пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200810
№10
2008

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

05.04.2008 | Євген Захаров

Блиск і вбогість конституційного процесу в Україні

   

Протягом 2007 року багато говорилося про необхідність конституційної реформи.  Підписаний Президентом 27 грудня Указ №1294/2007 передбачав створення Національної конституційної ради (НКР), яка буде включати науковців, політиків, регіональних представників, яких делегують органи місцевого самоврядування та громадських діячів. Склад ради затверджується Президентом, який її і очолить. Рада має обговорити концепцію нового проекту Конституції та створити цей проект.

Якою має бути роль НКР? Це дорадчо-консультативний орган при Президенті, і його, на мою думку, можна розглядати тільки як зручний інструмент для підготовки якісного проекту змін та доповнень до чинної Конституції, або проекту нової редакції Конституції. Жодних повноважень для розгляду законопроектів і ухвалення якихось рішень НКР не має, це – прерогатива представницького органу – або Верховної Ради України, або спеціально обраних для цієї мети Конституційних Зборів. При цьому має бути організоване широке публічне обговорення змін до Конституції. Необхідно надрукувати проект великим накладом і відвести достатній час, щоб кожен зацікавлений мав можливість ознайомитися з проектом і надати свої зауваження.

Конституція – це акт громадянського суспільства, і її не можуть приймати лише професійні політики, які неодмінно не уникнуть спокуси підлаштувати Конституцію під свої егоїстичні інтереси або взагалі будуть саботувати її створення. Якісний проект може бути підготовлений тільки за умови участі відомих громадських лідерів і правників, яким довіряють люди. І можливість створення НКР, яка репрезентувала би мозаїчність, різноманітність та різнобарвність українського суспільства була: багато об’єднань громадян подали свої пропозиції щодо включення  до складу НКР багатьох відомих громадських діячів. Проте персональний склад НКР, затверджений 18 лютого Указом Президента №139/2008, відверто розчаровував. З 97 її членів 40 – народні депутати України (12 з фракції ПРУ, 11 – НУ-НС, 9 – БЮТу, 5 – Блоку Володимира Литвина, 3 – КПУ), 9 працівників Секретаріату Президента, 4 – парламентських установ, 2 урядовця, 6 голів обласних Рад. Словом, весь політичний бомонд. І тільки 13 науковців-правників, серед яких 5 суддів Верховного і Конституційного судів у відставці, 13 представників НАНУ і вузів, 9 представників об’єднань громадян, левова більшість цих об’єднань – відгалуження тієї ж влади.

Що може означати такий вибір Секретаріату Президента? Ризикну припустити, що цей склад НКР є важким компромісом, якого вдалося досягти, щоб хоча б запустити публічний конституційний процес, легітимізувати НКР. Схоже, усі політичні сили окрім НУ-НС не вважають зміну Конституції пріоритетним завданням, а без участі усіх парламентських фракцій НКР не буде легітимною. Проте чи буде вона легітимною у відсутність представників громадянського суспільства? Я думаю, що її легітимність є вельми сумнівною. Наступне питання: чи буде НКР НКРпрацездатною в цьому складі, чи не перетвориться підготовка змін до Конституції у суцільні політичні чвари, які вже набридли в Верховній Раді? Був би радий помилитися, але, здається, така НКР не має перспектив. Що і підтвердило перше засідання НКР.

Воно відбулося 20 лютого. Спочатку Президент коротко розповів про необхідність створення нової Конституції і виклав своє бачення змін до неї. Його підтримав Голова ВРУ, закликавши усі політичні сили спільно працювати над проектом. Але коли пішла розмова про організацію праці НКР, виявилося зовсім різне ставлення до неї політичних сил. Секретар НКР Марина Ставнійчук запропонувала розділення НКР на 5 комісій – засади конституційного ладу, народовладдя; права і свободи людини і громадянина; парламент, глава держави, уряд; правосуддя; територіальна організація влади, місцеве самоврядування – і склад робочої групи з підготовки проекту нової редакції Конституції із 15 членів НКР. Але це не влаштувало політиків. Віктор Янукович сказав, що спочатку необхідно створити концепцію змін до Конституції робочою групою, обговорити її, а вже потім створювати ці комісії, бо зараз незрозуміло, скільки їх має бути і які. Микола Томенко заявив, що БЮТ проти створення нової редакції Конституції, а підтримує тільки внесення змін і доповнень, і тому, навпаки, не треба створювати робочу групу, а нехай працюють названі 5 комісій з метою покращення і оптимізації відповідних розділів Конституції. Петро Симоненко сказав, що до створення якихось робочих органів НКР необхідно обговорити концепцію змін до Конституції і запропонував почати це обговорення прямо зараз. Коротше кажучи, все це дуже нагадувало Верховну Раду. Микола Онищук пояснив, що робоча група і комісії мають працювати разом, передаючи свої напрацювання і уточнюючи концепцію і самі зміни. Президент перервав цю дискусію, сказав, що склад робочих органів ухвалений, вони починають свою роботу наступного вівторка, і закрив перше засідання.

Після 20 лютого НКР в цілому не збиралася. Наскільки мені відомо, 5 її комісій так само не почали працювати. На сайті „Главред” був надрукований проект Конституції, підготовлений робочою групою, який був підданий нищівній критиці. Фахівці, які названі на сайті авторами проекту, підтвердили, що це один з варіантів, який розглядала робоча група, але ще не остаточний. Схоже, в Секретаріаті Президента вичікують і вирішують, що ж робити далі. 

Прогнози щодо подальшої долі такої НКР і конституційного процесу в цілому доволі сумні, на цьому сходяться і фахівці-конституціоналісти, і політики. Але, з другого боку, розвалена в 2004 році Конституція стала джерелом системного процесу політичного протистояння і, як наслідок, поступової руйнації держави. Без зміни Конституції процес руйнації не зупинити. Отже, та частина політичної еліти, яка відчуває цей тягар відповідальності, просто приречена домагатися подовження конституційного процесу. Таким чином, хоча, на перший погляд, НКР у цьому складі непрацездатна, і вже півтора місяця фактично не працює, ситуація змушує шукати виходу.

На мою думку, головна слабкість позиції режисерів конституційного процесу полягає у відсутності публічності, в недовірі до суспільства. Режисери все намагаються знайти тіньові, підкилимні засоби для перемоги над політичними опонентами. А треба було б, як на мене, зробити конституційний процес максимально публічним і відкритим. Українське громадянське суспільство має заявити про свою позицію. Могла б бути створена громадська конституційна рада, яка запропонує свій проект Конституції і буде вимагати його обговорення і розгляду.

Які ж можливі сценарії конституційного процесу? Сподівання на внесення змін та доповнень до чинної Конституції за діючою процедурою, як на мене, марні: парламент на це нездатний. Я думаю, що ті політики, які ратують саме за такий варіант реформи Конституції, просто лукавлять. Можлива поява нового проекту Конституції, який  Президент буде намагатися винести на референдум. Але навіть якісний проект має бути обговорений і суспільством, і НКР, і в представницькому органі, інакше він приречений на поразку. Українці не виносять, коли їх намагаються насилувати. Я думаю, що мову про референдум слід вести тільки у тому крайньому випадку, коли інші можливі шляхи вже втрачені. 

Слід зауважити, що у випадку появи якісного проекту Конституції, який сподобається людям, питання легітимності прийняття Конституції стає другорядним. Згадаймо, як у 1956 році Де Голль, отримавши згоду французького парламенту на внесення деяких змін і доповнень до чинної Конституції, виніс на референдум зовсім новий проект, який і був схвалений. Це було названо „конституційним переворотом”, але Франція отримала одну з кращих в світі конституцій, яка конкурує з американською і якою пишаються французи.

Як би там не було, ми зараз тільки на початку шляху. Конституційний процес ще принесе багато сюрпризів. Складність полягає в тому, що часу для нього відведено небагато, але нехтувати всіма необхідними складовими, кожна з яких вимагає багато часу, також не можна. Час покаже, як ми зможемо досягти компромісу.   

Право на свободу та особисту недоторканність

10.04.2008
джерело: www.ntn.tv

Безвинно засуджений луганчанин провів у в`язниці більше трьох років

   

6 років шукав справедливості в судах луганчанин Сергій Лесняк, і три з них – перебуваючи за ґратами. Весь цей час він доводив, що нічого протизаконного не скоював, а тому його місце не на нарах, а на свободі.

Втім, Первомайський міський суд визнав його вбивцею, і посадив на 9 років в тюрму. Через 3 роки і 4 місяці його випустили на волю. Як з`ясувалося, за відсутністю складу злочину в його діях.

Колишній в`язень каже, що через помилку досудового слідства, прокуратури та суду мало не вкоротив собі віку. Тепер же, помилково засуджений позивається до держави, і вимагає грошового відшкодування моральних збитків.

Сергій Лесняк каже, що історії про судові помилки раніше читав лише в газетах та книжках. Коли ж одного дня його заарештували, і посадили на 9 років за злочин, якого не скоював, мало не з`їхав з глузду. Навіть подумував про суїцид, але втримався. Підтримала родина, адвокат та сокамерники. Вони ж допомагали писати листи на волю і в різні інстанції.

Сергій Лесняк, невинно засуджений: «И даже оттуда писали и помогали президенту писать, и в Верховный Суд. – Заключенные? – Да. – Ну, там есть такие, что просидели столько, сколько я прожил. Спасибо им».

Через три роки Сергія за рішенням суду випустили на волю, підтвердивши незаконність попереднього вироку. Помилка слідства, прокуратури та суду вилилася у 3 роки і 4 місяці незаконного перебування людини в тюрмі та скаліченої долі.

Валентина Безродня, адвокат: «Государство должно принимать меры, чтобы в полном объеме компенсировать человеку причиненный ему моральный вред. Или же разобраться с правоохранительными органами, чтобы там работали достойные и компетентные люди, и объективно расценивающие доказательства, которые находятся в делах».

Луганські правозахисники шоковані цією історією. Кажуть, що цим лише підтверджується, що нинішня правоохоронно-судова система абсолютно віджила себе, і без рішучих змін захистити людину від повторення таких випадків практично нереально.

Микола Козирєв, правозахисник: «До тех пор, пока суды в большей мере будут учитывать права юридических лиц, чем физических, до тех пор у нас не будет гражданского общества, и не будет настоящей судебной системы, которая должна отстаивать права прежде всего гражданина».

Між тим вітчизняні суди місяць за ґратами оцінюють в 460 гривень моральних компенсацій. Сергій не погоджується, і обіцяє дійти не лише до Верховного Суду України, але й до Європейського з прав людини.

Захист від дискримінації

14.04.2008 | Вячеслав Манукян

Рабы немы

   

Дочь передала мне просьбу, точнее вопрос ее одноклассника. Того дважды задерживали милиционеры или те, кто таковым называют себя. Остановив подростка, эти люди просили показать, что у него в карманах. Хотя «просили» здесь слово неподходящее: понятно, что школьник не способен вести правозащитные дискуссии на тему «правила Миранды» («Прошу присутствия адвоката» и т. п. штучки). Мальчик говорит, что кроме карманов, «милиционеры» проверили содержание то ли носков, то ли складок брюк.

Все это – среди бела дня. Артура (назовем школьника так) интересовал вопрос: что это такое, что ему делать? Через посредничество дочери, я посоветовал Артуру: при очередной «проверке карманов» (она не заставила себя ждать) нужно сказать, что, так как все это незаконно, ничего он показывать не будет, требует вызвать родителей, дать возможность позвонить адвокату, показать удостоверения, чтобы он мог записать имена милиционеров... Надо сказать, что Артур оказался настоящим мужчиной и эксперимент этот (каюсь – довольно опасный, если принимать во внимание особенности МЕНТАЛИТЕТА) провел. Я склонен верить очередному «докладу» моего посредника: «милиционеры» ретировались, пробурчав что-то типа «ишь ты, умник». Чем было вызвано такое внимание к школьнику, трудно сказать. Возможно, слишком задумчивым видом мальчика, что нетипично. Типично – малолетний отморозок с банкой пива. Возможно – инстинктивное желание задавить любые проявления свободы – пусть чисто внешней. Или – банальное желание заработать, подбросив наркотики.

Рабское воспитание в школе, коллективная трусость, старательно холимая  нищими учителями, не способными защитить и свои права (вы слышали о забастовках учителей?), сознательно прививаемая любовь к абстрактным вещам, а не к  своей собственной свободе, – вот то, на чем держится беззаконие расплодившихся «оборотней». Оборотнями я называю здесь не только полковников и майоров милиции, осужденных за убийство (удушение ремнем) журналиста, не генерала (!) контрразведки МВД, руководившего этими высшими (!) офицерами, а ВСЕХ тех, кто, получив «корочки», погоны, пистолет и юридические права, используют их не для защиты школьника Артура, моей дочери, меня и тебя, Читатель, а для заработка на чужой беде, неграмотности и бессилии.

Доводы теоретиков в штатском о том, что, «это в ваших же интересах», не выдерживают малейшего интеллектуального сопротивления, не говоря уже о последовательной критике «безопасности за счет свободы» в стиле А. Хайека  или И. Берлина, которые доказывали: безопасность без свободы – удел холопов, а не сильных наций.  Резоны сторонников «сильной полицейской руки» не выдерживают и ссылок на закон.  Мы не будем цитировать «Четыре эссе о свободе» Берлина, а просто покажем, что хамское обращение стражей порядка по отношению к гражданам страны, где человеческое достоинство признается Конституцией «высшей ценностью» можно пресечь. Нужны две вещи – самоуважение и минимальное знание права, которые регулируют отношения человека и власти в лице «человека с ружьем».  Кстати, в свете сообщений об аресте вокзальных МИЛИЦЕЙСКИХ (!) БАНД  в Симферополе, Киеве (думаю, это далеко не весь ареал) правильные приемы обращения с властью в погонах или просто мошенников могут спасти не только ваши кошельки, но и здоровье – жизнь.

По Закону «О милиции» (ст. 11): милиция действительно имеет право проверять документы – если есть подозрения, что данное лицо совершило правонарушение. Причем подозрения должны быть реальными, а не мнимыми («мне кажется…»). Иные «проверки», не связанные с подозрениями в совершении преступления, – незаконны и являются (в лучшем случае!) прикрытием некомпетентности милиции, привыкшей действовать на имитационном уровне «подворовых обходов» и «отработок территории» а не на основе аналитической работы – мозгами.

При обращении к лицу сотрудник милиции обязан представиться, показать – по требованию – свое служебное удостоверение. Это нужно делать ВСЕГДА, чтобы убедится в том, что имеете дело именно с милиционером, а не бандитом (хотя, одно не исключает другое, как показывает «симферопольское дело»). Данные сотрудника можно записать – это сильно действует на стражей порядка, заставляет относиться к вам с уважением. НЕ БОЙТЕСЬ, как иногда предостерегают, «разозлить» милиционера. Если законное требование, записанное в законе о милиции, способно «разозлить» (!) милиционера, не трудно представить, на что способен такой «правоохранитель». Не оправдывайтесь, не угрожайте, но и не мямлите – будьте официальны. Фиксируйте в памяти детали: место, время, помещения и т. п. Если вам не разрешают позвонить родным или  юристу, это должно насторожить – действующий законно не будет так грубо нарушать ваши права.

Милиция при общении с частным лицом, имеет ДОЛГ и ОБЯЗАННОСТИ, а вы – ПРАВА И СВОБОДЫ. И – пусть этот пассаж не удивит «граждан», не читавших Конституцию – деятельность государства направлена на обеспечение МАКСИМАЛЬНЫХ  прав и свобод. Иначе, зачем вообще нужно государство?

3 апреля 2008 г.

Газета «Пятница», №13 (258)

Право власності

03.04.2008 | Василь Овсієнко

Рейдерський напад на офіс Всеукраїнського Товариства політв’язнів і репресованих

   

Електронна газета «Майдан» 25 березня 2008 року за підписом Юрія Гнаткевича, народного депутата України, Голови підкомітету у справах репресованих, етнополітики і попередження міжнаціональних конфліктів, зокрема, повідомила:

«24 березня по обіді до офісу Всеукраїнського Товариства політв’язнів і репресованих, що розмістився на Подолі по вул. Межигірській 7/16, увірвалося біля п’ятнадцяти молодиків характерної зовнішності. Вони вирвали з рук Голови цього Товариства Героя України Євгена Пронюка портфель і стали виштовхувати його з приміщення. Чоловік, який керував нападниками, вигукував, що це приміщення викуплене, і показав на відстані документ з назвою «Договір купівлі-продажі». Нападники, викрикуючи брудні лайки, стали поспіхом виносити до вантажного автомобіля речі, що були власністю Товариства. Їм вдалося викрасти два комп’ютери, сейф та низку важливих документів. Нападники зняли зі стіни будинку табличку з написом «Всеукраїнське Товариство політв’язнів і репресованих» і повісили замість неї іншу: «Музей православної ікони».

Приміщення, про яке йдеться, було орендоване Товариством політв’язнів і репресованих у 1996 р. терміном на 25 років з переоформленням договору оренди кожних п’ять років. Оскільки термін чергової п’ятирічної оренди закінчується 24 квітня ц.р., керівництво Товариства кілька разів зверталося до Леоніда Черновецького з проханням продовжити термін оренди. Проте столична влада вперто мовчала. За версією колишніх політв’язнів, орендоване ними приміщення було таємно комусь продане. Відчуваючи, що крісло під столичним міським головою захиталося, покупці не стали чекати, а вирішили діяти у рейдерський спосіб. Важко повірити, що рейдерський напад організувала Православна церква Московського патріархату, святі отці якої розуміють, що іконам місце не в музеях, а в храмах».

До цього слід додати таке. Очевидець подій Віра Лісова (дружна політв`язня) сказала, що до приміщення Товариства негайно була викликана міліція (Подільське районне відділення – буквально за 100 м), але міліціонери не втручалися в події, вони лише стежили, щоб не було бійки. Аж коли Євген Сверстюк, який надійшов сюди, звернувся по телефону до Секретаріату Президента, до Товариства прибула інша група міліції. Нападники втекли.

Вивезено все, що було в кабінеті Голови ВТПВіР Євгена Пронюка, в тому числі сейф з документами, два комп`ютери, меблі, книги. У нього відібрали портфель із документами та ключами від сейфа. Куди вивезено речі – не відомо.

Експонатів Музею шістдесятництва, який займає дві кімнати в приміщенні Товариства, повантажити не встигли. Втім, Микола Плахотнюк, директор Музею, відчайдушно захищав ці скарби.

Не зачепили й видавництва «Пульсари», яке має в цьому будинку окремий хід, з двору.

Стало відомо, що напад учинило якесь ТОВ «Алекс-Компані», керівником якого є Хорошун Валерій Миколайович. Проти нього в міліції порушено справу.

26 березня колишні політв`язні і колишні народні депутати України Микола Горбаль і Левко Горохівський, а також члени Товариства Василь Лісовий та Василь Овсієнко мали розмову з заступником голови Київської державної міської адміністрації Сергієм Рудиком та заступником начальника Головного управління комунальної власності м. Києва Юрієм Стретовичем. Вони пояснили, що Київська міська рада своїм рішенням від 26.07.2007 №38/1872 визначила переможця конкурсу на право оренди цього приміщення. Оголошення про конкурс було опубліковане ще 31.05.2007 р. в газеті «Хрещатик». За їхніми словами, це голосування було проведене «з голосу депутата Київради від Партії реґіонів на прізвище Прогніма». Лист про це нібито 11.09. 2007 був надісланий Товариству під № 042/11/7-6215 за підписом Ю.Стретовича.

Що найцікавіше, ВТПВіР не одержувало цього листа і не відало, що його приміщення вже продане. Певно, що нападникам не потрібне це стареньке двоповерхове приміщення. Їм потрібна земля, що під ним.

Нагадаємо, що Всеукраїнське Товариства політичних в’язнів і репресованих було створене 3 червня 1989 року. Тоді біля сотні недавно звільнених політв`язнів зібралися біля Будинку художників у Києві. Виявилося, що Спілка художників під тиском КГБ відмовилася надати обіцяне для зборів приміщення, то збори відбулися прямо на Львівському майдані в оточенні міліції. Товариство поставило мету об’єднати зусилля і досвід колишніх політв’язнів на утвердження і розбудову соборної самостійної демократичної української держави, а також на надання матеріальної допомоги членам Товариства. Головою Товариства тоді був обраний Євген Пронюк – він і досі його очолює. Указом Президента від 25 вересня 2006 року йому присвоєне звання Герой України. ВТПВіР нараховує зараз біля 40 тис. членів – це вже не тільки колишні політв`язні, а й їхні родичі, дослідники історії політичних репресій.

Підлі дії київської влади і цей напад на Товариство політв`язнів якнайкращим чином характеризують моральне падіння цієї влади. Крах її неминучий.

26 березня 2008 року.

 

Права біженців

14.04.2008 | Аркадий Бущенко
джерело: hrlawyers.khpg.org

Российская пресса о влиянии Центра правовой помощи на геополитику

   

Российские «Ведомости» считают, что деятельность адвокатов Центра правовой помощи может оказать влияние на геополитику.

5 марта 2008 года российскому бизнесмену Кузнецову был предоставлен статус беженца ввиду обоснованных опасений грубого нарушения его фундаментальных прав в Российской Федерации. Совершенно неожиданно это довольно скромное событие было истолковано «Ведомостями» в контексте противостояния российского и украинского военно-промышленных комплексов и дискуссий вокруг вступления Украины в НАТО.

Хотя мы крайне польщены тем, что «Ведомости» придают нашей работе такое геополитическое значение, однако вынуждены заявить,

http://hrlawyers.khpg.org/index.php?id=1208166584

что, защищая интересы Кузнецова, мы даже не знали о деталях взаимодействия украинского и российского ВПК. Как бы это не казалось странным, кроме геополитического контекста, существуют еще соображения, связанные с защитой основных прав человека.

Напоминаем, что в Европейском суде находится заявление г-на Кузнецова, где, кроме всего прочего, он жалуется на неопределенность уголовного закона, который не позволяет отделить гражданский деликт от уголовного преступления, а также на распространенную в РФ практику использования уголовного преследования для разрешения вопросов, которые в цивилизованных странах решаются путем гражданских споров. Он ссылался на то, что ни подлинность, ни обоснованность векселей, которые он предъявил к оплате, не была обжалована должником – заводом им. Климова – в суде. Вместо этого руководство завода задействовало репрессивные органы, которые уже зарекомендовали себя в деле Гусинского (см. решение Европейского суда от 11 мая 2004 года) как эффективный способ вести коммерческие переговоры.

Мы также обращаем внимание на то, что уголовное преследование против г-на Кузнецова прекращалось также российскими правоохранительными органами, что дает основание считать обвинения, предъявленные Кузнецову, достаточно сомнительными. А как можно истолковать такое поведение «на фоне конфликта вокруг стремления Киева в НАТО» – мы оставляем  на усмотрение «Ведомостей».

Правовой эксперт Центра А. Бущенко

Подробнее о деле Кузнецова можно прочитать здесь

Кримінально-виконавча система

10.04.2008 | Марина Федько

Дайте шанс на виправлення!

   

Позбавлення волі – чим воно загрожує? Позбавлення засудженого волі на певний термін, як кримінальне покарання за скоєний злочин, є ізоляцією засудженого від суспільства і примусове спрямування його до кримінально-виконавчої установи. Воно призначається у тому випадку, коли суд визнає підсудного небезпечним для суспільства, і що його виправлення і перевиховання можливе тільки в умовах ізоляції від суспільства.

Але що ми отримуємо в результаті? Людина, відбувши встановлений судом термін, повертається назад до соціуму, і йому доводиться наново пристосовуватися до життя в нормальному соціальному середовищі.

Часто перебування у в’язниці накладає значний негативний відбиток на психіку засудженого, на його подальшу долю. У більшості випадків від таких людей відвертаються близькі, після звільнення їм нелегко влаштується на роботу (мало хто з керівників бажає мати серед своїх підлеглих судимого), часто їм навіть ніде жити, оскільки за час відбування покарання втрачають можливість повернутися на своє колишнє місце проживання. Все це робить людину розлюченою на все людство, вразливою для скоєння нових злочинів. І нерідко ті, хто вже побував в «місцях не таких віддалених», повертаються туди знову.

Але чи можливо попередити такий розвиток подій, дати можливість людині, що зробила помилку (адже людям властиво помилятися), виправитися, не міняючи його соціальне середовище, не позбавляючи його звичайної життєдіяльності в суспільстві?

У більшості країн світу ведуться пошуки позатюремних видів покарань і удосконалення способів і методів впливу на правопорушників. Ще в 1980 році VI Конгрес Організації Об’єднаних Націй з попередження злочинності і поводженню з правопорушниками прийняв резолюцію № 8, яка рекомендує країнам – членам ООН розширити застосування альтернативних тюремному ув’язненню санкцій і здійснювати інтенсивний пошук нових видів покарань.

VII Конгрес ООН (1985 р.) у своєї резолюції № 61 закликав до скорочення чисельності осіб, засуджуваних до тюремного ув’язнення, і розширення застосування альтернативних заходів. Результатом діяльності VIII Конгресу став проект Мінімальних стандартних правил ООН щодо заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійських правил), які були прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН. Значення цього міжнародного документа полягає в тому, що на підставі вивчення розвитку національних законодавств і багаторічної пенітенціарної практики проголошені основні принципи використання заходів, не пов’язаних з позбавленням волі, визначені мета і сфера застосування альтернативних покарань.

У Україні виконання альтернативних позбавленню волі покарань здійснює кримінально-виконавча інспекція. До її компетенції відноситься виконання таких покарань, як заборона посідати певні посади або займатися певним видом діяльності, суспільні роботи, виправні роботи, а також направлення осіб, засуджених до обмеження свободи, до місця відбування покарання. Основну масу роботи кримінально-виконавчої інспекції займає така функція, як здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від покарання з випробуванням.

У місті Чугуєві та Чугуївському районі ці функції виконує Чугуївський міжрайонний відділ кримінально-виконавчої інспекції управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Харківській області, керує яким начальник відділу підполковник внутрішньої служби Володимир Анатолійович Чоботок.

Орієнтуючись на західні країни, на прийняті міжнародні акти, Чугуївська кримінально-виконавча інспекція веде активний пошук нових способів і методів роботи з правопорушниками. Сьогодні це вже не тільки контролюючий орган, а, так би мовити, «орган соціальної реабілітації засуджених». Першорядним завданням працівників інспекції є переконати засудженого встати на шлях виправлення, вести соціально адекватний, правослухняний спосіб життя. А також вивчити соціальну ситуацію і психологічні особливості кожного підоблікового, сприяти їх змінам на краще.

Для реалізації соціальної функції Чугуївська кримінально-виконавча інспекція уклала договори про співпрацю і тісно співпрацює з Чугуївськими міським і районним центрами соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, службами у справах дітей. Фахівцями цих служб спільно з інспекторами КВІ проводяться обстеження матеріально-побутових умов підоблікових за місцем проживання з метою надання подальшої допомоги в працевлаштуванні, вирішенні соціально-побутових проблем, питань медичного характеру, подоланні наркотичної, алкогольної залежності.

Організовуються спільні групові заходи профілактичної спрямованості для неповнолітніх і молоді із залученням спеціалістів різних професій для навчання засуджених, привчання до здорового, правослухняного способу життя. Із засудженими працюють фахівці – психологи, медики, педагоги, соціальні працівники, а також представники інших професій.

Така різностороння робота із засудженим дозволяє впливати не тільки на його особу, але і на його соціальне середовище, не ізолюючи його від суспільства. А суспільство, у свою чергу, повинне позитивно впливати на засудженого.

Аналіз діяльності кримінально-виконавської системи показує, що засуджені до альтернативних покарань, рідше скоюють повторні злочини, ніж ті, хто побували в місцях позбавлення волі.

Безумовно, особи, винні в здійсненні злочинів, що представляють серйозну небезпеку для держави і суспільства, заслуговують покарання у вигляді позбавлення свободи.

Але якщо у людини, що оступилася, є прагнення виправитися, вести нормальний спосіб життя, так чому ж не дати йому такий шанс?!

 

Дивись також:

http://www.khpg.org/index.php?id=1183643231&w=%D4%E5%E4%FC%EA%EE

Громадянське суспільство

06.04.2008 | ХПГ

Объяснение в любви

   

Сегодня, 7 апреля, нашему другу и коллеге, директору Луганского комитета защиты конституционных прав граждан Николаю Кузьмичу Козыреву исполняется 70 лет. И, наверное, это удобный повод для объяснения в любви - в другой день мы не смогли бы быть такими патетичными, у нас ведь все время ре минор и ре минор. Но сегодня, следуя словам Булата Окуджавы -
                          "Давайте говорить друг другу комплименты,
                          Ведь это все любви счастливые моменты!" -
сможем.
 
Николай Кузьмич - один из самых глубоких и умных людей нашего времени. Философ, публицист, журналист, правозащитник - во всех этих своих ипостасях он всегда самостоятелен и оригинален, всегда искренен, всегда со своими незаемными выстраданными мыслями и действиями. И нам всегда становится легче на душе от мысли, что в Луганске есть Николай Кузьмич, надежный, как скала, который всегда подставит плечо, с которым всегда можно посоветоваться.
 
Мы сегодня послали ему такое письмо.
 
Дорогой Николай Кузьмич!
 
Даже трудно себе представить, что Вам сегодня исполнилось 70 лет! Ведь Вы кажетесь таким бодрым, молодым, крепким духом, словом, ощущение такое, что у Вас еще впереди - вторая жизнь! И мы знаем, почему так кажется - потому что первую свою жизнь Вы прожили в высшей степени достойно. Что бы с Вами ни случалось, какие бы угрозы в Ваш адрес не звучали от специальных и прочих служб во все времена, какие испытания не вставали бы перед Вами, когда Вы были депутатом 1-го съезда народных депутатов СССР - Вы всегда были верны себе, своим высоким нравственным требованиям, верны идеалам добра и красоты. 
 
Мы всегда поражались ясности Вашего мышления, глубине Ваших мыслей, тому, как доходчиво и просто Вы умеете объяснять сложные вещи. Давайте соберем Ваши статьи вместе в книжку - они очень нужны всем!.
 
Живите долго, Николай Кузьмич!
 
Евгений Захаров
и присоединившиеся к нему 35 членов Харьковской правозащитной группы
Погляд

07.04.2008 | Василь Овсієнко

Актуальні цитати

   

Мені легше: я не Президент України і не міністр закордонних справ, тому без дипломатичних викрутасів можу сказати, чому останнім часом скаженіють російські імперіалісти, а їхня «п`ята колона» в Україні геть упала в істерику.

Вони навіч бачать, що зі вступом України в НАТО збудеться найстрашніше:

«Ампутація України була б для Росії смертельною». Отто фон-Шенґаузен БІСМАРК, рейсхканцлер Німеччини в 1871 – 1890 рр.

«Потерять Украину – потерять голову». Володимир Ілліч УЛЬЯНОВ-ЛЕНІН, голова Совнаркому Росії в 1917 – 1924 рр.

«Без України Російська імперія неможлива». Збіґнєв БЖЕЗИНСЬКИЙ, державний секретар США в 70-х роках ХХ ст.

Українці пам`ятають, що найбільшого лиха Україна зазнала саме від російського імперіалізму (потоптання Переяславського договору 1654 року і перетворення України на колонію Росії, запровадження кріпацтва, численні заборони української мови, розгром Української Народної Республіки, фізичне знищення української інтелігенції, масові репресії, голодомори, колективізація, депортація українців у Сибір, знищення Української автокефальної православної церкви і Української греко-католицької церкви, криваве придушення національно-визвольного руху, розв`язання загарбницьких воєн проти сусідніх країн, де українці були «гарматним м`ясом», тотальна русифікація, репресії проти інакодумців). Не маймо ілюзій: як Росія ставилася до нас 350 попередніх років, приблизно так вона ставитиметься до нас найближчих 35 років. У Росії досі дивляться на незалежну Україну як на «временное историческое недоразумение». Ну, то «турки зовнішні». А «турки внутрішні» – Симоненко і Вітренко – ще ніколи не вимовляли словосполучення «український народ» – тільки «народ України». Тобто «насєленіє». Вони не визнають самого існування українського народу.

Ця «п`ята колона» російського імперіалізму – Янукович, Симоненко, Вітренко та їхні прибічники – на платних мітингах своєю рідною мовою цинічно «защищают национальные интересы». Та не України, а імперської Росії. Їм Україна – як кістка в горлі. Вони ніколи не боролися за її незалежність – вони шукають способу, як би цю ненависну Україну «упразднить за ненадобностью» (вислів М.Салтикова-Щедріна).

Нині Україна, що відмовилася від ядерної зброї, може захиститися від російського імперіалізму в єдиний спосіб: заручитися колективною безпекою Організації Північно-Атлантичного Договору – НАТО.

Президент і міністр закордонних справ мусять запопадливо лукавити перед нашим «ґарантом безпеки», що вступ України в НАТО нічим Росії не загрожує. Загрожує. Це буде остаточний крах надій на відновлення імперії. Але крах імперії не стане нещастям для російського народу. Навпаки, російський народ дістане шанс звільнятися від імперської пихи, як звільнилися від неї англійці, французи, іспанці, португальці, коли позбулися колоній. Тоді Росія дістане шанс стати мирною демократичною державою, а ми в її особі – доброго сусіда.

Але поки що Росія і демократія – поняття несумісні, бо несумісні колоніалізм і демократія. Короткочасне пом`якшення у 90-х роках закінчилося. Росія повертається у звичний для себе тоталітарний режим. Але вона слабка. Скільки б «лідер нації» (= імператор) Путін не надував свої хирляві щоки – зараз бюджет Росії не більший від бюджету міста Нью-Йорка. Отже, Росія не піде війною на 28, а з Україною і Грузією на 30 країн НАТО. Хіба що вередуватиме, чинитиме економічний тиск. Адже «Росія – це величезна кількість награбованого добра», – казав незабутній Карл Маркс. Усе там награбоване: землі, корисні копалини, сотня малих народів. Отже, нам треба шукати інші джерела енергоносіїв. Або допомогти тим малим народам звільнитися, і тоді купуватимемо газ та нафту в них.

Деякі політики Західної Європи (Ангела Меркель, Ніколя Саркозі) нездатні мислити далі, як на одну каденцію. Вони очманіли біля російської «газової труби» і не розуміють, що коли Росія за їхньою підтримкою поглине Україну і знову за наш рахунок стане сильною, то вона знову вимахуватиме ядерною довбнею над їхніми дурними головами, як це було всю другу половину ХХ століття. Світ знову розколеться на два ворогуючі табори і потерпатиме в страхові ядерної катастрофи.

Отже, українці, нам нема іншого виходу, як тільки вступити в НАТО і тим самим порятувати себе і світ від російського імперіалізму.

5 квітня 2008 року.

 

Погляд

08.04.2008 | Михайло Білецький

До полеміки колишніх українських дисидентів з Солженіциним

   

Не можу не відгукнутися на щойно прочитане інформаційне повідомлення агенції УНІАН під назвою «В Україні сподіваються, що Солженіцин – це ще не вся російська інтелігенція». khpg.org.ua/index.php?id=1207314064

Перш за все неприємно вразила сама назва, що викривляє факти та нав’язує упереджені оцінки. Буквально вона означає, що так сподівається більшість населення України. Добросовісний журналіст мав би написати: «Група колишніх українських дисидентів сподівається…». А чого вартий подальший зворот: «Солженіцин – ще не вся російська інтелігенція». Та це ж типовий штамп радянської пропаганди!

Коротку репліку Солженіцина в «Известиях», про яку йдеться, http://www.izvestia.ru/opinions/article3114723/ я читав раніше. В ній письменник обурюється оцінкою «Великого Голоду на Україні і Кубані» 1932-33 років як геноциду. Ось його буквальний текст: «И никто же не догадался надоумить яростных активистов ВКП(б) и Комсомола, что это идет плановое уничтожение именно украинцев. Такой провокаторский вскрик о «геноциде» стал зарождаться десятилетиями спустя – сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных против «москалей», – а вот теперь взнесся и в государственные круги нынешней Украины…»

Звертаючись до тексту великого російського письменника, маю оговорити, що не можу повністю з ним погодитися. Мені здається несправедливим надто глибоке засудження всіх прихильників оцінки Голодомору як геноциду, яке в ньому начебто звучить. Насправді така оцінка поширена в Україні не тільки «в затхлих шовіністичних умах», серед тих, хто вороже ставиться до Росії як такої, разом з її мовою й культурою, але нерідко й у зовсім несподіваних колах, яких у ворожості до Росії важко запідозрити і які іноді мають свої вагомі аргументи. Але не цей момент видається мені головним у репліці Солженіцина. Головне – емоційний протест проти нав’язування геноцидної концепції Голодомору та активності у цьому української влади.

Особисто мені неодноразово доводилося публічно виступати на тему Голодомору. Я вважаю його найбільшою трагедію українського народу і одночасно злочином тоталітарного режиму, одним з найбільших злочинів в історії людства. Одночасно я виступаю проти «геноцидної концепції». Скористуюся тим, що в Україні поки що не діють зареєстровані в Верховній Раді законопроекти, за якими такі виступи вважаються кримінальним злочином, і вкажу головні мотиви свого заперечення.

Перший мотив суто юридичний. Цей злочин не підходить під дефініцію геноциду, дану Генеральною Асамблею ООН – «дії, здійснювані з наміром знищити повністю чи частково будь-яку національну, расову чи релігійну групу як таку». Його юридична кваліфікація має бути іншою – злочин проти людства.

Другий, і більш важливий – характер сприйняття людьми. У побутовому мовленні термін «геноцид» надто багатозначний: від спланованого масового вбивства до знищення одним народом іншого народу. І дуже часто цей термін сприймається саме у другому сенсі. Саме на ньому наголошують ті самі «затхлі шовіністичні уми» в Україні. Саме маючи його на увазі, виступає проти «геноцидної концепції» половина населення України. Саме його має на увазі й Солженіцин у своїй статті. І враховуючи таке сприйняття, упертість, з якою українська влада разом з частиною політиків та ідеологів намагаються нав’язати термін «геноцид» Україні і світу, особисто мені видається проявом безумства.

На сьогодні між прихильниками та противниками геноцидної концепції Голодомору пролягла безодня непорозуміння. Кожна сторона звинувачує іншу у смертельних гріхах, не розрізняючи серед своїх опонентів справжніх шовіністів чи імперців від, так би мовити, «людей доброї волі», які, тим не менш, схиляються до іншої точки зору.

Тепер повертаюся до заяв колишніх політв’язнів. На жаль, агенція не подала ні самого їх звернення, ні посилки на нього (ще одна, м’яко кажучи, непрофесійність УНІАНу). В інформаційному повідомленні воно охарактеризоване як звернення «до російської інтелігенції з проханням висловити свою позицію щодо геноцидної політики КПРС та уряду СРСР у 1930-х рр. стосовно українського народу». Невідомо, авторам чи агенції належать взяті у лапки слова, але так чи інакше формулювання знову невдале. Заголовок не повинен містити оцінок, не прийнятних для адресата. А чи погодиться більшість російської інтелігенції, додамо, навіть тієї її частини, що засуджує політику КПРС та уряду СРСР, з оцінкою їх політики як «геноцидної стосовно українського народу»? Сам я не знаю відповіді на це питання. Дійсно, зворот «геноцидна політика КПРС» значно кращий, ніж звичайно використовуваний «геноцид українського народу», оскільки виключає претензії до Росії як такої. Але той негатив, що вже накопичився навколо терміну «геноцид», може відштовхнути російського інтелігента й від такого формулювання.

Ну, а самі заяви чотирьох правозахисників (як вони названі в інформації) свідчать про те, що вони просто не розуміють позицію Солженіцина, та й інших своїх опонентів, до яких, я гадаю, можна віднести переважну більшість інтелігенції Росії, повторю, навіть антирадянської. Вони не торкаються проблеми різного ставлення до терміну «геноцид» та геноцидної концепції Голодомору, яку я коротко охарактеризував трьома абзацами вище. Вони бачать тільки свою позицію, вона для них єдина можлива, а всі, хто її не поділяє, посібники імперіалістів. І все, що вони кажуть, зводиться до загальних банальних звинувачень.

Досить просто процитувати. Ось Левко Лук’яненко заявляє, що «після публікації статті Солженіцина перед обговоренням цього питання в Держдумі стало очевидним, що це не позиція усієї російської інтелігенції, а замовлення певних кіл у російській владі». Де логіка? Чому стало очевидним? «Ми навіть не виключаємо остаточно, що й сам Солженіцин знайде в собі мужність і нині «жить не во лжи»«. Тобто Лук’яненко може пояснити позицію Солженіцина тільки тим, що той зараз «живе в брехні». Василь Овсієнко наголошує: дуже прикро, що до «російських імперіалістів» долучився і шанований письменник Солженіцин. Не цитую двох інших дисидентів (Олеся Шевченка та Євгена Сверстюка) – запевняю читача, що й вони сказали не більше.

Читаючи інформацію, я звернув увагу на один характерний момент. В ній говориться: «При цьому правозахисники наголосили, що визнання Голодомору 1932-1933 років не спрямоване проти Росії та її народів, адже ‘усі ми перебували під владою одного тоталітарного режиму’». І тут я згадав, що говорив один з підписантів, Левко Лук’яненко на науковій конференції у 2002 році: «Москва навмисне спланувала та здійснила голодомор в Україні, щоб приборкати національно-визвольний рух, зменшити кількість українців та розбавити український народ московітами». Цитуючи цей пасаж, український історик Станіслав Кульчицький, один з палких адептів концепції про геноцидний характер Голодомору, справедливо зауважує: «Лук’яненко непомірно розширює зайнятий вождями більшовиків Кремль до розміру Москви, а російський народ презирливо називає ‘московітами’». Так наскільки щира підтримка Лук’яненком наведеної вище толерантної до Росії  тези?

От такий рівень полеміки. Трохи ніяково за колишніх українських дисидентів.

 

На завершення хочу процитувати фрагмент з документу, на минулому тижні підготованого російськими правозахисниками, – Звернення Міжнародного товариства «Меморіал» «Про національні óбрази минулого (XX сторіччя і ‘війна пам’ятей’)» http://khpg.org.ua/index.php?id=1206956629 . Він торкається близької теми і, на мою думку, може бути взірцем, як слід ставитися до подібних проблем.

«… Суспільство в Росії – країні, на яку багато хто звично покладає провину за все, вчинене комуністичним режимом, – мусить знати про існування дискусій про минуле, які тривають у сусідніх країнах, і ставитися до цих дискусій треба з розумінням, а не збувати їх газетними фейлетонами і карикатурами.

Водночас хотілося б, щоб українська і грузинська громадськість усвідомлювала: відсутність в Росії автоматичної згоди з дошкульними епітетами, які іноді вживають у Грузії чи Україні щодо деяких ключових епізодів цієї нашої спільної історії, не обов’язково свідчить про ‘великодержавний шовінізм’ і ‘неподолані стереотипи імперської свідомості’…

Ми зобов’язані спробувати зробити так, щоб наші спільні трагічні спогади зближували, а не роз’єднували народи. І у нас є шанс цього добитися, якщо ми погодимося працювати над минулим разом, а не порізно.»

 

2008.04.05

Вісті з пострадянських країн

01.04.2008 | Константин Реуцкий

Судный день

   

Произошедшее в Минске 25 марта, в день празднования 90-й годовщины создания Белорусской Народной Республики, напоминает хорошо срежиссированную  провокацию. Разрешив сбор митингующих на площади возле Академии Наук и, в то же время, перекрыв проспект Независимости, по которому участники акции могли пройти к месту сбора, власть сама спровоцировала столкновения.

Люди, двигавшиеся поодиночке и небольшими группами к Академии Наук, в районе площади Якуба Коласа наткнулись на милицейский кордон, преградивший им дорогу по проспекту Независимости. За 15 минут возле кордона собралось несколько сотен людей, желающих принять участие в разрешенной властями акции и недоумевающих, почему им не дают возможности пройти. Начался стихийный митинг. В 18:15 из арки дома № 48 по проспекту Независимости вышли бойцы спецподразделения милиции и перегородили людям пути к отступлению. Как утверждают очевидцы, сотрудникам ГАИ было запрещено перекрывать движение по проспекту и, зажатые с двух сторон бойцами СОБРа, притиснутые к стене жилого дома демонстранты оказались в ловушке.

Для «восстановления правопорядка» СОБРовцам потребовалось не более 20 минут. По команде, одетые в бронежилеты спецназовцы стали сжимать кольцо. Манифестантам даже не было предложено покинуть площадь. Омоновцы принялись избивать окруженных людей и «паковать» их в спецмашины. По словам очевидцев, место столкновения было буквально залито кровью, более 20 человек получили вывихи, переломы ребер и конечностей, сотрясения мозга. Акция была подавлена с беспрецедентной жестокостью: Минск впервые наблюдал, как ГАИшники били демонстрантов жезлами, и впервые при разгоне демонстрации милиция сталкивала граждан во вход станции метро.

106 человек были задержаны и провели ночь в районных отделениях милиции. Кроме активистов оппозиции, избиты и задержаны были и случайные прохожие, оказавшиеся в тот момент рядом с митингующими, и несколько журналистов, в том числе и съемочная группа литовского телевидения. Литовцы были освобождены в тот же день, но только после того, как были уничтожены все записи, сделанные ими во время этой «зачистки».

До конца непонятными остаются мотивы такого жестокого подавления мирного протеста. Акции оппозиции, несмотря на свою массовость, как правило, проходят достаточно спокойно. Так и 25 марта на площади возле Академии Наук собралось около 4 тысяч человек. Было не по-весеннему холодно, шел снег, но митингующие оставались возле Академии полтора часа, пока милиция не потребовала очистить площадь и продолжить движение по согласованному с мэрией маршруту. В районе митинга не было заметно сколько-нибудь серьезного милицейского патрулирования. Никто не пытался препятствовать проведению митинга. Создавалось впечатление, что власти решили попросту проигнорировать акцию, полагая, что работу милиции сделает погода. Всё было мирно, и участники акции были шокированы, узнав, о произошедшем всего в двух кварталах от них.

Так зачем же это было нужно властям? Была ли это демонстрация силы политическим оппонентам? Шантаж Европы? Шаг навстречу России? Или просто учение для милицейского спецназа? Впрочем, знакомые белорусы предостерегали меня от поиска логики в действиях их властей.

26 марта в четырех районных судах белорусской столицы рассматривались дела задержанных накануне участников акции протеста. Вызвавшись помочь знакомым минским правозащитникам, я в качестве наблюдателя присутствовал во время слушания дел нескольких задержанных в суде Заводского района. То, что я увидел там, полностью перевернуло мое представление о правосудии. Я совершенно отчетливо понял, что в Беларуси просто быть диссидентом и почти невозможно быть эффективным правозащитником. В этой стране попросту нет независимой судебной системы. Суд над оппонентами режима, как правило, представляет собой откровенный, бездарный фарс. Его заказной характер не скрывается даже в присутствии адвокатов и наблюдателей.

Впрочем, независимой адвокатуры в Беларуси тоже практически нет – практиковать могут только адвокаты, входящие в адвокатские коллегии, контролируемые властью. Неугодным грозит исключение из коллегии, означающее конец карьеры. Защищать «политических» берутся только самые отчаянные из них. Но даже самая безупречная линия защиты не гарантирует адвокату оправдание его клиента – если судье «настоятельно рекомендовано» наказать какого-либо активиста, то самое большее, на что может рассчитывать защитник – замена ареста денежным штрафом (в среднем около 500 долларов).

Поступить по совести и для судьи тоже значит распрощаться с карьерой. По словам белорусских коллег, если вам удастся расположить к себе судью, он, еще до начала слушаний может сообщить вам будущие сроки ареста любого из обвиняемых.

Но, даже понимая как малы шансы, правозащитники пытаются сделать всё возможное, задействуя тех немногих отважных адвокатов, консультируя задержанных прямо в коридорах суда, принося приговоренным хоть какой-то минимум продуктов и теплых вещей, которые могут понадобиться во время «отсидки». И эти усилия не так бесполезны, как может показаться на первый взгляд – благодаря им судьи начинают, по крайней мере, сомневаться. С удивлением для себя они узнают о правах граждан, записанных в  конституции республики, об ООНовском «Пакте о гражданских и политических правах», соблюдение которого Беларусь гарантировала мировому сообществу. Всё это сильно расшатывает представление белорусских судей о смысле и принципах их профессии, и, со временем, приведет к ситуации, когда судьи попросту откажутся выносить нужные властям решения.

Заводским районным судом 26 марта было рассмотрено 18 административных исков к задержанным накануне активистам оппозиции. В качестве свидетелей в процессах выступали милиционеры, «предупредившие беспорядки» вечером 25 марта. Да, именно те, кого обвиняли в жестоком избиении демонстрантов и давали «правдивые» показания против избитых. Именно им и были склонны верить судьи. «Свидетели» распределялись своими командирами прямо в коридорах суда. По алфавиту. Это когда, например, лейтенанты Годлевский и Гончаров свидетельствуют во всех делах обвиняемых, рассматриваемых в  кабинете № 22, а сержанты Заровский и Запечанка – в кабинете № 24. И так далее.

Причем, были вызваны не милиционеры из «группы извлечения», а труженики «группы приема» – те, кому первым передавали выволоченных из оцепления демонстрантов. Почему? Могу предположить, что начальство просто побоялось командировать в суды переутомившихся бойцов. Как ни крути, а избиение граждан своей страны – в т.ч. женщин и пожилых людей – это таки стресс. И если после стресса, вместо законного отгула, бойца направить в суд для дачи показаний, то это чревато нервным срывом, а в некоторых случаях даже полной утратой профпригодности. И надо признать, что на лицах некоторых «свидетелей» отчетливо читались растерянность и стыд от необходимости принимать участие в происходящем.

Обвиняемый по первому делу, в котором мне довелось выступить наблюдателем, студент четвертого курса БГУ утверждал, что находился в районе площади Якуба Коласа не с целью участия в акции, а для встречи с другом. Во время задержания у него не обнаружили ни символики, ни каких-либо других предметов, свидетельствующих о «преступных намерениях» (наверное, именно благодаря этому он отделался только одним «профилактическим» ударом в голову). Оба свидетеля-милиционера простодушно заявили, что не видели, как и почему группа изъятия задержала этого гражданина. Свидетели были так же простодушны и немногословны, как боксер из известного анекдота. Судье пришлось приложить некоторые усилия, чтобы получить более-менее «правильные» ответы.

Я был совершенно уверен в оправдательном приговоре – суд не располагал доказательствами активного участия обвиняемого в акции протеста. Я не мог поверить своим ушам, слушая зачитываемое судьей решение. В нем свидетели уже утверждали, что этот молодой человек вёл себя агрессивно и выкрикивал антиобщественные лозунги «Ганьба!» и «Живе Беларусь!». За что и был приговорен к пяти суткам административного ареста. Позже я понял, что решения отличаются только фамилиями обвиняемых (даже ФИО свидетелей часто кочевали из документа в документ), фамилией судьи и несущественно разнятся мерой наказания. А уж протоколы о задержании и вовсе отличались только фамилиями задержанных.

Очень впечатлило поведение адвокатов по назначению. Один из них на моих глазах сперва долго пытался убедить обвиняемого в том, что ему вообще не нужны адвокатские услуги, а после, во время слушания вел себя, если и не как прокурор, то, по меньшей мере, как следователь – всё время пытаясь своими вопросами завести своего клиента в тупик.

Впрочем, шок испытываешь только после первого судебного решения. После нескольких слушаний, вдруг ловишь себя на мысли, что уже знаешь результаты всех последующих и воспринимаешь этот театр абсурда как нечто само собой разумеющееся.

В тот день через «конвейер правосудия» было пропущено 75 человек. Большинство из них были приговорены к уплате денежных штрафов, общая сумма которых составила около 40 миллионов рублей («В стране кризис, – отшучиваются сами активисты, – Луке нужны деньги на посевную»). 26 человек отбывают арест от 5 до 15 суток. Дела двух журналистов были отправлены на повторное рассмотрение. Оправдан был только один из пострадавших – благодаря его матери, принесшей билеты в филармонию и сумевшей таким образом доказать, что её сын оказался в том злополучном месте не с целью участия в шествии.

В суде Заводского района белорусской столицы в тот день вместе с нами находился и известный белорусский оппозиционер, лидер движения «За свабоду» Александр Милинкевич. Вместе со своей супругой он пришел, чтобы выступить свидетелем в деле задержанного накануне журналиста газеты «Наша нива» Андрея Ленкевича. Мне удалось задать Александру Владимировичу несколько вопросов.

Предлагаю вам отрывок этой беседы:

К.Р.: Почему подобная ситуация стала возможной? Можно ли было предупредить диктатуру?

А.М.: Я абсолютно искренне считаю, что за свободу нужно бороться всегда. Даже в демократической стране. Считать, что свобода дана свыше и продлится всегда – неправильно. 14 лет назад белорусы поверили талантливому популисту, использовавшему тяжелый переходный период и растерянность общества для прихода к власти. И сейчас мы расплачиваемся за ту наивность и ностальгию по прошлому, за желание вернуть советские времена...

К.Р.: Но ведь многих белорусов устраивает сегодняшняя ситуация?

А.М.: Да, до недавнего времени у нас были сравнительно неплохие экономические условия. Инертная, немодернизированная экономика долгое время держалась за счет российских энергоносителей. Сейчас ситуация меняется: инвестиционный климат худший в Европе, оборудование устаревает, то, что покупаем, не можем продать, газ дорожает и будет дорожать. А к реальной экономике мы не готовы. Первыми это почувствовали студенты и пожилые люди, долгое время бывшие главной опорой президента. Сейчас им полностью отменены льготы. Недовольство растет. Пока это «кухонное» недовольство, большинство еще боится выступать открыто. Но колесо истории крутится неумолимо, и у Лукашенко больше не будет возможности заниматься социальным подкупом...

К.Р.: Поворот колеса истории может быть очень долгим...

А.М.: Согласен. Никто не знает когда это произойдет. Но, думаю, это зависит в первую очередь от нас самих, от изменения нашего менталитета. От осознания того, что никто не сделает этого за нас, свое общество мы должны строить сами. Нужно думать и анализировать: почему мы так живем? как живут другие? Информационная изоляция серьезно влияет на людей – многие верят государственной пропаганде и считают, что мы действительно самая процветающая страна в Европе...

Возможно, мы победим и быстро, но для того, чтобы серьезно изменить страну, нужны изменения в головах, изменение менталитета. И в этом смысле, думаю, последние 14 лет были болезненной, но добротной прививкой – уверен, что популизм уже не будет воспринят обществом...

К.Р.: Что ожидает ваша политическая сила от предстоящих сентябрьских выборов?

А.М.: Выборов в Беларуси нет. Нет независимого наблюдения. Такие выборы выиграть невозможно. Зная об этом, мы и не ставим такой цели. Мы используем выборы как еще одну возможность прийти к людям, поддержать, показать альтернативу, помочь побороть страх. В условиях диктатуры выборы ничего не решают. Всё, скорее всего, решит «улица», как это было в Сербии, как это было у вас...

К.Р.: Но для этого ведь в  обществе должна созреть определенная «критическая масса»?

А.М.: Да, и она зреет. И наш успех сейчас сильно зависит от социальных и политических успехов Украины. Думаю, что украинцам, наверное, даже трудно понять, насколько это взаимосвязано. И европейцы, и мы поверили в успех Оранжевой революции, и надеемся, что вам удастся сплотиться и преодолеть все стоящие перед вами трудности... 

 

См. также:

В Минске ОМОН брутально разогнал оппозиционеров!

Міжнародна політика і права людини

07.04.2008

Звернення українських правозахисників до російської інтелігенції та росіян – колишніх в’язнів сумління з приводу заперечень у Росії Голодомору 1932–1933 рр. як геноциду Українського народу

   

Шановні російські друзі, колеги, побратими!

Коли у ваших ЗМІ з’являлися замітки, в яких заперечувалося, що Голодомор в Україні 1932–1933 рр. був геноцидом Українського народу, ми спочатку не звертали на це уваги. Ми живемо у вільній країні, тому поважаємо думку інших. Але останнім часом агресивна тенденційність російських офіційних та неофіційних оцінок тієї страшної трагедії перейшла усі межі. А після публікації О.Солженіцина («Известия», 2.04.2008 г.), перед голосуванням цього питання в Держдумі, стало ясно, що це не позиція усієї російської інтелігенції, а замовлення певних кіл у російській владі, які не зацікавлені у розкритті усієї правди про Голодомор.

Разом з тим, ми продовжуємо вірити, що справжні російські інтелігенти, а особливо люди, що пройшли радянські концтабори, здатні відстоювати власну думку, об’єктивно оцінювати інформацію, зокрема, щодо нашого Голодомору, основану на архівних документах та свідченнях очевидців, десятки тисяч яких сьогодні серед нас.

Ми навіть не виключаємо, що й сам Солженіцин знайде в собі мужність і нині «жить не во лжи», що так необхідно у стосунках між нашими народами та державами. Ми сподіваємося, що більшість із вас не підписалися б під його заміткою, яка не здатна ні на що інше, як внести напругу у наші відносини.

Ті, хто заперечує Голодомор 1932–1933 рр. як свідомий геноцид, організований комуністичною владою проти нашого народу, не приводить жодного контраргументу, провокуючи таким стилем дискусії лише міжнаціональну сварку.

Ми ще і ще раз повторюємо – визнання Голодомору 1932-1933 рр. не скероване проти Росії та її народів, адже усі ми перебували під владою одного тоталітарного режиму. Ми засуджуємо злочинний комуністичний режим, керманичі якого не мали однієї етнічної приналежності, але проводили послідовну злочинну політику проти українського та інших народів. Серед них були й українці, але чинили вони не як представники етносу, а політичного режиму. Сталін – кривавий кат, увійшов в історію не як грузин, а як комуніст.

Чуючи з уст декого в Росії заперечення Голодомору як геноциду, мимоволі згадуєш слова В.Винниченка: «російська демократія закінчується там, де починається українське питання»… Давайте ж допоможемо один одному – доведемо, що це – в минулому!

Ми не намагаємося вкотре вас переконувати, за нас це вже роблять історичні документи, розсекречені та опубліковані останніми роками.

Ніхто не заперечує, що голод у Радянському Союзі був у різний час та в різних регіонах, і від цього ганебного явища страждали всі поневолені народи.

Але лише в УСРР голод мав штучний, геноцидний характер. Докази цього злочину щодо України сьогодні можна знайти в численних документах 30-х років.

Чому лише в Україні та на Кубані (де 2/3 населення складали українці) у 1932 р. масово запроваджувалися «чорні дошки» − огороджені військовими і тому приречені на голодну смерть села? Більше того – уся територія УСРР була «голодним гетто», оточена заградзагонами, щоб заблокувати виїзд голодуючих «за хлібом» у сусідні райони Білорусі і Росії (директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22.01.1933 р.). Таких заходів більше ніде і ніколи в СРСР не застосовували!

Чому в Постанові ЦК Компартії та РНК СРСР від 14.12.1932 р. «Про хід хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях» «проблеми» хлібозаготівель в Україні та на Кубані пов’язувалися безпосередньо з «неправильно проведеною» політикою українізації.

Чому, коли в Україні сотні сіл поголовно вимирали від голоду, порти СРСР не встигали відправляти зерно за кордон і воно згнивало на складах?

Чи не забагато «чому»?

А все тому, що у 1932-1933 рр. Сталін та його поплічники намагалися зламати хребет Українському народові, передусім селянству, яке на 100 відсотків було українським. Як відомо, для Сталіна «национальный вопрос» був «вопросом крестьянским», тому він боявся, і не даремно, українського селянства як національної потуги.

У цей же час режим розгорнув масові репресії проти української інтелігенції та компартійних кадрів, які чинили опір політиці геноциду. Постишев на ХVІІ з`їзді ВКП(б) у лютому 1934 року звітував: «Ми знищили націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року». Сам Олександр Ісаєвич, навівши в «Архіпелазі» дані про відсотки винищеної української інтелігенції, стверджував, що то було знищення національної думки. Хіба таке тотальне винищення духовної еліти однієї нації не є елементом геноциду?

Україна цілком обґрунтовано, у відповідності з Конвенцією ООН про геноцид, добивається визнання Голодомору геноцидом Українського народу.

Наше звернення вмотивоване ще й такою обставиною. На наше переконання, нинішня Росія все більше скочується до випробуваних у часи комунізму методів, особливо в національному питанні. Як люди, що повною мірою відчули на собі ці методи та не зламалися, закликаємо всіх чесних росіян: будьте пильними, не допустіть  перетворення вашої країни на тоталітарну державу!

Впевнені, тільки в атмосфері постійного та щирого діалогу між громадськістю України і Росії можуть насправді вирішуватися усі складні та задавнені питання наших взаємовідносин. Не будьмо пішаками в чужих інформаційних війнах!

Ми звертаємося до усіх людей Росії, хто в той чи інший спосіб не приймав і не приймає тоталітаризму і комунізму, намагався жити і живе «не во лжи», висловитися щодо геноцидної політики КПРС та уряду СРСР у 30-х рр. ХХ ст. стосовно Українського народу. Найкраще, на нашу думку, це було б зробити у форматі міжнародного суду над комунізмом, його ідеологією та організаторами-виконавцями. Саме у спільних висновках такого суду і виявилася б міра добросусідства і доброзичливості між нашими народами.

3 квітня 2008 року

Колишній політв’язень, Герой України Левко Лук’яненко

Колишній політв’язень, кавалер ордена «За мужність» І ступеня Василь Овсієнко

Колишній політв’язень, кавалер ордена «За мужність» І ступеня Олесь Шевченко

Колишній політв’язень, Президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу Євген Сверстюк

 

Оголошення

09.04.2008 | Ольга Гончарова

Вийшов у світ посібник «Захист громадою свого життєвого середовища від незаконної забудови»

   

Побачило світ видання Східноукраїнського центру громадських ініціатив «Захист громадою свого життєвого середовища від незаконної забудови».

Посібник підготовлено на основі вивчення практики реалізації повноважень міських рад та їх виконавчих органів у галузі архітектури і будівництва та у сфері регулювання земельних відносин, а також діяльності ініціативних груп місцевих жителів щодо захисту своїх прав на нормальне життєве середовище під час відведення земельних ділянок під забудову.

Розглядаються організаційно-правові питання проектування, планування та забудови міських поселень, виділення земельних ділянок під забудову, а також відповідні типові конфліктні ситуації та шляхи їх розв’язання за участі громадськості.

Для органів самоорганізації населення, ініціативних груп жителів міст та посадових осіб місцевого самоврядування.

З питань отримання друкованого варіанту посібника просимо звертатися за контактами:

ЛОГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив»:

30 квартал, 2/14, м. Луганськ, 91005

8 0642 49 13 72

 

Інформаційна електронна розсилка «Народна земля»

zahyst@gmail.com

In memoriam...

03.04.2008

Памяти Владислава Недоборы

   

2 апреля умер Владислав Григорьевич Недобора – старейший член Харьковской правозащитной группы, один из четырех харьковчан, осужденных  за подписывание писем «антисоветского» содержания в 1969 году. Мы знали, что он тяжело болен и что надежды на выздоровление практически нет. Но все равно надеялись, и слова «Владик умер…» стали печальной новостью, поразившей всех. Умер, не дожив до своего 75-летия три месяца.

Владислав Недобора, инженер по образованию, родился в 1933 году, жил в Харькове. Как говорилось в советское время, был вполне благополучным человеком – работа, семья, двое сыновей. Он был из поколения «детей 20 съезда», которые получили «надежду» жить при социализме с человеческим лицом. Но именно с такими идеалистами и начала борьбу тихо гниющая брежневская власть.

В конце 60-х генерал Петр Григоренко написал открытое письмо в защиту крымских татар. Генерала Григоренко посадили в «психушку».

25 мая 1969 года  было написано письмо-обращение, в котором сообщалось «о нарушении одного из самых основных прав человека – праве иметь независимые убеждения и распространять их любыми законными средствами». Письмо было адресовано «родному» советскому правительству, а попало в Комитет прав человека Организации Объединенных Наций, и прозвучало на весь мир. Среди 54 человек, подписавших это письмо, был и Владислав Недобора.

3 февраля 1970 года Недобору арестовали, и в ноябре 1970 он был осужден на три года лагерей. Три года Владислав Недобора отбывал наказание в колонии в Желтых Водах Днепропетровской области.

В 1973 году Владислава Григорьевича освободили, и он вернулся в Харьков. В 1991 году его реабилитировали, и ему бы только жить и жить.

Но судьба распорядилась иначе.

Владислав Недобора был интеллигентным, мягким и добрым человеком, с тонким чувством юмора.

Светлая ему память!

Харьковская правозащитная группа

Бюлетень "Права Людини", 2008, №10

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори