пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200908
№08
2009

Бюлетень "Права Людини"

Свобода вираження поглядів

01.04.2009
джерело: www.maidan.org.ua

Круглий стіл про комісію з питань захисту суспільної моралі

   

31 березня в Києві в рамках фестивалю документальних фільмів про права людини відбувся круглий стіл "Правові шляхи боротьби з Національною комісією України з питань захисту суспільної моралі", організований Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Володимир Яворський, виконавчий директор УГСПЛ, у вступному слові сказав, що наслідки діяльності комісії вже помітні, зокрема, порушено дві сотні кримінальних справ, закриті або зупинений продаж двох десятків ЗМІ. Комісія має кілька видів діяльності: висновки, листи тощо, і задачею круглого столу є проаналізувати, як на них реагувати.


Вячеслав Якубенко, адвокат, розповів про відповідність законодавства про захист суспільної моралі Європейській конвенції про захист прав людини і про практику Європейського суду з прав людини. В українському законодавстві є положення, які відповідають європейській практиці. Він назвав кілька справ, коли європейський суд з прав людини в своїх рішеннях поставив суспільну мораль вище права на свободу слова. Зокрема, організатори певної виставки були визнані винними, бо не забезпечили недопуск дітей і не зробили попередження для людей, яких відверті картини можуть ображати. Важливим критерієм при визначенні, що важливіше, мораль чи свобода слова, є критерій суспільної необхідності, тобто обмеження справді має бути необхідним.


Аркадій Бущенко розповів про оскарження рішень комісії. Головною проблемою є те, що практично нема судових прецедентів. Суди відмовляються розглядати справи, пов’язані з рішеннями комісії, посилаючись на невизначену юрисдикцію і на те, що рішення комісії ніби не обов’язкові. На думку Аркадія Бущенка, обидві ці причини надумані, а справжньою причиною є небажання суддів втручатися у невідому для себе і непросту галузь.

Оскільки не пройдено навіть перші етапи судових оскаржень, то до справді глибоких питань (зв’язок між свободою слова і мораллю тощо) ще не дійшли.

При відсутності судового контролю комісія стає небезпечною, бо над нею нема ніякого вищого органу.

Відповідаючи на питання, наскільки реальним є прийняти закон про розпуск комісії, доповідач сказав, що це практично нереально, бо депутати не підуть проти суспільної думки, яка в цьому випадку популістично захищає "мораль". Нереально навіть зібрати 45 підписів депутатів, щоб подати в Конституційний Суд.


Олег Веремієнко розповів про свою адвокатську практику щодо законодавства про захист суспільної моралі. Зокрема, про використання комісії для боротьби з незалежними ЗМІ.

Цікавий факт, що, згідно з його розслідуванням, засідання комісії насправді не відбуваються, як цього вимагає закон. Тому і рішення є формально сфальсифікованими. Готують запити в прикордонну службу і в міліцію, щоб довести, що ряд членів комісії не могли бути фізично присутніми.

Деякі документи комісії, вважає доповідач, можна трактувати як перешкоджання розповсюдженню інформації; він зачитав лист від п. Костицького до певного працівника прокуратури.
Кабмін збирається подавати жахливий проект нового закону про захист суспільної моралі, але його можна зупинити.


Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи, доповідав про відповідність діяльності комісії стандартам прав людини:

-- Комісія захоче розширювати свою діяльність і буде боротися не тільки з порнографією, а і з образою релігійних і національних почуттів тощо.

-- Її висновки часто ненормальні навіть з точки зору діячого закону про захист суспільної моралі.

-- Держава - поганий експерт, її пускати в ці сфери не можна.

-- Але створити "знизу" авторитетний громадський орган, який би виконував ці функції, теж непросто, як показує досвід різних етичних комісій.

-- Треба виписати в законі чіткі критерії, а тоді авторитетні експерти, виступаючи від себе особисто, а не від держави, визначають на запит суду, чи присутнє розпалювання ворожнечі чи порушення моралі. А в суд подають громадяни, яких обурює твір. Відповідач може звернутися до іншого експерта, і таким чином вийде змагальна процедура.

-- В принципі, межа свободи слова - це давня суперечка, в різних країнах і в різний час вона розв’язується по-різному. Наприклад, у США заборонено обмежувати свободу слова, і це правильно. Але оскільки Україна скоріше належить до європейської традиції, то якісь обмеження будуть, але треба прийняти нормальні закони. Теперішня комісія з моралі не є нормальною, це радянська спадщина.

-- Проблема існує, бо що, наприклад, робити з газетою, яка в кожному номері розпалює ворожнечу проти кримських татар. 161-ша стаття про розпалювання не працює, її треба переписати і ввести адміністративну відповідальність, тоді буде простіше за таке притягувати.


Всеволод Речицький виступив про філософські аспекти моралі, заборон і свободи слова. Деякі тези:

-- Свобода слова належить до тих аспектів організації суспільства, які не повинні голосуватися, а мають бути "абсолютно" притаманні демократії, щоб не можна було її скасувати.

-- Невідомо, де насправді межа між мистецтвом і порнографією, адже еротичне - це те, що рухає творчість. Ця межа скоріше пов’язана з естетичним смаком, а на смак заборонами не вплинути.

-- Чим більше натискаємо на дидактичну моральність, тим більше буде аморальності і нещирості, як показує хоч би радянський приклад.

-- Відбуваються набагато аморальніші речі, ніж порнографія. Наприклад, тотальна корупція в науці при захисті дисертацій.

-- Часто наводять аргумент про дітей. Мовляв, перегляд чи прочитання чогось становить небезпеку для дітей. А насправді те, що покоління батьків вважає небезпечним для дітей, таким для них не є. Ці небезпеки були актуальні для батьків, і подолані ними так чи так, а діти стоять перед своїми небезпеками і ризиками, на які вони мають право і від яких захистити заборонами експерименту неможливо.

-- Наявність морального експерта порушує рівність людей.

-- Доповідача ображають, наприклад, мисливські журнали. Там даються натуралістичні рецепти вбивства тварин, але нікому на думку не спадає ці журнали заборонити, бо мисливці становлять потужне лобі.

-- Необмежена свобода творчості фундаментально необхідна. Творення нового не може обмежуватися старими рамками. Прогрес - це вітер, що дме з майбутнього.

-- Свобода слова передує політиці. Якщо обмежити мову, якою дозволяється говорити про політику, то і політика стає обмеженою.

Захист від дискримінації

18.03.2009 | Георгій Кобзар

Чи є расизм і ксенофобія проблемою для Криму та решти України?

   

Відповідь на це питання шукали під час «Круглого столу», що відбувся 16 березня у Сімферопольському «Інформаційному прес-центрі». Учасниками заходу виступили співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров, голова Комітету з моніторингу свободи преси в Криму Володимир Притула, помічник Міністра МВС з прав людини по Харківській області Юрій Чумак та помічники Міністра в АРК Марина Новікова й Арсен Османов, місцеві журналісти, правозахисники.

Основною тезою виступаючих стало те, що така проблема дійсно існує в Україні, але останнім часом вдалося збити хвилю злочинів ксенофобського характеру.

За словами Євгена Захарова, до 2005 року проблема расизму й ксенофобії в Україні фактично не була настільки відчутна, як у Росії. А вже з 2006 року випадки нападів або вбивств іноземців значно почастішали. Експерт висловив переконання, що значна кількість нападів на осіб «неслов’янської зовнішності» є тривожним знаком для України, тому що має місце процес переймання «російського расистського досвіду», де жертвами стають десятки тисяч іноземців.

«Саме з жовтня 2006 року такі явища в Україні стали більш частими, почала збільшуватися кількість убивств на расовому ґрунті. За даними моніторингу Конгресу національних громад України (КНГУ), в 2006 році в Україні було зафіксовано 14 нападів на расовому ґрунті та 2 убивства, в 2007 році – 87 нападів і 6 убивств, в 2008 році – 83 нападу й 4 убивства», – відзначив Євген Захаров

Зокрема, за його словами, наведені цифри говорять про те, що тенденції до зниження злочинів із проявами расизму й ксенофобії пов’язані з роботою МВС України по створенню в найбільших містах України спецпідрозділів і спецвідділів з розслідування злочинів проти іноземних громадян та злочинств із проявами ксенофобії та расової нетерпимості, а також активною діяльністю Управління моніторингу дотримання прав людини Апарату Міністра МВС.

Ксенофобські настрої в Криму багато в чому мають своїм підґрунтям заполітизовану ситуацію на півострові, – вважає журналіст Володимир Притула. І об’єктами таких зазіхань часто стають кримські татари і навіть українці, які є в Автономній Республіці меншинами.

Щоправда, останнім часом, на думку помічника Міністра внутрішніх справ України з прав людини в АРК Марини Новікової, ситуація в Криму, пов’язана з питанням расової нетерпимості, покращилася, завдяки профілактичній роботі кримських правоохоронців серед радикально налаштованої молоді. Зокрема, М. Новікова відзначила, що вже з вересня минулого року в Криму в системі службової професійної підготовки співробітників міліції особового складу кримських правоохоронних органів проходять заняття з профілактики расової нетерпимості на території автономії. «Сьогодні ми тримаємо ситуацію під контролем. Я думаю, профілактика зіграла свою благу справу»,  –зазначила М. Новікова.

Помічник Міністра внутрішніх справ України з прав людини по Харківській області Юрій Чумак надав інформацію про ситуацію з розповсюдженням расизму та ксенофобії на Слобожанщині, підкресливши, що мають місце протилежні процеси, які протікають одночасно: з одного боку, певні русофільські настрої значної частини населення призводять до того, що жертвами актів вандалізму стають українські історичні пам’ятки, а з іншого – останнім часом піднімають голову праворадикальні угрупування скінхедів неонацистського толку, боротьба з якими ведеться дуже мляво. Крім того, Ю. Чумак розповів про систематичну роботу, що ведеться на рівні Управління моніторингу дотримання прав людини Апарату Міністра МВС відносно запобігання розповсюдженню мови ворожнечі.

Разом з тим, Є. Захаров зауважив, що найбільш дискримінованою етнічною групою в Україні залишаються роми. Крім того, існує дискримінація за віком і станом здоров’я, але цим питанням, на думку правозахисника, в нашій країні приділяється занадто мало уваги.

Учасники «Круглого столу» дали відповіді на численні запитання журналістів, а по закінченні заходу Євген Захаров, Володимир Притула та Юрій Чумак були запрошені на телепрограму кримськотатарського каналу «Мейдан», присвячену означеній тематиці.

 

Див. також:

В Крыму наблюдается рост ксенофобии и расизма

 

ФОТО А. Османова

Захист від дискримінації

30.03.2009 | Владимир Чистилин
джерело: www.glavnoe.kharkov.ua

Прибежище негодяев

   

Боевые дружины, тренирующие штурм зданий и рукопашный бой с применением холодного оружия, легальное чтение лекций в вузах под эгидой «Просвіти», патрулирование харьковских улиц в местах компактного проживания иностранцев, похищение восьми вьетнамцев и избиение темнокожих студентов в центре города. Таков лишь неполный список деятельности социал-националистических формирований, офис которых располагается в самом сердце Харькова.

Сотне марширующих в камуфляжной форме молодчиков, разгромивших палаточный городок на Майдане в Киеве, Савик Шустер посвятил половину своего ток-шоу. В Харькове городские власти предпочитают не замечать массовых факельных шествий профашистских формирований, открыто исповедующих расизм. Ультраправые националистические организации без проблем получают разрешение на марши под лозунгами «Емігранти, геть до дому». В вагонах метро тоже можно увидеть расистские лозунги. По официальной статистике МВД, в прошлом году в нашей области было совершено около сорока преступлений против иностранцев.

Как отмечает сопредседатель Харьковской правозащитной группы Евгений Захаров, в Украине до 2005 года проблема ксенофобии и расизма так остро не стояла. Но после активизации скинхедов в России, у нас тоже стали регистрировать нападения на чужеземцев и украинцев неславянской внешности. Внешне детские забавы не знающих, куда себя деть, подростков, постепенно вышли из-под контроля правоохранителей. После акций организации «Патриот Украины» в Харькове не раз фиксировались избиения иностранцев. По словам уполномоченного по делам африканских студентов в Харькове Эленга Ивон Кристиана Сореля, в последнее время стало особенно ощущаться негативное отношение к темнокожим. Волна ненависти к иностранцам, уже давно захлестнувшая Россию, теперь докатилась до Украины. Видимо, кому-то очень выгодно дестабилизировать ситуацию в стране, и этот «кто-то» готов выкладывать за это немалые деньги. Африканцев, которые платят украинским вузам несколько тысяч долларов в год, все чаще избивают, всячески запугивают и заставляют покидать Харьков. По неофициальным данным, украинские расисты финансируются из России, а в их акциях активно участвуют русские православные организации и казачество.

Автор этих строк не раз был свидетелем, как потешные полки шествуют с факелами по студгородку на ул. Целиноградской. Сотни не наигравшихся в войну мальчишек, одетых в камуфляжную форму, выстраиваются в шеренгу. Пока руководители марша раздают факелы и наполняют их специальной жидкостью, национально озабоченные барышни распространяют листовки с подзаголовком «Вони йдуть!» Послание к неравнодушным, как окрестили его авторы, заканчивается многозначительным вопросом: «Задумайтесь, чи хочете ви стати чужинцями в своїй країні?»

Поскольку власти о подобных акциях оповещаются, колонну социал-националистов сразу же окружает наряд милиции. В течение часа невпопад шагающие мальчишки выкрикивают: «Емігранти, геть до дому!» и «Запам’ятай, чужинець, хазяїн – українець!» Очень напоминает игру в зарницу, только, вместо пионерских галстуков, у юношей на кителе вышита свастика.

Если вы никогда не ходили вечером в кромешной темноте студгородка по лужам и непроходимой грязи, то вряд ли сумеете понять, насколько сложно подступиться к демонстрантам. Тем не менее, лично видел молодых людей, которые подходили к «патриотам» и узнавали, как можно записаться в их ряды. Как рассказывают в городской организации иностранных студентов и граждан, за несколько дней до факельного шествия руководителей африканских и азиатских землячеств собирают в мэрии. Вместо того, чтобы резко реагировать на запланированную профашистскую акцию, городские власти просят темнокожих лидеров в дни борьбы с расизмом быть особенно осторожными, поскольку не исключено, что могут возникнуть провокации.

В частных беседах юноши поясняли, что иностранцы в общежитиях живут в лучших условиях, чем украинцы, к тому же постоянно уводят их девушек. Глядя на прыщавых мальчишек в форме, честно говоря, девчонок понять несложно. Как бы комично весь этот шабаш не выглядел со стороны, не будем забывать, что фашизм тоже начинался с пивных путчей. Подогревание нетерпимости в нашей стране всегда приводило к погромам с воплями «Бей жидов – спасай Россию!» и «Украина  – для украинцев». Пока мальчики сублимируют, преодолевая свои комплексы, с каждым годом число сторонников социал-националистов неуклонно растет. Харьков сегодня является центром социал-националистического движения в Украине. Разгром палаточного городка на Майдане людьми в камуфляжной форме – это лишь начало спланированных акций ультра-радикалов в стране. Хулиганскими действиями профашистские организации не ограничатся. Победа на Тернопольских выборах партии Тягнибока (который не отрицает, что еще несколько лет назад тесно взаимодействовал с «Патриотами Украины»), показала, что радикалы неистово рвутся к власти. Причем, любой ценой и не чураясь насилия. Пока не пролилась кровь, нашим властям неплохо было бы вспомнить знаменитые слова Сэмюэля Джонсона, предупреждавшего, что «патриотизм – это последнее пристанище негодяев».

Право на охорону здоров’я

27.03.2009 | Элеонора Рожкова

Обращение к харьковчанам

   

Уважаемые харьковчане!

Отдав 45 лет жизни борьбе с туберкулезом, я не могу спокойно смотреть, как под видом реорганизации разрушается фтизиатрическая служба. Не думают об обездоленных больных, о последствиях, к которым все это приведет.

Нарушается элементарное право больного человека на получение квалифицированной медицинской помощи.

Кризис, безработица, ухудшение материального состояния приводят к стрессам и наряду с инфекцией способствуют заболеваемости туберкулезом.

От туберкулеза не застрахован ни бедный, ни богатый! Богатые рассчитывают на лечение за границей, а бедному бежать некуда.

85 – 90% людей на протяжении жизни инфицируются, но не все болеют.

Туберкулез остается социальным заболеванием. Ухудшение условий жизни людей ведет к росту заболеваемости, особенно в период кризиса.

И вот в такое сложное время закрываются противотуберкулезные стационары в городе и люди в панике – где лечиться!?

Эпидемия туберкулеза свирепствует в стране. Не на последнем месте по заболеваемости и наша область: 73 чел. на 100 000 населения. В прошлом году впервые заболели туберкулезом 1936 человек, в том числе в активной форме – 1810, 847 из них выделяют палочку Коха. У 774 больных – деструктивные формы.

А всего по состоянию на начало 2009 года в городе и области около 5000 больных в активной форме. Из них около 40% с заразными формами. Около 60% бактериовыделителей имеют лекарственноустойчивые палочки Коха. Этих больных сложно лечить, т.к. новых препаратов мало и они очень дорогие, а старые неэффективные.

Умерло от туберкулеза за 2008-й год 554 больных, в том числе в городе – 208. Это страшные цифры!

Схемы лечения больных отработаны по системе ДОТС, но эффект от лечения зависит от комплексного и длительного контролируемого лечения, которое на первом этапе должно проводиться в условиях стационара. Неконтролируемое и бессистемное лечение ведет к рецидиву заболевания. Таких больных около 400. Рецидивы лечить значительно труднее и менее эффективно

По расчетам потребность в стационарных койках выглядит по г. Харькову так:

 - Впервые выявленных больных с бактериовыделением - 260 коек;

 - активных больных без бактериовыделения - 100 коек

 - рецидивы – 80 коек;

 - хроники – 230 коек;

 - больные туберкулезным менингитом – 30 коек;

 - хирургические – 50 коек

Диагностические внелегочные – 50 коек.

  ––––––––-

  Всего: 800

После закрытия стационара ПТД №3, № 5 и № 1 больным лечиться негде Область разместить этих больных не может, т.к. областные стационары переполнены своими  больными. Неплохие стационары в Изюме, Змиеве, но там места заняты и из города в отдаленные районы больные не поедут.

Надо учитывать следующее обстоятельство: питание (раньше было 6.60 грн., теперь в области – около 12 грн. в сутки) при нынешних ценах - это мизер. Практически питание больных обеспечивают родственники, а из-за бедности контингента и безработицы нет денег на далекие частые поездки.

Осуществлять лечение активного больного дома невозможно, кто будет обеспечивать доставку лекарств и контроль за их приемом? С учетом того, что среди туберкулезных больных много асоциальных элементов, злоупотребляющих алкоголем и недисциплинированных, они будут заражать своих родных, соседей.

Они будут свободно расхаживать по городу и разносить инфекцию. Что станет с городом через 1-2 года?

 Как раз в Евро-20012 Харьков может стать закрытым городом по туберкулезу! Кто сюда поедет? Нас все будут бояться!

Я не знаю ни одного города Украины, где бы проводилась такая антинародная политика.

Не выполняются Законы Украины, Указы Президента по борьбе с туберкулезом и приказы акты Министерства здравоохранения..

Противотуберкулезная служба создавалась с 20-х годов прошлого века, в голодные и тяжелые годы, создавались противотуберкулезные стационары, санатории, институт туберкулеза. Постепенно формировалась хорошо отлаженная фтизиатрическая служба, одна из лучших в бывшем СССР. Она оправдала себя и позволила к 80-м годам значительно снизить заболеваемость туберкулезом.  И тут рано обрадовались - значительно сократили стационарные и санаторные койки, исчезли специальные столовые на заводах и результат этого мы вскоре увидели в росте заболеваемости.

А последствия Чернобыльской аварии в виде радиофобии снизили выявляемость заболевания туберкулезом на ранних стадиях.

И вот мы 12 лет назад вступили в фазу эпидемии туберкулеза! Да еще прибавился туберкулез в сочетании со СПИДом

Принятие законов по борьбе с туберкулезом безусловно сыграло свою роль. В настоящее время достигнута некоторая стабилизация, но говорить о настоящем снижении заболеваемости рано, т.к. обращаемость к врачам снижается из-за боязни потерять работу, а поголовно всех привлечь к профосмотру невозможно. И здесь кроется недовыявленность больных туберкулезом.

А многие дотягивают до такого состояния, когда уже ничем помочь нельзя. У этих больных нередко развиваются тяжелые осложнения в виде прорыва каверн и развития гнойного плеврита. Эта острая патология требует срочного хирургического вмешательства.

Раньше такие больные поступали в наше областное хирургическое отделение со всего города и из области. Куда «Скорая помощь» теперь должна везти больных? Или сразу на кладбище – там на всех мест хватит?!

Имеем ли мы право лишать человека медицинской помощи и права на жизнь?

Ни в коем случае нельзя закрывать ПТД № 1 (№6). Это был и есть прекрасный базовый стационар с хорошими диагностическими службами, бронхологией и, главное, великолепным хирургическим и диагностическим отделениями. В стационаре работают высококвалифицированные кадры. На базе этого стационара работает кафедра туберкулеза медицинская академии последипломного образования, которую возглавляет проф. Крутько и много лет возглавляла проф. Стадникова А.В.. Диспансер являлся прекрасной учебной базой для фтизиатров не только Харьковской области, но и других областей.

За год на кафедре получили квалифицированную консультацию более 3,5 тыс. человек. Никому отказов не было.

О торокальном отделении следует сказать особо. Это отделение многие годы было гордостью городской фтизиатрической службы. Оно насчитывало в разные годы и 75 коек, и 100 коек, и сокращать его до 30 коек недопустимо. Это значит просто его уничтожить. Должно быть не менее 50 коек, чтобы полноценно осуществлять работу и уход за послеоперационными больными. А его хотят вообще ликвидировать!!!

Как и диспансер, отделение построено в 1968 году, благодаря усилиям бывшего главного врача Тубалец Н.И. и молодого хирурга Медведовского Б.И., которые заглядывали в каждый угол стройки и многое требовали переделать, отделение получилось с хорошим операционным блоком, разместились все отделения и службы

В настоящем виде диспансеру 40 лет. А вообще диспансер работал с 1956 года

В 1959 г. А.А.Шалимов с Б.И. Медведовским произвели первую в диспансере резекцию легких. Профессор Шалимов интересовался работой отделения и неоднократно приезжал из Киева для проведения сложных операций.

С 1968 г. начало работать новое хирургическое отделение. И нужно вспомнить тех, кто там начинал, а потом долгие годы работал – это первый зав.отделением Медведовский Б.И., врачи – Зеленский Г.А., Бесноватая Р.А., Рожкова Э.Р. Бланк В.М., Беспрозванных Л.И., анестезиолог Бобровский.А.С.

С 1977 по 1995 г.г. я заведовала отделением и занималась бронхологией. В отделении были проведены тысячи сложных операций, мною проведено более 10 000 бронхоскопий. К нам в отделение стремились больные не только из Харькова и области, но и из других областей. Все восхищались организацией работы, чистотой уютом, а главное – человеческим отношением к больным. Тысячи спасенных жизней и возвращенного здоровья! Людям возвращали трудоспособность и радость жизни!

Экономический и просто человеческий эффект нашей работы  в том, что не заболели туберкулезом тысячи людей, т.к. один больной, выделяющий палочку Коха, может заразить более 20 человек! Вот и представьте, сколько людей не потребовали дорогостоящего лечения и вернулись к труду.

В комплексном лечении туберкулеза, в повышении эффективности лечения огромную роль играет хирургическое лечение туберкулеза. При таком лечении намного сокращаются сроки лечения, восстанавливается трудоспособность, удешевляется стоимость лечения. А главное – не допустить перехода больного в группу хроников больных с активным туберкулезом. Кроме того, улучшаются эпидемические показатели и снижаются общие показатели заболеваемости туберкулезом.

Именно в своевременном выявлении и проведении хирургического лечения больных с деструктивным процессом резерв повышения эффективности лечения ТБЦ.

На основании проведенных исследований, в том числе и в нашем диспансере, около 15 % больных впервые выявленных подлежат хирургическому лечению, а среди хронических форм 4-5%.

В связи с полирезистентностью необходимо пересмотреть и хирургический подход и вспомнить коллапсохирургические операции, которые спасали больного до появления химиопрепаратов.

Нужно изменить подход фтизиатров и особенно администрации к хирургическому лечению, чтобы общими усилиями сокращать сроки лечения и уменьшать его стоимость.

Если администрация этого не понимает и не имеет своего подхода к этому вопросу, то к руководству надо привлекать молодых, перспективных, с широким стратегическим мышлением людей. Тогда общими усилиями можно добиться значительного успеха в борьбе с туберкулезом, особенно, если наши усилия будут материально поддержаны администрацией города и области. К сожалению, внимания к хирургии туберкулеза мы не видим.

За долгие годы мы не получили ни одного нового дыхательного аппарата для наркоза. И лишь недавно усилиями главного врача нам выдали списанный аппарат, который не работает и требует ремонта.

Мы никогда не требовали сверхновой дорогой аппаратуры, которой в изобилии оснащены многие больницы, но самую необходимую и безопасную для работы с больным аппаратуру мы иметь обязаны. Помогите нам, господа руководители!

Работа хирурга приравнивается к работе сталевара, а смертность хирургов стоит на первом месте. Не каждый может выстоять 3-5 или даже 8 часов подряд на сложной операции по поводу туберкулеза. Вот и у нас, среди моих коллег, умерли два хирурга в 62 года, один в 46 лет - от инфаркта, один прооперирован по поводу ИБС, я сама перенесла два инфаркта.

В очень сложных условиях сейчас оказался зав. отделением Сендецкий В.Г. Постоянные стрессы, непонимание и отсутствие поддержки со стороны руководства даром не проходят. Прибавьте к этому огромный риск инфицирования туберкулезом и СПИДом. Только в отделении  заболели туберкулезом два врача, две санитарки и одна медсестра. А сколько вообще работников фтизиатрии заболевают или находятся  под угрозой заражения!

И вот, несмотря на низкую зарплату, неденежную и неблагодарную работу, медики продолжают работать с тяжелым рентгеном, да еще и подвергаются двойной опасности заражения туберкулезом и СПИДом, масштабы распространения которых нарастают.

Этим людям надо низко поклониться за их честный и опасный труд. К сожалению, эти люди, измученные кризисом и материальными проблемами, не видят благодарности ни от кого, а часто подвергаются унижениям, боясь открыть рот в свою защиту под угрозой увольнения. Где же наша человечность? Где демократия? Когда мы научимся уважать людей?

А сей час наша «дорогая» власть за честный, добросовестный и опасный труд, выбрасывает людей на улицу!

Куда и как они смогут устроиться, тем более, что многие уже не молоды. Я думаю, что некоторые из них в период кризиса, без работы, не доедая, могут пополнить армию тех, кого они лечили.

Люди! Задумайтесь, что с нами творят! Не будьте безголосым быдлом и боритесь за свои права!

А деятельность городской власти в связи с разрушением фтизиатрической службы должна заняться СБУ. Под угрозой национальная безопасность нашего города и страны!

Нам не важно кому подчиняться – городу или области, разберитесь и наведите порядок, ответственно, без ущерба для здоровья людей.

А фтизиатры, каждый на своем месте, помогут стране справиться с тяжелым недугом. Только фтизиатрами не рождаются, ими становятся после длительного накопления опыта работы.

Завтра – Всемирный день борьбы с туберкулезом. В этот день очень хочу поздравить моих коллег, всех наших сотрудников и пожелать всем здоровья и уверенности  в завтрашнем дне.

А наши бывшие пациенты, которым мы помогли в свое время, откликнитесь и поддержите нас! Общими усилиями мы отстоим нашу службу от разорения!

 

Право на охорону здоров’я

30.03.2009

Щеплення – панацея чи небезпека?

   

Від редакції «ПЛ»:

Останнім часом на сторінках української преси розгорнулася широка дискусія стосовно необхідності робити профілактичні щеплення дітям. Дискусія, на наш погляд, необхідна, тому що за останній час кількість негативних реакцій серед дітей різко зросла, а епідемічна ситуація в Україні різко погіршилася. Це, перш за все, епідемія туберкульозу в країні. Епідемія туберкульозу має такі масштаби, що вже мова йде не тільки про обов’язкову імунізацію в пологових будинках, як було за радянських часів, а й про лікування хворих на туберкульоз не тільки в спеціалізованих, а й в медичних установах із закритим режимом.

На жаль, ми не чуємо відповідей  ані від Міністерства охорони здоров’я, ані від наукових медичних установ. Принаймні, не чуємо відповідей, які б викликали довіру. Чому так різко зросли алергічні реакції на щеплення? Чи це наслідок загально погіршення екологічної ситуації, чи наслідки Чорнобильської катастрофи? Можливо, погіршилася якість вакцин? Чи існують медичні програми виховання батьків, в яких не тільки роз’яснювали б необхідність щеплення або його негативний вплив на здоров’я дитини, але й пропонувалися санітарно-гігієнічні заходи. Наприклад, в Великій Британії існує правило, що якщо дитина віком до 7 років захворіла на вітряку або краснуху, то йому дозволяють контактувати з іншими дітьми, бо дитячі інфекції легше проходять у дитячому віці і є дуже небезпечними і підлітковому чи молодому віці.

Публікуємо думку експерта Харківської правозахисної групи з питань охорони здоров’я Андрія Роханського:

 

Чи обов’язково робити щеплення й що робити, якщо я не хочу робити їх своєї дитині?

Відповідь експерта:

Перше: Чинне законодавство України призиває громадян свідомо ставиться до планових профілактичних щеплень і при відсутності медичних протипоказань робити їх. Однак не є обов’язковим.

Друге: Якщо Ви самі не хочете пройти профілактичні щеплення, то в цьому випадку Ви не зможете займатися певною професійною діяльністю.

Третє: Якщо Ви вважаєте, що Ваша дитина хвора, і планове профілактичне щеплення погіршить стан його здоров’я, у цьому випадку необхідно звернутися з письмовою заявою до головного лікаря вашої районної дитячої поліклініки про проведення додаткового обстеження.

Якщо Вам буде відмовлено, то заяву необхідно направити до міського або обласного управління охорони здоров’я із проханням про комісійний розгляд стану здоров’я дитини.

Четверте: Якщо Ваша дитина здорова, за висновком педіатрів може проходити планові профілактичні щеплення, але Ви однаково не хочете цього робити - у такому випадку зовсім на законних підставах Вашій дитині буде відмовлено у відвідуванні дитячих дошкільних і загальноосвітніх закладів. У цьому випадку виховання й навчання дитини буде проходити у Вас дома."

Експертний висновок про кір та краснуху

Додаткова імунізація населення проти кору та краснухи в Україні встановлена наказами МОЗ №284-Адм від 24.09.2007 р., №178 від 03.04.2008 р., №213 від 18.04.2008 р., розпорядженням Кабміна №348-р від 27.02.2008 р. Вона має бути застосовано з метою організації та проведення додаткової імунізації населення України проти кору та краснухи в рамках виконання програми Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) з ліквідації кору в Європейському регіоні та сертифікації України, як території, вільної від кору до 2010 року. В розпорядженні Кабміну йдеться, що вакцини, шприци та коробки для безпечної утилізації використаних шприців і голок одержані як гуманітарна допомога від ЮНІСЕФ і ВООЗ.

Аналіз вищенаведених нормативно-правових, а також чинного законодавства України, що стосується медичних щеплень дозволяє здійснити наступні висновки: В наказах МОЗ та розпорядженні Кабміну не йдеться про загрозу виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях України. Тому можливо застосування п.6 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» №1645-ІІІ від 06.04.2000 р. (див. нижче), а саме, пацієнт має вибір погодитись чи ні на профілактичне щеплення. Більш того, ст.12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» прямо не вказує й на обов’язковість «обов’язкових» щеплень. Положення про добровільність щеплень підкріплюється й ст. 43 ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров’я», в якої йдеться про обов’язковість отримання від пацієнта інформованої згоди для застосування до нього методів профілактики, до яких відносяться й медичні щеплення. Частина б) статті 10 Основ, в якій йдеться про обов’язок громадян у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення, на наш погляд, відсилає до п.2 ст.12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», в якому встановлюється обов’язок проходити профілактичні щеплення працівникам окремих професій. У КАЛЕНДАРІ ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЩЕПЛЕНЬ В УКРАЇНІ (затверджений наказом МОЗ №48 від 03.02.2006 р.) додатково підкреслюється, що жінки дітородного віку, що не хворіли на краснуху і не були проти неї щеплені, можуть отримувати індивідуальні щеплення за власним бажанням згідно з інструкцією до вакцин. Та цей документ також не скасовує вимоги закону щодо отримання інформованої згоди від пацієнта на застосування до нього профілактичних медичних заходів.

На мою окрему думку, МОЗ України навряд чи порушило вимоги статті 13 ЗУ  «Про захист населення від інфекційних хвороб»: для профілактичних щеплень застосовуються медичні імунобіологічні препарати вітчизняного та зарубіжного виробництва, зареєстровані в Україні в установленому законодавством порядку. Що стосується загальних питань шкідливості профілактичних щеплень, зокрема проти кору та краснухи, це складне питання може бути розв’язане за допомогою провідних наукових установ, у тому числі й закордонних, шляхом подання запитів.

 

Щодо права: Стаття 6 Основи законодавства України про охорону здоров’я. «Право на охорону здоров’я»: д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров’я; е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

Стаття 10 Основ. Обов’язки громадян у галузі охорони здоров’я б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

Стаття 43. «Згода на медичне втручання» Згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

 Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» №1645-ІІІ від 06.04.2000 р.

Стаття 12. Профілактичні щеплення

П.2 Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов’язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов’язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

П.3 У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об’єктах можуть проводитися обов’язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

П.6. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам Профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п’ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об’єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об’єктивної інформації та за згодою об’єктивно інформованих батьків або інших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов’язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Стаття 13. «Вимоги до медичних імунобіологічних препаратів, контроль за їх якістю та застосуванням»: Для профілактичних щеплень застосовуються медичні імунобіологічні препарати вітчизняного та зарубіжного виробництва, зареєстровані в Україні в установленому законодавством порядку.

 

 

КАЛЕНДАР ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЩЕПЛЕНЬ В УКРАЇНІ (затверджений наказом МОЗ №48 від 03.02.2006 р.) Розділ 1. Щеплення за віком 1.1. Щеплення для профілактики Вакцинація для профілактики кору, епідемічного паротиту та краснухи проводиться комбінованою вакциною (далі - КПК) у віці 12 місяців. Друге щеплення для профілактики кору, паротиту та краснухи проводять дітям у віці 6 років. Дітям, що не були вакциновані проти кору, паротиту чи краснухи за віком у 12 місяців та в 6 років, щеплення можна починати у будь-якому віці до18 років. У даному разі дитина має отримати 2 дози з дотриманням між ними мінімального інтервалу. Дітям у віці 15 років, які отримали 1 або 2 щеплення проти кору, але не вакциновані проти епідпаротиту й краснухи і не хворіли на зазначені інфекції, проводиться планове щеплення проти епідпаротиту (хлопці) або проти краснухи (дівчата). Особи старші 18 років, які не були раніше вакциновані проти зазначених інфекцій, можуть бути щеплені однією дозою за епідемічними показами в будь - якому віці до 30 років. Перенесене захворювання на кір, епідемічний паротит чи краснуху не є протипоказами до щеплення тривакциною. Якщо в анамнезі перенесені дві з названих хвороб, щеплення треба проводити моновакциною проти тієї інфекції, на яку дитина не хворіла. Робити достовірні висновки про імунність дитини можна тільки за результатами серологічних досліджень: при наявності антитіл класу IgG до відповідного вірусу особа вважається імунною. Жінки дітородного віку, що не хворіли на краснуху і не були проти неї щеплені, можуть отримувати індивідуальні щеплення за власним бажанням згідно з інструкцією до вакцин.

Розділ 3. Щеплення, які проводяться на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показами

кір та краснуха – При виникненні вогнища (наявність контактних осіб) кору, епідемічного паротиту або краснухи проводять вакцинацію в перші три дні від моменту контакту дітям старше 1 року, які не хворіли на зазначені інфекції і не були щеплені. Дорослим (у віці до 30 років) роблять щеплення, якщо вони не хворіли на зазначені інфекції і не отримали вакцинацію та ревакцинацію проти них. Примітка. Перелік ендемічних та ензоотичних територій визначається Міністерством охорони здоров’я України за поданням Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управлінь охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, Головного управління охорони здоров’я та медичного забезпечення Київської та управління охорони здоров’я Севастопольської міських державних адміністрацій та санітарно-епідеміологічних станцій Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських санітарно-епідеміологічних станцій і Центральної санітарно-епідеміологічної станції.
Міжетнічні взаємини

20.03.2009 | Галя Койнаш

Обмежена сила красивих слів

   

  Freedom’s just another word for nothing left to lose,

  Nothing ain’t worth nothing, but it’s free …

  Свобода означає тільки, що нам нічого втрачати.

Ніщо нічого не варто, але й нічого не коштує

   (з пісні)

Вулицею біжать двоє чоловіків – спереду чорношкірий у джинсах, та за ним такий типовий англійський «боббі» – поліцейський в формі.  Ось таку фотографію повісили в англійській підземці.  Не звернула би увагу, якби не надпис: «Черговий приклад поліцейських упереджень, чи приклад твоїх?»  Стає ніяково, й вже уважно читаю … Виявляється, що це дійсно погоня, але обидва кинулись навздогін за підозрюваним, і той спереду є начальником відділу дізнання, котрому допомагає рядовий поліцейський.  А Ви як гадали?  Я теж. 

Реклама проти стереотипів та й вимушений сеанс самоаналізу запам’ятались. Дуже хотілось би те саме сказати про рекламну акцію, спрямовану на боротьбу з расизмом, що розпочалася в Києві минулого тижня.  Нікого не критикую, але давно ставлюсь або зі скептицизмом, або ніяк, до закликів когось чи щось любити, поважати, не бити, тощо.  Зазвичай, ніяк не реагую, іноді з роздратуванням.  Треба протидіяти всім формам примітивного маразму, але ж не тільки закликами.

Трохи контексту  В 1993 році вбивство 18-річного чорношкірого британця й ціла низка помилок з боку поліції, в результаті чого ймовірні вбивці уникнули покарання, викликали хвилю обурення та звинувачення в расизмі. До кінця невідомо, чому так ганебно невдало провели розслідування, але суспільний резонанс трагедії напевно підштовхнув правоохоронні органи вжити заходів з протидії расизму не тільки в суспільстві, але й в себе. Судячи з усього можна констатувати значні успіхи.

Що, на жаль, не завадило ультраправій Британській національній партії (БНП), з відвертою расистською та нетолерантною платформою, перемогти на місцевих позачергових виборах . Результат приголомшив багатьох британців, хоча неможна сказати, що важко було його передбачити. Адже, серед країн ЄС Англію хіба не найсильніше вдарила економічна криза, й наразі на кожну посаду в центрах зайнятості претендують 10 кандидатів.  Багато людей вважають, що іммігранти відбирають у громадян роботу.

Картина знайома?  На тлі перемоги ВО «Свобода» на тернопільських позачергових виборах деякі подібності кидаються в очі. Втім, як і кілька істотних різниць, про котрі далі буде мова.  До речі, в Англії дійсно працюють – часто легально – дуже багато громадян інших країн.  В Україні іноземці рідко становлять конкуренцію.  Щоправда, це скоріше деталь.  Адже, обидві партії публічно стверджують, що не виступають проти когось, просто «за своїх».  Однак вельми проблематично примирити їх обмежене розуміння «своїх» із плюралістичними засадами демократичної країни.

Подібні та й радикальніші погляди стають популярними під час будь-яких криз, й такі перемоги очікувані. Чим  вони закінчаться, є значно менш прогнозованим, й не тільки через ряд інших чинників, передусім абсолютно зрозуміле розчарування в нинішніх політичних силах при владі в Україні. 

  Влада як в Україні, так і в Англії, виступає проти ксенофобії та нетолерантності.  В Англії, з огляду на законодавче закріплення, державні органи з протидії дискримінації та неминучі скандали з приводу будь-яких проявів расизму з боку політиків, зірок або ЗМІ, можна припустити, що радикальним угрупуванням буде важко істотно збільшити кількість прихильників. Проте підстав розслабитися жодних немає, й цілком можливо, що ця перемога послужить добрим уроком для влади. Слід зазначити, що в усіх європейських країнах наразі дуже серйозно ставляться до ймовірного зростання напруженості та агресії в суспільстві. 

  Що буде в Україні – складніше прогнозувати й тому, що реакція органів влади на очевидні загрози занадто часто лишається на рівні красивих слів.

  Минулого тижня в деяких ЗМІ повідомили, що «Рада підсилила відповідальність за розпалювання ворожнечі».  Згодом виявилось, що прийняли законопроект тільки в першому читанні, хоча за основу.  Чи за інерцією, чи заради гарних слів, не можу сказати, але ще кілька днів в усіх ЗМІ читали про благородні наміри всерйоз взятися за боротьбу із злочинами на ґрунті ненависті.  Писали, до речі, й в іноземних ЗМІ.  Приємно, що й казати, щось позитивного почитати про українську владу.

Втім, проблема з гарними словами полягає в тому, що рано чи пізно, вони стикаються з реальністю. Цього разу довго чекати на неминуче зіткнення не доведеться, оскільки законопроект, хоча додає декілька нових колізій, жодних проблем у чинному законодавстві так і не усуває. Гіпнотизують повтори фрази «з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості», й дійсно складається враження, що законодавець нарешті усвідомив проблему.  Проте, в своєму юридичному висновку, В’ячеслав Якубенко нагадує, що ст. 67 ККУ вже передбачає як обтяжуючу обставину при вчиненні будь-якого злочину  мотив расової, національної чи релігійної .Якубенко теж не вважає заміну слова «громадян» на слово «людей» принциповою зміною, оскільки прокуратура ні разу не відмовлялась порушити кримінальну справу за ст. 161 через громадянство потерпілого. 

Може, краще почнемо з того, чому саме закон практично не застосовують?  Якубенко називає ст. 161 «мертвою», й має всі підстави, але ж без неї протидія найнебезпечнішим проявам маразму залишаться на рівні закликів, на кшталт «люди, будьте толерантними!» 

Не тільки українські правозахисники вказують на проблеми зі застосуванням статті 161. В своїй Третій доповіді по Україні, Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) повторила всі зауваження з попередньої доповіді, й явно ставиться без розуміння до відсутності дієвих спроб удосконалити законодавство. Слід наголосити, що завжди складно знайти прийнятний рівень захисту суспільства від розпалювання ворожнечі без надмірного обмеження свободи слова.  Але ж відомо, що статтю 161 фактично не застосовують, оскільки вельми складно довести умисність дій. Хіба не треба в пострадянському просторі нагадати, що не всі совєтські танки «захищали» братський народ, й не всі «захисники» свободи визволяли людей?  На тлі росту ксенофобії та безсумнівної активізації різних радикальних угрупувань, зокрема й тих, хто явно ставить за мету дестабілізацію держави, вперте небажання змінити положення закону, котре захищає хіба що від тугодумів та одиниць, які самі покаялись, абсолютно незрозуміло.

В Англії, до речі, нарешті ввели дві умови: умисність дій або цілком ймовірне підсилення ненависті в результаті дій чи матеріалів.  Теж, напевно, не ідеал, але ідеальний вихід за визначенням виключається через необхідність захищати свободу слова.  Тим не менш, бездіяльність на фоні дедалі більш вишуканих методів пропаганди та розповсюдження філософії насильства та ненависті нічого та нікого не захищає.

Як у законодавстві, так і в усіх сферах публічного життя, маємо якнайчіткіше визначити припустимі обмеження свободи. В чинному законі, замість чіткості, маємо кашу, де одне – наприклад, приниження національної честі та гідності, невиправдано карається, а друге, можливо, недостатньо суворо. Проте, всё суто теоретично, й тому нікого напевно не обходить те, що за законом деякі вочевидь нетолерантні, але особисті погляди, без жодних закликів до насильства, тощо, становлять правопорушення.

Законопроект, який очевидно не впорався із завданням, прийняли за основу в парламенті. Треба ініціативу привітати, а якнайоперативніше підхопити та розвинути, щоб цього разу не задовольнитися словами.

Не завадило би, водночас, спробувати вирішити інші проблеми, що гальмують реальний поступ.  Дуже важливо, щоб усвідомлення росту злочинів, скоєних на расовому ґрунті теж не обмежувалось словами.  Адже слова в законі можуть бути, але чи правоохоронні органи визнають расову мотивацію, – це зовсім інше, та вельми болісне питання. В січні цього року ЗМІ повідомили про жахливе вбивство нігерійця на вулиці у Львові. Протягом декількох тижнів, як гадаю, під тиском правозахисників та ЗМІ, правоохоронці звітували про поступ, точніше, відсутність просування в розслідуванні.  Стверджували, що, хоча вбивцю не спіймали, можуть зі стовідсотковою впевненістю сказати, що скоїв вбивство не скінхед.  Мусимо просто сподіватися, що дійшли такого висновку, не тільки на підставі показань свідка, що нападник мав звиклу зачіску.  Не хочу сказати, що правоохоронці щось приховують, але маємо ситуацію тепер, де прокурор частіше за все не вбачає расову мотивацію навіть там, де її не розгледіти вимагає значних зусиль.  Слідство часто не хоче порушити справу по статті 161, бо занадто важко довести її до справедливого вироку в суді. Натомість, багато спостерігачів, зокрема й іноземних, ставляться вже з недовірою, коли їм запевняють, що невідомі залишаються невідомими, але напевно не расистами. Цілком можливо, в деяких випадках вигадують мотиви, яких насправді не було. 

Повернімось до питання свободи – тої самої, що заслуговує на слово.  Точаться затяті дискусії щодо реєстрації Інтернет-видань. Багатьох насторожує будь-яка участь СБУ, або збільшення контролю взагалі.  Щодо контролю не можу погодитися, й навіть не вважаю припустимою добровільну реєстрацію.  Певною мірою готова, вслід за Вольтером, захищати право людини на погляди, які викликають у мене відразу.  Але Вольтер, перепрошую, не лазив Інтернетом, і не міг спілкуватися з великою кількістю людей.  Ми з вами можемо. Та й не тільки ми, але й люди та сили, що переслідують вкрай сумнівні цілі.  Бомби та зброя вбивають швидше, але слова, що закликають до ненависті, що переконують, що хтось за однією чи іншою ознакою є ворогом, теж мають могутню нищівну силу, якої не варто недооцінювати. 

Здається, що ні чинний закон, ні законопроект, не передбачають реального захисту від матеріалів, котрі розпалюють ворожнечу. У квітні виповниться рік від опублікування в газеті  «Крымская правда» сумнозвісної статті Наталки Астахової «Принесенные ветром».  Здавалося би, не так важко довести, що авторка умисно розпалює ворожнечу проти кримськотатарського народу. Більше 6 місяців лунають заклики захистити Крим та протидіяти тим силам, що зазіхають на цілісність держави. У ЗМІ з’явилось з тисячу статей про інформаційну війну, але стаття досі там висить.  Можу назвати кілька інших випадків, де треба було б щось робити. Й цілі сайти – «Патріоти України», «Народний оглядач», та інші, що абсолютно безкарно поширюють свою отруту.  Сайт «Народний оглядач», до речі, сам не ЗМІ, нахабно передруковує звиклі повідомлення із нормальних сайтів, як наприклад, УНІАН, й своїми токсичними заголовками, рисунками, тощо, спотворює інформацію та вводить людей в оману.

В Третій доповіді по Україні ЄКРН рекомендує українській владі «під час внесення поправок до Кримінального кодексу спиратися на параграф 18 її, ЄКРН, «Загальнополітичної рекомендації №7». Ця рекомендація підкреслює необхідність карати умисні заклики до насильства, ненависті та дискримінації за умови їх публічного висловлювання. Уточнюється, що публічними можна вважати висловлювання під час зборів неонацистських організацій та висловлювань на Інтернет-форумі. 

Скажу чесно, що це насторожує, втім як і дуже багато, що стосується обмеження прав і свобод.  Ще не розвинуті механізми, які би захищали журналістів від тиску з боку різних органів влади.  Але не бачу логіки в ситуації, де друковані ЗМІ теоретично несуть відповідальність за неправдиву інформацію, за розпалювання ворожнечі, натомість, аналогічні засоби, що знайдуться в Інтернет, і, відповідно, мають ширше коло читачів, можуть написати, що заманеться.  

Логіки не бачу, та й сумніваюсь, що відсутність чітких вимог та заборон дає більше свободи, скоріше більше простору для сваволі. Страшно не те, що всі ЗМІ, як друковані, так і електронні, мають пройти реєстрацію, а те, що бракує захисних механізмів проти зловживання, та й елементарної солідарності.  Сваволя можлива, коли всі тремтять за зачиненими дверима. Коли разом, нас справді багато.

Вибору, на мій погляд, просто немає  Це, щоправда, за умови, що досі йдеться про демократичний вибір.  Можна почути безліч інших висловлювань щодо того, що маємо робити, та й обов’язково, хто винуватий.  Зростає напруженість, і активізуються ті рухи, кому дуже вигідно, коли бракує робочих місць, грошей,  впевненості в майбутньому. 

В таких умовах під загрозою завжди знаходиться наша с вами свобода. Як на мене, треба тепер докласти зусиль, щоби контроль та відповідальність взяли на себе ЗМІ та громадськість.  На засіданні від 26 лютого Міжвідомчою робочою групою з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості було ухвалено рішення звернутись до Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (НЕК) та Мін’юсту з пропозицією внести на розгляд КМУ узгоджені пропозиції щодо включення НЕК до переліку державних спеціалізованих установ, які здійснюють судово-експертну діяльність за фактом розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі та гідності або образи почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями». 

  Довіра, звісно, є дуже суб’єктивною річчю, а може в читача тільки позитивні думки щодо ймовірної ролі п. Костицького та інших членів НЕК в новій сфері. Точніше в сфері, про яку Костицький дуже багато говорить останнім часом, але нічого не робить на відміну від його активності щодо захисту від порнографії. Нагадаю, що висновки НЕК в одній та іншій сфері наразі не мають статус судової експертизи.

  Доречно було би організувати публічне обговорення за участю представників ЗМІ, Інтернет Асоціації України, громадських та правозахисних організацій та всіх зацікавлених людей.  Тільки пора вже перейти від круглих столів до робочої зустрічі, яка би узгодила та розробила пропозиції щодо поправок до Кримінального кодексу з питань свободи слова.  Треба прибрати все, що втручається в завітне право людини мати та виражати свої погляди, а встановити реальні санкції проти тих, хто використовує засоби масової інформації для пропаганди насильства та ненависті.  Не вважаю, що треба обов’язково притягати до кримінальної  відповідальності, але нинішня безкарність загрожує не тільки тим, кого окремі мракобіси вважають «ворогами». Та й терпимість міжнародних органів до недотримання Україною своїх зобов’язань в сфері протидії ксенофобії теж не є необмеженою.

Справжня свобода тягне за собою відповідальність.  Без неї слово залишається дешевим товаром, який за безцінок пропонують ті, хто нас хоче використовувати в своїх цілях.

Вісті з пострадянських країн

26.03.2009

Позиция общества «Мемориал» по вопросу о юридической квалификации депортации из Эстонии 1949 года и возможной ответственности исполнителей

   

В настоящее время в некоторых государствах снова поднимается вопрос о необходимости правовых оценок массовых репрессий советской эпохи, и возможности привлечения к уголовной ответственности конкретных лиц, подозреваемых в осуществлении этих репрессий.

За последние годы в странах Балтии были возбуждены уголовные дела против лиц, в той или иной мере участвовавших в проведении послевоенных депортаций из этих республик. Некоторые из этих дел уже рассмотрены судами. Следует отметить, что при рассмотрении этих дел правовой оценке подвергаются действия отдельных (как правило, рядовых) лиц, участвовавших в исполнении решений коммунистических властей. Сами же депортации (решения и операции по их выполнению) до сих пор не получили однозначной юридической квалификации и по-разному оцениваются в приговорах конкретным лицам.

С нашей точки зрения, такой порядок рассмотрения правовых вопросов неизбежно порождает сомнения. Примером тому может служить уголовное дело, возбужденное в Эстонии против Арнольда Мери, обвиняемого в совершении геноцида и посягательстве на гражданских лиц в качестве представителя оккупационной государственной власти в 1949 г., выразившихся в депортациях жителей острова Хийумаа в Новосибирскую область в ходе операции «Прибой». Рассмотрение этого дела в суде, начавшееся в 2008 г., вызвало широкую дискуссию и диаметрально противоположные комментарии. Нам представляется, что прежде чем рассматривать это конкретное дело, необходимо дать юридическую квалификацию самой массовой депортации из Эстонии в 1949 году, участие в которой инкриминируют Арнольду Мери.

Депортации 1949 года из прибалтийских республик производились на основании Постановления Совета Министров СССР № 390-138сс от 29 января 1949 г. «О выселении с территории Литвы, Латвии и Эстонии кулаков с семьями, семей бандитов и националистов, находящихся на нелегальном положении, убитых при вооруженных столкновениях и осужденных, легализовавшихся бандитов, продолжающих вести вражескую деятельность, и их семей, а также семей репрессированных пособников бандитов»[1] . Этим постановлением предписывалось выслать из Эстонской ССР 7 500 семей в количестве 22 000 человек. Выселение «кулаков» и их семей должно было производиться по спискам, утвержденным Советом Министров Эстонской ССР, остальных выселяемых – по решению Особого совещания при МГБ СССР.

Появлению этого Постановления предшествовали, в частности, соответствующие предложения «с мест». Так, в письме первого секретаря ЦК КПЭ Николая Каротамма от 17 января 1949 года предлагалось выслать из Эстонии 18 000–20 000 антисоветских деятелей и отмечалось, что наступило время ликвидации кулачества как класса и что необходимо сделать это еще до весеннего сева[2].

В развитие Постановления от 29.01.1949 г. был издан целый ряд приказов МГБ СССР, МВД СССР, а также актов республиканского значения, в том числе постановления Совета Министров ЭССР № 014 от 14 марта и № 015 от 22 марта[3], в которых были зафиксированы поуездные цифры по количеству депортируемых семей, а также постановление № 016 от 23 марта, определяющее порядок реализации и передачи колхозам конфискованных кулацких хозяйств.

Списки «кулацких» семей для высылки были представлены Уездисполкомами и утверждены Исполнительными комитетами уездных и городских советов . Составление и утверждение списков остальных депортируемых («семьи бандитов и националистов») осуществляли органы МГБ СССР.

Операция по депортации началась рано утром 25 марта. Всего в ходе операции, длившейся в Эстонии трое суток, было депортировано, по разным источникам, от 20 480 до 22 000 человек (от 7 471 до 7540 семей).

По отчетной статистике из числа депортированных в 1949 году из Эстонии в пути умерло 45 человек (в т.ч. 2 детей), снято с эшелонов 62 человека (очевидно, подразумеваются тяжело больные); родилось 2 детей[4]. Таким образом (с учетом того, что снятые с поездов тяжело больные вряд ли смогли выжить), используя данные из опубликованных документов, мы можем говорить о приблизительно 100-110 человеках, умерших в пути.

В некоторых источниках говорится о 3000 человек, умерших по дороге в Сибирь - это явная ошибка. По-видимому, речь идет об общем числе умерших за годы спецпоселения.

По мнению новейших исследователей, депортации 1949 г. были «крупномасштабной и многоцелевой акцией, призванной ликвидировать социальную базу сопротивления политике советизации на всей территории Прибалтики». (Зубкова Е. Прибалтика и Кремль. М.2007.С.180 ). Важнейшей, но не единственной целью депортаций, было стремление резко ускорить процесс коллективизации.[5]

Основным инструментом депортации были МГБ и МВД. Однако бесспорно, что руководящая роль во всех решениях и в проведении депортации принадлежала коммунистической партии. Инициаторами проведения депортации были партийные органы. При этом абсолютная полнота власти была в этот момент сосредоточена в руках Сталина. Тот факт, что Постановление от 29.01.1949 г. было подписано Сталиным в качестве Предсовмина, вполне обычен для послевоенного времени, когда целый ряд важных решений сразу оформлялись как постановления Совета Министров без предварительных решений

Политбюро. Впрочем, следует отметить, что 18 января 1949 г., т.е. незадолго до принятия Постановления о депортации, состоялась встреча Сталина и членов Политбюро с руководителями компартий прибалтийских республик, где обсуждалась предстоящая депортация[6]. В республиках контроль над депортациями осуществляли республиканские партийные органы. На это указывают многочисленные современные опубликованные материалы, в частности интервью самого А.Мери, рассказывавшего журналистам о том, как он, по поручению ЦК КПЭ, должен был контролировать ход депортации с острова Хийумаа[7].

*****

Очевидно, что депортация сама по себе была преступлением, поскольку производилась без всяких законных оснований и в нарушение действовавшей конституции.

Однако со времени депортации прошло более 50 лет, и привлечение виновных к ответственности возможно только за деяния, на которые, в соответствии с международным правом, не распространяется срок давности. Это геноцид (I), военные преступления (II) и преступления против человечности (III)[8].

Есть ли признаки этих преступлений в депортации 1949 года и применимы ли к ней положения соответствующих конвенций и пактов?[9]

1. Геноцид

В соответствии со ст. 2 Конвенции о предупреждении преступления геноцида и наказании за него от 9 декабря 1948 г. (далее – Конвенция 1948 г.) геноцидом являются действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую. Запрещенные действия также перечислены в ст. 2 Конвенции 1948 г. и включают убийство членов группы, причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам группы, предумышленное создание жизненных условий, рассчитанных на полное или частичное физическое уничтожение группы, предотвращение деторождения в группе и насильственная передача детей из одной человеческой группы в другую.

Обвинение в геноциде ставит ряд вопросов

(А) о применимости Конвенции 1948 г. в отношении событий 1949 г.,

(Б) об определении защищенных групп,

(В) о наличии умысла на полное или частичное уничтожение одной из защищенных

групп;

(Г) о применимости статей о геноциде, имеющихся в современном эстонском праве .

А. Применимость Конвенции 1948 г.

Конвенция 1948 г. вступила в силу (в соответствии со ст. 13) на 90-й день после 20-й ратификации, 12 января 1951 г.[10]  Советский Союз ратифицировал Конвенцию 1948 г. уже после вступления ее в силу, 3 мая 1954 г. (Эстония присоединилась к Конвенции 21 октября 1991 г.).

Следовательно, в соответствии с нормами международного договорного права, до 1954 г. ответственность за преступление геноцида на территории Прибалтики не была  предусмотрена, поскольку в тот период международно признанный суверенитет над этой территорией осуществлял Союз ССР.

Ст. 7 Конвенции о защите прав человека и основных свобод (далее – «Европейская Конвенция»), участником которой является Эстония, запрещает наказание за действие, которое согласно действовавшему в момент его совершения внутреннему или международному праву не являлось уголовным преступлением.

Однако ч. 2 ст. 7 Европейской Конвенции допускает исключение из запрета в тех случаях, когда инкриминируемое деяние в момент его совершения было преступным в соответствии с общими принципами права, признанными цивилизованными нациями. Соответственно, требуется определить, было ли преступление геноцида в 1949 г. «преступным в соответствии с общими принципами права, признанными цивилизованными нациями».

Отсутствие преступления геноцида в Уставе Нюрнбергского трибунала – вероятно, единственный аргумент против утверждения о существовании во второй половине 1940-х гг. нормы международного обычного права, запрещающей геноцид.

Однако еще 11 декабря 1946 г. Генеральная Ассамблея приняла Резолюцию 96 (I) «Преступление геноцида», согласно которой геноцид (определяемый как «отказ в признании права на существование целых человеческих групп») «противоречит нравственному закону, духу и целям Объединенных наций», и «с точки зрения международного права, является преступлением, которое осуждается цивилизованным миром и за совершение которого главные виновники и соучастники подлежат наказанию». Генеральная Ассамблея предложила государствам-участникам ООН принять законодательные меры по предупреждению и наказанию преступления геноцида. Хотя резолюции Генеральной Ассамблеи ООН не обладают юридически обязательной силой, формулировки данной резолюции, на которую ссылается и сама Конвенция 1948 г., подтверждают существование международного обычая[11].

Преамбула к Конвенции 1948 г. (абзац «признавая, что на протяжении всей истории геноцид приносил большие потери человечеству») подтверждает вывод о существовании обычной нормы международного права еще до принятия этого документа.

Конвенция 1948 года лишь закрепляет и конкретизирует ряд положений, касающихся деяний, уже ранее считавшихся преступными.

Международный Суд ООН также ясно высказался по данному вопросу: «Принципы, лежащие в основании Конвенции [1948 г.], являются принципами, признанными цивилизованными нациями как обязательные для государств даже в отсутствие каких бы то ни было конвенционных положений»[12].

Таким образом, уголовное преследование за геноцид в отношении событий 1949 г. вполне допустимо и само по себе не нарушает международного права.

Б. Определение защищенной группы

Преступление геноцида характеризуется, в частности, тем, что направлено против одной из защищенных групп: национальной, этнической, расовой или религиозной.

Как в Постановлении Совета Министров СССР № 390-138сс от 29 января 1949 г., так и в документах, принятых позже для его исполнения, фигурируют три группы – «кулаки», «члены семей лесных братьев», «националисты». Данные группы не являются национальными[13] или этническими[14], тем более расовыми или религиозными. Это группы, оказывающие сопротивление советской власти, и социальные группы.

Таким образом, мартовская депортация 1949 г. не была направлена против какой-либо национальной, этнической, или иной защищенной группы.

В. Умысел на полное или частичное уничтожение защищенной группы

Преступление геноцида, помимо совершения запрещенных действий (убийства, причинения физического или морального вреда и т.д.), требует доказательства специфического умысла на уничтожение полностью или частично одной из защищенных групп[15]. Этим преступление геноцида отличается от преступлений против человечности[16]

Согласно решению Трибунала по Югославии в деле Крстич, «...несмотря на развитие норм международного права, международное обычное право ограничивает применение понятия геноцида только к актам, которые нацелены на физическое или биологическое уничтожение группы в части или в целом...»[17]

Доказывание умысла всегда сопряжено с большими сложностями. Умысел на совершение преступления геноцида может быть установлен, среди прочего, на основании фактов, связанных с действиями обвиняемого: повторения преступных актов, общей политической доктрины, лежащей в основании действий обвиняемого, речей и проектов[18].

В ходе депортации (в том числе, как утверждается в обвинительном заключении по делу А.Мери, и при переселении семей с острова Хийумаа) были человеческие жертвы.

Однако этого недостаточно, чтобы считать переселение (депортацию) актом геноцида.

Так, в деле Вукович[19] Верховный Суд Косово отметил, что обвиняемый, который насильно выселял этнических албанцев из их домов и тем самым обрекал их на невыносимые условия жизни, был готов принять тот факт, что часть выселяемых албанцев будет истреблена [в результате данного переселения]. Однако Суд не счел это основанием расценивать его действия как намерение разрушить этническую группу в целом или в части.

Г. Определение геноцида в эстонском праве

Эстонский Пенитенциарный кодекс (параграф 90), как и Уголовный кодекс, на смену которому он пришел, содержит незакрытый перечень защищенных групп в определении преступления геноцида: после перечисления четырех «классических» групп уголовный закон упоминает группы, оказывающие сопротивление оккупационному режиму, и иные социальные группы. Таким образом, по эстонскому праву уничтожение социальной группы также является геноцидом.

Но такая группа отсутствует в международном праве (из проекта Конвенции 1948 г. она была исключена по настоянию советской делегации: в СССР множество людей было уничтожено именно по социальным признакам). Хотя ничто не мешает государству защищать в своем уголовном праве иные группы, чем указанные в Конвенции 1948 г., и даже называть действия с умыслом на их уничтожение «геноцидом», в данном случае преступление будет являться не международным (поскольку не имеет основания в международном праве), а общеуголовным.

В соответствии со ст. 7 Европейской конвенции, привлекать к ответственности за депортацию 1949 г. как за преступление «геноцида социальных групп» недопустимо, так как это понятие было введено лишь в 1994 г.

2. Военные преступления

Вопрос о такой возможной квалификации депортации 1949 года необходимо рассмотреть, поскольку А. Мери также предъявлено обвинение в совершении военного преступления -посягательства на гражданских лиц в качестве представителя оккупационной государственной власти.

По международному уголовному праву необходимым условием применения ответственности за военные преступления является наличие вооруженного конфликта[20], который определяется как применение вооруженных сил между государствами или затяжное вооруженное противостояние между правительственными войсками и организованными вооруженными группами или между такими группами внутри государства[21]. Однако депортация не была связана с каким бы то ни было вооруженным конфликтом; а существование такого конфликта даже не упоминается в обвинительном заключении против А.Мери.

Таким образом, нет никаких оснований интерпретировать депортацию как военное преступление.

3. Преступления против человечности

Депортация мирных жителей признавалась преступлением против человечности еще по ст. 6(с) Устава Нюрнбергского трибунала. Генеральная ассамблея ООН в Резолюции 95(I) от 11 декабря 1946 г. подтвердила, что положения Устава и приговора Нюрнбергского трибунала являются общими принципами международного права. СССР был участником Устава Нюрнбергского трибунала и государством-членом ООН..

Массовые депортации людей, выбранных по признаку принадлежности к социальной группе, могут являться преступлением против человечности – преследованием группы. Определение этого преступления не содержит закрытого перечня защищенных групп и не предполагает умысла на уничтожение группы как таковой.

Поэтому уголовное преследование за участие в операции «Прибой» на основании запрета преступлений против человечности, поскольку преступления против человечности также не имеют срока давности, было бы правомерно. Ответственность за эти преступления предусмотрена и Пенитенциарным кодексом Эстонии (параграф 89).

Возможность такого преследования была подтверждена Европейским Судом по правам человека в решении о неприемлемости жалоб Колк и Кислый против Эстонии[22], где первый заявитель был осужден именно за участие в операции «Прибой» на основании запрета преступлений против человечности.

Выводы

Попытки интерпретировать депортацию 1949 года как геноцид или военное преступление юридически несостоятельны.

В то же время имеется достаточно оснований утверждать, что депортация была, с точки зрения международного права, преступлением против человечности, и потому привлечение к уголовной ответственности лиц, в отношении которых есть подозрения о соучастии их в депортации из Прибалтийских республик СССР в марте 1949 г., вполне правомерно. Так же правомерно привлечение к уголовной ответственности лиц, подозреваемых в соучастии в подобных преступлениях, совершенных на территории других республик  бывшего СССР. 

В свете изложенного, сам факт привлечения к уголовной ответственности гражданина Эстонии Арнольда Мэри является правомерным. Однако предъявление ему обвинения не в преступлении против человечности, а в геноциде и военном преступлении, с нашей точки зрения, юридически несостоятельно.

Что касается вопросов о виновности или невиновности каждого конкретного обвиняемого, а также учета различных смягчающих обстоятельств, то это исключительно прерогатива суда, который должен максимально полно и объективно исследовать все обстоятельства дела.

Принято Правлением Общества «Мемориал» 12 марта 2009 г.

 



[1] История сталинского ГУЛАГа. Т.1. Массовые репрессии в СССР. М.: РОССПЭН, 2004. С.517–519.

[2] Об этом см.,  напр., в: Лаар М. Красный террор.: Репрессии советских оккупационных властей в Эстонию Таллинн, 2005. С. 39.

[3] Саббо Г. Невозможно молчать. Т.II. Таллинн, 1996. С. 851–853

[4] Саббо Х. Указ.соч. .С926

[5] К 20 марта 1949 года в колхозы было объединено всего 8% крестьянских хозяйств Эстонии, а к 1 мая того же года  - 69% (Кивимаа Э.Х. Переломные годы в прибалтийской деревне. Деятельность Коммунистических партий Литвы, Латвии и Эстонии по коллективизации сельского хозяйства. Таллин. 1986 С.128).

[6] На приеме у Сталина: тетради (журналы) записей лиц, принятых И.В.Сталиным (1924-1953). М., Новый

хронограф, 2008. С.515.

[7] См., напр., «Последний герой»: Комсомольская правда, 07.05.2008.

[8] Конвенция ООН о неприменении сроков давности за военные преступления и преступления против

человечности от 26 ноября 1968 г.

[9] Правовое обоснование разработано при участии К. Коротеева и  Г. Аветисяна.

[10] (1951) 78 UNTS 278. Во многих источниках дата вступления Конвенции в силу ошибочно приводится как 12 января 1961 г.

[11] Для установления существования международного обычая требуется доказать, что существует единая практика государств, сопровождаемая opinio juris, т.е. мнением государств, что они предпринимают те или иные действия (или воздерживаются от них) в силу юридически обязательной нормы.

[12]  CIJ, Réserves à la Convention sur le Génocide, Avis consultatif, CIJ Recueil 1951, p. 23.

[13] Группа людей, связанных общим гражданством и взаимными правами и обязанностями (ICTR, Akayesu, cited above, para. 512). Трибунал по бывшей Югославии установил, что боснийские мусульмане являются национальной (а не этнической или религиозной) группой, опираясь на особый статус, предоставленный им югославской Конституцией 1982 г. (ICTY, Prosecutor v. Krstic, Case no. IT-98-33-A (Appeals Chamber), 19 April

2004, para. 6).

[14] Группа людей, объединенных общим языком или культурой (ICTR, Prosecutor v. Akayesu, Case no. ICTR-96-4- T (Trial Chamber), 2 September 1998, para. 513).

[15] ICTR, Prosecutor v. Bagilishema, Case no. ICTR-95-1A-T (Trial Chamber), 7 June 2001, para. 55; ICTY,

Prosecutor v. Brdjanin, Case no. IT-99-36-T (Trial Chamber), 1 September 2004, para. 695.

[16] ICTR, Prosecutor v. Akayesu, Case no. ICTR-96-4-T (Trial Chamber), 2 September 1998, paras. 498, 517-522.

[17]  ICTY, Prosecutor v. Krstic, Case No. IT-98-33 (Trial Chamber), 2 August 2001, para. 580.

[18] ICTR, Akayesu, cited above, para. 524; ICTY, Prosecutor v. Karadzic and Mladic, Cases Nos. IT-95-5-R61 and IT-95-18-R61 (Review of the indictments pursuant to Rule 61 of the Rules of Procedure and Evidence), paras. 94 and 95.

[19] Antonio Cassese. International Criminal Law: Oxford - University Press, 2003. p.99

[20] 20 E.g., ICTY, Prosecutor v. Kordic and Cerkez, Case no. IT-95-14/2 (Trial Chamber), 26 February 2001, para. 22.

[21]  E.g., ICTY, Prosecutor v. Tadic, Case no. IT-94-1 (Appeals Chamber), Decision on the Defence Motion for

Interlocutory Appeal on Jurisdiction, 2 October 1995, para. 70.

[22] 22 ECHR, Kolk and Kislyiy v. Estonia (dec.), no. 23052/04 and 24018/04, 17.01.2006.

Вісті з пострадянських країн

01.04.2009
джерело: hro1.org

Совершено нападение на правозащитника Льва Пономарева

   

В Москве совершено нападение на правозащитника Льва Пономарева, лидера движения «За права человека». Пономарев сильно избит, поздно вечером «Скорая помощь» доставила его в больницу.

По сообщению в 01:40 правозащитника Александра Черкасова из Правозащитного Центра «Мемориал», у Льва Пономарева зафиксированы переломы ребер и сотрясение мозга.

О нападении сообщила радиостанция "Эхо Москвы" со ссылкой на сопредседателя движения Евгения Ихлова.

Нападение совершили трое неизвестных у дома Пономарева, без объяснения причин.

Состояние правозащитника оценивается как тяжелое – сообщает в 00:29 Newsru

"Интерфакс» [3]цитирует дочь правозащитника, адвоката Елену Липцер: «Все произошло поздно вечером, когда вернувшись домой, он ставил машину на стоянку. В этот момент на него напали несколько человек и зверски избили». По словам Липцер, Пономарева везут в больницу.

«Кроме мобильных телефонов у него ничего не забрали, бумажник и другие предметы остались при нем», – сказала адвокат. Она добавила, что один мобильный телефон нападавшие «демонстративно разбили, а второй – забрали».

«Это явно не ограбление, но мы не знаем, с чем конкретно связано нападение. У него очень активная позиция по многим вопросам, но нападавшие не сказали ни слова в тот момент, когда избивали его», – сказала она.

Евгений Ихлов уточнил, что правозащитника били ногами. На место происшествия вызваны скорая помощь и милиция.

Скорее всего, подчеркнул Евгений Ихлов, нападение связано с профессиональной деятельностью лидера движения «За права человека».

Еще в конце декабря Пономарев обнаружил, что за ним установлена некая слежка – подчеркивает Newsru].

Льву Александровичу Пономарёву 67 лет. Он доктор физико-математических наук. Член Федерального Бюро оппозиционного Объединенного Демократического Движения «Солидарность». Пономарев – один из создателей «Мемориала», был доверенным лицом академика Сахарова на выборах народных депутатов Первого отмечает съезда СССР – ровно 20 лет назад. С 1993 по 1995 год – депутат Государственной Думы РоссииРадио Свобода.

01.04.2009

Вісті з пострадянських країн

02.04.2009

Заявление Правозащитного центра «Мемориал»

   

31 марта 2009 года в Москве был жестоко избит известный правозащитник, исполнительный директор Движения «За права человека» Лев Александрович Пономарёв.

Поздно вечером, когда Пономарёв, возвращаясь со встречи с депутатом ПАСЕ Сабиной Лойтхойзер-Шнарренбергер, припарковал машину во дворе своего дома, на него напали несколько человек без особых примет, по виду – от 30 до 40 лет. Ничего не говоря, они стали избивать его ногами. Пономарёв держал в руках два мобильных телефона – один нападавшие разбили, другой отобрали. На крики Пономарёва выбежал консьерж, и нападавшие скрылись.

Нет оснований сомневаться в том, что нападение на Льва Пономарёва связано с его общественной активностью.

Его выступления в защиту прав человека вызывали весьма острую реакцию  федеральных органов власти, – в частности, таких, как Федеральная служба по контролю за оборотом наркотиков и Федеральная служба исполнения наказаний. Одна из этих структур направляла в Федеральную службу безопасности материалы, в которых Пономарёва обвиняли в «экстремизме» – дело было прекращено на этапе проверки. Руководитель другой структуры добился возбуждения против Пономарёва уголовного дела по обвинению в клевете, – дело было прекращено по реабилитирующим обстоятельствам.

Реакция на деятельность Льва Пономарёва этим отнюдь не ограничивалась. На пресс-конференциях с его участием неоднократно устраивали провокации. В ходе последнего такого инцидента был избит журналист Орхан Джемаль, успевший заметить, что избивших его увёз на своей машине депутат Государственной Думы Сергей Абельцев, курирующий в Думе деятельность ФСИН. Ещё в декабре прошлого года Пономарёв отмечал за собой слежку. Тогда же «неустановленные лица» пытались предпринять против него провокацию, предлагая якобы «секретные документы». В предшествовавшие нападению дни неизвестные дважды прокалывали шины и свинчивали ниппели с колес его автомобиля.

Мы не можем с уверенностью утверждать, ни кто именно избил Льва Пономарёва, ни кто организовал это преступление.

Очевидно, однако, то, что оно стало звеном в цепи нападений на общественных деятелей, журналистов и адвокатов. За редким исключением, такие нападения, совершавшиеся в последние годы, не были расследованы должным образом. Когда же речь идёт об угрозах в адрес общественных активистов, расследование, как правило, вообще не проводится. Если причастность властных структур к нападению на Пономарёва требует доказательства, – то обстановка безнаказанности, сделавшая возможными подобные нападения, несомненно, порождена нынешней российской властью.

Очевидно также, что за совершенными за последние годы нападениями на правозащитников, журналистов, адвокатов, оппозиционеров стоят разные силы. Но все эти силы объединяет желание уничтожить независимое гражданское общество, лишнее в системе «управляемой демократии».

Мы требуем эффективного расследования нападения на Льва Александровича Пономарёва.

Мы требуем покончить с безнаказанностью тех, кто совершает подобные преступления, – безнаказанностью, сделавшей возможным террор против общественных активистов в России.

 

Международное общество «Мемориал»

Правозащитный Центр «Мемориал»

Центр развития демократии и прав человека

Центр «Демос»

Молодежный центр прав и свобод человека и правовой культуры

К заявлению присоединилась также Лидия Графова (главный редактор журнала «Российская миграция»)

 

1 апреля 2009 г.

Бюлетень "Права Людини", 2009, №08

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори