пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200935
№35
2009

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

28.12.2009 | Інна Сухорукова

Права людини в Україні – чого очікуємо?

   

Цього року зустріла Міжнародний день прав людини з найгіршими з 2004 року очікуваннями. І для цього, на жаль, є всі підстави: і брудні виборчі перегони, і вибір без вибору, і постійне безсистемне порушення прав людини (безсистемне у нас взагалі усе, чого не торкнись, і ця безсистемність є єдиною системою).

Наші дорогі кандидати в президенти про права людини взагалі не згадують, і, особливо ті кандидати, які визнані соціологами лідерами перегонів. Вони згадують про все, що завгодно: про бабусь з дідусями, яких ображає феєрично-химерні «вона чи «він». Про майбутній рай на землі за їхнє обрання, про небо в алмазах і смарагдах. Замість очей в наших кандидатів стрази, замість рук – крила. Янголи ви наші!

Не знаю, що сказав би великий Фукуяма про нашу державу. Прохання: не плутати державу з країною, яку ця держава їсть – майже з’їла. Як розібратись, що за державного кентавра породила пострадянська бюрократія іі пострадянська свідомість? І не в сенсі звичайних імперсько-інтелігентських одвічних «Что делать?» і «Кто виноват?». А у сенсі реально історично-правовому – що у нас за держава така? Ліберальна демократія, як думає наш Президент, і вважає її своїм особистим надбанням? Не будемо зменшувати його ролі в тому, що у 2004 – 2007 р.р. в Україні була майже неконтрольована свобода слова, відносна свобода мирних зібрань, свобода совісті і релігійних переконань. Так – це особисте надбання Ющенка і його команди. Але ніякої ліберальної демократії в країні, звичайно, немає. Можу це довести.

Як охарактеризував демократію Лех Валенса, «Це боротьба усіх проти усіх під контролем права». Боротьбу цю ми спостерігаємо майже 5 років, а от про право і права в нашій країні і мови немає. З моєї точки зору, в Україні відбулося дивне поєднання демократії з політократією, бо наші політики і підтримуючий їх великий бізнес – це окремий прошарок суспільства, який не має нічого спільного зі своїм народом. За часів Кучми, про які дехто згадує з натхненням і ностальгією, ми були просто пострадянським недодемократичним авторитарним суспільством, втім, з відчутними паростками демократії: незалежним великим капіталом і залежним малим, із зростаючим громадянським суспільством (за кількістю та якістю громадських організацій Україна швидко зайняла перше місце на пострадянському просторі, за винятком країн Балтії). З не дуже досконалою Конституцією. Свобода слова була обмеженою, існували окремі «темники» – тобто накази, про що можна говорити журналістам, а про що неможна. Відбувався тиск на журналістів, опозиційних політиків і опозиційний бізнес. Але і тоді було «Україна – не Росія» – як влучно сказав Кучма, і не Білорусія, і не Туркменістан. Все ж таки існували незалежні ЗМІ, працювали громадські організації, зростала кількість опозиційних партій. І все це обумовлене не відносною лояльністю до цього президента. Кучми, а геополітичним і історичним буттям і країни, і нової державності. Становлення російського жорсткого авторитаризму на той час ще остаточно не завершилося, і Україна, як корабель між скелями, мандрувала до Європи, тільки трохи озираючись на Росію.

Схід і Захід України вимагають від будь-якої влади зберігати деякий баланс інтересів між східними та західними регіонами. Після Помаранчевої революції у Ющенка і Тимошенко був унікальний шанс об’єднати країну на засадах дотримання усіма гілками влади своїх передвиборчих обіцянок: дотримання норм міжнародного права, реформи судової системи, медицини, освіти, тощо. Але все це не відбулося. Питання – чому? Пояснювати це тільки хворобою Президента не можна. Просто фундаментом будування нових владних відносин була та ж сама політико-бюрократична меншість, яка підтримується великим капіталом і абсолютно не розуміє потреб громадянського суспільства.

Майже знешкоджена невдалою або просто злочинною новою редакцією Конституція, є першоджерелом конфлікту між прем’єром і Президентом. Пропорційна система обмежила демократичні можливості українського парламентаризму. А недоторканність депутатів, яку ніхто не хоче скасовувати: ані демократи, ані їхні опоненти, звела нанівець окремі спонтанні спроби окремих політиків змінити ситуацію на краще. Можна додати до цього ще й абсурдний Закон «Про місцеве самоврядування», який зробив регіони некерованими. Жодна політична сила не зацікавлена у зміні цієї антисистеми, бо всіх депутатів і чиновників влаштовує їх приналежність до відокремленої від суспільства «вищої касти», яка живе за своїми законами, в своєму заможному і в більшості аморальному світі, нехтуючи і правом, і народом, і здоровим глуздом. І в цьому світі їх штучна, показова ненависть між різними політичними силами зверхня і тимчасова: від виборів до виборів, коли йде перетягування владного корита.

Ми бачимо весь час, як виникають неприродні союзи між, здавалося, протилежно налаштованими політичними силами – Партією Регіонів та БЮТ, НУ-НС – Партією Регіонів, або Партія Регіонів і комуністи. І це тому що йде гра в казино за зачиненими дверима тих, хто є членом клубу під назвою «Владний Олімп», а ми всі при них просто біомаса, для якої розігрують виставу.

А в захисті себе від виборців усі політичні сили майже одностайні. Недарма зарплатня парламентарів в 40 разів вища, ніж зарплата бюджетників – лікарів та вчителів. Залежний від влади стан бюджетників жахливо абсурдний і нагадує якісь феодальні відносини. Можна порівняти зарплатню лікарів, суддів, працівників поліції і парламентарів в Америці – цифри будуть не на користь парламентарів.

В Європі в деяких країнах зарплатня парламентарів досить висока, але різниця відносно зарплатні в бюджетній сфері не перевищує коефіцієнту 3-4. і знов-таки судді, медики, як правило, забезпечені набагато краще ніж політики. Бо суспільство має природній імунітет і розуміє, що від стану освіти, медицини залежить їхнє життя, а незалежність суддів, правоохоронців залежить від рівня фінансування цих органів державою – і це гарантія прав громадян, їх гідності та, кінець-кінцем, добробуту.

А ми живемо зовсім за іншими порядками – одні мають все і над усе, а інші їм повинні послуговувати. То ж про яку свободу, ліберальні цінності можна казати? Слава Богу, що наші «народні обранці» ще не продають з молотка відкрито на аукціонах своїх кріпаків – бюджетників, як це було за часів феодалізму. Але не соромляться зганяти їх на мітинги на підтримку свого партійного лідера.

Останнім часом, перед виборами наш горе-парламент прийняв такі закони, які просто нахабно обмежують наші права, суперечать Конституції України, але убезпечують будь-які дії чи бездіяльність наших обранців. Всі ці закони або зміни до існуючих законів повинні оберігати їх від нас з вами.

З подачі прем’єр-міністра Юлії Тимошенко Верховна Рада, подолавши вето Президента, прийняла закон «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності». Вето президента «в єдиному антинародному пориві» подолали представники олігархічних кланів, а саме за подолання вето проголосували 152 депутата від ПР, 148 депутатів від БЮТ, 4 – від НУ-НС і 19 Депутатів від Блоку Литвина. Фракція комуністів не дала ні одного голосу – можливо, вони за 70 років вже засвоїли, що приватну власність потрібно поважати? Цей Закон сміливо можна назвати «законом для рейдерів». Він дозволяє відчужувати землю або нерухомість, що належать громадянам, у разі суспільної необхідності.

Як заявила заступник міністра юстиції Валерія Лутківська, конституційність цього закону повинен розглянути Конституційний Суд, при тому вона зазначила, що чітке визначення суспільної необхідності на сьогодні в законодавстві відсутнє. І застосування цього закону без відповідного роз’яснення призведе до порушень прав людини.

Ще більш різкою була відповідь виконавчого директора Української Гельсінкської спілки з прав людини Володимира Яворського (http://www.dt.ua/2000/2675/68058): «Цей закон уже працює. І без нього до сьогодні вилучалися будинки для суспільних потреб, хоча ці потреби ніде не визначено. В нас є десятки справ, за якими місцеві органи влади вилучали в людей помешкання, передавали їх комерційним підприємствам, після чого там будувалися розважальні центри. Громаді з цього користі не було, але всі суди, включно з Верховним, трактували це як суспільні інтереси», – додав правозахисник.

Разом з тим, Володимир Яворський сумнівається, що хтось звернеться до Конституційного Суду з приводу конституційності зазначеного закону, оскільки в ньому зацікавлені всі бізнес-структури.

На нашу думку, саме Президент, як гарант захисту прав людини, повинен звернутися до Конституційного Суду, і як можна швидше, бо після виборів все може змінитися.

При такій правовій свідомості немає нічого дивного, що депутати-опоненти перестають бути такими, як тільки мова заходить про зняття депутатської недоторканності, навіть, якщо мова йде про підозру у скоєнні кримінального злочину – бо всі вони свої, а їх нібито принципіальні сварки – це шоу для глядачів.

Не дивно, що і однопартійці, і їх партійні опоненти, спокійно дивляться на злочини місцевої влади в різних регіонах України.

От ліквідували у Харкові туберкульозні диспансери – хворі залишилися практично без всякої можливості отримати кваліфіковану медичну допомогу в стаціонарі, а харків’яни опинилися під загрозою неконтрольованого поширення цієї небезпечної інфекції. Це рішення приймали і втілювали в життя мер-регіонал і його однопартійці. Але де були їх політичні опоненти? Як вони відреагували на це? Майже ніяк…

Тепер знищують туберкульозний диспансер у Луганську, де теж вотчина регіоналів. Хворі протестують, але хто з політичних опонентів підтримав хворих, оскаржив рішення місцевої влади у суді – хоча ліквідація туберкульозних закладів вочевидь порушує конституційні права громадян на лікування, та врешті-решт і на життя.

Які досягнення мера від Партії Регіонів у Харкові в цьому році? Піщані містечка на найбільшій в Європі площі, фонтани та пластмасові копії архітектурних пам’яток Харкова, які, до речі, поки що збереглися в первісному вигляді?

Натомість, маємо підвищення комунальних тарифів, знищення трамвайних маршрутів у місті, знищені дерева на вулицях Харкова, мешканці яких і так потерпають від забрудненого повітря, нечищені взимку вулиці? Ще одна комунальна реформа – контейнери для сміття стоять просто на центральних вулицях – це, щоб вивозити їх було зручніше, незручності для харків’ян нікого не цікавлять. І в цього мера вистачає совісті казати, що він залишиться ще на один термін, бо він ще не всі реформи у Харкові здійснив.

І ніхто з опонентів не запитає харків’ян: а навіщо нам такий мер? Напроти – вони приймають від цього мера нагороди, як голова фракції Наша Україна в місцевій раді Андрій Руденко, і тиснуть один одному руки, демонструючи перед телекамерами свою єдність і однаковість.

Ті, хто реально мають владу в руках, не бояться нікого і нічого. Всі інші не мають ніякої можливості впливати на цю владу, залежать від будь-якої дурі будь-якого чиновника.

І, на превеликий жаль, небагато людей розуміють свої права і мають відвагу їх відстоювати – особливо, якщо потрібно звертатися до суду.

Тотальна корупція, що є наслідком повної безвідповідальності, як іржа роз’їла всі відносини в середині усіх галузей і всієї державної і суспільної системи в цілому.

Чиновник з чиновником, чи то місцева влада, чи центральна завжди домовляться, які б порушення або навіть злочин не скоїли – ніхто не буде покараний. А наші колонії переповнені простими громадянами, які потрапили під гарячу руку правоохоронцям чи суддям. Часто до ув’язнення за незначні злочини засуджують громадян, які могли б відбувати покарання умовно. До нашої громадської приймальні звернулися працівники однієї з колоній (!), щоб ми допомогли домогтися умовно-дострокового звільнення для матері двох малих дітей. Її було засуджено за те, що вони кинула каменюку у бік сусідки,, яка чомусь поралася у її городі. Але родич сусідки був міліціонер – і мати двох малих дітей отримала три роки ув’язнення. А в Харкові Ленінський районний суд визначив термін покарання 10 років водію, який у травні 2008 року п’яний збив на смерть на трамвайній зупинці шістьох осіб, серед яких була 10-річна дитина. Це максимальний термін за такий злочин, але зараз справа розглядається у Верховному Суді і ще невідомо чи не зменшать і цей термін. Та і не один мажор, з вини якого також загинули люди, не був засуджений. І це – «Закон один для всіх»?

Побиття підозрюваних і свідків в міліції є звичайним явищем, їх беззахисність перед правоохоронними органами вражає, безвідповідальність лікарів і неможливість отримати життєво необхідно лікування безкоштовно теж явище, до якого наші громадяни звикли.

Держава абсолютно втратила імунітет через системну хворобу всіх гілок і органів влади. Вижити в таких умовах країна не може. Але, здається, наші боги владного Олімпу цього не розуміють і не переймаються існуючими проблемами. Їм і так добре.

Парламентську чи президентську диктатуру ми будемо мати – яка різниця?

Провідні політичні сили вже доказали, що на права людини їм глибоко начхати. Отже, країну, на мою думку, очікують нові хвилі потрясінь і загальна криза.

Чи витримає країна?

Чи витримаємо ми, її громадяни?

Міжетнічні взаємини

27.12.2009
джерело: maidan.org.ua

Примирення не починається зі списків взаємних звинувачень (Інтерв’ю з головою ВААДу України Йосифом Зісельсом)

   

— Йосифе, Ви один із небагатьох єврейських лідерів, який не засудив прямо присудження Романові Шухевичу звання Героя України. При цьому, щоправда, Ви підкреслили на зустрічі з Президентом України, що «нагородження Шухевича викликало неоднозначну реакцію в деяких соціальних і релігійних групах».

— До речі, на тій, згаданій Вами, зустрічі з Президентом України лише я один із великої групи єврейських лідерів заторкнув тему неґативного ставлення різних етнічних і соціальних груп до нагородження Шухевича й інших неоднозначних фігур українського минулого і сьогодення, наприклад, Левка Лук’яненка. Мене насамперед цікавить істина, а не емоції, в тому числі й ті, що спираються на стереотипи радянської історіографії. Я вже кілька разів звертався до інституту «Яд ва-Шем» із проханням надати для публікації матеріали (що, як свідчать публічні заяви співробітників Інституту, зберігаються тут) про діяльність Шухевича у зазначений період (тобто, восени 1941 року у Львові), проте досі нічого не отримав. Такі ж самі запити надійшли і від найвищих державних інстанцій України, проте й вони, наскільки мені відомо, залишилися без позитивної відповіді. Думаю, як і з багатьох інших питань, своє слово мусять сказати незалежні дослідники – історики. Не варто займатися спекуляціями на основі припущень, чуток, не доведених фактів – це стосується журналістів, політиків та й усіх інших, причетних до справи. Після розпаду комуністичної імперської системи на нас чекає довгий і болісний період зламу історичних стереотипів і вибудовування нової історіографії європейської держави ХХ ст.

Із нашої, єврейської, точки зору, Шухевичеві роль Героя України не личить. Проте невже нам байдуже, що думають про це інші громадяни країни, і чому вони сприймають цю історичну фігуру інакше, ніж ми? Впевнений, що для більшості тих, хто позитивно ставиться до Шухевича та інших неоднозначних фігур нашої спільної історії, Шухевич асоціюється з опором комунізму та радянській імперії, з черговою спробою отримання українцями державної незалежності, тобто з гідними і позитивними подіями. Для багатьох же євреїв ім’я Шухевича асоціюється із загибеллю наших близьких під час Голокосту. Не думаю, що існує багато українців, які поважають Шухевича за фактичні або уявні злочини проти євреїв і поляків.

Для Шухевича і його однодумців, які мріяли про незалежну Україну і опинилися між двома тоталітарними системами, питання стояло лише про вибір союзників у важливій для них справі набуття незалежності. Це був трагічний вибір, оскільки ні Німеччина, ні СРСР не мали жодного наміру підтримувати ідею незалежної української держави, але ілюзії мають свою інерцію. Українські частини, прийшовши у складі німецької армії звільняти Західну Україну від совєтських окупантів, не одразу усвідомили, що одну окупацію змінила інша. І як це вже неодноразово траплялося в історії, у лавах революціонерів опинилося чимало авантюристів і негідників, для яких ідея свободи була лише прикриттям для задоволення їхніх корисливих потреб і садистських нахилів.

Мені з погляду 63 років життя, в які увійшли 6 років радянських таборів і в’язниць за політичну, антирадянську, у тому числі й єврейську підпільну діяльність, досить легко сформулювати своє ставлення до таких тем:

1.Не існує колективної провини і колективної відповідальності.

2. Злочин завжди є конкретним і персоніфікованим.

3. Будь-яка людина, що під час війни прямо або опосередковано брала участь або була співучасником грабунків, знущань і вбивств мирного населення, є злочинцем, незалежно від того, в які строї вона була одягнена – німецькі, радянські, румунські або українські. Але провину цієї людини і ступінь її відповідальності (без терміну давності) мусить встановити об’єктивний і неупереджений суд.

4. Будь-яка людина, що із зброєю в руках захищала свою землю і своїх близьких від іноземних окупаційних армій або від озброєних формувань місцевих колаборантів, для мене злочинцем не є, навіть у тому випадку, якщо колись за це була засуджена радянським судом.

Пам’ятаєте, як сказано в романі «У колі першому»: «Вовкодав – правий, а людожер – ні».

Залишимо історикам з’ясування пропорцій добра і зла в діяльності історичних фігур давнього і недавнього минулого. Але не можемо відмовитися від наших власних завдань і проблем: на різних етапах історичного процесу не можемо не думати про надії, думки і сподівання народів, серед яких проживаємо в діаспорі. Уявімо собі свідомого українця (інтеліґента, ремісника, селянина) початку ХХ ст. на території Західної України, який разом зі своїми польськими і єврейськими союзниками бореться за реалізацію загальнолюдських і національно-релігійних прав в Австро-Угорщині, Польщі, Румунії. Відомим є, наприклад, рішення Єврейської національної ради Буковини на підтримку протесту українських і польських общин краю проти анексії Буковини Румунією. А тепер уявімо 1939–1940 рр., коли ті ж самі українці і поляки побачили своїх колишніх союзників-євреїв, які радо зустрічають радянську армію, що за пактом Молотова-Ріббентропа в союзі з нацистською Німеччиною розділила й окупувала їхні етнічні землі.

Проживаючи дві тисячі років в діаспорі, наш народ керувався, насамперед, інстинктом самозбереження, і було б лицемірством засуджувати його за це. Цей інстинкт спонукає наш народ за будь-яких умов орієнтуватися передовсім на сильну центральну владу держави. Адже дійсно, у багатьох випадках лише вона й могла захистити меншість в умовах несприятливого оточення. Але прояви зазначеного інстинкту в різні історичні епохи мають надто різні і неоднозначні наслідки. В умовах імперій і соціально напружених соціумів незмінна орієнтація лише на владу невідворотно призводить до загострення відносин із тими групами місцевого населення, які борються проти цієї влади за незалежність і соціальну справедливість.

Не випадково вже з XIX ст. єврейські общини внаслідок активізації цих суперечностей починають втрачати частину своїх активних членів і розколюватися за цими ж таки лініями. Частина єврейської общини, переважно молодь, підтримує визвольні змагання і тим самим вступає в конфлікт із обережнішою, консервативнішою частиною общини. В історії Східної Європи бачимо приклади практично нерозривного союзу єврейських общин із національно-визвольними рухами, що у ряді лімітрофних держав після Першої світової війни сприяло розквіту єврейських общин. В імперіях, де черговий етап національно-визвольних змагань зазнав поразки, багато євреїв було піддано репресіям за їхню підтримку.

Радянський лад, що зруйнував національне і релігійне життя багатьох народів, дав багато яскравих прикладів співпраці і союзу частини євреїв із демократичними і національними рухами в 60–80-ті рр. Гельсінські групи в Україні, Литві, Грузії і Росії після свого виникнення 1976 р. об’єднували представників не лише титульних націй, а й національних меншин, насамперед – євреїв. Упевнений, що міжнаціональний мир в Україні в період перед і після отримання нею незалежності обумовлювався, окрім інших чинників, співпрацею і спільним опором комуністичній імперії.

Але нам відомі й інші, цілком зрозумілі приклади поведінки євреїв у зазначений час – Антисіоністський комітет радянської громадськості, індивідуальні форми співпраці з партійними і репресивними органами. Досить пригадати довгі списки «підписантів» , що «обурювалися» за вказівкою зверху, у різних газетних публікаціях проти дисидентів.

Ми мусимо усвідомлювати і оцінювати наслідки таких трагічних парадоксів нашої спільної історії, якщо хочемо, аби наші діти і внуки гідно жили в розвиненій демократичній українській державі. Ми не можемо не ставити перед собою завдання українсько-єврейського порозуміння, якщо хочемо, щоб майбутня демократична і європейська Україна мала в своєму складі таку ж гідну і шановану єврейську общину, як у Великій Британії, Франції, Бельгії або Італії.

Історія вчить нас, що процеси міжетнічного, міжконфесійного і громадянського примирення тривають сторіччями. Пригадайте хоча б німецько-французькі, німецько-польські, англо-французькі відносини, війну між Північчю і Півднем в США або громадянську війну в Іспанії – відгомони цих конфліктів впливають на громадянське життя цих країн ще й досі.

Якщо ми і далі підраховуватимемо, скільки українців співробітничало з нацистами, а українські «псевдоісторики» – скільки євреїв служило в ЧК, ҐПУ, НКВД і КДБ, то назавжди залишимося в історичній безвиході, сповненій взаємними звинуваченнями і потенційно конфліктонебезпечній.

Примирення починається не зі списків взаємних звинувачень, а зі спроб оцінити, зрозуміти і відчути власну історію, включаючи найнеприємніші її епізоди. Примирення починається зі спроб оцінити свої історичні персонажі, назвати поіменно не лише пророків і праведників, а й негідників та злочинців.

Ми маємо право пишатися Спінозою, Ейнштейном та Ойстрахом, але не можемо не соромитися Азефа, Троцького, Кагановіча. Адже вони, образно кажучи, вийшли з одного штетла, але у різних напрямах. Єврейська община дала світу геніїв науки, літератури, мистецтва, але водночас і геніїв зла. Одні й другі відштовхнулися від власного минулого, але реалізували накопичену століттями енергетику в діаметрально протилежних проявах – людського і антилюдського існування.

Правда про себе – це дорога до катарсису, очищення. Лише правда про себе приведе народи до примирення. Від нас залежить, яку дорогу оберемо.

Єврейська община кожної країни, особливо в часи змін, мусить вирішити для себе непрості проблеми групової ідентичності: ставлення до світу, що змінюється, та до історії, що має відповісти на виклики часу і перетворити її з науки про стани, партії та класову боротьбу на науку про людину та її долю в обставинах, що склалися.

Цілком очевидно, що популярна історія (а точніше, підручник) в будь-якій країні покликана виховувати загальнодержавний патріотизм, а відтак ґрунтується не на історичних фактах, а переважно на міфах і легендах, що допомагають його підтримувати. Наум Коржавін колись написав вірші про одного з героїв російської історії Юрія Долгорукого:

…Был ты ликом довольно противен,

сердцем подл, но не в этом суть.

Исторически прогрессивным

Оказался твой жизненный путь…

Отже, якими б не були маніпуляції історією, з часом туман над її більш давніми періодами розсіюється, а міфи та легенди перестають задовольняти громадян.

Думаю, що для історичних подій та їхніх інтерпретацій можна застосувати географічну аналоґію. Припустимо, є така собі територія, і є мапи цієї території. Територія одна, а мап багато, і кожна з них відтворює територію лише в якомусь одному аспекті. Так само й історія. Насправді вона одна – та, якою була насправді, але кожним вона сприймається через власні, а отже, суб’єктивні образи-мапи. У наших спільних інтересах не замінювати одні неточні мапи на інші, по-іншому неточні, а разом перевіряти і уточнювати їхній зміст, доводячи до найточнішої відповідності реаліям.

Цікаво, що аналоґічні процеси переакцентування сталих історичних оцінок тривають зараз і в Росії. Але там розмах набагато серйозніший. Наприклад, реабілітація і мало не канонізація Миколи П, якого, якщо мені не зраджує пам’ять, називали Миколою Кривавим, і не лише через події на Ходинці і «Криваву неділю», а й за єврейські погроми кінця ХIХ – початку ХХ ст. А екстатичне захоплення Колчаком або Деникіним, чия армія всіяла єврейськими трупами половину України? Я упевнений, що його роль у цих погромах є невимірно злочиннішою, ніж роль Симона Петлюри в єврейських погромах на українській території. Мені не відомі ні накази Деникіна, що забороняли під загрозою страти погроми мирного єврейського населення, ні страти конкретних погромників у денікінській армії. На відміну від Симона Петлюри, для якого погроми були більше бідою, чим провиною, у Деникіна – навпаки: більше провиною. Я вже не кажу про генерала Власова й отамана Краснова, що «геройствовали» пізніше.

Процеси в російській трансформації історіографії спрямовані на реанімацію в новому вигляді Російської імперії, натомість в українській – утвердженню української незалежності. Обидва завдання суперечать одне одному, проте аморально ставити їх на різні ваги історичної справедливості. Але деякі наші російські «колеґи», аж надто «заклопотані» витратами трансформації української історіографії, як мовиться, впритул не бачать «колоди у власному оці». До речі, як би їм сподобалася ідея провести у Москві масштабну конференцію, присвячену спробам реставрації авторитарних і тоталітарних тенденцій в Росії, включно з реабілітацією та героїзацією погромників і союзників нацистів.

На відміну від наших сусідів, ми живемо в демократичній країні, де можемо обговорювати будь-яку тему і засуджувати будь-якого політика, аж до президента. Це стосується і згаданих проблем модерної історіографії. Якщо ми не можемо впоратись із цими проблемами, то необхідно активізувати зусилля, знайти союзників у громадянському суспільстві, в національно-демократичному таборі і продовжувати боротьбу доти, поки всім не стане зрозумілою наша нетерпимість до деяких процесів в нашій державі. Якщо і тоді не вийде, ми можемо безперешкодно звернутися до наших добросовісних партнерів і союзників в Європі, в США, в Ізраїлі. На жаль, в Росії, я таких, за поодинокими винятками на індивідуальному рівні, не бачу.

Пригадаєте боротьбу довкола Бабиного Яру в 2003–2006 рр., знадобилися три роки відчайдушних зусиль, мобілізації значної частини громадянського суспільства, маси публікацій в єврейській і неєврейській пресі, адже нам тоді протистояла не держава, а, хай і міжнародна, та все ж таки – громадська організація.

— Після відомого листа президента Медвєдєва ви виступили на прес-конференції на захист української демократії від зазіхань великодержавного сусіда. Про загрозу для демократії говорили тоді і багато провідних політиків. Приблизно в цей же час виник скандал, викликаний антисемітськими заявами мера Ужгорода. Заяви пролунали, але з владного Олімпу – «у відповідь тиша» (не рахуючи «стурбованості» порушеннями законодавства і професійної етики, висловленої Віктором Ющенком). Прем’єр, спікер, лідер опозиції, навіть інтернаціоналіст Симоненко як у рота води набрали. Як ви думаєте, чому? Чи не тому що всі кандидати бояться розчарувати свій електорат, який, на жаль, дуже сприйнятливий до антисемітської риторики? І чи не бачите ви в цьому страху справжньої загрози демократії і європейськості України?

— На прес-конференції після відомого листа Медвєдєва я виступав разом зі своїм товаришем по дисидентському минулому Євгеном Сверстюком, виступати разом із яким для мене завжди велика честь. Ми висловили нашу спільну думку, думку колишніх політв’язнів. У житті бувають моменти, коли людина не в змозі змінити потужні неґативні процеси, але може, принаймні, не проходити повз них і висловити своє ставлення до цих процесів і до персоналій, що їх уособлюють. Зі свого дисидентського минулого я виніс нехитру істину: не існує інших критеріїв, крім етичних. І в тому виступі спрацював саме цей принцип: не приєднатися до чергової брехні і насильства, а протиставити їм свою особисту позицію. Не випадково в своєму виступі я навів слова Олександра Галіча: «…И не верить ни в чистое небо, ни в улыбки сиятельных лиц». Це стосується будь-якої влади, у тому числі й української. Де б ми зараз опинилися, якби сподівалися лише на владу, як в громадському, так і в загальнодемократичному сенсі? Ми – частина громадянського суспільства і насамперед маємо покладатися на себе і своїх союзників в цьому суспільстві. Тоді і влада підтягуватиметься, щоправда, з великим запізненням.

Друга частина запитання стосується виступу мера Ужгорода Ратушняка. Свого часу я дав із цього приводу досить засуджуючих інтерв’ю, тому не повторюватимуся. Прокоментую ту частину Вашого питання, де йдеться про можливий страх деяких політиків відштовхнути свій електорат засудженням антисемітизму. Можливо, це й так, але стосується це лише нерозумних і недалекоглядних політиків.

Згідно з нашим досвідом моніторинґів і аналізу передвиборних ситуацій в різних реґіонах України можна з достатньою долею впевненості стверджувати, що активізація антисемітських проявів проти кандидатів до парламенту або на посаду президента не справляє практично жодного впливу на результат виборів. Парадоксально, але злам стереотипів простежується і в цих процесах. Це показують дослідження, що проводяться в Україні останні 15 років за відомою шкалою соціальної дистанції Боґардуса та іншими методиками. А кількість голосів, відданих за праворадикальні партії, і кількість депутатів різних рівнів, що мають єврейське походження, свідчить швидше про зворотне: національне «забарвлення» кандидата не лише не зменшує його шансів на обрання, але в деяких випадках навіть допомагає. До речі, ми зможемо перевірити це під час найближчих виборів.

Побоюються ж висловлювати свою точку зору на цю тему лише політики, які уособлюють або вчорашній день нашого політичного життя, або його безперспективного відгалуження, що не мають широкої електоральної підтримки. Отже, жодної загрози демократизації і європейській інтеґрації України у цих проявах я не бачу. До речі, рівень антисемітизму в Україні сьогодні аналоґічний рівню у східноєвропейських країнах і набагато нижчий, ніж у Західній Європі та Росії. Правда, це вже інша проблема.

Вів розмову Михайло Штернгель

27-12-2009

Громадянське суспільство

23.12.2009

Презентація першої версії «Стратегії модернізації України: бачення незалежних експертів»

   

22 грудня 2009 року в УНІАН відбулася презентація першої версії «Стратегії модернізації України: бачення незалежних експертів» та результатів її громадських обговорень, що пройшли у всіх регіонах України в межах кампанії Національної громадської Мережі підтримки реформ[1].

Першу версію «Стратегії» підготовлено у рамках проекту «Модернізація України. Визначення пріоритетів реформ» як комплексне дослідження авторського колективу з понад 35 провідних незалежних українських аналітиків. Дослідження було ініційоване експертами Міжнародного фонду «Відродження» за організаційної підтримки «Лабораторії законодавчих ініціатив» та за фінансового сприяння Pact Inc., Програми «Об’єднуємося заради реформ» (UNITER).

Учасники прес-конференції розповіли про головну ідею та сутність проекту стратегії реформування основних сфер суспільного життя, а також підсумували досвід, набутий під час громадських обговорень, які протягом 14–18 грудня пройшли у Львові, Чернівцях, Дніпропетровську, Сумах, Луцьку, Харкові, Одесі та Сімферополі.

Стратегія «Модернізація України: визначення пріоритетних реформ» складається з чотирьох структурних блоків: 1. Інституційна організація держави і територіального самоврядування. 2. Модернізація України: соціально-економічний вимір. 3. Зовнішня політика та безпека держави. 4. Фундаментальні цінності демократичних змін.

Головна мета «Стратегії» – представити суспільству незалежне експертне бачення якомога цілісної та повної картини ключових реформ, без яких неможливе подальше існування України як держави, що претендує бути членом сім’ї європейських країн. Одна з цілей проекту «Модернізація України. Визначення пріоритетів реформ» – сприяння виробленню незалежної громадської платформи необхідних дій, яка здатна слугувати орієнтиром діяльності як громадських організацій, так і політиків, бути інструментом тиску громадськості на існуючий політичний клас в контексті модернізації країни. Такий підхід був в цілому підтриманий під час обговорень в регіонах. Водночас, висловлювалось багато побажань щодо конкретизації кроків реалізації відповідних намірів та їх пріоритетності. Значна увага була приділена питанням адміністративно-територіальної реформи, аграрним проблемам та проблемам соціального захисту, окремим аспектам оподаткування та розвитку інфраструктури, реформуванню освіти тощо. Йшлося про необхідність доопрацювання розділів про права людини та модернізацію сфери культури. Ці та інші відгуки й зауваження будуть ретельно опрацьовані та використані в процесі доопрацювання «Стратегії», й увійдуть у її кінцеву версію. Автори першої версії проекту «Стратегії» запрошують всіх зацікавлених до участі у її фінальному доопрацюванні. Форма такої співпраці буде незабаром запропонована Лабораторією законодавчих ініціатив.

Як зауважив у ході прес-конференції голова Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко, «раціональна організація державних інститутів і місцевого самоврядування є одним з пріоритетних завдань модернізації України. На думку авторів проекту „Стратегії“, більшість завдань у цій сфері не тільки добре вивчені та описані, а й зафіксовані в офіційних документах президента та уряду України. Тому на перший план виходить завдання якнайшвидшого системного та послідовного втілення в життя їх положень».

«Соціально-економічна модернізація означає реалізацію трьох взаємопов’язаних задач, серед яких: модернізація державної економічної політики, модернізація виробничо-технологічної бази економіки, модернізація системи соціального захисту населення в широкому розумінні цього слова»,– підкреслив голова Правління – директор Інституту економічних досліджень та політичних консультацій Ігор Бураковський.

Зовнішня політика, має бути максимально зорієнтованою на цілі розвитку держави, реалізації її стратегічних пріоритетів та сприяти мобілізації зовнішніх ресурсів заради позитивних змін всередині країни,– вважає політичний аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Володимир Горбач. «В проекті Стратегії запропоновано концепцію та основні кроки реформування дипломатичної служби України з метою відходу від лінійної схеми управління та бюрократичної неповороткості дипломатії».

Виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Євген Бистрицький під час прес-конференції підкреслив, що «наявність активно діючого громадянського суспільства – ефективних громадських організацій, профспілок, інших численних асоціацій громадян, які відкрито відстоюють свої приватно-групові інтереси, є головною засадою побудови чесного та справедливого суспільства. Саме у громадянському суспільстві, а не у владних кабінетах, формуються фундаментальні цінності суспільства – захист невід’ємних прав людини та верховенство права, національна ідентичність, культурні надбання, моральні устої».

«Громадська підтримка реформ, суспільний запит на них – це той чинник, який може сформувати політичну волю до реформ. В даному контексті майбутні президентські вибори – це додатковий стимул для експертного та наукового середовища для того, щоб виробити комплексний та збалансований проект модернізаційних реформ, який варто доносити до головних осіб держави після завершення президентської кампанії»,– зазначив голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Ігор Когут.

Редакторами проекту «Стратегії» стали Ігор Коліушко (Центр політико-правових реформ), Ігор Бураковський (Інститут економічних досліджень та політичних консультацій), Олександр Сушко (Інститут Євро-Атлантичного співробітництва), Євген Бистрицький (Міжнародний фонд «Відродження») та Євген Захаров (Харківська правозахисна група).

Посилання за темою:

Повний і короткий тексти дослідження «Модернізація України. Визначення пріоритетів реформ».

Інформація про обговорення проекту стратегії «Модернізація України. Визначення пріоритетів реформ» у Львові та Чернівцях, у Дніпропетровську, в Сумах, Луцьку та Харкові, в Криму та Одесі.

Он-лайн обговорення проекту Стратегії.

Також з повним та скороченим текстами проекту можна ознайомитися на веб-сайтах Міжнародного фонду «Відродження», Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, Центру політико-правових реформ, а також порталах Громадський простір та «Майдан».

 

[1] Національна громадська Мережа підтримки реформ – незалежний самоврядний рух організацій громадянського суспільства України, спрямований на вироблення стратегії модернізації країни та пріоритетів реформ, їх просування на всіх рівнях та у всіх гілках державної влади, участь організацій громадянського суспільства у національних та регіональних кампаніях впровадження реформ.

Погляд

28.12.2009 | Інна Сухорукова

Чи справедливо міністр внутрішніх справ отримав антипремію як найбільший порушник прав людини?

   

9 грудня Президент України звинуватив усі правоохоронні органи країни та їх керівників в корупції. Зреагував на цю образу тільки Ю. Луценко. Він назвав звинувачення на адресу усіх загалом міліціонерів безпідставними і такими, що ображають честь та гідність тих працівників міліції, які працюють чесно. Після чого пішов, грюкнувши дверима. Того ж вечора Ющенко в дуже жорстких висловлюваннях коментував дії Луценка. 10 грудня ми дізналися, що УГСПЛ, який кожного року відзначає цю дату, Міжнародний день прав людини, врученням антипремії «Будяк року» за найбільш брутальні порушення прав людини – цього разу вручила цю неприємну відзнаку саме Ю. Луценку. Чому ж влада в особі Президента і правозахисники зійшлися в єдиному пориві неприйняття цивільного міністра внутрішніх справ?

Відразу відкинемо усілякі думки про замовлення зверху. По-перше, люди, які входять до Ради УГСПЛ, достатньо незалежні і безкомпромісні. По-друге, саме засідання комісії щодо призначення антипремії, відбулася задовго до 10 грудня. Але рішення ніхто, крім членів комісії, до цього дня не знав. Отже, маємо дивний збіг обставин, який потребує дослідження.

Відразу хочемо зазначити, що захищати когось з держслужбовців правозахисникам вкрай важко. І чим вища посада цього чиновника, тим менше аргументів у тих, хто хоче йти проти негативної думки. І це тому, що в Україні просто немає жодної нормально працюючої системи.

З усіх міністерств, з якими можна співпрацювати, отримувати від них нормальні, серйозні відповіді на поставлені питання, з яким, врешті-решт, представникам громадських рухів можна вирішувати хоч якісь проблеми, ми можемо назвати за нашим досвідом лише три: Міністерства юстиції, внутрішніх справ та оборони.

Але це відбувається виключно тому, що так працюють очільники та співробітники самих цих міністерств. Вже на рівні областей і районів службовці цих самих міністерств поводяться і з громадянами і з громадськими організаціями абсолютно по-різному, незважаючи на накази і думку керівництва.

І перш за все, це відноситься до МВС, як до правоохоронної структури, найбільш щільно зануреної  у суспільство.

Відверто кажучи, радіти від діяльності цієї структури аж ніяк не виходить. Але коли ми від їх дій були у захваті? За радянських часів? Б’ють підслідних, знущаються над затриманими, вибивають зізнання і беруть хабарі – так, як і 30, і 20, і 10 років тому. За останні 5 років ситуація дещо змінилася на краще. І якщо хтось і добився цього незначного поліпшення ситуації – то це Ю. Луценко під час свого першого керівництва МВС. Справедливо буде згадати, що і п. Цушко, який на невеликий час змінив на цій посаді п. Луценка, не відступився від надбань свого попередника. З 2005 року при МВС безперервно працюють громадські ради, як і в самому міністерстві, так і при обласних управліннях. Як тільки МВС очолив Луценко, ним була введена посада, незалежна від місцевих структур – посада представника міністра по даному регіону. Звичайно і представникам громадськості, особливо тим, хто входив до громадських рад при обласних МВС можна було хоч якось контролювати дії міліції, вирішувати якісь проблеми скаржників тощо. Таким чином, за цивільних міністрів Луценко і Цушко закрита десятиріччями система ззовні стала більш відкритою і хоч якоюсь мірою контрольованою.

Коли п. Луценко став міністром вдруге, він пішов ще далі: ввів до структури  міністерства нове Управління – моніторингу прав людини в діяльності МВС – з помічниками  міністра з прав людини на рівні областей та підпорядкував них безпосередньо начальнику цього Управління. Отже, з боку самого Луценка ми постійно бачимо не системне порушення прав людини, а спробу системного протистояння таким порушенням. Харківській правозахисній групі відомо, скільки добрих справ вже зробили оті помічники міністра з прав людини. До того ж, МВС – чи не єдина структура в країні, яка в межах своєї компетенції намагається протистояти расизму та ксенофобії.

Безліч неонацистських угруповань, які останнім часом і дивним чином виростають як гриби після дощу, не цікавлять зазвичай ані прокуратури областей, ані СБУ. Затримують неофашистів, відбирають у них листівки, що розпалюють  міжнаціональну ворожнечу – тільки співробітники МВС.

У Харкові саме помічник міністра з прав людини Ю. Чумак вперше почав системну боротьбу з расовим та етнічним профайлінгом в міліції. І хоча співробітники ХОУ МВС дуже часто затримують іноземних студентів, але все ж таки це не робиться так відкрито і нахабно, як було досі.

А чому ж при таких зусиллях міністра, спитає читач, ми маємо ту ж саму корумповану, погано працюючу і досить жорстоку систему? А відповідь проста: не можна реформувати тільки одну окрему систему. Не можна реформувати міліцію, не реформуючи прокуратуру (от хто, на мій погляд, заслуговує будяка кожного року і у повній мірі), судову систему. Згадайте головного номінанта будяка року – Верховний Суд України – у якій країні це можливо, щоб Верховний Суд країни системно порушував права людини, норми міжнародного права і правові зобов’язання України перед Радою Європи?

Все це паплюжить репутацію нашої держави перед усім світом. Не кажучи вже про те, що будь-які намагання міністрів-правоохоронців щось змінити на краще в середині окремої системи – приречені.

І тут питання до нашої влади, насамперед до Президента: а чому нереформованою залишається альфа і омега будь-якої демократії – судова система? Адже це була одна з головних тез у його передвиборчих обіцянках? І навіщо, при тому що одна з основних умов реформування правоохоронних органів не виконана, звинувачувати їх очільників та працівників в корупції? Там, де немає сучасної галузевої системи, буде квітнути корупція. Так старе поле, яке ніхто не доглядає, заростає бур’янами. А чому саме Луценко дратує всіх – і владу, і правозахисників? Бо відверто розповідає про вади і своєї системи, і про те, як гарно працюють ті системи, від яких МВС безпосередньо залежить: суд, прокуратура, податкова адміністрація тощо.

Так, Луценко не може назвати злодія злодієм, доки цього не сказав суд. А де ж той суд і скільки його чекати? Луценкові це відомо не гірше, ніж усім нам, а може, й набагато краще.

Отже, на мій погляд, „прокололись” з будяком Луценкові правозахисники: простіше бачити недоліки тих, хто щось робить, ніж тих, хто не працює зовсім.

І обґрунтувати легше, бо сам зізнається у помилках свого міністерства, і є небайдужим до своєї справи. То в запалі сказати може те, що байдужий або обережний  не скаже.

Отже, інколи не хоче самостійно думати не тільки влада, а й ми з вами.

Жертви політичних репресій

27.12.2009 | Михаил Белецкий

Расстрельное дело

   

Наконец нам с женой удалось получить материалы уголовного дела ее деда. Почти в самый юбилей Эффективного Менеджера, организовавшего миллионы таких дел. Простое, рутинное дело, одно из этих миллионов.

Иван Иванович Севбо родился в 1865 году и большую часть жизни – с начала 1890-х до начала 1930-х – был священником в белорусских селах. А когда утвердились большевики, стал безработным, жил на средства детей, так и проходит по делу. (В обвинительном заключении указано: «бывший поп, без определенных занятий»).

1 марта 1938 года оперуполномоченный Могилевского НКВД БССР подписывает постановление об аресте, мотивируя это тем, что «Севбо И. И. был связан на почве к/р деятельности с Могилевским епископом Раевским Александром и другими участниками к/р повстанческой организации, ликвидированной нами в июле 1937 года». Очевидно, НКВД понемногу подбирает всех «бывших попов», фабрикуя на них дела. Подшивают Севбо и других к Раевскому белыми нитками: в реабилитационном постановлении от 1961 г. сказано, что «по материалам дела [Раевского] Севбо Иван и другие осужденные с ним по одному делу лица не проходят». В тот же день, 1 марта, Иван Севбо арестован.

Суд скорый, но никак не праведный. Все досудебное производство вершится в один день – 13 марта. В этот день проводится первый и, судя по всему, единственный допрос, совершенно формальный, в ходе которого заполняется только анкета арестованного. (В реабилитационном постановлении сказано, что «никто из числа названных осужденными лиц показаний относительно их вербовки в контрреволюционную организацию не дал», из чего можно судить, что их не сочли нужным и расспрашивать.) Принимается постановление об избрании меры пресечения – «содержание в тюрьме города Могилева». И тут же оперуполномоченный сержант госбезопасности Самерсов выносит обвинительное заключение по следственному делу, в которое сколочены 7 священнослужителей. (Обратите внимание на уровень, на котором принимается решение о жизни и смерти людей, – сержант. Впрочем, с другой стороны, разве он что-то решает, он только механически ставит подпись.) Оперуполномоченный «УСТАНОВИЛ, что все вышеуказанные лица являлись участниками к/р повстанческой организации духовенства, которая ставила перед собой целью свержение сов. власти и восстановление монархического строя. Как участники к/р организации они систематически среди населения проводили к/р деятельность направленную на подрыв существующего государственного строя и вызова массовых недовольств против последнего, а потому ПОСТАНОВИЛ: Настоящее следственное дело направить на рассмотрение Тройки НКВД БССР». На другой день, 14 марта, Особая Тройка выносит постановление о расстреле всех обвиняемых. Здесь почему-то наступает длительная пауза – наверное, расстрельная машина не поспевает. Постановление о расстреле Севбо И. И. приведено в исполнение более, чем через месяц, – 22 апреля, как раз в день рождения основателя социалистического государства, требовавшего безжалостно расстреливать попов. Было ему тогда 73 года.

А чуть меньше, чем через четверть века, 2 сентября 1961 года Президиум Могилевского областного суда, рассмотрев протест прокурора, постановил: «Постановление Особой Тройки НКВД БССР от 14 марта 1938 г. в отношении [таких-то] отменить и дело в отношении их прекратить посмертно за недоказанностью предъявленных обвинений».

Закончу маленькой деталью. Перечисляя в анкете состав семьи, отец Иван указал и своего сына, моего будущего тестя: «сын Платон, инженер водного транспорта в г. Чернигове». Хотя прекрасно знал, что сын живет и работает не в Чернигове, а в Киеве. Понимал, что и детям грозит опасность, и хотел уберечь.

Жертви політичних репресій

05.01.2010 | Олександра Матвійчук

Свобода інформації v. секретність архівів: стисло про враження

   

9 грудня 2009 року Харківська правозахисна група проводила семінар для працівників  архівів регіональних управлінь Служби безпеки України на тему «Свобода інформації та доступ до архівів». Програма семінару передбачала розкриття основоположних тем, як-от: поняття свободи інформації, основні принципи свободи інформації, юридичні рамки свободи інформації та винятки із публічного доступу до інформації.

Перш за все, варто відзначити, що семінар був ініційований керівництвом Галузевого державного архіву СБУ. Під час дискусії між учасниками присутні там начальник архіву Володимир В’ятрович та його заступник Аліна Шпак відповідали на заявлені питання, немовби вони є представники організації Article 19. Правда, маю визнати, що таку «прогресивну позицію керівництва» поділяла меншість учасників семінару, що стало особливо виразно помітним, коли аудиторія залишилися сам на сам із лекторами.

Тоді почалося все найцікавіше. І питання навіть не в тому, що велика кількість учасників, багато років працюючи в архіві, сприйняли таємницю слідства як беззастережний принцип. Випливло на поверхню і цілком зрозуміле бажання людей уникнути відповідальності та не приймати рішення самостійно: «ми воєнізована служба, дайте нам наказ або зробіть інструкцію, яка включала би усі випадки, і ми будемо працювати згідно з цими настановами». І трохи дивне в устах державного службовця незалежної країни запевнення про необхідність отримувати дозвіл ФСБ Росії для розкриття архівних справ.

Одним із матеріалів для семінару слугував практичний посібник «Свобода інформації: теорія та практика», розроблений саме для державних службовців. Там для ілюстрації наведений цікавий приклад у контексті захисту прав інформаторів, а саме справа Кетрін Ґан. Кетрін працювала на посаді аналітика Головної комунікаційної штаб-квартири електронної організації прослуховування британського уряду. На початку 2003 року вона одержала копію електронного листа з офіційними детальними планами США щодо прослуховування дипломатів країн-членів Ради Безпеки ООН. Великій Британії і США було конче потрібно отримати рішення Ради Безпеки, яка б санкціонувала заплановане ними вторгнення до Іраку. Жінка була вражена тим, що вона прочитала, і надала копію електронного листа до газети. Внаслідок цієї історії обидва уряди зазнали значних труднощів.

Згадала про цей випадок під час перерви на каву у розмові із представником молодого покоління працівників обласних архівів СБУ. І відразу  почула, що в нашій країні після такого, щонайменше, можна залишитися без роботи та мати ще більш серйозніші проблеми. Насправді, Кетрін таки втратила роботу, більше того, була обвинувачена в шпигунстві. Вона не була захищена за британським правом, а звинувачення проти неї було знято лише тому, що британський уряд міг би зіштовхнутися з багатьма труднощами, якби він був зобов’язаний представити у суді конфіденційну юридичну консультацію, яку було використано для підтримки вторгнення до Іраку.

Так, дійсно, Україна далеко не Велика Британія. Але ж кожному керівникові обласного архіву відомо, що у нього в архіві, під грифом «секретно» ховаються цілі стоси документальних свідчень про таких українських «Кетрін Ган», які за розкіш самоповаги та відстоювання принципів честі та гідності, поплатилися не лише своєю роботою.

Загальновідомо, що люди активно слухають тільки у двох випадках: якщо їм корисно та (або) цікаво. Яким би гарним фахівцем не був представник Канадсько-українського зернового проекту, його полум’яна промова про необхідність кредитування агропромислового комплексу не зачепить серця робітників швейної фабрики. Але якщо на новорічні свята швейна фабрика повним складом буде штурмувати Говерлу, та ж сама аудиторія ловитиме кожне слово старого гіда-поводиря, як би невиразно він не говорив, варто лише йому почати: «Насувається снігопад, і ми усі в небезпеці. Але не турбуйтеся, я вже 20 років зходжу на цю гору, тільки уважно слухайте і виконуйте мої вказівки...».

Треба визнати, працівникам обласних архівів не було ані корисно, ані цікаво. Від семінару на тему «Свобода інформації та доступ до архівів» вони очікували, насамперед, конкретних інструкцій та вказівок в роботі з архівними документами. А нерозуміння того, що таке «свобода інформації» та навіщо вона потрібна суспільству та їм конкретно, було продемонстровано ще на етапі роботи над визначенням переваг та загроз свободи інформації, кульмінаційною крапкою якої стала репліка «Людям свобода інформації не потрібна».

І саме з цим нерозумінням треба працювати. Тільки коли кожен працівник архіву усвідомить, що перш за все він не державний службовець, а людина; що незалежно від посади, роду занять, політичних переконань тощо непорушними мають лишатися загальнолюдські цінності, а серед них – закріплене ст. 34 Конституції України право вільно збирати та поширювати інформацію; і що це право є киснем для демократичної держави, від якої залежить і його життя, і життя його близьких, – багато питань конкретних інструкцій та вказівок в роботі з архівними документами вирішаться самі собою.

Таку просвітницьку роботу із державними службовцями потрібно продовжувати. Це є надзвичайно важливим напрямом та своєрідним викликом для громадських організацій, адже наша держава на 18 році незалежності тільки починає декларувати готовність до системної роботи, яка досі ґрунтувалася на поодиноких розрізнених зусиллях окремих ентузіастів з метою відновлення історичної правди. І тому слово «розсекречування» та назва відповідного підрозділу архіву СБУ, яка була предметом дискусії на семінарі, має не так правовий, як сутнісний характер. «Звичайно, погоджуюсь, із юридичної точки зору правильно казати «перегляд архівних справ». Але скільки приблизно відсотків справ із грифом «секретно» та «совершенно секретно» після перегляду Ви переводите до режиму відритого доступу?» Відповідь: приблизно 95%.

Усвідомити справжнє значення свободи інформації – першочергове завдання нашого суспільства. Адже знати, що таке добро – це бути добрим, стверджував Сократ. Тим-то і знання, які визначають нашу поведінку, відрізняються від інформації.

Саме таке усвідомлення і зробить реформи, започатковані керівництвом Галузевого державного архіву СБУ незворотними, та убезпечить свободу інформації  від небезпеки політичного снігопаду в результаті будь-якої зміни політичного курсу. До речі, саме таке відчуття продемонстрував один із учасників семінару в анонімній анкеті-опитувальнику. На запитання «Які необхідні питання залишилися поза увагою програми?» він відповів: «Напрямки нашої роботи після виборів Президента України».

Жертви політичних репресій

05.01.2010 | Евгений Захаров

Проблемы доступа к информации в архиве СБУ о политических репрессиях

   

Центральный государственный отраслевой архив СБУ в Киеве и его отделения в АРК, Севастополе и 24 областях содержат большое количество документов советского времени о политических репрессиях и слежке по политическим мотивам – более чем 1.5 млн. томов. В Киеве насчитывается сейчас больше 109 тысяч единиц хранения документов, в 26 региональных архивах – более 735 тысяч. Часть документов до сих пор не разобраны, это еще предстоит сделать. Самые ранние документы – 1919 года, наиболее поздние датируются 1991 годом. Абсолютное большинство документов имеют грифы советского времени «секретно», «совершенно секретно», «лично» и другие. До недавнего времени львиная доля этих документов продолжали оставаться секретными и не выдавались никому. Даже исследователи, имеющие доступ к государственным тайнам, жаловались, что получить для работы документы в архиве СБУ крайне трудно.

Часть архивных дел все же были открыты. В соответствии с Законом о реабилитации жертв политических репрессий, принятым еще в советское время – в апреле 1991 г. – доступ к архивно-уголовным делам реабилитированных жертв политических репрессий получили сами жертвы, их родственники, и при наличии разрешения от жертв или родственников – исследователи. Эти фонды были переданы из архива СБУ в областные архивы. А вот доступ к архивно-уголовным делам тех, кто не был реабилитирован, по-прежнему не предоставлялся, хотя никаких законных оснований для отказа не было.

Заметим, что практика отказа в доступе к архивным материалам с грифами советского времени была после принятия Конституции совершенно незаконной. Ведь в соответствии со статьей 34 Конституции «Каждый имеет право свободно собирать, хранить, использовать и распространять информацию устно, письменно либо иным способом – по своему выбору. Осуществление этих прав может быть ограничено законом в интересах национальной безопасности, территориальной целостности либо общественного порядка с целью предупреждения беспорядков или преступлений, для охраны здоровья населения, для защиты репутации или прав других людей, для предупреждения разглашения информации, полученной конфиденциально, либо для поддержания авторитета и непредвзятости правосудия». Грифы «секретно», «совершенно секретно» и другие грифы ограничения доступа к информации советского времени никаким украинским законом вообще не определены. Они были введены в СССР инструкцией № 0186, которая сама была секретной, и доступ к которой получить было нельзя. А нормативные акты советского времени действуют в Украине только в той части, в которой они не противоречат Конституции. Инструкция № 0186, очевидно, Конституции противоречит и не может применяться в Украине. Поэтому отказ в предоставлении информации и в доступе к делам с советскими грифами ограничения доступа незаконен.

Очевидно, что необходимо было пересмотреть все засекреченные советским режимом документы, раскрыть те данные, которые засекречивать далее в независимой Украине бессмысленно или ненужно, а тем сведениям, которые должны были оставаться секретными, присвоить грифы «таємно» или «цілком таємно» уже в соответствии с украинским законом о государственной тайне. Во всех странах Центральной и Восточной Европы в новых законах о государственной тайне были нормы, предусматривающие пересмотр старых засекреченных коммунистическим режимом сведений. К сожалению, ничего подобного в украинском Законе «О государственной тайне», принятом в январе 1994 г., не было.Этот процесс систематического пересмотра старого советского наследия был частично инициирован Указом Президента Украины № 37/2009 от 23 января 2009 года «О рассекречивании, предании огласке и изучении архивных документов, связанных с украинским освободительным движением, политическими репрессиями и голодомором в Украине». В соответствии с этим Указом в архиве СБУ был создан специальный сектор по пересмотру архивных дел советского периода. В течение 2009 года было рассекречено более 16 тысяч архивных документов. И, очевидно, это лишь малая толика по сравнению с огромным массивом документов, подлежащим пересмотру. По словам директора архива Владимира Вятровича, это всего лишь 2–4% от общего количества, и пересмотр дел будет продолжен.

Этот процесс ставит перед архивистами много вопросов, как содержательных, так и процедурных. Архивные документы часто содержат много сведений, которые спецслужбы не хотят разглашать – имена и другие персональные данные участников преследований, обрывки информации об оперативных сотрудниках и разработках (дела оперативного учета по апрельскому 1989 г. приказу начальника КГБ Николая Крючкова должны были быть уничтожены, но, тем не менее, кое-какие оперативные данные сохранились). Такие данные относятся к конфиденциальной информации о лице или к тайным. Согласно статье 16 Закона «О Национальноми архивном фонде и архивных учреждениях», «доступ к документам Национального архивного фонда, которые содержат конфиденциальную информацию о лице…, ограничивается на 75 лет от момента создания этих документов, если иное не предусмотрено законом». На основании этой нормы архивы отказывают в доступе к документу в целом, нарушая известный принцип свободы информации: «засекречивается информация, а не документ». Эту практику необходимо менять. Архивисты должны предоставить доступ к открытой части документы, сделав его копию и вымарав закрытые данные. Гораздо лучше создать электронную копию и удалить из нее информацию, доступ к которой не разрешен.

Но тут возникает вопрос: а насколько вообще обоснован отказ в доступе к конфиденциальной информации о лице, которое участвовало в репрессиях? Ведь каждая жертва имеет право знать имена лиц, участвующих в ее преследованиях, а народ в целом имеет право на правду и, в частности, на максимум информации о деятельности репрессивного режима. Народ имеет право на идентификацию лиц, виновных в нарушении прав человека. Обратим внимание, что и украинский закон о государственной тайне запрещает засекречивать информацию о нарушении прав человека и о злоупотреблениях органов власти и их должностных лиц. Заметим, что должен действовать и более общий принцип habeas data – каждое лицо имеет право знать архивные данные, о нем собранные. Это право касается также и сотрудников специальных служб. В случае смерти лица это право распространяется на его родственников. Родственники также должны иметь право на информацию о судьбе лица, пропавшего в результате деятельности спецслужб.

Заметим, что в большинстве посткоммунистических стран указанная коллизия между свободой информации и правом на приватность разрешается в основном в пользу свободы информации. Так поступили в Германии, Польше, Венгрии, Чехии и других странах, но в каждой из них есть свои особенности и исключения. Например, Конституционный суд Венгрии постановил, что право граждан на доступ к собственным досье «не относится к праву жертвы знать, кто за ней следил». По-разному решая вопрос о праве общественности знать имена штатных и нештатных сотрудников служб безопасности репрессивных режимов, большинство стран, осуждая репрессивную практику и не желая допустить ее повторения или использования информации об участниках репрессий в будущем, приняли в той или иной форме законы о люстрации (лат. lustratio – очищение). Люстрация заключается в запрете бывшим штатным и внештатным сотрудникам коммунистической службы безопасности занимать определенные посты в новом государстве. В ее основе лежит принцип, согласно которому новые службы безопасности демократических государств не могут использовать файлы и информацию, созданную коммунистическими службами безопасности, поскольку национальная безопасность демократического государства – это не то же самое, что национальная безопасность коммунистического государства. Данные о лицах, исполняющих публичные функции, свидетельствующие об их прошлой деятельности в нарушение принципа верховенства права, представляют значительный общественный интерес, превалирующий над их правом на приватность, например, относительно их прошлой деятельности в качестве сотрудников коммунистической службы безопасности. Законы о люстрации различаются люстрационной процедурой и степенью доступа к именам и досье бывших сотрудников службы безопасности – от открытости имен таких сотрудников (Германия, Чехословакия), до отнесения этих данных к государственной тайне и запрета на раскрытие имен (Польша, Эстония).

А вот право жертвы на ограничение доступа к своему досье в подавляющем большинстве стран превалирует над правом общества использовать данные из досье для исторических исследований. В данном случае коллизия разрешается в пользу права на приватность жертвы. И у нас в стране нередки случаи, когда наследники жертв политических репрессий запрещали полностью или частично доступ к архивно-уголовным делам своих близких.

В Украине основная масса дел оперативного учета и агентурных дел была уничтожена, кроме того, значительная часть архивных дел была вывезена в 1989–1991 гг. в Центральный архив КГБ в Москву, поэтому вопрос о люстрации имеет в основном риторический характер. Тем не менее, большой массив имеющихся дел, интересы жертв политических репрессий и украинского общества в целом требуют дальнейшего снятия грифов секретности советского режима, изменения законодательства о доступе к информации, государственной тайне, архивах и практики его применения и решения всех возникающих в этом процессе проблем.

Обсудить их мы – автор этого текста и аспирантка Киевского национального университета имени Т. Г. Шевченко Александра Матвийчук – попытались на семинаре «Свобода информации и доступ к архивам» для сотрудников 26 региональных архивов СБУ в Киеве 9 декабря 2009 г. Это была первая попытка Харьковской правозащитной группы сравнить в такой аудитории международные стандарты свободы информации с законодательством и практикой доступа к архивам. После знакомства, обсуждения, что такое свобода информации, представления принципов законодательства о свободе информации наша встреча приняла характер беседы.

На мой вопрос, почему родственникам реабилитированных разрешают копировать из архивно-уголовных дел только материалы непроцессуального характера, архивисты наперебой стали объяснять, что нельзя распространять имена следователей, экспертов, свидетелей, прокуроров, судей, адвокатов и т. д. Это вмешательство в их частную жизнь, а оно запрещено законом. Ведь у них есть потомки, которым будет неприятно знать, что их бабушки и дедушки участвовали в политических преследованиях. Но, говорю я, ведь жертвам и их родным тоже важно знать, кто именно их преследовал и как именно вторгались в их частную жизнь. Почему бы не открыть жертвам репрессий доступ ко всей собранной о них информации, имеющейся в архиве, в том числе оперативной? «Но эта информация является секретной в соответствии со статьями 4.1–4.6 „Свода сведений, составляющих государственную тайну, она не подлежит распространению“», – возражают архивисты. «Но позвольте, – говорю я, – в Своде речь идет об оперативной деятельности в 90-е и 2000-е годы, об оперативной информации и оперативных сотрудниках современной независимой Украины, а не об оперативной информации и сотрудниках ЧК/ГПУ/НКВД/КГБ 20–80-х годов прошлого столетия! На них действие украинского закона о государственной тайне не распространяется!» – «Нет, методы оперативной работы сейчас и в советское время во многом схожи, поэтому эту информацию разглашать нельзя!», – говорит один архивист. «Нельзя разглашать имена секретных сотрудников тех времен, новые уже не захотят становиться внештатными сотрудниками, если допустить прецедент разглашения имен старых сексотов, а это разрушает спецслужбу», – вторит другой. «Спецслужбы всего мира всегда скрывали имена своих агентов. Вы что, хотите разрушить нашу спецслужбу?» – с пафосом спрашивает третий. – «Кому нужна такая спецслужба, которая преследует своих граждан за убеждения?» Обиделись…

На мой вопрос о том, почему не предоставляют информацию из архивно-уголовных дел нереабилитированных жертв политических репрессий, вразумительного ответа не было. В основном говорили, что так сложилась практика. И если будет приказ начальника архива, разрешающий давать такую информацию, то они будут его выполнять. Начальник архива СБУ Владимир Вятрович, вошедший перед этим в зал, где мы общались, сказал, что, поскольку никаких законодательных запретов доступа к этим материалам не существует, то эта информация является открытой и подлежит передаче по запросу, доступ к этим делам так же должен быть открыт для родственников, как и к делам реабилитированных.

Мои пояснения, почему отказ в предоставлении информации из документов с грифами советского времени является незаконным, архивисты восприняли в штыки. Кроме уже звучавших аргументов о недопустимости раскрытия государственных тайн советского времени, добавились еще два. Первый: «СБУ и ФСБ имеют соглашение о взаимном неразглашении государственных тайн. ФСБ является правопреемницей КГБ. Поэтому раскрывая государственные секреты КГБ, Вы нарушаете это соглашение между нашими странами. Вы должны всякий раз согласовывать это раскрытие с ФСБ». Второй: «Есть много совместных государственных тайн Украины и России, которые связаны с оборонной тематикой. Вот, например, днепропетровский завод «Южмаш» – существует много секретных материалов, его касающихся, с грифами «секретно» и «совершенно секретно». Как же их можно раскрывать?»

Я отвечал, что если ФСБ собирается праздновать 90-летний юбилей российских спецслужб, является правопреемником КГБ и тем самым принимает на себя ответственность за все преступления советских спецслужб, то это внутреннее дело Российской Федерации и никак не обязывает СБУ, отнюдь не являющейся правопреемником КГБ, хранить все государственные тайны советского времени. Для этого и создали специальный сектор, сотрудники которого пересматривают старые советские секретные материалы и решают, какие из них можно раскрыть, а для каких ввести режим ограниченного доступа в соответствии с украинским законом о государственной тайне, как например, касающихся ракетного завода «Южмаш». Впрочем, – сказал я, – думаю, что архивные материалы «Южмаша» в независимой Украине сразу были засекречены.

Упоминание о люстрации вызвало резкое неприятие и раздражение у участников семинара. Видно было, что они даже и представить себе не могут, что такое возможно в современной Украине. Исключение составляли молодые сотрудники сектора по рассекречиванию архивных материалов киевского архива, которые с интересом прислушивались к нашим спорам.

Семинар показал, что сотрудники региональных архивов СБУ мало знают о практике работы своих коллег в странах Центральной и Восточной Европы и психологически пока еще не готовы к переменам. Даже если они получат приказ работать иначе, им будет трудно изменить свои представления, и поэтому такие встречи, имеющие целью воспитать культуру открытости, присущую европейским странам, просто необходимы.

Вісті з пострадянських країн

18.12.2009
джерело: hro.org

«Мемориал» и международные правозащитные организации возвращаются в Чечню

   

Правозащитный центр «Мемориал» намерен полностью возобновить свою деятельность в Чечне, которая была приостановлена после похищения в Грозном и убийства правозащитницы, сотрудницы ПЦ «Мемориал» Натальи Эстемировой.

Об этом сообщает Би-би-си [1] со ссылкой на заявление руководителя центра Олега Орлова [2].

«Мы возобновляем работу в Чечне», - подтвердила пресс-секретарь Правозащитного центра "Мемориал" [3] Юлия Климова.

По ее словам, ключевой задачей в Чечне «Мемориал» считает мониторинг ситуации с правами человека и юридическая помощь пострадавшим.

* * *

«Мемориал» и международные правозащитные организации возвращаются в Чечню

Пять месяцев тому назад правозащитники России и всего мира потеряли друга и коллегу — Наталью Эстемирову, ведущего исследователя «Мемориала» в Чеченской Республике Российской Федерации. После ее убийства, произошедшего 15 июля 2009 года, «Мемориал» приостановил свою работу в республике. С тех пор власти Чечни не прекращали запугивать и преследовать правозащитников и тех людей, которые добиваются справедливости в связи с произволом. Некоторым из них пришлось уехать из России, поскольку их жизнь оказалась в опасности.

В итоге людям, чьи права были нарушены в Чечне, стало не к кому обратиться. Продолжают поступать сообщения о нарушениях прав человека – таких, как насильственные исчезновения, пытки и жестокое обращение, а также внесудебные казни. Сжигаются дома родственников тех, кто, как подозревают, взял в руки оружие. Виновные в подобных преступлениях остаются безнаказанными.

В такой обстановке особенно болезненно ощущается вакуум, вызванный уходом «Мемориала». В ноябре более 80 российских правозащитных организаций обратились к «Мемориалу» с письмом [4], призвав организацию вернуться в Чечню и пообещав помогать ей всем, чем только возможно.

Несколько из этих организаций объединились для создания миссии по мониторингу в Чечне и с недавнего времени приступили к работе в республике.

Сегодня, 16 декабря 2009 года, Европарламент вручил «Мемориалу» в лице Олега Орлова и Сергея Ковалева, а также Людмиле Алексеевой из Московской Хельсинкской группы премию «За свободу мысли» имени А.Д. Сахарова. Мы крайне сожалеем, что наш друг и коллега Наталья Эстемирова не дожила до получения этой почетной награды.

В своей нобелевской речи Андрей Дмитриевич Сахаров сказал, что «сегодня мы должны бороться за каждого человека в отдельности, против каждого случая несправедливости, нарушения прав человека — от этого зависит слишком многое в нашем будущем».

Мы — Amnesty International, Human Rights Watch, Международная федерация за права человека (FIDH), «Мемориал», Civil Rights Defenders и Московская Хельсинкская группа — будем сотрудничать с российскими и прочими международными правозащитными организациями в целях мониторинга ситуации в Чечне.

Мы полагаем, что мониторинг и распространение информации о нарушениях прав человека в Чеченской Республике являются нашей общей обязанностью. Мы продолжим работать над тем, чтобы положить конец нарушениям прав человека в республике, и сделаем все от нас зависящее, чтобы виновные в них предстали перед судом. Нельзя лишать жителей Чечни возможности добиваться правосудия и возмещения вреда.

[1] http://www.bbc.co.uk/russian/index.shtml

[2] http://hro.org/taxonomy/term/283

[3] http://www.memo.ru

4] http://hro.org/node/6943

 

16 декабря 2009 г.

Бюлетень "Права Людини", 2009, №35

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори