пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201023
№23
2010

Бюлетень "Права Людини"

Свобода вираження поглядів

25.08.2010 | Галя Койнаш
джерело: www.telekritika.ua

Машина по дискредитации страны

   

В ряде интервью и выступлений на прошлой неделе, Анна Герман, заместитель главы Администрации Президента, излагала своё понимание свободы слова и ситуации в стране. Может быть, она просто успела за месяц отпуска полностью отключиться от дел, но не хотелось бы, чтобы некоторые её высказывания вводили читателей в заблуждение. 

Начнём с обвинений, выдвинутых в интервью Лиге.нет..  А. Герман глубоко ошибается, когда объясняет всё, что происходит в медиасфере тем, что «оппозиция пытается найти такие проблемы, на которые легче всего отзывается Запад. … И раздувают тему цензуры»

Чем занимается политическая оппозиция, не знаю.  Мониторинг разных тревожных событий или тенденций, касающихся прав человека, в частности, свободы слова, проводят медийные, аналитические и правозащитные организации.  Не первый год, кстати, и власть не отличалась уважением к свободе слова и прессы даже в последние годы, когда Украина получала лучший рейтинг среди всех постсоветских республик, кроме прибалтийских.  Судя по всему, подобный рейтинг за этот год стране не светит. 

Кого будем винить?   Если политическую оппозицию, пусть г. Герман предоставит доказательства выполнения всеми вышеуказанными организациями чьих-либо указаний.

Или же их вина в том, что вслух говорят о том, что разглашению не подлежит?   При советской власти преследовали тех, кто хотел, чтобы на Западе знали, что на самом деле творится в государстве. Мы тоже изменники, г. Герман?

Зам. главы АП явно недооценивает международные организации, которые заслужили свою высокую репутацию тем, что не покупаются на слухи, а тщательно проверяют любую информацию. 

Проверяют, кстати, факты на достоверность, а не слова на благозвучность, чего нынешняя власть очевидно не понимает, и зря.  Обоснованную критику таких международных организаций, как «Артикль 19» и Международная поддержка медиа» (International Media Support), «Репортёры без границ», IFEX, Международный институт прессы, Трансперенси Интернешнл и др. власть в основном просто игнорирует, в чём ей любезно помогают многие телеканалы.

Герман, точно так же, как и Президент, изобилует красивыми словами, а ни одного конкретного ответа на весьма конкретную критику не даёт.   Имеет ли Тимошенко «громоздкую машину по дискредитации власти», честно говоря, не знаю.  Похоже, власть умеет себя дискредитировать без всякой дополнительной помощи. 

Глянцевые слова уже утратили силу убеждения, да и давать себя гипнотизировать тоже не просто, когда слова настолько плохо сочетаются с действительностью. 

Возьмём знакомую уже мантру: «цензуры нет».  Напомним, критика напрямую касается недопустимого вмешательства Службы безопасности и налоговой инспекции в деятельность оппозиционного телеканала в Крыму и достаточно спорного судебного решения по иску телеканалов, принадлежащих голове СБУ и члену Высшего Совета Юстиции, В. Хорошковскому, с целью отобрать у конкурентов - последних более или менее независимых телеканалов - частоты. Неужели считают уместным хвастаться тем, что у нас Главлита нет? 

Если власть считает, что такое вмешательство совместимо с демократией, пусть перестанет скромничать и обоснует свою позицию,  - как гражданам, так и международному сообществу.  Пусть заодно объяснят толком, как мы должны понимать следующие слова: «Что касается журналистов, то самое слабое место - отношения журналистов и правоохранительных органов. Но мы работаем над этим».  Нет ни одного случая, где правоохранителей, которые нападали на журналистов и препятствовали их профессиональной деятельности, привлекали к ответственности.  В Харькове, несмотря на видеоклипы, которые облетели мир, МВД ничего предосудительного не нашло в действиях и / или бездеятельности милиции.  А относительно бурной деятельности СБУ реакция власти ограничивается словами, которые, словно шкура хамелеона, меняются в зависимости от окружения.  

Прежде чем рассмотреть новую волну грандиозных обещаний относительно «своей Би-би-си», отмечу, что Герман не помешало бы сместить акценты по отношению к роли журналистов.  Будет просто замечательно, если власть наконец-то научится прислушиваться к критике, но журналисты призваны служить не её воспитанию, а интересам общественности, а здесь особенно бросается в глаза лукавство всех слов об отсутствии цензуры. 

Слабо очень звучит ответ Герман на вопрос о замалчиваниях и отсутствии баланса на телеканалах:  «Все очень просто. Пройдет лето - и вернется с островов оппозиция».  Огорчительно, что человек, когда-то работавший журналистом, может свести работу СМИ к предоставлению позиций власти и оппозиции, но аргумент не выдерживает критики и по другой причине.

Не отдыхали «Репортёры без границ», которым так и не удалось встретиться с представителями власти, хотя Президент на следующий день прервал отпуск ради патриарха Кирилла.  Не отдыхали и правозащитные организации, которые пытались остановить подписание закона, который ставит под угрозу независимость судей и доступ к правосудию.  Свою специфическую бдительность СБУ проявляла всё лето, в последние недели вместе с налоговиками в Крыму по отношению к ТРК «Чорноморська».  Не менее активными оказались гаишники, которые 28 июля мешали верующим УПЦ (КП) добраться до Киева на празднование Дня Крещения Руси. 

Про такое весьма своеобразное поведение правоохранителей, призванных обеспечивать безопасность на дорогах, сообщил только один телеканал «1 + 1».  Несмотря на решительный протест патриарха УПЦ-КП Филарета и многих верующих  и на то, что в апреле уже поступали аналогичные жалобы со стороны активистов оппозиционных партий.

Герман говорит, что власть собирается создать украинскую Би-би-си на основе Первого национального.  Просто немыслимо в любой демократической стране, чтобы жалобы на вопиющее злоупотребление полномочиями правоохранителей и нарушение целого ряд фундаментальных прав не освещали не только каналы общественного телевидения, но и все телеканалы. 

Спешу уточнить, ради г. Герман,  что под освещением имеется в виду объективное изложение фактов, предоставление всем сторонам, в том числе и ГАИ, слова, интервью, реакцию соответствующих органов власти и аналитиков, а не крик и контр-крик политиков.

За считанные месяцы до выборов с трудом верится, что руководство телеканалов не понимало общественную значимость такой информации.  То же самое касается ареста имущества ТРК «Чорноморська», иска по частотам и связанных с ним заявлений не только ТВi и 5 канала, но и Международного института прессы, Леха Валенсы и других событий, о которых телезрители имели все шансы ничего и не узнать. .

Неуклонно растёт число замалчиваемых тем на телеканалах.  Ссылка на коммерческий характер телеканала Интер не больно убедительна, когда этот телеканал и куча других принадлежат голове СБУ и члену Высшего Совета Юстиции, но непосредственную ответственность власть, возможно, не несёт.  За то, что финансируемый бюджетом Первый национальный в июне и июле даже обогнал Интер по количеству таких замалчиваний - она в ответе. 

Трудно удивляться после мартовского назначения Кабмином Исполнительного продюсера Интера,  Егора Бенкендорфа, гендиректором Национальной телекомпании Украины.  Он же автор хвалебного фильма о Януковиче «Президент. Начало пути», и говорит, что ничего зазорного в этом не видит.  Что даёт основания полагать, что ничего странного он не находит и в позиции его заместителя, Валида Арфуша. Напомню, что тот считает, что "Первый национальный обязательно должен быть провластным….   должен освещать работу власти, доносить только положительную информацию до зрителей

Как мы тогда должны понимать следующие слова г. Герман?  "Мы хотим объективного и правдивого освещения деятельности Президента, его Администрации. Со всеми плюсами и минусами. Нам это нужно для работы"

Ещё менее понятно, за кого власть нас всех, в том числе и авторитетные международные организации, принимает, когда впадает в лирику про создание «украинской Би-би-си».  Сообщается, что «Администрация Президента обратилась за помощью к руководителям украинских СМИ в вопросе подготовки концепции создания национального общественного телевидения и радиовещания (НОТР)».  Что скажут руководители Первого национального - уже понятно.  От руководителей телеканалов, принадлежащих Хорошковському, Ахметову или друзьям нынешней власти, вряд ли стоит ожидать чего-нибудь другого. Остаются телеканалы, у которых сейчас пытаются отобрать частоты.  Да и здесь, нам сообщают, что «лучшие предложения» учтут.  К лучшим явно не отнесли законопроект, разработанный медиа-экспертами из движения «Стоп цензуре».  Это не могло бы не привести в замешательство все вышеупомянутые международные НГО и заставить их спросить, что же понимает украинская власть под общественным телевидением. 

Вопрос задают уже многие. 

Правоохоронні органи

31.08.2010 | Ірина Штогрін
джерело: www.radiosvoboda.org

Справа Климентьєва приречена, як і справа Гонгадзе

   

Запевнення української влади у тому, що вона ретельно контролює розслідування справи зникнення журналіста Василя климентьєва – це «порожні декларації і самопіар». Так вважає колега харківського журналіста, заступник головного редактора газети «Новий Стиль» Петро Матвієнко. В інтерв’ю радіо Свобода він сказав, що не бачить ніякого прогресу в розслідуванні, і пояснив, кому вигідно, щоб справа так і залишилася нерозкритою.

– Пан Могильов, міністр внутрішніх справ заявив про причетність (до  зникнення Климентьєва – ред.) перевертнів у погонах. А Ви ж розумієте, що у таких умовах руки у слідчої групи зв’язані. От вони й займаються усілякими дрібницями: шукають у районі підкинутого телефону чи показують нам фото усіляких бандитів, розпитують – бачили чи не бачили – і пишуть протоколи впізнання. Таким чином наповнюються матеріали справи якимось папірцями, а реального руху у справі немає.

– Міністр Могильов визнає, що Вашого колегу могли вбити за професійну діяльність. Ви надавали слідству якісь докази на підтвердження цієї версії?

– Головні докази – це матеріали, які друкувалися на шпальтах нашої газети. Вони вже проаналізовані й, в основному, отримали підтвердження. Ці матеріали стосувалися високих чинів у прокуратурі. А саме Сергія Хачатряна, корумпованого заступника прокурора, «темної плями на мундирі прокуратури». Цей Хачатрян мав виконавців. Один із них –Жилін. На нашому сайті Василь Петрович (Климентьєв) навів інтерв’ю з цим Жиліним, а також інтерв’ю із сином ростовського маніяка Чикатила. Цей Жилін був оперативником, а потім заплатив 260 тисяч доларів за те, щоб його випустили з-під варти і щоб він знову міг посісти оперативну посаду. Чикатило ж прямо казав, що замовником деяких убивств і йому завдання давалися з ініціативи цього Сергія Хачатряна. (збережено стилістику висловленого – ред.). Це все не спростовано і досі жодного судового позову до газети чи до Климентьєва не було!

(Радіо Свобода звернулася за коментарем до прес-служби Харківської обласної прокуратури. Там повідомили, що наразі ніяких заяв не робитимуть, але пообіцяли, що найближчими днями оприлюднять коментар заступника прокурора Хачатряна щодо звинувачень, оприлюднених журналістами газети «Новий стиль»)

– Деякі оглядачі, зокрема журналіст «України кримінальної» Сергій Єрмаков, називають цю справу спектаклем.

– Що він має на увазі? Хто актори у цьому спектаклі, хто у ньому режисери? Взяв би й сказав прямо. А так це просто дурниця. Знаючи пана Єрмакова, я припускаю, що так написавши про свого колегу, він переслідує якісь власні інтереси.

– А кому може бути вигідне зникнення Климентьєва?

– Усім антигероям наших публікацій. Почитайте критичні матеріали і ви зрозумієте, що це могло бути вигідно усім, про кого ми писали.

– Все вище керівництво: і Президент, і міністр, і міський голова Харкова Добкін – запевняли, що «тримають справу на особистому контролі».

– Сприймаю це як найдешевший піархід. До чого тут Добкін? Ви що, можете уявити, що його допустять до таємниці слідства, чи що він бере участь в оперативних нарадах? Це просто смішно.

– А Президент?

– А що Президент? Така його президентська доля – заяви робити. Але я не вірю, що свій робочий день Янукович розпочинає з того, що слухає доповідь Могильова про перебіг справи. Це теж звичайний піар. Так само, як і заява про звернення до сусідніх держав. Так само, як і заява Могильова, що він забирає цю справу до Києва. Нічого він не забрав.

– Може тоді до вас прибули столичні слідчі?

– Може, хтось і приїхав з керівництва. На день-два чи на вихідні, але на тому й все завершиться. Ця справа приречена, бо її розслідування нікому не вигідне. Я зникнення Климентьєва одразу назвав «гонгадзе-гейт». Кращих результатів вони тут не досягнуть.

30.08.2010

Кримінально-виконавча система

24.08.2010 | Андрей Диденко

«Бублик»

   

У многих из нас слово «бублик» ассоциируется с чем-то вкусным, сдобным, приятным, может быть, домашним, связанным с чаем, вареньем, теплом, уютом. Но никак ни с пытками, побоями или другим нечеловеческим обращением.

Кто однажды побывал в Криворожском СИЗО Днепропетровской области, который прозвали «Бубликом» (здание построено в начале девяностых прошлого века по так называемому итальянскому проекту, оно имеет круглую форму, внутри – хозяйственный двор и прогулочные дворики), тот слово «бублик» воспринимает как нечто ужасное, жуткое, леденящее душу безысходностью и обреченностью.

В 1996 году на «Бублик» прибыл очередной этап. Сразу же по прибытии всех заключенных построили, и бравый седовласый майор радостно сообщил: «Вы прибыли в Криворожское СИЗО, передвижение по территории только бегом, все требования администрации соблюдать беспрекословно, за неповиновение будете наказаны».

Заключенные с сумками, мешками, запыхавшиеся, с дикими загнанными взглядами обреченных на истязание бегут, не останавливаясь, по коридорам «Бублика» (коридоры не имеют конца, поскольку здание круглое), неистовый ужас вызывают люди в черном и в масках, которые стоят по обе стороны «коридоров», душераздирающе кричат «бегом!» и норовят ударить палкой замешкавшегося зека, да побольнее (так называемые «маски» на «Бублике» – это переодетые в униформу с шапочками на голове с прорезью для глаз прапорщики и офицеры личного состава, а также оперативной части учреждения).

Всех скопом загнали в помещение, так называемый «предбанник».

Раздалась команда: «Всем раздеться догола и все вещи сдать в „прожарку!“» Каждый из заключенных старается как можно скорей избавиться от своих вещей, потому что пристальный взгляд людей в масках не сулит ничего хорошего, а ледянящие душу крики «бегом!» сопровождают процедуру раздевания и помещения всех личных вещей заключенных в огромную «печь», похожую на невероятных размеров металлический шкаф.

Пока вещи «прожариваются» всех зеков загноняют в «боксик» (небольшую комнату без окон, стены опоясаны лавочкой, на которой может поместиться лишь малая часть всех присутствующих). Совершенно голые люди замерли в неудобных позах.

Открывается дверь и заходит парень с биркой на груди (хозяйственное обслуживание СИЗО) с ножницами в руках, раздается жесткий приказ «всем постричься». Парень с ножницами стрижет всех по очереди вне зависимости от того, подследственный ли это (вина которого еще не доказана в суде), или осужденный (приговор которого вступил в законную силу), как баранов, извините за сравнение, оставляя при этом борозды нестриженных волос на голове. Каждый потом, попадая в камеру, берет станок для бритья и бреется наголо, но «ножницы» –это обязательная процедура для всех, кто оказался на «Бублике».

После подстрижки баня, и только заключенные успели смыть состриженные волосы, раздается команда «бегом!». Зеки толпятся возле «печи», суматошно выхватывая свои вещи. «Бегом!» Один парень неистово что-то ищет и не может найти. На крики «бегом!» не реагирует. К нему подходит человек в маске и говорит: «Что не слышишь? – «бегом!».

Парень со слезами на глазах пытается объяснить: «шапка».

– Какая шапка? – спрашивает «маска».

– Моя шапка,– отвечает парень,– норковая, я ее сдал в «прожарку».

– Так бери ее,– орет «маска».

– Так ее нет,– отвечает парень, еле сдерживая слезы.

– Если нет, значит, и не было,– уверенно говорит «маска».

– Да нет же, была,– не столь уверенно, но настойчиво заявляет парень.

– Банщик! – кричит «маска». На его крик немедленно является заключенный с биркой «хозобслуга»

Маска говорит: «Поищи там шапку».

Банщик ищет, но не находит.

Ситуация накаляется до предела, все вновь прибывшие с этапа, столпились возле выхода из бани, процедура распределения приостановилась (после бани всех переводят в другой «боксик», где по очереди выводят фотографироваться, на анализ крови, дактилоскопию и пр.)

Банщик приносит длинный на конце загнутый прут и им пытается отыскать шапку и, наконец, находит, только шапка уменьшилась размером в несколько раз из-за большой температуры в «печи», ее можно скорей одеть на руку, чем на голову. Под радостный хохот «Масок», шапку возвращают ее законному владельцу, а «этап» гонят криками «бегом!» на новые испытания и унижения.

Каждый вечер в 22:00 после объявления команды «отбой» «Маски» выбирают одну из камер, выгоняют всех ее «жителей» в коридор и избивают заключенных, методично отрабатывая на людях практические приемы рукопашного боя. Поэтому вся тюрьма в 22:00, затаив дыхание, ждет, кто станет жертвой на сей раз. Заключенные не раздеваются на ночь, а ждут с замиранием сердца, пока по двери ударят «дубиной» и крикнут «отбой», а бывает, что и не повезет: в 22:00 открывается дверь с криками «на коридор», «бегом!» и начинаются «маски-шоу».

Потом «Маски» посещают карцер, «делают отбой» в карцере во время «вечерних процедур». «Маски» избивают каждого заключенного каждый день.

Это только малая толика одного дня из жизни «Бублика». Еще есть прогулка, которая обязательна для всех и сопровождается командой «бегом!» и «коридором» из «Масок» с дубинками. Заключенные, которые находятся на «Бублике» длительное время, научились так ловко ходить на прогулку через «коридор» «Масок» с дубинками, что получают одну, две, самое большее три «дубины», пока добегут к прогулочному дворику и назад. Еще есть обыски (шмоны) со всеми вытекающими последствиями, вплоть до карцера для тех, у кого было изъято что-либо запрещенное, и многие другие «прелести» «Бублика», не похожие на условия пребывания в других СИЗО на территории Украины.

Что же изменилось с той поры далекого 1996 года? Неужели и сейчас по «Бублику» разгуливают люди в масках, слышится команда «бегом!», над людьми откровенно издеваются – стригут ножницами, как баранов, проводят «прожарки», где уничтожаются под общий хохот конвоиров личные вещи заключенных, в карцерах поголовные избиения, прогулки через «коридор» с «дубинами» и прочее?!

Кто может ответить на этот вопрос, кто может проверить – подтвердить или опровергнуть сообщения о нарушениях прав человека в Криворожском СИЗО, если система продолжает быть закрытой для общественности?

Поступила информация, что в СИЗО города Кривого Рога происходят массовые избиения заключенных, переведенных из СИЗО города Херсона.

Руководством центрального аппарата Уголовно-исполнительной службы Украины в связи с аварийным состоянием режимного корпуса № 2 Херсонского СИЗО было принято решение о переводе 650 заключенных из Херсонского СИЗО в аналогичные учреждения Запорожья, Винницы, Днепропетровска, Кривого Рога и Николаева.

Как стало известно со слов родственников заключенных, 17 августа в СИЗО города Кривой Рог «Бублик» прибыл этап из СИЗО города Херсона в составе 150 человек, который «встречали люди в масках» и, как говорят родственники, все заключенные были избиты.

Как нам сообщили, наиболее пострадали:

Кривенко Александр Владимирович, 1980 года рождения, со слов родственников был настолько избит, что была реальная угроза его жизни. Администрации «Бублика» ничего не оставалось, как немедленно госпитализировать Кривенко А. В. в больницу № 1000 в реанимационное отделение с черепно-мозговой травмой;

Дмитриев Александр – жестоко избит и помещен в карцер;

Окулинин Иван Сергеевич – находится, со слов родственников, и по сей день в карцере с перебитыми руками и ногами;

Ахвердян Гагик Жораи, 1967 года рождения, со слов родных, жестоко избит, на груди у него имеется огромный нарыв, нуждается в медицинской помощи.

Как проверить данную информацию? Неужели за пятнадцать лет ничего не изменилось?!

Я не слышал ни об одном судебном процессе по обвинению «карателей» из «Бублика» по обвинению в совершении преступления, караемого по статье 127 УК Украины.

Юридическая справка. Ст. 127 УК гласит:

«1. Истязание, т. е. умышленное причинение сильной физической боли или физического или морального страдания путем нанесения побоев, мучений или других насильственных действий с целью побудить пострадавшего или другое лицо совершить действия, которые противоречат их воле, в том числе получить от него или другого лица информацию, свидетельство или признание, подвергнуть наказанию за его действия, которые он совершил или в совершении которых подозревается, или запугивание его или других лиц – карается лишением свободы на срок от трех до пяти лет.

2. Те же действия, содеянные повторно или по предварительному сговору группой лиц – караются лишением свободы на срок от пяти до десяти лет.

3. Действия, предусмотренные частью первой или второй этой статьи, если они содеяны работниками правоохранительных органов – караются лишением свободы на срок от десяти до пятнадцати лет.

4. Действия, предусмотренные частью третьей этой статьи, если они привели к гибели человека – караются лишением свободы на срок от двенадцати до пятнадцати лет или пожизненным лишением свободы».

А еще говорят, что закон один для всех.

Только по этому закону одни несут наказание за совершение преступлений, а другие, пользуясь своими должностными полномочиями, совершают преступления каждый день, и при этом о наказании даже не думают. И совершение этих преступлений, заметьте – тяжких и особо тяжких,– становится для таких людей нормой жизни, без которых она, наверное, теряет свой престиж и неповторимый вкус.

Жертви політичних репресій

30.08.2010 | Василь Овсієнко

Загибель Василя Стуса

   

Насамперед, що це за сором'язлива назва така – «установа ВС-389/36»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в'язнями, а «особливо небезпечними державними злочинцями». У тюремному побуті «гражданин осужденный» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролер».

Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в'язнів. Пересічно їх тут утримували до 30 осіб. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерті», бо 8 її в'язнів загинули. У тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 – 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 – 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 – 7.10. 1984), Василь Стус (6.01. 1938 – 4.09. 1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в Кучино, а перші троє – по тюремних лікарнях.

У 70-х роках у «неіснуючих» політичних таборах, тюрмах, психіатричних лікарнях та на засланні перебувало не так багато людей – усього кілька тисяч. Це не сталінські часи, коли в неволі перебували мільйони людей. Політичні табори були зосереджені в управлінні «Дубравлаг», що в Мордовії. Але з цих таборів стало виходити у «велику зону» та за кордон надто багато інформації. Тому КГБ вирішив зруйнувати канали її виходу радикальним чином: перевезти найактивніших політв'язнів подалі від центру. Вибрали Скальнинське управління таборів, що в Пермській області, на середньому Уралі. Тим паче що табори траплялися там частіше, ніж села.

13 липня 1972 року в умовах надсекретності (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) на станцію Чусова прибув перший ешелон з п’ятьмастами мордовськими в’язнями суворого режиму. В дорозі він був три доби. Рухався ночами. Удень в’язні знемагали в розпечених “столипінах” (того спекотного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один помер. Багато хто, коли вивантажували, не міг устояти на ногах. Їх розмістили у звільнених від карних в'язнів зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятська, пос. Центральний), 36 (с. Кучино), 37 (с. Половинка).

Ще один великий етап мордовських в’язнів суворого режиму прибув на Урал улітку 1976 року.

Нарешті 1 березня 1980 року в Кучино були перевезені з Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливого режиму. Знову один у дорозі помер. Серед етапованих були члени Української Гельсінкської Групи Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Під нову «установу» пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кількасот метрів від зони суворого режиму.

У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину – у 1982 році. Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сидів Голова Групи Микола Руденко. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості, хіба на урочистих зборах з нагоди 20-річчя, 25-ти і 30-річчя Групи.

Тут каралися також українці Іван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов. Отже, як і в кожному політичному концтаборі, українці становили більшість його «континґенту». Але в цьому справжньому «інтернаціоналі» провели багато років литовець Баліс Ґаяускас, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із них були відомими правозахисниками і діячами національно-визвольних рухів, а звільнившись вони стали політиками і громадськими діячами. У радянської ж влади вони були особливо небезпечними рецидивістами або особливо небезпечними державними злочинцями, яким смертна кара замінена була 15-ма роками ув’язнення (було тут декілька звинувачених у співпраці з німецькими окупантами, один – у шпигунстві).

Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості – наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і смужку неба. Огорож довкола зони різного типу сім, у тому числі з дощок, колючий дріт, мотаний дріт, під напругою. У периметрі заборонена зона становила 21 метр. Харчування наше коштувало 24 – 25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча, бо приміщення стоїть на болоті: підкоп неможливий. Ми стрижені, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг – один на рік після половини терміну, та й того старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів. Робота – прикручувати до шнура праски детальку, в яку вкручується лампочка. Робота не важка, але її багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером (до 15 діб), позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на 4 – 6 рублів). «Злісних порушників режиму» карали ув'язненням до одиночки на рік, переведенням на тюремний режим до трьох років (Володимирський централ, згодом Чистополь). За Ґенерального жандарма Андропова, 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю 183-3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п'ятьма роками ув'язнення – уже в кримінальному таборі. Так що відкривалася перспектива довічного ув'язнення, а надто – швидкої розправи руками кримінальників.

Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск.

Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним. У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «ні за що». Це були активні люди, які звільнившись могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості – і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особистості і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки. З цього погляду Василь Стус справді становив особливу небезпеку для існуючого ладу. Він, разом з іншими дисидентами, справді підривав владу комуністів. І вона таки впала – вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши військового протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху. Ми боролися на цьому фронті – ідеологічному. І перемогли.

Уперше Стус був заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» (ст. 62, ч. 1 КК УРСР) 12 січня 1972 року. Тоді йому інкримінувати 14 віршів і 10 статей правозахисного характеру. Відбувши 5 років ув'язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де відбувалося частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах. Стус після першого ув'язнення втримався в Києві всього 8 місяців. (Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: досиденти, сиденти і відсиденти – вони ж знову досиденти).

Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, він неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак кияни його прізвища обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто: навіть уціліла поки що Оксана Яківна Мешко поглядала на його постать знизу вгору.

“У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт я не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас...

Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”. (“З таборового зошита”. 1983).

Зі стандартним вироком (вже за ч. 2 ст. 62) – 10 років таборів особливого (тобто камерного) режиму, 5 років заслання та згаданим «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» – Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо. Якщо більшість написаного на суворому режимі в Мордовії Стус якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, часом пишучи вірші в суцільний рядок та замінюючи мулькі для цензури слова (тюрма – юрма, колючий дріт – болючий світ, Україна – батьківщина), то з Уралу ж відіслати в листі вірш було практично неможливо. Проскочило всього декілька. Дозволялося писати один лист на місяць. Так уже його вилизуєш – а таки знайдуть «недозволену інформацію», «умовності в тексті», або просто – «підозрілий за змістом». І конфіскують. Або посилають того листа на переклад у Київ, а потім вирішують, чи його відсилати адресатові. Пропонували: «Пишіть російською – швидше дійде». А як це рідній матері чи дитині писати чужою мовою?

Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді віддавали тільки деякі листи від рідні. В останні тижні життя Василеві надійшла телеґрама від дружини про народження онука Ярослава. Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеґрами, але до рук не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.

Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, що обшукати в'язня могли кілька разів на день. У камері можна було тримати 5 книг, брошур і журналів, разом узятих. Решту – винось до каптьорки. А кожен передплачує журнали, газети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: наднормові книги викидають у коридор.

Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх (Стус володів німецькою, англійською, з допомогою Марта Ніклуса вивчав французьку). Їх відбирали. Виводячи на роботу, заведуть у свою «діжурку» – і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую зболений голос: «Лапають тебе, як курку...». Такої репліки було досить, щоб загриміти до карцеру.

Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати побачення, то позбавити його – справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконну голодівку. Начальник режиму майор Федоров виявляв пил на вішалці. Той же Федоров покарав був Баліса Ґаяускаса за те, що «в розмові не був відвертим». А якби відверто сказав, що про нього думаєш, – був би ще більшим порушником режиму. Стус мав лише одне побачення з дружиною в Кучино. Коли вели на друге – він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в камеру.

Особливо його почали «пресувати» з 1983 року. На його день народження, тобто на Різдво Христове, зробили обшук. Забрали рукописи. Згодом Стус кличе чергового, майора Ґалєдіна, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення.

– А хто взяв?

– Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин.

Складено рапорт, що Стус образив національну гідність майора Ґатіна. Хоча він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси – «великого русского народа». Стуса кидають до карцеру. Одночасно кинули до карцеру й естонця Марта Ніклуса:

– Стус, где ты?

– У якійсь душогубці! Імені Леніна-Сталіна! І Ґатіна-татарина!

У коридорі вмикають гучномовця.

Згодом Василь, енергійно закручуючи механічною викруткою ґвинтики, імпровізує: «За Леніна! За Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?»

Одного разу я чув, як Стус розмовляв з кагебістом Ченцовим Володимиром Івановичем:

– Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину... Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити...

Хто міг у неволі не писати – тому було легше. Митець же, казав співкамерник Юрій Литвин, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері тяжко бачити, що нищать її дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми...

У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його грубий саморобний зошит у блакитній обкладинці з кількома десятками віршів, написаними верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елеґій Рільке. Тоді я був у тяжкому стані (серце боліло) і не спромігся вивчити жодного вірша, за що себе досі картаю. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть. В останніх листах цю збірку Василь іменує «Птах душі» і пише, що було там до 300 віршів і стільки ж перекладів. Той «Птах» не вилетів з-за ґрат. Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури… І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина Коцюбинська каже, що Стусова творчість – як дерево з обрубаною вершиною. З п'яти його кучинських років залишилося всього 44 листи, кілька віршів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита», про який мова далі.

…У жовтні 2000 року я в черговий раз їздив до Кучино на наукову конференцію з питань тоталітаризму. А також як живий експонат Меморіального музею історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”, який з 1995 року діє в нашому до болю рідному концтаборі. (Сього 2010 року, як відомо, мене туди не пустили, зняли з потяга у Брянську як особу, небажану в Російській Федерації). І зустрівся я там тоді зі своїм співкамерником литовцем Балісом Ґаяускасом та його дружиною Іреною Ґаяускене.

Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса «З таборового зошита». І пані Ірена сказала:

– Це ж я винесла...

Баліс додав:

– У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: «Вас везуть туди, де ви не будете писати».

Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява в друку на Заході цього тексту.

Друга причина – подготовка до висунення його творчости на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя Стуса публіковались за кордоном. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як художнє явище. Зарубіжна українська громадськість у кінці 1984 року створила в Торонто «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році». Комітет розіслав листи лауреатам Нобелівської премії та видатним людям з проханням про висунення, готував переклади. Говорили, що до цієї справи причетний Ґенріх Бьолль, лауреат Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971-76). Так, він захищав Стуса, але його документа про висунення нема. Дуже можливо, що премія Стусові була б присуждена. Але не так думала Москва, хоча вже почалась «перестройка» і в Кремлі сидів реформатор Михайло Горбачов...

У 1936 році у схожій ситуації опинився був Адольф Гітлер. Тоді Нобелівськую премію присудили німецькому публіцистові Карлові фон Осецькому. Але він сидів у концтаборі. Гітлер розпорядився його звільнити. Але поки прокручувалась бюрократична машина, лауреат помер у неволі.

Москва ж розв'язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: «Нет человека – нет проблемы».

Адже Нобелівську премію присуджують тільки живим...

Як це було? Я вже наголошував, що в тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.

Улітку 1985 року Василь Стус лише ненадовго виходив з карцерів і сидів у камері № 12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, нині головний редактор журналу «Москва»). Камера маленька, розкинеш руки – і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, тумбочка одна на двох і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час – порушення режиму.

Одного разу вночі солдат-охоронець на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати. Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму – і його кинули до карцеру на 15 діб. Бородін ходив правдатися до начальника табору майора Журавкова – але той мав інше завдання: знищити Стуса.

Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня 1985 року, – нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на горішні нари і так читав, спершись на них ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: «Стус, нарушаете форму заправки постели!». Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, Руденко і ще один наглядач склали рапорт: Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. «Яку?» – «До кінця».

У 1983 році було таке, що Стус тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: «Як то гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду».

Це була людина слова.

Карцери були в північній частині бараку, в поперечному коридорчику. Стуса утримували в третьому, що на розі, найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: «Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він сповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу.

В протилежному кінці того коридорчика, навпроти, в робочій камері № 7, працював у денну зміну Левко Лук'яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василю, здоров!». Або: «Ахи!». Василь відгукувався. Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість близько 10 – 11 години Левко почув, що в коридорчик запасним входом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, щось стиха перемовлялися. А потім – якась незвична тиша. «Навіть та язичниця не реготала», – згадував Левко. Це майстриня.

Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кагебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов'язки начальника виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про Стуса відповідає: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».

Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі? 5 жовтня викликають мене два кагебісти – якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому числі Стуса.

– Ну, Стус... Серце не витримало. З кожним може трапитися.

Отут і моє серце впало...

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.

Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь

завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.

Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,

ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.

Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей від українського свічаддя.

То не одне уже світання, тисячоліття не одне,

як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне...

Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,

коли завзяття безталанне не винести, не донести.

Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,

аби вже не простерти крил – у горі.

Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,

і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.

Отут спинюся на самотині – там, де копита коня вороного

розбризкують геть ярі іскри יдного днів.

...Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але зважbмо, що Стус тримав голодівку в хододному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. Сонце в той карцер не заглядає. Вранці в своїй 20-й камері ми з Балісом Ґаяускасом бачили лід на шибках. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав... Лук'яненко переживав подібні ситуації і описав їх у нарисі «Василь Стус: останні дні» (Не дам загинуть Україні! К.: Вид. «Софія», 1994. – С. 327 – 343). Це психологічно достовірний нарис, проте мушу застерегти, що Лук'яненко почасти моделює поведінку Стуса і події довкола нього. Адже він не був поруч.

Дружині Валентині Попелюх адміністрація мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з сестрою Олександрою і подругою Ритою Довгань. В аеропорту «Бориспіль» їм категорично порадили не брати домовину, бо тіла не віддадуть. З Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді у війську. 7 вересня майор Долматов сказав їм: «Ну что же, пройдем на кладбище». І привіз їх на щойно засипану могилу.

...24 лютого 1989 року 46-літній майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька могил. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, якого ми називали «спадковий принц», улітку 1987 року втопився в річці Чусова.

Усе це викликає поважні сумніви, чи справді Стусова смерть настала внаслідок серцевого нападу.

Десь там в одному з карцерів (Баліс каже, що в 6-му) сидів тоді Борис Ромашов, родом з Ґорького. Він убивця, що «став на політичну платформу». Удруге його посадили за примітивні антирадянські гасла, що ними він обписав свій паспорт і військовий квиток і кинув їх у двір військкомату. Хоч казав, що в нього є довідка про психопатію, то все ж таки йому дали 9 років ув'язнення та 5 заслання. У нього був конфлікт зі Стусом: замахувався в робочій камері механічною викруткою. Стус зайняв оборонну позу – і той не посмів. Обох посадили на 5 діб. А Баліса Ґаяускаса за рік до звільнення Ромашов намагався вбити, завдавши йому кілька ударів механічною викруткою по голові та в груди. Баліс упав під стіл, тому удар леза прийшовся навкіс, не діставши серця. За цей вчинок Ромашова покарали лише карцером, але кагебіст носив йому туди чай.

На нашій зустрічі в жовтні 2000 року Б.Ґаяускас висловив думку, що Ромашова могли послати вбити Стуса...

Але в жовтні 1985 року Енн Тарто сказав мені, що ніби-то Ромашов чув, як увечері, під час «відбою», Стус застогнав: «Убили, холєра...». Через кілька місяців я мав нагоду спитати Ромашова, чи підтверджує він, що чув стогін Василя. – «Я об этом не хочу говорить».

А могло бути й так. Під час «відбою» наглядач каже карцерникові: «Держи нары». Бо вони тримаються на шворні. Наглядач з коридору, крізь стіну, виймає шворня – і нари падають униз. Під ними приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня – і нари вдарили Стуса по голові...

Заднім числом ми згадували і порівнювали всі деталі. Згадали, що вночі з 4 на 5 вересня в коридорі пролунав вепрячий рик наглядача Новицкого: «Давай нож!». Це вони вже запускали версію, що Стус провісився в робочій камері на шнурі. Кухні наказали приготувати тридобову пайку, ніби хтось іде на етап. Але її так і не взяли. Та й ніколи в Кучино на етап нічого не видавали: пайку ми одержували в Пермі. Через кримінальника Вячеслава Острогляда намагалися запустити версію про самогубство в карцері № 3 загостреною швайкою. Але ні шнур, ні швайка ніяк не могли потрапити в карцер: Стуса дуже старанно обшукували. Левко Лук'яненко добре зауважив, що в його 7-й робочій камері, куди ніби-то виводили Стуса на роботу, в другу зміну ніхто не працював. Він зауважував, як залишав деталі на столі. Ніщо не було порушено. При ексґумації 17 листопада 1989 року ми не запримітили ніяких пошкоджень голови і шиї. Обличчя не було спотворене. Тільки носовий хрящ запав. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам не до огляду було.

Я не віддаю переваги жодній з двох моїх версій. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони до злочину не признаються.

Одного я певен: це був наказ Кремля: не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері.

30.08.2010

http://maidan.org.ua

Повний текст моїх спогадів про Стуса: Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. Харків: – Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2007. – С. 129-237:

Василь Стус у віддзеркаленнях. Спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса.– Полтава, 2007. – 192 с..

Також на сайті Харківської правозахисної групи:

http://www.khpg.org; http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху)

Дисиденти і час

31.08.2010 | Михаил Красиков
джерело: www.trediakovsky.ru

«И неужели хватит духу?..»

   

Феномен харьковской музы

В России и Украине есть немало центров промышленности, науки, культуры. Причины кристаллизации в них интеллектуальных богатств нации, как правило, налицо: это обычно наиболее выгодное для хозяйственного развития местоположение города или местности. Если же речь идёт об искусстве и литературе, то очень большое значение для их расцвета имеет ландшафт, наличие водных, лесных красот… «В те дни в таинственных долинах, весной, при кликах лебединых, средь вод, сиявших в тишине являться муза стала мне» (А. С. Пушкин)... Кого удивит в русской литературе явление «Юго-Запада» – одесское, в основном, её «стилистическое крыло»»: В. Катаев и Ю. Олеша, Э. Багрицкий, В. Жаботинский, К. Чуковский?.. Вряд ли всё это было бы возможно без синего моря и жаркого солнца, без Ланжерона, Потёмкинской лестницы и благословляющего жеста дюка де Ришелье…

Ничего этого нет в Харькове. Правда, его положение на перекрёстке двух больших дорог: с Севера на Юг (из Питера в Крым и на Кавказ) и с Запада на Восток (да притом и на Дальний), безусловно, послужили толчком для уникального роста здесь промышленности, возникновения крупнейшего транспортного узла. Но вот по части природных красот, архитектурных и иных достопримечательностей городу очень не повезло. Они есть, но несколько в стороне – вдоль Северского Донца. А сам город – почти безводен. Недаром с давних времён его обитателями сложена ловкая пословица из названий здешних жалких речушек – Лопани, Харькова, Нетечи: «Хоть лопни, а Харьков не течёт!» Но – стоп, это же изречение показывает: ИЗ САМОГО ОТСУТСТВИЯ ВОДНЫХ ПЛЁСОВ ХАРЬКОВЧАНЕ СУМЕЛИ ИЗВЛЕЧЬ… ПОЭЗИЮ И ЮМОР!

А теперь навскидку – перечисление лишь некоторых харьковских литературных имён, здесь рождённых или с городом тесно связанных: Я бы начал с Г. С. Сковороды, но Википедия его проигнорировала, назвав такой перечень: В Харькове родились или жили продолжительное время поэты Велимир Хлебников, Николай Асеев, Сергей Есенин, Анатолий Мариенгоф, Михаил Кульчицкий, Борис Слуцкий, Борис Чичибабин, Павел Тычина, Владимир Сосюра, Василий Эллан-Блакитный, Остап Вишня, Александр Введенский, Гнат Хоткевич, Игорь Муратов, Кость Гордиенко, Лариса Васильева; прозаики Григорий Квитка-Основьяненко, Григорий Данилевский, Аркадий Аверченко, Иван Бунин, Юрий Олеша, Валентин Катаев, Владимир Добровольский, Николай Сказбуш, Вадим Собко, Юрий Милославский, Эдуард Лимонов, Михаил Елизаров, Александр Мильштейн и другие известные писатели. Подобным (заведомо неполным) списком литературных талантов может похвастаться далеко не каждый даже из крупных городов России. С некоторыми из названных мне довелось быть в близком знакомстве, некоторых знал шапочно. Уже много лет живя вне Харькова, часто думаю о причине явления. Да ведь похожий список может быть составлен и из имён харьковских художников, начиная от И. Е. Репина, актёров (Лесь Курбас, Марьян Крушельницкий, Александр Крамов, Клавдия Шульженко, Людмила Гурченко…)

Новый свет на «харьковский культурный феномен» пролили присланные для опубликования в «Тредиаковском» очерки двух харьковских литераторов, посвящённые памяти Марлены Рахлиной. Поэт Сергей Шелковый торжественно-траурную параллель славных литературных имён города, в котором прошла вся её творческая жизнь, выстроил (соответственно могилам усопших) вдоль улицы Пушкинской, где теперь навеки упокоилась и моя любимая единственная родная сестра. Автор обозначил этим главный вектор и её творчества, и этико-эстетический идеал лучшей части русской и украинской литературы. Опираясь на самые характерные стихи и строки покойной, культуролог, фольклорист и поэт Михаил Красиков показывает, как выразились в её творчестве главные болевые точки отпущенного ей времени и основные особенности пушкинской традиции, определяющей лицо всей «харьковской музы».

Когда нашими родителями на пороге их полувекового, рубежного возраста в 1950 году тогдашние власти пополнили ГУЛАГ, нас с Марленой и старой бабушкой гуманно переселили из двух 12-метровых комнат «ведомственного» жилья в 10-метровую каморку на ул. Лермонтовской. Случайность? – Конечно! Только далеко не единственная… Я тогда лишь недавно окончил школу. Теперь улица, на которой она стояла и стоит, уже давно носит имя друга Марлены и всей нашей семьи поэта Бориса Чичибабина. Всё правильно!

Феликс Рахлин

 

Она закляла свою судьбу, написав бессмертные строки:

 

И неужели хватит духу

у злой судьбы, у бытия

убить счастливую старуху,

которой завтра стану я?

 

Процитированное стихотворение «Все будет завтра…», превратившееся благодаря композитору Ларисе Критской и певице Елене Камбуровой в песню, переворачивающую всё твое существо, казалось, являлось вызовом самой природе, самой «задумке» миропорядка:

 

И неужели хватит духу…

 

И Смерть, действительно, долго не решалась…

 

Умерла М. Д. Рахлина 5 июня 2010 года. Дата скорбная, но ведь это канун дня рождения Пушкина, не просто боготворимого Марленой, а бывшего всегда её насущным собеседником. Есть в этой дате знак свыше, подарок и милость Божья: ведь Рахлина была настоящим поэтом, который всегда – поэт милостью Божьей.

Вспоминая Марлену, сразу же видишь её улыбку – совершенно особенную, обескураживающе длительную, словно незаходящее солнце. Наверное, так она улыбалась следователям КГБ в ответ на их запугивания, и красноречие доблестных мужей таяло на глазах. Наверняка так она улыбалась глядящим на неё вприщур преступникам – ворам, насильникам, убийцам, преподавая им много лет российскую словесность, рассказывая – Бог ты мой! – о душевных муках Татьяны Лариной и мечтах «тургеневских девушек»[1].

В этой улыбке было столько доброты, любви и благодарности к окружающим, что, казалось, все темное и злое в тебе и вокруг просто мгновенно испарялось. Это была улыбка ребенка («никогда не вырасти // и не стать мне взрослой»), безоглядно доверяющего всем дядям и тетям, знающего: все люди добры!

Помню, в самом начале 90-х я пришел к ней домой и с порога услышал: «Я Вас сейчас буду кормить!» – на что невольно процитировал классика: «Сначала накормите человека, а потом спрашивайте с него нравственность». Марлена тут же парировала: «А я Вас покормлю и нравственности спрашивать не буду…»

Она умела и любила быть Марфой (хоть и называла быт своим «убийцей»):

 

Я стану трудиться: водицы налью,

я дров наколю, потеплей натоплю,

и солью насущной – твой хлеб посолю:

все это тебе, вместо слова «люблю».

 

В ответ на реплику о необходимости борьбы со злом она могла по-женски и по-матерински негромко, кротко, но внятно сказать:

 

А я Вам дам напиться из колодца,

любовь и нежность – тоже ремесло.

 

Но она же с молодых лет знала и ценила своё предназначение – быть Марией, той самой, которую, как известно, Христос предпочел заботливой и хлопотливой Марфе. Марлена прекрасно себя чувствовала «единой в двух лицах» – Марии и Марфы, потому что и в той, и в другой ипостаси была «одна любовь – и больше ничего».

Стихотворение «Одна любовь» – ключевое для понимания поэтического характера и дара Марлены Рахлиной. Борис Чичибабин справедливо назвал это произведение «программой всей жизни поэта» и с завистью отметил: «…всегда жалею, что его написал не я». Человеческое и творческое кредо автора здесь выражено бесхитростно, но точно:

 

Кому что надо и кому что мило:

вам – драться, им – ломать, а мне – любить.

 

Однако эта любовь отнюдь не означала благостности и всепрощения. Не только «вам (друзьям – М. К.) драться» – но и: «А все-таки я вам (врагам, то бишь властям – М. К.) врезала! <…>  А всё-таки я вам вмазала!» – в стихотворении 1983 г. «Мой праздник», с эпиграфом: «Узнав об опубликовании “Стихов Алтуняну” в 36-м номере “Континента”». Как-то это далековато от христианского смирения…

Да, она была воином, воительницей Света, а если сказать менее пафосно (но не менее точно) – этакой бесшабашной Пеппидлинныйчулок.

 

Рахлина – поэт тревожной совести, острейшего (не остывающего!) чувства стыда:

 

Так, унижением согревшись,

в кармане тискаешь и мнешь

свой стыд, и боль, и гнев созревший

в кулак ли, в фигу ль – не поймешь!

 

Как и Б. Чичибабин, написавший «Посмертную благодарность А. А. Галичу», М. Рахлина также сказала свое благодарственное слово Поэту, без которого

 

В любом городке и в любую погоду

любого, но семидесятого года

нам был бы конец и позор,

нам было б так срамно, и горько, и тошно…

 

Галичем была «наша честь спасена». И А. Д. Сахаровым, без которого «в стране у нас так грязно, // так непристойна жизнь», и В. Гроссманом, прочитав повесть которого «Все течет», нельзя не ужаснуться – нет, не тому, что описывает автор, а тому, как мы жили и живем:

 

«Чудовище с зелеными глазами» –

вот какова сегодня наша совесть,

и без конца и края льется повесть

о преступленьях – ваших и моих.

 

Ведь жили мы! И пели! И плясали!

Как все, мы жили, радуясь и ссорясь,

детей рожая, к лекциям готовясь,

трудясь, «соображая на троих»…

 

Ах, стыдно! Сердце рвется от стыда,

и не отмыться больше никогда!

 

Но нашу честь спасала и она, скромная учительница литературы из провинциального Харькова, писавшая беспощадные, исполненные боли, гнева, иронии, сарказма и презрения – и к себе, и к другим – строки:

 

Ведь что вытворяли! И кровь отворяли,

и смачно втыкали под ногти иглу…

Кого выдворяли, кого водворяли…

А мы все сидим, как сидели, в углу.

 

Любезная жизнь! Ненаглядные чада!

Бесценные клетки! Родные гроши!

И нету искусства – и ладно, не надо!

И нету души – проживем без души!

 

И много нас, много, о Боже, как много,

как долго, как сладостно наше житье!

И нет у нас Бога – не надо и Бога!

И нету любви – проживем без нее!

 

Пейзаж моей Родины не увядаем:

багровое знамя, да пламя, да дым,

а мы все сидим, все сидим, все гадаем,

что завтра отнимут? А мы – отдадим!

 

Написанное в 1975 году, в эпоху «расцвета застоя» и методичной борьбы с диссидентами (а Марлену связывали давние дружеские узы с людьми, не скрывавшими своего инакомыслия и пострадавшими за него – Ларисой Богораз, Юлием Даниэлем, Борисом Чичибабиным, Генрихом Алтуняном…), это произведение, несомненно, является классикой гражданской лирики XX столетия. И фактом героизма автора: ведь это стихотворение-поступок! Трижды прав Борис Чичибабин, говоря в предисловии к книге М. Рахлиной «Надежда сильнее меня» (1990) о том, что такие строки могут быть предъявлены в качестве оправдательного документа о времени, свидетельствуя, что «и в это малопочтенное время существовали совесть, честь и благородство».

Увы, как и положено классическому тексту, он не устарел и сегодня: нет уже «багрового знамени», но разве не убийственная ирония Истории в том, кого мы «водворяем» «на царство», и разве мы, в большинстве своем рабы «бесценных клеток», не сидим по углам и гадаем – «что завтра отнимут? А мы – отдадим!»? И ведь отдаем же, и чуть ли не «спасибо» кричим вдогонку!..

А вот Рахлина с «гражданином начальником» («Поэт и гражданин начальник») не церемонилась – просто его не боялась. В стихотворении «Не верь, не бойся, не проси!» Марлена вообще им… командует:

 

В ряды, охранители, стройся,

сминая меня, как траву…

«Не верь, не проси и не бойся!» –

И так я доныне живу.

 

Её внутренняя свобода не регламентировалась внешними предписаниями, её феноменальное бесстрашие коренилось в глубоком чувстве нравственной правоты, а, значит, в неизбежном наступлении – рано или поздно – исторической справедливости:

 

Ведь это мы,а не они,

даем народу хлеб и воду

любви, искусства и свободы,

ведь это мы, а не они,

решаем, вёдро или слякоть,

смеяться людям или плакать.

 

Ведь это мы, из наших комнат!

Ведь это нас с любовью вспомнит

народ в предбудущие дни!

 

Мы победим, а не они!

 

И ведь как угадала: не в будущие, а в «предбудущие» дни – то есть сегодня!

Четкое противопоставление (и противостояние!) мы (Порядочные Люди) и они (Люди Власти) – лейтмотив всех «политических» стихов Марлены, наиболее ярко выраженный в процитированном только что стихотворении, посвященном её любимому другу Лешке Пугачеву – барду, актеру, художнику, неунывающему человеку. С каким удовольствием в стихотворном послании «Борису Чичибабину» Марлена Давидовна, прекрасный знаток русского языка, употребляет слобожанский украинизм, просторечное «ихний» – вместо орфографически стерильного «их», в одном этом слове являя «кило презрения» (её любимое выраженьице) «сильным мира сего»:

 

Дворцы и тюрьмы, города и веси,

все ихнее величье и почет, –

одна твоя бумажка перевесит,

дух освежит, от духоты спасет.

 

Совсем не случайно уже в 1990-е произошла творческая встреча Марлены Рахлиной с мощной поэзией самого вольнолюбивого украинского поэта второй половины XX века Васыля Стуса: за короткий период Марлена перевела (и как перевела!) его книгу «Золотокоса красуня», а «лебединой песней» её стал перевод книги Стуса «Палімпсести». Без известного равенства душ, темпераментов и талантов такой перевод невозможен!

Обращаясь к «милому брату» Борису Чичибабину, М. Рахлина написала:

 

…за твой глоток шального кислорода –

в стране моей свободу отдают.

 

Но тем же «шальным кислородом» дышала и она сама. И её стихи именно так и воспринимались (и воспринимаются до сих пор!) – как глоток чистого воздуха – читателями и слушателями, испытывающими «кислородное голодание».

«Бугор осторожности» у Марлены явно был недоразвит. Помню, как в мае 1985 года, во время первой нашей встречи, она довольно громко рассказывала в людном переходе метро: «Внук пришел из школы и говорит: “А знаешь, что означают концы галстука? Левый – октябрята, правый – комсомол, а партия у нас вот где!”» И она от души выразительно похлопала себя сзади по шее. При последних словах проходящие мимо невольно косились, некоторые улыбались.

Казалось, Марлена легко и мужественно несла бремя двойного имени, данного родителями-коммунистами, впоследствии, разумеется, пострадавшими и из-за Маркса, и из-за Ленина – мечтателей, как никто другой, помешавших людям жить так, как они хотели (что справедливо отметил Горький, правда, со знаком «плюс»).

Удивительна интонация всех её стихов: в ней нет ничего нарочитого – человек словно случайно говорит в рифму, просто озвучивая поток мыслей. Естественность её стихов – сверхъестественна. Никакой «сделанности», «оформленности», а уж тем более – «заданности», – просто разговор по душам. Но при этом – никакой болтовни! Даже самые длинные стихи (страницы на полторы) – лаконичны. Словам – тесно, мыслям – просторно, а бьющей через край жизни в них столько, что стирается «демаркационная линия», отделяющая Искусство (вещь условную) от Бытия (феномена безусловного), сметающего своим потоком жалкие человеческие «придумки».

И в искусстве, и в жизни ей ничего не хотелось «раскладывать по полочкам»: «из всего, что есть жизнь, я бы изумительный // винегрет // непременно соорудила»; в лучшей её книге «Другу в поколенье» единственное стихотворение строгой формы, и то выдержанной не до конца, – прекрасный «Подпорченный сонет».

Поэзия Марлены Рахлиной – жизнь без берегов. Может быть, потому, что в самом авторе был преизбыток жизни:

 

Живу – не надышусь, не насмеюсь,

не наживусь. Живу и не старею.

 

А вот обращение к самым близким людям (в «Подпорченном сонете», посвященном сыну Жене):

 

Живу – до смерти: вот и весь мой сказ!

А раньше смерти не помру, поверьте…

Живу! И даже в мой последний час

я отверну глаза свои от смерти

и буду пялиться – на вас, на вас!

 

Жизнь она ощущала как непрерывный праздник, и сама была человеком праздничным. Замечателен её неологизм в стихотворении «Памяти Андрея Дмитриевича Сахарова»:

 

Ах, без него в стране у нас так грязно,

так непристойна жизнь – и кто теперь

спасет ее, отчистит и запразднит?

Откупорит окно? Откроет дверь?

 

Без неё тоже – кто нашу жизнь  запразднит?

Живая человеческая душа, трепетная и чуткая не только к своим болям и тревогам, но ко всему на свете, привлекает прежде всего в поэзии М. Рахлиной.

«И живу, счастливая…» – называется одно из её главных стихотворений. Трудно понять, в чем секрет этой легкости, этого счастья, которое сродни блаженству святых или юродивых:

 

Как легко я дуриком,

дурочкой живу я,

пряча в горле горя ком,

рану ножевую.

 

Я привычным лепетом

это прикрываю,

щи хлебаю лаптем,

дегтем запиваю.

 

Все равно, счастливою

родилась – и буду!

Слезы, словно сливы, я

выроню – забуду.

 

И живу, красивая,

и живу, счастливая,

по морю, как по суху,

У Христа за пазухой!

 

Недаром она предварила стихотворение «Начало» эпиграфом:

 

Когда бы воли и ума хватило б для того,

я б счастье сделала сама – из сердца своего!

(Из моих детских стихов)

 

Права Инна Захарова, замечая в послесловии к книге М. Рахлиной «Чаша» (2001): «…поэт пишет, что был счастлив, и в это веришь, несмотря на то, что в книге так много горя, одиночества, боли и даже отчаяния. Счастье – это дар, гораздо более редкий, чем талант».

Счастлива Марлена была ещё и тем, что однажды её озарило Слово, жар и притягательность которого она ощущала постоянно, зная:

 

…и силою владеет – только Слово,

и чудеса свершает – только Слово

на нашем бедном жизненном кругу.

 

Поэтому-то и взвешивала каждое свое слово  на весах поточнее аптекарских, прежде чем пустить его «в люди», ведь –

 

…тех, кто мутен был, забвенье ждет,

а тех, кто точен был, венчает слава.

 

Впрочем, слава её интересовала меньше всего. Тщеславие никаким боком из неё не вылезало. А уж зависти к кому-либо у Марлены никогда не было и в помине.

Верная себе, Рахлина написала (за много лет до смерти) «Проект автоэпитафии», где есть строки:

 

Не желаю знать о беде!

Не встречала ее нигде…

Я хочу, чтоб мой легкий нрав

Завсегда оставался прав!

<…>

Я хочу, на старости лет,

только светлый оставить след,

перед смертью – и на века

вам хочу свалять дурака.

<…>

… У меня одна голова,

из неё прорастет трава:

погуляйте на том лугу!

Я все сделаю, что смогу,

чтоб, не хая и не кляня,

вспоминали вы про меня…

Будем же радостно и светло вспоминать человека, любившего «только светлое Слово // и только сердечную связь», заражавшего не просто жизнелюбием, энергией и оптимизмом, но верой в то, что счастье – неотъемлемое свойство Бытия.

Нет, не хватит духу у «злой судьбы» убить счастливую Марлену!

15.08.2010 г.

 

 

[1] Как отметил Е. Е Захаров, зеки, дававшие всем учителям клички, прозывали М. Рахлину «Королева Марго» и «Парижаночка» – прим. гл. редактора.

 

Бюлетень "Права Людини", 2010, №23

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори