пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200904
№04
2009

Бюлетень "Права Людини"

Право на справедливий суд

11.02.2009 | Елена Тищенко

Суд отказал милиции

   

В конце марта 2008 года на заседании Павлоградского горисполкома предприниматель Тельман Бахшиев публично высказал свое мнение о незаконных действиях и моральном облике сотрудников Павлоградского горотдела милиции (ГО). А именно, что милиционеры якобы торгуют наркотиками и по существу покрывают самогонщиков. В зале присутствовал начальник Павлоградского ГО Анатолий Вершина. Вскоре бизнесмена вызвали в милицию и потребовали извиниться. Он отказался.

Тогда горотдел подал исковое заявление в суд с просьбой обязать его публично извиниться перед  милиционерами в лице А.Вершины. А также взыскать с предпринимателя 50 тысяч гривень в счет возмещения морального вреда. Судебный процесс длился более полугода. Корреспондент «ПВ» присутствовала на всех заседаниях. 28 января судья Павлоградского горрайонного суда Виктория Бондаренко вынесла решение отказать Павлоградскому горотделу милиции в удовлетворении иска о защите чести, достоинства и деловой репутации.

Бизнесмены боятся говорить открыто?

Кратко напомню о событиях, которые привели к развитию конфликта между павлоградской милицией и директором ООО «Ивушка» Тельманом Бахшиевым. После назначения нового начальника милиции А.Вершины с осени 2007 года павлоградские правоохранители стали регулярно проводить неожиданные проверки в кафе и магазинах города. Они требовали, чтобы торговые точки не работали после 22.00. Милиционеры составляли на продавцов протоколы об административных правонарушениях за торговлю товаром в неустановленное время.

Анатолий Вершина неоднократно официально заявлял, что инициировал проведение таких рейдов, чтобы навести порядок на ночных улицах города. Идея, казалось бы, неплохая. Но вскоре по городу поползли слухи, что правоохранители одним магазинам и кафе уделяют особое внимание, а другие постоянно обходят стороной, даже если те торгуют после 22.00 и располагаются неподалеку от проверяемых торговых точек. С чего это вдруг такой избирательный подход?

В 2008 году, пытаясь прояснить ситуацию у самих предпринимателей, я была удивлена тем, что они боятся говорить открыто на эту тему. При условии, что их фамилии нигде не будут названы, несколько человек подтвердили мне тогда избирательный подход милиционеров. На вопрос о причинах такой избирательности многозначительно улыбались и говорили намеками: «Разве вы не понимаете? За все в жизни нужно платить!» Как вы думаете, что они имели ввиду?

Единственный из павлоградских бизнесменов, кто решился открыто отстаивать свои законные права - это Тельман Бахшиев. Он неоднократно обращался с жалобами на незаконные действия милиционеров в прокуратуру, Днепропетровское областное управление МВД и в другие инстанции. В марте 2008 года пришел он и в редакцию газеты «ПВ». Не желая усугублять конфликтную ситуацию, я тогда не стала публиковать данную информацию, а посоветовала бизнесмену обратиться к начальнику Главного управления МВДУ в области. Однако вскоре ситуация приняла непредвиденный оборот.

Начальник милиции не прислушался к правозащитникам

26 марта 2008 года проходило заседание Павлоградского горисполкома. На него были приглашены несколько владельцев местных торговых точек, в том числе и Тельман Бахшиев. Представители городской власти и начальник милиции корили приглашенных предпринимателей за то, что они нарушают режим торговли и их магазины и кафе работают дольше установленного времени.

В присутствии большого количества людей - членов исполкома, приглашенных и представителей СМИ - Тельмана Бахшиева попросили подняться и объяснить, почему его магазин и кафе систематически нарушают этот режим. Предприниматель встал и высказал в ответ свое мнение о незаконных действиях и моральном облике сотрудников Павлоградского горотдела милиции, упрекнув правоохранителей в том, что не дают спокойно работать законопослушным предпринимателям, которые имеют легальный, честный бизнес.

Вскоре после этого случая Т.Бахшиева пригласили в Павлоградский ГО, где потребовали извиниться за распространение недостоверных, по их мнению, сведений. Он отказался. Тогда начальник милиции Анатолий Вершина принял решение подать от горотдела в суд исковое заявление о защите чести, достоинства и деловой репутации.

В первоначальных исковых требованиях милиция просила суд обязать Т.Бахшиева опровергнуть недостоверную информацию и просить прощения у сотрудников милиции в лице начальника А.Вершины. Причем сделать это он должен был публично, в присутствии людей, которые находились на заседании горисполкома 26 марта 2008 года. Кроме того, милиция просила обязать бизнесмена выплатить 50 тысяч гривень в счет возмещения морального вреда.

После того, как Т.Бахшиев получил по почте исковое заявление, в «ПВ» (№ 23 от 04.06.2008 г.) была опубликована статья «За все в жизни нужно платить!» (ее можно прочесть на нашем сайте www.pv-gazeta.dp.ua в рубрике «SOS!»). Примерно через месяц начальника Павлоградского горотдела милиции пригласили на заседание общественного совета по правам человека в Днепропетровское областное управление МВДУ.

Правозащитники подробно объяснили ему, что подобный иск в суд изначально является проигрышным и вместо защиты негативно отразится на репутации милиции в Павлограде. Члены общественного совета рекомендовали главному павлоградскому милиционеру исключить пункт о возмещении морального вреда, так как он прямо противоречит статье 49 Закона Украины «Об информации». К сожалению, А.Вершина не прислушался тогда к мнению представителей общественности.

Исковое заявление уточняли несколько месяцев

В судебном заседании интересы Павлоградского ГО представляли его сотрудники - пресс-офицер Надежда Попова и юрисконсульт Людмила Борцова. В течение нескольких месяцев представители милиции неоднократно уточняли свое исковое заявление. В его первоначальном варианте даже юридическое название горотдела было указано неверно.

Судья Виктория Бондаренко в течение нескольких заседаний подряд терпеливо объясняла правоохранителям, что исковое заявление составлено неквалифицированно и это затрудняет судебноерассмотрение. Представители милиции вносили изменения, но на следующем заседании опять выяснялись новые недоработки в документе. Из-за этого иск был подан в суд 7 апреля 2008 года, первое заседание состоялось в конце июня, а окончательный вариант искового заявления датирован 22 декабря 2008 года. В материалах дела имеется несколько уточненных исковых заявлений.

Окончательные исковые требования значительно отличаются от первоначальных. Поначалу милиция снизила сумму возмещения морального вреда от 50 тысяч до 1 тысячи 700 гривень, так как горотдел заплатил госпошлину лишь около 130 гривень, вместо положенных 2,5 тысяч гривень (госпошлина должна составлять  5% от суммы искового требованияприм. авт.). Затем, в ноябре, правоохранители вообще исключили пункт о денежном возмещении морального вреда, видимо, поняв, наконец-то, что выше закона не прыгнешь.

Зато вместо этого они включили другое, не менее интересное требование: обязать Т.Бахшиева через газету «Популярные Ведомости» опровергнуть недостоверную информацию о том, что сотрудники Павлоградской милиции торгуют наркотиками и оказывают помощь людям, которые занимаются изготовлением и продажей самогона.

Критика имела обоснование

Интересы предпринимателя в суде представляли юристы Валерий Батраченко и Алексей Алексеев. Они не побоялись взяться за это дело, невзирая на то, что истцом выступала милиция. В зале суда юристы квалифицированно доказывали, что высказанная Т.Бахшиевым критика является его личными оценочными суждениями. Они предоставили правовое обоснование того, что каждый гражданин Украины имеет право свободно выражать взгляды и критику относительно действий или бездействия должностных лиц.

Кроме того, бизнесмен и юристы напомнили о том, что в 2006 году в автомобиле одного из сотрудников Павлоградского ГО было обнаружено большое количество маковой соломки. По данному факту тогда возбудили уголовное дело, милиционер был уволен. Вскоре суд признал его виновным. Так что слова Т.Бахшиева, сказанные 26 марта 2008 года на заседании горисполкома, обоснованы и подтверждены официально признанным фактом. Кроме того, предприниматель сообщил, что является помощником депутата, и к нему неоднократно обращались жители Павлограда с жалобами на незаконные действия сотрудников милиции. Поэтому высказанная критика имеет объективное обоснование. 

В ходе судебного процесса юристы предложили пригласить на заседание суда начальника милиции, чтобы выяснить, что же конкретно произошло в зале заседаний горисполкома, и какие именно слова его оскорбили. На это предложение представитель горотдела Надежда Попова заявила, что считает некорректным вызывать А.Вершину в суд, так как на заседаниях присутствует представитель СМИ.

Выслушав мнения всех участников процесса, показания свидетелей, а также, изучив письменные материалы дела, 28 января судья Павлоградского горрайонного суда Виктория Бондаренко приняла решение отказать Павлоградскому ГО в удовлетворении исковых требований. Правоохранители не стали обжаловать это решение, и 9 февраля оно вступило в законную силу.

 

P.S. Хочу напомнить, что это не первая попытка местной милиции ограничить свободу слова в Павлограде и оказать давление на тех, кто пытается высказывать критику. Эта тревожная тенденция появилась после назначения на должность начальника Павлоградского ГО Анатолия Вершины. До этого другие руководители Павлоградского горотдела милиции всегда лояльно и объективно относились к любой критике, в том числе и обнародованной в СМИ. Более того, они брали на вооружение критическую информацию и устраняли недостатки в работе. 

Право на охорону здоров’я

12.02.2009 | Інна Сухорукова

Інфекції чиновникам не загрожують?

   

Історія с закриттям протитуберкульозних стаціонарів в м. Харкові висвітила цілу низку кричущих проблем, які прямо загрожують національним інтересам України.

Проблема перша: наші народні обранці майже 10 років не можуть, а, скоріше не хочуть приймати закон про страхову медицину. Обов’язкове медичне страхування, навіть у такому примітивному вигляді, як в Російській федерації, все ж таки краще, ніж те, що існує в Україні. Бо медичне страхування акумулює певні кошти в бюджеті саме на медичні витрати, робить прозорим їх надходження та витрати. В усіх країнах обов’язкове медичне страхування існує разом з приватними медичними страховими компаніями – лікарняним касами -  держава має в цих касах або контрольний пакет акцій, або іншим чином пильно контролює ці установи. Тіньові гроші за таких умов в медицині неможливі, принаймні, як правило.

Саме тому, на наш погляд, і не приймають наші народні обранці закон про медичне страхування. Бо в Україні все робиться для чиновників і заради чиновників, а ніхто з чиновників від медицини не зацікавлений в прозорості галузі. Хто тоді буде отримувати «відкати» за тендерні закупівлі ліків, медичного обладнання, тощо?

І, коли трапляється фінансова криза, ці чиновники не знаходять нічого ліпшого ніж викидати хворих на туберкульоз на вулицю, не намагаючись на законодавчому рівні забезпечити їх лікування.

Друга проблема. Міністерство охорони здоров’я чудово  розуміє, що закриття в Харкові протитуберкульозних стаціонарів є повним свавіллям місцевих чиновників, але можуть тільки рекомендувати міській та обласній владі не робити цього, бо Закон України про місцеве самоврядування практично робить міське і обласне управляння охорони здоров’я некерованими  з боку міністерства. І це при збереження старої радянської системи охорони здоров’я (див. п.1).

Більш того, радянські чиновники вкрай боялися скорочувати медичні заклади на підпорядкованій їм території, бо відразу скорочували і кількість чиновників. А в сучасній Україні вони тільки плодяться і множаться. Навіть, якщо міські чиновники взагалі ліквідують всі комунальні медичні заклади, то управління з охорони здоров’я почнуть керувати приватними медичними закладами.

І третя проблема – найстрашніша – це повна бездіяльність правоохоронних органів. Ну в якій цивілізованій країні дозволять навіть подумати про те, що хворих можна викинути на вулицю і лікарів –спеціалістів з відповідним досвідом роботи те, і тим спровокувати в регіоні спалах епідемії?

А в нас всі мовчать – і прокуратура, і УБОЗ і СБУ – мовби так і треба. То  в якій країні правовій державі ми живемо? Виходить, що в державі, де завжди праві тільки чиновники…
Правоохоронні органи

17.02.2009 | В’ячеслав Ліхачов
джерело: human-rights.unian.net

Чи можна міліції доручати державну міграційну політику?

   

Зміни у сфері державної міграційної політики в Україні назріли давно. Тому не можна не вітати дії глави держави, направлені на внесення порядку. Створення окремого відомства, яке регулювало б державну політику у сфері міграції, - напрошується саме собою.

Здатність профільного державного комітету ефективно працювати в цій сфері, на жаль, викликає сумніви. Власне, ще перетворення Держкомнацміграції в Держкомнацрелігії мало на увазі поступову передачу функцій комітету з роботи в цьому напрямку іншим відомствам. Кадрове сум`яття, обмежене фінансування і претензії з боку Міністерства внутрішніх справ об`єктивно утрудняли роботу Держкомнацміграції протягом останнього року.

Проте конкретне рішення Ради національної безпеки і оборони, введене в дію указом Президента, не ідеальне з цілого ряду причин. Основна претензія стосується фактичного підпорядкування органу, що здійснює державну політику у сфері міграції, Міністерству внутрішніх справ.

Такий варіант активно обговорювався і лобіювався керівництвом МВС (за підтримки віце-прем`єра Олександра Турчинова) з початку 2008 року. Ініціатори цього проекту посилалися, зокрема, на досвід деяких розвинених країн, в яких сфера міграції знаходиться у віданні міністерств внутрішніх справ. Проте проблема полягає в тому, що в цих країнах МВС - цивільний орган, і власне "поліцейський", "кримінальний" напрямок у ньому - це лише один із департаментів.

Наше ж МВС успадкувало свою структуру з радянських часу і практично цілком є "кримінальною поліцією". Передача їм державної міграційної політики приведе до того, що вся діяльність у цій сфері, де безумовно назріла необхідність стратегічних змін, зведеться до "боротьби з нелегальною міграцією"

Ця боротьба, як відомо, була одним із чотирьох пріоритетних напрямів діяльності МВС у 2008 році. На практиці це означає, що "операція "Мігрант", яка полягає в основному в перевірці документів всіх нещасливих власників неслов`янських рис обличчя і немало сприяє поліпшенню матеріального положення рядових співробітників патрульно-постової служби, стане перманентною.

Виступи і міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, і його радника Геннадія Москаля, який найактивніше коментує проблеми міграції (і який є, наскільки можна судити, основним претендентом на керівництво "окремим центральним органом виконавчої влади з питань міграції"), вказують на те, що для них вся державна міграційна політика полягатиме саме в максимальному обмеженні кількості приїжджих до України.

Деякі експерти звертають увагу на те, що насправді за "перетягуванням" різними відомствами повноважень з контролю за міграцією стоїть фінансове питання: зараз за підтримки Євросоюзу виділяються значні кошти на облаштування пунктів тимчасового утримання. Абсолютно недопустимо, щоб делікатна і важлива для держави тема міграційної політики ставала просто розмінною монетою в боротьбі за контролем над освоєнням грошових потоків.

В’ячеслав Ліхачов, редактор інформаційного бюлетеня "Антисемітизм, ксенофобія і права національних меншин в Україні"

Кримінально-виконавча система

06.02.2009
джерело: www.helsinki.org.ua

Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини щодо права ув’язнених на отримання посилок

   

Від  05 лютого 2009 р.

  Суб’єктам законодавчої ініціативи:

  Президентові України Ющенку В.А.

Голові Верховної Ради України  Литвину В.М.

Прем’єр-міністру України Тимошенко Ю.В.

Українська Гельсінська спілка з прав людини звертається до вас, як суб’єктів законодавчої ініціативи з проханням розробити та подати законопроект, що захистив би право ув’язнених на отримання посилок та бандеролей без обмежень.

До Української Гельсінської Спілки з прав людини останнім часом почали надходити чисельні звернення засуджених та їх родичів, в яких висловлюється обґрунтоване занепокоєння з приводу істотного погіршення режиму утримування засуджених в частині значного скорочення обсягу права на одержання посилок (передач) і бандеролей.

Заявники аргументовано зауважують, що названі обмеження співпали в часі з тяжкою економічною кризою, яка поза всяким сумнівом погіршить й без того не завжди задовільне матеріальне і харчове забезпечення осіб, що відбувають покарання у вигляді позбавлення волі.

До того ж, такі обмеження були відновлені на тлі все ще неподоланих в установах кримінально-виконавчої системи епідеміологічної ситуації в зв’язку з туберкульозом, СНІДом та іншими поширеними захворюваннями інфекційної етіології. За даними нашої Асоціації, в середовищі засуджених спостерігаються непоодинокі захворювання на дистрофію.

Важливість піднятої проблеми і необхідність її розв’язання давно визріли в самій широкій суспільній думці. Вона навіть почала було вирішуватись.

Спочатку – Законом України «Про державний бюджет на 2007 рік» від 19.12.2006 року, який призупинив на наступний бюджетний рік дію частини 1 статті 112 Кримінально-виконавчого Кодексу України в частині одержання засудженими до позбавлення волі посилок (передач) і бандеролей.

А потім – Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007 року, яким законодавець, здавалося, поставив остаточну крапку в питанні. Законом були змінені відповідні норми Кримінально-виконавчого Кодексу України і з цього часу «число посилок (передач) і бандеролей, що одержують засуджені, які тримаються в колоніях, не обмежується».

Однак, рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 року № 10-рп/2008 у Справі N 1-28/2008 за конституційними поданнями Верховного Суду України і 101 народного депутата України (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України) «Конституційний Суд України дійшов висновку, що законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об’єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина».

Таким чином, не зовсім однозначним з правової точки зору рішенням КСУ (три окремих думки) зазначені вище зміни до Кримінально-виконавчого Кодексу України були визнані неконституційними і стара проблема з матеріальним і харчовим забезпеченням засуджених постала у своїй новій кризовій якості. Знову діють не зрозумілі ні з кримінологічної, ні, тим більше, з етичної точки зору обмеження, коли навіть для виправних колоній мінімального рівня безпеки встановлюється квота на одержання протягом року семи посилок (передач) і чотирьох бандеролей. Чи потрібні якісь особливі обґрунтування, щоби зрозуміти, що за існуючого стану речей (в кращому разі одна передача на 50 днів) тисячі, без перебільшення, громадян нашої країни приречені на вимирання з причин відсутності належного харчування. І будь-які заперечення, як, наприклад, збільшення фінансування на потреби матеріального забезпечення засуджених у поточному бюджетному році не можуть бути серйозно сприйняті.

Враховуючи вище викладене, звертаємось до Вас з проханням терміново внести до Верховної Ради України відповідний законопроект і як невідкладний розглянути його позачергово.

Хочеться вірити, що попри політичні розбіжності, такий законопроект буде схвалений переважною більшістю голосів народних депутатів України і не викличе скільки-небудь обґрунтованих заперечень. Тим більше, що дані зміни до Кримінально-виконавчого Кодексу України вже були раз схвалені всіма суб’єктами законодавчого процесу, а причиною їх скасування стали міркування суто формального характеру. Як зазначено в вище цитованому Рішенні Конституційного Суду України «у разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватись окремі закони».

З повагою і надією на швидке дієве реагування,

Володимир Яворський,

Виконавчий директор

Української Гельсінської спілки з прав людини

Громадянське суспільство

06.02.2009 | Костянтин Рєуцький

Перший успіх коаліції «Запровадження прозорих та вільних від корупції процедур забудови»

   

22 січня сталася не дуже помітна в масштабах країни, але дуже важлива для суспільства подія - Христинівська міська рада на своїй черговій сесії затвердила «Положення про порядок врахування громадських інтересів під час здійснення містобудівної діяльності та громадського обговорення містобудівної і проектної документації в місті Христинівка». Проект Положення було розроблено та запропоновано на розгляд міськради Спілкою підприємців в Христинівському районі.

Чим так важлива ця подія? Як може вплинути місцевий нормативний акт, прийнятий у невеличкому райцентрі на Черкащині на ситуацію у країні в цілому? З цими питаннями ми звернулися до представників національної коаліції громадських організацій «Впровадження прозорих та вільних від корупції процедур забудови».

Керівник Спілки підприємців Христинівського району Оксана Санєєва розповіла нам про перебіг кампанії громадського лобіювання: «Моніторинг дій місцевої влади, який коаліція проводила з серпня по кінець грудня 2008 року, виявив серйозні вади процедури врахування громадських та приватних інтересів в процесі містобудування. Дослідження показало, що громадськість не має дієвого механізму для захисту своїх законних інтересів – до цього у Христинівці не було жодного місцевого нормативного акту, регламентуючого взаємини влади, громади та забудовників. Тому кампанію громадського представництва вирішено було зосередити на впровадженні спеціального рішення міської ради щодо порядку врахування громадських і приватних інтересів під час планування і забудови території міста. Моніторинговий звіт та проект Положення було представлено під час засідання круглого столу за  участю представників місцевої влади, підприємців та громадськості. Протягом місяця депутати міськради мали можливість внести свої пропозиції до запропонованого проекту. Єдина внесена пропозиція стосувалася зміни строку вступу Положення в дію. Під час низки робочих зустрічей з працівниками профільних управлінь виконкому міської ради було узгоджено всі аспекти цього нормативного акту. Після цього Положення двічі виносилося на сесію міської ради - спочатку для ознайомлення депутатів з проектом, а потім на розгляд за суттю».

Оксана Санєєва зазначає, що протягом кампанії лобіювання Положення вона не відчула протидії з боку місцевої влади. Депутати та чиновники міськвиконкому дуже уважно віднеслися до проекту, було проведено декілька зустрічей представників Спілки підприємців з юристом міської ради. Під час обговорення на сесії депутати не висловлювали суттєвих заперечень.

Прийняття даного положення, на думку керівника Спілки підприємців, дасть громаді дієвий інструмент захисту своїх інтересів. Для інвесторів згода громади, отримана на початковому етапі буде гарантією відсутності конфліктів у подальшому, під час зведення об’єкту. Крім того, нормативне врегулювання взаємин гарантує забудовників від стягнення хабарів чиновниками у процесі затвердження будівельної документації.

Юлія Ращупкіна, керівник Східноукраїнського центру громадських ініціатив вважає прийняття Положення значним кроком уперед. Це, на її думку, створює сприятливі умови для розвитку традицій місцевої демократії та міжсекторного діалогу. Положення врегульовує питання дотримання громадських інтересів під час містобудування через використання 2-х основних інструментів. Перший інструмент - забезпечення вільного та безперешкодного доступу громадян до містобудівної та проектної документації. Другий - можливість донесення пропозицій громадськості до осіб, що приймають рішення. Результати проведеного дослідження показують, що місцеві ради та виконкоми під приводом низки формальних причин нехтують даними інструментами. Завдання громадськості – довести представникам влади на місцях вигідність і перспективність інформування громади та обговорення з громадськими активістами питань використання територій.

Прокоментувати подію погодився й один з авторів Положення, керівник програм Українського незалежного центру політичних досліджень Максим Лациба. Він вважає ухвалення цього документу гарною новиною для христинівської громади. На його думку, це покращує регуляторне середовище для підприємців, встановлюючи прозорі «правила гри», сприяє залученню інвестицій в будівництво, роблячи місцеву політику прогнозованою, захищає інтереси громадян від неефективного використання міської землі і знищення суспільного простору. З іншого боку, Положення захищатиме владу від необґрунтованого «громадського екстремізму» і дає зрозумілу процедуру погодження інтересів громади, влади та забудовників. Далеко не кожна громада в Україні може похвалитися наявністю такої процедури.

Положення, ухвалене в Христинівці є самим прогресивним і сучасним з існуючих.  Христинівка, на думку Максима Лациби, слугуватиме гарним прикладом для таких амбітних міст як Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, Одеса. В великих містах ухвалити Порядок громадського обговорення містобудівної документації складніше. Там є консолідований інтерес забудовників, направлений на отримання максимального прибутку. Преважна більшість забудовників готова порушувати санітарно-епідеміологічні норми, робити щільну забудову, будувати в парках і історичних місцях. А Порядок дає процедуру за якою громадяни можуть захистити свої інтереси. Тому природно, що забудовники і місцеві ради, де вони є депутатами, виступають проти реформ. Змінити ситуацію на краще можуть тільки об’єднанні в громадські організації члени територіальних громад, які будуть послідовно і голосно вимагати ухвалення такого Положення. В цьому їм допоможе нещодавно ухвалений Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо сприяння будівництву", який фактично вимагає від місцевих рад ухвалити порядок громадського обговорення містобудівної документації в кожній громаді. Тільки громадяни, і тільки об’єднавшись, зможуть добитися врахування своїх законних інтересів.

Важливо й те, що робота, проведена Спілкою підприємців Христинівського району є частиною загальнонаціональної кампанії лобіювання громадських інтересів, яку вже розпочала коаліція громадських організацій «Запровадження прозорих та вільних від корупції процедур забудови». Прийняття цього нормативного акту - це перший успіх коаліції. А в планах коаліціантів – лобіювання прийняття у всіх регіонах країни важливих місцевих нормативних актів, що забезпечать участь громади у погодженні проектів будівництва, а також внесення відповідних змін у законодавство на національному рівні.

 

Погляд

16.02.2009 | Сергій Ладигін

Причини поширення випадків подвійного громадянства – слід шукати в Законі України «Про громадянство України»?

   

«Саме громадянство є основою держави, це важлива ланка сучасної світової політичної системи...І якщо територія держави визначається географічними кордонами, то кордони між народами визначаються законами про громадянство» [1]. Цей вислів Томаса Гаммара є лаконічним та найкращим поясненням ролі інституту громадянства в процесі державотворення.

Поширення випадків набуття громадянами України громадянства інших країн та заяви публічних осіб про те, що масштаби цього явища вже становлять загрозу національної безпеці України активізували процес пошуку причин виникнення випадків подвійного громадянства та шляхів їх подолання.

Серед основних причин поширення випадків подвійного громадянства експерти називають прогалини та недоліки українського законодавства в цій сфері. Отже, ця стаття є спробою дати відповідь на питання, чи дійсно саме Закон України «Про громадянство України» став причиною поширення випадків подвійного громадянства та чи потрібно подальше його реформування.

З метою попередження подвійного громадянства у грудні Президент України виступив з ініціативою щодо необхідності реформування законодавства та видав розпорядження, яким передбачається створення робочої групі. Остання повинна розробити і подати до 1 квітня 2009 року законопроект про внесення змін до законодавчих актів України щодо попередження подвійного громадянства.

Втім ще у липні 2008 р. для досягнення тієї ж мети у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» (щодо усунення колізій, які дозволяють подвійне громадянство)» (№ 2752) [2]. Згодом у парламенті було зареєстрована ще два законопроекти: 1) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо відповідальності за приховування факту перебування у громадянстві іншої держави або набуття такого громадянства)» № 3102 [3]; 2) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо декларації про іноземне громадянство)» № 3102-1 [4].

Запропоновані зміни стосуються не лише Закону України «Про громадянство України», а й Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України. Мета прийняття цих законопроектів полягає у необхідності: по-перше, приведення у відповідність з Конституцією України положень Закону України «Про громадянство України»; по-друге, запровадження відповідальності для осіб, які свідомо порушують закон (законопроект № 3102); по-третє, вдосконалення механізму кримінально-правового регулювання відносин у сфері незаконних дій громадян України щодо відсутності повідомлення про набуття громадянства іншої держави (законопроект №3102-1); по-четверте, зробити більш жорсткими вимоги щодо українського громадянства (набуття та перебування в ньому) і, тим самим, реалізувати вимогу Конституції України щодо єдиного громадянства (№ 2752).

 Серед запропонованих змін особливо нас зацікавили зміни, запропоновані у законопроекті «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» (щодо усунення колізій, які дозволяють подвійне громадянство)». Зокрема, народними депутатами було запропоновано доповнити ст. 19 закону нормою згідно з якою громадянин втрачає громадянство України у разі отримання ним та використання документів, які засвідчують громадянство іншої країни. Парламентарії також запропонували доповнити ст. 21 закону додатковою умовою, недотримання якої має своїм наслідком скасування рішення про оформлення набуття громадянства України. А саме, рішення про прийняття до громадянства відповідно до запропонованих змін скасовується в разі не подання іноземцям протягом двох років з моменту прийняття його до громадянства України документу про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України.

Логіка та мотивація законодавця є цілком зрозумілими, адже аналізуючи норми, що покладають на осіб обов’язок подати документ про припинення громадянства іноземної держави, протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства, здається дивним, як може законодавець забезпечити виконання цих норм, якщо законом не передбачені жодні важелі впливу в тих випадках, коли особа не виконує покладене на неї зобов’язання (до цього питання ми ще повернемось). Проте спосіб, у який законодавці запропонували вирішити цю проблему, є юридично некоректним. Оскільки Закон України «Про громадянство України» побудований таким чином, що рішення про набуття громадянства за різними підставами приймають різні органи. А саме, якщо йдеться про прийняття до громадянства – відповідний Указ видає Президент України. Проте якщо особа набуває громадянство відповідно до ст. 8, 10 Закону України «Про громадянство України», то згідно із ст. 24 зазначеного Закону, прийняті рішення про оформлення набуття громадянства України (у випадках, передбачених ст. 21 Законом України «Про громадянство України»), скасовує спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства.

Отже, механічне доповнення ст. 21 нормою, згідно з якою рішення про громадянство скасовується в разі не подання зазначеного вище документа, без зміни інших положень закону, фактично означає, що спеціально уповноважений орган набуде право скасовувати Указ Президента України, що безумовно є абсурдним і суперечить Конституції України.

 Варто згадати, що до внесення змін до ст. 19 Закону України «Про громадянство України» у 2005 р., остання містила норму, згідно з якою неподання документу про відмову від громадянства іноземної держави або декларації про відмову від нього, було підставою для втрати громадянства України. Втім, після внесення змін у 2005 р. це положення зникло. Отже, виникає запитання - чому? Фахівці з цього питання можуть мені відповісти, що у пояснювальному докладі до Європейської конвенції про громадянство, яку ратифікувала Україна, пояснюється: якщо особа набула громадянство з умовою, що в подальшому вона відмовиться від громадянства походження, і якщо особа добровільно не зробила цього – то ці випадки слід розглядати, як набуття громадянства «внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів». Тобто шляхом тлумачення п. 2 ст. 19 Закону України «Про громадянство України» можна зробити висновок, що неподання документа, який підтверджує відмову від громадянства є підставою для втрати громадянства України. До речі, як нам підтвердили в Державному департаменті у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, при виникненні таких випадків на практиці вони застосовують саме п. 2 ст. 19 закону.

Втім переконані, що в законі необхідно прямо передбачити норму відповідно до якої не подання документів про припинення іноземного громадянства є підставою для втрати громадянства. Це необхідно: по-перше, для самих правників, адже закон повинен бути чітким; по-друге, враховуючи, що втрата громадянства є серйозною санкцією за невиконання цієї вимоги, особи, які були прийняті до громадянства, повинні чітко усвідомлювати, що не подання документу про припинення іноземного громадянства є підставою для втрати громадянства. І це не повинно випливати із коментарю до Європейської конвенції про громадянство чи роз’яснюватися відповідними службами це повинно бути прямо закріплено в законі.

Наступне, на чому необхідно зупинитися, це наявність у громадян України паспортів інших держав. Це напряму пов’язане з недосконалістю правового регулювання інституту громадянства. У цьому аспекті видається цікавою норма ч. 7 ст. 8 Закону України «Про громадянство України», згідно з якою особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Цікавою вона є тим, що не містить в собі санкції за порушення обов’язку повернути паспорт. Отже, виникає логічне питання: «А якщо не поверне?». Особа, яка набула громадянство України, вже є громадянином України, а відповідно до ч. 1 ст. 25 Конституції України, громадянин України не може бути позбавлений громадянства, отже, позбавити громадянства таку особу, яка не повернула паспорт іноземної держави неможливо. Відомо, що громадянин України може лише втратити громадянство України в випадках, передбачених законом. Але, проаналізувавши зміст ст. 19, можна дійти висновку, що громадянин не може втратити громадянство України відповідно до ст. 19, адже жодна з підстав не стосується ч. 7 ст. 8 закону. Єдиним з негативних наслідків, що прямо стосується набуття громадянства за територіальним походженням (ст. 8), є скасування рішення про оформлення набуття громадянства України відповідно до ст. 21. Згідно з цією статтею рішення про оформлення набуття громадянства скасовується, якщо особа набула громадянства України відповідно до статей 8 та 10 шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України. Але чи можна вважати неповернення паспорта іноземної держави набуттям громадянства шляхом обману, чи поданням свідомо неправдивих відомостей? Певно, що ні, але відповідно до Європейської конвенції про громадянство під підставою приховування будь-якого суттєвого факту може розумітися неповернення паспорта. Переконані, що доцільно конкретизувати третю підставу ст. 21, а саме, доповнити її нормою такого змісту: «... що включає неповернення паспорта, чи інших документів що підтверджують громадянство інших держав до уповноважених органів цих держав». Для повного уникненні випадків подвійного громадянства враховуючи, що ст. 19 закону не передбачає підстави, згідно з якою особа втрачає громадянства в разі не повернення паспорту іноземної держави, пропонуємо доповнити п. 2 ст. 19 такою підставою припинення громадянства, як приховування будь-якого суттєвого факту, що має відношення до особи, прийнятої до громадянства.

Можна вважати, звісно, що уповноважені органи іноземних держав не видадуть документ про припинення громадянства їхньої держави особі, яка не віддасть їм паспорт цієї країни, але деяким державам вигідно щоб громадяни іноземних держав мали паспорти саме їхньої держави, це може слугувати виправданням для різних акцій типу «примушення до миру» чи для висування територіальних претензій. Питання одного паспорта у громадян України є дуже важливим. За даними «Інтерфакс» в Криму проживає близько 100 тис. громадян, які мають два паспорти – України та Росії [5]. У той самий час посольство Росії в Україні заперечує факт «роздачі» паспортів Росії в Криму і розцінює такі заяви як провокацію. Але факт залишається фактом, і це питання повинно бути врегульовано в Законі України «Про громадянство України» чітко і без колізій, адже події на Кавказі, коли держава захищає права своїх громадян шляхом військового вторгнення на територію іншої суверенної держави не повинні мати місце на території України.

Сьогодні всі ініціативи щодо необхідності реформування Закону України «Про громадянства Україні» – це розмови навколо питання усунення колізій, які дозволяють подвійне громадянство. У жодному разі не применшуючи значення цієї проблеми хочемо звернути увагу читача, що ревізії потребують також інші положення закону. З огляду на це пропоную увазі читача власні міркування щодо подальшого реформування Закону України «Про громадянство України».

Відповідно до ч. 4 ст. 7 Закону України «Про громадянство України» особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Разом з тим ст. 6 Закону не лише не передбачає, іншої підстави набуття громадянства для осіб, що постійно проживають на території України і дитина, яких набула громадянства відповідно до ч. 4 ст. 7 закону – ніж унаслідок їх прийняття. А навіть не робить виключення відносно виконання умови безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років, як для біженців чи осіб, що перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки. Така позиція з боку законодавця є не далекоглядною, оскільки, громадянство має психологічний аспект (Томас Гаммар) [1]. Іммігранти першого покоління зазвичай пов’язують це відчуття з країною походження. Виникає подвійні форми самосвідомості, з цією проблемою вже зіткнулись європейські країни [1]. Таким чином, передбачивши в Законі України «Про громадянство України» норму, згідно з якою «особа, яка постійно проживає на території України набуває громадянства України – на підставі виховання рідної дитини – громадянина України» допомогло б уникнути подібної ситуації в Україні й є необхідною умовою для інтеграції іноземців, що постійно проживають на території України. Крім того, як слушно зауважує Т. Гаммар, бути громадянином означає не лише бути «приписаним» до того чи іншого громадянства формально. Це означає брати участь на боці своєї держави в прихованих та відкритих конфліктах між ним та іншими державами. Громадянство передбачає лояльність до держави [1]. Отже, встановлюючи у законі для зазначених осіб особливі умови набуття громадянства, держава певною мірою засвідчує свою зацікавленість та намагається привернути до себе.

Варто звернути увагу також на ч. 3 ст. 9 Закону України «Про громадянство України», яка передбачає, що вимоги безперервного проживання на території України, отримання дозволу на імміграцію, володіння державною мовою, наявність законних джерел до існування – не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес. Разом з тим треба наголосити, що суттєвим недоліком закону є відсутність критеріїв, за якими ті чи інші заслуги можна віднести до визначних, а осіб ідентифікувати, як осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес. Відповідно до діючого законодавства, подання на ім’я Президента України, про те, що особа має визначні заслуги перед Україною, або, що прийняття особи до громадянства України становить державний інтерес для України, дає центральний орган виконавчої влади України (п. 49 Указу Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України»). Таким чином, наші опоненти можуть зауважити, що все залежить від конкретної ситуації. Проте переконані, з метою уникнення можливих зловживань, у законі необхідно передбачити хоча б загальні критерії, якими посадові особи, що роблять відповідне подання, повинні будуть керуватися при вирішенні цього питання.

Певного корегування потребує також ст. 10, згідно з якою поновлена в громадянстві України може бути лише особа, яка припинила громадянство України і є особою без громадянства. Втім виникає логічне запитання, а як бути з особами, які втратили громадянство України на підставі ст. 19, чи рішення про оформлення набуття громадянства яких було скасовано на підставі ст. 21 закону? Чому про них законодавець не згадує, адже особа цілком може бути поновленою в громадянстві, якщо обставини через які вона його втратила, усунуті? Опоненти можуть зауважити, що відповідь на це питання міститься у ч. 4 ст. 10 закону, за якою у громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство у зв’язку з набуттям його внаслідок п. 2 ч. 1 ст. 19, або стосовно яких рішення про оформлення набуття громадянства було скасовано на підставі ст. 21 закону. Таким чином, оскільки у ч. 4 ст. 10 відсутнє положення, згідно з яким не можуть бути поновлені у громадянстві особи, які втратили громадянство на підставі п. 1, 3 ч. 1 ст. 19 (добровільне набуття громадянства іншої держави, і добровільний вступ на військову службу іншої держави), можна стверджувати, що такі особи можуть бути поновлені в громадянстві? Проте, переконані, що законодавцю треба було встановити це не методом виключення, а шляхом прямого закріплення цього положення в ст. 10 Закону України «Про громадянство України».

Переглянути необхідно також ст. 18 Закону України «Про громадянство України», яка передбачає, що вийти з громадянства України може лише особа, яка постійно проживає за кордоном. Отже, виникає питання: а чи може вийти з громадянства особа, яка, наприклад, проживає переважно за кордоном, хоче і надалі проживати в Україні, але вийти з українського громадянства? Згідно з ч. 13 ст. 18 вихід з громадянства України, також допускається, якщо особа набула громадянства іншої держави чи отримала документ про те, що набуде іншого громадянства, коли вийде з українського. Такі обмеження пов’язані з принципом запобігання виникненню випадків безгромадянства, але згідно з ч. 1 ст. 25 Конституції України громадянин не може бути позбавлений права змінити громадянство. Можна стверджувати, що норма ст. 18 про вихід з громадянства звужує обсяг свободи змінити громадянство, що передбачена ст. 25 Конституції України. Наприклад, уявимо ситуацію, коли громадянин України К. з вересня по травень живе в Україні, але має власний маєток, припустимо, у Туреччині, де, власне, й живе кожного року з квітня по серпень. Громадянин К. через певні міркування вирішив вийти з громадянства України, але згідно з ч.1 ст. 18 закону він не може цього зробити, адже за кордоном він проживає не постійно, що дає підстави вважати, що його конституційне право на зміну громадянства порушується.

Наступна пропозиція може викликати дискусію з огляду загальноприйнятого підходу, що існує з цього питання в правових системах багатьох країн світу, але переконані, що вона заслуговує на увагу. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про громадянство України» набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою, таке саме правило і щодо виходу дитини з громадянства. Впевнений, що вік з якого згода дитини на набуття або припинення громадянства стає обов’язковою, треба знизити, і встановити рамки хоча б з 12 до 18 років. Такий високий віковий ценз, з якого особа бере участь у питаннях громадянства можна вважати віковою дискримінацією. Крім того, діти в цьому віці вже можуть приймати рішення. З огляду на те, що особа сама хоче і може усвідомлювати і впливати на прийняття важливих рішень, що стосуються неї – пропонуємо в ст. 16 змінити вік з якого необхідна обов’язкова згода на прийняття чи вихід з громадянства – з 14 років на 12 років.

Останнє, на що необхідно звернути увагу – це на повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства. Зокрема, відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 25 закону, серед повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства є введення обліку осіб, які набули громадянства України та припинили громадянство України. А відповідно до п. 10 ч. 1. ст. 25 Закону аналогічне повноваження повинно здійснювати Міністерства закордонних справ України, дипломатичних представництв та консульських установ України. Можна стверджувати, що ведення одного обліку двома різними органами є підґрунтям для виникнення ситуацій, коли обліки двох органів будуть різнитися. Пропонуємо у повноваженнях спеціально уповноваженого органу зазначити ведення обліку, а у повноваженнях МЗС, дипломатичних представництв та консульських установ – надання відомостей спеціально уповноваженому органу для занесення їх до обліку осіб, які набули громадянство України та припинили громадянство України.

Безумовно, деякі положення представлені у даній статті,  є дискусійними, але ми переконані, що лише обговорення може довести обґрунтованість або помилковість запропонованого підходу. Разом з тим упевнені, що існує нагальна проблема щодо внесення відповідних змін до Закону України «Про громадянство України».

Література:

1. Хаммар Т. Государство, нация и двойное гражданство// Рос. бюл. по правам человека.– М.: Мемориал, 1994. – Вып. 3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.hrights.ru/text/b3/bul3.htm

2. Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» (щодо усунення колізій, які дозволяють подвійне громадянство): проект закону № 2752 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33728

3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо відповідальності за приховування факту перебування у громадянстві іншої держави або набуття такого громадянства): проект закону № 3102 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33199

4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо декларації про іноземне громадянство): проект закону № 3102-1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33322

5. Нагорный С. Двойная проблема [Електронний ресурс]. Режим доступу:

www.interfaxussia.ru/r/B/eventday/490.html?id_issue=12144542

Жертви політичних репресій

16.02.2009
джерело: human-rights.unian.net

Україна не розуміє, чому Росія не хоче відкрити архіви про Голодомор

   

Український інститут національної пам`яті не розуміє причин відмови Росархіву в оприлюдненні документів, що стосуються подій 1932-1933 років в Україні.

Про це йдеться у заяві Українського інституту національної пам`яті, текст якої переданий агентству УНІАН.

В інституті нагадали, що керівник Росархіву Володимир Козлов зауважив, що в Росії є документи, датовані 1932-1933 роками, які доводять, що Голодомор 1930-х років не був спрямованою проти України акцією. Разом з тим, він заявив, що поки що Росархів не може їх опублікувати, оскільки вони засекречені.

В інституті зауважили, що у Росії заперечують Голодомор як геноцид українців, але дивують методи, якими це робиться. “Вони схожі до тих, яких дотримувався один із чеховських героїв: "Цього не може бути, тому що не може бути ніколи", йдеться у повідомленні.

Українська сторона не розуміє причини цієї надсекретності і зауважує, що граничні строки утаємничення, як правило, не перевищують 75 років. В інституті зазначили, що Україна неодноразово зверталася до Росії за документальною допомогою у розкритті цієї трагедії, і відзначають, що в Росії не опубліковано жодного збірника свідчень і жодного спеціального збірника документів.

Депортовані народи

06.02.2009 | Галя Койнаш

Крымские голоса ненависти

   

Мне нравилось всегда древнеиндийское учение о циклическом ходе истории. В его умозрительной ипостаси, правда, и я уже не так уверена, когда вижу его проявление в реальности. Как на карусели, садимся, крутимся, увлеченно дискутируя, кто кому проиграл очередную информационную войну. Песенка прекращается, вылезаем, а скоро все опять повторяется сначала.

Не знаю, кто выиграл газовую информационную войну. Знаю, кто лучше врал, но очень сильно сомневаюсь, что для мерзнущей Европы это имело такое большое значение. Она хотела газ, о котором была четкая договоренность, и хотела стабильности.

От нестабильности Украина рискует потерять очень много, а речь здесь не идет о глянцевой упаковке информации. В августе и сентябре слышали почти одинаковые дискуссии в связи с российско-грузинским конфликтом. Перепугались все, ведь аналогии с Крымом бросались в глаза. Не только, кстати, в Украине. Несколько недель подряд СМИ только и строили всякие предположения о «следующей горячей точке». Пока не переключились на – экономический – кризис.

Но я сегодня, увы, снова о ксенофобии и стабильности в Крыму. За повтор темы не извиняюсь, хоть и сама не в восторге, – просто вынуждена к ней вернуться.

Новая статья из-под пера Натальи Киселевой «Голос Крыма – голос народа? Зачем Украина финансирует распространение ксенофобии, расизма и нацизма» много чем поражает, только не глубиной мышления. Просто удивительно, как человек, который, по ее же словам, была еще ребенком в середине семидесятых годов, может почти профессионально применять столько советских приемов. Как Советский Союз всегда выступал только за мир и гневно заступался за нарушенные права людей в прогнивающем Западе, так здесь госпожа Киселева яростно борется с теми, кто, как она считает, распространяет ненависть и нетерпимость. Ее постоянство, по меньшей мере, впечатляет, ведь она давно уже критикует «Голос Крыма», и не думает отцепиться от этого рассадника зла. Возникает, правда, ассоциация с заезженной пластинкой, ведь одни и те же цитаты она повторяет уже не первый год. Безусловно, надо проводить мониторинг всех негативных явлений, но трудно понять, какие выводы следует делать, когда временной отрезок, мягко говоря, растянут. Львиная доля цитат восходит к 2000 и 2001 гг., есть и несколько 2005 г., одна – 2006 г., и две (разбитых на несколько частей) – 2008 г. Не помешает здесь вспомнить позорную хронику антисемитского маразма Международной академии управления и персонала (МАУП). В 2000 г. об институте, пропагандирующем антисемитизм, никто не слышал. В 2005 – 2006 гг. видим пик мракобесной активности, а к 2008-у году он практически замолк. А нам подают все эти «цитаты», якобы появившиеся за тот же период, как будто они должны что-то доказать.

Спору нет, кое-какие приведенные «цитаты» производят неприятное впечатление. Добавить свой голос протеста, однако, проблематично, поскольку в Гугле их в основном нет, кроме ссылок на саму Киселеву, или на Регнум.ру, откуда, возможно, она и взяла цитату. Плюс, разумеется, ее любимые цитаты любимого маразма (http://www.moskva-krym.com/pesnia.html), только опубликованного в Москве 8 лет назад. Напрашивается вывод, что если все эти неуловимые отрывки – подлинные цитаты, то они взяты с форума или из писем в редакцию.

Обсуждается уже давно вопрос о материалах на форумах. Ведь многие сайты вообще не требуют регистрации, или предоставляют специальный форум, где комментарии не проходят модерацию. Понятно, конечно, почему не хотят ограничивать посетителей сайта. Отметила бы только два момента, которые, возможно, заслуживают внимания. Это, во-первых, появление в последнее время на многих форумах новых, весьма активных форумчан, чьи мотивы, по меньшей мере, вызывают сомнения. А во-вторых, в Интернете не так существенно, откуда взялся конкретный текст, да и бываеточень трудно вообще отследить первоисточник. Могла бы привести пример совершенно необоснованных обвинений в антисемитизме, предъявленных одному сайту именно за высказывание на форуме без модерации. Читателю я бы посоветовала набрать в Гугле пару типичных ярлыков, которые часто навешивают на украинцев. Наверняка, видно будет, как часто те же самые длиннющие отрывки, напичканные обвинениями, кочуют от сайта к сайту. Могу только процитировать – и не с форума – Вини Пуха: «Это жжж неспроста!»

Статью 2008 г., на которую Киселева ссылается, прочитала очень внимательно. Не скажу, чтобы я разделяла взгляды автора – Тимура Дагджи, но это, собственно, крик души, выражение позиции против ассимиляции. Он ни к каким принудительным мерам не призывает, ни слова нет против не-татар, ему просто очень не хочется, чтобы его народ утратил свою идентичность. Такую же боль можно почувствовать в высказываниях очень многих представителей меньшинств, в том числе и украинцев диаспоры.

Люди, безусловно, воспринимают тексты по-разному. Мне, например, очень трудно избавиться от впечатления, что новая статья Натальи Киселевой, как впрочем, и предыдущие ее произведения, не только не проповедуют толерантность, но прямо разжигают ненависть и недоверие к одному конкретному народу в Украине.

Что она на полном серьезе усмотрела в результате исследования индекса социальной дистанции по шкале Богардуса доказательство враждебного отношения крымскотатарских детей к русским и украинцам, верится с большим трудом. Ясно даже по ее бредовому объяснению, что речь, наоборот, шла об отношении русских и украинских школьников к школьникам крымскотатарским.

Не знаю, насколько автор сама верит в свои слова. Слабость аргументов и «доказательств» до некоторой степени определяется нашей исходной позицией, и наши шансы друг друга переубедить одинаково близки к нулю.

Но прямо скажу, что перестаю даже пытаться ставить себя на ее место, когда она использует детей в своих пропагандистских целях. За последние18 лет мы отвыкли от лирических пассажей о райской советской жизни, но спорить не стану – меня-то в той школе не было. Что в 70-е годы вообще могли появиться крымскотатарские дети, звучит не очень убедительно – по чисто историческим причинам. Что никто бы на них не обратил внимания, весьма трудно поверить. Но пусть автор ничего не выдумывает, пусть даже этот не сильно умный мальчик, став во взрослой жизни «активистом одного из региональных меджлисов» действительно вытянул (откуда же?!) нож, и стал кричать «Мы вас тут всех перережем. Сначала русских, потом остальных…», с какой целью автор об этом пишет? Чтобы все родители и учителя, услышавшие подобное от наказанного ребенка, бросались доносить на него в милицию, просили, чтобы его поставили на учет? (или же посадили?) Напомним, что ни одной резни за все эти годы не было. Очень хочется, чтобы теперь началось, что ли?

А я теперь тоже вынуждена привести не самый свежий пример текста, нацеленного – на мой взгляд – на обострение напряженности между разными этническими группами на полуострове. Считаю, что я не только вправе, но и обязана вспомнить о статье, появившейся в апреле 2008 г., поскольку она все еще расположена на первой странице сайта «Крымской правды», хотя другая статья

(http://www.kp.crimea.ua/news_details.php?news_type_id=3&news_id=3572) исчезла из списка «самых читаемых». Та самая (http://www.kp.crimea.ua/news_details.php?news_type_id=3&news_id=3743), в которой журналистка Наталья Астахова вместе с редактором фактически оправдывались за статью «Принесенные ветром». Ясно, конечно, что вынужденно оправдывались, уверяли всех в благородных намерениях, толерантности да любви ко всему человечеству, когда стало известно, что жалоба, вместе с милицейской экспертизой, передана в прокуратуру. И было из-за чего жаловаться.

Только вот прошло много месяцев, и тишина – не гробовая, а просто вялая и пассивная. И эта тишина продолжается, несмотря на конфликт вокруг Южной Осетии, бесконечные разговоры о безопасности и стабильности на полуострове, и о том, может ли оказаться под угрозой территориальная целостность Украины. Да и что касается угрозы, спора собственно и не было. И не будет, судя по такой бездеятельности.

Самое тревожное в том, что сама Астахова открыто пишет о предчувствии войны. По ее трактовке реальности, это даже закономерно. Она ведь рисует картину толерантных людей, которые страдают от нашествия. Надо учитывать, что она не ставит своей целью убеждать читателя.. Неэффективно, ведь читатель потом станет и другую сторону выслушивать. – можно убедить, можно и переубедить. Нет, если хочешь, чтобы негативно относились к определенным людям, избегай любых слов, которые бы напоминали об их человечности. Употребляй как можно больше отрицательных слов; чем больше тех, кто вызывает физическое отвращение, – тем лучше. Она так и поступает.

Есть масса утверждений, которые очень легко опровергнуть – о роли крымских татар во время Второй мировой войны, о распределении земли, о Соборной мечети, об очень многом. Но сам текст этим не ограничивается, и его опасность как раз в тех эпитетах и описаниях, которые воспринимаются читателем на эмоциональном, не рациональном уровне. Да к чему подыскивать слова – такие тексты вполне адекватно описывает статья 161 Уголовного кодекса: «умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями»

Только прокурор молчит.

Я вовсе не пытаюсь все представить как вопрос языка вражды. Это было бы так же необоснованно и опасно, как полагать, что будь у Украины пропагандистский аппарат на уровне кремлевско-газпромовского, она бы «выиграла» газовую войну. Проблема как раз в том, что декларативных слов в любой упаковке недостаточно. В отличие от Киселевой и ей подобных, подозреваю, что Астахова может даже и искренне верит в ту гротескную версию реальности, которую она подает. У всех групп населения в Крыму свои претензии, и ни в коем случае не стоит преуменьшать проблемы. Власти демонстрируют поразительную легкомысленность, не только в своей бездеятельности по земельным вопросам, но и в непродуманной политике по языковым вопросам, которая может серьезно ущемлять права значительной части населения Крыма.

Тем не менее, когда высокопоставленные политики соседней страны вовсе не скрывают свою позицию относительно суверенных прав Украины, и не то, чтобы не скрывали, но открыто продемонстрировали весьма схожую позицию по отношению к целостности другого государства несколько месяцев назад, неужели нельзя требовать хоть капельку инстинкта самосохранения?

И спрашивается: не повторяющийся ли это кошмар непонимания властями очевидного факта, что надо всех защищать от любых попыток использовать ненависть, примитивные ярлыки и вранье для дестабилизации страны.

http://www.telekritika.ua/media-regions/2009-02-06/43627

Вісті з пострадянських країн

16.02.2009
джерело: www.svoboda.org

Акция памяти Станислава Маркелова и Анастасии Бабуровой

   

15 февраля в Москве прошла акция памяти адвоката Станислава Маркелова и журналистки Анастасии Бабуровой, убитых в центре российской столицы месяц назад. Вначале сотни людей собрались у Дома журналистов у начала Никитского бульвара. Они прошли шествием до Новопушкинского сквера, где и состоялся митинг.

Правозащитник Валерий Барщев рассказал в интервью Радио Свобода об этой акции:
- Это крайне важная демонстрация, крайне важный акт протеста Убийство Станислава Маркелова и Анастасии Бабуровой было вызывающим, дерзким, оно было совершено в центре города. Это убийство – вызов всем нам. Смолчать нельзя. В хороших традициях, как это делается в Европе, в таких случаях вместе с представителями общества на митинг выходит и власть. Увы, власть не вышла. Но несколько сот людей вышли заявить протест, и очень важно, что среди них много молодежи. Это протест против того, что у нас ситуация, когда можно спокойно убивать в городе, когда политические убийства – это реальность, и им нет противодействия. Мы считаем своим долгом заявить протест.

Несколько сот человек собрались в два часа дня напротив Дома журналистов у начала Никитского бульвара и растянули черные полотна с надписью «Ваше молчание - оправдание убийств!», «Маркелова и Бабурову помним». В акции протеста приняли участие известные российские правозащитники, журналисты независимых изданий, лидеры партии «Яблоко», анархисты, лимоновцы, члены движения "Антифа" и сотни москвичей.  Колонна двинулась по Никитскому и Тверскому бульварам в направлении Пушкинской площади. Молодые люди из первых рядов выкрикивали лозунги: "Нет фашистам!", "Найти убийц!", "Государство прикрывает убийц!".
По обе стороны от Тверского и Никитского бульваров стояли автобусы с ОМОНом, то есть акция со стороны милиции контролировалась. Впереди шествия шел полковник, который следил за порядком.

В акции приняли участие известные представители общественности, как Лев Пономарев, Евгения Альбац, Глеб Якунин. 
Отметим, что эта акция была запланирована еще на прошлое воскресенье, но из-за несогласования с московскими властями она не состоялась. Председатель Московской Хельсинкской группы Людмила Алексеева, которая тоже участвовала в марше и выступила на митинге, сказала, что и в этот раз до последнего момента разрешения не было. По словам Людмилы Алексеевой, как ни странно, помощь в организации этого шествия и митинга оказала московская милиция. Как сказала Людмила Алексеева, вначале организаторы получили "добро" у милиционеров, а потом уже и у московских властей. Вот после этого марш и состоялся.
Адвокат Станислав Маркелов был застрелен 19 января этого года в центре Москвы, на Пречистенке. Находившаяся рядом с ним внештатный корреспондент "Новой газеты" Анастасия Бабурова получила ранение в голову, и позднее скончалась в больнице.

Міжнародна політика і права людини

17.02.2009
джерело: www.likar.info

Немецкая система здравоохранения считается одной из лучших в мире

   

По эффективности здравоохранения и уровню медицинского сервиса Германия занимает 6 место в Европе. Реже, чем во многих других странах, случаются здесь и врачебные ошибки. Однако и немецкие врачи от них не застрахованы.

Немецкая система здравоохранения по праву считается одной из лучших в мире. Хотя в Европе более эффективным и удобным для пациентов эксперты называют медицинское обслуживание в Голландии, Дании, Австрии, Люксембурге и Швеции.

К числу недостатков немецкой медицины авторы ежегодного регистра, составленного организацией Health Consumer Powerhouse, относят недостаточные, с их точки зрения, права пациентов. Все, однако, познается в сравнении.

Права пациентов

Врач обязан обстоятельно проинформировать пациентаСамое главное из прав, которыми обладают немецкие пациенты, – право на самоопределение. Это значит, что врач обязан подробно проинформировать заболевшего о недуге, его тяжести, вариантах лечения, возможных рисках, а также о последствиях на тот случай, если пациент откажется от терапии.

Такое право у него тоже есть. Никого в Германии нельзя лечить против воли, за исключением психически больных, представляющих угрозу для окружающих или себя самих.

Важная отличительная черта немецкой системы здравоохранения – свободный выбор врача. Обратиться можно к любому – хоть по соседству, хоть в другом городе.

Каждый пациент имеет также право посмотреть свою историю болезни и, если пожелает, сделать копии. При этом он – единственный, если не считать врача, кто имеет доступ к такой информации. Разглашение личных данных пациентов, их передача третьим лицам, например работодателю, не допускается.

Немецкий пациент имеет также право на уважительное к себе отношение со стороны медицинского персонала: врач и медсестры обязаны учитывать его религиозные потребности и не чинить без надобности препятствий общению с родными и близкими. Навестить больного в немецкой больнице можно практически в любое время суток, если он, конечно, не в реанимации.

Ответственность врачей

Немецкий врач обязан со всей тщательностью подходить к лечению больного и по закону несет ответственность за ущерб здоровью, нанесенный по его вине. Пациент в свою очередь имеет право требовать сатисфакции от врача за допущенную халатность, неверный диагноз или ошибочную терапию. При этом сумма компенсации бывает довольно значительная: суммируются расходы на дополнительное лечение, моральная компенсация, упущенные возможности.

20 тысяч евро получила, например, женщина, которая в возрасте 15 лет оказалась в психиатрической лечебнице с диагнозом «юношеская шизофрения». Диагноз оказался ошибочным, девушке прописали чрезмерные дозы психотропных препаратов.

 

Ошибка стоила дантисту 6000 евро

Ошибки допускают и немецкие дантисты. Удаляя пациенту зуб мудрости, врач задел губной нерв. Экспертная комиссия пришла к выводу, что врач допустил профессиональную ошибку, поскольку решил обойтись без надлежащего рентгеновского снимка. Размер выплаченной компенсации – 6 тысяч евро.

Цена врачебной ошибки

В 200 тысяч евро судьи оценили ущерб, нанесенный одному потенциальному профессиональному футболисту. Незадолго до подписания контракта с командой Бундеслиги 18-летний спортсмен повредил мениск в игре за молодежную команду «Арминия». Операцию на колене ему сделали плохо, нарушили гибкость коленного сустава, и на профессиональной карьере пришлось поставить крест.

Получивший инвалидность футболист требовал значительно больше – 3,8 миллиона. В такую сумму он оценил свои будущие, но так и не состоявшиеся доходы в качестве игрока Бундеслиги.

Далеко не всегда судьи встают на сторону потерпевшего. Так было, например, в случае удаления миндалин у 6-летнего мальчика. В результате операции у него оказалась нарушенной деятельность головного мозга.

Родители считали, что врач не проинформировал их о возможности консервативного медикаментозного варианта лечения. По оценке судей, однако, врач действовал верно, поскольку картина болезни ребенка не допускала никакого другого способа, кроме хирургического вмешательства.

«Оборонительная медицина»

Количество судебных разбирательств, в ходе которых в роли ответчика выступают врачи, в Германии растет. Это свидетельствует о росте самосознания и требовательности немецких пациентов. Но есть у такой тенденции и оборотная сторона.

Некоторые эксперты указывают на риск перехода к так называемой «оборонительной медицине», когда врач в своих действиях начинает руководствоваться не собственными убеждениями и интересами пациента, а советами своего адвоката. Лишь бы терапия была безупречной с юридической точки зрения, а насколько она эффективна – вопрос второстепенный.

На что жалуетесь?

Недовольный пациент может обратиться в одно из обществ по защите прав потребителей или к специальному уполномоченному, который есть у каждой больничной кассы. От них жалобу передают врачу. Как пояснил медицинский эксперт Петер Канцлер (Peter Kanzler), как правило, врач или медсестра должны дать ответ, причем в письменной форме.

Если объяснение врача пациента не устраивает, у него есть дополнительные возможности.

«Если пациент считает, что врач допустил серьезную ошибку, – разъяснил Петер Канцлер, – то он может возбудить арбитражное разбирательство при земельной врачебной палате. В таком случае делом займутся медики и юристы».

Арбитражные комиссии при земельных врачебных палатах существуют в Германии с 1975 года. Комиссии рассматривают жалобы пациентов бесплатно, расходы на медицинскую экспертизу несет страховая компания врача-ответчика. Самому пациенту в таких случаях приходиться оплатить лишь поездку на медкомиссию и расходы на адвоката, если он решил прибегнуть к услугам юриста.

Врачебные ошибки в ЕС

Каждый год в арбитражные комиссии поступает порядка 10 тысяч жалоб. По статистике, более чем в половине случаев выясняется, что врач и в самом деле допустил ошибку. Чаще всего при этом речь идет о хирургическом вмешательстве (25 процентов случаев), постоперационном лечении и диагностике (10 процентов).

В общей сложности, однако, доля ошибок в немецком здравоохранении ничтожно мала – она составляет всего 0,35 процента от числа обращений к врачу (400 миллионов в год при 80 миллионах жителей Германии).

Менее благополучно положение во многих других странах Евросоюза. По данным комиссара ЕС Андруллы Василиу (Androulla Vassiliou), отвечающей за европейское здравоохранение, в среднем каждый десятый случай лечения в ЕС наносит ущерб пациентам.

17 Февраля 2009

Бюлетень "Права Людини", 2009, №04

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори