пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200905
№05
2009

Бюлетень "Права Людини"

Доступ до інформації

27.02.2009 | Євген Захаров

Закритість влади породжує корупцію

   

Вільний доступ до інформації – це передумова демократичного розвитку. Лише обізнане суспільство може здійснити контроль за діяльністю влади, щоб примусити її служити громадським інтересам. І навпаки, погана влада потребує таємності, щоб поховати власну неефективність, марнотратство і корупцію. Тому відкритість влади, оприлюднення інформації про те, що саме і як вона засекречує, є завжди актуальним політичним питанням, лакмусовим папірцем, що свідчить про її реальні наміри і плани.

Україні дістався у спадок важкий тягар тоталітарного минулого, коли протягом десятиріч практично вся державна діяльність була засекреченою, а намагання дістати інформацію і розповсюджувати її трактувалося як антидержавна діяльність. Втім, радянська влада ховала свої злочини, розвал економіки, власні доходи, пільги і привілеї тощо. Певною мірою цей сумний посаг залишається і в незалежній Україні.

Один із засобів здійснення корупційних дій – приховування інформації за рахунок використання незаконних грифів обмеження доступу до рішень, які приймаються державними органами (Укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази Кабінету міністрів, інших органів виконавчої влади тощо) грифами «опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування». Документи з такими грифами мають тільки номер і дату прийняття, навіть їх назви були невідомі. Ці грифи є самочинними й незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: «особливої таємності», «цілком таємно», «таємно», які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом «Про державну таємницю».

Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи: «опублікуванню не підлягає», «не для друку» тощо, то мають існувати відповідні процедури надання та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних документів. Однак здійснений нами пошук відповідних нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи «опублікуванню не підлягають» або «не для друку» взагалі не існує.

Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф „для службового користування” (далі ДСК), то він був схвалений Кабінетом міністрів України у Постанові № 1893 від 27 листопада 1998 р. „Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”. Певно за іронією долі ця постанова була надрукована в „Урядовому кур’єрі” 10 грудня, в день 50-ліття прийняття Загальної декларації прав людини. За наявності такої Інструкції гриф обмеження доступу ДСК залишається незаконним: у статті 34 Конституції вказано, що обмеження свободи інформації має бути встановлено законом, а не інструкцією – нормативним актом Кабінету міністрів України.

Громадська кампанія, організована Харківською правозахисною групою і Альянсом «Майдан» і спрямована проти незаконної практики засекречування, мала  успіх: Міністерство юстиції визнало її незаконною і заборонило використовувати грифи обмеження доступу «опублікуванню не підлягає» та «не для друку». У березні 2008 року уряд прийняв рішення про зняття незаконної позначки "не для друку" з 1410 актів, виданих протягом 1991-2005 рр. Міністерство юстиції  розсекретило 1015 документів з них, а решті надало гриф ДСК.

Аналіз зазначених нормативних актів, як можна переконатися, засвідчує, що серед них є певна кількість документів оборонної тематики. Проте, щодо більшості документів виникають серйозні підозри як стосовно обґрунтованості їхнього засекречення, так і щодо законності здійснення дій, які вони передбачають. Такі документи можна розділити на чотири групи: корупційні дії; різноманітні пільги та преференції для вищих посадових осіб; кулуарні політичні домовленості; перспективні плани  розвитку різних галузей економіки чи інші документи, які стосуються державних інвестицій. Запитання очевидне і просте – якщо в тих актах нема нічого незаконного, то нащо їх приховувати?

Наведемо приклади назв лише деяких документів:

Про пенсійне забезпечення окремих категорій посадових осіб (27.06.2001)

Про перерахунок пенсії колишнім заступникам керівників центральних органів виконавчої влади (1309.2001)

Про передачу автомобілів (19.08.2002)

Про умови оплати праці вищих посадових осіб України та членів Кабінету Міністрів України (21.11.2003)

Про вдосконалення умов праці працівників закордонних дипломатичних установ України (20.08.2003)

Про реєстрацію автомобіля марки BMW-730 (16.05.2002)

  Про митне оформлення та державну реєстрацію транспортних засобів(24.01.2002)

Про відрядження генерала внутрішньої служби Кравченка Ю.Ф. до Міжрегіональної академії управління персоналом (31.08.2001, 13.06.2002)

Деякі питання оплати праці суддів (20.01.2004)

Деякі питання оплати праці прокурорів і слідчих органів прокуратури (20.01.2004)

Про передачу Державному управлінню справами повноважень з управління пакетом акцій ВАТ «Готель «Дніпро» (31.03.2004)

Про передачу конфіскованих за рішенням суду транспортних засобів (18.06.2004)

Про передачу об’єктів оздоровчого призначення (08.10.2004)

А ось Секретаріат Президента так і відмовився розкрити хоча б назви нормативних актів з грифом «опублікуванню не підлягає», ухвалених до 2005 року (35 з 44 актів Президента України з грифом «опублікуванню не підлягає», ухвалених 2005 року, були розсекречені, решті наданий гриф ДСК). Тому одним із завдань громадськості у сфері боротьби з корупцією є – примусити Секретаріат Президента розкрити документи, для яких застосовувався цей гриф.

Не хоче розкривати свої акти з незаконними грифами і Верховна Рада України. Саме її актами затверджувалися державні програмні документи, які визначають стратегію розвитку паливно-енергетичного комплексу України, але зміст деяких з них так і залишився невідомим. У той час, коли ці питання викликають дедалі жвавіший інтерес громадськості, є темою численних резонансних публікацій у ЗМІ та передвиборчої політичної полеміки, держава досі не створила механізмів достатньої відкритості та громадської участі у розробленні базових стратегічних рішень з розвитку паливно-енергетичного комплексу та забезпечення енергетичної безпеки України.

Уряд відмовляється повідомити назви актів з грифом ДСК, виданих, починаючи з 2005 року, що унеможливлює належний громадський контроль. В сукупності з відсутністю Зводу відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, це призводить до непередбачуваності у відповіді на питання: чи належать певні відомості до інформації з обмеженим доступом. А це вже означає фактичну наявність цензури: журналісти будуть сумніватися, чи не отримують вони за  оприлюднення якихось відомостей відповідне покарання, передбачене законом. Тому було вирішено спробувати отримати переліки відомостей, для яких застосовується гриф ДСК, складені у відповідності з Інструкцією №1893.  З цією метою було надіслано інформаційні запити про надання переліків відомостей, віднесених до конфіденційної інформації: до 27-ми крайових органів державної влади (обласні державні адміністрації, Київська міська державна адміністрація, Севастопольська міська державна адміністрація, уряд Автономної республіки Крим) та до 79-ти державних органів, вказаних у якості "органів виконавчої влади" на офіційному сайті Кабміну, а також до самого Кабінету Міністрів України, до Секретаріату Президента України, до Верховної Ради України та Державного управління справами. В результаті 69 органів влади надали складені ними переліки, 14 ­– відмовилися. Це Кабінет міністрів України, Держкомтелебачення, Генеральна прокуратура, Міністерство охорони здоров’я, Державна податкова адміністрація, Рахункова палата, Міністерство аграрної політики, Міністерство транспорту, Міністерство палива та енергетики, Держспоживстандарт, Національне космічне агентство, Національний банк, Державне управління справами (останнє також відмовило у наданні повного і актуального тексту Положення "Про державне управління справами", затвердженого указом Президента Л.Кучми з незаконним грифом  "опублікуванню не підлягає", – з цього приводу подано відповідний інформаційний запит про надання вказаного Положення). Водночас слід зауважити, що переліки конфіденційної інформації, які діють в Генеральній прокуратурі, Міністерстві палива та енергетики та Міністерстві аграрної політики доступні в комп’ютерній правовій системі „Ліга: Закон”.

Навіть побіжний огляд отриманих матеріалів дає підстави для таких висновків: а) єдиний державний підхід до питання оприлюднення чи неоприлюднення переліків конфіденційної інформації відсутній; б)  координація щодо питання, до якої інформації необхідно обмежувати доступ, відсутня – так, кількість позицій в переліках, складених обласними державними адміністраціями коливається від 18 (Івано-Франківська, Київська ОДА) до 136 (Кіровоградська ОДА); в) деякі випадки обмеження доступу до інформації є вочевидь незаконними, як, наприклад, внесення до переліку відомостей стосовно порушення Закону "Про інформацію" (Донецька ОДА), можливість голів ОДА волюнтаристські відносити до категорії "ДСК" інформацію за межами затвердженого переліку (Тернопільська ОДА, Чернігівська ОДА),  тощо.

До всіх 14 "відмовників" подано відповідні позови до Окружного адміністративного суду м. Києва. Позови щодо захисту права на інформацію подано також до Верховної Ради України (ненадання інформації на запит про суми, виділені на т.зв. "оздоровлення депутатів"), до Секретаріату Президента України (ненадання текстів указів та інших актів, виданих Президентами України до 2005 року з незаконним грифом „опублікуванню не підлягає”), до Кабінету Міністрів України (неповідомлення назв актів під грифом "ДСК", виданих урядом з 2005 року).

ХПГ розробила також законопроект про зміни та доповнення до Закону «Про інформацію», який унеможливлює названі порушення свободи інформації. Ця робота виконана в рамках проекту «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні «Гідна Україна»

За додатковою інформацією звертайтеся: 
тел: 8 057 700 67 71 ,
E-mail:

 

 

 

Право на охорону здоров’я

19.02.2009 | Євген Захаров

Чи скоротить харківська міська влада стаціонар протитуберкульозного диспансеру?

   

Нагадаємо: у міському клінічному протитуберкульозному диспансері №1 з чотирьох існуючих стаціонарів в цьому диспансері з 1 березня закриваються три, з 5 амбулаторних відділень – два. При цьому кількість стаціонарних ліжок зменшується з 575 до 230.  І їх заступник міського голови лікар-епідеміолог за фахом Ігор Шурма публічно обіцяв скоротити до 1 липня. При цьому він неодноразово заявляв, що всі хворі будуть переведені до обласних закладів, а всі медичні працівники міста – працевлаштовані. Проте в обласних протитуберкульозних закладах в наявності 920 ліжок (з них тільки 320 – безпосередньо в області), і ці заклади переповнені: в області масштаби туберкульозу значно більші, ніж в місті. Не дотримуються санітарні норми – 7 кв. м. на одного хворого; в реальності 3.5 кв. м. і навіть ще менше.

Пан Шурма обґрунтовує скорочення стаціонару відсутністю коштів в міському бюджеті, які необхідні для будівництва об’єктів, передбачених для проведення Євро-2012, і статтею 90 Бюджетного кодексу, за якою протитуберкульозні заклади мають фінансуватися з обласного бюджету. Він каже, що місто готове віддати весь диспансер №1 на баланс області. Але обласна влада відмовляється від цього, стверджуючи, що не має 30 млн. грн. на утримання міського диспансеру №1.

Проти такої «реорганізації» виступили хворі, лікарі, вчені двох профільних кафедр фтизіатрії – Харківського національного медичного університету і Академії післядипломної освіти, комісія Міністерства охорони здоров’я. 6 лютого на нараді в Міністерстві охорони здоров’я під головуванням міністра Василя Князевича було прийняте рішення: рекомендувати міському голові Харкова М.М.Добкіну призупинити дію наказу про реорганізацію міського диспансеру №1, рекомендувати голові Харківської облдержадміністрації взяти на баланс області міський диспансер №1, звернутися до Міністерства фінансів щодо виділення 30 млн. грн. з резервного фонду Кабінету міністрів України для фінансування протитуберкульозних установ Харківської області. Проте, ігноруючи усі ці заперечення та рекомендації, начальник міськздраву Сороколат дав наказ підготувати списки хворих на виписку з трьох стаціонарів, що ліквідуються, до 27 лютого.

Ці дії міської влади грубо порушують Конституцію і законодавство України: статтю 49 Конституції, в якій чітко сказане, що «існуюча мережа закладів здоров’я не може бути скорочена», наказ Міністерства охорони здоров’я № 314 від 28.10.1998, п. 1.1. якого попереджає: «Припинити необґрунтований процес скорочення ліжок в протитуберкульозних закладах. Реорганізацію цих закладів проводити у виняткових випадках, з урахуванням захворюваності та смертності внаслідок туберкульозу», п.3 Указу Президента України №132/2006 від 18 січня 2006 р. «Про заходи щодо підвищення ефективності боротьби з небезпечними інфекційними хворобами», який передбачає «забезпечення фінансування протитуберкульозних закладів в необхідних обсягах», Закон України «Про затвердження Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007-2011 роках» (одним з основних завдань Програми є «координація роботи… органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування… у сфері запобігання поширенню туберкульозу»), статтю 6 Закону «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»,за якою вона, зокрема, повинна забезпечити «доступність і безоплатність надання протитуберкульозної допомоги громадянам України, хворим на туберкульоз та інфікованим мікобактеріями туберкульозу, в комунальних протитуберкульозних закладах» та інші нормативних актів. Не кажу вже про 3-ю статтю Конституції, яка декларує, що життя і здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю. На тлі скорочення протитуберкульозних закладів здоров’я в Харкові вона виглядає суцільним лицемірством.

Ліжковий фонд жодним чином не можна скорочувати! Навіть без цієї «реорганізації» наявних на початок року в місті та області 1425 ліжок не вистачає, бо кількість бацилярних хворих росте і в 2009 році склала 1702 хворих (718 – в місті, 984 – в області) з 4728 хворих на туберкульоз в активній формі.  З цих 1702 мають бути в стаціонарі постійно 613 хронічних полірезістентних хворих, бо протягом року кожен з таких хворих може заразити до 20 інших. І щодня з’являються ті, хто захворів вперше… У 2008 р. на туберкульоз в Харківській області захворіло 1936 жителів, в активній формі – 1810, з бактеріовиділенням – 847, деструктивні форми – 774, рецидив – 398 хворих. 554 хворих померло.

За такої «реорганізації» дуже загрозливі тенденції, які проявилися в Харківській області – зростання бактеріовиделітелів, зростання смертності взагалі, і зокрема тих, хто не був на обліку в протитуберкульозних  закладах – остаточно зроблять епідемію туберкульозу неконтрольованою, і замість Євро-2012 в Харкові буятиме пандемія.

Прокурор Харківської області Василь Сінчук дав доручення міській прокуратурі опротестувати наказ про скорочення ліжкового фонду диспансеру №1. А тим часом хворих вмовляють погодитися на переведення до обласних протитуберкульозних установ. Але ж вони переповнені!

Куди переведуть хворих зі стаціонарів, що закриваються? Питання залишається без відповіді.

Кримінально-виконавча система

13.02.2009 | Валентина Бадира

Роздуми про стан соціального захисту персоналу кримінально-виконавчої системи

   

Відповідно до Висновку №190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо заявки України на вступ до Ради Європи відповідальність за управління пенітенціарною системою, за виконанням судових рішень держава України повинна була передати Міністерству юстиції до кінця 1998 року.

Приєднавшись 9 листопада 1995 року до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватись загальних обов’язків згідно зі статутом Ради Європи, а також погодилась виконати в зазначені терміни ряд спеціальних зобов’язань, перелічених у висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи №190, в тому числі щодо демілітаризації кримінально-виконавчої системи та передачі її у відання Міністерства юстиції.

На виконання своїх зобов’язань, що випливали із членства у Раді Європи та прагнення до вдосконалення управління системою виконання покарань, створення передумов для її реформування та наступного виведення зі складу Міністерства внутрішніх справ України, 22 квітня 1998 року Президентом України було видано Указ №344/98, відповідно до якого на базі Головного Управління з питань виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України, яке ліквідовувалось, було створено Державний департамент України з питань виконання покарань. Цим Указом Президент доручав Кабінету Міністрів України в 3-місячний строк розробити і подати пропозиції щодо реформування системи виконання покарань та із змісту п.3 Указу Президента вбачалося, що до 1 липня 1998 року повинні бути розроблені і внесені на розгляд Верховної Ради України проекти основних законів, які регламентують діяльність органів і установ виконання покарань, насамперед, проекти Кримінально-виконавчого кодексу, Закони України «Про кримінально-виконавчу службу», «Про дисциплінарний статут кримінально-виконавчої служби», «Про статус ветеранів кримінально-виконавчої служби та їх соціальний захист» та інші.

Кабінет Міністрів України повинен був розробити та затвердити Положення «Про порядок проходження служби рядовим та начальницьким складом кримінально-виконавчої служби», «Про порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника» та інші нормативно-правові документи, які регламентують діяльність органів та установ системи виконання покарань.

12 березня 1999 року Указом Президента України №248/99 з метою подальшого реформування системи виконання покарань Державний департамент України з питань виконання покарань був виведений з тимчасового підпорядкування Міністерства Внутрішніх Справ України.

Створення автономного відомства як перехідного етапу на виконанні взятих у 1995 році Україною на себе зобов’язань при вступі до Ради Європи про підпорядкованість кримінально-виконавчої служби Міністерству юстиції України до цього часу не набуло свого логічного завершення.

Якщо в 1998-1990 роках існування Державного департаменту України з питань виконання покарань, як самостійного органу, могло бути виправданим необхідністю поступової підготовки до нового підпорядкування, то з часом почали з’являтись заяви, починаючи від керівника комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Уповноваженого ВРУ з прав людини до керівництва Державного департаменту України з питань виконання покарань про те, що вже самим фактом виведення кримінально-виконавчої служби із структури Міністерства Внутрішніх Справ України виконані зобов’язання України перед Радою Європи, що не відповідає реальному стану речей. Свідченням цього є п.8 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №1346(2003), де однозначно зазначено, що «Асамблея закликає органи влади України завершити переведення всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції. В п.13.7 Резолюції ПАРЄ №1466 (2005) щодо виконання обов’язків та зобов’язань України зазначається про необхідність «завершити передачу Державного департаменту України з питань виконання покарань у відання Мінюсту, як це передбачено у висновку №190. Навіть Президент України своїм Указом №39/2006 від 20 січня 2006 року «Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають із її членства у Раді Європи», у одному із пунктів плану щодо виконання своїх зобов’язань зазначив необхідність здійснити заходи щодо вирішення питань підпорядкованості Державного департаменту України з питань виконання покарань до 1 квітня 2006 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 року №683 «Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів» було визначено, що діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань спрямовується та координується через Міністра юстиції. Із змісту Постанови важко зрозуміти, що мається на увазі під «координацією діяльності», адже відповідно до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу», яким визначено статус Департаменту, як центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, між ним і Міністерством юстиції, на мою думку, відсутні відносини субординації, ці органи у своїй субординації є рівними.

На початку 2007 року був підготовлений законопроект, який передбачав підпорядкованість Департаменту Мінюсту, але складні політичні події та розпуск парламенту не дали можливості розглянути даний документ и прийняти відповідне рішення. На протязі всього 2007 року передача кримінально-виконавчої служби у відання Мінюсту носила непослідовний і суперечливий характер. 11 липня 2007 року Кабінетом Міністрів України була прийнята Постанова №916, якою було затверджено нове Положення про Департамент, але своїм Указом №667/2007 Президент України призупинив дію цієї Постанови.

Державний департамент України з питань виконання покарань до цього часу залишається центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який безпосередньо реалізує єдину державну політику в сфері кримінальних покарань. Він самостійно розпоряджається закріпленим за ним державним майном, є головним розпорядником коштів Державного бюджету, передбачених на утримання кримінально-виконавчої служби, затверджує перелік посад рядового і начальницького складу (крім вищого) і спеціальних звань, що відповідають цим посадам працівників кримінально-виконавчої служби, звільняє зі служби (роботи) осіб рядового та начальницького складу та працівників кримінально-виконавчої служби , присвоює первинні та чергові спеціальні звання.

Зміна правового статусу Державного департаменту України з питань виконання покарань призвела до зміни правового регулювання порядку проходження служби, соціально-правового становища співробітників. Воно набуло іншого організаційно-правового рівня.

Із низки вкрай необхідних законів та нормативно-правових актів у 1998 році Указом Президента України було затверджено Положення «Про Державний департамент України з питань виконання покарань», в якому визначено його основні завдання та повноваження, права та обов’язки, 11 липня 2003 року був прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, а 23 червня 2005 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про державну кримінально-виконавчу службу».

Персонал кримінально-виконавчої системи України нараховує близько 50 тисяч осіб, із яких майже 40 тисяч – особи рядового і начальницького складу.

Він зобов’язаний своєю поведінкою і виконанням покладених на нього обов’язків позитивно впливати на засуджених, викликати в них повагу до себе. Вся діяльність персоналу повинна бути спрямована на повернення ув’язнених до суспільства після відбування покарань правослухняними громадянами. Саме тому адміністрація повинна постійно прищеплювати своїм працівникам та громадськості думку про те, що вони виконують роботу великої суспільності значимості.

У кожній установі необхідний штат працівників високого рівня, оскільки, як стверджує правило 46 (1) «Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями», «добра робота в’язничних установ залежить від добросовісності, гуманності, компетентності і особистих якостей цих співробітників». Тому що персонал має справу з ув’язненими щодня, піклується про їх потреби, відповідає за благополучне функціонування колонії, за безпеку засуджених, виявляє та вирішує їх потреби та проблеми. Виправна колонія – це суспільство в мініатюрі. Як засуджені, так і співробітники перебувають в стані постійної взаємозалежності, яку ніяким чином не можна розглядати як рівність партнерських стосунків, оскільки існує нерівність правового статусу, бо засуджені майже не мають права голосу, вони є залежними від інших засуджених, а ще в більшій мірі від працівників колонії, тому що проблеми харчування, медичного обслуговування, праці та всіх інших сторін тюремного життя залежать саме від персоналу.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» до її персоналу належать: особи рядового і начальницького складу; спеціалісти, які не мають спеціальних звань; інші працівники, які працюють за трудовими договорами.

Із змісту частини 2 статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» вбачається, що для осіб рядового і начальницького складу служба в державній кримінально-виконавчій системі є державною службою особливого характеру, на яку зараховуються громадяни України, які за станом здоров’я, віком та професійною підготовкою здатні забезпечити громадську безпеку шляхом реалізації мети покарання не тільки як кари, але й досягнення виправлення і ресоціалізації засуджених.

Діяльність частини персоналу, до якої належать спеціалісти, що мають статус державного службовця, врегульовано на законодавчому рівні і на них поширюється дія Закону України «Про державну службу». Нормами цього закону регулюють право громадян України на державну службу, визначають правовий статус цієї категорії спеціалістів, наділяють їх відповідними службовими повноваженнями. Відповідно до статті 3 Закону України «Про державну службу» вона ґрунтується на принципах служіння народу України, демократизму, законності, гуманізму і соціальної справедливості, пріоритету прав людини і громадянина і т.п.

В законі визначені етичні аспекти діяльності державних службовців.

В статті 9 цього Закону чітко визначений правовий статус державного службовця, його особливості, основні права і обов’язки, а також їх обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу.

Статтею 14 вище вказаного Закону передбачені особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців. Вона встановлює також заходи дисциплінарного впливу, такі як попередження про неповну службову відповідальність і затримка до 1 року в призначенні на вищу посаду.

Законом передбачений конкурсний прийом на державну службу на посади 3-7 категорій працівників. На них розповсюджуються певні обмеження, пов’язані з проходженням служби, вони не мають права вчиняти дії, передбачені статтями 1,5 Закону України «Про боротьбу з корупцією», а саме: незаконно одержувати у зв’язку з виконанням службових обов’язків матеріальних благ, послуг, подарунків, займатись підприємницькою діяльністю, відмовляти громадянам та юридичним особам в інформації, надання якої передбачена нормативними актами. Вони не можуть брати участь в страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню виправної колонії.

Державні службовці приймають присягу.

Тривалість їхнього робочого часу визначається відповідно до законодавства про працю. Вони можуть для виконання невідкладної і не передбаченої роботи з’являтися на службу у вихідні, святкові та неробочі дні, робота за які компенсується відповідно до чинного законодавства. На законодавчому рівні передбачено відкликання працівників кримінально-виконавчої служби, які є державними службовцями, зі щорічної відпустки та визначені підстави відсторонення від виконання службових обов’язків та його тривалість.

В р.7 Закону України «Про державну службу» визначено умови оплати праці та передбачено стимулювання сумлінної праці, зразкового виконання службових обов’язків (видається грошова винагорода, передбачена Постановою Кабінету Міністрів №212 від 24 лютого 2003 року).

Щорічна відпустка надається державному службовцю тривалістю 30 діб, а тим, що мають стаж роботи понад 10 років, надається додаткова відпустка до 15 календарних днів. Порядок і надання додаткових оплачуваних відпусток регламентується Постановою Кабінету Міністрів №250 від 27 січня 1994 року. Цією Постановою передбачено, що державним службовцям, які мають строк державної служби понад 10 років надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів, починаючи з 11-го року ця відпустка збільшується на 2 календарні дні за кожний наступний рік. Тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.

На одержання пенсії державний службовець має право при досягненні встановленого законодавством пенсійного віку за наявності страхового стажу для чоловіків – не менше 25 років, а для жінок – не менше 20 років, в т.ч. стаж державної служби повинен становити не менше 10 років на час досягнення пенсійного віку на посаді державного службовця, а також мають право особи, які отримали не менше 20 років стажу державного службовця незалежно від того, де вони працювали на момент досягнення пенсійного віку.

Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 80% від суми їх заробітної плати, на які нараховувалися страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Пенсія державного службовця не може становити більше 90% заробітної плати.

Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби, які працюють на умовах трудового договору, регулюються законодавством про працю.

Центральне місце в законодавстві України займає Конституція України, норми її мають найвищу юридичну силу, тому Кодекс законів про працю, інші закони, що містять норми трудового права, підзаконні нормативні акти зберігають свою чинність в частині, де вони не суперечать Конституції.

Основним законодавчим актом, що регулює трудові та пов’язані з ними відносини, є КЗпП. Трудові, та пов’язані з ними відносини працівників кримінально-виконавчої системи, які працюють на підставі укладених трудових договорів, також регулюються низкою спеціальних законів: «Про відпустки», «Про оплату праці», «Про охорону праці», «Про колективні договори і угоди» і т.д. Нормативне регулювання трудових відносин цієї категорії персоналу, крім законодавчих актів, доповнюються генеральними галузевими і регіональними угодами, колективними договорами, локальними нормативними актами, в т.ч. і тими, що приймаються начальниками колоній за погодженнями з профспілковими комітетами.

І тільки порядок проходження служби рядовим і начальницьким складом органів і установ виконання покарань до цього часу залишаються неврегульованими окремими законами та іншими нормативно-правовими актами.

Суспільні відносини, які виникають під час проходження служби рядовим і начальницьким складом, не наповнені змістом, який випливає із завдань кримінально-виконавчої служби, специфіки прав та обов’язків посадових та службових осіб органів і установ виконання покарань.

Не зважаючи на те, що статтею 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» визначений правовий статус посадових та службових осіб органів і установ виконання покарань, і те, що їх права і обов’язки безпосередньо випливають із кримінально-виконавчих правовідносин і тих завдань, які покладаються на кримінально-виконавчу службу, незрозумілою видається тенденція як законодавця, так і центрального виконавчого органу з питань виконання покарань, поширити на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби норми великої кількості нормативно-правових актів, які регламентують окреме питання діяльності органів внутрішніх справ.

Відповідно до Закону України «Про міліцію» – міліція є державним озброєним органом виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху і т.д. Міліція відповідно до своїх завдань зобов’язана: забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок, виявляти, запобігати, припиняти та розкривати злочини, вживати з цією метою оперативно-розшукових та профілактичних заходів, передбачених чинним законодавством, здійснювати досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, провадити дізнання в межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством, припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати провадження у справах по них і т.д.

Виходячи із покладених на органи внутрішніх справ обов’язків, відповідно надається право вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопорушень, перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень, документи, що посвідчують їх особу, викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв’язку із матеріалами, що знаходяться у їх провадженні, в разі ухилення без поважних причин від явки за викликом, піддавати їх приводу у встановленому законом порядку і т.д.

Відповідно до завдань, які покладені на органи внутрішніх справ, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року №114 затверджено Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. В цьому документі передбачені права і обв’язки, відповідальність працівників міліції, порядок присвоєння, зниження та позбавлення спеціальних звань, встановлені строки вислуги в спеціальних званнях молодшого, середнього і старшого начальницького складу, призначення на посади, переміщення і просування по службі, порядок проведення атестації та надання відпусток, звільнення зі служби, а також особливості проходження служби окремими категоріями начальницького складу.

Виходячи з того, що на Державну кримінально-виконавчу службу покладено завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання покарань, то і Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом кримінально-виконавчої служби повинно бути розроблене згідно із специфікою цієї служби на зразок Положення про порядок проходження служби в митних органах.

Відповідно до п.22 статті 92 Конституції України виключно Законами України визначаються засоби цивільно-правової, дисциплінарної та кримінальної відповідальності громадян держави, в тому числі осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби. Виходячи із змісту даної конституційної норми, необхідність Закону України «Про дисциплінарний статут кримінально-виконавчої служби України» є очевидною.

Ним повинно бути визначено суть службової дисципліни, права та обов’язки посадових осіб кримінально-виконавчої служби, яким присвоєно спеціальні звання; обов’язки начальника; види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок їх застосування та оскарження рішень про застосування.

Пунктом 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» передбачено, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється дія статей 22 і 23 Закону України «Про міліцію» щодо соціального захисту персоналу.

Маємо певний сумнів щодо можливості практичного застосування цих статей до осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби.

Виходячи із змісту статті 22 Закону України «Про міліцію», працівники кримінально-виконавчої служби мають право на соціальний захист. Їм та членам їх сімей надається 50% знижка по сплаті за житлові та комунальні послуги, вони користуються пільгами при встановленні телефонів і т.д.

Фактично у статті 22 Закону України «Про міліцію» задекларовані напрямки і межі соціального захисту. В той же час в статті 24 цього закону зазначено, що пільги, компенсації та гарантії, встановлені цим законом, надаються за рахунок і в межах коштів, передбачених на утримання бюджетних установ, в тому числі і органів внутрішніх справ в кошторисах або фінансових планах.

А це означає, якщо в кошторисах на утримання управління внутрішніх справ регіону не буде закладено витрати на пільги і компенсації, рядовий і начальницький склад їх не отримає. При недостатньому фінансуванні органів внутрішніх справ стаття 22 Закону України «Про міліцію» залишається декларативною.

В той же час в Законі України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» в розділі 5 «Правовий та соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» ні слова не сказано про джерела фінансування, пільг та компенсацій, які передбачені статтею 22 Закону України «Про міліцію». Відсутність механізму реалізації права на соціальний захист працівників кримінально-виконавчої служби залишає це право лише декларацією про наміри і не більше.

Ще більш проблемним залишається застосування дії статті 23 Закону України «Про міліцію» щодо рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої служби.

Законом України №328-V (328-16) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань соціального захисту військовослужбовців і деяких інших осіб» змінено назву статті 23 Закону України «Про міліцію» із «Державного страхування та відшкодування шкоди в разі загибелі або каліцтва працівників міліції» на «Виплату одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції».

Частину 1, якою передбачалось обов’язкове державне страхування працівників міліції на суму 10-річного грошового утримання за останньою посадою, яку він займав, за рахунок коштів відповідних бюджетів і частину 2, якою передбачалося, що порядок і умови страхування працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України, виключено із статті 23.

За формою викладу норма статті 23 Закону України «Про міліцію» є банкетною. В статті міститься посилання на те, що порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або каліцтва працівника міліції визначається Кабінетом Міністрів України. Відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про міліцію» 12 травня 2007 року Кабінетом Міністрів України було видано Постанову №707, якою був затверджений порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції. Постановою чітко визначені випадки, коли ця допомога виплачується, визначені розміри виплат та міститься вичерпний перелік службових обов’язків, пов’язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю, під час виконання яких працівник міліції загинув, отримав інвалідність, поранення (контузію, травму або каліцтво).

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №707 від 12 травня 2007 року, виконанням службових обов’язків, пов’язаних із безпосередньою участю в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю є: несення постової чи патрульної служби; вчинення дій із забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; припинення або запобігання злочинам та правопорушенням; охорона і забезпечення громадського порядку, виявлення і розкриття злочинів і розшук осіб, що їх вчинили; забезпечення безпеки руху; участь у ліквідації наслідків аварії, пожежі, катастрофи, стихійного лиха та інших надзвичайних подій. Перелік страхових випадків відповідають тим основним обов’язкам міліції, які зазначені в статті 10 Закону України «Про міліцію». Міністерство внутрішніх справ приймає рішення про призначення виплати, а сама виплата грошової допомоги здійснюється органами внутрішніх справ за місцем проходження служби працівником.

Напевно Державному департаменту України з питань виконання покарань необхідно розробити порядок призначення та механізм виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або інвалідності працівника кримінально-виконавчої служби, виходячи із завдань Державної кримінально-виконавчої служби.

До цього часу залишаються невирішеними питання забезпечення цієї категорії безоплатною медичною допомогою, санаторно-курортним лікуванням та відпочинком для оздоровлення, надання житлового приміщення або виплати грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, безоплатного проїзду.

Постанова Кабінет Міністрів України №1294 від 07 листопада 2007 року «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу» не вирішила питання гідної заробітної плати за роботу, пов’язану з особливостями виконання професійних обов’язків, які пов’язані з ризиком для життя і здоров’я, певними обмеженнями конституційних прав і свобод.

Постановою, крім основних видів грошового забезпечення, встановлена надбавка за виконання особливо важливих завдань в розмірі 50% посадового окладу та окладу за спеціальне звання та надбавки за вислугу років, хоча самого поняття «виконання особливо важливих завдань» в ній не міститься, а п.5 підпункту 1 абзацу 3 ця надбавка може скасовуватися, або її розмір зменшуватися, що суттєво впливає на розмір грошового забезпечення, а встановлення такої надбавки залежить від «доброї волі начальника» та розміру фінансування.

На законодавчому рівні не визначено правовий статус воєнізованих формувань, призначених для охорони СІЗО та установ виконання покарань, порядку використання і застосування зброї в специфічних умовах виправної колонії.

Діяльність персоналу в установах виконання покарань постійно пов’язана з ризиком для життя і здоров’я, підвищеними вимогами дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Саме цим зумовлена необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після звільнення.

В законодавчому порядку запроваджені певні обмеження окремих конституційних прав і свобод рядового і начальницького складу та інших працівників органів та установ виконання покарань. Так, відповідно до статті 15 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» вони не можуть бути членами політичних партій, громадських організацій, які мають політичну мету, їм заборонено організацію страйків, участь в їх проведенні та заняття підприємницькою діяльністю. Все це також повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності та комплексу організаційно – правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту цієї категорії працівників.

На жаль, на сьогоднішній день соціальний престиж професії пенітенціарного працівника залишається невисоким.

Оскільки суспільство є замовником того соціального продукту, який дає йому тюрма, а від його якості залежить суспільна безпека, то його громадяни повинні бути найбільше зацікавленими в тому, щоб персонал кримінально-виконавчої системи якісно впливав на засудженого, а відповідно і на суспільне благополуччя. Адже вся діяльність персоналу повинна бути спрямована на повернення ув’язнених до суспільства після відбування покарань правослухняними громадянами.

Соціально незахищений, з невисокою заробітною платою, без перспективи кар’єрного росту працівник кримінально-виконавчої системи не здатний сформувати із злочинця таку особистість, яка б вела правослухняний спосіб життя, дотримувалась правових та інших соціальних норм держави і суспільства.

Метою і виправданням вироку суду до позбавлення волі в кінцевому рахунку являється захист суспільства і попередження злочинів. І цієї мети можна досягти тільки в тому випадку, коли засуджені після звільнення з місць позбавлення волі і повернення до нормального життя в суспільстві, виявляться не тільки готовими, але й здатними до самокерованої правослухняної поведінки, їх реінтеграції в суспільство, здатними до самостійного загально прийнятного соціально-нормативного життя.

Констатуючи, що позбавлення волі є виключною мірою, яку слід застосовувати у випадках, коли державі і суспільству загрожує реальна небезпека, то відповідно персонал органів і установ кримінально-виконавчої системи повинен прагнути забезпечити громадську безпеку шляхом реалізації мети покарання не тільки як кари, але й як досягнення виправлення і ре соціалізації, а також запобігати вчиненню засудженими та іншими особами злочинів.

Персонал органів і установ виконання покарань виконує роботу великого суспільного значення. Ця робота пов’язана з постійною тратою душевних і фізичних сил: постійні стресові ситуації і перевантаження, емоційна напруженість, які викликані специфікою організації несення служби, «від підйому до відбою», посиленими варіантами несення служби в разі ускладнення оперативної обстановки в самій колонії, а також в період загострення ситуації в кримінально-виконавчих установах інших регіонів, під час проведення політичних акцій в державі та під час святкування державних та релігійних свят, тобто більше третини робочого часу працівники несуть службу в ненормованому режимі, в тому числі в святкові та вихідні дні, що звужує сферу спілкування в сім’ї, недостатню увагу вихованню дітей і т.п.

Обмеження пільг, компенсацій та гарантій працівникам кримінально-виконавчої служби, як комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення їх соціального захисту, в тому числі, незабезпечення безоплатною медичною допомогою, ненадання санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення, ненадання житлового приміщення або виплати грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, знижки плати за користування житлом, паливом, телефоном та плати за комунальні послуги, визначаються особливістю професійних обов’язків, пов’язаних з ризиком для життя, певним обмеженням права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі та своїй сім’ї достойного рівня життя, матимуть наслідком відтік професійного ядра практичних працівників кримінально-виконавчої системи, які організують і здійснюють виправлення засуджених.

Однією із причин існуючого стану щодо правового і соціального захисту рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, на мою думку є те, що кримінально-виконавча система перестала бути для влади пріоритетною. За радянських часів кримінально-виконавча система використовувала рабську працю засуджених і була суттєвою складовою радянської економіки. Найбільші проекти століття – будівництво БАМу (в тридцяті та сімдесяті роки) Біломорсько-Балтійський і Волго-Донський канали, спорудження тунелю між материком таі о.Сахалін були дітищем тюремного відомства. Майже 20% національного валового продукту створювалось кримінально-виконавчою системою. Гордитися цим, напевно, не варто, але підприємства системи виробляли п’яту частину всіх благ, якими користувалося суспільство.

У пострадянський період одразу виявилося, що плоди рабської праці не витримують конкуренції на ринку. В сучасній ринковій економіці держави не знайшлося місця підприємствам кримінально-виконавчої системи. Стан кримінально-виконавчої системи вимагав якнайскорішого реформування. Такі реформи пройшли в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в країнах Балтії ще в 90-ті роки. В Україні залишився старий радянський ГУЛАГ, реформи не відбулися. Держава в цілому втратила інтерес до функціонування кримінально-виконавчої системи, залишивши за собою функцію виконання вироків до позбавлення волі. Про систему згадують тільки тоді, коли в’язні протестують проти нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, вчиняють масові членоушкодження, оголошують голодування.

Втративши інтерес до системи, держава почала забувати і про персонал, який там працює.

Керівний склад центрального апарату є державними службовцями певних категорій, соціальний захист яких відрегульований Законом України «Про державну службу» і проблеми правового і соціального рядового і начальницького складу їх не особливо турбують, дослідженнями соціальних наслідків порушення прав персоналу ніхто не займається.

Виходячи із вище викладеного, вважаю за необхідне найближчим часом:

розробити і прийняти закони та нормативно-правові акти щодо проходження служби рядовим і начальницьким складом Державної кримінально-виконавчої служби України, а саме:

а)відповідно до п.22 статті 92 Конституції України – розробити і прийняти Закон України «Про дисциплінарний статут Державної кримінально-виконавчої служби України»;

б) розробити і прийняти Постанову Кабінету Міністрів України «Про порядок проходження служби працівниками Державної кримінально – виконавчої служби України»;

в) розробити і прийняти Постанову Кабінету Міністрів України «Про порядок виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або каліцтва працівника кримінально – виконавчої служби та компенсації, заподіяння шкоди його майну під час виконання службових обов’язків».

Хто винний?

18.02.2009 | Віктор Марголін

Владо, чого мені від тебе ще чекати?

   

В газеті «Селянська правда» від 17 жовтня 2008 р. я розповідав читачам свою версію зникнення триповерхової школи. Газу до неї ще не підводили і тому вона зникла безшумно, жертв немає, а пограбованими залишились всі мешканці району і не тільки. Цей процес відбувався плавно, на протязі майже року. Тому Президенту країни не було необхідності їхати до Зачепилівки, бо його ставленики здатні самі розібратися в питанні, що кому повинно належати. Та і сльозу пускати для народу необхідності не було.

Після надрукування цієї статті я її копію направив прокурору області пану Сінчуку з надією, що вона згідно зі ст. 94 КПК України стане підставою для відкриття карної справи. В листі я повідомив про можливі зловживання з боку посадових осіб під час ліквідації недобудованої школи в селищі Зачепилівка.

Після цього до Зачепилівської районної прокуратури надійшла вказівка щодо розгляду даної справи. Признаюся чесно, що в мене з’явилася надія на те, що зачепиляни нарешті взнають правду: хто в старця забрав торбу.

За короткий проміжок часу я отримав листи з облпрокуратури за підписом заступників прокурора області О. Анпілогова, С. Хачатряна та начальника слідчого управління В.Іванова, а також начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України А.Хочунського про те, що мої доводи про незаконне знищення будівлі школи у ході перевірки не підтвердились і порушень вимог чинного законодавства при відчуженні вказаного приміщення не встановлено. Оце і є кругова порука державних чиновників з ознакою корупції. Мені повідомили про наступне: перевіркою Зачепилівського ВУЖКГ встановлено, що довідка від 5.02.08 р. за № 61, у якій зазначено, що недобудована середня школа на баланс ВУЖКГ не ставилась і не знаходиться, видана помилково. Значить і підстав відкривати карну справу немає. В даній ситуації виникає цілий ряд питань, але, де ви бачили, щоб прокурор сам себе посадив у в’язницю. Мене, людину з вищою економічною освітою, намагаються переконати в тому, що бухгалтер підприємства випадково «загубила» об’єкт на декілька мільйонів гривень, а знайшла тільки 64590 грн. і всі цьому раді. Де поділася решта, прокурора нібито і не цікавить.

За дорученням прокуратури області вказані питання перевірялись працівниками Зачепилівської районної прокуратури в порядку ст.97 КПК України. Якщо вірити документам, то перевірка тривала не більше двох днів. Я вважаю, що ґрунтовну перевірку даного питання за два дні виконати фізично неможливо. Та помічник прокурора Нечепоренко С.О. 2.12.08 р. виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, чим узаконив усі можливі порушення діючого законодавства під час знищення триповерхової будівлі школи.

12.01.09 р. я звернувся письмово до прокурора району Комара Р.В. з проханням надати мені можливість для ознайомлення з матеріалами перевірки у даній справі. Прокурор мені пояснив, що в даний час він не може дати справу для ознайомлення, так як вона відправлена до Харкова для аудиторської перевірки. Я лише запитав його чи не краще було б спочатку провести перевірку, а вже тоді виносити постанову. У відповідь пан Комар сказав, що з мене був би хороший слідчий. Ми потім домовились, що коли справа повернеться в район, то мене про це повідомлять. Після отримання запрошення я ознайомився зі справою і ніяких висновків аудиторської перевірки я там не знайшов. Тобто мене черговий раз обманули в районній прокуратурі.

21.01.09 р., після ознайомлення зі справою, я дійшов висновку, що в справі слідчого відсутні відповіді на цілий ряд важливих питань. На них відмовився надати відповідь і селищний голова Запорожець Г.І., який проігнорував мій інформаційний запит та припис районної прокуратури з цього питання. Так поступати міг селищний голова тільки у випадку підтримки з боку районного прокурора.

На моє питання звідки взялася цифра 64590 грн. слідчий районної прокуратури пояснив мені, що це сума оцінки будівельних матеріалів після розбирання будівлі. Якщо це так, то можна сміливо заявляти про факт скоєної афери, крадіжки державних коштів на декілька мільйонів гривень при потуранні, а можливо за активною участтю прокурора району Комара Р.В. Адже він чомусь неодноразово стверджував, що в цій справі жодних порушень немає.

Копії документів, що містяться в справі нерідко такі, що їх майже неможливо прочитати та установити час їх виготовлення.

В справі є рішення сесії селищної ради від 21.08.06 р. про надання згоди на передачу школи до Зачепилівського ВУЖКГ. Згідно із звітом про оцінку майна дата оцінки майна є 5.10.06 р., замовник оцінки – Зачепилівська селищна рада, власність також селищної ради. В той же час у справі є лист селищного голови про те, що Зачепилівське ВУЖКГ прийняло на баланс недобудовану школу у вересні 2006 р.

Слідчому під час розгляду справи слід було б поцікавитись звідки взялися кучі залізобетонних виробів, які складені в районі так званої дачі прокурора.

Підшиті в матеріалах перевірки копії бухгалтерських документів виглядають як не зовсім вдалі пародії. Вартість незавершеного будівництва в бухгалтерських документах «Основні засоби» повинна складатися із головної вартості школи, що передана і вказана в листі з ОДА в розмірі 1.854.513,65 грн., плюс індексація – 22416,78 грн. та затрат на виконання підсилення несущих конструкцій в розмірі 135617 грн. Всі ці суми підтверджені відповідними авізо. Тобто, вартість оцінки об’єкта в сумі 64590 грн. ніяк не може складати балансову вартість школи. Це просто профанація самого бухгалтерського обліку, яка відбулася в стінах Зачепилівської районної прокуратури. При цьому були грубо порушені елементарні вимоги самого бухгалтерського обліку.

Все це є свідченням того, що слідчий та прокурор, намагаючись сховати злочинні сліди, самі організували виготовлення фальшивих бухгалтерських документів і, можливо, навіть, заднім числом. Тому такі дії посадових осіб Зачепилівського ВУЖКГ, селищної ради та районної прокуратури слід розглядати як груповий злочин, скоєний проти законних інтересів держави Україна.

Саме такий безвідповідальний розгляд справи, як на мій погляд, можливий тільки в результаті особистої зацікавленості прокурора району в його результаті. Прокуратура району за суттю імітувала процес слідства. Тільки після «продажу» школи кількість «Джипів» в районі значно збільшилась. Майже рік тривав процес знищення школи фактично на очах у прокурора району і в нього немає жодного зауваження. Для кожного мешканця Зачепилівського району не є таємницею, що вартість виручених коштів від продажу школи в десятки разів менша вартості будматеріалів. Така оцінка об’єкта виглядає злочинною, а сам факт біржових торгів повинен бути оскаржений прокурором, але не зачепилівським, який здатний лише до фальсифікації документів.

З метою документального підтвердження злочинних дій зачепилівських чиновників під керівництвом пана прокурора, я звернувся з відповідним запитом до керівництва контрольно-ревізійного управління в Харківській області. Звідти надійшло офіційне підтвердження про те, що в результаті проведеної ревізії установлено, що школа на баланс підприємства не ставилась. За наслідками ревізії для відповідного реагування направлена інформація до Зачепилівської РДА та повідомлено прокуратуру Харківської області для вжиття заходів щодо усунення виявлених ревізією порушень. Тепер читач, я надіюсь, зрозумів для яких цілей маємо в державі прокуратуру, бо інтереси держави відстоювати вже нема кому.

Таким чином, стало очевидним, що скоєний економічний злочин в районі розглядати ніхто не збирається. Тому я звернувся до начальника управління державної служби боротьби з економічними злочинами ГУ МВС України в Харківській області полковника міліції Пахомова В.А. Там вирішили, що справу краще відправити в район і нехай там розбираються. Справа дійшла до дільничного інспектора Шевченка О.Г., який зібрав кучу безвідповідальних паперів та видав постанову про відмову в відкритті карної справи. До речі, в Зачепилівці, думаю, ніхто не сумнівається в тому, що у Зачепилівського міліціонера не «підніметься» рука на прокурора. Отже, на черзі «цікава» судова справа.

Як журналіст незалежного агентства журналістських розслідувань, я отримав редакційне завдання щодо проведення розслідування обставин знищення недобудованої школи в селищі Зачепилівка. Мені стало відомо про наявність залізобетонних виробів в с. М. Орчик. Тому я на своєму мопеді «Дельта» поїхав в дане село. Я там побачив велику купу будматеріалів. Під час мого фотографування цих об’єктів мене помітили, і до мене на велосипеді під’їхав молодий хлопець. Він ухватився за руль мого мопеда і, використовуючи нецензурну лексику, грубо запитав мене, хто я такий і чого туди приїхав. Я показав посвідчення журналіста цьому хлопцю. Він намагався вихопити це посвідчення з моїх рук, але це зробити йому не вдалося. Штучно створена ДТП є окремою темою, хоча вона тісно пов’язана з історією знищення школи.

В Зачепилівському райсуді я вимушений був доводити, що ДТП організував сам прокурор району, але сили були не рівні. В результаті справа розглядалась в апеляційному суді Харківської області. Заради справедливості слід відмітити, що постанова райсуду була скасована і справа направлена на новий розгляд. Таким чином, за останні вісім років я вперше отримав в суді відносно справедливе рішення. Та коли уявляю собі, що голова суду не здатний покарати прокурора, а про слідчого районної прокуратури, чи помічника прокурора взагалі мова не йде, то впадаю у розпач. Я, наприклад, не знаю такого випадку в державі, щоб підлеглі прокурора заводили справу на свого керівника. В нашій державі це дійсно явище неможливе і я не уявляю навіть теоретично, що буде далі.

Щоб з’ясувати наявну залежність між всіма, навіть найменшими епізодами ДТП та самою ліквідацією школи і моїм журналістським обов’язком донести до людей голос правди слідству та суду слід було б з’ясувати всі причини скоєного. Та цього в Зачепилівці ніхто не посмів зробити, так як це могло бути спрямоване проти особистих інтересів прокурора району. Якщо головуючий в суді суддя Гришин П.В. безапеляційно відкидає покази свідків, одержані шляхом оперативної роботи дільничного міліціонера, то таке дійство, я вважаю, судом називати не варто. Судді Зачепилівського райсуду Бойко Г. В., Гришин П.В., Яценко Є.І. перетворили державний судовий орган в «приватизовану» контору, де громадянин не в змозі захистити свої конституційні права. Кожен суддя може прийняти судове рішення тільки в рамках дозволеного головою суду. Саме таке Зачепилівське правосуддя. Що про нього можна доброго сказати, коли голова суду дозволяє собі в коридорі суду хватати мене за рукав куртки і трясти, як чорт грушу, та ще і приказуючи: «З тобою ми можемо і по-другому».

Крім цього я вважав за необхідне поінформувати суд про те, що 24.07.08 р. до моєї квартири завітав незнайомий мені молодик, який виклав свої претензії до мене за мої численні статті та скарги до вищих державних органів на прокуратуру та суд. Все це заважає їхньому бізнесу. Цей громадянин перерахував членів моєї родини, дав зрозуміти, що знає про те, де мої сини живуть та працюють, і щоб він більше не приходив у масці – порекомендував більше нічого не писати. Він також повідомив, що всі мої листи та заяви він читав. Тобто це була явна погроза мені як громадянину, як голові районної організації «Партії правозахисту» та журналісту незалежної агенції журналістських розслідувань. Хто направив цього молодика з відповідними погрозами у мене немає жодних сумнівів. Без прокурора району, а точніше – без його участі це не могло відбутися. Тому такі дії прокурора району слід вважати переслідуванням, що є умисними діями. Формою переслідування, в даному випадку, стало застосування погроз. В результаті такі дії прокурора району слід кваліфікувати згідно зі ч.2 ст. 171 КК України. Та в Зачепилівському суді закрили очі на даний факт. Їм це нецікаво. Правда, за цим фактом, приїздила одна пані з облпрокуратури, ми довго з нею говорили, та на цьому все так і залишилось. Очевидно, в прокурора району є надійна «криша».

«Шановний Президенте, Вікторе Андрійовичу!

Я надіюсь, що маючи за плечима 62 роки життя, я маю право через газету звернутися до вас особисто. При цьому я пригадую, як п’ять років тому я з активістами району їхав до вас на зустріч в Харків за 130 км, щоб почути слово правди, щоб одержати бодай найменшу надію на краще життя. Та пройшли роки, і що ми маємо? З кожним днем тануть наші надії та сподівання, як сніг минулого року навесні. Всі негаразди в державному будівництві я відчув на собі. Ось держу в руках лист народного депутата України до вас і з вашою резолюцією, направленою до Генерального прокурора України. Ви вимагаєте його розібратися в конкретному питанні, а той відповідає, що вони вже мені роз’яснювали це питання. От і все. Так я за 8 років пройшов більше 20-ти судових розглядів моєї карної справи, але не зміг дізнатися, за що був осуджений. В державі, де немає справедливого суду, порядного прокурора, відповідальної міліції не можуть нормально функціонувати і інші поважні державні органи. Мої численні звернення до вас, пана Пукшина, Генерального прокурора України, до СБУ, до Ради суддів України та інші державні органи практично не дають жодних надій на справедливість. То можливо в нашій країні відсутній гарант Конституції?

Вікторе Андрійовичу! Звертаючись до вас, я б хотів прохати вас не мене захищати, а критично оцінити стан справ в державі. Адже не можна так далі випробовувати 46-ти мільйонний народ. Я впевнений в тому, що, коли б ви добровільно відмовились від посади Президента, такий ваш мужній вчинок розумні люди оцінять гідно.

Я наведу ще один приклад. Коли я на особистому прийомі в голови РДА намагаюсь поставити питання, які турбують громаду району, то він пояснює, що сьогодні зовсім неважливо хто сидітиме в його кріслі. Далі пояснювати немає сенсу. Все в районі «схвачено» і керується з кабінету голови районного суду з допомогою вірнопідданого прокурора. Я смію вас запевнити, що в цих керівників ніколи не боліла голова з приводу стану виробництва на якомусь підприємстві, чи є кошти на рахунку Пенсійного фонду, чи сплачуються податки в повному обсязі до державного бюджету, і т. і. Ось до чого ви, пане Президенте, докерувались в державі. Ви реальну владу від народу фактично передали відвертим бандитам і злодіям. Тому Вам є над чим замислитись.

Саме такий стан справ в нашій державі спонукав мене очолити районну організацію «Партії правозахисту» та сили, як бачимо, нерівні. Мафія та корупція, як іржа, доїдають останні краплини довіри до влади, до держави в цілому. То, можливо, слід згадати про обіцянки, які лунали з багатьох майданів? Та і відповідати колись же треба.

Мій же шлях в черговий раз пролягає до апеляційного суду Харківської області. А там і до Верховного Суду України, очевидно, прийдеться звертатися. Чим вище, тим надій менше. Маємо те, що маємо – так говорив один аж дуже «мудрий» чоловік. Питання – чи саме така система влади, Вікторе Андрійовичу, під вашим керівництвом потрібна нашій державі, народу – видається риторичним.»


 

Дисиденти і час

24.02.2009 | Галя Койнаш

Коли мовчанка є злочином

   

Чимало «ворогів народу» 1937 року, принаймні українських, називали «націоналістами». Звісно, додавали обвинувачення в цілому наборі нерідко взаємовиключних «злочинів». Але переслідування тоді, як і ті, що супроводжували вилучення харчів в Україні й Кубані в 1932-1933 роках, дуже часто були спрямовані на уявних «петлюрівців».

Минуло 70 років, а ось бачу такий заголовок в російській газеті «Известия»: «Преподаватели ДНУ не дали присвоить вузу имя украинского националиста». Хотілось би висміяти разючий примітивізм і невігластво замітки та й годі. Не дозволяє постать людини, про котру йдеться.  Та й досада, що майже 18 років після розпаду Радянського союзу, дехто й не думає визволитися з полону отруйних штампів.

У грудні 2008 року доволі чисельна група нинішніх та колишніх студентів Донецького національного університету оприлюднила заяву з проханням  присвоїти університету ім’я найвидатнішого його випускника - Василя Стуса.  Під зверненням до міністра освіти підписалося більше 500 осіб, зокрема й син поета,  Дмитро Стус. Міністр освіти Іван Вакарчук ініціативу підтримав і звернувся до ректора університету з проханням обговорити в колективі та на вченій раді це питання.

Повернусь трохи далі до подальших подій та політизації, якщо не совєтизації, питання, але не відразу. Адже саме цього домагаються  ті, хто затіяв чергову політичну та пропагандистську гру. Щоб усі відволіклись, почали рефлекторно реагувати, й про головне забули.

Старий та несмішний анекдот про різницю між «Известиями» та «Правдою»

Безмірно прикро спостерігати за рецидивом газети «Известия», яка фактично повернулась не тільки до тупого нав’язування застарілих штампів щодо України, але й до типових совєтських прийомів.  

Гадаю, ми всі знаємо людей, на котрих можна натиснути як ми натискаємо комбінації клавіш, щоб комп’ютер виконував певні команди.  Буває, що одне слово, як наприклад, «націоналіст», відразу виконує різні функції: одного воно налаштовує проти поета, другого спонукає кричати про москалів, окупантів, тощо. Втім, усіх воно дурить, бо відводить увагу від разючої неточності, якщо не відвертої брехні, тексту. 

В «Известиях» знову забракло правди: просили присвоїти університету ім’я Василя Стуса в першу чергу студенти, й ті вичерпно обґрунтували свій вибір:  «Василь Стус – великої сили поет, відомий правозахисник, безкомпромісний борець за високі ідеали, істинний Герой України, що поклав своє життя за її майбутнє. Громадська діяльність і творчість Василя Стуса для формування сучасної української нації має ж таке ж значення, як постаті Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки».

На жаль, цим не обмежуються розбіжності з правдою версії російського журналіста.  Трохи дивно, коли власне журналіст афішує свою безграмотність, але можливо від дійсно вірить в «малоизвестность» Василя Стуса. Втім, він не може не знати значення таких подробиць: «националиста, дважды осужденного за антигосударственную деятельность и отбывавшего наказание в лагерях Мордовии и Пермской области». «На Северном Урале Василь Стус и умер» нічого, можливо, не замовчує, але на відміну від своєї безграмотності, автор явно не хоче афішувати, що Василь Стус загинув саме в таборі особливо суворого режиму за свою відданість свободі.  .

Василь Стус або чому варто слухатися студентів

Хіба тільки один російський журналіст сумнівається в масштабі таланту поета, й хай він пошукає в Гуглі. Може й різними мовами, якщо він їх знає – багато цікавого довідається про найвидатнішого випускника Донецького національного університету.  Всього цього повинно бути достатньо, аби всіх переконати у слушності пропозиції студентів.

Втім  як для студентів, так і для затятих опонентів ініціативи, роль Стуса не обмежується його беззаперечним поетичним внеском. За словами Євгена Сверстюка,  «Василь Стус був чи не найпослідовнішим борцем проти комуністичного режиму, боровся самовіддано і загинув на барикадах протистояння».

Напевно студенти знають, що за його першу акцію протесту в вересні 1965 року проти арештів шістдесятників, він був виключений з аспірантури, а потім звільнений з Державного історичного архіву.  Сподіваюсь, вони ставлять собі те найпотрібніше питання, від котрого ніхто з нас не вправі відхилитися: як би кожен із них учинив на його місці?  Очевидно, для Стуса не було вибору. Він так пояснює свій виступ 4 вересня після прем’єри фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків»:  «Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматися. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином

Тобто він не збирався відмовлятися від своєї «антигосударственной деятельности», хоча ні на мить не дурив себе відносно ціни, яку доведеться платити.  Продовжив протестувати проти переслідувань, проти обмежень свободи слова, проти тоталітарного режиму.. 

Його вперше заарештували в 1972 році. З огляду на явні розбіжності щодо відповіді на питання «за що?», скажу тільки, що його звинуватили у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. За такий «злочин» Василь Стус був засуджений до п’яти років таборів суворого режиму і трьох років заслання.

«Антидержавник» уперто не збирався мовчати.  У своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую», він писав: "Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу".  До відома принаймні одного кореспондента «Известий», цілком слушно він описав ситуацію.

Стус відбував покарання в мордовському таборі, коли десять відважних співвітчизників (чи «націоналістів»?) у листопаді 1976 р. створили «Українську Громадську Групу сприяння виконанню Гельсінських угод» (Українську Гельсінську Групу, УГГ). До його повернення в Київ у 1979 р.,, практично всі засновники та члени УГГ вже перебували в таборах, теж, до речі, за «антирадянську агітацію та пропаганду». Так радянська влада оцінювала намагання нагадати про зобов’язання, взяті на себе СРСР щодо дотримання прав людини.

Ось як відреагував «поет - націоналіст»:

„У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину“ („З таборового зошита“. 1983).

Василя Стуса вдруге заарештували в 1980 році, та засудили за тією самою статтею (тобто за «антигосударственную деятельность»)  на 10 років таборів особливо суворого режиму і п’ять років заслання. 

Він загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985 р. в пермському таборі «Перм-36».

Його сина спитали, яка батьківська порада особливо запам’яталася. Цитую мовою оригіналу:

«Самый главный совет связан со вторым его арестом. Это май 1980 года. Когда, придя домой, мы стали свидетелями обыска, испытали унижение и оскорбления. После были последние слова отца: «Знаешь, сын, ты сегодня перенес огромное унижение, оскорбление, чувства собственного бессилия. Для мужчины это самое страшное. Но я тебя очень прошу, попробуй не дать себе озлобиться на этот мир. Через твои глаза в этот мир не должна идти ненависть. Потому что как только ты себе это позволишь, твое сердце ожесточится, и мир ответит тебе тем же». (http://www.glavred.info/archive/2005/11/25/143027-9.html )

Повертаємось до сучасності з присмаком минулого

5 лютого народний депутат Олена Бондаренко оприлюднила нову ініціативу: присвоїти університету ім’я Володимира Дегтярьова — першого секретаря Донецького обкому партії з 1963 по 1976 рік. Під ініціативою підписалися й інші нардепи, зокрема й лідер Партії Регіонів Віктор Янукович, Микола Азаров, та інші.

  Що іноземні гості зі здивуванням питатимуть, чому замість відомого поета надали університету ім’я людини з важким для них прізвищем і абсолютно незрозумілим правом на подібну честь, це тільки півбіди.  Як саме збираються пояснити такий дивовижний крок своєму населенню, геть незрозуміло. 

  Не знаю, якими мотивами керуються політики та місцева влада, коли обирають маловідомого комуністичного чиновника, котрий навіть не навчався в ДНУ, замість найпомітнішого випускника університету, відомого в світі поета, Василя Стуса.  Сподіваюсь, що про останнього вони просто нічого не знають.  Це ганебно, звичайно, але виправдати якісь брудні політичні гри чи совєтський рецидив ще більш неможливо.

  Судячи з тексту в російській газеті, дехто усвідомлює слабкість позиції, й нічого кращого не може придумати, ніж проштовхувати «націоналістичну карту».  Прошу мене правильно зрозуміти. Анітрохи не ставлю під сумнів відданість Василя Стуса своєму народу, своїй батьківщині.  Але жив він, і загинув за свою неготовність миритися з несвободою, із злочинним режимом, котрий пригноблював своїх громадян і позбував їх найцінніших прав та свобод. Як поет й людина, він вимагав для себе та для свого народу права вільно мислити, вільно виражати свої погляди та права жити у вільній країні.  Ми теж вільні опиратися намаганням використовувати будь-які брудні засоби, щоб заплутати прості питання й розколоти людей. 

  Великий респект студентам за те, що вони зуміли оцінити важливість для нас усіх прикладу самовідданості та мужності, який нам надає життя та постать Василя Стуса. 

Бюлетень "Права Людини", 2009, №05

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори