пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200925
№25
2009

Бюлетень "Права Людини"

Доступ до інформації

01.09.2009 | Богдан Бондаренко

Так заняты информированием общественности, что на запросы некогда ответить!

   

Общественная организация «Центр творческих инициатив Восточная Украина» (http://activity.org.ua/) реализует в Луганской области интересный проект, посвященный вопросам взаимодействия власти и средств массовой информации. В рамках проекта предполагаются провести итоговые круглые столы с чиновниками и журналистами, на которых будет обсуждаться вопрос взаимодействия власти и СМИ. С целью сбора информации, необходимой для подготовки к этим круглым столам, по совету автора данной публикации были направлены информационные запросы в территориальные отделения государственных органов, правоохранительные органы, областной и районной власти, органам местного самоуправления. В запросах были поставлены следующие вопросы (цитирую лишь вопросы, а не сам текст запроса):

1)  надати інформацію про посадових осіб або структурний підрозділ _, що займається питаннями взаємодії і інформування ЗМІ і громадськості;

2)  надати інформацію про механізми інформування громадськості, що використовуються _;

3)  надати інформацію про те, чи діє офіційна веб-сторінка _, якщо так – то хто із посадових осіб відповідає за наповнення сайту інформацією і на підставі якого наказу чи розпорядження;

4)  надати інформацію про те, чи отримували за період 2006-2009 рр. запити журналістів і якщо так, в якому обсязі вони були задоволені;

5)  надати інформацію про те, чи введена у _ акредитацію журналістів і ЗМІ, якщо так, то на підставі якого наказу чи розпорядження і де з ним можна ознайомитися;

6)  надати інформацію про те, чи включалися до кошторису _ витрати на інформування громадськості про свою діяльність за період 2006-2009 рр. і якщо так, то в якій сумі і на які потреби ці кошти були використані;

7)  надати інформацію про те, чи доводилося _ або її посадовим особам за період 2006-2009 звертатися до ЗМІ із заявами про спростування недостовірної інформації чи з позовами про захист честі, гідності та ділової репутації до суду, якщо так, то стосовно яких публікацій і який результат розгляду заяв чи позовів;»

Всего было направлено 102 информационных запроса. Получено 33 ответов, имеются уведомления о вручении, но нет ответов – 69 (67,65%!). То есть основную массу запросов органы государственной власти, местного самоуправления и правоохранительных органов проигнорировали!

В число проигнорировавших входят:

- УСБУ в Луганской области (уведомление о вручении от 21.05.2009);

- Луганский областной совет (уведомление о вручении от 21.05.2009);

- Прокуратура Луганской области (уведомление о вручении от 21.05.2009);

- ГУМВД Украины в Луганской области (уведомление о вручении от 21.05.2009).

Интересно, что из ГУМВД Украины в Луганской области звонили руководителю «Центра творческих инициатив Восточная Украина» Сергею Сакадынскому. Во время телефонного разговора было задано очень много вопросов о деятельности организации, целях проекта и информационных запросов. Также было обещано, что позже перезвонит руководитель ОСО ГУМВД и с ней можно будет согласовать способ получения информации, которая запрашивалась. Не перезвонила…

Из структуры ГУМВД не ответили 25 структурных подразделений (РОВД и ГОВД). Некоторые ответы из числа тех, кто ответил, тоже особой радости не вызывают. Цитирую:

«Сєверодонецький МВ ГУМВС України в Луганській області:

Повідомляємо, що нам нічого не відомо про діяльність Центру творчих ініціатив «Східна Україна» що знаходиться в Луганську, тому вказана вами інформація не може бути надана. За питанням, що Вас цікавлять, Ви можете звернутися до відділу громадських зв’язків Головного управління МВС в Луганській області. Заступник начальника міліції міста Сєвєродонецька Р.В. Рубан

Рубіжанський МВ ГУМВС України в Луганській області:

На Ваш запит повідомляємо, що керівник та особовий склад Рубіжанського МВ ГУМВСУ завжди радий взаємодії зі ЗМІ. Проте оскільки Рубіжанський МВ ГУМВСУ не володіє інформацією про Вашу діяльність, ми не маємо можливості надати змістовну відповідь на питання, зазначені у Вашому листі. Начальник М.В.Білан»

У органов прокуратуры несколько меньше не ответивших «районок» - 19. Что в прочем на фоне молчания Прокуратуры Луганской области не сильно радует. А ведь помню свои первые позитивные впечатления, когда студентом читал «Вісник прокуратури» (сей час - «Прокуратура, Людина, Держава») и в частности, данные о мониторинге СМИ и количестве публикации по каждой областной прокуратуре. То есть работа со СМИ внимательно отслеживалась, составлялись графики публикаций и интервью. А почему же запрос по этой теме проигнорировали?

Не ответили и некоторые райгосадминистрации: Меловская, Новоайдарская, Новопсковская, Перевальская, Попаснянская, Славяносербская, Станично-Луганская, Троицкая.

Еще больше «отмолчалось» городских советов: Антрацитовский, Брянковский, Краснолучский, Кременской, Лутугинский, Первомайский, Перевальский, Ровеньковский, Рубежанский.

Учитывая массовое игнорирование запросов, придется обжаловать все фактические отказы в предоставлении информации. Тем более в данном случае, когда объяснялось, что информация необходима для журналистов и проведения «круглых столов». Понятно, что «общественные связи» строятся в основном на личных контактах журналистов. И если они не складываются, то, как правило, журналист узнает (а иногда и нет) лишь об официальных мероприятиях из рассылки или сайта. И в Луганской области недавно громкий конфликт с журналистами уже был (http://irtafax.com.ua/news/2009/03/2009-03-25-41.html) – 6 корреспондентов телеканалов и 2 корреспондента информагентств и газет потребовали увольнения начальника Центра общественных связей УМВД Украины в Луганской области Татьяны Погукай. Тем не менее, должны предприниматься организационные меры по информированию общественности (прописываться ответственные; графики; механизмы; финансовые ресурсы).

В следующей публикации на основе полученных ответов на наши запросы будут изложены механизмы взаимодействия органов власти и СМИ

Доступ до інформації

02.09.2009 | Оксана Нестеренко

Чи маємо право знати, на яких умовах і кому передається земля територіальної громади?

   

«У повітрі зависли брехня і недомовки».
Анджей Бобковський

Останніми роками громадськість, нарешті, зацікавилась, яким чином органи місцевого самоврядування здійснюють управління її майном. Але у представників органів місцевого самоврядування ця цікавість радощів не викликає. І звітувати вони категорично не бажають, знаходячи різні, іноді дотепні, іноді зовсім безглузді приводи, щоб не надати інформацію. Серед найбільш поширених аргументів відмов у наданні рішення про передачу певних земельних ділянок є твердження, що рішення про виділення земельних ділянок «містять персональні дані про особу, а тому не можуть бути надані». Дійсно, аргумент цікавий, але не витримує критики.

Інформація про виділення земельних ділянок, що є власністю територіальної громади, є відкритою, суспільно значущою інформацією. Відповідно до ст.ст. 142, 143 Конституції України, саме територіальна громада є власником землі, що їй належить, а органи місцевого самоврядування, зокрема, місцеві ради лише здійснюють управління нею. Тобто у вирішенні питання про виділення певної земельної ділянки місцеві ради діють лише як представники територіальної громади. Таким чином, будь-яке рішення про виділення земельної ділянки в оренду чи в безоплатне користування та інше – це, фактично, угода, яка укладається між територіальною громадою (жителями села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міст) і суб’єктом, який отримує цю земельну ділянку. А міська рада в цій угоді є лише представником територіальної громади. Навряд чи можна уявити ситуацію, коли власник (у нашому випадку – територіальна громада) певного майна погодиться віддати земельну ділянку особі (фізичній чи юридичній) у разі, якщо йому не відоме навіть її ім’я чи найменування. І навряд чи він дозволить своєму представнику (в нашому випадку – місцева рада) заключити угоду з цією невідомою особою, бо ціна питання є досить великою. Ця позиція знаходить своє підтвердження у Конституції України, де зазначається, що «Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності...» (Стаття 143).

Зрозуміло, що в переважній більшості випадків це управління майном здійснюють утворені нами органи місцевого самоврядування, адже технічно не можливо, щоб територіальна громада в кожному конкретному випадку вирішувала питання про виділення землі. Саме для цього й обираються місцеві ради. Однак, це також означає, що ми (територіальна громада) повинні бути проінформовані, як саме ведуться наші майнові справи і, власно кажучи, кому і на яких умовах передається земля, яка належить територіальній громаді. Отже, якщо переходити на мову інформаційного законодавства, ця інформація є суспільно значущою. Такий висновок випливає, зокрема, із Закону України «Про місцеве самоврядування». Відповідно до ст. 1 цього Закону «право комунальної власності – право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування». Необхідно також звернути увагу на ч. 3 ст. 16 цього Закону, в якій зазначається, що «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад». Тобто право комунальної власності (до комунальної власності відноситься, зокрема, й земля) належить саме територіальній громаді, а не місцевим радам. І саме територіальна громада має право: а) володіти; б) доцільно, економно і ефективно користуватися і в) розпоряджатися нею на свій розсуд і в своїх інтересах, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Отже, дійсно територіальна громада делегувала це право органу місцевого самоврядування, але це зовсім не означає, що вона делегує право приховувати інформацію відносно такого управління!

Підтверджує цю позицію ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування», де зазначається, що саме «сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами».

Отже, місцеві ради не виступають в якості власника при вирішенні питань відносно передачі земельних ділянок, а лише представляють відповідні територіальні громади та здійснюють свої функції від імені територіальної громади та лише в її інтересах. Таким чином, з цієї норми органічно випливає, що всі рішення Рад повинні бути доведені до відома територіальної громади, щоби ця громада, як власник, могла зробити висновок наскільки рада діяла в його інтересах. Вона повинна мати вичерпну інформацію про дії свого представника. Тобто діяльність міської ради повинна бути гласною (ст. 4 «Основні принципи місцевого самоврядування»), адже серед принципів, які є основою місцевого самоврядування, є принципи гласності, підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб. Тобто знов таки законодавець підкреслює, що за всі свої рішення та угоди місцева влада повинна звітувати перед територіальною громадою.

Взагалі твердження органів місцевого самоврядування, що прізвище, ім’я, по-батькові – це персональні дані, суперечить ст. 23 Закону України «Про інформацію», оскільки відповідно до зазначеної статті основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження[1]. Тобто в законі про прізвище, ім’я, по-батькові взагалі не йдеться. Така позиція є цілком логічною та правильною, адже прізвище, ім’я та по-батькові є загальновідомими даними про особу, тобто основною (відкритою) інформацією про особу, а у ст. 23 Закону України «Про інформацію» мова йде про персональні дані, які є інформацією з обмеженим доступом. Проте більш доцільно передбачити, що прізвище, ім’я та по-батькові є відкритою інформацією про особу. До речі у законопроекті «Про внесення змін до Закону «Про інформацію»[2] (зареєстрований у Верховній Раді України 15.05.09) це передбачено.

А для тих, у кого виникає спокуса скористатись рішенням Конституційного Суду України від 30.10.1997 № 5-зп «у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України „Про інформацію“ та статті 12 Закону України „Про прокуратуру“ (справа К. Г. Устименка)», і сказати, що прізвище, ім’я, по-батькові підпадає під «інші персональні дані», хочемо зауважити таке: навіть якщо так тлумачити рішення Конституційного Суду України (хоча це груба помилка), все одне рішення повинно надаватися за запитами, а також бути оприлюдненим, бо інформація, кому, скільки і на яких умовах було надано майно територіальної громади, безумовно, є суспільно важливою інформацією. До речі, це рішення Конституційного Суду України містить виключення із загального правила щодо заборони поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди, а саме, дає можливість це робити у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.

Саме таке виключення міститься у останній частині ст. 30 Закону України «Про інформацію»: «Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист». Іншими словами, у випадку, коли відомості є інформацією з обмеженим доступом, але є суспільно значущими, вони можуть бути оприлюднені.

Якщо ж вести мову про рішення, які дійсно містять персональні дані, а саме, адресу чи ідентифікаційний код (хоча у тих рішеннях, які я бачила, були зазначені лише прізвище, ім’я, по-батькові, або найменування юридичної особи), все одне такі рішення мають бути доступні громадськості, бо земля є власністю територіальної громади, а не органів місцевого самоврядування. Єдине, що можна їм порадити – скористатись Рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи Rec (2002) 2 від 21.02.2002 р. «Про доступ до офіційних документів», згідно з якою, якщо до певної частини вміщеної в офіційному документі інформації застосовується обмеження, то орган державної влади повинен, тим не менш, надати всю іншу інформацію, що міститься в документі. Кожен випадок невідкриття інформації має бути чітко визначений. Отже, якщо в рішенні містяться персональні дані, повинна надаватися копія рішення в якій ці персональні дані будуть закреслені так, щоб їх не можна було прочитати.

У будь-якому разі органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати рішення про виділення земельних ділянок за запитами, а також оприлюднювати їх на своїх офіційних сайтах (хочемо нагадати, що розміщення відповідних рішень на сайтах не позбавляє обов’язку надавати цю інформацію за запитами), бо ще раз наголошуємо: відповідно до Конституції України саме територіальна громада, а не органи місцевого самоврядування, є ВЛАСНИКОМ землі.

Хочемо також дати пораду органам місцевого самоврядування одразу відбирати у фізичних чи юридичних осіб, яким вони передають земельні ділянки, заяву, що вони не заперечують, що їх ім’я чи найменування будуть поширені.



[1] Стаття 23 Закону України «Про інформацію»: «Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження».

[2] Законопроект про внесення змін до Закону України «Про інформацію» розробив конституційний експерт Харківської правозахисної групи Всеволод Речицький.

Доступ до інформації

09.09.2009 | Владимир Березин

«Власть отказала нам три раза…»

   

Эта статья является одновременным обращением в ГОВД, прокуратуру, СБУ, к депутатам горсовета, которые должны определить законность систематического отказа властей Константиновки в предоставлении информации. Определить и отреагировать на действия наших чиновников, подрывающих гласность и открытость, как основу деятельности местного органа самоуправления. Также мы надеемся, что этот материал поможет избирателям лучше узнать, чем же занимаются избираемые ими власти, поставленные определенной партией, имеющей преобладающее большинство в нашем «парламенте».

Наши чиновники, как «церберы» стоят на страже информации, которую горсовет и горисполком обязан не просто предоставлять, а обеспечивать к ней открытый доступ. Например, публиковать на сайте исполкома. Но вы зайдите на этот позорящий наш город сайт – там даже рубрика «Документы» или «Нормативно-правовые акты» отсутствует. Если чиновники ослепли или думают, что они самые умные, то достаточно заглянуть на сайты других городов. Даже не областных центров. Например, Алчевска . Почему в этом городе все решения регулярно размещаются на сайте, а в Константиновке нет? Или есть что скрывать?

Договор с «Комэнерго», как личная собственность Гомозова & K

Большинство горожан после случая со взяткой городского головы надеялись, что оставшиеся у руля одумаются. Что наконец-то городские чиновники поймут, что все, что все принятые в горсовете и исполкоме документы не могут быть их личной собственностью. Информация принадлежит налогоплательщикам – людям, оплачивающим их работу. Напротив, они «как с цепи сорвались». На запросы отвечают отказом как по шаблону. Например, редакция «Провинции» запросила у исполкома копию Договора с «КомЭнергоКонстантиновка», а секретарь горсовета А. Гомозов ответил, что свободный доступ к этой информации мы не можем получить, т. к. она не касается нас лично (!?). Мало того, в ответе сказано, что информация в этом договоре несет данные коммерческого, служебного, банковского характера, является информацией ограниченного доступа и «может находиться только у контрагентов данного договора и поскольку Ваша организация как юридическое лицо не является стороной хозяйственного договора, копия договора направлению Вам не подлежит...».

Это что за тайные агенты такие состоят на службе громады? Здесь откровенно перемешиваются понятия «личная информация» и «информация о деятельности власти», тем самым нарушается все, что можно нарушить. И как эта информация может быть с ограниченным доступом, если в соответствии с Конституцией Украины (ст.ст. 142, 143) собственником коммунального имущества является территориальная громада, а исполком только производит управление этим имуществом?!

Привыкайте, господа, не ваше это. А раз вы взяли это в управление, то мы должны быть проинформированы, как именно ведутся наши имущественные дела. Иначе вы грубо ограничиваете константиновское местное самоуправление.

Мы знаем, что чиновники любят кивать на горсовет, который якобы и есть главный самоуправитель. Но внимание: по закону местное самоуправление – это право территориальной громады (т. е. жителей, объединенных постоянным местопроживанием), а не горсовета. Поэтому, своим отказом дать информацию руководство города лишило нас, как членов громады законного права эффективно распоряжаться в своих интересах коммунальной собственностью. Кстати, даже если эта информация и является информацией с ограниченным доступом (полный бред), все равно в связи с тем, что она является общественно значимой (согласно ст. 30 Закона Украины «Об информации»), она может распространяться без согласия ее владельца.

И о какой служебной тайне говорит Гомозов? У нас в стране не существует закона о служебной тайне. А то, что наши органы власти присваивают документам гриф ДСК ссылаясь на Постановление Кабмина от 27.11.1998 № 1893 «Об утверждении Инструкции о порядке учета, хранения и использования документов, дел, изданий и других материальных носителей информации, которые содержат конфиденциальную информацию, которая является собственностью государства», противоречит ч. 3 ст. 34 Конституции Украины, поскольку в соответствии с указанной статьёй право на информацию может быть ограничено только законом, а не подзаконным нормативно-правовым актом.

А о банковской тайне так вообще смешно говорить: вы разве, забыли, что вы не банк или исполком стал учреждением, которое обслуживает банк (см. ст. 60 Закона «О банках и банковской деятельности»: «банковская тайна – это информация относительно деятельности и финансового состояния клиента, которая стала известной банку в процессе обслуживания клиента и взаимоотношений с ним или третьим лицам при предоставлении услуг банку и разглашение которой может нанести материальный или моральный вред клиенту»)?

Еще один бред – аргумент, что информация о договоре «Комэнерго» не будет предоставлена, т. к. «граждане, юрлица … самостоятельно определяют режим доступа к данной информации, включая ее принадлежность к категории конфиденциальной и самостоятельно устанавливают для нее систему защиты».

Но при чем здесь органы власти, ведь согласно ст. 19 Конституции Украины, «органы государственной власти и органы местного самоуправления, их должностные лица обязаны действовать лишь на основе, в пределах полномочий и способом, что предусмотрены Конституцией и законами Украины»? Значит, вы не можете распространять информацию по своему усмотрению и устанавливать на свое усмотрение режим доступа к информации. В соответствии с ч. 3 ст. 34 Конституции Украины право на информацию может быть ограничено только на основании закона.

Вывод напрашивается сам: написали очередную «отмазку», чтобы не дай Бог «Провинция» не получила возможность в очередной раз показать неграмотность, если не незаконность, составления таких договоров.

Ответ один: «Да пошли вы...»

Да, посылать они научились. Вот заместитель городского головы А. Демченко «послал» редакцию «Провинции», когда она запросила данные о том, кому были выданы разрешения на отключение от Теплосети, снова сославшись на то, что это информация с ограниченным доступом и не может быть разглашена без разрешения тех лиц, которых она напрямую касается. Если бы разрешения на установку автономки не были для властей возможностью «полакомиться», то они не боялись бы сказать, кто получил эти разрешения.

Недавно первый заместитель городского головы Н. Тихая отказала в предоставлении информации председателю Комитета защиты транспортных прав граждан П. Руденко, объяснив это теми же аргументами: информация конфиденциальная с ограниченным доступом. А попросил он всего лишь данные на перевозчиков, с которыми исполком заключил договор на перевозку.

На что надеются чиновники? Видимо на то, что избиратели никогда не вспомнят о сокрытии ими информации в угоду своим корыстным интересам?

Кстати, наши чиновники почему-то требуют объяснений, зачем эта информация нужна тем, кто ее запрашивает. Мы хотим провести ликбез для бюрократов всех уровней: в запросах никто не обязан ничего объяснять. В соответствии с европейскими стандартами в сфере свободы информации, а точнее, принципу 5 Рекомендации Rec (2002) Комитета министров «О доступе к официальным документам», принятой Советом Европы и Комитетом министров 21.02.2002 «особа, которая обращается с запросом об официальном документе, не должна объяснять причины, по которым она желает получить доступ к официальному документу».

Общественные организации области – не пущать!

Мы уже писали как А. Гомозов формально отказал донецкой общественной организации «Ассоциация развития местного самоуправления» в участие в проекте «Содействие экономическому развитию и занятости», в проведении круглого стола по развитию предпринимательства на том лишь основании, что исполкому не были предоставлены копии регистрационных документов. Этот проект, реализуемый при содействии обладминистрации как и многие другие, по этой причине «пролетел» мимо нашего города. И никому не стыдно от того, что Константиновка теперь выглядит как некий заповедник махрового бюрократизма. Если сомневались, кто мешал обратиться в обладминистрацию и навести справки об этой организации и проекте? А так «и сам не гам, и другому не дам». Какие там интересы громады, кому они нужны?

А вот какая история случилась у наших властей и областной общественной организацией «Рідна Україна», базирующейся в Краматорске. Работая по проекту о доступе к информации они разослали по ряду городов области запросы о выполнении плана мероприятий за последние 2–3 года по инвалидам, программам социально-экономического и культурного развития, молодежным программам, запросы на предоставление информации по коммунальной собственности, обращениям граждан и общественных организаций, выделению денег на капремонт и реконструкцию жилищного фонда Константиновки. Практически горсоветы всех городов ответили, назвав хоть какие-то цифры и факты. А вот наши как всегда отличились. Они, что уже стало традицией, «отфутболили» общественников под предлогом, что информация, запрашиваемая ««Рідной Україной», принадлежит не к принятым решениям органа местного самоуправления, а к информации с ограниченным доступом. Причем, сославшись на Закон «Об оперативно-розыскной деятельности», власти сообщили, что получение подобной информации без ограничений возможно только при соответствующей санкции суда оперативными подразделениями МВД или СБУ по решению вопроса о возбуждении уголовных дел. Вот так фортель!

Но в этот раз наши бумаготворцы попались. Этим проектом предусмотрено прохождение всего цикла по таким отпискам – прокуратуры, СБУ, судов вплоть до высшей инстанции. И началось – уже много раз юристы горисполкома были вынуждены долгие часы проводить на заседаниях Константиновского суда и Ворошиловского районного суда Донецка. Им что делать нечего? Разве за это налогоплательщики им деньги платят?

Конечно, несчастные юристы находят всяческие ухищрения, чтобы оправдать такие отписки в суде. В данном случае, например, они начали «крутить динамо», что мол эта организация не зарегистрирована в Константиновке, что у нее нет в этом городе членов. Когда же им показали мое заявление о членстве в этой организации, они тут же вспомнили, что я здесь не прописан и т. п. Да, нашли себе веселое занятие. Да и судьям теперь не скучно.

Конечно, эффективно бороться с таким хамством можно только заявлениями о преступлении в порядке ст. 97 УПК, в которых надо требовать возбуждения уголовного дела по ст. 364, 365 УК, требовать составления админпротокола о коррупции и т. п. Затем, при отказе прокуратуры возбуждать дело, обжаловать действия прокуратуры. Потом, писать всем – в генпрокуратуру, президенту, в комитеты рады и т. д. и требовать возбуждать уголовные дела. Будут постоянные проверки, письма, требования. И так до бесконечности, пока власти не устанут бегать по кабинетам, не поймут, что в тысячу раз проще дать нормальный ответ.

Что делать, если другого, более эффективного метода обучения наших чиновников не существует? Разве что ждать, когда кого-то опять возьмут.

При помощи экспертов организаций «Харьковская правозащитная группа», «Коммунальная самооборона».

Права біженців

07.09.2009
джерело: www.civicua.org

Життя шукачів притулку в Україні під загрозою?

   

Від 25 серпня 2009 року Державна прикордонна служба України запровадила у пунктах пропуску вибірковий контроль за наявністю в іноземців та осіб без громадянства з низки країн достатнього фінансового забезпечення для перебування в Україні. Відповідний наказ №519 виданий Держкордонслужбою 14 липня 2009 р. Вже 2 вересня цього року шістьох громадян Демократичної республіки Конго було вислано з України до країни походження.
За повідомленнями засобів масової інформації, це було зроблено на основі нових правил. За повідомленнями, поміж висланими був щонайменше один потенційний шукач притулку — але до нього так і не допустили представника УВКБ ООН.
Нові правила сприяють порушенню прав біженців і шукачів притулку, а також ведуть до порушення принципу «невидворення» (non-refoulement).
За новими правилами, іноземні громадяни 90-та країн, а також особи без громадянства, які живуть у цих країнах, у випадку в’їзду до України або транзитного проїзду, повинні мати при собі кошти у двадцятикратному розмірі від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні. Розрахунок на покриття видатків на період від 1 до 30 днів, незалежно від терміну перебування, складає 12 тис. 620 гривень (понад $1600). Особа, яка в’їжджає, має підтвердити цю суму шляхом пред’явлення на вимогу готівки бо банківської карти. В останньому випадку необхідно надати виписку з рахунку за останні три дні. Якщо особа не може підтвердити свого фінансового забезпечення, їй виносять постанову про відмову в пропуску через державний кордон України.
Цей порядок, з офіційним роз’ясненням, вводять з метою протидії незаконній міграції з країн з міграційним ризиком, громадяни яких використовують Україну як транзитний пункт на шляху до країн Західної Європи.
До переліку країн, громадян яких можуть піддати контролю, увійшли 5 країн пострадянського простору (Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан) і 85 країн Африки, Азії та Близького Сходу.
Аспекти ухваленого рішення, що викликають занепокоєння:
1) Не до кінця зрозумілими залишаються принципи, згідно з якими формували перелік країн, громадяни яких відтепер перебувають на «особливому» становищі на момент прибуття на кордон України. Те, наскільки відбір цих країн є політичним кроком, продемонструвало виведення зі вказаного переліку Молдови — незабаром після початку дії наказу. Причиною стало те, що влада цієї країни потурбувався про усунення заходу, який дискримінував її громадян — і ніяка «потреба у боротьбі з нелегальною міграцією» не завадила цьому.
2) Незрозумілим залишається відповідь на питання, за якими критеріями було визначено суму в розмірі 20 мінімальних зарплат як достатню для перетину кордону. Далеко не всі громадяни України, повертаючись додому з-за кордону, можуть довести наявність таких коштів. Ті, хто ухвалював подібне рішення, недвозначно вказали: прожити в Україні можна лише на суму, яка перевищує офіційно визнаний мінімум у багато разів.
3) Те саме стосується місяця як мінімального терміну, протягом якого особа, яка в’їжджає до України, повинна мати можливість забезпечувати себе — навіть якщо вона в’їжджає лише на кілька днів чи на тиждень.
4) Крім цього, Наказ №519, виданий Держкордонслужбою, нічого не каже про виключення з переліку тих, кого можна піддавати перевірці, таких категорій осіб, як шукачі притулку чи біженці. З тих, кого перевіряти обов’язково, виключено іноземних студентів, які навчаються в Україні; особи, які мають українську реєстрацію, і ще кілька груп. Осіб, які шукають в Україні притулку, можуть піддати такій перевірці — і якщо вони не матимуть достатніх коштів, не допустять в Україну. Що, за повідомленням засобів масової інформації, і сталося у перші ж дні по запровадженню цих правил.
Подібні заходи — довільні й малообґрунтовані — мають дискримінаційний характер. Вони є родючим ґрунтом для корупції та нелегальних схем перетину кордону України для тих, хто ще вчора цілком міг в’їхати без порушення закону.
2 вересня 2009 року УВКБ ООН оприлюднило звернення до уряду України, в якому йдеться про те, що фінансові вимоги не мають зачіпати доступ до процедури надання притулку і порушувати принцип «невидворення», передбачений Конвенцією ООН про статус біженців 1951 року. Україна ратифікувала цю міжнародну угоду 2002 року без будь-яких застережень. УВКБ ООН підкреслює, що нові вимоги Державної прикордонної служби України можуть виявитися причиною невиконання Україною зобов’язань відповідно до Женевської Конвенції, також низки інших міжнародних угод.
Асоціація «Права людини у Центральній Азії» та проект «Без кордонів» Центру «Соціальна Дія» закликають уряд України:
- роз’яснити, на яких підставах було визначено суму необхідного мінімуму коштів та часового обмеження у місяць;
- роз’яснити, за яким принципом формувався перелік 90 країн, від громадян яких вимагають виконання даних вимог, - і як вибіркове ставлення до іноземців відповідає принципам не-дискримінації;
- роз’яснити, чи готова українська влада до можливих кроків іноземних урядів у відповідь.
У сфері захисту біженців і шукачів притулку, ми закликаємо:
- забезпечити доступ шукачів притулку до національної процедури у випадку, коли про прохання про надання статусу біженця заявлено при перетині кордону;
- забезпечити безперешкодний доступ представників УВКБ ООН до тих осіб, затриманих на державному кордоні, які просять про надння статусу біженця в Україні;
- надати роз’яснення щодо застосування нових правил до шукачів притулку і біженців.
Крім цього, наказ №519 Держкордонслужби України, створює умови для «refoulement» - повернення шукачів притулку до країни походження, де їх можуть піддати переслідуванням і катуванням. У зв’язку з цим, закликаємо також Спеціального доповідача ООН з питань катувань та Спеціального доповідача ООН з прав людини та протидії тероризму.
Автор : Ірина Федорович

 

Практика правозахисту

01.09.2009 | Людмила Коваль
джерело: human-rights.unian.net

Нафталін від омбудсмана

   

24 червня цього року уперше за 11 років Верховна Рада не прийняла постанову про щорічну доповідь омбудсмана Ніни Карпачової про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. 223 депутати відмовилися голосувати за неї. Навіть після слів спікера Володимир Литвина про те, що: «не брати участь в голосуванні за цю постанову – це рівнозначно тому, що встати зупиняти сонце, щоб воно сходило…», народні депутати погодилися тільки на те, щоб прийняти проект постанови за основу і відправили його на доопрацювання.  

І ось завтра, 1 вересня, парламент зробить третю спробу прийняти постанову про щорічну доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.  (Загалом, за  11 років омбудсманом було представлено усього п‘ять (замість 11) щорічних і дві спеціальні доповіді, що є порушенням вимог ст. 18 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини"). 

Відправлений  на доопрацювання проект постанови був, як завжди, абсолютно формальним. Єдине, до чого він зобов‘язував органи влади, – ознайомитися з рекомендаціями і висновками Уповноваженого. Зміст останнього проекту слово в слово повторював усі попередні постанови про щорічні доповіді омбудсмана.

Маючи на руках  об‘ємний текст доповіді Ніни Карпачової, народні депутати, очевидно, її навіть не відкривали, бо інакше б помітили, що 24 червня 2009 року Уповноважений представила їм «нафталінову» доповідь за результатами моніторингу дотримання прав людини у 2006 – 2007 роках. Виступаючи у парламенті, омбудсман оперувала фактами і даними за 2008 рік, яких і близько немає у тексті доповіді. А ініціатори проекту постанови пропонували Верховній Раді  рекомендувати усім органам влади розглянути висновки та рекомендації Уповноваженого дворічної давності задля поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини в Україні. 

Виходить, що права людини у нас вимірюються "подвійними стандартами": тоді  як для громадян існує термін давності на звернення до Уповноваженого (посилаючись на ст.17 Закону про Уповноваженого, омбудсман відмовляє громадянам у відкритті провадження, якщо заява подана через рік після виявлення порушення прав), сама Ніна Карпачова представляє Верховній Раді факти дворічної давності. А народні депутати цього навіть не помічають! Може, їхню увагу приспав розкішний подарунок, зроблений Ніною Карпачовою? Нагадаю, що 24 червня Уповноважений подарувала Верховній Раді щойно привезену із Національного архіву Швеції першу  писану Конституцію України -  Конституцію гетьмана Пилипа Орлика. 

Друга спроба проголосувати постанову  про щорічну доповідь омбудсмана мала відбутися 9 липня. Цього не сталося через блокування у цей день роботи парламенту фракцією Партії регіонів.  До другого читання проект постанови був доповнений одним досить суттєвим пунктом: «Звернути увагу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на необхідність неухильного дотримання вимог Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», зокрема статті 18,  щодо термінів представлення Верховній Раді України щорічної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини, а також змісту доповіді стосовно випадків порушень прав і свобод людини і громадянина, які мали місце протягом року, та результатів перевірок, що  здійснювалися протягом року щодо якого подається доповідь ».

Тобто,  автори проекту постанови нарешті наважилися запропонувати народним депутатам зробити делікатне зауваження омбудсману за систематичне порушення ним вимог ст. 18 Закону України про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. При цьому, надалі без уваги залишився той факт, що рекомендації Уповноваженого щодо поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини в Україні у 2009 році ґрунтуються на  даних моніторингу за 2006 – 2007 рік.

У 2008 році силами тринадцяти громадських організацій  був проведений моніторинг діяльності Уповноваженого. За його результатами, діяльність Ніни Карпачової була визнана малоефективною і непрозорою. Після доведення до відома омбудсмана результатів моніторингу помітно пожвавилася  активність Уповноваженого у висвітлені своєї діяльності. Уперше за останні чотири роки з‘явилася на світ щорічна доповідь омбудсмана (попередня доповідь представлялася парламенту у липні 2005 року). Але те, що доповідь 2009 року побудована на застарілих даних, справляє прикре враження. Здається, що популістськими діями омбудсман просто камуфлює відсутність системної роботи.  

Сподіваюся, що 1 вересня, перш ніж приймати постанову про щорічну доповідь омбудсмана, народні депутати все-таки уважно познайомляться зі змістом представленої їм 24 червня 2009 року доповіді. 

Так як рекомендувати виконавчим органам влади у 2009 році розглядати висновки і рекомендації омбудсмана дворічної давності є нераціональним, Верховна Рада мала б ще цього року заслухати таки доповідь Ніни Карпачової про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні у 2008 році. Також хотілося б, щоб у першому кварталі 2010 року омбудсман представила парламенту свою доповідь за 2009 рік, як того вимагає Закон про Уповноваженого. 

Жертви політичних репресій

03.09.2009 | Богдан А. Футей

Коментар щодо порушеної СБУ кримінальної справи по Голодомору

   

Відповідальність держави

22 травня 2009 р. Служба безпеки України (СБУ) порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932—1933 роках, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (ККУ).

Проведення відповідного кримінального процесу є логічним завершення всього комплексу заходів щодо визнання Голодомору в Україні 1932–1933 років геноцидом Українського народу, а також обов‘язковим кроком Української держави в рамках виконання своїх міжнародно-правових зобов‘язань.

Метою розслідування кримінальної справи за фактом Голодомору 1932–1933 років в Україні є з’ясування всіх обставин трагедії Голодомору в Україні у 1932—1933 рр., встановлення механізмів, створених і використаних сталінським тоталітарним режимом для геноцидного винищення української нації, а також ролі конкретних осіб, що належали до вищого партійно-державного керівництва на рівні СРСР та УСРР.

Порушення кримінальної справи.

Необхідною умовою для порушення кримінальної справи є наявність законних приводів і підстав. Стаття 94 Кримінально-процесуального Кодексу України (КПКУ) передбачає серед приводів порушення кримінальної справи, зокрема, заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян, повідомлення, опубліковані в пресі, безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Статті 4 КПКУ передбачає, що зокрема, орган дізнання і слідчий зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину. На СБУ покладено обов’язок «виявляти, припиняти та розкривати  злочини,  розслідування яких  віднесено  законодавством  до  компетенції  СБУ; проводити дізнання і слідство у цих справах» (п. 3 статті 24 Закону України «Про Службу безпеки України»). Стаття 112 КПКУ покладає обов’язок розслідувати злочин геноциду на СБУ.

До СБУ зверталися з вимогою про порушення кримінальної справи голова Українського інституту національної пам’яті Ігоря Юхновського, народні депутати Г. Омельченко, О. Чорноволенко, голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні Л. Лук’яненко, голова товариства «Меморіал» ім. В.Стуса Роман Круцик, а також надходили заяви інших громадян України з вимогами провести розслідування обставин вбивства голодом мільйонів людей в Україні у 1932-1933 роках.

Приводом та підставами для порушення СБУ кримінальної справи за фактом Голодомору 1932–1933 років в Україні можна вважати і накопичену масу архівних документів щодо подій Голодомору 1932—1933 років в Україні; результати слухань у 2002 р. у Верховній Раді України присвячені 70-м роковинам трагедії, під час яких і в документах яких Голодомор на офіційному рівні визнано геноцидом; прийнятий Верховною Радою України 28 листопада 2006 р. Закон України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», який визнає Голодомор геноцидом; ухвалення 16 травня 2008 року на чотирнадцятому пленарному засіданні Національною Комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права Висновку щодо правового визначення Голодомору 1932–1933 років в Україні як геноциду українського народу по відношенню до визначення, сформульованого у «Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» 1948 року (Конвенція про геноцид); інформацію опубліковану у Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні у 18 томах, в яких містяться як документи, так і численні свідчення тисяч людей з усіх постраждалих від Голодомору регіонів України.

Таким чином, відкриваючи кримінальну справу, СБУ керувалась нормами національного законодавства і отримавши чисельні «заяви громадськості» зобов’язана була винести постанову про порушення кримінальної справи за фактом вчинення геноциду проти українського народу у 1932-33 роках (стаття 98 КПКУ).

Досудове слідство

Порушення кримінальної справи СБУ є першою стадією у кримінальному процесі. Після порушення кримінальної справи СБУ починає досудове слідство. На цьому етапі здійснюється повне і всебічне дослідження всіх обставин, що складають предмет доказування у кримінальній справі.

Таким чином, досудове розслідування у справі з Голодомором надає можливість в рамках кримінально-процесуального закону зібрати, дослідити, оцінити, перевірити та використати докази для розкриття злочину геноциду, а також встановити об’єктивну істину.

Загальне положення ст. 212 КПКУ визначає, що досудове слідство закінчується винесенням слідчим одного з трьох можливих рішень: (1) обвинувального висновку; (2) постановою про закриття кримінальної справи; (3) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Очевидно, що СБУ після досудового розслідування кримінальної справи порушеної за фактом вчинення геноциду під час Голодомору 1932-1933 років, повинна або скласти обвинувальний висновок з подальшим направленням справи до суду або прийняти іншу постанову про закриття справи або реабілітувати неправильно засуджених.

Слідчий закінчує досудове слідство кримінальної справи складанням обвинувального висновку тоді, коли він дослідив всі обставини справи, зібрав докази, що переконують його у винності обвинуваченого у вчиненні злочину і пересвідчився у відсутності обставин, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПКУ) і направляє справу до відповідного суду.

Частина перша статті 442 ККУ, за якою було порушено кримінальну справу, визначає геноцид як «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу».

Коментар до цієї статті визначає об’єктом геноциду безпеку існування національних, етнічних, расових та релігійних груп. З об’єктивної сторони злочин проявляється в суспільно небезпечних діях або бездіяльності. Формами їх є зокрема позбавлення життя членів національної, етнічної, расової чи релігійної групи, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження. Суб’єкт злочину є загальний, тобто це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого наступає кримінальна відповідальність.  Суб’єктивна сторона полягає у вині у вигляді прямого умислу. Метою геноциду є повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи.

Тут варто відзначити, що Конвенція про геноцид, яка лежить в основі українського національного законодавства щодо геноциду, визначає цей злочин як: дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

а) убивство членів такої групи;

b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи;

c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення;

d) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;

e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».

Ключовим елементом, необхідним для встановлення складу злочину геноциду відповідно до Конвенції 1948 року про геноцид, є докази того, що заборонений акт був вчинений з конкретним наміром (dolus specialis), а саме – знищення членів захищеної групи виключно через їхній зв’язок з цією групою. Намір, як елемент складу злочину, не вимагає жодних доказів мотиву з боку злочинної сторони, а також існування попереднього умислу.[1] Водночас, сторона, яка стверджує існування геноциду, повинна довести намір за допомогою «повністю переконливих»[2] доказів. Такий елемент наміру був у діях влади СРСР, яка організувала Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, і це вже доведено дослідниками документально.[3]

Потенційні суб’єкти злочину геноциду

Суб’єкт злочину є необхідним елементом складу злочину. Кримінальний закон передбачає сукупність передбачених об’єктивних і суб’єктивних ознак, що визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.

Питання про суб’єкта злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділу IV Загальної частини КК: «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)». Частина 1 ст. 18 визначає, що «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку. Передусім суб’єктом злочину може бути фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства.

Держава як суб’єкт злочину геноциду

На перший погляд положення національного кримінального законодавства, що лише громадяни України, іноземці й особи без громадянства є суб’єктами злочину, може видаватися конфліктним з положеннями міжнародного права, за яким держава може нести міжнародну відповідальність. Тут варто зазначити, що стаття 3 ККУ встановлює, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Стаття 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. А стаття 19 Закону України про міжнародні договори України встановлює, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Положення про міжнародну відповідальність держави відноситься до норм і принципів міжнародного права. Питання відповідальності держави неодноразово піднімалися в рамках міжнародного правосуддя. Міжнародний суд виніс ряд важливих рішень щодо відповідальності держави. До таких рішень зокрема відносяться справа про фабрику в м. Хожуве[4], справа щодо протоки Корфу[5],  справа щодо Нікарагуа[6], та інші. Тут варто відзначити, що у 1928 р. у рішенні у справі про фабрику в м. Хожуве Постійна палата міжнародного правосуддя кваліфікувала принцип відповідальності як один «із принципів міжнародного права і, більше того, загального поняття права».[7]

Хоча Конвенція про геноцид, яка складає частину національного законодавства, не містить окремих положень, що  передбачають відповідальність держави[8] за таке міжнародно-протиправне діяння як геноцид, тим не менше 26 лютого 2007 року Міжнародний Суд у Гаазі у справі Боснії і Герцеговини проти Сербії і Чорногорії дійшов висновку, що держава може бути притягнута до відповідальності за акти геноциду. Так, у справі Боснії і Герцеговини проти Сербії і Чорногорії, Міжнародний Суд встановив, що «події, які відбулися у Сребрениці мають бути кваліфіковані як геноцид, Сербія порушила свої зобов’язання щодо запобігання злочину геноциду».[9] Міжнародний Суд не визнав відповідальність Сербії за дії тих, хто безпосередньо вчиняли акти геноциду у Сребрениці, тим не менше, Суд встановив, що «зобов’язання держави запобігати геноциду відповідно до статті І Конвенції обов’язково передбачає заборону щодо вчинення актів геноциду самою державою, а тому, якщо орган держави або будь-яка особа чи група, чиї дії можуть бути приписані державі, вчиняє акт геноциду або пов’язаний акт, перелічений у статті ІІІ Конвенції, це тягне за собою відповідальність держави».[10] Нещодавно розроблена концепція в міжнародних відносинах «відповідальність захистити» (responsibility to protect/R2P)[11] доповнює це рішення Суду. Ця нова концепція полягає в тому, що держава може бути визнана відповідальною за міжнародним правом у разі, якщо вона не захистила своє населення від геноциду, масових убивств та інших злочинів проти людяності. Таким чином, держава може нести відповідальність за порушення покладеного на нею обов’язку запобігати геноциду і може понести матеріальну відповідальність, що полягає у компенсації.

Також, варто відзначити, що строк давності до актів геноциду не застосовується. Конвенція 1968 року про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, проаналізована у сукупності із нормами jus cogens (міжнародного загального права), що передбачають заборону геноциду, дає змогу повністю скасувати той аргумент, що акти геноциду, вчинені до прийняття цієї Конвенції, не підлягають кримінальному переслідуванню. Конвенція про строк давності усуває будь-які можливі внутрішні законодавчі обмеження щодо переслідування осіб, звинувачених у вчинені актів геноциду. [12] Аналогічний документ, Європейська Конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства і воєнних злочинів, був прийнятий Радою Європи у 1974 році у Стразбурзі.

Фізична особа як суб’єкт злочину геноциду

Якщо в контексті Голодомору суб’єктом злочину геноциду вважати Й.В.Сталіна та його прибічників, які ймовірно на даний момент вже є померлими, то виходить, що один з елементів складу злочину відсутній і тому кримінальна справа може підлягати закриттю. Тут варто нагадати, що відповідно до обговорених вище положень міжнародного права, яке є частиною національного законодавства, контроль за діями, що мали місце під час Голодомору 1932-1933 покладається на державу.

В той же час, кримінальне законодавство передбачає порушення кримінальної справи щодо померлого лише з метою його реабілітації.

Продовження розслідування для реабілітації померлого може бути здійснено за клопотанням його родичів, громадських організацій, зацікавлених осіб.

Постає питання хто може бути реабілітованим у справі з Голодомором 1932-1933 років.

Реабілітованою може бути особа, яка підлягала притягненню до кримінальної відповідальності. Наприклад, такою може бути особа, репресована у ході здійснення цього злочину, за спротив владі та спроби самодопомоги чи полегшення долі інших голодуючих.

Висновки

В Україні тривалий час здійснюється комплекс заходів як на міжнародному, так і на національному рівні, спрямованих на визнання Голодомору 1932–1933 років як геноциду українського народу. Порушення СБУ кримінальної справи за фактом геноциду під час Голодомору 1932-1933 років є логічним завершенням проходження всіх стадій, визначених законом, для створення належної правової основи для визнання Голодомору 1932-1933 років як геноциду українського народу на міжнародному рівні.

Як слідує з аналізу наданому в цій статті, СБУ порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду у повній відповідності до вимог кримінального законодавства України. На разі СБУ як слідчий орган здійснює досудове розслідування справи. В той же час, без визначення суб’єкту злочину судовий розгляд цієї справи може бути поставлений під сумнів через відсутність складу злочину. Як визначено Міжнародним Судом в Гаазі держава несе відповідальність за порушення зобов’язання захищати своє населення від актів геноциду. А також лише в процесі судового розгляду справи може бути реабілітовано померлих осіб, які чинили опір радянській владі у скоєні злочину геноциду і за це були засуджені.

Більше того, важливість проведення кримінального процесу за фактом Голодомору в Україні 1932–1933 років полягає в необхідності вичерпання всіх внутрішніх засобів, передбачених національним законодавством з метою офіційної оцінки (кваліфікації) державою у відповідних процесуальних документах судових та слідчих органів подій, що мали місце в Україні у 1932–1933 роках.

Зокрема, така кваліфікація може бути надана судом в рамках статті 23-2 КПК згідно з якою  суд  зобов’язаний за наявності підстав винести окрему ухвалу (постанову), щоб звернути увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені у справі факти порушення закону, причини й умови, що сприяли вчиненню злочину і зумовлюють вжиття відповідних заходів, а також на деякі інші обставини. Кримінально-процесуальне законодавство, визначаючи повноваження суду як носія судової влади, встановлює, що суд, крім виконання функцій,  пов’язаних із безпосереднім вирішенням судових справ, уповноважений виносити окремі ухвали (постанови), які мають бути ефективним засобом дотримання законності,  забезпечення судом захисту прав і свобод людини.[13]

При цьому, строки давності до злочинів проти людства, яким є геноцид, не застосовуються. Поширення положень Конвенції про геноцид на події в Україні 1932-1933 років,  а також незастосування строків давності до злочину геноциду підтверджується і висновком Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. [14]

Окрім правового обов’язку дослідити всі обставини геноциду під час Голодомору 1932-1933 років в Україні, Законом України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» покладено загальний моральний обов’язок перед минулими та наступними поколіннями українців відновити історичну справедливість, утвердити в суспільстві нетерпимість до будь-яких проявів насильства.

Здійснюване в Україні розслідування є необхідним не лише для встановлення історичної правди, вшанування пам’яті мільйонів заморених голодом людей, а й для усвідомлення наслідків трагедії та відвернення подібних трагедій у майбутньому шляхом засудження злочинної ідеології, втілення якої у практику було неминуче пов’язане із застосуванням насильницьких методів.

Минуле має цікаву звичку повертатися знову і знову до тих пір, поки уряд-наступник не почне усвідомлювати і виправляти помилки минулого шляхом належних дій.

Довідка «ПЛ»: Богдан А. Футей є суддею Федерального суду претензій США і був призначений на посаду Президентом Рональдом Рейганом у травні 1987 року. Починаючи з 1991 року,  суддя Футей є активним учасником різних програм з верховенства права і демократизації в Україні. Він був радником Робочої групи з питань розробки Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Суддя Футей є професором Українського Вільного Університету у Мюнхені і читає лекції на юридичному факультеті Києво-Могилянської Акад

[1] «Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: Справедливість у судах», Богдан Футей, матеріали Конференції, присвяченій Голодомору, 25-26 вересня 2008 року, Київ Україна

[2] Застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії): Резюме Рішення Суду від 26 лютого 2007 року, № 2007/2, стор. 11 //www.icj-cij.org

[3] «Проблема визначення злочину геноциду в міжнародному праві та його застосування до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні», Антонович М.М., Наукові записки. Том 77. Юридичні науки, стор.63

[4] Factory at Chorzow (Indemnity) case (1928), Series A, No 17.

[5] Corfu Channel (United Kingdom v Albania) case, ICJ Reports, 1949, p.4.

[6] Military and Paramilitary Activities in and Against Nicaragua (Nicaragua v United States) case, ICJ Reports, 1986, p.14.

[7] РСП. Ser. A. No 17 (1928) p.29.

[8] Міжнародний Суд. Прес-реліз № 2007/8 від 26 лютого 2007 року

[9] «Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: Справедливість у судах», Богдан Футей, матеріали Конференції, присвяченій Голодомору, 25-26 вересня 2008 року, Київ Україна

[10] Там само

[11] http://www.responsibilitytoprotect.org/

[12] «Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: Справедливість у судах», Богдан Футей, матеріали Конференції, присвяченій Голодомору, 25-26 вересня 2008 року, Київ Україна

[13] Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику винесення судами окремих ухвал (постанов) у кримінальних справах» №3 від 28.03.2008

[14] Висновок Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права щодо правового визначення Голодомору 1932-1933 років в Україні як геноциду українського народу по відношенню до визначення, сформульованого у Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року, ухваленого на чотирнадцятому пленарному засіданні Комісії у м. Київб 16 травня 2008 року.

Дисиденти і час

05.09.2009 | Євген Солонина
джерело: www.radiosvoboda.org

Тіні забутих репресій

   

4 вересня виповнилося 44 роки від акції протесту проти арештів української інтелігенції, яка відбулася на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків», у київському кінотеатрі «Україна». У п’ятницю, у цьому ж кінотеатрі відбувся вечір пам’яті, присвячений тим подіям. У ньому взяли участь відомі громадські й культурні діячі: і учасники акції протесту, і постраждалі від арештів.

На початку 1960-х про Україну у світі практично не згадували. Інформацію про те, що відбувається на українських теренах з різних причин відмовлялися публікувати провідні засоби масової інформації. Інформаційну блокаду прорвав фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Проте за іронією долі Україна його побачили на рік пізніше, ніж решта світу. А поки фільм про Україну дивилися європейські та американські глядачі, на берегах Дніпра тривали арешти української інтелігенції.
Обговорення фільму перетворилося на акцію протесту
За так звану «антирадянську агітацію» сіли за ґрати літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, письменник Михайло Масютко, модельєр Ярослава Менкуш та інші. Їхні імена під час прем’єрного показу фільму «Тіні забутих предків» назвав громадський та культурний діяч Іван Дзюба, пригадує свідок тих подій, шістдесятник і колишній політв’язень Олесь Сергієнко.
«Дзюба сказав: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». Хтось із залу, з гебістів, кричить, що, мовляв, давно пора. Директор кінотеатру, Федір Брайченко, розгубився, а тоді штовхнув Дзюбу від мікрофона. Той мало не впав, але випростався і продовжив перелік прізвищ»,– розповідає Олесь Сергієнко.

Очевидці кажуть, що спочатку прем’єра фільму виглядала як апофеоз офіційної радянської культури. Але після виступу Івана Дзюби обговорення фільму вийшло з-під контролю. До стихійної акції протесту долучилися тоді ще маловідомі В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус. Підтримав її й режисер фільму Сергій Параджанов, згадує Олесь Сергієнко.
«Підлив масла у вогонь, в наш національний вогонь, і Сергій Параджанов. Він сказав: «Я довго чинив опір перекладу українського тексту фільму  російською мовою. Оскільки вважаю цей текст невід’ємною частиною художньої тканини фільму».
Нищення шістдесятників стало початком політичної боротьби за незалежність
Письменник Іван Драч тоді проходив практику у знімальній групі Параджанова. Виконував доручення режисера, тому на прем’єру прийшов із запізненням. І побачив, що кінотеатр оточили працівники КДБ, неначе в ньому засіли терористи. «Кінотеатр оточили люди в цивільному. Керував начальник ідеологічного відділу Києва Леонід Калаш. Пізніше саме він очолив кампанію проти роману «Собор» Олеся Гончара». За словами Івана Драча, спецслужби очікували якихось заворушень і мали намір відповідно скоригувати свою діяльність: чи продовжувати таємні арешти, чи призупинити їх. Але такого вони побачити не сподівалися. Після фільму «кедебісти» бігали уздовж рядів, щоб запам’ятати, хто підтримав виступ дисидентів.
Саме тоді рух громадянського і культурного опору радянській системі став переростати у рух політичний. І його нові лідери, такі як В’ячеслав Чорновіл, вже мали бачення майбутнього України, говорить організатор вечора пам’яті, голова Молодого Народного Руху України Іван Крулько. «Той етап став знаковим. Від того часу починає відлік епоха шістдесятників, того руху, який довів, що Україна буде боротися, і врешті виборе свою незалежність».
Багато учасників тих подій, зокрема Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл, пізніше були ув’язнені за антирадянську агітацію. Кримінальну справу порушили навіть проти Сергія Параджанова, здавалося б, культового радянського режисера. Проте стихійна акція протесту в київському кінотеатрі «Україна» мала незворотні наслідки. Вона стала зразком у боротьбі українства за свої права, який не раз згадували ті, хто пізніше проголошував відновлення української незалежності.

Вісті з пострадянських країн

10.09.2009
джерело: www.zaprava.ru

РФ: 10 лет взрывам — 10 лет казенной дезинформации

   

Заявление

Трагические события сентября 1999 года в Буйнакске, Москве и Волгодонске, связанные с открытым террором, жертвами которого стали сотни мирных граждан, положили начало новому этапу в жизни нашей страны в условиях непрекращающейся террористической угрозы. До этого Россия не переживала столь масштабные акты терроризма.

Сентябрьские теракты стали чуть ли не поводом для начала второй Чеченской войны. Развитие событий, связанных с ней, создало условия для фактического прихода к власти в России силовой олигархии и для сворачивания многих гражданских и политических свобод, отступления от демократических основ конституционного строя.

Насилие в Чечне, как и предупреждали правозащитники, в итоге расползается на весь кавказский регион, привело к радикализации и религиозной самоидентификации вооруженного сопротивления федеральным и местным властям.

«Управляемая» демократия перечеркнула большинство политических и правовых реформ конца восьмидесятых-девяностых годов, создала режим, в условиях которого невозможен ни равноправный диалог гражданского общества с властью, ни раскрытие подлинной правды о событиях осени 99-го, а также о других ужасающих трагедиях - «Норд-Оста» и Беслана. Многие журналисты и общественные деятели, которые занимались терактами, а также массовым нарушениям прав человека в республиках Северного Кавказа - были убиты. В том числе: Сергей Юшенков, Юрий Щекочихин, Анна Политковская, Александр Литвиненко, Магомед Евлоев, Станислав Маркелов, Наталья Эстемирова.

Адвокат потерпевших от московских взрывов Михаил Трепашкин был арестован в октябре 2003 года по откровенно сфабрикованному обвинению - буквально накануне процесса над виновными в сентябрьских терактах.

К сожалению, московская общественность не проявила такого пристального внимания к расследованию взрывов в Москве, как это было сделано при расследовании событий в Беслане, когда под давлением родственников пострадавших власти были вынуждены провести парламентское расследование событий 1-3 сентября 2004 года и пошли на открытое судебное разбирательство, вскрывшее неприглядность действий властей.

В Московского городском суде процесс по делу о взрывах в сентябре 99-го удалось провести в закрытом режиме, потерпевшим и их представителям не удалось оказать на его ведение почти никакого влияния. Поэтому далеко не все очевидцы, видевшие обвиняемых в осуществлении терактов в Москве, не были допрошены судом в качестве свидетелей.

И потом потерпевшие «норд-остовцы», требовавшие установить отвтетственность государства за применение спецсредств, недостатки и халатность при спасении заложников, не смогли опереться на поддержку широкой общественности.

Тайна, окружившая теракты 1999-го и последующих лет, нагромождения официальной пропаганды и лжи, и, особенно, зловещие «учения» в Рязани в значительной степени способствовали трудно опровергаемым версиям о роли спецслужб в этих событиях.

Рассеять существующие сомнения и даже обвинения в причастности (прямой или косвенной) к наиболее нашумевшим терактам, власти не смогли. Это не только серьезно подорвало престиж российской государственности, но самое главное — оказало и оказывает растущее деморализующее воздействие на наше общество, не устраняя страх и недоверие к властям.

За прошедшие 10 лет не удалось найти ответы, на вопросы, имеющие существенное значение для того, чтобы понять подоплеку взрывов в Москве и Волгодонске. Так, не получила правовой и политической оценки достоверная информация о «заигрывании» с террористическими группами и даже инфильтрации в них работников спецслужб – характерен пример так называемой «лазанской» группировки, возглавляемой убитым позднее агентом ФСБ Максом Лозовским чья причастность к организации терактов в Москве в конце 1994 года была доказана в судебном порядке. А на процессе над исполнителями взрывов 1999-го года не были исследованы все обстоятельства создания преступной группы, подготовки к терактам, важных деталей их проведения и экспертизы использованных взрывчатых веществ.

Самые неправдоподобные ответы давались в связи с т.н. плановыми учениями в Рязани, когда от руководителей МВД и ФСБ исходили взаимно противоречащие версии событий, не отрицавшие причастности к теракту 23 сентября 1999-го сотрудников ФСБ из Москвы. Напомним. что все это происходило накануне того, как федеральная авиация бомбила Грозный, а на следующий день были произнесен знаменитый призыв «мочить в сортире».

Считаем. что пока российское граждане не будут настойчиво добиваться от властей правды о событиях такого рода и не станут совместно и эффективно защищать свои элементарные права — мы обречены на новые жертвы кровавых преступлений и примитивной пропаганды, на взаимную ненависть и неоправданные подозрения.

 

Сергей Ковалев, председатель Общественной комиссии по расследованию обстоятельств взрывов домов в Москве, Волгодонске и проведения учений в Рязани в сентябре 1999 года

Валентин Гефтер, директор Института прав человека, член Общественной комиссии

 Лев Пономарев, исполнительный директор Общероссийское движение «За права человека» член Общественой комиссии

Лев Левинсон, эксперт Института прав человека,

ответственный секретарь Общественной комиссии

Михаил Трепашкин, адвокат, эксперт Общественной комиссии

Нина Катерли, писатель, член Союза писателей Москвы и ПЕн-клуба

Андрей Пионтковский, писатель

Эрнст Чёрный, ответственный секретарь Общественного комитета в защиту ученых

Сергей Давидис, Союз солидарности с политзаключенными

Юрий Самодуров, куратор выставочных проектов

Сергей Сорокин, Движение против насилия

Михаил Кригер, Татьяна Монахова, Андрей Налётов, Комитет антивоенных действий

Бюлетень "Права Людини", 2009, №25

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори