пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201019
№19
2010

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

05.07.2010 | Евгений Маслов., г. Харьков
джерело: glavnoe.ua

Охота на ведьм или политическая люстрация

   

Дожились!
Если даже представить себе, что эти бумаги делали недалекие люди, то вспоминается только одна юридическая норма: незнание закона не освобождает от ответственности за его нарушение. В данном случае прослеживается нарушение и Конституции и международных норм свободы совести. В масштабах Украины. Не верите?
Редакция «Главного» располагает копией бумаги, разосланной от имени Администрации президента Украины по всем городам и весям. Соответственно, по всей вертикали власти – от главных управлений до райгосадминистраций – с просьбой (тут сложно квалифицировать) то ли написать политический донос, то ли создать базу для люстрации. Законно ли – скажите, пожалуйста – в так называемом «социальном паспорте района», который не является ни секретом, ни чем-то из ряда вон выходящим, приводить подобную информацию? Ежегодно, надо сказать, подобные бумаги гуляли коридорами власти. В таблицы вносили названия предприятий, учебных заведений, руководителей фермерских хозяйств, школ, поликлиник и всего, что находится на территории района. Сведения о руководителях не выходили «за рамки приличия»: фамилия-имя-отчество, дата рождения, образование, количество работников… Все в рамках закона. Но в нынешнем году в таблицах для заполнения появились графы для заполнения, которые вызывают вопрос о стране, в которой мы начинаем жить! О демократии, о выборе народа.
В замечательных колоночках формы требуется написать… партийность (политическую ориентацию)! Здесь же указать – за кого обозначенный руководитель социально-экономической сферы голосовал на выборах президента в 2010 году… Стоп! Это же явное нарушение Конституции, которая предполагает тайну волеизъявления, то есть голосования. Для чего ж тогда кабинки ставят на избирательных участках? И следят с пристрастием – не нарушается ли базовое право гражданина на свободу и блюдется ли тайна отдать свой голос за того, кому гражданин доверяет свое будущее, а, следовательно, дает право распоряжаться деньгами и судьбами.
И еще в подобных сведениях, распространяемых о человеке, содержится ведь явное нарушение «Всеобщей декларации прав человека», которая принята Генеральной Ассамблеей ООН и определяет эти самые базовые права. В статье 18 Декларации указано: «Каждый человек имеет право на свободу мысли, совести и религии; это право включает свободу менять свою религию или убеждения и свободу исповедовать свою религию или убеждения как единолично, так и сообща с другими, публичным или частным порядком в учении, богослужении и выполнении религиозных и ритуальных обрядов».
Дальше возникает колоночка, в которой нужно поставить «+,0,- «, то есть охарактеризовать руководителя по такой простой и понятной шкале как «рейтинг среди населения». И, наконец, по той же формуле «плюс-нуль-минус» сообщить о «можливостi спiвпрацювати». В контексте всех остальных вопросов возникает полное ощущение возврата практики царской охранки (благонадежный - неблагонадежный), или кагэбэшной (вербовать – не вербовать). Или мы ничего не понимаем?
Как сообщила львовская газета «Высокий Замок«, председатель львовской облгосадминистрации Василий Горбаль уже потребовал от руководителей всех предприятий области сообщить о своей политической ориентации, степень влияния на электорат, и дальше по списку.
Кстати в Интернете уже появились комментарии, что такие анкеты просят заполнить и в Запорожской области. Далее везде? У нас есть копия подобного документа из нашей родной Слобожанщины. Правда, в отличие от Львовской области – нет пока осознания нарушения прав и свобод.
Авторам документа, рожденного в недрах Администрации президента, которая, кстати, при новой власти превратилась из секретариата именно в администрацию можно посоветовать внести еще несколько пунктов для полноты картины. К примеру, раз есть вопросы к политической ориентации, то надо бы выяснить и сексуальную ориентацию, так, на всякий случай, вдруг пригодится для компромата. Поинтересоваться, были в семье раскулаченные, проживавшие на оккупированных территориях. Может, кто-то выезжал за границу и там набрался вредных мыслей и зарубежных идеологий.
А дальше, на основании справочки формы «Р-54», можно потребовать, чтобы дети в другой справочке, к примеру, из вуза отреклись от неблагонадежных родителей, которые не за того голосовали на предыдущих, и еще могут, того и гляди, на местных не за того проголосовать. Тут такой простор для фантазии открывается. Доносы, филеры, сексоты, стукачи, осведомители, вербовка-перевербовка…
Все это было бы смешно, если бы не было так мерзко.
Средневековой «охоты на ведьм» с кострами, или маккартистским с запретом на профессию, конечно, не получится. Но перед местными выборами есть реальная возможность за государственную заплату получить полную картину политических и человеческих ресурсов. И не только получить – но и повлиять на расклад. Ведь руководитель может устраивать, а может и не устроить по какой-нибудь причине.
Вот возникают два аспекта. Один - нарушение прав и свобод гражданина, в данном случае руководителя. Второй – нарушение политических прав и свобод правящей партии по отношению к народу вообще.
А ведь кажется безобидная бумажица! Но на вопрос: чем вы занимались до 1917 года? – отвечать будет неохота, если вам его зададут.
Короче – формуляр администрации – требует оценки юристов и правозащитников.
А простому руководителю районного масштаба, ну прачечной, или заводика-школы-поликлиники пока совет: лишнего не болтать, а то – как бы чего не вышло. Кадры решают все, а незаменимых людей нет. Да и премьер-министр прямо-таки по-фрейдистски или по-сталински недавно пошутил, мол, жить становится лучше и веселее.

Главное™


 

Політика і права людини

06.07.2010 | Євген Захаров

Права людини в Україні в перші 100 днів нової влади (загальний огляд)

   

Після виборів нові Президент та уряд успадкували системні проблеми в цій сфері: масові та брутальні порушення права на справедливий суд, на захист від катувань та інших видів незаконного насильства, безпідставні затримання, бідність значної частини населення країни та інші. Дії органів влади протягом перших 100 днів її діяльності  свідчать не про наміри змінити ситуацію на краще, а про згортання навіть тих позитивних процесів, що були, і появу нових тенденцій щодо порушень прав людини і проявів неповаги до них.

Спостерігався різкий наступ на громадянські та політичні свободи. Порушення свободи мирних зібрань за цей період були більшими, ніж за 2007-2009 роки разом. 25 березня Кабмін звернувся з дорученням до КМДА «вжити вичерпних заходів щодо... випередження та недопущення у подальшому проведення акцій протесту біля приміщень Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України». Таке «доручення» є брутальним порушенням свободи мирних зібрань і низки статей Конституції. А міністр внутрішніх справ заявив, що для мирних зібрань треба виділити «яке-небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає». Працівники ДАЇ перешкоджали мешканцям багатьох областей доїхати до Києва на мітинг опозиції 11 травня. Автоперевізників пообіцяли залишити без ліцензії, якщо вони привезуть людей на мітинг. Жоден з національних телеканалів, окрім СТБ, про ці події не повідомляв. Взагалі сірі та прісні новинні програми ТРК розповідають більше про події за кордоном, ніж в Україні. Про згортання свободи вираження поглядів свідчать також зникнення кількох гострих ток-шоу.

Значно звужена політична свобода в цілому. Ректор Українського католицького університету о. Борис Гудзяк повідомив, що працівник СБУ намагався взяти в нього підпис під листом, не залишаючи копії, в якому ректор погодився би застерегти студентів від участі в будь-яких протестах, «несанкціонованих владою». Ректор УКУ навіть читати цей лист не став і оприлюднив цей факт. Проте достеменно відомо, що багато ректорів вишів подібний лист підписали. Наявність таких листів СБУ для ректорів вишів свідчить про бажання встановити контроль за громадським життям в цих освітніх установах.

 Різко змінилася політика пам’яті. Матеріали з історії політичних репресій прибрали з сайтів Президента та облдержадміністрацій. Викликає обурення нове нав’язування радянського бачення історії, реабілітація сталінізму і Сталіна, якому 5 травня в Запоріжжі поставили бюст. І лише 141 депутат Верховної Ради підтримали проект постанови, яка засуджує його встановлення. Заявляючи про бажання з’єднати країну Партія регіонів та її партнери по коаліції Блок Литвина та КПУ її фактично роз’єднують: ніщо інше не буде так розколювати країну, як подібні кроки.

Заклики до радикального перегляду напряму і змісту освітньої реформи, озвучені віце-прем’єром В.Семиноженком, відкриття підготовчих курсів і можливість вступних іспитів до ВНЗ на старих засадах означають фактичне скасування зовнішнього незалежного оцінювання, втрату рівного доступу до вищої освіти і повернення минулих масштабів корупції в вищих навчальних закладах.

МВС має намір домогтися введення в залізничні квитки п.і.б., ріку народження, серії та номеру наданого документу, що буде брутальним порушенням права на приватність та демонструє ставлення до усіх українців як до потенційних злочинців. Запровадження цієї системи «Розшук-Магістраль» буде означати перетворення України на поліцейську державу. Інші систематичні і масові порушення права на приватність, які збільшилися за нового кервіництва МВС, – це примусове дактилоскопування затриманих. Воно має застосовуватися щодо обвинувачених у скоєнні злочину або підданих адміністративному покаранню у вигляді позбавлення волі, але застосовується значно ширше, зокрема, щодо ромів, яких спеціально для цього затримують, а потім відпускають. Такі дії повертають старі форми дискримінації ромів, яких останніми роками МВС вже позбулася.

Почастішали повідомлення про катування та інші форми незаконного насильства, які застосовують в органах внутрішніх справ, іноді з летальним результатом. Так, тільки протягом 11-14 червня були повідомлення про чотири смертельних випадки внаслдіок дій міліції, а одна людина потрапила до реанімації.

Наказом міністра ліквідоване Управління моніторингу прав людини в діяльності органів внутрішніх справ, яке було серйозним запобіжником зловживань та порушень прав людини в МВС. Усі проекти з прав людини в МВС призупинені. Втім, тільки сліпий або заангажована людина з кривим поглядом не бачить, яку величезну роботу в міліції, спрямовану на забезпечення поваги до прав людини в діях міліції та реформування МВС, лише за два роки здійснило це Управління. Сотні громадян, які скаржилися на незаконні дії міліції, отримали допомогу від його працівників. За їхньої допомоги були викриті значні зловживання з боку міліції. Працівники Управління забезпечили системну роботу мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, підпорядкованих МВС, яка мала результатом суттєве покращення умов перебування в ІТТ.

У декількох регіонах України спостерігалося незаконне застосування сили з боку МВС, а також суцільна бездіяльність міліції, коли невідомі в цивільному застосовували насильство щодо учасників акцій протесту проти незаконних дій місцевої влади. Так було, наприклад, у Харкові, де міська влада ухвалила незаконне рішення про вирубку 503 дерев в старій частині центрального парку для прокладки автодороги (зауважимо в дужках, що вирубати вікові дерева в парку для будівництва дороги – варварство і дикунство!). Вирубка дерев не була санкціонована органами Міністерства природи, суперечила Генеральному плану Харкова,  графічна частина якого незаконно закрита з 2008 р. грифом «ДСК», громадські слухання, передбачені законом, проведені не були. Проте вирубали значно більше дерев завдяки застосування сили до їхніх захисників.

Верховна Рада розглядає низку законопроектів, які серйозно порушують права людини, і відкидає законопроекти, спрямовані на їхній захист, зокрема, прогресивний проект Кримінально-процесуального кодексу. Запропонована Президентом судова реформа порушує стандарти права на справедливий суд. Запобіжник у вигляді узгодження законопроектів з Міністерством юстиції на предмет відповідності рішенням Європейського суду з прав людини фактично не діє.

Спостерігалися репресії та насильство проти профспілкових активістів та правозахисників. Адміністрація ВАТ «Краснодонвугілля» нищила Незалежну профспілку гірників за те, що вона не надала згоди на погіршення умов оплати праці шахтарів всупереч чинному законодавству. В Донецьку побили голову обласної громадської організації «Правовий захист» Вадима Черкасса.

Посилився адміністративний тиск органів влади на громадян, про це свідчить, зокрема,  значне збільшення скарг на сваволю податкових та інших перевіряючих органів.

Зауважимо, що Президент В. Янукович неодноразово реагував в своїх виступах на факти порушення прав людини, стверджуючи, що «критика з боку опонентів є невід’ємною складовою демократичного суспільства», що «не можна економити на правах людини» і так далі. Але складається враження, що його заяви носять ритуальний характер, а слідувати цим рекомендаціям ніхто не збирається. Стаття 3 Конституції, яка проголошує, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», виглядає сьогодні звичайним лицемірством, її не збираються виконувати.

Для реалізації системних змін на краще в царині прав людини влада мусить поставити їх в центр державної політики. Необхідно в першу чергу посилити конституційні гарантії прав людини і основоположних свобод, ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс, провести реформування судової системи і кримінальної юстиції відповідно до ухвалених раніше концепцій, змінити пріоритети інформаційної політики, ухваливши законопроекти про доступ до публічної інформації, про інформацію, про суспільне радіомовлення, про громадські організації і переглянувши законодавство та практику щодо захисту суспільної моралі. Необхідно також переробити законопроекти про безоплатну правову допомогу, про мирні зібрання, про захист персональних даних, проект Кодексу про працю, які суттєво порушують права людини. Невідкладною є також необхідність введення посад спеціалізованих омбудсманів з протидії катуванням та поганому поводженню, з протидії дискримінації, з питань свободи інформації та захисту персональних даних та із захисту прав дітей, а також створення регіональних представництв Уповноваженого ВРУ з прав людини.

Свобода вираження поглядів

05.07.2010 | Іван Фаріон
джерело: www.wz.lviv.ua

«Політична орієнтація керівника» та «Ступінь впивовості на електорат»

   

Як стало відомо кореспонденту газети Високий Замок з достовірних джерел, до 2 липня усі райдержадміністрації Львівської області мали зібрати з підприємств і установ факсограми з відомостями, які б дозволили скласти звіт про соціально-економічне і політичне життя району.

І, можливо, нічого дивного у цьому не було б, якби серед питань не з’явилися такі, які виходять за рамки елементарної службової етики.

Напередодні у всі райцентри області з офісу львівського губернатора електронною поштою надіслали депешу. У відомстві Василя Горбаля просили «низи» підготувати так званий соціальний паспорт територій за 63-ма формами. Часу дали обмаль. Тож місцеві чиновники факсом розіслали укорочені анкети в установи, у банки, на підприємства і наказали до 12-ї години минулої п’ятниці відрапортувати в організаційний і промисловий відділи РДА. Крім традиційних запитань про обсяги виробництва, кількість працівників, заборгованість із зарплати тощо, треба було заповнити графи, зміст яких до господарки жодного стосунку не має.

– Я був шокований кінцевими пунктами цього опитування, – розповідає кореспонденту «Високого Замку» заступник директора однієї з фірм у Миколаївському районі. – Від нас вимагали повідомити партійність керівника, його політичну орієнтацію, «ступінь впливовості на електорат». А ще – вказати, за кого наш шеф голосував на президентських виборах 2010 року. А загадковий пункт про «можливість співпраці», де треба було проставити знаки «+», «-», нагадало кадебістську практику вербування агентів. Цікаво було б знати: якщо ми голосували «не за того» кандидата, то що за це нам тепер буде? Нагрянуть податкова, КРУ, СБУ? Нам влаштують «виховну годину», пустять за вітром наш бізнес? Чого чекати від цієї влади?!!

Схожа «паспортизація» пройшла і в органах місцевого самоврядування. Районне начальство цікавилося, який авторитет у населення має той чи інший депутат, до якої політичної сили належить мер чи війт, який відсоток голосів він набрав на минулих виборах. Збір інформації районні клерки туманно пояснювали тим, що такі дані, мовляв, потрібні чи то для Державного реєстру виборців, чи то для Комітету виборців… Але ні в кого не виникло жодного сумніву, для кого (і для чого) збирають цю інформацію.

У деяких сільрадах у відповідь на такі вимоги посилали під три чорти. Відповіді на надіслані анкети прислала тільки половина респондентів. У тому місці, де влада цікавилася політичним вибором, вони, зберігаючи гідність, робили прочерки або писали: «не відомо». Чиновники тепер переживають, що через «неповноцінні» анкети від вищого начальства їм дістанеться…

– А ми цих таблиць не розсилали нікому, самі заповнювали, – зізналася автору цих рядків відповідальна працівниця іншої райдержадміністрації. – Приблизно знаємо, у кого які політичні погляди, хто за кого міг голосувати, – з розповідей, здогадок. У попередні роки політичних питань у подібних анкетах не було. Особливо мене вразило запитання про священиків. Хотіли знати їхню освіту, номери домашніх і мобільних телефонів.

- Навіщо?

- Думаю, все це пов’язано з підготовкою до місцевих виборів, з вивченням можливостей впливу на громади.

На запитання про політичний зміст «паспортизації» голова Львівської облдержадміністрації Василь Горбаль запевнив кореспондента «ВЗ»:

- Ніхто нікому ніяких таких доручень не давав. Не думаю, що щось надзвичайне збирається. Ми розберемося…

У ході нашої розмови Василь Михайлович паралельно з кимось консультувався з цієї теми, і через телефон було чути, як після його запитань співбесідниця перейшла на режим «пошепки»…

Тенденції у політичному житті Львівщині спонукають до роздумів. За інформацією, яку «Високий Замок» отримав зі своїх джерел, останнім часом працівники державних адміністрацій відразу записуються в одну з впливових партій. Їм натякають, що під час майбутнього голосування завдяки своїй сім’ї, друзям, знайомим повинні забезпечити відповідний показник підтримки цієї партії.

Відомо також, що шанованим на Галичині керівникам підприємств, установ, організацій, ректорам вищих навчальних закладів був надісланий заманливий лист-пропозиція балотуватися на майбутніх виборах до місцевих органів влади від Партії регіонів. Пропозиція вельми лукава і ставить керівника перед непростим вибором. З одного боку, той, хто проігнорує це запрошення, вважай, записався у неблагонадійні. Відтак, наражається на небезпеку: влада має чимало засобів і адмінресурсів, аби зіпсувати життя такому керівникові. Зрештою, якщо це керівник державного підприємства, то не проблема його звільнити і поставити більш лояльного. А з іншого боку, якщо перша особа погоджується балотуватися, то, зрозуміло, вона робитиме усе можливе, аби колектив, що стоїть за її спиною, голосував за ту політичну силу, у списку якого йде керівник… І може наразитися на осуд свого колективу.

 

Коментарі для «ВЗ»

Ігор КІЦАК, голова Миколаївської районної держадміністрації

- Я не володію інформацією про те, що у нас цікавилися керівниками підприємств, якої вони політичної орієнтації.

- Але ж не могли в адміністрації надсилати такого серйозного листа без відома першого керівника?

- Я цього листа не бачив, тому нічого конкретно не можу сказати.

- А загалом, як вважаєте: це коректно і демократично для влади запитувати, хто якого кандидата у президенти підтримував?

- Нічого не можу говорити, бо не бачив конкретних даних. Якщо йдеться про соціальне опитування, то це одне, а якщо… Перевірю цю інформацію у понеділок-вівторок, тоді й зможемо щось конкретне говорити.

Василь СОЗОНИК, голова Миколаївської райради

- Люди обурені. Цими анкетами порушено їхні конституційні права. Ніхто не повинен знати, які в мене чи в когось переконання, за кого я чи хтось інший голосував на виборах. Це особиста справа кожного. Є таємниця волевиявлення, і збирати таку інформацію - протизаконно. Складається враження, що повертаємося до авторитарної держави…

Доступ до інформації

07.07.2010 | Дмитро Чоповський
джерело: www.telekritika.ua

Переможна хода приватності

   

Від дня набуття чинності Законом «Про захист персональних даних» в ЗМІ буде заборонено поширювати персональні дані особи без її згоди. Якщо тільки ця особа не є держслужбовцем 1-ї категорії

На протязі кількох десятків останніх років приватне життя більшості українців обмежувалось лише простирадлами, які ділили кімнату однієї комунальної квартири на частини. Не встигла ідея приватності закріпитися у нашій свідомості, як Верховна Рада вирішила закріпити «приватність» законодавчо. Проте, як у нас водиться, будь-яка гарна ініціатива псується бюрократичними процедурами та політичними розрахунками. І в результаті перетворюється на загрозу. В даному випадку на загрозу свободі слова та невідповідності демократичним європейським стандартам.

Приватність і персональні дані до останнього часу залишалася без належного законодавчого регулювання. У рамках реформування інформаційного законодавства і виконання вимог Ради Європи, лише в березні 2006 року Верховна Рада прийняла закон «Про захист персональних даних». У квітні того ж року Президент Віктор Ющенко ветував цей закон, зокрема, на підставі того, що він не узгоджувався з Конвенцією Ради Європи.

Цього разу, Верховна Рада України зробила чергову спробу і таки прийняла Закон України «Про захист персональних даних», за який проголосували 355 депутатів. А 24 червня 2010 року, його підписав Президент України, незважаючи на активні протести громадськості та представників українського бізнесу.

Таким чином, парламент встановив, що персональні дані є інформацією з обмеженим доступом. Персональними даними, відповідно до закону, є будь-які дані про особу, що дозволяють її ідентифікувати. Тобто, це навіть прізвище, ім’я, по батькові з номером мобільного телефону.

Відповідно, збір, обробка чи поширення цих даних можливе лише зі згоди особи або у випадках, встановлених законом. Виняток з цього правила становлять лише особи, що прирівнюються до державних службовців першої категорії: народні депутати, посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади, та інших, саме високопосадовців.

Кілька років представники громадськості наполягали на необхідності прийняття закону, який би захищав персональні данні. Проект зазначеного закону з 1997 року обговорювався за участю представників міністерств, відомств, організацій, науковців, громадськості та засобів масової інформації. І коли нарешті такий закон прийнято - маємо хвилю критики.

Загалом закон «Про захист персональних даних» орієнтований на норми європейського права. Звісно, знайти недоліки можна у будь-якому нормативному акті. І зазначений закон не виняток. З одного боку, він покликаний захистити право на приватність. А з іншого - може ускладнити життя кожному з нас, погіршити умови українському бізнесу і значно обмежити свободу слова.

Переможна хода приватності

Перед законодавцями стояло завдання: Україна ратифікувала конвенцію Ради Європи «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних та про вільне переміщення таких даних», і необхідно було прийняти внутрішній закон, який би пристосував цю конвенцію до наших національних умов. Проте слід зазначити, що від України вимагається прийняти не просто будь-який закон у сфері захисту персональних даних. Такий закон має відповідати критерію якості, тобто узгоджуватися із встановленими європейськими стандартами. Для виконання вимог Ради Європи цілком достатньо було б, зберігши дух і логіку Конвенції, видати компактний закон загального характеру. Проте, народні обранці взялися за роботу з завзяттям і породили справжній шедевр. Законодавець надав закону неймовірну загальність, і тепер його можна докласти абсолютно до всього.

Проект закону встановлює механізми захисту від збирання, обробки та використання персональних даних про особу без її згоди. Проте відсутній будь-який зв’язок із захистом права на повагу до приватного життя, складовою якого є захист персональних даних. За таких обставин, положення закону можуть застосовуватися з іншою метою, ніж захист прав людини. З’являється новий контролюючий орган, що має право надавати обов’язкові до виконання вказівки усіма суб’єктами, а з іншої сторони - правоохоронні органи отримують чергову підставу для перевірки та порушення кримінальних справ. 

Більше того, за такі дії вже встановлено кримінальну відповідальність за втручання у приватне життя особи (стаття 182 Кримінального кодексу), оскільки поширення такої інформації вже можна трактувати, як незаконне.

Крім того ціла низка норм просто дивує своєю «інноваційністю». Доводилось зустрічатись з думкою про те, що з набранням чинності законом доведеться реєструвати як базу даних власну візитівницю. Дійсно, наведене в законі визначення терміну «база персональних даних», виходячи з якого вона може існувати, в тому числі, і у формі картотеки. Тобто візитівниця, що містить візитки з даними осіб, формально є базою персональних даних у формі картотеки, і, отже, вимагає державної реєстрації. Відповідно до ст. 1 дія закону не поширюється, зокрема, на «діяльність зі створення баз персональних даних та обробки персональних даних у цих базах фізичною особою - виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб». Тобто візитівницю з даними своїх улюблених перукарів, сантехників та ветеринарів улюблених котів реєструвати не доведеться, як таку, що використовується для особистих та побутових потреб. Проте, якщо до візитівниці зібрано візитки ділових партнерів, то вона використовується вже для професійних потреб.

Також, згідно з цим нормативним актом матеріали в підручниках історії повинні виглядати приблизно так: «Особа А. провела перемовини з особою Б.», «Прапор над рейхстагом підняли особи І, ІІ та ІІІ». Так як «використання персональних даних в історичних, статистичних та наукових цілях може використовуватися лише в знеособленому вигляді», і в буквальному розумінні норм законопроекту, в наукових роботах не можна робити жодного посилання на інших колег не має можливості, навіть при наявності їх письмової згоди.

Ще один приклад. Шкільні журнали в яких ведеться облік відвідування та успішності учнів тепер також є також базою даних. Тому згідно з законом батьки не можуть ознайомитись з оцінками улюбленого чада без його письмової згоди. Крім того, згідно з законом, за це потрібно брати плату. Журнали потрібно переробити таким чином, щоб унеможливити доступ до даних всіх учнів, тобто повинно бути один учень - одна картка. Адміністрація шкіл повинна реєструвати всі журнали, внесення змін до них (чи то кожну оцінку, чи то кожного разу коли прибувають та вибувають учні).

Це далеко не вичерпний перелік не доопрацювань, які зустрічаються в нормативному акті.

Свобода слова

Свобода слова - природне право будь-якої людини вільно висловлювати свої думки іншим людям, в тому числі, за допомогою засобів масової інформації - в газетах, журналах, книгах, в кіно, по радіо, телебаченню, в інтернеті.

Вимога перетворити приватність в публічність, за певних умов, є однією з гарантій права на свободу слова. Протиріччя між правом кожної людини залишатися час від часу наодинці з самим собою та  своїми близькими і правом суспільства знати все про публічну людину вже закріпилося в свідомості і законодавстві країн Європи. Більше того, вимога перетворити приватне на публічне у випадках публічності особи, або суспільної значимості інформації, вважається одним із професійних вимог журналістської професії.

Закон визначає, що він не поширюється на діяльність журналіста щодо створення та обробки баз персональних даних. Проте він повністю поширюється щодо правил поширення персональних даних про особу, котрі не знаходяться в жодних базах даних або знаходяться в базах даних, наприклад, державних.

На практиці це означає, що від дня набуття чинності цим законом в ЗМІ буде заборонено поширювати персональні данні особи без її згоди, якщо вона не займає виборну посаду або посаду державного службовця першої категорії.

Законопроект не містить поняття «публічної особи» (а це одна з, так званих, «аксіом» європейських демократичних стандартів). А як відомо із практики Європейського суду з прав людини, про таких людей без їхньої згоди можна збирати та поширювати дані персонального характеру, якщо вони є важливими для суспільства. Натомість, як вже згадувалось, із загальної заборони щодо поширення персональних даних, в законопроекті існує виняток лише щодо осіб, котрі претендують чи займають виборні посади або посади державного службовця першої категорії.

Тобто, поширення персональних даних журналістом у багатьох випадках може вважатися порушенням цього закону і, як наслідок, тягнути цивільну та кримінальну відповідальність. Крім того, свобода суспільної дискусії повинна надавати право висловлювати й поширювати свою думку через ЗМІ не лише журналістам, а й іншим громадянам, що наразі формально стає проблемою. Наприклад, відповідно до цього закону без письмової згоди особи забороняється навіть згадування усіх посадовців органів місцевого самоврядування, багатьох посадовців органів державної влади, політиків, кіноакторів, письменників, співаків та інших публічний людей. Такі вимоги є явно не пропорційним обмеженням свободи слова, зашкодять розвитку видавничого, рекламного бізнесу, унеможливлять роботу поштових служб тощо.

А як «у людей»?

Сьогодні в Європі приватність, поряд із свободою слова та іншими правами, є однією із основних цінностей, з якою живе кожен європеєць. Ще в 1995 році для гармонізації законодавства Євросоюзу Європейська комісія прийняла Директиву «Про захист даних», яка в даний час має силу закону. Країни Євросоюзу повинні були привести своє законодавство у відповідність з директивою, щоб дозволити транскордонну передачу даних.

На сьогоднішній день основними європейськими документами в галузі захисту персональних даних є Конвенція Ради Європи «Про захист особи у зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних» та Директива Європарламенту «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних та про вільне переміщення таких даних», яка є обов’язковою для всіх країн-членів ЄС та яка є предметом для наслідування в галузі законодавства, в тому числі й Україною.

Однією з перших в Європі у 1998 році був прийнятий закон «Про персональні дані» в Швеції. Відповідно до нього, обмеження на використання персональних даних не поширювалися на журналістів і пресу, літературні та артистичні твори. Також дозволялося використання персональних даних за згодою особи. В зв’язку із жорсткими вимогами закону, у 1999 році офіційним доповіддю Єврокомісії було визнано, що закон неможливо повністю виконувати, і в 2000 році парламент змінив закон таким чином, що його положення стали ліберальнішими і «незначні» порушення закону не переслідувалися. Також була дозволена транскордонна передача персональних даних (інформація, розміщена в інтернеті, доступна з різних країн, тому вважається транскордонної передачею).

Багато в чому аналогічна ситуація склалася в інших країнах-членах Євросоюзу. Оскільки визначення персональних даних, як правило, максимально широкі, то відповідне законодавство на практиці громадянами не виконується через зайву обтяжливість. А відповідні органи державної влади, як правило не вживають ніяких дій, окрім як у виняткових випадках. У той же час, за наявності заяви потерпілого, порушник закону може бути засуджений до штрафу і навіть до тюремного ув’язнення.

Важливим залишається питання виникнення колізій між вимогою приватності та інтересами ЗМІ. Тут слід відзначити, що кожна з цих цінностей глибоко вкорінена в традиціях європейського суспільства. З одного боку, у всіх необхідних випадках особи повинні вдаватися до засобів, що дозволяють уникнути опублікування інформації приватного характеру. З іншого боку, інтереси збереження приватності необхідно щоразу зіставляти з зацікавленістю публіки отримувати інформацію про те, що відбувається, а преси - поширювати таку інформацію. І в багатьох випадках право поширювати і отримувати інформацію має пріоритет.

Оскільки свобода преси є надто особливо важливою при демократичному способі правління, то в європейських країнах вона має значні можливості поширення такої інформації. Насамперед це стосується суспільно-важливої інформації та інформації про публічних осіб. Ці тези вже неодноразово були підтверджені рішеннями Європейського суду з прав людини, які, до речі, є також джерелом права в Україні.

Крім того, відповідно до європейських стандартів, персональні дані поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання тощо) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я - історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо). Нинішніми європейськими законами, як правило, забороняється збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта даних саме вразливих персональних даних, а не взагалі усіх персональних даних, як це зроблено у прийнятому законі N 2297-VI.

Кажуть, час лікує...

Перелік недоліків українського закону можна було би наводити дуже довго. Законопроект створює проблем набагато більше, ніж вирішує. У багатьох положеннях, закон порушує вимоги Конвенції Ради Європи № 108 «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних» та низки Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи, стандарти Європейського Союзу, зокрема, Директиву ЄС від 24 жовтня 1995 року № 95/46/ЄС.

Складається таке враження, що закон розроблено в максимально жорсткій редакції з розрахунком, що в процесі правозастосування зайву жорсткість можна буде поступово прибрати, а закон доопрацювати. При цьому, напевне, законодавець виходить з відомої фрази про пом’якшення жорсткості необов’язковістю виконання.

Можна із впевненістю сказати, що закон «Про захист персональних даних» не відповідає європейським стандартам та може мати негативні наслідки для свободі слова в Україні, а, отже, не може вважатися виконанням Україною своїх міжнародних зобов’язань.

Дивує також позиція влади, яка вже вкотре демонструє свою ізольованість від спілкування з суспільством, громадськими організаціями та представниками під час прийняття рішень, повністю ігноруючи їхню позицію.

Вартою уваги обставиною є і те, що Закон набуває чинності з 1 січня наступного року. Тобто, всім надано лише півроку на приведення своєї діяльності у відповідність з вимогами Закону . З огляду на його зміст, є всі підстави вважати, що протягом такого короткого терміну це технічно неможливо. Між іншим, у Російській Федерації, де ситуація з персональними даними була наближена до вітчизняної, термін набуття аналогічним законом чинності був близько чотирьох з половиною років: аналогічний Закон РФ прийнятий 27.07.2006 року, а набуває чинності в повному обсязі 1 січня 2011 року.

Залишається сподіватися лише на те, що набрання чинності законом буде відстрочено, а відповідні його положення все-таки буде узгоджено з європейськими нормами.

Дмитро Чоповський, Інститут масової інформації

Екологічні права

10.07.2010 | Євген Захаров
джерело: www.dt.ua

Нагородження винних і покарання безвинних?

   

Причиною протистояння стала незаконна вирубка вікових дерев у центральному парку імені Горького. Дерева посадили 117 років тому гімназисти, студенти та їхні викладачі. Біля кожного дерева довго зберігалася табличка з іменем того, хто його посадив. Ця частина парку вціліла навіть під час окупації Харкова в 1941—1943 рр., коли дерева рубали на дрова.

Мета вирубування — прокласти через парк чотирисмугову автодорогу, з’єднавши вул. Сумську та вул. Новгородську. При цьому дорога перерізає улюблене місце дозвілля маленьких харків’ян — Дитячу залізницю, єдину в Україні, яка після реалізації цього проекту не зможе функціонувати.

Рішення про виділення земельної ділянки (9,9218 га) «для будівництва автодороги, готельного комплексу та апартаментів» було ухвалене Харківською міською радою ще 27 лютого 2008 року. Тоді зелені насадження вдалося врятувати. І от 19 травня цього року, проігнорувавши думку громадськості, Харківський міськвиконком ухвалив рішення «Про видалення зелених насаджень на ділянці будівництва автодороги від вул. Сумської до вул. Новгородської (в районі вул. Білої Акації) в м. Харкові», в якому йдеться про вирубку 503 дерев. 20 травня дерева почали рубати. Виявилося, що з усього пакета документів, необхідних для рубки дерев, «лісоруби» мають тільки це рішення. Місце вирубки не було ідентифіковане, техніка безпеки ігнорувалася. За перший день вирубали більш як 100 дерев. Активісти екологічної організації «Печенеги» викликали міліцію, яка припинила вирубку до з’ясування, чи є на те необхідні дозволи. «Печенеги» розпочали акцію протесту, влаштувавши в парку цілодобове наметове містечко, куди сходилися захисники дерев. Це були студенти, викладачі вишів, учителі шкіл, учні, пенсіонери, службовці, які поєднували працю із чергуванням у «Міському форті», — так протестувальники назвали свій табір. Загалом у парку побувало кілька тисяч харків’ян, але в кожний момент їх було від кількох десятків до кількох сотень. Протистояння тривало з 20 травня по 2 червня.

Вже о 4-й ранку 21 травня міліція, застосовуючи силу, іноді надмірну, намагалася розігнати захисників дерев, аби не заважали вирубці. Проте протестувальники не підкорилися. Вони перешкоджали вирубці дерев, затуляючи їх своїми тілами, кидалися під техніку. Альпіністи видерлися мало не на верхівки рослин, аби дерева не можна було зрубати.

Захисники дерев припинили всі спроби політизувати акцію, видаляючи представників різних політичних сил з їхньою символікою. Усі мали тільки зелені стрічки і єдиний прапор — Національний прапор України. У «Форті» було кілька депутатів міської та обласної рад з різних фракцій, але всі вони виступали як приватні особи. Вигадки в.о. мера Г.Кернеса і губернатора М.Добкіна, що акція протесту проплачена керівником обласного БЮТу колишнім губернатором А.Аваковим, не відповідають дійсності. В парку були люди різних політичних поглядів, багато з яких у 2006 р. голосували за Партію регіонів і під час президентських виборів — за Віктора Януковича.

Намагання харків’ян захистити дерева наразилися на відверте насильство з боку «лісорубів» та невідомої «муніципальної охорони» — чоловіків спортивного вигляду та міцної статури. Ніяких посвідчень ці люди не мали, а в декому з них упізнали працівників охоронної фірми, яка належить в.о. мера Г.Кернесу. При цьому працівники органів внутрішніх справ не втручалися, явно виконуючи незаконний наказ, і спокійно спостерігали за побиттям протестувальників. Кілька людей потрапили до лікарні з переламами ребер, струсом мозку тощо.

Знищення зелених насаджень було незаконним. Харківська міська влада проігнорувала вимоги Закону «Про планування і забудову територій», в якому ретельно виписано процедуру погодження з місцевою громадою проектів забудов шляхом проведення громадських слухань (статті 30.2—30.7). Як виявилося згодом, не було отримано і необхідних дозволів Мінприроди та інших організацій.

На Генеральному плані розвитку Харкова, станом на початок 2008 року, цієї дороги не було. Планувалася інша дорога, яка не зачіпала старої частини парку і Дитячої залізниці. Але потім на графічну частину Генплану міськвиконком незаконно поставив гриф «Для службового користування», що взагалі унеможливлює будь-які громадські обговорення питання забудови території міста та вирубки зелених насаджень.

Протягом 20—27 травня було знищено більш як 500 дерев і позначено для вирубки ще близько 200 дерев. 28 травня зранку, приблизно о 6-й годині, «муніципальні охоронці», одягнені в чорне, напали на табір «Зеленого форту» і силоміць відтягли захисників дерев, аби ті не заважали руху техніки. Дев’ятьох захисників, яких не вдалося відтіснити, затримала міліція. Першого червня під ранок, о 4-й годині, було вчинено новий напад на табір. Заступник начальника Дзержинського райвідділу МВС наказав міліціонерам стати ланцюгом між нападниками і захисниками дерев, щоб не допустити бійки. За це він отримав дисциплінарне покарання і «неповну службову відповідність», хоча діяв цілком законно і відповідно до ситуації. Другого червня люди в чорному, вже без бейджів, напали на табір за повної бездіяльності міліції. При цьому міліція затримала чотирьох захисників дерев. «Лісоруби» ж з увімкненими безнзопилами наступаючи на людей, спиляли дерево так, що воно впало на альпініста, який сидів на дереві поруч. Той дивом залишився живий, устигнувши сховатися за стовбур.

«Лісоруби» спиляли решту дерев, і протестувальники прибрали свій табір — усе намічене для вирубки було знищено. Прибравши сміття, люди пішою ходою рушили по вул. Сумській до будинку обласної ради та облдержадміністрації. Там депутат облради Арсен Аваков намагався провести з ними зустріч як із виборцями. Проте йому цього не дозволили. А міліція затримала ще двох захисників дерев «за проведення несанкціонованого мітингу».

Щодо всіх затриманих 28 травня та 2 червня склали протоколи про адмінпорушення за 185-ю статтею КУпАП — злісна непокора працівникам міліції, — хоча жоден із затриманих їй не опирався. Двоє затриманих 28 травня — Денис Чернега та Андрій Єварницький — отримали 15 діб адмінарешту, ще один — три доби, чотирьох звільнили від адмінвідповідальності, на інших наклали штрафи від 140 до 300 грн. «Міжнародна Амністія» визнала Чернегу і Єварницького в’язнями сумління на дев’ятий день відбування покарання. Того самого дня їх було звільнено за рішенням апеляційного суду.

Захисники дерев, об’єднавшись у громадську організацію «Зелений фронт», протягом усього червня проводили протестні акції проти незаконних дій місцевої влади.

19 червня було проведено громадські слухання стосовно долі зелених насаджень у Харкові. Місцева влада сфальсифікувала рішення цього заходу. Біля входу до Київського райвиконкому, де проходили слухання, зібралося кілька тисяч бажаючих узяти в них участь, але до зали вони потрапити не змогли. Реєстрація учасників відбувалася в одному місці (зареєстровано 2341 особу), а значна кількість їх отримала мандат на участь у зовсім іншому місці. Цих людей можна було дуже легко вирізнити — вони не мали програми слухань, більшість узагалі не знали їхньої теми. Це були здебільшого працівники шкіл, дитячих садків, лікарень, які під загрозою звільнення мусили прийти і проголосувати за «правильне» рішення. Як зазначив прес-секретар ЕО «Печенеги» Олег Перегон, «голоси тих, хто голосував проти вирубки лісу, взагалі не враховувалися. Ніхто не лічив голосів як слід. Із приблизно 300 осіб у залі 20 голосували за збереження зелених насаджень, проте їх полічили як один голос».

Соціологічні дослідження, проведені шляхом телефонного опитування, показали, що 70% харків’ян — проти будівництва дороги, яка має проходити через парк, 15% — за, і 15% — байдуже.

Тим часом незаконна вирубка дерев у парку триває. При цьому знайшли останки похованих під час Другої світової війни німецьких солдатів. Але ні це, ні рішення профільного парламентського комітету про заборону вирубок не зупиняє харківську міську владу. Будівельні роботи не припиняються, захисників дерев, які намагаються протистояти цьому, затримує міліція і передає протоколи про адміністративні правопорушення до суду. А 23 червня на сесії міськради ухвалено рішення про вирубку 32 гектарів лісу в 32-му кварталі лісопаркової зони поблизу П’ятихаток, великого району міста, побудованого після Другої світової війни.

Загалом можна констатувати, що в Харкові з’явилася велика протестна неполітична група, яка рішуче вимагає відставки в.о. мера Г.Кернеса і виступає проти незаконних рішень місцевої влади. Але ці протести та рекомендації центральної влади поки що ігноруються. Повторюється ситуація 2009 року, коли вісім центральних органів влади рекомендували тодішньому меру Харкова М.Добкіну не ліквідовувати міський протитуберкульозний стаціонар на 645 ліжок, але він проігнорував ці рекомендації, і стаціонар було знищено. Тепер можна очікувати спалаху епідемії туберкульозу якраз під час проведення Євро-2012.

На цьому тлі рішення про нагородження Харкова комітетом довкілля, сільського господарства та місцевих і регіональних справ Парламентської Асамблеї Ради Європи призом Європи виглядає просто знущанням над жителями міста. Приз — у присутності спікера українського парламенту Володимира Литвина — має вручити в День міста 23 серпня голова ПАРЄ Мевлют Чавушоглу. Дивно, що комітет ПАРЄ навіть не поцікавився ставленням громадськості Харкова до міської влади.

«Дзеркало тижня»

10-07-2010

Правоохоронні органи

14.07.2010

Відкритий лист Міністру внутрішніх справ України Могильову А.В.

   

9 липня 2010 року під час телевізійного шоу «Велика політика», відповідаючи на питання щодо скорочення управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС України, Ви надали відповідь, що «там половина людей – это были призванные знакомые, я не буду говорить, там кумовья, братья, сватья и так далее».

Ми, члени комісії з відбору кандидатів на заміщення посад помічників міністра – працівників управління з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС (2008) заявляємо, що така оцінка кадрового складу Управління не тільки не відповідає дійсності, але й порочить нашу честь та гідність.

Добір помічників міністра з прав людини у 2008 році вперше проведено відкрито, про що було зроблено офіційне оголошення на сайті МВС України. В роботі комісії по відбору кандидатів на заміщення посад помічників міністра з прав людини взяли участь представники недержавних організацій, які найкраще обізнані із станом справ по захисту прав людини. Кандидати на посаду надавали свої мотиваційні листи, а також проходили співбесіду. Такі принципи повністю відповідають європейській практиці і саме від неї встигло відмовитися новітнє керівництво МВС України.

Розповсюдження Вами неправдивих відомостей про кадровий склад Управління та помічників міністра з прав людини продовжує кампанію нового керівництва МВС України по руйнуванню системи моніторингу за діяльністю органів внутрішніх справ України, яка будувалась на співпраці з правозахисними організаціями, кампанію по компрометації нас та колишніх працівників Управління, які були, до речі, звільнені із грубим порушенням норм трудового законодавства, що також підриває статус МВС як правоохоронного відомства.

Ваш вислів є обманом як громадян, суспільства, так і керівництва держави. Нагадаємо, що ще в березні 2010 року Президент вказав Вам на недоцільність економії на правах людини та скорочення УМДПЛ. Втім управління було ліквідовано, так само як і мобільні групи моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС та громадські ради, до складу яких входили представники правозахисних організацій.

Здійснений колишніми помічниками міністра з прав людини в діяльності органів внутрішніх справ моніторинг «100 днів нового керівництва МВС України» показав, що ситуація із дотриманням прав людини в МВС погіршується, і що заяви керівництва про продовження співпраці із правозахисниками та здійснення реальних кроків щодо дотримання прав людини в міліції не відповідають дійсності.

Ми вимагаємо спростувати надану Вами недостовірну інформацію під час передачі щодо кадрового складу помічників міністра з прав людини та публічно вибачитися перед нами.

 

Члени комісії з відбору кандидатів на заміщення посад помічників Міністра – працівників управління з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС (2008):

 

Катерина Левченко,

 

народний депутат України 5 скликання, Радник Міністра внутрішніх справ з прав людини та гендерних питань (2004-2006), заступник керівника Апарату Міністра-Радник Міністра (2008-2010), президент Міжнародного центру «Ла Страда-Україна», заступник голови комісії, член Громадської Ради із забезпечення прав людини при МВС України    

 

Євген Захаров,

 

співголова Харківської правозахисної групи, співголова Громадської ради з питань забезпечення прав людини при МВС, член правління міжнародного товариства «Меморіал», Співголова Громадської Ради із забезпечення прав людини при МВС України

 

Роман Романов,

 

Директор програми «Верховенство права» Міжнародного Фонду «Відродження»

 

Володимир Чемерис,

 

народний депутат 2 скликання,член правління ГО Інститут «Республіка», член Громадської Ради із забезпечення прав людини при МВС України

 

12 липня 2010 року

 

Погляд

13.07.2010 | Євген Захаров
джерело: glavnoe.ua

Дорога на кістках

   

У Харкові триває протистояння між міською владою, яка має намір будь-що побудувати автодорогу, що переріже міський парк імені Горького, і захисниками дерев, які протестують проти незаконної вирубки. В останні два тижні в цьому протистоянні виник ще один сюжет.

Відомо, що в парку знаходилося велике кладовище солдатів Вермахту, які загинули під час боїв за Харків у липні-серпні 1943 року (дивіться, наприклад, замітки свідка поховань).

У 1994–1995 роках була проведена ексгумація і перепоховання значної кількості останків загиблих, але не всіх. І ось тепер будівельники почали знаходити фрагменти скелетів на місці будівництва дороги.

Захисники дерев за перші два дні знахідок нарахували більше 50 фрагментів і наполягли на тому, щоб їх передали на експертизу.

Між Україною та Німеччиною діє міждержавна угода про догляд за місцями поховань. У цій ситуації було необхідно зупинити будівництво, провести ексгумацію та перепоховання останків.

Однак будівельники розповіли, що у них є усний наказ не звертати уваги на знайдені останки, а просто їх закопувати. Це підтвердив в інтерв’ю журналістці Ользі Калениченко бригадир будівельників Максим Дудоров. За його словами, «вирубали близько тисячі дерев, а не 503 як вказано в документах», але це законно.

«У забудовників дороги план виконання робіт до 23 серпня за всяку ціну. Нам потрібно її добудувати в будь-якому випадку, і ми її добудуємо, незважаючи на цих зелених, які заважають це робити – кидаються під пилку, під екскаватори, а мені треба будувати в будь-якому випадку – наказ»,– розповідає Дудоров.

Так само, за словами бригадира, ніхто з «лісорубів» не звертає увагу на кістки, які там знайшли при знятті ґрунту. Каже, що там повно кісток – їх просто закопують і будують далі: «Мало що ми там знайшли, там багато чого і навіть труп знаходили, якщо з-за кожної знахідки зупиняти будівництво, то ми ніколи не закінчимо».

Очевидно, що дії будівельників незаконні. Про знайдений труп вони зобов’язані були повідомити міліцію, а останки – зберегти і передати фахівцям, а не закопувати.

З моральної ж точки зору ці дії – просто варварство і дикість, такі ж, як знищення вікових дерев у парку для будівництва дороги.

13 июля 2010 16:02

Вісті з пострадянських країн

01.07.2010
джерело: hro.org

В интернете представлен «Виртуальный музей ГУЛАГа»

   

В Петербурге презентовали «Базу данных Виртуального музея ГУЛАГа» - собрание материальных свидетельств эпохи советского террора, разбросанных по музейным коллекциям, а также «внемузейных» объектов - развалин лагерей и построек, тысяч сохранившихся и утраченных заключенных.

Виртуальный музей (http://gulagmuseum.org/start.do ) состоит из экспозиции 98 музеев из 6 стран, так или иначе связанных с политическими репрессиями в СССР; 514 объектов «Некрополя ГУЛАГа и террора»; 2232 экспоната, 425 памятников. Сайт снабжен тематическим, именным, географическим, предметным и библиографическим указателями.

Это первый общенациональный музей подобного рода в современной России, пишет Фонтанка.ру (http://www.fontanka.ru). Музей представляет собой интернет-портал, на котором размещается обширная информационная база. База включает исторические документы, адреса массовых захоронений жертв репрессий и места расстрелов. Материалы подобраны в результате систематизации огромного фактического материала как в России, так и за рубежом.

Интернет-ресурс, состоящий из более 10 тысяч страниц электронных документов, создан по инициативе петербургского научно-информационного центра «Мемориал» (http://www.memorial-nic.org) при поддержке фонда Д.С.Лихачева, фонда Конрада Аденауэра, Львовского общества «Пошук», Центра Исследования геноцида и сопротивления жителей Литвы (Вильнюс), Генконсульств ФРГ, республики Польша, Королевства Нидерландов в Петербурге и других общественных организаций России, Европы и США.

В ходе презентации разработчики сайта представили присутствующим собранную «Мемориалом» и выставленную теперь в Интернете коллекцию визуальных образов материальной памяти о ГУЛАГе и терроре, рассказали о текущем состоянии проекта, его планах и перспективах.

«На сайте можно найти огромное количество документов, которые строго классифицированы по разделам. Каждый музейный экспонат сопровождает подробное описание. Работают именные, алфавитные, библиографические указатели, сайт изобилует огромным количеством перекрёстных ссылок на сторонние ресурсы. В объединённой базе можно найти адреса массовых захоронений жертв репрессий, места расстрелов, материалы по истории памятников жертвам. Разработаны тематические рубрики, например, «Ущемление прав и свобод», - рассказала Директор научно-исследовательского центра «Мемориал» Ирина Флиге. - На этом мы останавливаться не намерены. В наших планах постоянное пополнение базы, в частности, на уровне экспонатов, на уровне музеев и справочных материалов».

Наиболее интересным в работе над музеем Флиге назвала сотрудничество с польскими и литовскими коллегами - обсуждение формата работы с экспонатами. Самым важным разделом она считает раздел «Некрополь ГУЛАГа», в котором говорится о лагерных кладбищах.

«Сделанное нами - это попытка собрать все найденные места массовых захоронений в России, - отметила директор НИЦ «Мемориал». - Это больше, чем виртуальный музей. Здесь собраны музейные, архивные ресурсы».

«Эту работу будут продолжать и люди, которые придут после нас», - уверен сопредседатель петербургского отделения Всероссийского общества охраны памятников истории и культуры Александр Марголис.

Каждый экспонат, например, тетрадь со стихами заключенного, сопровождается аннотацией. Кроме того, на сайте можно найти адреса массовых захоронений жертв репресий, места расстрелов, документы, рассказывающие о судьбах тысяч людей.

Впрочем, член правления Международного общества «Мемориал» (http://www.memo.ru) Александр Даниэль предупредил, что на портале есть небольшие ляпы, о которых незамедлительно следует сообщать создателям.

30.06.2010

Вісті з пострадянських країн

14.07.2010
джерело: hro.org

«Главное – оттуда вырваться, а на свободе отстаивать свое честное имя»

   

Находящийся в Великобритании бывший российский политзаключенный, ученый Игорь Сутягин, которого в числе других четырех заключённых из РФ обменяли на 10 человек, задержанных в США по обвинению в нелегальной деятельности в пользу РФ, сообщил семье, что ему начали оформлять документы для пребывания в Великобритании. Предполагается, что британскую визу Сутягин получит уже 14 июля 2010 года.

Британский врач, осматривавший бывшего заключенного, удивился состоянию его здоровья. Сам ученый по-прежнему не знает, где его держат. Он еще не решил, будет ли возвращаться в Россию.

Поздно вечером в понедельник, 12 июля, Игорь Сутягин звонил по телефону своим родителям, находящимся в России, передает РИА «Новости». «В этот раз состоялся достаточно длительный разговор с матерью, поговорили долго, обстоятельно. С ним встречались представители английских паспортно-визовых служб, начали оформление всех документов, он рассчитывает, что они будут готовы через день-два», – сообщил «Интерфаксу» брат Игоря Сутягина Дмитрий.

Не исключено, что уже завтра в паспорт Игоря Сутягина будет поставлена английская виза. «Миграционные власти предупредили Игоря, что виза готова», – сообщила журналистам его адвокат Анна Ставицкая.

По словам брата, первое время Игорь Сутягин намерен оставаться в Великобритании.

«Ему нужно поправить здоровье для начала, но я не вижу причины, почему бы ему не вернуться в Россию», – заявил агентству Bloomberg [4] коллега Игоря Сутягина, ныне живущий в США независимый исследователь вооружений Павел Подвиг. «Он гражданин России, его жена и дочери в России и он был помилован президентом. И он всегда был очень патриотично настроен», – добавил Подвиг.

Как сообщил Дмитрий Сутягин, первые три дня с его братом постоянно присутствовал психолог. «Сейчас он пришел к выводу, что никаких психологических проблем, кроме очень большой усталости, у Игоря нет, и постоянное присутствие психолога не требуется», – отметил брат ученого.

Британский врач «сказал, что для человека, просидевшего в тюрьме почти 11 лет, состояние здоровья у него очень даже неплохое, обычно бывает хуже. В целом все нормально», сказал собеседник агентства.

По словам Дмитрия Сутягина, условия жизни его брата приемлемы – «кормят вкусно и обильно, хотя немного непривычная кухня». При этом Игорь по-прежнему не знает места, где находится и не называет организацию, которая его опекает.

По словам Ставицкой, ученый по-прежнему живет в гостинице в небольшом провинциальном городке неподалеку от Лондона. «Он не ограничен в передвижениях, может спокойно гулять по лесу, чему очень рад. Игорь говорит, что ощущает себя как в санатории», – отметила Ставицкая.

Она добавила, что пока Сутягин не готов общаться с прессой. «Сейчас он чувствует себя очень, очень уставшим, поэтому не хочет ни с кем встречаться, общаться», – подтвердил Дмитрий Сутягин.

Дмитрий Сутягин сообщил, что не было разговоров и о планах, связанных с российским гражданством или просьбой к Великобритании о предоставлении политического убежища. «Пока он трезво не оценит ситуацию здесь и там, никаких решений приниматься не будет. Они ни к чему не приводят. Скоропалительные решения ни к чему не приводят», – цитирует Дмитрия Сутягина Newsru.

Собеседник агентства отметил, что его брат читает в Британии газеты, смотрит новости. «Он в курсе того, что о нем говорят», – добавил он. Он сообщил, что обратной связи с Игорем Сутягиным у семьи нет. «Он пока не хочет ничего просить, никого обременять, телефон приобрести он себе пока не смог», – сказал Дмитрий Сутягин.

Игорь Сутягин, кандидат исторических наук, сотрудник Института США и Канады РАН, специалист в области стратегических вооружений, был заключен ФСБ под стражу в 1999, обвинен в передаче иностранной компании секретных сведений и в 2004 коллегией присяжных приговорен к 15 годам в колонии строгого режима.

Согласно приговору суда, Игорь Сутягин «собрал из открытых печатных изданий, а также иных неустановленных следствием источников аналитические сведения о России, составляющие государственную тайну». Ученые, правозащитники и журналисты указывали на то, что сведения из открытых источников государственную тайну составлять не могут и что обвинения необоснованны. Для многих Игорь Сутягин – жертва репрессий и политический заключенный. В 2004 его признала таковым «Международная Амнистия» и ряд других правозащитных организаций.

Павел Подвиг в интервью «Голосу Америки» подчеркнул: «Во-первых, надо четко понять, что, как такового, признания вины не было. Если бы он в какой-то момент сказал: «Да, вот невидимые чернила, вот шифровальные тетрадки, и я всех водил за нос все эти годы, и я виноват». Но ведь ничего подобного не было. Это, как я понимаю, оформлено как помилование. От него требовалось прошение о помиловании. И я уверен, ФСБ настояла на том, чтобы там были слова о признании вины и раскаянии в содеянном или что-то в этом роде.

Со стороны ФСБ попытки выцарапать из Игоря такое признание продолжались все эти одиннадцать лет, и он иногда сидел под очень жестким прессом. На него давили. Но он всегда настаивал, что ничего подобного не будет писать, потому что виновным себя не считает. Комитет защиты ученых и правозащитники организовывали прошения о помиловании и Путину, и президенту Медведеву, и каждый раз, по закону, требовалось письмо от Игоря. И каждый раз там не было явного признания вины. Думаю, именно по этой причине весь процесс приходил в никуда. Как я понимаю, здесь его зажали в угол. По словам его родственников, разговор с ним в эти дни шел так, что, если он не подпишет заявление в том виде, в каком ФСБ этого хочет, все эти сложные переговоры рассыпятся, и какие-то люди, подозреваемые в США шпионаже в пользу России, окажутся в тюрьме и будут сидеть. Может, речь шла и о тех, кого собирались менять вместе с Игорем.

Насколько я могу понять, это и стало тем толчком, который заставил его подписать. Уверен, если бы речь шла только о нем, он бы такой бумаги не подписал. Не дай Бог кому-либо оказаться в такой ситуации. Люди, которые знали Игоря и то, над чем он работал, знают, что он невиновен, и никаких сомнений или причин для того, чтобы усомниться в его невиновности не появилось. Конечно, вся процедура немножко по-иезуитски обставлена нашей ФСБ. Главное – оттуда вырваться, а на свободе отстаивать свое честное имя. Я уверен, что все возможности для этого у него есть. Так что для него это хороший исход.»

In memoriam...

06.07.2010

Помер Петро Січко

   

Помер Петро Січкоучасник національно-визвольного руху, член Української Гельсінкської групи, громадський діяч.

Ця сумна вість прилетіла 5 липня 2010 року з Риґи (Латвія), де він гостював у дочки Оксани.

СІЧКО ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ народився 18 серпня 1926 року в с. Витвиця Долинського р-ну Івано-Франківської обл. у селянській родині. 1942 року вступив до Юнацької сітки ОУН, 1943 став учнем 6-го класу Львівської ґімназії. Навесні 1944 Провід ОУН спрямував його в Карпати до Другої старшинської школи УПА-Захід “Олені” в Рожанках. Закінчивши її в листопаді того року, спрямований до Чорного лісу в загін командира “Різуна”, де був політвиховником сотні, згодом куреня. Влітку 1945 на підроблені документи вступив на філологічний факультет Львівського університету, але через підозру полишив його. Наступного літа вступив на філологічний факультет Чернівецького університету, де створив підпільну студентську "Організацію борців за вiльну Україну" (ОБЗВУ).

12 лютого 1947 року, на 21-му році життя, Петро Січко був заарештований у Чернівцях і конвойований до Головного слідчого органу МВД Прикарпатського округу у Львові. Витримав тяжкі фізичні і психологічні тортури, та нікого не видав. Сподівався кари смерти, та 23–26 червня 1947 вiйськовий трибунал вiйськ МВД Львiвської обл. засудив його на 25 р. позбавлення волi, 5 р. заслання та 5 р. поразки в правах за ст. 54-1а, 11 КК УРСР («зрада батьківщини», «організаційна діяльність»).

З липня 1947 Січко карався в таборі Шодрово (Кемеровська обл.), де в’язні масово вимирали від голоду та виснажливої праці. Навесні 1949 етапований у Тайшетські табори (ОЗЕРЛаг). За участь в акціях непокори, страйках його перекидали з табору в табір, яких обійшов десятки.

Восени 1949 етапований морем на Колиму, в Магаданську обл.. Навесні 1954, перебуваючи в лікарні, познайомився з політв’язенкою Стефанією Петраш, яка вже вийшла на заслання. На початку січня 1956 Січко теж вийшов на поселення без права виїзду і на Стефана, 9 січня, вони одружилися. 24 березня за постановою комiсiї Президії Верховної Ради СРСР строк Січкові скорочено до 15 р.

22 грудня 1956 у пос. Стекольний, на 72-му кілометрі від м. Магадана, народився син їхній Василь, якого батьки сповили у вишивану сорочку і благословили на продовження своєї боротьби.

20 березня 1957 р. Січко постановою Магаданського обласного суду звільнений з місць позбавлення волі без права проживати в західних областях України, однак на Великдень того року сім’я повернулася у с. Витвиця й оселилися в хаті матері. П.Січко влаштувався диспетчером гаража в м. Долина, згодом нормувальником у Долинському будівельно-монтажному цеху.

1957-58 Січки самотужки побудували хату в м. Долина й оселилися в ній. 1959-63 П.Січко навчався на заочному відділенні Львівського політехнічного інституту за фахом "Економіка машинобудування і легкої промисловості". До захисту дипломної роботи не допущений через відмову співпрацювати з КГБ.

1958-77 Січко працює диспетчером, старшим економістом на заводі металовиробів у с. Верхній Струтень, начальником планово-виробничого відділу управління механізації, з 6 грудня 1973 – інженером, старшим інженером по праці та зарплаті.

26 липня 1960 року в Січків народився син Володимир, 10 квітня 1963 – дочка Оксана.

1972-73 П.Січко закінчив у Львівському сільськогосподарському інституті однорічний заочний економічний факультет.

1974 син Василь, який закінчив середню школу, не був прийнятий на журналістський факультет Львівського університету як син колишніх політв’язнів, та наступного року йому вдалося вступити до Київського університету, звідки був з другого курсу виключений. Василь оприлюднив заяву про відмову від радянського громадянства, вийшов з комсомолу, у зв’язку з чим були спроби запроторити його до психлікарні.

3 листопада 1977 року Петро Січко звільнений з посади старшого інженера по праці й зарплаті, а напередодні 60-річчя Радянської влади міліція затримала його «за підозрою», що він хоче вбити декана і парторга факультету журналістики КДУ. Тримали його кілька днів. 7 листопада надіслав скаргу Президії Верховної Ради СРСР, Президії Верховної Ради УРСР і Прокуророві УРСР про переслідування його на роботі, однак 21 грудня був звільнений, оголосив страйк. На диво, був відновлений на посаді.

Коли 17 січня 1978 року сина Василя підступно схопили кагебісти і в наручниках запроторили в Івано-Франківську психіатричну лікарню на експертизу, батько поїхав до головного психіатра Міністерства охорони здоров’я СРСР О.О. Чуркіна, який сказав, що в радянській психіатрії відречення від громадянства вважається шизофренією. Тоді 19 лютого 1978 Січко звернувся до ООН з клопотанням про еміґрацію своєї сім’ї.

26 лютого 1978 син Василь, а 30 квітня батько стають членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, їхні підписи з’являються під документами Групи “Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу”, “Наші завдання”, “Звернення до Комітету ООН у справах прав і свобод людини...”. 7 листопада 1978 Січко оприлюднив заяву про порушення прав людини в СРСР – на прикладі своєї сім’ї. У листопаді 1978 звернувся до Верховної Ради УРСР з протестом проти закриття церкви в с. Ілемня, знищення дзвіниці в с. Спас, перетворення діючої церкви в м. Рожнятів на музей атеїзму.

9 січня 1979 батько й син пробилися до зали, де йшов судовий процес над членом УГГ Василем Стрільцівим, і звернулися до свідків звинувачення з закликом не йти проти свого сумління і не піддаватися тискові КГБ. У них проводять обшуки, їх викликають до КГБ.

30 квітня Петро Січко подав заяву про геноцид українського народу, нею ж у зв’язку з переслідуванням сім’ї зрікся радянського громадянства.

22 травня, у день похорону у Львові композитора Володимира Івасюка, який був знайдений у лісі замордованим і повішеним, Січків та В.Стрільціва викликали в КГБ в Івано-Франківськ. На Трійцю, 10 червня, Січки виступили на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі у Львові на могилі Івасюка, звинуватили владу в убивстві композитора і закликали присутніх підтримати діяльність УГГ. Учасники панахиди скандували "Слава Україні!".

27 червня прокурор Львівської обл. порушив кримінальну справу проти Петра та Василя Січків за ознаками ст. 187-І КК УРСР ("розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад"). Заарештовані вони 5 липня, причому сина спрямували на 40-денну психіатричну експертизу. У розслідуванні участі не брали. 22 листопада їм пред’явлено обвинувальний висновок, та обидва його не підписали. 4 грудня у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над Січками, про який родина не знала. Січки зіґнорували суд: не давали показів, відмовилися від останнього слова, не вставали: “Сидимо, сину?” – “Сидимо, тату”. Коли їх живосилом піднімали: “Висимо, сину?” – “Висимо, тату”. Вирок: батькові – 3 р. таборів суворого, а синові – 3 р. таборів посиленого режиму. На прощання батько хотів потиснути руку синові, але його схопили конвоїри, наклали ручні кайдани і так їх затягнули, що він ледве не зомлів. Січки відмовилися одержувати копії вироку і оскаржувати його в касаційному порядку. 24 грудня їм надали побачення на одну годину.

З 25 грудня 1979 Петро Січко карався таборі УЛ-314/11, м. Брянка-6 Ворошиловградської (Луганської) обл.. Коли його привели в цех, де мусив працювати на токарному верстаті, він побачив, що тут порушені всі правила техніки безпеки. Тільки коли в цеху навели хоч "косметичний" порядок, став до роботи – нарізання труб. 6 березня 1980 Січка просто в цеху жорстоко побили невідомі йому карні в’язні, і його ж запроторили на два тижні до ізолятора (карцера). Як тільки дружина Стефанія приїздила на побачення – його кидали до карцеру. Перше побачення відбулося 29 вересня 1980.

Тим часом 21 березня 1980 року молодший син Володимир був виключений з механіко-математичного факультету КДУ (бо “радянській державі невигідно вчити ворога) і за відмову йти до війська 9 січня 1981 він теж був ув’язнений на 3 р..

Загалом 1981 року Стефанія 33 рази їздила на побачення з чоловіком та синами, возила передачі. Тільки деякі її поїздки були успішними.

1981 в США вийшла книжка про родину Січків "A Family Torn Apart", вид-во КПЛ СКВУ, яку підготувала Ніна Строката-Караванська.

3 грудня 1982 син Василь був підло звинувачений у "виготовленні та збуті наркотичних речовин" і 4 січня1983 засуджений ще на 3 р. ув’язнення. 26 травня 1982, за 40 діб до закінчення терміну ув’язнення, батькові теж пред’явлене нове звинувачення за ст. 187-І КК УРСР, а 19 липня судова колегiя в кримiнальних справах Ворошиловградського обласного суду винесла вирок: 3 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму. 31 жовтня Петра Січка привезли в Херсон, до табору ЮЗ-17/90, де умови утримання були особливо тяжкі. Звільнений 26 травня 1985. За ним було встановлено адміністративний нагляд на 1 рік. Улаштували його на пилораму заводу залiзобетонних виробiв у Долинi.

11 березня 1988 за підписом 19 членів Української Гельсінкської Групи, в т.ч. Петра і Василя Січків, було оприлюднено Звернення УГГ до української та світової громадськості про відновлення її діяльності.

26 квітня, у день другої річниці чорнобильської катастрофи, члени Українського Християнсько-Демократичного Фронту, керованого Василем Січком, уперше піднесли на мітингу у Львові синьо-жовтий прапор. Офіційна дата заснування УХДФ – 1 листопада 1988, Установчий з’їзд – 13 січня 1989 (з квітня 1990 – Українська Християнсько-Демократична партія, УХДП). Василя обрано Головою, Петра – членом Головної Ради, він же голова Івано-Франківської ОО. З 22 грудня 2002 Петро Січко виконував обов’язки Голови УХДП, а на VІІ з’їзді 8 – 9 березня 2003 обраний її Головою. Партія, одначе, 2003 р. знята Мін’юстом з реєстрації. 1994, 1998 і 2002 рр. Петро Січко висувався кандидатом у народні депутати України, одначе голоси підтасовували.

4 квітня 1989 Петро Січко виступив на вечорі 40-ліття Володимира Івасюка в Будинку вчителя в Києві. У 10-у річницю його загибелі УХДП організувала панахиду на Личаківському цвинтарі.

4 червня 1989 УХДФ організував екологічний мітинг у Калуші, де виступили обидва Січки. 7 червня батько був за це заарештований на 10 діб. Кілька таких мітингів Січки організували в м. Долина, за що мали по 15 діб арешту, 18 і 29 вересня Петро був побитий міліцією, мав струс мозку.

9 вересня 1996 померла вірна його подруга і сподвижниця Стефанія Петраш, 17 листопада 1997 за нез’ясованих обставин трагічно загинув у США син Василь Січко. Дід з невісткою Лесею виростили і виховали його дітей Петра і Стефу.

Указом Президента України Віктора Ющенка від 8.11. 2006 Петро і Василь Січки як члени УГГ, а Стефанія Петраш як неоголошений член УГГ були нагороджені орденами «За мужність» І ступеня.

Жив у м. Долина. Родина має намір поховати його у Львові, біля дружини Стефанії та сина Василя.

Упродовж двох поколінь ─ з початку 40-х рр. ХХ ст.─ родина Січків вела цілеспрямовану героїчну боротьбу за незалежність України та за права людини. Їхні блискучі спогади, інтерв’ю, статті, заяви, листи, знімки увійшли до видання: Три повстання Січків: У двох томах. Т. 1. Спогади Стефанії Петраш-Січко. Документи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.В.Овсієнко. Харків: Фоліо, 2003. ─ 256 с.; Т. 2: Спогади. Інтерв’ю. Листи. – 2003. – 240 с. Книжку можна прочитати на сайті Харківської правозахисної групи:  http://archive.khpg.org.

У передмові до видання сказано: «Вчитаймося в ці тексти і зробімо собі іспит сумління, принаймні ті, хто рівний Січкам за віком: а як тоді поводилися ми? А чи належно, у згоді з сумлінням і Божими заповідями живемо ми зараз, в умовах стократ більшої свободи, коли за слово правди і за громадянську поставу вже «ніхто не поведе тебе в кайданах» (Т.Шевченко)? І не кажімо на виправдання собі: «Такий був час». Або: «Тепер не ті часи». Бо, як казав Василь Стус, «завжди час Голготи».

Вічна пам’ять і слава великим пожвижникам українського духа.

Володимир Каплун, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.

5 липня 2010 року.

 

Телефон Січків у Долині: невістка Леся, онука Стефа 0-3477-20-444; онук Петро: 093-987-59-96.

Адреса: вул. Панаса Мирного, 14, м. Долина Івано-Франківської обл., 77500.

Тел. Василя Овсієнка: 044-285-12-11; 066-66-33-046.

Бюлетень "Права Людини", 2010, №19

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори