пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201017
№17
2010

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

01.06.2010
джерело: glavnoe.ua

Комитет Верховной Рады требует остановить вырубку в Парке Горького

   

Комитет Верховной Рады по вопросам экологической политики, природопользования и ликвидации последствий Чернобыльской катастрофы обратится в Генпрокуратуру для проверки законности решения исполкома Харьковского горсовета «Об удалении зеленых насаждений на участке строительства автодороги от ул. Сумской до ул. Новгородской (в районе ул. Белой Акации) в г.Харькове». Об этом говорится в решении Комитета, текстом которого располагает «Главное».

При этом Комитет настаивает, чтобы в случае выявления нарушений виновные были привлечены к ответственности.

Харьковскому горсовету указанным документом предписано:

1) обратить внимание на необходимость соблюдения природоохранного законодательства при удалении зеленых насаждений в городе и реализации проектов строительства дороги и других сооружений в парке Горького;

2) приостановить деятельность по сооружению автодороги от ул.Сумской до ул.Новгородской (в районе ул.Белой Акации) до получения позитивного вывода государственной экологической экспертизы и комплексной государственной экспертизы рабочего проекта строительства;

3) приостановить вырубку зеленых насаждений в парке Горького и обеспечить выполнение природоохранных требований, определенных согласованием Государственного управления охраны окружающей природной среды от 18.05.2010 г. №06-14-125;

4) предоставить Комитету информацию относительно подтверждения отмены решения горсовета относительно выделения земельных участков под строительство гостиничного комплекса и апартаментов;

5) принять решение относительно установления сроков и выделения средств для проведения озеленения территории от ул.Сумской до ул.Новгородской (в районе ул. Белой Акации) посадочным материалом деревьев ценных пород;

6) уточнить расчет восстановительной стоимости 503 деревьев разного породного и качественного состояния, которые подлежат удалению, и оплатить реальную восстановительную

стоимость зеленых насаждений;

7) не допускать в дальнейшем проведения любых работ, связанных с удалением зеленых насаждений, без соответствующей разрешительной документации, получения позитивной оценки государственной экологической экспертизы, проведения общественных слушаний и информирования населения через средства массовой информации об отсутствии негативного влияния на состояние окружающей среды.

Министерству охраны окружающей природной среды, в свою очередь, поручено:

1) провести служебную проверку правомерности действий органов охраны окружающей природной среды относительно предоставления согласований и выводов по вопросам выделения земельных участков под строительство, удаление зеленых насаждений и других, которые касаются вопросов строительства автодороги. При этом в случае выявления нарушений виновных привлечь к ответственности;

2) принять меры к безусловному соблюдению природоохранного законодательства при сооружении автодороги от ул.Сумской до ул.Новгородской (в районе ул.Белой Акации);

3) обеспечить проверку правомерности предоставления Государственных актов на право постоянного пользования земельными участками площадью 3,8954 и 0,2756 гектаров для строительства автодороги.

Політика і права людини

28.06.2010
джерело: www.dw-world.de

Ніко Ланґе: Україна віддалилася від демократичних стандартів

   

Керівник київського представництва німецького Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе в розмові з Deutsche Welle оцінює перші сто днів перебування на президентській посаді Віктора Януковича й діяльність нового уряду (3.06.2010 р.).

Deutsche Welle: Пане Ланґе, от уже сто днів Віктор Янукович очолює українську державу, в Україні працює новий уряд.  Куди за цей час нова команда, на Вашу думку, встигла завести Україну? Що стало для Вас, можливо, найбільшою несподіванкою?

Ніко Ланґе: Україна, на мою думку, несподівано швидко змінилася в кількох пунктах. Вона стала ближчою до Росії, ніж була перед виборами, й ще більш віддаленою від демократичних стандартів і стандартів правової держави у внутрішній політиці, ніж раніше. Найважливіший момент - це те, що всупереч чинній конституції утворили коаліцію, до якої можуть входити окремі депутати з інших фракцій. Я думаю, що це відкрило шлях для всього подальшого розвитку й зробило можливим такий потужний і швидкий розвиток в одному певному напрямку як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Несподіванкою стали й харківські домовленості. Хоча й перед тим доводилося очікувати, що продовження перебування Чорноморського флоту в Криму пов’яжуть із скидками на газ. Але я зовсім не думав, що підпишуть угоду про подальше перебування флоту в Севастополі відразу на 25 років. Як на мене, так це досить тривалий термін.

Deutsche Welle: Чому новій владі так швидко і так легко вдалося внести такі вагомі корективи в загальний  курс, яким рухається Україна?

Ніко Ланґе: Якщо озирнутися, то можна побачити, що під час помаранчевої революції й у період після неї, як і раніше в 90-х роках, Україна не спромоглася по-справжньому дистанціюватися від минулого. Справжньої зміни системи не відбулося, так само як не відбулося й зміни еліт. Можливо, з’явилася інша риторика, але багато речей так і не зазнали системної зміни. Не відбулося й зміни кадрів. Чимало людей, які впродовж п’яти останніх років говорили дещо інакше, ніж раніше, тепер повертаються до старої поведінки, до якої вони звикли. Як приклад хочу навести українські університети. П’ять років вони мали свободу. Але після помаранчевої революції багато ректорів і керівних кадрів так і залишалися на своїх старих посадах. А тепер вони раптом намагаються пристати до нової ймовірної «партії влади»: політично активні студенти раптом перетворюються на двієчників, у них виникають проблеми в університеті. Після помаранчевої революції згаяли час, не провівши кадрових і структурних змін.

Deutsche Welle: Нова владна команда, судячи з усього, вирішила не повторювати таку помилку. Кадрових змін нині не бракує. Питання, однак, у тому, хто обіймає ключові посади й чи здатна ця команда до справжніх реформ?

Ніко Ланґе: Це зараз, мабуть, найцікавіше питання. Було зрозуміло, що спочатку нова влада намагалася зміцнити свої позиції у внутрішній політиці. Було зрозуміло й те, що відбудеться зближення з Москвою – можливо, не в такому обсязі й не з такою швидкістю, але це були очікувані речі. Але тепер постає питання внутрішньополітичних реформ. Без таких реформ, без покращення рамкових умов для економіки, без змін у дірявих соціальних системах Україна не зрушить з місця. На мою думку, це питання досі залишається відкритим. Ми вже багато чули про реформи, але поки що не бачили ані конкретного плану реформ, ані кроків у цьому напрямку. Мені здається, що цей великий, гетерогенний уряд не може бути тут особливо корисним. Досвід свідчить, що для успішного просування реформ потрібна відносно мала команда, яка б дотримувалася чіткого курсу. Зараз ми маємо, наприклад, трьох міністрів, а то й більше, які відповідають за економіку. Всі вони мають різне політичне підґрунтя. Вони були висунуті різними партіями й, можливо, представляють різні економічні групи. Мабуть, слід очікувати, що як тільки мова зайде про конкретні проекти реформ, ці урядовці почнуть сперечатися між собою. Я налаштований не дуже оптимістично щодо рішучого початку втілення в життя необхідних реформ. 

Deutsche Welle: Водночас представники влади, як молитву, повторюють, що в Україні нарешті настала політична стабільність, яка дозволяє вирішувати чимало ключових питань і швидко ухвалювати рішення в парламенті…

Ніко Ланґе: Роль, яка нині відводиться парламенту, стала зрозумілою під час восьмихвилинного засідання, коли ратифікували держбюджет і угоду щодо Чорноморського флоту. Очевидно, в очах нинішньої адміністрації парламент існує лише для того, аби сліпо схвалювати її політику. Якщо в парламенті не ведуться дебати навколо таких важливих питань як держбюджет або угода про флот і не робиться урядових заяв, тоді це свідчить про втрату парламентом свого значення. Над таким розвитком слід замислитися. І це зовсім не те, що я розумію під стабільністю. Стабільність виникає тоді, коли до обговорення політичних питань залучають різні суспільні групи й ухвалюють рішення, які підтримуються багатьма людьми або з якими потім погоджуються. Як можна говорити про стабільність, якщо наступний уряд, можливо, знову поставить під питання чимало ухвалених нині рішень. Крім того, до стабільності належить не лише зменшення хаосу в політиці, але й фінансова й економічна стабільність. А тут, на даний момент, я бачу низку проблем в Україні, і ми знову повертаємося до питання реформ, до питання системного підходу до проблем, які має Україна.

Deutsche Welle: На початку нашої розмови ви звернули увагу на те, що за сто днів нової влади Україна встигла дещо віддалитися від демократичних стандартів. Чи не виходить так, що останньою демократичною подією були президентські вибори, завдяки власне яким нинішня команда прийшла до влади?

Не думаю. Вважаю, що не треба перебільшувати. Ми справді маємо ознаки повернення до старих авторитарних схем, зменшення ролі парламенту, але водночас я гадаю, що і для нового уряду, і для нового президента Європейський Союз залишатиметься важливим партнером. Україні й надалі будуть потрібні кредити Міжнародного валютного фонду, інвестиції та технології з Європи. На мою думку, нині зарано говорити про остаточний занепад української демократії. Є низка складних тенденцій, які я назвав, але наступні місяці справді покажуть, як розвиватиметься Україна далі. Мені здається, що впродовж наступних тижнів українське керівництво спробує виступити з більш позитивними сигналами в напрямку Європейського Союзу, оскільки йому не байдуже, який імідж воно має в ЄС. Але водночас слід постійно звертати увагу на ці небезпечні тенденції, аби розвиток не пішов повністю в іншому напрямку.

З керівником київського представництва німецького Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе розмовляв Володимир Медяний

Свобода вираження поглядів

30.06.2010 | Галя Койнаш
джерело: www.pravda.com.ua

Радянська „технологія”

   

Якщо звітування про діяльність уряду сучасної України з перефразуванням сталінської фрази, виголошеної напередодні Великого Терору, що „жити стало краще, жити стало веселіше" ,можна приписати разючому бракові такту чи тупості прем’єр-міністра Азарова, від інших відгомонів радянських часів уже не так легко відмахнутися.

У неділю 27 червня керівнику представництва у Києві німецького Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе впродовж десяти годин не позволяли в’їхати до України. Тримали його в  приміщенні для нелегальних мігрантів, повідомили лише, що його затримали за вказівкою Служби безпеки України й що його депортують. . Причини не пояснили. Що тривожніше, багатьом здавалось, що можна й не пояснювати з огляду на критичну статтю п. Ланґе про перші 100 днів президентства В. Януковича, та інтерв’ю на початку червня під промовистою назвою „Україна віддалилася від демократичних стандартів”. 

Втрутились дипломати, провели переговори та й близько пів на першу ночі „німецьке посольство досягло таки для Ланґе дозволу в’їхати в Україну”.

Про що вели переговори, не повідомляється. А шкода!  Адже аргументи німецької сторони про загрозу взаємним відносинам, бізнесовим зв’язкам, та зрештою, репутації держави, жодних перескоків через культурні чи політичні бар’єри не вимагають. Натомість не надто легко зрозуміти, якою мовою, якими поняттями могли оперувати представники нібито демократичної України?  „Антиукраїнською агітацією і пропагандою”?  Справляє не те враження, бо за неконструктивну критику”, що так дратує нинішню владу, в’їзд до демократичної держави не забороняють.

Не зайве згадати про реакцію голови СБУ Валерія Хорошковського на інше звинувачення в тиску з її боку. Кореспондент газети "Коммерсант-Україна" Артем Скоропадський, громадянин Росії, стверджує, що під час неофіційної розмови, співробітники СБУ спитав, чи журналіст не „занадто багато пише про опозицію”, й натякнув на можливість його депортації з України.
            Голова СБУ, в ефірі власного телеканалу Інтер, відкинув те, що він назвав „певною технологією, закидом інформації”.  Треба його спитати, чи маємо й затримання Ніко Ланґе вважати „певною технологією”, й в такому випадку яка роль належить високопоставленим німецьким дипломатам та урядові Німеччини.

            Розуміння голови СБУ „технології”, треба визнати, трохи спантеличує.  Воно – офіційно – не збігається з поглядами Президента та його Адміністрації. Адже останні неодноразово запевнили представників західних держав, що візит співробітника СБУ до Ректора Українського католицького університету 18 травня жодним чином не був тиском, чи поверненням до гнилої практики радянської влади, що вони самі обурені інцидентом, та й планується офіційне розслідування.

            Коментарії Хорошковського, як завжди, упаковані з навиками фахівця з маркетингу, проте вони ніяк не свідчать про визнання того, що в демократичній країні до ректорів університетів не завітають співпрацівники спецслужб, й їх не просять підписати листи, які відбирають, не залишаючи навіть копію. Навпаки, голова СБУ в інтерв’ю "Комерсант-Україна",  знову звинувачує когось (чи ректора, чи журналістів, чи якусь іншу неконструктивну особу, він не уточнює) в „технології”.  Він заявляє: „"Профілактика злочинів - святий обов’язок будь-якого правоохоронного органа. Тому, коли до нас надходить інформація про підбурювання до протизаконних дій, і вона має підтвердження, то єдине, що ми хочемо зробити і, до речі, завжди будемо робити, - спробувати уберегти студентське середовище від втягування в ці процеси"  Тобто, подібні візити, щоби ректори „застерігали” студентів про відповідальність за „протиправну діяльність”, зокрема й „пікети, що блокують доступ до робочих місць урядових службовців (або будь-які інші протести, не санкціоновані владою)” (http://ucu.edu.ua/ukr/community/article;4689)  будуть і далі проводитися.

            Запевнення з боку Президента та його Адміністрації, таким чином, виявляються порожніми. З огляду на оприлюднену запис зустрічі Хорошковського з представниками руху „Стоп цензурі!”, важко також розуміти, як Президент може всерйоз заявити, що „під час ініційованої ним розмови учасників об’єднання «Стоп-цензурі» з Головою СБУ було знайдено механізми вирішення більшості порушених питань”.

Сам Хорошковський, знову на рідному каналі, ствердив, що в Україні немає цензури, є тільки „випадки”.

Забагато було подібних випадків, зокрема й звернення СБУ до Нацради з вимогами документів по конкурсу на телерадіочастоти від 27 січня.  Як відомо, 8 червня Окружний адміністративний суд міста Києва повністю задовольнив позовні вимоги групи телеканалів «Інтер» проти Нацради і скасував результати січневого конкурсу. 

За словами шеф-редактора "Телекритики" Наталії Лігачової, „насправді мова йде про політичну мету – зробити телевізійний простір України повністю підконтрольним нинішній владі. І в цьому безпосередню роль грає пан Хорошковський, саме призначення якого - як де-факто власника групи телеканалів "Інтер" - головою СБУ викликає дуже багато питань".

На тривожні тенденції вже вказували міжнародні організації, Рада Європи та представники західних демократій.  Обережно висловлюються, підбираючи „дипломатичні” слова та вітаючи будь-які фрази про відданість свободі слова, нібито ними можна зняти всі запитання.

Втім, за останні тижні запитань накопичилось стільки, що найгостріше бажання нічого не помічати не зможе ігнорувати зяюче провалля між словами влади та її діями.

Кричущий конфлікт інтересів, де голова спецслужб є й власником ЗМІ, не тільки не знято, а навпаки поглиблено. Хорошковського, котрий не має ані вищої юридичної освіти, ані стажу роботи в галузі права, Президент призначив членом Вищої ради юстиції. Цей орган, згідно із законопроектом, який Президент і Уряд намагаються представити як „судову реформу”, має набути значно більше повноважень.  Після недавнього рішення суду на користь медіа групи Інтер, дивуватися важко, що ТВі вже оскаржив указ президента № 644/2010 про призначення членом Вищої ради юстиції Валерія Хорошковського й міжнародна НУО «Репортери без кордонів» застерегла, що позиції України у рейтингу свободи преси можуть різко погіршитись.

Стурбованість уже висловили й співдоповідачі Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), зокрема й роллю голови СБУ, „близького соратника п. Януковича та власника телеканалу Інтер”. Вони згадують про заяву ректора Українського католицького університету та запит, який „нагадує радянську еру”, та зазначають, що „Президент Янукович нещодавно призначив п. Хорошковського членом Вищої ради юстиції, незважаючи на потенційний конфлікт інтересів, оскільки СБУ відповідальна за розслідування та обвинувачення проти суддів в Україні”. 

Хоча згадуються про всі красиві слова та запевнення у відданості найшляхетнішим демократичним цінностям, все це „дещо підривається політичною роллю, що її відіграє Хорошковський в цій адміністрації та його нещодавнє призначення на посаду члена Вищої ради юстиції”.

Подібні запевнення, засудження та інші гарні слова можемо очікувати й після поводження з громадянином Німеччини в неділю. 

            За затримання Ніко Ланґе та завдану шкоду Україні несе відповідальність Валерій Хорошковський – голова СБУ, член Вищої Ради Юстиції та власник Інтеру.  За неминучі висновки щодо неповаги нинішньої влади до свободи слова та демократичного вибору сучасної України, за повернення найгірших традицій радянських часів несуть відповідальність ті, хто виявляються неспроможними зрозуміти, що люди не козли, й їх порожніми словами не обдуриш.

Доступ до інформації

23.06.2010
джерело: www.telekritika.ua

ГО закликають Януковича й Азарова підписати Конвенцію Ради Європи про доступ до офіційних документів

   

Інститут медіа права, ГО «Телекритика» та Інститут масової інформації звернулися з відкритим листом до президента Віктора Януковича та прем’єр-міністра Миколи Азарова із закликом підписати Конвенцію Ради Європи про доступ до офіційних документів.

Як відомо, ця конвенція гарантує кожному право на доступ до офіційних документів, безвідносно до мотивів та намірів, і включає право як фізичних, так і юридичних осіб без будь-якої дискримінації на підставі національності, звертатись з вимогою надати документи, якими володіють публічні органи.

Конвенція відкрита до підписання від червня 2009-го року.

Текст відкритого листа наводимо повністю.

 

Президенту України Віктору Януковичу

Прем’єр-Міністру України Миколі Азарову

Відкритий лист

 Доступ до інформації є однією зі складових демократичного урядування. На жаль, Україна досі не створила належної законодавчої бази для гарантування права на доступ до інформації. Ключовим міжнародним актом, який регламентує ці питання на європейському рівні є ухвалена 27 листопада 2008 року Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів, що була відкрита до підписання 18 червня 2009 року. Україна досі не здійснила жодних дієвих кроків для приєднання до цієї Конвенції.

Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів ще не набула чинності, оскільки вона не була ратифікована десятьма державами-членами Ради Європи. Однак ми вважаємо, що Україна повинна демонструвати максимальні стандарти відкритості та прозорості і бути серед перших держав, які підпишуть та ратифікують вищеназвану Конвенцію.

Ми просимо Президента України та Кабінет Міністрів України якнайшвидше розпочати процедуру підписання Конвенції про доступ до офіційних документів. Сподіваємося, що Ви, як і ми, прагнете, щоб Україна підтримувала найдемократичніші ініціативи у сфері свободи інформації.

Громадська організація

«Інститут Медіа Права», Директор Т. Шевченко

ГО «Телекритика», Директор Н. Лигачова

ГО «Інститут масової інформації», Виконавчий директор В. Сюмар

Доступ до інформації

25.06.2010
джерело: www.helsinki.org.ua

УГСПЛ: Президент оформив наступ на свободу інформації законодавчо

   

Учора, 24 червня, Президент України підписав Закон України «Про захист персональних даних». Закон до цього був підданий критиці правозахисниками, медійниками та бізнесом.  УГСПЛ, Незалежна асоціація мовників (НАМ) та Асоціація українських банків просили накласти вето на закон.

Цей закон є небезпечним для свободи слова та свободи доступу до інформації, а також не забезпечує захист персональних даних відповідно до європейських стандартів. Тому, на наше переконання, закон оформлює системний наступ на ці цінності в українському суспільстві і є вагомим кроком для побудови тоталітаризму.

Цей закон не може вважатися виконанням Україною своїх міжнародних зобов’язань, взятих перед Радою Європи та Європейським Союзом.

Персональними даними, відповідно до закону, є будь-які данні про особу, що дозволяють її ідентифікувати. Тобто, це навіть прізвище, ім’я, по батькові з номером мобільного телефону. Відповідно, збір, обробка чи поширення цих даних можливе лише зі згоди особи або у випадках, встановлених законом. Виняток з цього правила становлять лише особи, що прирівнюються до державних службовців першої категорії: народні депутати, посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, представників Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, перших заступників міністрів, перших заступників голів державних комітетів, що входять до складу Уряду, керівників Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України та інші прирівняні до них посади.

Відповідно до європейських стандартів, персональні дані поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я – історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо). Законом має заборонятися збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта даних саме вразливих персональних даних, а не взагалі усіх персональних даних, як це зроблено у прийнятому законі.

Закон визначає, що закон не поширюється на діяльність журналіста по створенню та обробки баз персональних даних. Проте він повністю поширюється щодо правил поширення персональних даних про особу, котрі не знаходяться в жодних базах даних або знаходиться в базах даних, наприклад, державних.

На практиці це означає, що від дня набуття чинності цим законом в ЗМІ буде заборонено поширювати персональні данні особи без її згоди, якщо вона не належить до державних службовців першої категорії.

Більше того, за такі дії вже встановлена кримінальна відповідальність за втручання у приватне життя особи (стаття 182 Кримінального кодексу), оскільки поширення такої інформації вже можна трактувати, як незаконне.

Крім істотного обмеження інформації, закон не встановлює належного захисту персональних даних відповідно до європейських стандартів.

У багатьох положеннях, закон порушує вимоги Конвенції Ради Європи № 108 "Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних" та низки Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи, стандарти Європейського Союзу, зокрема, Директиву ЄС від 24 жовтня 1995 року № 95/46/ЄС.

Зокрема, не встановлюються ефективний належний нагляд за дотриманням цього закону. Закон визначає, що це буде здійснювати орган виконавчої влади, котрий за своєю суттю не може давати обов’язкові вказівки президенту, парламенту, суддям чи правоохоронним органам. Отже, контроль за дотримання закону щодо захисту персональних даних в органах влади буде практично відсутнім.

Окремо варто зазначити, що закон вносить суттєві перепони в діяльності бізнесу. З’являється новий контролюючий орган, що має право надавати обов’язкові до виконання вказівки усіма суб’єктами, а з іншої сторони, правоохоронні органи отримують чергову підставу для перевірки та порушення кримінальних справ. Оскільки навіть набір візиток, що знаходиться у вашому офісі, при відсутності письмової згоди особи на зберігання її персональних даних становить порушення цього закону.

З огляду на це, УГСПЛ закликає негайно розробити зміни до закону «Про захист персональних даних» та прийняти їх до 1 січня 2011 року, коли закон набуде чинності.

Доступ до інформації

30.06.2010 | Володимир Яворський, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини
джерело: www.pravda.com.ua

Без інформації немає демократії

   

Демократія - це не тільки чесні вибори. Це також верховенство права та відкритість інформації. Саме на цих трьох цінностях існує сучасна демократія. Тому розчарованим у демократії варто зрозуміти, що двох останніх цінностей в нашій країні ще не досягнуто.

Вільний обіг та обмін інформацією у різних сферах життя виконує багато функцій у демократичному суспільстві.

Без об'єктивної інформації ви не можете зробити правильний усвідомлений вибір на виборах, а ЗМІ не можуть ефективно використовувати свою контрольну функцію за владою.

Без інформації не можливо оцінити роботу чинного уряду, депутатів чи просто оцінити багато суспільних процесів. Вільна її циркуляція є необхідною умовою демократії та розвитку суспільства, котре на основі отриманих відомостей здійснює приймає рішення.

Більшість помилкових рішень пояснюється відсутністю точної та повної інформації. Саме тому, тоталітарні уряди першою справою перекривають доступ до інформації або різними способами її перекручують.

І саме тому та саме зараз необхідно прийняти закон "Про доступ до публічної інформації", котрий вже готовий до прийняття у другому читанні в парламенті.

Багато суспільних конфліктів в Україні виникає від відсутності інформації або коли вона надходить надто пізно. З іншої сторони, багато негативних процесів продовжує відбуватися, оскільки про них нічого не знає суспільство.

До сих пір таємною та захованою за різними надуманими грифами є інформація щодо рішень органів влади. Більшість рішень, котрі визначають зарплату чи інші питання матеріального забезпечення чиновників, використання багатьох видів державного майна, приватизації, відчуження майна залишаються невідомими громадськості.

У числі закритих документів десятки, котрі порушують права людини та основоположні свободи.

Для демократичної влади вигідно відкривати інформацію, знімаючи та попереджуючи суспільні конфлікти. Українська ж влада завжди намагається приховати під грифом, наприклад, "для службового користування" або навіть взагалі без жодних грифів, усі "незручні" рішення, що можуть викликати безліч запитань.

Наведу лише окремі приклади.

Більшість генеральних планів міст залишаються засекреченими, що породжує десятки конфліктів.

Також засекреченими залишаються дуже точні карти країни. Україна і Білорусь - це дві країни в Європі, які ще тримають закритими свої дрібні карти. Внаслідок чого у нас не можуть працювати всі GPS навігатори з достатньою якістю. Наприклад, на офіційному сайті Nokia стоїть інформація про те, що вони не гарантують нормальну навігацію, оскільки їм не надають точні карти. Але ж це абсурд для сучасного світу!

Багато суспільних конфліктів навколо забудов точиться з простого питання: "кому належить ця земельна ділянка?". Чому за 20 років незалежності не створено реєстру власників земельних ділянок, що вирішило би сотні конфліктів? Чому всі рішення про передачу земельних ділянок не оприлюднюються?

Взагалі відсутній реєстр багатьох видів власності, що з однієї сторони не забезпечує її захист й дає квітнути рейдерству та шахрайству, а з іншої - не зрозуміло, що кому належить у цій країні.

У Харкові останній місяць триває конфлікт із забудови старого міського парку та вирубки багатолітніх дерев. Це супроводжується жорсткими масовими протестами, зіткненнями, затриманнями та іншими проявами конфлікту. Але в корні цього конфлікту стоїть відсутність інформації у громадськості.

До сьогоднішнього дня не оприлюдненні усі дозвільні документи на проведення будівництва. Звісно, можливо їх і немає, але тоді це пряма дорога в правоохоронні органи.

Ідея цього будівництва не нова, але громадськість про нього дізнається з початку вирубки дерев, а не на стадії розробки проекту. Жодних консультацій з громадськістю не відбулося.

Ніхто не пояснив для чого і чому це потрібно і чи потрібно взагалі? Це було зроблено після початку будівництва та ще й в дуже загальних словах. Так і не було точно відомо хто, чому саме на цьому місці і що саме буде будувати.

Очевидно, якби громадськість раніше дізналася про будівництво, то її дії могли би бути менш радикальними, оскільки зупинити проект будівництва значно простіше на початку.

Наведу ще декілька прикладів з інших сфер, показуючи, що все будується на доступі до повної та достовірної інформації.

Загалом відомо, що певні продукти містять шкідливі речовини. Держспоживстандарт систематично проводить тести різної продукції щодо наявності шкідливих речовин. "Українська правда" оприлюднює такі тести, котрі для певних виробників були не дуже приємними.

Проте, коли журналісти почали звертатися до виробників, останні відмовились надати інформацію. Вони сказали надіслати їм інформаційний запит рекомендованим листом, на який відповідь буде отримана лише через місяць. Виходить що ще місяць люди будуть "травитися" тільки тому, що інформація не надається.

Не вщухає скандал щодо вбивства студента в Шевченківському районному відділі міліції міста Києва. Зазвичай, такі речі намагаються замовчувати. Тут не вдалося.

Але якщо ви запитаєте в міліції, скільки людей померло у районних відділках за минулий рік, вони вам не скажуть. У них немає таких даних або вони закриті. Що казати, коли навіть рідним загиблих у міліції часто не дають можливість ознайомитися з усіма матеріалами проведеного розслідування. МВС поширює вигідні показники, котрі насправді не кажуть про діяльність міліції, і замовчує невигідні?

Наприклад, часто можна почути віртуальні показники "розкриття злочинів", котрі ні про що не говорять - вони віртуальні, оскільки не збігаються з кількістю засуджених за злочини осіб: тобто, міліція звітує про розкриття, а суд каже, що злочин не розкрито, але це вже до статистики не включається.

Отже, насправді злочин не розкрито, але звітність гарна. Закритість інформації правоохоронних органів обмежує суспільну дискусію щодо ефективності діяльності міліції і відповідно відкладає на майбутнє так назрілу реформу правоохоронних органів.

Багато інформації засекречується ще з огляду на радянські стандарти, що давно не відповідають сучасним умовам глобального інформаційного обміну.

Засекречується історія минулого століття. Тисячі архівних документів замість дослідження істориками припадають пилом у архівах СБУ та інших органів влади. Суспільна дискусія над нашим минулим штучно стримується владою.

Можна ще наводити сотні прикладів з абсолютно різних сфер життя: економіки, культури, спорту, науки та інших. І всюди ключовим питанням буде: чи є точна та швидко отримана інформація.

Світ вже багато років живе в глобальному інформаційному суспільстві, де наша країна залишається острівцем зі своїм внутрішніми та зовнішніми парканами. Ці паркани не тільки обмежують розвиток нашої демократії, а гальмують загальний розвиток країни, котра випадає із загального цивілізаційного інформаційного потоку.

Саме тому необхідно реформувати систему доступу до публічної інформації й першим кроком для цього прийняти відповідний проект закону, що зараз вже повністю готовий до прийняття у парламенті.

30 червня 2010

Свобода мирних зібрань

01.07.2010 | Анна Ніколаєнко

Суд заборонив мешканці Севастополя пікетувати міськадміністрацію через спеку і загрозу нацбезпеці

   

Коли в Україні тільки створювалася система адміністративних судів, на них була покладена відповідальна місія - захищати простих громадян від свавілля влади. Насправді ж іноді виявляється, що суди виконують покладену на них місію з точністю до навпаки - захищають владу від простих громадян.
Днями Окружний адміністративний суд Севастополя виніс постанову, яка заслуговує на те, щоб увійти в історію судових курйозів. У розпорядженні «Центру» опинився текст цього рішення.
Історія почалася з того, що жителька Севастополя направила в Ленінську райдержадміністрацію міста-героя повідомлення, в якому інформувала районну владу про те, що через два дні в 9.00 почне безстроковий пікет біля стін Севастопольської міськдержадміністрації. Пікетувати орган влади жінку змусила бездіяльність комунальників, які не встановлювали опалення в квартирі.
Того ж дня районна влада подалась до суду з позовом, у якому настійно просили «обмежити право на проведення безстрокового пікетування». Суд моментально відкрив провадження, провів всі підготовчі заходи і вже на наступний день розглянув справу і виніс рішення.
Відповідачка на засідання не з’явилася, хоча, як говориться в рішенні суду, була належним чином поінформовано про дату та час його проведення двома телефонограмами.
Уважно вивчивши матеріали справи, суд ухвалив рішення заборонити проведення пікету. Причини, які вказані в судовому рішенні, на наш погляд, просто вбивчі.
По-перше, суд порахував, що пікетниця занадто пізно оповістила райдержадміністрацію про свій намір - за два дні до початку пікету.
Таким чином, на думку суду, вона позбавила орган виконавчої влади, «можливості здійснити всі необхідні заходи для підготовки проведення даного пікету». Тобто, виходить, для того, щоб жінка якийсь час постояла під стінами держадміністрації з плакатами, необхідна тривала і ретельна підготовка з боку адміністрації?
По-друге, у своєму рішенні суд послався на Конституцію України, згідно з якою громадяни в принципі мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Однак судом може встановлюватися обмеження щодо реалізації цього права. Обмеження встановлюється (увага!) Лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку.
Крім того, суд також посилається на статтю 182 Кодексу адміністративного судочинства, яка встановлює, що суд може задовольнити позов про обмеження реалізації права на мирні зібрання тільки (!) у разі створення реальної небезпеки заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей через проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань.
Виходячи з цих норм права, суд вирішив «задовольнити вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку».
Відзначимо, ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки» регламентує, що загрозою у сфері державної безпеки є:
1. розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб
2. загроза посягань з боку окремих груп та осіб на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян,
3. поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності
4. злочинна діяльність проти миру і безпеки людства, насамперед поширення міжнародного тероризму
5. загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об’єктів на території України
6. можливість незаконного ввезення в країну зброї, боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних засобів
7. спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань та правоохоронних органів держави
8. прояви сепаратизму, спроби автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України.
Яким же чином загрожує національній безпеці одна-єдина жінка? Тим більше пікет біля стін Севастопольської МДА не підпадає під жодну, визначену законом, загрозу національній безпеці.
Представник Ленінської райдержадміністрації розповів суду, що жінка неодноразово влаштовувала пікети з використанням плакатів і вигукувала гасла. Тим самим, на переконання чиновників, пікетниця «перешкоджала нормальній роботі державної установи та громадському порядку». Виходячи з такої логіки, необхідно взагалі заборонити всілякі протестні заходи біля стін держустанов, щоб не заважати чиновникам «працювати на благо міста».
І, нарешті, третій, на нашу думку, просто анекдотичний аргумент, який використовував суд, щоб заборонити жінці пікетувати будівлю міськдержадміністрації Севастополя. Цитуємо дослівно з тексту судового рішення: «Суд відзначає, що проведення даного пікетування в умовах підвищеної температури повітря може негативно вплинути на здоров’я і самопочуття відповідачки». Таким чином, орган судової влади проявив нечувану турботу про здоров’я і самопочуття мешканки Севастополя.
Підсумок судового розгляду: задовольнити позов чиновників, пікет заборонити, виконати рішення негайно.
Втім, у жінки ще є можливість оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Але ймовірність того, що в апеляційній інстанції стануть розбиратися в настільки «незначній» справі, дуже невелика.

Соціально-економічні права

07.06.2010 | Володимир Бацунов

Чи обізнані в законодавстві держоргани? або Громадянин vs ЦЗ

   

Ілюстрацією того, як державні органи мало того, що не завжди виконують закони, а ще й не знають законодавства, може слугувати історія, що почалася в Тростянці Сумської області 2009 року, а завершилася наприкінці лютого року поточного ухвалою Верховного Суду України.

У червні 2008 року мешканець міста Тростянець С. Г. (1951 року народження) отримав статус безробітного й почав отримувати допомогу по безробіттю. Восени того ж року С. Г. офіційно влаштувався на роботу в певну агрофірму, де працював протягом місяця (з 10 вересня по 10 жовтня) і отримав платню в розмірі 1 769 грн. 84 коп. Він не повідомив про своє працевлаштування Тростянецький центр зайнятості й продовжував отримувати там допомогу по безробіттю – всього з вересня 2008 року по травень 2009 року, коли виплати було припинено, С. Г. отримав 3 681 грн. 13 коп.

Тростянецький районний суд Сумської області 15 липня 2009 року засудив С. Г. (за ч. 1 ст. 190 КК України) до 150 годин громадських робіт. Суд рішив, що С. Г. порушив ст. 30 Закону України «Про зайнятість населення» (яка передбачала, що виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі працевлаштування безробітного) та шляхом обману і зловживання довірою заволодів державними коштами. Ухвалою апеляційного суду Сумської області від 8 вересня 2009 року цей вирок залишено без зміни.

Але, як з’ясувалося, статтю 30 Закону України «Про зайнятість населення» (від 1 березня 1991 року № 803-ХІІ), на порушення якої С. Г. послався суд, було виключено з зазначеного Закону ще в лютому 2006 року (на підставі Закону № 3483-15). При цьому ані органи досудового слідства, ані суд не звернули на це увагу.

Проте, згідно п.п. 4 п. 5 ст. 31 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (від 2 березня 2000 року № 1533-ІІІ), яким сьогодні реґламентовані правовідносини між громадянином, який має статус безробітного й відповідним держорганом, у разі приховування особою відомостей про влаштування на тимчасову роботу в період отримання допомоги по безробіттю, тривалість виплати скорочується на строк до 90 днів. Тобто, не скасовується, а скорочується, і жодних громадських робіт не передбачено – ані години!

У той же час, не зважаючи на те, що факт приховування С. Г. відомостей про тимчасове працевлаштування був виявлений у березні 2009 року, ще протягом трьох місяців (у березні, квітні й травні) йому виплачувалася допомога у повному обсязі. З обліку ж С. Г. зняли лише в середині травня зовсім з іншої причини – за відмову від двох пропозицій прийнятної роботи. Крім того, як з’ясувалося з матеріалів справи, у вересні та жовтні 2008 року (тобто тоді, коли він тимчасово працював у агрофірмі) С. Г. отримав допомогу по безробіттю не в повному обсязі, а лише половину. Либонь, службовці центру зайнятості в такий спосіб покарали С. Г. за приховування факту тимчасового працевлаштування, що фактично склало скорочення терміну виплат на один місяць.

С. Г. подав касаційну скаргу до Верховного Суду України про скасування постановлених щодо нього судових рішень та звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 Кримінального Кодексу України у зв’язку з дійовим каяттям: він уперше вчинив злочин невеликої тяжкості, повернув кошти як тільки йому стало відомо про незаконність їх отримання, щиро покаявся, активно сприяв розкриттю злочину. До того ж, на його думку, у матеріалах справи відсутні докази наявності в нього умислу на заволодіння державними коштами на суму 3 681 грн. 13 коп. (як пам’ятаємо, розмір виплат з вересня 2008 по травень 2009), що він начебто вчинив шляхом обману. І дійсно, достатніх доказів того, що С. Г., офіційно влаштувавшись на тимчасову роботу під час виплат допомоги по безробіттю, діяв з прямим умислом на заволодіння державними коштами, знайдено не було.

Верховний Суд України визнав, що приховування особою відомостей про тимчасове працевлаштування є підставою не для припинення виплати допомоги по безробіттю, а для скорочення тривалості її виплати на визначений законом термін, і що в діях засудженого відсутній склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 190 КК України, а тому прийняті по справі судові рішення підлягають скасуванню, а кримінальна справа – закриттю.

ВВУ вирок Тростянецького районного суду Сумської області від 15 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 8 вересня 2009 року скасував, а кримінальну справу закрив.

Отака історія. Відомо, що в нашій державі поганий закон компенсується його не виконанням. Але описана ситуація радикально відмінна: на основі скасованої, фактично не існуючої законної норми, людину було покарано. Тож прикметним і знаменним є факт, що звичайному громадянинові, аж ніяк не фахівцеві у справах юридичних, вдалося відстояти свої права.

Екологічні права

22.06.2010
джерело: kharkiv.unian.net

УЄФА просить Колесникова розібратися з ситуацією навколо парку в Харкові

   

Директор турніру Євро-2012 УЄФА Мартін Каллен звернувся до українського уряду з офіційним листом, у якому просить розібратися з ситуацією, що склалася навколо парку ім. Горького в Харкові. Копію відповідного звернення має у своєму розпорядженні редакція УНІАН. Лист адресовано на ім`я віце-прем`єр-міністра України з питань Євро-2012 Бориса Колесникова.

М.Каллен акцентував увагу Б.Колесникова на тому, що ситуація з вирубкою парку Горького міською владою Харкова отримала міжнародний резонанс (зокрема, до УЄФА звернулися Асоціація екологічного контролю Болгарії, Центр транспорту і енергетики Чеської Республіки, а також Національний екологічний центр України). Директор турніру Євро-2012 просить віце-прем`єр-міністра проінформувати УЄФА про конкретні заходи, вжиті для виправлення ситуації: «Оскільки ця ситуація може мати негативний вплив на імідж турніру Євро-2012 УЄФА в Україні, ми хотіли б звернути Вашу увагу на цю проблему й просимо Вас інформувати про дії, спрямовані на вирішення цього питання».

Як повідомлялося, у середині травня за розпорядженням міських властей в парку ім. Горького було розпочато вирубку дерев. Роботи проводилися під приводом необхідності прокладки через парк дороги, покликаної розвантажити вуличний рух Харкова до Євро-2012. Водночас час звучали звинувачення міських чиновників у реалізації власних бізнес-інтересів під прикриттям підготовки до Євро-2012, а також у фальсифікації результатів громадських слухань. Заступник глави адміністрації президента Ганна Герман в ефірі ТРК «Україна» заявила про відповідальність, яку повинні взяти на себе міські власті за ситуацію з вирубкою парку. «Я вважаю, що ці люди, які віддали такі розпорядження, повинні за це відповісти дуже серйозно», – відзначила вона. За словами Г.Герман, покаранням для влади Харкова «має бути позиція харків`ян на місцевих виборах». У той же час в.о. мера Харкова Геннадій Кернес заявив, що будівництво дороги через парк Горького триватиме: «Роботи розпочаті в строк і в строк будуть завершені на благо територіальної  громади міста Харкова». На його думку, заява Г.Герман обумовлена «політизуванням  ситуації».

Права жінок

18.06.2010 | Катерина Левченко

Коментарі до рішення Печерського Суду з приводу гендерної дискримінаціі

   

Ось вона – довгоочікувана ухвала Печерського районного суду щодо дискримінації за ознакою статі, про захист особистого немайнового права на рівність жінок та чоловіків, про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди (за справою № 2-2614/2010, суддя Волкова С.Я.).

Привід – висловлювання прем’єр –міністра України М.Я.Азарова – «не жіноча справа проводити реформи», оприлюднене 19 березня 2010 року в Дніпропетровську (http://www.unian.net/ukr/news/news-368344.html).

Аргументи з мого боку, боку позивача – цей вислів є дискримінаційним, він порушує низку прав, які сформульовані в Конституції України, законах України, в тому числі – Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок», в ратифікованих Україною міжнародних документах з прав людини тощо. Він може кваліфікуватися як дискримінація, визначення якої надано в статті 1 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», оскільки: виражає розрізнення та виняток за ознакою статі, спрямований на обмеження, а також  унеможливлює визнання,  користування  чи  здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків. Мої аргументи детально викладені у статті «Чому я подала в суд на прем’єра  Азарова» (http://www.pravda.com.ua/columns/2010/04/1/4904154 ).

Оцінка дій з боку відповідача, чиї інтереси представляє Міністерство юстиції – вислів М.Я.Азарова – є не дискримінацією, а свободою слова та думки. Аргументи – та ж Конституція України, закони України і ратифіковані Україною міжнародні документи в галузі прав людини.

Що ж вирішив суд? Суд вирішив, що прав відповідач, який може говорити що завгодно, висловлюючи свою власну думку.

Майже в ті ж самі дні з іншого приводу і в іншій країні також були судові слухання. У Франції розглядалася справа Міністра внутрішніх справ Бріса Ортефе, пов’язана із його дискримінаційним расистським висловом на адресу французів арабського походження (http://korrespondent.net/world/1083170 ). Він сказав – «Коли він (араб) один – то нормально, коли їх багато – починаються проблеми».

Рішення французького суду – визнати вислів міністра расистським та зобов’язати його сплатити 2000 євро штрафу на користь громадського руху проти расизму, яке й подало на нього в суд. Міністр готує апеляцію.

В українській ситуації суд не побачив дискримінаційних виявів у вислові прем’єр міністра. Але справа продовжується. На відміну від Франції, апеляція надіслана з боку позивача.

Тож мабуть у різних підходах до визначення дискримінації та меж можливого для керівників держави і полягає одна із відповідей на питання, яке часто лунає  - чому Україна, яка є географічною частиною Європи, так далеко від неї?

 

5 червня 2010 р.

Права біженців

23.06.2010

Чи захистить Україна права Уміда Хамроєва?

   

Громадянин Узбекистану Умід Хамроєв в 2009 році попросив Україну про надання йому статусу біженця, твердячи, що він побоюється переслідування з боку узбецької влади через свої релігійні погляди, а ще через те, що багато хто з його знайомих вже позбавили волі за «політичними» чи «релігійними» статтями. Українська влада відмовила йому в притулку, вирішивши, що підстав опасуватися переслідувань у заявника немає. У. Хамроєв подав заяву про оскарження відмови до суду, однак 10 червня 2010 року суд вирішив, що побоювання заявника не мають під собою підстав. Наступним кроком, після отримання на руки письмової копії рішення суду, мала бути апеляція. Однак біженець на неї не дочекався: 15  червня, о 7:55 ранку, його забрали з дому співробітники українських силових структур, не пред’явивши ані посвідчень, ані документів, які обґрунтовували б затримання, не повідомивши, куди і на скільки забирають.

Отже, українська влада відмовила Уміду Хамроєву у наданні статусу біженця через те, що його не переслідують і у той самий час затримала його на вимогу переслідувачів (Хамроєва оголосила в розшук Республіка Узбекистан, за чотирма сумно відомими «політичними» чи «релігійними» статтями Кримінального Кодексу – від «Замаху на конституційний лад Республіки Узбекистан» до «Участі у заборонених організаціях»).

Адвокат затриманого В’ячеслав Якубенко вимагав звільнити свого підзахисного з-під варти через те, що видання шукача притулку до Узбекистану порушило би ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (заборона катування). Він пояснив суду, що у випадку екстрадиції його підзахисного до Республіки Узбекістан існує серйозна загроза застосування до нього тортур, бо згідно докладів міжнародних правозахисних організацій в узбецьких правоохоронних органах тортури застосовуються частіше за все саме до обвинувачених у скоєнні політичних злочинів. Однак прокурор та представник МВС вимагали тримати Уміда Хамроєва до отримання запиту на екстрадицію.

17 червня 2010 р. Ірпінський міський суд Київської області вирішив подовжити утримання Уміда Хамроєва під вартою на термін до десяти діб і Всесвітній день біженця – 20 червня – Умід Хамроєв зустрів в ув’язненні, під загрозою видання до рук тих, від кого тікав.

І ще. 17 червня 2010 року, саме в день суду, набув чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції)», про що ані суд, ані адвокат на момент судового засідання не знали (Закон опубліковано в «Голосі України» якраз 17 червня). За ст. 461 КПК затримана на території України особа, яка розшукується іноземною державою у зв’язку із вчиненням злочину, негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про застосування тимчасового або екстрадиційного арешту. У зв’язку з цим адвокат Хамроєва подав до суду клопотання з проханням негайно скасувати постанову від 17 червня про продовження строку затримання Уміда Хамроєва до десяти діб.

N. B. За інформацією проекту «Без кордонів», українська влада вже неодноразово висилала біженців до країн походження. Так, 23 травня виходець з Палестинської Автономії був висланий назад з аеропорту Бориспіль – йому відмовили у можливості подати прохання про отримання статусу біженця. Наприкінці грудня 2009 року зник без вісти біженець з Узбекистану Хамідулло Тургунов, який попросив про надання притулку в Україні. Спроби отримати офіційну інформацію про його місцезнаходження від українських органів влади завершилися невдачею, однак за отриманими неофіційними повідомленнями, він перебуває в узбецькій в’язниці. У листопаді 2009 року українська влада вислала до країни походження родину – 8 шукачів притулку з Афганістану.

Підготовлено на основі матеріалів з різних джерел.

Правоохоронні органи

24.06.2010 | Марина Говорухіна
джерело: www.helsinki.org.ua

Міністр внутрішніх справ ігнорує громадську раду і вважає, що цим вдосконалює її роботу

   

Міністерство внутрішніх справ України повідомило Українську Гельсінську спілку з прав людини (УГСПЛ) про намір вдосконалити роботу з громадськими організаціями. Зокрема, з листа міністра вбачається, що представники правозахисних організацій систематично запрошуються на засідання колегій Міністерства.

Хто ці таємничі люди з правозахисних організацій, і які організації вони представляють можна тільки здогадуватись. Цікаво, що представники найбільшої в Україні правозахисної організації – УГСПЛ (яка включає в себе 29 правозахисних організацій) подібних запрошень з моменту призначення на посаду міністра Могильова не отримували.

Стверджує міністр і про те, що вдосконалена буде робота із громадськими радами. Проте, як відомо, 11.06.2010 року члени громадської ради МВС України із забезпечення прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України звернулися з листом до Міністра у зв’язку з тим, що «Минуло вже півроку із дати останнього засідання Громадської Ради, яке відбулося 10 грудня 2009 року в День захисту прав людини». Це таке, на думку Міністра, вдосконалення роботи?

В листі від МВС йдеться і про те, що ряд функцій та обов’язків скорочених посад помічників Міністра в територіальних управліннях буде покладено на позаштатних висококваліфікованих помічників-консультантів та радників міністра. Вони працюватимуть на громадських засадах.

Хотілося б дізнатися, хто ж будуть ці люди? Яким чином вони будуть обиратися? І коли саме вони з’являться? Чи буде процес обрання радників та помічників консультантів відкритим і публічним?

Для прикладу, під час створення Управління моніторингу дотримання прав людини був оголошений відкритий всеукраїнський конкурс. Комісією, яка складалась з правозахисників та представників ОВС були обрані помічники Міністра. Ця процедура зайняла близько півроку. 

Наразі ж ніякої інформації про проведення конкурсу немає. А отже, захищати права людини в органах ОВС немає кому.  І невідомо коли ці захисники з’являться і що це будуть за люди.

Погляд

23.06.2010 | Ірина Халупа
джерело: www.radiosvoboda.org

«Вони любить не вміють навіть мертвих». Розмова з українським поетом і перекладачем Мойсеєм Фішбейном

   

 

– Мойсею, 1979 року внаслідок відмови від співпраці з КДБ ви були змушені еміґрувати. Сім років тому – в червні 2003 року – ви повернулися в Україну. Не шкодуєте?

 

– Ні.

 

– Як вам ведеться в Україні?

 

– Там, де Україна залишається Україною, – добре.

 

– А там, де не залишається?

 

Там я не буваю. «Там» – не географічно.

 

– «Там» – це де?

 

– Я не буваю в тих середовищах, де не Україна. Я з ними не спілкуюся. Навіть не тому, що це інша ідеологія. Це не інша ідеологія, це інша цивілізація.

 

– То що, ваша Україна звужується до кількох маленьких місць?

 

– Ні. Ні. Мені дуже добре, я дуже добре спілкуюся з людьми в селах українських. Там, до речі, мені найкраще. Там мені краще спілкувалися, ніж у Києві на Хрещатику. Україна для мене залишається Україною. Я повернувся в Україну, я повернувся не до чиновництва.

 

– Вас знає вся Україна. Вас знають і шанують у світі. Про вас пишуть світові енциклопедії. Торік видавництво одного з найпрестижніших американських університетів – видавництво Єльского університету видало книгу, де вам присвячена ціла глава. Чи все це цікавить владних урядовців в Україні?

 

– Гадаю, що ні.

 

– Чому?

 

– Бо все це не має грошового виміру.

 

– Що ви думаєте про тутешній політикум?

 

– Від певного часу я про нього взагалі не думаю.

 

– Як ви дивитесь на цей політикум?

 

– В мікроскоп.

 

– Ви не спілкуєтеся з тутешніми політиками?

 

– Від певного часу – ні. Щоправда, один випадок був. Кілька місяців тому.

 

– Можете розповісти детальніше?

 

– Кілька місяців тому я зателефонував до високопосадової пані з Адміністрації президента – до тієї пані, що опікується гуманітарно-культурними питаннями. Розмови не вийшло.

 

– Про що ви хотіли з нею говорити?

 

– Про те, аби вона заопікувалась виданням повної перекладацької та лексикографічної спадщини українського генія – Миколи Лукаша.

– І що ця пані відповіла?

 

– Розмови не вийшло. Їй було не до того.

 

– Близько року тому президент Ющенко видав указ про заходи щодо відзначення 90-ліття від дня народження Миколи Лукаша. Ви до того причетні?

 

– Я доклав чималих зусиль, аби цей указ вийшов. Зусиль я докладав упродовж кількох років. Я бився головою об рідну помаранчеву стіну. Торік я її пробив. Іван Михайлович Дзюба також до цього долучився. На жаль, усе обмежилося урочистим ювілейним вечором в одному з київських театрів – торік, наприкінці грудня. Але ж не видано того, що є скарбом української нації – не видано повної перекладацької й лексикографічної спадщини Миколи Лукаша. Українці не мають доступу ані до його геніальних перекладів світової літератури, ані до його унікальних словників. Спочатку владі було не до того, бо була передвиборна веремія. Потім владі було не до того, бо була виборча веремія. Тепер владі не до того, бо просто не до того.

 

– Чому Микола Лукаш вас так притягає?

 

– Микола Олексійович Лукаш був геній. Таких постатей, як Микола Лукаш, я не знаю в жодній нації світу, включно з єврейською нацією. Він був геній, він був український геній. Мені пощастило: це була найближча мені людина в Україні. Микола Платонович Бажан був мій літературний батько, він мене забрав з моїх рідних Чернівців до Києва, я працював у нього в Енциклопедії, він дав мені рекомендацію до Спілки письменників. Але найближчою людиною мені все одно був Микола Лукаш. Мені пощастило з ним спілкуватися, бувати в нього вдома, і ночувати, і балакати... І посиденьки, і походеньки... Мені пощастило бачити його словники, оті словники, що досі на картках, вони досі не видані. Це щастя мого життя.

 

– Розповісте бодай коротко про Миколу Лукаша?

 

– 19 грудня 1919 року, в Кролéвці, що на Сумщині, народився український унікум, український геній. Микола Олексійович Лукáш.

 

Він знав понад двадцять мов. Лукашева українська, пам’ятаючи рідні джерела, сягає горніх, небесних висот. Обшир і глибина його Української Мови незбагненні.

 

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир європейської (і не лише європейської) культури в геніальному українському відтворенні.

 

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це весь обшир, уся симфонічність, уся божистість, уся богоданість і богообраність Української Мови.

 

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша – це й є культурний аспект української євроінтеґрації.

 

Повна перекладацька спадщина Миколи Лукаша не видана досі. Унікальні Лукашеві словники не видані досі. Це наша ганьба. Це ганьба України. Це ганьба світового українства.

 

Колись відомий російський письменник (на жаль, уже покійний) Сєрґєй Довлатов сказав: «Генії, звісно, мають сусідів. Але чи ладні ви визнати, що ваш сусіда – геній?» Чи ладні ви визнати це за життя, а не над могилою – не після його смерті, не на ювілейних урочистостях? Чи ладні ви не цькувати, не топтати генія з тією ж затятістю, з якою посмертно – в ювілейні дні – співаєте йому осанну? Чи ладні ви бодай посмертно віддавати генієві належну шану? «Вони любити вміють тільки мертвих», – це з пушкінського «Бориса Ґодунова». У нас і мертвих не завжди вміють любити.

 

1972 рік. КДБ заарештував Івана Михайловича Дзюбу. Микола Лукаш звернувся до державних органів. Він попросив випустити Дзюбу й замість Дзюби заарештувати його – Миколу Лукаша. Ясно, що цей учинок дорого обійшовся Миколі Олексійовичу. Його виключили зі Спілки письменників України. Його всіляко переслідували. Його перестали видавати. Його позбавили засобів до існування. В його однокімнатному помешканні не було меблів. Він не мав ліжка й спав на розкладачці. Він не міг користуватися своєю бібліотекою, бо не мав книжкових полиць: книги лежали стосами, горою – від підлоги до стелі – закриті дешевеньким запиналом. Так жив у Києві український геній Микола Лукаш. А письменницькі бонзи мали й великі помешкання, й розкішні дачі, й автомобілі, й закордонні подорожі. Бо були при троні. Вони завжди при троні. Вони мають усе це й нині. При новому троні.

 

Микола Лукаш був поновлений у Спілці письменників на хвилі «перебудови» – 1986 року, практично напередодні смерті. На дев’ятнадцятому році Української Незалежності заходилися відзначати 90-ліття Миколи Лукаша, так і не видавши його повної перекладацької спадщини та унікальних словників – цієї культурної й мовної скарбниці українського народу.

 

Перекладацька спадщина Миколи Лукаша свідчить: він – постать світового рівня. Перекладацька спадщина Миколи Лукаша розвінчує міф про «меншовартість» української культури, про «відсутність» у ній знакових постатей, про невідворотність «культурного посередництва» Росії.

 

У час безсоромних спекуляцій на мовному питанні, в час, коли декому кортить перетворити нашу Мову на реґіональну, в час, коли наша Мова нівечена й захаращувана, саме Лукашева спадщина покаже щонайвищі злети Українського Слова, саме Лукашева спадщина свідчитиме: Українська Мова божиста, Українська Мова богодана й богообрана.

 

– А якщо владним урядовцям і надалі буде «не до того» – що робитимете?

 

– Геть забуду про їхнє існування.

 

– А далі?

 

– Зроблю все, аби повернути Україні творчу спадщину українського генія. Звернуся до світу, зокрема – до світового українства. Відрекомендовуватися мені не треба: моє ім’я відоме.

 

 

Мойсей Фішбейн – визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського Центру Міжнародного PEN-клубу та Національної спілки письменників України. Академік Іван Дзюба назвав його Поетом з Божої ласки. Про Мойсея Фішбейна пишуть світові енциклопедії. В Україні його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня й орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

23.06.2010

Погляд

30.06.2010 | Інна Сухорукова

«Дорога в нікуди»

   

Ознака останніх місяців нашого буття, особливо буття харків’ян – це повне, зухвале нехтування усіма правами та свободами громадян.

Цього можна було очікувати, але все ж таки реальність виявилася значно гіршою за найпесимістичні очікування. Здається, Харків зайнятий знов, як у 1941 році, окупантами, для яких мешканці Харкова, громадяни України – просто є ворогами апріорі.

Гітлер теж починав із штурмових загонів, які діяли всупереч законодавству, а потім, після приходу до влади штурмовики подавляли усякий спротив  ще й за допомогою поліції.

На такі сумні думки наводить все, що відбувається у Харкові навколо парку Горького, де місцева влада без громадських слухань, проведених згідно із законом, без законним чином оприлюднених документів, і головне - всупереч бажанню більшості харків’ян, вирішила побудувати дорогу, яка з’єднує вулиці Сумську та Новгородську, перетинаючи відому на все СНД дитячу залізницю, якій нещодавно виповнилося 75 років, яка є історичним пам’ятником міста і учбовою базою для майбутніх залізничників. Проведена таким чином дорога загрожує дитячій залізниці, бо всі ми знаємо, скільки аварій трапляється на залізничних переїздах, і самому парку – справжнім легеням Нагірного району Харкова. А вирубка здорових майже столітніх дерев взагалі є злочином проти харків’ян і проти природи. Захистити парк від незаконної вирубки зібралися небайдужі громадяни Харкова – екологи, «зелені», абсолютно аполітичні люди, яким не байдуже майбутнє міста, які турбуються, чим будуть дихати наші діти.

Проти них, як проти справжніх ворогів, місцева влада  кинула «штурмові загони» - так звану муніципальну охорону – молодиків спортивного вигляду в чорному форменому одязі, серед яких були впізнані охоронці казино та нічних клубів.

Ці молодики били та відштовхували від дерев, валили на землю захисників лісу, серед яких були і молоді люди, навіть неповнолітні, і жінки різного віку. Вони виривали камери у журналістів, відштовхували їх, хапали мікрофони і кидали на відстань. А міліція спокійно спостерігала за всім цим і не втручалася. А щоб неповадно було – затримувала саме тих, кого били молодики, відправляла їх до Дзержинського райвідділу міліції, складала протоколи про затримання. Під час розгляду цих справ в суді деякі з цих протоколів були визнані такими, що складені з помилками і не можуть бути використані для розгляду справи. На жаль, більшість суддів, які розглядали ці справи теж не помітила того, що на громадян був скоєний напад невідомих «штурмовиків» у чорному, які мали бейджики «Муніціпальна охорона». Бейджики були просто надруковані на принтері, і їх міг начепити будь хто. Молодики в чорному нікому не представлялися і ніяких посвідчень у них не було. А навіть якби були?

Це не давало права правоохоронним органам міста не помічати дикунського, варварського порушення прав громадян. Про яку правову державу може йти мова, як європейські та американські політики, громадські діячі можуть співпрацювати з сучасною владою України, яка порушує і міжнародні конвенції, і права власних громадян – мешканців Харкова?

Серед суддів, які розглядали справи стосовно цих інцидентів у парку Горького, особливою жорстокістю  «відзначився» суддя Дзержинського районного суду С.Лазюк. Він визначив покарання учасникам мирних протестів в парку – Денису Чернезі та Андрію Єварницькому – 15 діб адміністративного арешту. По повній програмі призначив покарання мирним, тихим хлопцям – захисникам лісу, яким викручували руки молодики у чорному. Суддя не звернув уваги на те, що свідки-міліціянти плуталися в своїх свідченнях, тоді як  аргументи захисту були проігноровані. За словами адвоката, на відео, де показана затримка одного з активістів, видно, що нікого з так званих «свідків» на місці події не було.

Тепер імена Дениса Чернеги та Андрія Єварницького стануть для української влади знаковими. Адже Міжнародна Амністія визнала їх в’язнями сумління. Через таке рішення до України можуть бути застосовані санкції з боку ООН та Ради Європи.

18 червня апеляційний суд Харківської області, своїм рішенням скоротив відбування адміністративного арешту двом активістам «Зеленого фронту» Денисові Чернезі й Андрію Єварницькому з 15 до 9 діб адміністративного арешту.

Судді Дзержинського районного суду Слободин та Гайдук, розглядаючи ці справи про «злісну непокору владі» та адміністративні затримання, взагалі закрили справи. Розглядаючи справу ураїнської письменниці Валентини Овід, яку теж було затримано 26 травня,  суддя того ж суду Григорьєва винесла усне попередження. Інші судді Дзержинського суду обмежилися адміністративними штрафами.

І це, зважаючи на тиск, який чинився на суддів з боку міської влади, дає підстави вважати цих суддів достойними свого звання.

Але ситуація, в яку харківська міська влада за потуранням центральної влади, ставить правоохоронців і суддів, дуже нагадує 1933 рік в Німеччині.

І Європі, і Америці варто замислитися на цим. Бо потім може бути пізно…

Бюлетень "Права Людини", 2010, №17

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори