять.

Не слід перетворювати страждання і нещастя власного народу на рід етичної переваги над іншими народами, які нібито (чи насправді) не так сильно постраждали, використовувати ці страждання як політичний капітал, конвертувати їх у списки претензій до сусідніх країн і народів.

У жодному разі не слід намагатися експлуатувати суперечності в «національних образах минулого», перетворювати особливості національної пам’яті в привід для міжнаціональної ворожнечі та міждержавних конфліктів.

За будь-якого історичного бачення – сьогодні непродуктивно і небезпечно ділити народи на «жертви» і «катів», оцінювати минуле в категоріях «історичної провини» одних перед іншими.

Річ навіть не лише в тому, що сучасне правове мислення заперечує концепцію колективної, а тим більше, спадкової провини за злочин. (Ми не торкаємося тут проблем, пов’язаних із юридичною відповідальністю держав перед своїми і чужими громадянами). Ми переконані: для серйозного усвідомлення минулого, для пошуку виходу з безвиході історичних суперечностей головне – не пошук винних, а громадянська відповідальність, яку добровільно бере на себе кожна людина, яка відчуває себе членом якоїсь спільноти, що історично склалася, за діяння, вчинені від імені цієї спільноти. Якщо народ об’єднаний не тільки одномоментним громадянським і політичним буттям, але й спільним минулим і сподіванням на спільне майбутнє – то категорія громадянської відповідальності природним чином поширюється і на національну історію. Саме громадянська відповідальність за власну історію, а не великі досягнення і великі катастрофи як такі, роблять народ повноцінною нацією – суспільством співгромадян.

Ця відповідальність – не та робота, яку можна зробити один раз і назавжди. Кожен народ повинен знову і знову звертатися до свого минулого, повинен знову і знову, в кожному новому поколінні, осмислювати і переосмислювати його, не відвертаючись від гірких і страшних його сторінок, повинен розвивати власне прочитання історії – і виразно розуміти при цьому, що інші мають право на інше, своє власне її прочитання. Ба більше, кожен народ повинен прагнути побачити і зрозуміти образи минулого, які склалися в його сусідів, зрозуміти ту історичну реальність, яка стоїть за цими образами. Не прийняти, а саме зрозуміти; не замінити власну правду історії чужою правдою, а доповнити і збагатити нею своє бачення минулого.

На жаль, на наших очах історія стає інструментом для досягнення одномоментних політичних цілей, палицею в руках людей, яким, по суті, немає діла ні до національної пам’яті інших народів, ні до трагедій, пережитих їх власними народами, ні до минулого взагалі. Події, які трапилися нещодавно навколо пам’ятника радянським солдатам в Таллінні, виразно демонструють дефіцит громадянської відповідальності у політиків і в Естонії, і в Росії. Історія з пам’ятником – яскрава ілюстрація того, які наслідки можуть спричинити відмінності в національних образах минулого, якщо суперечка про історію набуває постаті «конфлікту пам’ятей».

Звісно, завжди знайдуться люди, які захочуть підігріти цей конфлікт, щоб здобути від нього політичні дивіденди – на шкоду своєму власному народу, на шкоду іншим народам, на шкоду всім нормальним людям. Але і суспільство не може зняти з себе відповідальність за подібний розвиток подій, бо конфлікт стає можливим там, де відсутній доброзичливий і зацікавлений діалог.

Що може протиставити суспільство застарілим забобонам, взаємній нетерпимості, корисливості й обмеженості політиків?

Ми вважаємо, що єдиний спосіб подолати наростаючу відчуженість між народами – це вільний, неупереджений і цивілізований обмін думками щодо всіх питань нашої спільної історії, які породжують розбіжності. Мету цього обміну думками ми вбачаємо не в тому, щоб повністю зняти суперечності в поглядах, а всього лиш у тому, щоб більше дізнатися і спробувати зрозуміти точки зору один одного. Якщо при цьому ми прийдемо до спільної думки щодо якоїсь болючої проблеми, пов’язаної з нашим минулим, – чудово. Якщо не прийдемо – нічого страшного: кожен із нас залишиться при своєму розумінні, але ми навчимося бачити і розуміти також і образи минулого, які існують у свідомості наших сусідів. Єдиними умовами діалогу повинні стати загальна готовність учасників поважати іншу точку зору, якою б «неправильною» вона не здалася комусь на перший погляд, щирий інтерес до цієї точки зору і щире бажання зрозуміти її.

Для цього діалогу необхідно створити відповідний механізм, свого роду дискусійний майданчик.

 

* * *

 

Товариство «Меморіал» пропонує всім, хто зацікавлений в змістовній і доброзичливій дискусії на теми, пов’язані із спільним історичним минулим, взяти участь у створенні такого майданчика – Міжнародного історичного форуму. Цей Форум бачиться нам як вільна асоціація громадських організацій, дослідницьких центрів, культурно-просвітницьких установ тощо, усередині якої постійно триває обмін думками навколо конфліктних історичних подій ХХ століття, пов’язаних із нашим регіоном.

Само собою зрозуміло, Форум не може бути закритий і для окремих дослідників, публіцистів й інших зацікавлених людей. І, звичайно, ми хотіли б, щоб на ньому були представлені як «панівні» в тому чи іншому суспільстві історичні переконання, так і «дисидентські» точки зору – за винятком тих інтерпретацій, які засновані на відверто людиноненависницьких, фашистських і расистських системах вартостей.

Стан національної пам’яті в країнах Центральної і Східної Європи цікавий і важливий насамперед для народів цього регіону, але не тільки для них. Так звана «стара Європа» сьогодні приростає Європою новою. Майже всі держави регіону увійшли або прагнуть увійти до загальноєвропейських структур. Разом із ними в європейську культуру, в спільну європейську пам’ять входять наші історичні проблеми, травми і комплекси. Досвід посткомуністичних країн (включаючи не тільки «географічну Європу», але й Казахстан, і держави Кавказу та Центральної Азії) стає викликом для всіх європейців: з ним необхідно працювати, його належить зрозуміти. Наш майбутній діалог – це лише частина загальноєвропейського, а, за великим рахунком, загальнолюдського діалогу про минуле. Крім того, освоюючи та осмислюючи власне ХХ століття, багато народів – і в Західній Європі, і в Латинській Америці, і в інших регіонах світу – зіштовхувалися з проблемами, схожими на ті, які стоять сьогодні перед нами, і було б дуже важливо знати, як ці проблеми у них вирішувалися і вирішуються. Тому ми сподіваємося, що тематика і склад учасників Форуму не будуть жорстко обмежені одним лиш нашим регіоном.

Конкретні форми організації діалогу – спеціальний Інтернет-сайт, серії «очних» двосторонніх і багатосторонніх тематичних конференцій, в яких зможуть взяти участь не тільки історики-фахівці (які й без того так чи інакше обмінюються думками усередині академічного співтовариства), але і юристи, соціологи, журналісти, активісти громадських організацій тощо, – ми пропонуємо виробити спільно всім тим, хто підтримує нашу ідею і ладний брати участь в її втіленні. Те ж саме стосується різних «продуктів діяльності» Форуму, аж до спільних періодичних видань і спільної розробки навчальних посібників для середньої школи, за допомогою яких молодь кожної з наших країн могла б ознайомитися з «національними образами минулого», поширеними серед сусідніх країн і народів.

Історичний Форум, створити який ми пропонуємо, буде, поза сумнівом, сприяти розвитку взаєморозуміння між його учасниками – особами та організаціями, які представляють різні країни та різні традиції осмислення минулого. Але ми сподіваємося, що він стане також одним із шляхів до взаєморозуміння між нашими країнами і народами.

Ми зобов’язані спробувати зробити так, щоб наші спільні трагічні спогади зближували, а не роз’єднували народи. І у нас є шанс цього добитися, якщо ми погодимося працювати над минулим разом, а не порізно.

Березень 2008

Адреса Міжнародного історичного форуму: [email protected]

Переклав українською Андрій Павлишин

 

Вісті з пострадянських країн

27.03.2008

Мемориал просит рассекретить материалы расследования катынского дела

   

Генеральному прокурору
Российской Федерации
Ю.Я. Чайке

Уважаемый Юрий Яковлевич!

21 сентября 2004 г. Главной военной прокуратурой РФ было прекращено расследование "Катынского дела", которое велось ею начиная с 1990 года. В марте 2005 г. Главная военная прокуратура объявила, что из 183 томов "Катынского дела" 116 имеют гриф "секретно" или "для служебного пользования", гриф "секретно" имеет и Постановление ГВП о прекращении дела.

Единственное, что стало известно общественности о результатах почти 15-летнего расследования убийства многих тысяч польских граждан в 1940 г., это то, что "действия ряда конкретных высокопоставленных должностных лиц СССР квалифицированы по пункту "б" статьи 193-17 УК РСФСР (1926 г.), как превышение власти, имевшее тяжелые последствия при наличии особо отягчающих обстоятельств, 21.09.2004 г. уголовное дело в их отношении прекращено на основании п 4 ч.1. ст.24 УПК РФ за смертью виновных" (из ответа ГВП РФ от 24.03.2005 г. Международному обществу "Мемориал" [1]).

Имена тех, кто был признан прокуратурой виновными, названы не были. Никакие подробности и неизвестные ранее детали "катынского преступления", выявившиеся в результате расследования, также не были обнародованы.

Засекречивание документов Катынского дела представляется совершенно недопустимым и с нравственной, и с юридической точки зрения.

Согласно статье 7 Закона Российской Федерации "О государственной тайне", сведения "о фактах нарушения законности органами государственной власти и их должностными лицами" не могут быть отнесены к государственной тайне и, соответственно, быть секретными.

Международное общество "Мемориал" просит Вас на основании статьи 15 указанного Закона снять гриф секретности с Постановления Главной военной прокуратуры от 21 сентября 2004 г. о прекращении уголовного "Катынского дела", где содержатся как имена виновных, так и основные итоги расследования.

С уважением
Председатель Правления
А.Б. Рогинский

[1] http://www.memo.ru

Оголошення

12.03.2008

Пам’ятку пацієнта – кожному

   

В ролі пацієнта хоч інколи перебуває кожен із нас. Роль ця важка не тільки тому, що хвора людина прагне і потребує допомоги, а й через наше суперечливе медичне законодавство. Проте, це законодавство необхідно знати і лікарям, і, в першу чергу – пацієнтам.

Цю пам’ятку підготували юристи і медичні експерти «Харківської правозахисної групи» та «Міжнародного товариства захисту прав людини - Української секції» за сприяння Міжнародного Фонду «Відродження» з метою довести до громадськості відомості про основи українського законодавства, яке стоїть на сторожі прав пацієнтів.

Пам’ятка вийшла в друк у видавництві «Права людини». Ми не заперечуємо проти копіювання та розповсюдження інформації, що міститься у пам’ятці, за умови посилання на видавництво та спонсора.

Бажаємо всім найкращого здоров’я!

Колектив авторів

doc-file (68.608 kb)

Бюлетень "Права Людини", 2008, №08

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори