пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200926
№26
2009

Бюлетень "Права Людини"

Вибори

21.09.2009
джерело: www.cvu.org.ua

Можливі загрози проведенню прозорих і демократичних виборів

   

Звіт Комітету виборців України за підсумками моніторингу підготовки до виборів Президента України

            Комітет виборців України – всеукраїнська громадська організація, яка вже п‘ятнадцять років здійснює комплексний моніторинг виборчих кампаній в Україні на предмет дотримання учасниками виборчого процесу українського законодавства та міжнародних стандартів демократичних виборів. У серпні та першій половині вересня КВУ провів аналіз нормативно-правової бази щодо проведення виборів та розпочав моніторинг підготовки до виборів у всіх регіонах України.

 Попередні висновки КВУ за підсумком спостереження за підготовкою виборів Президента України:

1. КВУ вважає, що прийняті Верховною Радою України зміни до Закону про вибори Президента України та інших законів, що стосуються президентських виборів, містять загрози проведенню прозорих і демократичних виборів. В першу чергу це стосується:

  • обмеження виборчих прав громадян;
  • створення механізмів фальсифікацій через можливість включати виборців у списки в день голосування;
  • обмеження контролю за виборчим процесом з боку громадськості;
  • фактичне унеможливлення оскарження правопорушень та результатів виборів.

 2. КВУ відмічає інші можливі загрози проведенню виборів:

  • визнання Конституційним Судом окремих положень Закону про вибори Президента України неконституційними після того, як вони будуть застосовані;
  • неприйняття Держаного бюджету України на 2010 рік, що означатиме відсутність фінансування проведення голосування 17 січня;
  • нелегітимність рішень Центральної виборчої комісії через участь у засіданнях члена ЦВК Анатолія Писаренка, який досяг пенсійного віку.

 3. КВУ констатує, що в Україні фактично розпочалася передвиборча кампанія, але оскільки норми Закону про вибори Президента України ще не почали діяти, то проведення цієї кампанії нічим не регламентується і не містить необхідних обмежень. А це, в свою чергу, обмежує рівність можливостей майбутніх кандидатів в Президенти.

 

4. Головні потенційні кандидати в президенти вже сформували мережу виборчих штабів, які функціонують в режимі виборчої кампанії з відповідним кадровим та фінансовим забезпеченням. Однак процес формування виборчих штабів часто супроводжувався внутрішніми конфліктами та скандалами, які носили як прихований так і публічний характер. Особливо це стосувалося політичних команд Віктора Януковича, Юлії Тимошенко, Арсенія Яценюка.

 

5. Агітаційна кампанія протягом серпня-вересня було зосереджена в основному на розміщенні зовнішньої реклами та розміщені «замовних» матеріалів у центральних та регіональних ЗМІ. Лише штаб Арсенія Яценюка розгорнув мережу «польових» агітаторів. В той же час КВУ наголошує на непрозорості фінансування цих рекламних кампаній.

 

6. Більшість потенційних кандидатів протягом останнього місяця здійснювали візити в регоніни. Однак, ті кандидати, які займають державні посади (Володимир Литивн, Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко) представляли це, як «робочі поїздки». В той же час кандидати, які є народними депутатами України (Інна Богословська, Віктор Янукович, Арсеній Яценюк) часто відвідували регіони у дні, коли відбувалися пленарні засідання ВРУ.

 

7. Також виборчі штаби розпочали набір людей для роботи у виборчих комісіях. У зв‘язку з економічною кризою охочих працювати у виборчих комісіях є достатня кількість, однак потенційною небезпекою є недостатня кваліфікація цих осіб. З урахуванням скорочення термінів проведення організації виборчої кампанії та нових положень Закону про вибори Президента існує небезпека низької якості роботи виборчих комісій.

 

8. Процес первинного уточнення Єдиного державного реєстру виборців показав суттєві недоліки сформованої бази данних. За різними оцінками ступінь неточностей в реєстрі складає від 10 до 30 відсотків. За попередньою інформацією можливістю перевірити свої данні в реєстрі скористалися не більше 2% виборців. Однак, норма в Законі про вибори Президента щодо можливості включати в списки виборців в день голосування, нівелює саму ідею створення Єдиного державного реєстру, як досконалої бази даних українських виборців.

 

За підсумками моніторингу КВУ рекомендує:

 

1. Верховній Раді України, не чекаючи рішення Конституційного суду Україні, виправити суперечливі норми в законодавстві про президентські вибори і зробити це ще до початку виборчої кампанії;

 

2. Верховній Раді України здійснити необхідну ротацію членів Центральної виборчої комісії, щоб ніхто не поставив під сумнів легітимність цього органу;

 

3. Верховній Раді України прийняти Державний бюджет на 2010 рік з забезпеченням фінансування проведення виборів Президента України.

 

4. Кандидатам в президента України оприлюднити свої витрати на політичну рекламу з зазначенням джерел надходжень.

 

Діяльність виборчих штабів та агітація.

 

Станом на середину вересня практично була розгорнута мережа штабів у Віктора Януковича, Юлії Тимошенко, Володимира Литвина, Петра Симоненка, Арсенія Яценюка та Олега Тягнибока. В більшості областей штаби діють на базі осередків політичних сил, що підтримують цих кандидатів. Лише в Арсенія Яценюка окрім офіційних осередків «Фронту змін» діє мережа технологічних штабів.

Мережа штабів Віктора Ющенка, Анатолія Гриценка, Сергія Тігіпка, Інни Богословської знаходиться на етапі формування.

У виборчих штабах працюють переважно місцеві функціонери, хоча іноді їх діяльність підсилюється фахівцями з Києва або інших обласних центрів.

Нерідко процес формування штабів супроводжувався внутрішніми конфліктами, які несили як прихований так і публічний характер. Основними причинами таких непорозумінь була боротьба за сери впливу, розподіл виборчих бюджетів та можливість підтримки на майбутніх місцевих виборах.

Основна робота виборчих штабів протягом звітного періоду полягала у організаційній діяльності, розміщенні зовнішньої реклами, розміщенням «замовних» матеріалів у ЗМІ, організації візиту лідера, «рекрутуванні» членів виборчих комісій.

По всій Україні широко розповсюджені бігборди, що рекламують Арсенія Яценюка, Віктора Януковича, Юлію Тимошенко та Сергія Тігіпка. На порядок менше зовнішньої реклами у Олега Тягнибока, Володимира Литвина, Інни Богословської.

В деяких областях почала з‘являтися реклама, яку можна кваліфікувати, як «чорний піар»:

  • У Кіровограді та Львові з’явилися бігборди із антирекламою, спрямованою проти А. Яценюка . Зображення виконано в тонах і з елементами офіційної реклами, але замість напису «Арсеній» великими літерами написано «ОНАНІЙ» і меншими-«вимагаю обирати президента з 25 років».
  • В Одесі масово розміщуються плакати з чорним піаром проти Юлії Тимошенко. На плакатах виконаних в стилістиці агітаційної кампанії Тимошенко розміщено надписи: „Вона – цяця, а вони – кака”, „Вона працює – армія в занепаді”, „Вона працює-цукор дорожчає” і т.п.

 

У переважній більшості випадків зовнішню рекламу замовляють не місцеві штаби. Місцеві рекламні оператори виступають як підрядчики столичних рекламних агенцій. Окремі рекламні площі вже оплачені до січня 2010 року.

Окрім зовнішньої реклами реалізуються інші виборчі проекти:

  • Партія Регіонів в межах акції «Почую кожного» по всій Україні активізувала діяльність громадських приймалень;
  • БЮТ регулярно проводить онлайн-конференції «Уроки правди. Хто заважає уряду працювати?» 
  • Виборчий штаб Арсенія Яценюка на постійній основі підтримує мережу наметових агітаційних пунктів. В окремих містах у штабу Яценюка виникали проблеми з місцевою владою, оскільки намети розміщувалися без відповідних дозволів. За інформацією з різних міст, агітатори, які працюють в наметах отримують від 60 до 100 гривень за 8-годинний робочий день. Однак до агітаторів висуваються дуже жорсткі вимоги та здійснюється постійний контроль з накладанням штрафів.
  • В вересні також почали розгортати свої мережі наметів штаби Петра Симоненка і Олега Тягнибока.

 

Більшість штабів розпочали процес формування баз даних членів виборчих комісій. Так штаб Юлії Тимошенко планує залучити 5 чоловік для роботи на кожній дільниці, штаб Арсенія Яценюка – 3 чоловіка (в той час, як Закон не дозволяє одному кандидату делегувати в комісії більше 2 своїх представників).

Однак при наборі членів ДВК штаби стикнулися з певними труднощами. Члени комісій, які мають значний досвід роботи неохоче погоджуються працювати в комісіях, оскільки з багатьма з них ще не розрахувалися за попередні вибори. Вони вимагають випалити певної суми авансом.

В той же час через економічну кризу існує  значна кількість охочих працювати в комісіях, однак ці люди не мають відповідного досвіду і кваліфікації, що може позначитись на я кості роботи виборчих комісій.

 

Формування та первинне уточнення єдиного реєстру виборців.

 

15 вересня закінчився процес первинного уточнення реєстру виборців самими виборцями. КВУ не зафіксував активності виборців щодо уточнення. І хоч у великих містах біля органів ведення реєстру іноді виникали черги, а вдень до одного такого органу зверталося до 50 чоловік, в цілому по Україні скористалися можливістю уточнення не більше 2% виборців. Жителі сіл фактично проігнорували цей процес, оскільки не мали фізичної можливості дістатися до районних центрів.

За оцінками КВУ до 20% виборців взагалі не отримали листівок про можливість уточнення реєстру виборців або отримали його зі значним запізненням. Як правило, траплялося з вини «Укрпошти».

Первинне уточнення реєстру виборців виявило низьку якість реєстру. За різними оцінками ступінь неточностей в реєстрі складає від 10 до 30 відсотків. Лише деякі приклади:

 

  • В реєстрі Луганської області 1845 тис. виборців. Станом на 16 вересня до відділів реєстру звернулося 19100 виборців. Тобто перевірку пройшли 1% виборців. З них Луганськ – 7550, Сєвєродонецьк – 1800. Ці цифри не є остаточними, оскільки у відділах є ще багато неопрацьованих заяв. Розподіл звернень: відсутність у реєстрі – 1450, помилка у виборчий адресі – 1200, помилка у місці народження – 11000.  За нерепрезентативними даними Інтернет-опитування по області не отримали повідомлення – до 25% виборців. В основному, з вини Укрпошти. Наприклад, у Біловодську виявили 1000 повідомлень, адресованих в Алчевськ. Близько 300 біловодських повідомлень потрапили в Мілове. З отриманих повідомлень цілком правильні - трохи більше 50%. 70% помилок – в адресі народження.
  • В відділах ведення реєстру виборців Одеської області спостерігалися масові черги. Більшість неточностей в даті та місці народження. Велика кількість „мертвих душ”. Так, в одному з приватних будинків в м. Одеса по вулиці Кліменка, було внесено 3 з 9 мешканців, причому третій ніколи не жив в цьому домі. Одеситка Лілія Федорівна повідомила КВУ, що в її оселі були внесені чоловік, який помер 28 років тому, дочка, яка 25 років живе в Росії і навіть не має громадянства, а сама вона чомусь була внесена як Марія. Під час перевірки дані не одразу вносяться, а людям, які себе вже перевірили приходять листі зі старими даними, тому виникають масові скандали.
  • В деяких будинках м. Рівне повідомлення про уточнення реєстру були розкидані в під’їзді. Окрім того в окремих будинках поштові скриньки дуже пошкоджені і помістити в них повідомлення просто неможливо. Секретарі сільських рад, на яких покладені обов’язки підготовки документів по уточненню, не завжди належним чином виконували цю функцію, так як мають і інші обв’язки, пов’язані з призовною кампанією, земельними питаннями, іншим. Інколи траплялися проблеми, пов’язані з низьким рівнем технічного забезпечення органів, що надають інформацію відділам ведення реєстру виборців. Зокрема, військова частина в м. Рівне, не маючи можливості записати інформацію періодичного поновлення на CD – диск, передали її на дискетці. Однак, орган ведення реєстру не має технічних можливостей зчитувати інформацію з такого носія. Це викликало певні утруднення та затримки. 
  • Як повідомила керівник одного з районних відділів ведення реєстру в Севастополі, тільки з 3 вересня ЦВК почала розсилати листи севастопольським виборцям. Міська державна адміністрація надала відділам реєстру список вулиць перекладених на українську мову. Але ті вулиці, які при перекладі кардинально змінюються в написі залишили без змін. Наприклад, вулиця “Советская” так і залишилась “Советской”, а не “Радянською”. Більшість заяв виборців стосуються вірного перекладу російської “и” на українську “і”.
  • У Франківському районі Львова виникли проблеми із формуванням та уточненням реєстру виборців, що призупинило процес у місті загалом. Труднощі виникли через те, що працівники Франківського району не виконували завдання частинами, як це робили у всіх інших районах міста, а чекали на повну інформацію від паспортних столів.
Свобода вираження поглядів

29.09.2009
джерело: www.helsinki.org.ua

Правозахисники оскаржили Ухвалу суду щодо антиреклами про Тимошенко

   

22 вересня 2009 р. Печерський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Вовк С.В. виніс ухвалу про забезпечення позову. Цією ухвалою Підлубному П.С. та іншим будь-яким фізичним та юридичним особам, незалежно від форми власності, заборонено розміщувати на біг-бордах, інших зовнішніх рекламних носіях, радіо та телебаченні, мережі інтернет, в електронних ЗМІ будь-яку недобросовісну рекламу відносно діяльності Ю. Тимошенко, а також будь-яку іншу недобросовісну соціальну рекламу та оприлюднювати її в будь-який спосіб до розгляду спору по суті.

Оскільки Ухвала суду стосувалася буд-якої особи, то будь-яка особа має право на оскарження цієї Ухвали.

Тому правозахисники оскаржили цю ухвалу до суду в апеляційному порядку.

Зокрема, УГСПЛ та адвокат Вячеслав Якубенко зазначили, що ця ухвала є незаконною та необгрунтованою й порушує їхні права. У апеляційній скарзі вони зазначають:

"1) Суд у даній справі вирішив питання про мої права та обов’язки, не залучивши мене до участі у справі.

Оскільки я є фізичною особою, то суд заборонив і мені розміщувати будь-яку недобросовісну рекламу відносно діяльності прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко.
Відповідно до ст. 311 п. 1 п.п. 4, рішення суду підлягає скасуванню, якщо суд вирішив питання про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі.

2)Висновки суду не відповідають матеріалам справи.

Як зазначено у п. 3 ст. 10 ЗУ «Про рекламу», рішення про визнання реклами недобросовісною приймають лише органи державної влади, зазначені у ст. 26 того ж закону.
Оскільки у справі відсутні висновки жодного із згаданих державних органів щодо недобросовісності реклами про Ю. Тимошенко, то суд не мав законних підстав для забезпечення позову.

3) Виносячи оскаржувану ухвалу, суд не врахував, що Ю.Тимошенко є публічною особою, тобто повинна бути відкритою для критики.

Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що публічні особи повинні бути готові до широкого критичного висвітлення своєї діяльності (напр., справа «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v Austria (1986) 8 EHRR 407). Нагадаємо, що Законом «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року» Україна визнала над собою юрисдикцію Європейського суду з прав людини по всіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. А За ст. 17 ЗУ „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди України застосовують при розгляді справ Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод і практику Суду як джерело права.

4) Суд першої інстанції не врахував, що Європейський Суд з прав людини вважає попередні заборони на поширення інформації (особливо у ЗМІ) крайнім заходом, який повинен застосовуватися лише у виняткових ситуаціях.

Зокрема, Європейський Суд зазначив: "небезпеки, приховані в попередніх обмеженнях, вимагають дуже обережного підходу з боку суду" («The Observer and Guardian v. the UK» (Spycatcher case). Judgement of 26 Nov. 1991).

Цей принцип не був дотриманий судом 1 інстанціїї, оскільки суд не дослідив, яким чином ненакладення заборони на поширення реклами може утруднити чи зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду. "

Правозахисники просять Апеляційний суд скасувати ухвалу Печерського районного суду Києва про забезпечення позову Києва у справі № 2-1800-1/09 від 22.09.2009 року.

Свобода мирних зібрань

22.09.2009
джерело: www.helsinki.org.ua

Правовий висновок УГСПЛ щодо законопроекту «Про порядок організації і проведення мирних заходів»

   

Правовий висновок Української Гельсінської спілки з прав людини щодо проекту закону № 2450 від 6 травня 2008 року «Про порядок організації і проведення мирних заходів»

Щодо історії законопроекту

Ще в 2006 році Міністерство юстиції, на виконання Указу Президента України щодо виконання зобов’язань України перед Радою Європи, розробило законопроект „Про порядок організації і проведення громадянами зборів, мітингів, походів, демонстрацій та пікетувань”, який був розміщений для громадського обговорення на сайті Мін’юсту в розділі „обговорюємо законопроекти”. До цього часу постійно обговорювалися різні редакції цього проекту, проте вони не розглядалися парламентом. Тоді УГСПЛ виступила зі значними зауваженнями до цього проекту й висунула альтернативний законопроект.

Після громадського обговорення обидва ці законопроекти були спрямовані до Венеціанської комісії Ради Європи для дачі висновку щодо їхньої відповідності міжнародним стандартам у сфері прав людини. У вересні 2006 року експерти Ради Європи відвідали Україну, де мали можливість обговорити основні положення цих проектів з представниками міністерства юстиції та правозахисних організацій. У результаті був підготовлений висновок[1] цих експертів зі значними зауваженнями до урядового законопроекту.

На основі цих висновків було прийнято рішення про об’єднання цих законопроектів в один. Була підготовлена одна редакція законопроекту, котра в подальшому постійно змінювалася.

Пізніше, протягом другої половини 2007 року початку 2008 року, розробка законопроекту тривала без залучення громадськості. До проекту було внесено велику кількість зауважень, що по суті змінили даний законопроект, незважаючи на рекомендації експертів Венеціанської комісії.

Несподівано для громадськості, без обговорення, цей законопроект у результаті був поданий до парламенту в травні 2008 року Кабінетом Міністрів України. Проте, як було зазначено, проект зазнав істотних змін, що не враховували висновок Венеціанської комісії Ради Європи та пропозицій УГСПЛ.

Мирні зібрання в демократичному суспільстві

Мирні зібрання, поряд зі свободою слова, думки, релігії та асоціацій, є фундаментальною основою демократичного суспільства. Ці інструменти відстоювання особами своїх прав і різноманітних інтересів забезпечують плюралізм думок та здійснення державного управління в інтересах громадськості. Без них існування демократичної системи управління не можлива, оскільки свобода мирно збиратися гарантує вільне формування та поширення ідей та інформації в суспільстві. Публічні мирні зібрання є засобом вираження, перш за все, для тих, хто має обмежений доступ до ЗМІ

Захист цих свобод від надмірного втручання держави гарантується Конституцією та низкою міжнародних конвенцій з прав людини.

Мирні зібрання за своє природою часто є неорганізованим виявом людьми своїх думок. Значною мірою спонтанність мирних зібрань диктується їхньою природою, оскільки більш організовані групи активно використовують також свободу слова та свободу асоціацій. Тобто, першою чергою свобода мирних зібрань дозволяє неорганізованим групам зорганізуватись на короткий строк для захисту свого конкретного інтересу. З огляду на таку природу походження, мирні зібрання часто позбавлені таких рис як структурованість та ієрархія.

В Європейській конвенції про захист прав людини не даремно вживається поняття «свобода мирних зібрань», а не «право на мирні зібрання», як це використано в законопроекті. І в цьому концептуальна відмінність розуміння цієї свободи цим проектом та Європейським судом з прав людини та іншими міжнародними інституціями. Гарантування свободи передбачає встановлення законом чіткого можливого обмеження цієї свободи з боку органів влади. При цьому дії влади повинні бути спрямовані на захист легітимних інтересів влади та захист прав інших осіб. Вони також мають бути «необхідними», а не бажаними чи доцільними, у демократичному суспільстві. Тобто, закон має визначати межу, за яку державне регулювання не може йти. Коли ж законодавець говорить про право – це означає, що держава встановлює це право з реалізацією за певною процедурою. Чи мовою цього проекту – закон установлює порядок. Свободу ж неможливо реалізувати за певною чіткою процедурою чи порядком, що зумовлюється природою цього явища. Проте це намагаються зробити автори цього законопроекту. У цьому фундаментальна відмінність у способі правового регулювання свободи та права: свободу слід регулювати негативним способом – окреслюючи межі, через які не можуть перейти органи влади, залишаючи інше на вільний розсуд осіб, а право – держава фактично визначає спосіб його реалізації (позитивний спосіб регулювання).

Таким чином, визначаючи порядок проведення мирних зібрань, законодавець не залишив простору для свободи вираження цієї особи.

Невідповідність правового регулювання природі та характеру мирних зібрань будуть зумовлювати невиконання цього закону та численні його порушення, оскільки мирні зібрання просто не можуть відбуватися по іншому.

Сфера дії закону

Не відповідає міжнародним стандартам звуження дії закону й не поширення його дії на:

-  релігійні обряди і церемонії у випадках, передбачених Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації”: Європейський суд визначає, що релігійні об’єднання мають право сповідувати релігію з урахуванням положень статті 11 Європейської конвенції, тобто з усіма гарантіями свободи мирних зібрань;

-  мирні заходи з метою відпочинку, громадські розважальні заходи, спортивні змагання, весільні процесії, народні свята, похорони: заходи комерційного характеру є так само сферою свободи мирних зібрань, хоча межі обмеження цих заходів можуть бути ширшими, про що вказував і Європейський суд, оскільки вони мають менше значення для функціонування демократичної системи.

Мова йде про те, що це люди вирішують для чого їм збиратися. А тому не можна обмежувати свободу мирних зібрань лише політичними чи соціальними зібраннями. Проте політичні та соціальні зібрання матимуть більший ступінь захисту, оскільки мають більше значення в демократичному суспільстві, а отже, підстави для їхнього обмеження мають тлумачитися надзвичайно вузько та прискіпливо.

Ні Конституція України, ні жодна міжнародна угода не містять обмежень щодо типу інтересів, для реалізації якого збираються людини. Європейський суд з прав людини прямо визначає у своїх рішеннях, що мирні зібрання можуть відбуватися для реалізації економічних, соціальних чи культурних інтересів.

З огляду на це, таке вузьке тлумачення свободи мирних зібрань не відповідає міжнародним стандартам прав людини. Крім того, подібне виокремлення може піднімати питання про дискримінацію за певними правами чи інтересами. Тоді держава встановлюватиме обмеження свободи мирних зібрань з огляду на певні права та інтереси, що прямо заборонено статтею 24 Конституції.

При цьому, очевидно, слід указати, що закон поширюється лише на зібрання в публічних (громадських) місцях. Це позбавить двоякого тлумачення окремих положень закону й можливого втручання в приватне життя громадян.

Термінологія законопроекту

Проект закону вводить небезпечну термінологічну плутанину: у Європейські Конвенції, інших міжнародних угодах та Конституції використовується поняття „мирні зібрання”, як узагальнюючий термін усіх можливих дій. Проте проект визначає новий узагальнюючий термін „масовий захід”, а при цьому мирне зібрання залишається лише видовим поняттям. Це очевидно призведе до суперечностей та відмінностей у застосуванні європейських стандартів виключно щодо окремого виду масового заходу, а не щодо усіх видів мирних зібрань. Тобто, поняття мирні зібрання за усталеною світовою практикою є узагальненим поняттям щодо: мітингу, походу чи демонстрації, пікету.

При цьому в проекті вміщено тавтологічні терміни:

-  збори та мітинг, що по своєму тлумаченню є практично тотожними;

-  походи і демонстрації, що також є практично тотожними.

Тобто, термінологія закону не є чіткою та визначеною, а також суперечить загальновживаним термінам міжнародного права.

На жаль, проект закону не дає тлумачення надзвичайно важливих термінів: «контр-демонстрація», «учасник мирного зібрання», «наметове містечко», «намет». Проте ці терміни мають велике значення на практиці. Наприклад, не можна забороняти контр-демонстрацію лише на підставі факту її проведення. Чи хто може нести відповідальність, як учасник мирного зібрання? Або що таке наметове містечко чи намет, а що таке «мала архітектурна форма», що є дуже поширеним способом формальної заборони мирного зібрання в Україні.

Організатор мирного зібрання

Концепція проекту закону зводиться до того, що є певна особа, котра є організатором і одночасно відповідальним за все, що відбувається. Ці організатори, окрім усього, повинні мати на собі якийсь розпізнавальний знак.

Проте це положення далеке від реальності щодо застосування.

По-перше, певна спонтанність мирного зібрання пояснює можливість взагалі відсутності організатора мирного зібрання. Очевидно, що лише заклик зібратися не може вважатися організацією. Тобто, іноді організатора, як такого, формально може й не бути або його не можливо визначити. Проте це не може бути причиною припинення мирного зібрання.

По-друге, у дуже багатьох випадках, особливо великих мирних зборів, таких організаторів може бути дуже багато – навіть декілька сотень, що позбавляє багато положень проекту закону сенсу, оскільки вони чітко зрозумілі лише коли є один організатор. Наприклад, якщо два організатори мають різні погляди щодо подальшого розвитку заходу, то хто з них за що відповідатиме?

По-третє, не враховується, що організатор мирного зібрання не має жодних владних повноважень щодо учасників зборів. Він абсолютно нічого не має права вчиняти щодо учасників мирних зібрань з огляду на свободу участі/неучасті в мирному зібранні кожної особи. З огляду на це, його керування мирним зібранням є достатньо міфічним, формальним і часто не має місця. Тим більше, не можна вимагати від нього зупиняти правопорушення, наказувати що робити окремим учасникам мирного зібрання, наказувати мирному зібранню розходитися, а в кінці кінців нести навіть відповідальність за дії людей, котрі йому не підпорядковуються.

Автор законопроекту бажає, щоби мирні зібрання відбувалися як паради військових, де всі мають свої чітко визначені обов’язки і всі би безумовно слухалися організаторів мирного зібрання. Він не враховує специфіки великих мирних зібрань, коли його учасниками є звичайні перехожі, котрі можуть і не зобов’язані слухатися організаторів мирного заходу. Автор проекту явно не враховує певну хаотичність подібних заходів, їхній стихійний характер, а тому й часто відсутність чіткої програми зібрання. У більшості учасників таких заходів немає ієрархічного підпорядкування, що робить неможливим безумовне виконання наказів організаторів мирних зібрань.

Окремо слід зазначити, що в супереч Цивільному кодексу, проект закону покладає відшкодування усіх збитків, завданих учасниками мирного зібрання, на його організаторів. Тобто в законодавчому порядку покладається відповідальність не на особу, котра вчинила правопорушення, а на іншу особу без урахування її вини в цьому. При цьому вони можуть бути навіть невідомі одна одній. Це не відповідає засадничим положенням теорії права щодо відповідальності особи, положенням ЦК, ККУ, а також Конституції, оскільки порушується принцип персональної відповідальності за виключно власні дії.

Також необґрунтованим та частково просто нереалістичними обмеженням є й обов’язки організатора щодо контролю шуму в разі використання звукопідсилюючої техніки. Яким чином, можна регулювати шум натовпу, що додається при цьому є малозрозумілим.

Обов’язок мати на собі розпізнавальний знак прямо порушує вимоги Європейської Конвенції у світлі її тлумачення Європейським судом.

Варто нагадати, що такі позначення є зручною можливістю для міліції та інших органів влади просто припинити опозиційне мирне зібрання через «усунення» його організаторів.

Крім того, законодавство не передбачає заборони судом окремих видів діяльності об’єднанням громадян, хоча проект Закону в статті 4 визначає, що такі об’єднання позбавляються права бути організатором мирного зібрання.

Також не зрозуміло, чому громадські організації, легалізовані шляхом повідомлення не можуть бути організаторами мирних зібрань. Це, на нашу думку, суперечить закону про об’єднання громадян та встановлює певну форму дискримінації. Повною мірою це стосується релігійних громад, котрі відповідно до закону про свободу совісті та релігійні організації мають право існувати без реєстрації і мають однакові права, крім майнових, із зареєстрованими громадами.

Сумнівною, з точки зору цивільної відповідальності, є обмеження щодо неможливості організації мирного заходу особою від 14 до 18 років. Хоча, наприклад, молодіжна громадська організація, утворена цією особою, може бути організатором.

Також мало виправданим і таким, що суперечить стандартам Ради Європи, є обмеження організовувати через своїх представників мирні зібрання особам, які піддані адміністративному арешту, утримуються під вартою або знаходяться в місці позбавлення волі за вироком суду. Незрозуміло, чому ці люди не можуть організовувати мирні заходи. Мова ж не йде про заворушення чи якісь незаконні дії, а саме про мирний захід. На нашу думку, ключовим питанням при обмеженні має бути форма і зміст мирного зібрання, а не хто його проводить. Оскільки, сам по собі такий факт не несе жодної загрози громадському порядку.

Повідомлення про мирне зібрання та спонтанні мирні зібрання

Проект закону взагалі забороняє проведення спонтанних мирних зібрань, оскільки без повідомлення мирні зібрання забороняється проводити. Наприклад, чи мав би сенс мітинг на Майдані Незалежності після оголошень результатів виборів Президента через декілька днів? Фактично такі заходи позбавляють права громадян на обґрунтований спротив діям влади, оскільки через декілька днів сенс цього заходу буде очевидно втрачений. Це також не відповідає рішенню Конституційного суду щодо тлумачення статті 39 Конституції, в якому зазначено, що встановлення строків подання повідомлення не повинно перешкоджати реалізації права. Іншими словами, Конституційний суд стверджує, що подання повідомлення не є безумовною передумовою реалізації свого права. Така ж сама правова позиція й у Європейського суду з прав людини. Він у своєму рішенні прямо встановив, що лише формальна відсутність повідомлення не може підставою для припинення мирного зібрання, що не загрожує громадському порядку. Проте автори закону цього не враховують.

Позитивні обов’язки держави та контр-демонстрації

Держава має обов’язок забезпечувати реалізацію свободи мирних зібрань. Саме для цього переважною мірою є існує інститут повідомлення про захід, щоби органи влади могли підготуватися до виконання своїх обов’язків. Саме тому, у разі повідомлення про мирне зібрання, органи влади є відповідальними за перешкоди в проведенні такого зібрання з боку супротивників мирного зібрання чи за нанесення учасникам мирного зібрання шкоди.

Концепція позитивних обов’язків держави є підґрунтям для правового регулювання контр-демонстрацій.

Проект закону містить двозначні формулювання щодо проведення контрдемонстрацій, котрі, за визначенням Європейською суду, є невід’ємною складовою свободи мирних зібрань. Очевидно, що формальна наявність двох заявок на проведення мирного зібрання не може бути підставою для однозначної заборони одного з мирних зібрань. Взагалі не важливо хто перший подав таку заявку. Це і повинно було чітко відображено в законопроекті. Проте такого положення не має.

Звичайно, кожна демонстрація, марш чи інший такий захід спричиняє масу проблем владі. Проте Європейський суд з прав людини підтвердив, що під даною статтею розуміються позитивні зобов’язання держави захищати тих, хто реалізує своє право на мирні збори від насильства супротивників, зокрема, від контрдемонстрації (справа організація „Платформа „Лікарі за життя” проти Австрії, 1985, параграфи з 65 по 72). Оскільки обидві сторони здійснюють тотожне право, що забезпечується статтею 11 Європейської Конвенції, коли одна зі сторін має на меті зруйнувати активність іншої, то влада перш за все повинна забезпечити право тих, хто здійснює своє зібрання мирно:

„Будь яка демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. Проте в її учасників, тим не менш, повинна бути можливість проводити її без побоювання застосування щодо них фізичної сили з боку супротивників: такі побоювання завадили би виражати свої думки щодо суспільно-важливих питань. У демократичному суспільстві право на проведення контр-демонстрації не може зумовлювати обмеження права на демонстрацію. Виходячи з цього, забезпечення істинної, ефективної свободи проведення мирних зібрань не може полягати лише в утриманні влади від втручання: чисто негативна концепція ролі держави суперечить предмету та меті статті 11,” – зазначено у вказаному вище рішенні Європейського суду з прав людини.

Проект закону, як ми зазначали, взагалі не містить положень щодо виконання цих позитивних обов’язків. Більше того, у статті 15 він прямо зобов’язує організаторів самостійно усувати порушення громадського порядку. Тобто фактично виконувати обов’язки правоохоронних органів. При цьому за невиконання цього обов’язку на організаторів можуть бути накладені санкції.

Проте, якщо існує небезпека того, що певні мирні зібрання можуть стати приводом для заворушень і це є поза контролем організаторів таких зборів, то цей факт не може становити виправдання для обмеження свободи зібрань (див. справу «Християни проти фашизму та расизму проти Великобританії», 8440/78, 1981).

На нашу думку, проект закону абсолютно не враховує позитивні зобов’язання держави щодо гарантування свободи мирних зібрань, визначених Європейським судом.

Припинення мирних зібрань

Проект передбачає нову особу - уповноважений представник органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, що відіграє ключову роль у проведенні мирного зібрання. Зокрема, ця особа має дуже широкі та нечіткі підстави для припинення мирного зібрання. Цікаво, що підстави для припинення мирного зібрання цим уповноваженим є навіть ширшими, ніж відповідні підстави для заборони мирного зібрання в судовому порядку. Це можна легко побачити, порівнюючи зміст статей 16 та 22 проекту.

Загалом є позитивними наявність такої особи, що дозволить краще координувати діяльність органів місцевої влади. Проте, на нашу думку, його повноваження щодо припинення мирного зібрання суперечать Конституції.

Так, відповідно до статті 39 Конституції України лише суд має право на обмеження свободи мирних зібрань. Очевидно, що у випадку вчинення правопорушень, правоохоронні органи також мають реагувати в межах своїх повноважень. Наділення такими повноваженнями представників органів влади не передбачено Конституцією. Більше того, воно позбавляє сенсу процедуру звернення цих органів до суду з метою заборонити мирне зібрання, оскільки це тепер можна буде зробити й без судового рішення і на підставі значно ширшого кола підстав.

На нашу думку, жоден представник органу виконавчої влади не може мати жодних повноважень щодо припинення мирного зібрання. Такі чітко окреслені повноваження можуть мати лише представники міліції.

Також варто згадати, що підстави для припинення мирного зібрання цим уповноваженим є фактично не обмежені.

Очевидним є також те, що згаданий уповноважений органів місцевої влади не може керувати міліцією, а отже, його накази, без узгодження з уповноваженим представником органів внутрішніх справ, у принципі, можуть не виконуватися. Проте цей потенційний конфлікт між уповноваженими в проекті закону не вирішено.

Важливо, щоби закон визначав строки судового розгляду заяви про припинення мирного зібрання, включно зі строками на апеляційне оскарження. На практиці, отримуючи рішення апеляційного суду про скасування рішення місцевого суду, що заборонив проведення мирного зібрання, через багато місяців, відновити порушене право особи вже неможливо. Багато часу минає й відпадає потреба в проведенні мирного зібрання. Така ситуація позбавляє особу захисту порушеного права в судовому порядку, що передбачено Конституцією.

Кодекс адміністративного судочинства України встановлює, що позови органів влади про заборону зборів суди мають розглянути до початку зборів (на практиці - за декілька днів або годин). Тобто, організатори мітингів не мають можливості відновити своє право, бо на апеляційний розгляд у нас іде кілька місяців. Закон, на нашу думку, мав би встановити спеціальні терміни на розгляд апеляційних скарг на заборони зборів так, як це встановлює українське законодавство про вибори. На жаль, у законопроекті цього немає.

Відповідальність

Проект закону значно розширює підстави для відповідальності організаторів мирних зібрань.

Проте жодним чином не визначається відповідальність представників органів влади. Зокрема, така відповідальність необхідна за невиконання зобов’язань щодо належної охорони учасників мирних зібрань, перешкоджання в проведенні мирного зібрання шляхом видачі незаконних рішень чи бездіяльності (наприклад, не прийняття повідомлення про мирне зібрання), а також відшкодування шкоди, завданої організаторам та учасникам незаконними рішеннями представників органів влади.

Очевидно, що просте зазначення про можливість оскарження незаконний дій чи бездіяльності органів влади в судовому порядку явно не достатнє, оскільки закон навіть не визначає строки розгляду таких справ. Це в сучасних умовах тривалого судочинства взагалі позбавить сенсу проведення мирного зібрання.

Загальний висновок

На нашу думку, законопроект не відповідає вимогам Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у світлі практики Європейського суду, Рекомендаціям ОБСЄ щодо перегляду законодавства щодо свободи мирних зібрань (схвалених Венеціанською комісією), Рекомендаціям Ради Європи щодо перегляду законодавства щодо релігії та віросповідання (схвалених Венеціанською комісією 18-19 червня 2004 року та Парламентською асамблеєю ОБСЄ 5-9 липня 2004 року), а з огляду на це й Конституції України у світлі тлумачення окремих прав і свобод осіб.

На нашу думку, цей законопроект потребує концептуального доопрацювання й не може бути прийнятим у такій редакції чи з певними косметичними змінами. Уважаємо, що прийняття цього законопроекту:

-  істотно звузить обсяг існуючої свободи мирних зібрань;

-  призведе до соціальних напружень через необґрунтовані припинення мирних зібрань;

-  може призвести до збільшення заяв до Європейського суду з прав людини щодо порушення Україною свободи мирних зібрань;

-  може призвести до погіршення іміджу держави;

-  негативно вплине на процес євроінтеграції України.

Володимир Яворський,

Виконавчий директор УГСПЛ



[1] Joint opinion on the draft law on peaceful assemblies in Ukraine, Adopted by the Venice Commission at its 68th Plenary Session (Venice, 13-14 October 2006)

Погляд

21.09.2009 | Галя Койнаш
джерело: www.zaxid.net

Справа Дем’янюка: Моральний Голівуд

   

Вплив інформаційної доби надто переоцінюють. Спокуслива простота Голівуду залишається привабливою і всюди проникає. Нам потрібні пігулки, щоб легше жилось, щоб жодних клопотів не мати із розумінням сенсу. Жахливі лиходії та шляхетні герої – щоб раптом їх не переплутати, – та  щоб жодних незручних запитань щодо себе не виникало. Щоб у разі чого можна було перемкнутися на інший канал.

Звісно, з історією все складніше, адже вона не забезпечує гепі-ендами та не дотримується правил, за якими герої мусять перемагати. Але попит своєї аудиторії вміють ураховувати і політичні діячі, і ЗМІ, а також інтерпретатори історії.

Дещо врахували й цього року, коли депортували 89-річного Івана Дем’янюка, якого Німеччина звинувачує в причетності до вбивства тисяч євреїв у нацистському концтаборі «Собібор». Посилання на вік звинуваченого можна (і треба) відкинути, бо злочини проти людяності не мають терміну давності. Не надто політкоректним було б висловлення подиву чи претензії, що саме Німеччина тепер виступає в ролі Феміди. Навпаки, це можна тільки привітати.

Підозрюю, що передбачили також можливу плутанину щодо звинувачень. Адже Дем’янюка вже судили, фактично на підставі одних і тих самих доказів, але за різними звинуваченнями. У 1988 році його засудили на смерть в Ізраїлі, а за 5 років виправдали, бо виявилося, що не він був тим брутальним наглядачем Треблінкі на прізвисько «Іван Грозний».

Ті, хто стверджує, що Дем’янюк є невинуватим, наголошують, що його вже було виправдано, адже його переслідували ні за що. Або що це антиукраїнська кампанія. Німецька сторона трохи розмито згадує про «нові обставини» та висуває інші звинувачення, але навряд чи сильно переймається тим, що ЗМІ постійно згадують про того кривавого садиста, з яким Дем’янюка колись помилково спутали. Адже стороні звинувачення важливо, щоб цей процес «не провалився».

Я також вважаю, що воєнні злочинці мають відповідати за свої вчинки незалежно від віку. Проте ця справа викликає тільки гірке почуття провалу, а ніяк не тріумфу справедливості. Нових обставин, власне, немає, а ціле обвинувачення спирається на посвідчення, виписане на Івана Дем’янюка у таборі вишколу СС «Травники», список перевезень до «Собібору», а також свідчення українського наглядача з «Собібору» Гната Данильченка.

Все це було у розпорядженні уряду США і перед процесом в Ізраїлі, і потім, коли Дем’янюку спочатку поновили американське громадянство, а пізніше знову відібрали, «оскільки країна не має наміру терпіти перебування нацистських поплічників на своїй території». Звучить шляхетно, хоча не надто переконливо після вимушеного оприлюднення в 2005 р. архівних матеріалів про «таємну історію» тісних зв’язків між владою США та колишнім начальником відділу східних армій Абверу Рейнхардом Гейленом. Інші матеріали довели, що принаймні 5 соратників Адольфа Айхманна працювали на ЦРУ, яке теж намагалося завербувати 23 інших нацистів, і що серед людей Гейлена було щонайменше 100 колишніх есесівців та гестаповців.

У своїй недавній книзі «Переслідуючи зло» (Hunting evil), Ґай Валтерс (Guy Walters) пише, що всупереч усталеним міфам, більшість нацистів взагалі не переслідували. Він наводить приклад Фрідріха Бухардта (Friedrich Buchardt), який очолював Einstatzgruppe і брав безпосередню участь у винищенні десятків тисяч євреїв. Після війни він продовжив свою кар’єру працюючи на МІ6, себто англійську розвідку.

Список можна доповнити, але лицемірство держав-союзників нічого не змінює, і злочин не перестає бути злочином через те, що інші злочинці залишилися непокараними.

На відміну від згаданих і багатьох інших випадків, коли держави-переможці не могли не знати, з ким мають справу, тут немає живих свідків, які б могли спростувати або підтвердити свідчення Дем’янюка про те, що він перебував на той час у таборі для полонених у Холмі, а не в «Травниках» чи «Собіборі».

Проте пропонують ще один аргумент: «Всі обвинувачі Дем’янюка чи то у США, чи в Ізраїлі, чи тепер тут, у Німеччині, стверджують, що жодна людина не змогла б витримати тих нелюдських умов, які було створено у концентраційному таборі в Холмі». Тобто проти нього свідчить той факт, що він вижив.

Радянські полонені дійсно утримувалися в жахливих умовах, і смертність була високою. Чи був Дем’янюк наглядачем у «Собіборі» - не знаю, але, на відміну від «усіх обвинувачів», хотіла б лише сподіватися, що на місці полоненого я би відмовилася від такого шансу врятуватися. Судячи з впевненості прокурорів, наважусь припустити, що вони не читали слів Шаламова: «Лагерь был великой пробой нравственных сил человека, обыкновенной человеческой морали, и девяносто девять процентов людей этой пробы не выдержали».

А Дем’янюка звинувачують не в моральному провалі, а у злочині проти людяності, в причетності до вбивства 29 тисяч євреїв. Предстане він не перед Богом, а перед людьми, які, очевидно знають, як жили та гинули радянські полонені, та ні на мить не сумніваються, що моральний іспит вони б склали на відмінно.

Усі ЗМІ інформують нас, що суд над Дем’янюком напевно буде останнім процесом над «нацистськими злочинцями», що він стане завершальним етапом того, що почалось у Нюрнбергу. Лейтмотивом майже всіх статей на цю тему вже давно стала згадка про кількість «помічників Гітлера» в інших країнах. Читаємо наприклад: «Згідно з оцінкою таких експертів, як Дітер Поль із Інституту новітньої історії, кількість не-німців, які „готували, проводили чи підтримували акції знищення євреїв", була приблизно такою ж, як і кількість німців та австрійців, які займалися цією справою - приблизно 200 тисяч». Автори цієї статті навіть порушують «дражливе питання», чи мова не «йде про європейський проект, який лише через певний збіг обставин міцно причепився до німецької історії»?

На Нюрнберзькому процесі судили ініціаторів жахливого злочину проти людяності та людей, які свідомо і добровільно були причетні до цього злочину. Водночас відбувався інший, не судовий процес. Держави-союзники, зокрема СРСР, вирішували, хто може їм служити в умовах нової, Холодної війни. Дуже часто це диктувала політична кон’юнктура, а не потреба очищення та покути. Підросло нове покоління дослідників і журналістів, яким з відстані часу та сучасних умов життя все видається простим. Вони роблять сміливі висновки щодо провини одних чи других груп людей, які, мовляв, могли б більше робити для рятунку євреїв. Або за допомогою арифметики спрощують та розмивають складні моральні поняття. 200 тисяч німців та австрійців, 200 тисяч не-німців, а жодної згадки про те, чи добровільно брали участь, чи фактично вибирали між життям і смертю.  

Хіба працівники німецьких фабрик, що виробляли Циклон Б для масового знищення в газових камерах, могли не знати, з якою метою його виробляють у таких об’ємах? Чи німецькі інтелектуали, зокрема Мартін Гайдеґер, які акцептували нацистський порядок, насправді не відповідальні за «остаточне вирішення»? Несуть, так само, до речі, як і інтелектуали з інших країн, які намагалися не бачити чи не афішувати злочини сталінського режиму проти людяності.

Важко повірити, що французи, які відправили 75 тисяч французьких євреїв «на схід», принаймні, не здогадувалися, що прирікають їх на смерть. Тобто причетні до масового вбивства. Вони це робили добровільно, хоча в сусідній фашистській Італії солдати елементарно відмовилися виконати накази й видати Гітлеру італійських євреїв.

Нічого нового тут немає й можна про все дізнатися у будь-якій бібліотеці чи в Інтернеті. Там же, якщо є бажання, можна прочитати про те, чим саме відрізнялися умови утримання англійських і радянських солдатів у німецькому полоні, а також, чим в Польщі або в Україні ризикували ті, хто давав притулок євреям.

Утім, можна вибрати простішу, необтяжливу роль глядачів, спостерігаючи, як герої, нарешті, зловили лиходія і справедливість було поновлено. Все просто, безболісно.

Не все пізнається у порівнянні, а чиясь вина не зменшиться через те, що інші теж грішили. Колись були виправданими намагання знайти «Івана Грозного» і притягти до відповідальності цього брутального садиста. Засудили невинуватого, якого не стратили тільки завдяки розпаду Радянського Союзу та виявленню помилки. Зараз ідеться щонайбільше про пересічного колаборанта, який у такий спосіб урятував собі життя. 

Звісно, був у полонених моральний вибір, так само, як був він і у в’язнів радянських таборів, як і у Гайдеґера, коли він особисто сприяв звільненню єврейських колег, як і у працівників німецьких фабрик, які робили можливим апарат знищення. Одні керувались міркуваннями кар’єри чи політичної кон’юнктури, інші боялись залишитися без праці чи просто хотіли вижити. Були й такі, що свідомо та добровільно організовували та здійснювали страшне зло. Вони теж зробили моральний вибір, як і ті, хто у своїх цілях допомогли їм уникнути справедливості.

Замість завершення Нюрнберзького процесу та тріумфу законності ми знову маємо показовий процес, який викликає тривожне відчуття, що організаторам потрібен міф про справедливість, а не вона сама. Уроків історії ані вони, ані суспільство вперто не бажають засвоювати

 

 

Жертви політичних репресій

16.09.2009 | Євген Захаров
джерело: www.pravda.com.ua

Чи є 17 вересня святом в Україні?

   

23 серпня 1939 р., тобто 70 років тому радянська та фашистська імперії підписали свою знамениту угоду, що увійшла в історію під назвою «Пакт Молотова – Рібентропа». Саме цей день сучасна ОБСЄ визначила як День пам’яті жертв нацизму та сталінізму. Пакт означав початок Другої світової війни. Військові дії Німеччина почала 1 вересня. Наслідками Пакту був розподіл між імперіями-агресорами Польщі, окупацію Радянським Союзом Литви, Латвії та Естонії, встановлення там комуністичних урядів та масові депортації. Пакт передбачав також віськову агресію СРСР проти Фінляндії.

Розподіл цей не тільки роз’єднував, як то було з Польщею, а і з’єднав деяки країни, що опинились між двома страшними велетнями. 17 вересня радянські війська вступили на територію Польщі, що мало наслідком возз’єднання Східної ї Західної України. Секретний протокол до Пакту передбачав, що Польща буде розділена між СРСР і Німеччиною, і саме українські землі Польщі увійдуть до СРСР. Тобто формально 17 вересня дійсно є початком існування України, майже в її сучасних кордонах. Багато хто з громадян України, навіть її колишній Президент Кучма, пропонували відзначати цей день як свято, не зважаючи на усі ті біди, які несла об’єднаній Україні і радянська, ї нацистська окупації. Я категорично заперечую таке бачення історії. Спробую обґрунтувати свою точку зору.

До недавнього, зовсім недавнього часу, світова історія протягом тисячоліть була, в більшості, історією імперій, яки визначали обличчя свого часу. Всі вони переживали однакові по суті періоди становлення і занепаду, зовнішніх війн і хиткого миру, а потім – розпадалися під тиском могутніших країн-гігантів. І так було до XX сторіччя, коли історичний час прискорився, і те, що відбувалось протягом століть або, навіть, тисячоліть, почало відбуватись за декілька десятків років. А третьому Рейху історія взагалі відвела близько 12 років життя. І зараз імперії продовжують існувати, але їхнє буття лежить в прокрустовому ложі нового часу з його непохитними викликами.

Однак історія СРСР і нацистської Німеччини і розглядається фахівцями, як надзвичайне явище світової історії. Найперше, що було притаманне двом супердержавам 20-го сторіччя, – це ідеологізація, зведена до абсолюту. Користуючись психіатричною термінологією, – демонстративна ідеологізація. Кожний громадянин цих країн повинен був стати часткою цієї ідеології, позбавленою власної волі і власного розуміння. Тоталітаризм – відкриття 20 сторіччя –  найяскравіше втілився саме в цих імперіях, але ці ідеології, тим не менше, тільки маскували звичайні для імперії цілі: загарбництво заради нього самого, домінування на якомога більшій території якомога більший час.

Буття двох тоталітарних суперників-гігантів відзначилось безпрецедентним в історії насильством і, як наслідок, кількістю жертв серед мирного населення. Цьому сприяли модерні військові технології, введені в дію учасниками Другої Світової Війни. В 30-ті роки кожна із імперій прагнула використати їх для повного панування світом.

Східна Європа, яка опинилась в зазначений період меж двома агресивними велетнями, відчула на собі основні найважчі наслідки територіальних суперечок двох монстрів. До того ж їх страждання продовжувались у повоєнному часі, бо перемога СРСР над нацистами надала йому преференції панування (повного чи часткового) в Східній Європі ще на 44 роки до оксамитових революцій 1989 року. Західна Україна справді була приєднана до Східної по волі Сталіна, але це не можна визначати як свято, а тільки як день жалоби. Цей день коштував десяткам мільйонів українців життя й свободи, і, насправді, не об’єднав українську націю, на мій погляд, досі. Бо п’ята радянської імперії ретельно винищувала усі паростки національної культури і національної свідомості. Бо мешканці Східної України не сприймають цінності Західної – і навпаки. А на цьому ґрунті живляться безсоромні політики і проросійськи імперські сили. Україна в своїх сучасних кордонах ніколи не була державою, як Польща, Угорщина, чи Болгарія. Отже, територія, що опанував як свою невід’ємну частину Радянський Союз, має вчитись державності з нуля. І це дужа важка праця, адже історичні коріння в різних частинах України різні.

Російська ї Австро-Угорська імперії дуже різні за своїм менталітетом ї формами існування. Отже, возз’єднання двох Україн дуже повільно відбувається і в нашому часі. Попри всі спроби політиків її розділити, попри всі впливи ззовні, з кожним роком народжуються нові громадяни нової України, яки вважають її своєю Батьківщиною. У 1939 р. на Україну відразу після окупації західних територій впало страхіття репресій: вбивства, катування, переселення. Недарма ОУН, визвольний національний рух, з перших місяців почав боротися з радянською окупацією. Недарма вони шукали союзників навіть в Німеччині, бо у 1941 році не могли оцінювати справжніх намірів нацистів. Але швидко прозріли.

І недарма УПА почала спротив німецькім окупантам, коли при панічній втечі радянських військ фашисти вирішили, що перемогли, і перестали приховувати свої справжні цілі. Їх панування в Західній Україні мало чім відрізнялось від радянської окупації. «Ціль терору – терор», цими словами Джордж Оруел визначив існування України під двома тоталітарними режимами. Терор з боку радянської влади настільки шокував населення Західної України, що визвольній рух УПА продовжувався там аж до початку 50-х років. Це один з небагатьох випадків в історії, коли партизанський рух так довго існував без будь-якої допомоги ззовні, без так званої «Великої землі».

З нацистами ОУП-УПА воювало не так довго, але не менш запекло, недарма від рук нацистів загибло багато членів ОУН – членів національного підпілля, представники інших антифашистських організацій, серед яких –  талановиті українські поети Олена Теліга, Олег Ольжич. В нацистських таборах опинився і лідер однієї із течій УПА – Степан Бандера. Бандерівці на відміну від мельниківців і всупереч радянській пропаганді, почали с самого початку нацистської окупації спротив німцям. Мельниківці спочатку намагались співпрацювати с фашистськими окупантами, потім зрозуміли, що вони не принесуть волі Україні і теж почали воювати з окупантами, але перед радянською владою винуватими виявились однаково. Мешканців Західної України після перемоги СРСР в війні переселяли до Сибіру селами, а тих, кого хоч якось підозрювали в належності до УПА, кидали до таборів, чи розстрілювали.

Так, Сталін об’єднав українськи землі, але вони щедро политі кровью українців. Вони – українці – не були потрібні цьому недолюдку, як і іншій потворі – Гітлеру. Україна відбулась проти їхньої волі, і святкувати 17 вересня здається мені таким же диким, як би євреї святкували початок Голокосту. Адже створення Ізраїлю відбулось так швидко і відносно безболісно тільки, як наслідок шоку, що пережив Західний світ, дізнавшись про масштаби і подробиці бійні євреїв в Європі. Однак Ізраїль святкує свою незалежність з 10 серпня 1948 р. Отже, і нам належно святкувати 24 серпня 1991 р. Це день нашої волі, якої ми мусимо бути варті.

Жертви політичних репресій

16.09.2009 | Заявление Международного общества «Мемориал»

К 70-летию 17 сентября 1939 года

   

23 августа – 1 сентября – 17 сентября – эта триединая дата навеки соединила имена двух диктаторов. Договор между Сталиным и Гитлером и последовавшие за этим договором события – вторжение в Польшу сначала Вермахта, а затем и Красной Армии – относятся к числу самых позорных страниц европейской истории.

Аморальность пакта Молотова-Риббентропа была очевидна с самого начала, даже для большевистского руководства. Не случайно дополнительные протоколы к нему были засекречены, а само их существование в течение пятидесяти лет яростно отрицалось советской властью.

Даже если бы пакт и секретные протоколы к нему остались на бумаге и не имели никаких политических последствий, они все равно были бы аморальны: разговор о разграничении «сфер влияния» и «зон интересов» – это разговор двух хищников, опирающихся на силу и не уважающих свободу народов. Но пакт от 23 августа имел политические последствия. Среди этих последствий – раздел территории довоенной Польши между Третьим Рейхом и Советским Союзом, утрата независимости тремя балтийскими странами, агрессивная война против Финляндии, за которую СССР в 1939 году был исключен из Лиги Наций. Массовые «чистки» и депортации на присоединенных к СССР территориях – это тоже последствия пакта.

Попытки возложить вину за эти преступления на советский народ и, тем более, на современную Россию – несостоятельны. Население СССР понятия не имело, что так называемый «договор о ненападении» на самом деле был пактом о разделе Восточной Европы. Советские граждане не стремились ни к «расширению жизненного пространства», ни к порабощению соседних народов. Они не подписывали и не одобряли секретные протоколы – они просто не знали о них. Ответственность за резкое изменение политики в отношении гитлеровской Германии, за переход к «дружбе, скрепленной кровью», лежит не на народе, а на Сталине и его компаньонах по Политбюро. Не народ, а Сталин с 1939 по 1941 год был добросовестным партнером Гитлера. Народам же Советского Союза пришлось исправлять последствия преступной политики Сталина – ценой десятков миллионов жизней и немыслимых лишений.

Дать точную оценку сталинской внешней политике 1939-1941, раскрыть всю правду о ней – это долг России перед самой собой, перед миром, перед будущими поколениями.

 

Все это вещи очевидные и общеизвестные. Однако, как ни удивительно, в России появляется все больше политиков, которые оправдывают партнерство Сталина с Гитлером в 1939-1941. Накануне 70-летия начала Второй мировой войны российские телеканалы, да и некоторые государственные чиновники устроили масштабную пропагандистскую кампанию по оправданию советско-германского пакта от 23 августа 1939 года.

Попытки создать из реальной отечественной истории гламурную картинку – это средство с грехом пополам годится для внутреннего употребления. У внешнего мира такая картинка вызывает заслуженное неприятие. Чем дольше российские власти уклоняются от честных оценок прошлого – тем сильнее негативный эффект, тем больший урон наносится авторитету России, тем сильнее недоверие к сегодняшней России.

На этом фоне нельзя не приветствовать тот факт, что в недавней статье премьер-министра Российской Федерации Путина, опубликованной в польской «Газете Выборчей», пакт Молотова-Риббентропа назван «аморальным». Однако то, что в статье никак не упомянуты секретные протоколы и последовавшие за ними события, трагические для народов Восточной Европы, вряд ли способствует укреплению доверия между Россией и ее соседями.

Полуправда всегда коварна  – и подчас оскорбительнее прямой лжи.

Именно взаимное недоверие сделало невозможной систему коллективной безопасности в Европе перед Второй Мировой войной.

В отличие от ситуации 70-летней давности, нынешнее недоверие в значительной мере основано на разных трактовках истории. Преодолеть это недоверие довольно просто: достаточно сказать правду до конца и полностью открыть для исследователей все материалы, хранящиеся в архивах разных стран и касающиеся предвоенной эпохи.

Пока это не сделано, все призывы к созданию новых систем коллективной безопасности, – и, в первую очередь, призывы, исходящие от России, – не будут восприниматься всерьез.

16 сентября 2009 г.

 Правление Международного общества «Мемориал»

Вісті з пострадянських країн

18.09.2009
джерело: www.helsinki.org.ua

Людмила Алєксєєва: В Росії будуть ще жертви. Адже правозахисників вважають зрадниками і ворогами існуючого ладу

   

Людмила Алєксєєва, Московська Гельсінська група (Росія)

Охарактеризуйте будь ласка стан з правами людини в Росії

Все пізнається в порівнянні. Якщо порівняти з Білорусією, Азербайджаном – то краще ніж у них, але якщо порівняти з Україною – то набагато гірше.

А яка найбільш гостра проблема з правами людини в вашій країні?

Це дуже особисте. Для мене найжахливішим є те, що почастішали вбивства правозахисників. Тому що навіть в радянський час, коли ми починали свою роботу, ми знали, що за це нам загрожує стаття 70 – 7 років табору і 5 років заслання. І кожна відповідальна людина себе запитувала – чи готовий ти принести таку жертву? З відповідними наслідками для твоєї родини, твого майбутнього. І виявлялось, що достатньо людей готові були сплатити таку ціну, аби жити в злагоді зі своєю совістю та робити те, що вони вважають за потрібне. А ось якщо запитати – чи готовий ти до того, що тебе вб’ють, або вб’ють членів твоєї родини? Напевно менше людей погодилось би на це. Адже щоб на таке піти, треба дійсно бути героїчною натурою.

А от зараз, хоча смертна кара в Росії і не передбачена законодавством, і взагалі немає жодного покарання за активну громадську діяльність, вбивства, що почастішали, доводять – нічого подібного. Існує способи, що виходять за рамки законів, розправитись з незручними для влади людьми.

А з чим ви пов’язуєте той факт, що саме зараз почастішали вбивства правозахисників?

Тут складно дати однозначну відповідь. Я не думаю, що ці вбивства робляться за якимись прямими вказівками зверху. Скоріш за все, на якомусь рівні, працівники спецслужб вирішили, що якщо вони це зроблять, це принесе задоволення тим, хто зверху. Або вони задовольнять власну ненависть щодо тих, хто заважає їм робити речі всупереч закону. Чому ці люди стали діяти більш рішуче? По-перше тому що з часом контроль над тим, що вони роблять став слабким. Це наслідок того, що їм дозволяють діяти поза законом. Вони знають що вони мають право на беззаконня. А також вони знають, що їх за це не покарають. І до тих пір, доки наша влада на найвищому рівні не здригнеться, і не почне хвилюватися через міжнародну реакцію (чесно кажучи, на їх совість я мало покладаюся), це буде тривати. Владі потрібно здійснити великі зусилля, щоб це зупинити, адже вони дійсно випустили з під контролю всю цю машину. І чи під силу їм тебе знов повернути цей контроль?

Це страшніше навіть за сталінські часи. Адже за часів Сталіна всі силові структури знаходилися під жорстким контролем. Як тільки зверху йшов наказ припинити – вони припиняли.

А зараз влада вже просто не може взяти їх під контроль. Але вона і тільки вона може змінити ставлення цих силових структур до правозахисників. Постійно зазначаючи, в тому числі під час спілкування з ЗМІ, що громадянське суспільство важливе, що не може бути економічного процвітання та політичної стабільності без неурядових організацій. І тільки тоді, через деякий час це може припинитися. Нажаль поки що жодних передумов для цього немає. Тому я не будую ілюзій, будуть ще жертви. Адже правозахисників вважають зрадниками і ворогами існуючого ладу.

Російські ЗМІ пишуть про можливість відновлення смертної кари. Чи це реально?

Для нас наслідком повернення смертної карі є вигнання з Ради Європи. Чи піде на це нинішнє керівництво? Не знаю. Я думала що вони підуть на це до війни з Грузією. Але коли вони пішли на оголошення незалежності Абхазії та Південної Осетії, заздалегідь знаючи що це крок обурить всіх їх міжнародних партнерів, я не знаю як вони будуть діяти. Передбачити це неможливо.

Микаель Данілян Вірменська Гельсінська асоціація (Вірменія)

Охарактеризуйте будь ласка стан з правами людини у Вірменії?

Якщо взяти Декларацію прав людини і переглянути її статті – у Вірменії порушується все.

Більш за все права людини у Вірменії порушують суди, в яких "чудово" працює телефонне право. Також не можу не згадати про проблеми в армії, тюрмах, катування в міліції.

У нас найбільша кількість в’язнів сумління.

Гостро стоїть порушення права на свободу слова. Журналістів саджають.

Наразі у Вірменії 21 політв’язень.

А як влада ставиться до правозахисників?

Дивлячись до яких. До нашої організації у них ставлення негативне. На мене у 2004 році був здійснений напад – справу закрили через 2 місяці. В 2008 році в мене стріляли з газового пістолета. Справу знов-таки закрили. За відсутністю складу злочину.

Олег Гугак Білоруський Гельсінський комітет (Білорусь)

Охарактеризуйте будь ласка стан з правами людини в Білорусі?

В цілому ситуація залишається складною. Хоча пом’якшення спостерігається, в тому сенсі, що немає вже настільки жорстких, демонстративних, брутальних кроків влади.

А яка найбільш гостра проблема з правами людини в вашій країні?

Найбільш гострою є проблема з політичними правами. Свобода слова, свобода мирних зборів, асоціацій. А найбільш складною, на мій погляд, є проблема з порушенням права на справедливий суд.

А як влада ставиться до правозахисників?

Перші кроки до співпраці були зроблені. З’явилася громадська консультативна рада при адміністрації президента.

Ви входите до її складу?

Так. Проте це не можна назвати повноцінним спілкуванням правозахисників з владою.

А чи є якісь результати від дії цієї ради?

Так, проблеми обговорювалися, і влада, до якоїсь мірі, була ними стурбована. Дещо робиться. Проте, ще складно казати про результати.

А чи є в Білорусі загроза життя для правозахисників?

У нас, слава Богу, немає звички так вирішувати проблеми, як в Росії. Адже Росія довгий час просто воювала зі своїм же народом. В Білорусі цього немає. Тому прямої загрози немає

Ніно Тишкхіставі-Кутсішвілі, Кавказька жіноча мережа (Грузія)

Охарактеризуйте будь ласка стан з правами людини в Грузії?

В цілому дуже складно сказати. Так, права порушуються, інакше не було б скільки організацій, які намагаються працювати в цьому напрямку.

А чи багато в Грузії правозахисних організацій?

Я скажу, що мало. Адже дуже багато роботи. Я б хотіла, аби їх ставало все більше, і вони працювали б у всіх регіонах.

А яка найбільш гостра проблема з правами людини в вашій країні?

Оскільки я працюю у напрямку захисту прав жінок, я би виокремила права жінок. Але, звісно, якщо враховувати, що минулого року в Грузії була війна, слід зазначити, що зараз йде масове порушення прав вимушено переміщених осіб (ВПО). А також права тих людей, яким не надали статусу ВПО.

А як грузинська влада ставиться до правозахисників?

Насправді це цікава тема. Адже у нас є декілька організацій, які потрапляли і потрапляють під тиск влади. Який здійснюється у різних формах, таких як затримання, арешт, перевірка з боку компетентних органів таких організацій. Найцікавіше те, що минулої весни в Грузії був такий період політичної кризи, коли країною покотилися демонстрації. І президент, після першої невдалої зустрічі з опозицією заявив що Грузії потрібні справжні недержавні організації. І влада буде сприяти, щоб справжні НУО з’явилися в Грузії і почали свою діяльність. Невдовзі після цього був створений державний фонд по підтримці справжніх НУО.

А що таке справжні НУО?

Як ми з колегами зрозуміли, це ті організації, дія яких буде спрямована на підтримку влади, і буде погоджена владою.

А чи складно зареєструвати громадську організацію в Грузії?

Ну, порівняно з Азербайджаном та Узбекистаном – ні. Та на практиці існує цілий ряд технологій, які ефективно можуть блокувати роботу організацій. І мені завжди цікаво, якщо влада різних країн успішно обмінюється досвідом, як тримати у вузді той чи інший напрям громадської діяльності, як притиснути громадський рух, чому  ж вони тоді воюють один з одним? Якщо у них настільки співпадають цілі?

Марина Говорухіна

Бюлетень "Права Людини", 2009, №26

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори