пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201026
№26
2010

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

21.09.2010 | Людмила Коваль
джерело: www.pravda.com.ua

Свобода від катувань. Ілюзії й реальність

   

«Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню…»,– Конституція України

Де-юре, ця норма імплементована в українському законодавстві.

Де-факто, і сьогодні, через 14 років після прийняття Конституції, жоден громадянин України не має жодної гарантії захисту від принижень, жорстокості, нелюдського поводження й навіть катувань.

Жертвою може стати кожний. І це не пусті слова.

Ось деякі факти лише за останній місяць:

14 вересня. Херсон. Журналіста газети «Вільний вибір» Дементія Білого побила охорона херсонського мера Володимира Сальдо, під час звіту останнього перед виборцями.

13 вересня. Львів. Після ночі в райвідділку міліції помер чоловік. На тілі молодого чоловіка знайдено 51 слід від ударів. Синці навіть на п’ятах. Міліціонери кажуть: чоловік ударився головою, коли впав.

10 вересня. Івано-Франківськ. Міліція влаштувала масові незаконні арешти. Формальна причина – пограбування квартири зама обласного керівника МВС, який мешкає неподалік вокзалу. Десь близько 17:00 почали хапати таксистів де попало. Їх витягували з машин, обшукували транспорт, тих, хто просив документи – кували в наручники й кидали в мікроавтобус. Пасажирів – висаджували. Декілька машин залишили посеред дороги незачиненими.

У відділку відбирали мобільні телефони – без опису, без понятих, знімали відбитки пальців, без будь-яких пояснень пакували в камеру.

До 23:00 автобус прибував тричі – кожного разу [привозили] близько 20 чоловік. Зі свіжопривезених випускали одиниці.

18 серпня. Селище Сосниця Чернігівської області. 34-річний чоловік повісився після «спілкування» з міліцією.

11 серпня. Село Новосавицьке Великомихайлівського району Одещини. Уночі 11 серпня в психоневрологічному будинку-інтернаті загинув пацієнт 43-річний Юрій Вовченко. За наказом санітарів до ранку його поховали. Згодом відкопали… У нього було тільки два цілих ребра, решта всі поламані. Тіло все в гематомах, щелепа зламана, очей узагалі не видно.

8 серпня. Маріуполь. У Приазовській жіночій виправній колонії № 107 практично повністю відсутня питна вода. Колонію, у якій утримуються майже 600 жінок, забезпечують водою лише два крани. Жіноча колонія під загрозою епідемії.

7–11 серпня. Ніжин. У будинку-інтернаті для дітей з ураженням центральної нервової системи померли 4 дитини й один дорослий. Про жахливі умови утримання життя дітей в інтернаті розповідає Ігор Луценко в статті під красномовною назвою «Дитячі інтернати: пекло поруч з нами».

За даними соціологічних досліджень, щороку більше 600 тисяч осіб стають жертвами нелюдського поводження тільки з боку органів внутрішніх справ.

Але це явище розповсюджене не тільки в спеціальних закладах міліції. Те ж саме спостерігається й у пенітенціарних закладах, інтернатах і лікарнях закритого типу, приймальниках-розподільниках, таборах для мігрантів тощо.

Якщо на свободі люди, до яких було застосовне насильство, можуть хоча б спробувати захистити свої права в прокуратурі або суді, то для осіб, позбавлених волі, така можливість є дуже примарною.

Прокуратура вкрай рідко належним чином розслідує скарги позбавлених волі. Й то при умові, якщо ці скарги взагалі доходять до прокуратури. Типовою їхньою відповіддю є: «Факти, викладені в скарзі, не підтвердилися».

За законом, держава несе відповідальність за осіб, що утримуються в місцях несвободи. І вона дійсно її несе. У тих рідких випадках, коли жертвам катувань вдається пробитися й виграти справу в Європейському суді,– держава, коштом державного казначейства, тобто, з кишені платників податків, виплачує заявникам призначену судом грошову компенсацію. При цьому винні в порушенні прав людини залишаються непокараними, або відбуваються мінімальним строками.

Де-юре, стаття 127 Кримінального кодексу встановлює кримінальну відповідальність правоохоронців за застосування тортур у вигляді позбавлення волі від 10 до 15 років або довічного ув’язнення.

Де-факто, суди продовжують кваліфікувати такі дії, як зловживання владою або службовим становищем та призначати значно менше покарання за статтею 365 Кримінального кодексу – від 3 до 7 років.

Проблема відсутності свободи від катувань для України не нова. З нею намагається боротися кожний новий керманич держави.

Ось і Віктор Янукович, прийшовши до влади, заявив про своє рішуче бажання викорінити катування в правоохоронних органах. Це й зрозуміло. Адже від ганебного явища страждають не тільки громадяни, а й міжнародний імідж держави, яка хронічно не виконує зобов’язань, узятих на себе перед Комітетом ООН проти катувань.

На жаль, словесні декларації гаранта Конституції поки не знайшли практичного підтвердження. Про це свідчать факти, викладені вище. Ну хіба що…

Як вже відомо, зовсім нещодавно міністерство юстиції розробило та направило на погодження до інших центральних органів виконавчої влади законопроект «Зміни до закону „Про Уповноваженого ВР з прав людини“», який, на його думку, має стати інструментом у боротьбі за свободу від катувань.

У цьому акті, до речі, розробленому потай від громадськості, мін’юст пропонує покласти на омбудсмена виконання функцій механізму щодо недопущення катувань. А щоб скоротити шлях від проекту до закону, зазначає, що законопроект не потребує ні громадського обговорення, ні додаткового фінансування з бюджету держави.

Де-юре, із прийняттям цього законопроекту формально буде вважатися, що в Україні створено національний механізм попередження катувань. Держава зможе прозвітувати перед міжнародною спільнотою про виконання ще одного взятого на себе зобов’язання.

Де-факто, це буде тільки ілюзія існування механізму попередження катувань.

І причин тут декілька.

По-перше, таємна розробка законопроекту суперечить рекомендаціям підкомітету з попередження катувань Комітету ООН проти тортур щодо відкритості й прозорості процесу створення національних механізмів попередження катувань із залученням інститутів громадянського суспільства, науковців, міжнародних та неурядових організацій.

Така утаємниченість доводить, що метою розробки законопроекту є не створення ефективного механізму попередження катувань, а бажання поставити жирну «галочку» у списку невиконаних Україною зобов’язань.

По-друге, запропоновані зміни до закону про Уповноваженого майже нічого не міняють у порівнянні з теперішньою його редакцією. Вони вимагають від омбудсмена дотримуватись Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, і уповноважують регулярно відвідувати місця несвободи.

Але омбудсмен з 1997 року наділений законними повноваженнями, цитую, «відвідувати в будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування й перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їхнього тримання».

Про те, як він «справляється» із цими повноваженнями, свідчать невтішні результати соціологічних досліджень та моніторингу самого омбудсмена.

Кількість жертв жорстокого, нелюдського поводження в місцях несвободи із часом не зменшується.

За довгих тринадцять років омбудсмену вдалося добитися деякого покращення умов тримання осіб у місцях позбавлення волі. Але перед проблемою застосування тортур ця інституція виявилася безсилою.

За винятком поодиноких випадків, коли омбудсмену вдавалося допомогти окремим людям, систему жорстокого поводження в місцях несвободи досі не зруйновано. «Хоч кілок на голові витеши – міліція продовжує ганебне побиття затриманих, зокрема, лікарів»,– безсило вигукує Уповноважений ВР з прав людини.

І ми розуміємо, що виконання функцій механізму щодо недопущення катувань йому не по-плечу.

Та воно й не може бути по плечу одній людині.

Особливо, якщо ця людина за багато років звикла до авторитарного стилю керівництва й не змогла, або не захотіла, налагодити ефективну співпрацю із громадськими організаціями. Адже без участі останніх у системі регулярних відвідин місць несвободи – діяльність механізму попередження катувань є приреченою на провал.

Ось така реальність. Ось такі ілюзії.

Катування та жорстоке поводження

22.09.2010
джерело: www.bbc.co.uk

Андрій Діденко: жертвою катувань може стати кожен

   

Правозахисники заликають уряд розробити законопроект, який би поклав початок створення механізму запобігання тортурам в українських правоохоронних органах. Представник Харківської правозахисної групи Андрій Діденко каже, що в Україні жертвою катувань, так само, як і несправедливого суду, може стати кожен. У цьому спвірозмовник Бі-Бі-Сі переконався на власному досвіді.

Правозахисник Андрій Діденко у студії Бі-Бі-Сі

А. Діденко: Так сталося, що про катування в міліції і в місцях позбавлення волі я дуже гарно знаю, тому що я відбув 8 років покарання за злочин, якого не вчинив. В Україні жертвою катувань може стати кожен. Відповідно до соціальних досліджень, кожного року більш ніж 600 тисяч українців піддаються різним формам катування: побиття або іншого знущання над особистістю. Ситуацію потрібно і можна змінити. В 2006 році Україна взяла на себе зобов’язання перед ООН створити механізм попередження катувань.

Бі-Бі-Сі: Умови в українських в’язницях переважно, звісно, погані, але, можливо, є винятки? От в одній з колоній Вінниччини, у Могильові-Подільському, нещодавно збудували футбольне поле, фонтан, а у виправній установі неподалік Крижополя ув’язнені заробляють більше, ніж, приміром, прибиральниця на волі. Після колонії суворого режиму про такі заклади в’язні кажуть, що це курорт. Чи багато таких закладів в Україні, чи це все-таки більше якась показуха для журналістів?

А. Діденко: Ви знаєте, це ексклюзивні заклади і загалом ситуація з виконанням покарань зовсім інша. І якщо в таких колоніях строк відбувають, приміром, 250 в’язнів, то в переважній більшості установ виконання покарань ця кількість в’язнів набагато більша. І, напевно, й ставлення до них зовсім інше. Звичайно, коли б, наприклад, такі колонії були тенденцією і держава ставилася б до засуджених як до людей, то і ситуація змінилася б. І з катуванням, і з усім іншим.

Бі-Бі-Сі: А чи можна взагалі назвати загальну цифру про кількість смертей у міліції упродовж року внаслідок саме катувань? Тобто, динаміка збільшується чи зменшується?

А. Діденко: Я наведу приклад, що тільки за останні 3-4 місяці в міліції від катувань померло близько 6 осіб. Це тільки від катувань у міліції. А щодо систем виконання покарань, то цієї статистики точно підрахувати дуже важко тому, що люди гинуть, і їх зазначають як померлих від хвороб чи від чогось іншого. Але взагалі в місцях позбавлення волі важко прослідити, саме в яких умовах утримуються люди, які до них незаконні дії вживаються. Тому що ця тема закрита і залишається такою з часів Радянського Союзу.

Бі-Бі-Сі: А чи існує взагалі проблема вибивання свідчень? Скільки от людей сидить просто так, за когось іншого…

А. Діденко: Справа в тому, що коли катування в міліції відбувається, то це можна пояснити, існує якась логіка. Тобто, людину примушують свідчити проти себе задля того, щоб сфабрикувати матеріал кримінальних справ. Таких випадків у нас також багато. Є випадки, коли людина відбуває довічне ув’язнення, як, наприклад, справа Олександра Рафальського. Адвокат по цій справі – Аркадій Петрович Бущенко, голова Гельсінської спілки з прав людини. Так от, щодо цього Олександра Рафальського є всі підстави вважати, що відносно нього застосовувалися катування. І безпосередньо він зараз відбуває довічне ув’язнення. Також це й справа Бондаря. Тут теж є всі підстави вважати, що він є закатований і відбуває довічне ув’язнення. Це і справа Осипкова, якому відрізали мочки вух, коли до нього застосовувалися катування. Тобто, катування – це звичайне явище в міліції. Але коли катують людей в місцях позбавлення волі, то тут логіка відсутня, тому що який зиск від цього? І це вже залишається наслідком каральної системи СРСР, коли починають розповідати про умови утримання, і вони за ознаками нагадують колишній ГУЛАГ.

Бі-Бі-Сі: А якщо повернутися до проблеми тортур з боку міліції, як довго може тривати таке свавілля? До якої межі? Тобто, це суди повинні бути чи правозахисний рух повинен збільшити свої повноваження?

А. Діденко: Ми якраз і займаємося цією кампанією. Власне, цього року Міністерство юстиції України розробило законопроект про створення національного механізму попередження катувань. Проте зроблено це було за закритими дверима. Цей закон називається «Зміни до закону про повноваження Верховної Ради з прав людини». І жодна правозахисна організація не була залучена до процесу створення цього законопроекту. Світова практика свідчить, що подібна законотворча робота передбачає максимально широке залучення громадськості не лише до процесу розробки та впровадження механізмів попередження катувань, а й до контролю за їх виконанням. Натомість, законопроект містить вказівку не залучати громадськість до цього процесу. І, власне, сьогодні ми пропонуємо провести мирну акцію з прав людини біля Кабінету міністрів і Верховної Ради. Безпосередньо будемо говорити про цей законопроект. І люди, які постраждали від катування, добровільно приходять на цю акцію і висловлюють свою стурбованість про те, що такого механізму не існує в державі. Я маю на увазі, громадського контролю за діями влади. Оце, власне кажучи, у нас і головна мета. І ця програма безпосередньо направлена на те, щоб усе-таки в Україні був створений превентивний механізм по запобіганню катувань, і цей механізм був створений саме за участю громадськості і громадського широкого обговорення. І тоді, власне кажучи, є можливість уникнути якось катувань і їх запобігти. Бі-Бі-Сі: Ви думаєте, влада дослухається до ваших пропозицій?

А. Діденко: Звичайно, це дуже важкий процес. Це дуже тривалий процес, але ми сподіваємося на конструктивний діалог між громадськістю і владою. І ми, власне, апелюємо до міжнародних інституцій, ми говоримо про те, що Україна ратифікувала протокол, який безпосередньо зобов’язує створити цей превентивний механізм ще в 2006 році. Але, на жаль, на сьогоднішній день цього не було зроблено, і ми вимагаємо від влади, власне, такого конструктивного діалогу і дій.

Бі-Бі-Сі: У Росії, приміром, з’являлися групи молодих людей, які нападали на міліціонерів. Тобто, як приклад спротиву суспільства проти міліції. Чи в Україні може бути такий?

А. Діденко: Звичайно. Коли людину катують, коли до неї застосовуються недозволені методи фізичного примусу, то й родичі, й самі ці люди можуть якось протестувати. Коли не існує того механізму, який зможе передбачити і запобігти цим катуванням, так і примусити владу покарати винних. Бо це найголовніше, коли повинна бути відповідальність. Якщо існує злочин, то повинно бути й покарання.

Свобода вираження поглядів

15.09.2010
джерело: www.helsinki.org.ua

УГСПЛ вимагає швидкого, незалежного розслідування побиття правозахисника Дементія Білого

   

 

Українська Гельсінська спілка з прав людини обурена жорстоким побиттям Дементія Білого, журналіста та Голови Херсонського обласного відділення Комітету виборців України.

УГСПЛ сьогодні звернулася до Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ щодо забезпечення швидкого, незалежного та ефективного розслідування цього побиття.

Учора, 14 вересня 2010 року, в Херсонському драмтеатрі проходив звіт міського голови Володимира Сальдо, який втретє збирається балотуватися на цю посаду від Партії Регіонів. Оголошення про звіт не було ні в ЗМІ, ні на сайті міськради. Ходили чутки, що деяким обраним роздають запрошення. Лідери громадських організацій запрошень не отримали.

На дверях у драмтеатр стояли дужі хлопці й пускали тільки тих, у кого були запрошення. Дементій намагався пройти спочатку яг громадянин і виборець, потім як журналіст "Політичної Херсонщини" - за посвідченням. Але ні його, ні інших громадських лідерів не пропускали, керував процесом заступник Сальдо. І тільки коли втрутився заступник голови облдержадміністрації, їм вдалося пройти в залу, де більшість місць займали працівники міськвиконкому.

Коли вже Сальдо почав виступати, з’ясувалося, що охоронці в цивільному не пропускають до театру двох депутатів міськради, опозиційних до Сальдо. Дементій спробував переконати заступника Сальдо й охоронців, що це - протизаконно, їх треба пропустити, бо міський голова підзвітний і виборцям, і депутатам. Його не послухали.

Тоді Дементій пішов на середину залу, взяв мікрофон і зажадав, аби Сальдо зупинився й дав розпорядження впустити всіх людей, які хочуть почути його звіт. Він повторював це кілька разів, доки Сальдо зупинився, але його модератор тут же звернувся до присутніх у залі: "Давайте підтримаємо нашого мера", - і більшість почала аплодувати.

Заступник Сальдо і четверо дужих чоловіків у цивільному виштовхали Дементія у фойє, і там троє заламали йому руки й так тримали, а один бив по обличчю й голові. Міліція стояла й спостерігала. А коли Дементій вирвався й замахнувся, щоб дати здачі, фотоапарат, який висів у нього на руці, влучив у лоба тому, хто його бив, і розсік шкіру. Одразу з’явилася міліція, викликали "швидку допомогу" для "потерпілого" й відвезли його в лікарню. Дружина Дементія, Галина Бахматова, та колеги, які були в залі, прибігли у фойє під час бійки й дещо встигли зняти на відео. У Дементія все обличчя було в червоних плямах. Але заступник Сальдо та інші все одно намагалися звинуватити Дементія.

Дементій дав свідчення міліції, але йому ставало дедалі гірше, викликали "швидку допомогу", а в лікарні йому поставили діагноз: "внутрічерепна травма і струс мозку середньої тяжкості". Лікарі наполягають, аби Дементій залишався в лікарні під наглядом. Він лежить в одній палаті, а в палаті поруч - "потерпілий".

Частина відео про те, що відбувалося в залі, тут: http://www.youtube.com/watch?v=rF2RqM0VkqQ.

Оскільки до побиття очевидно причетні місцеві чиновники, на наше переконання, це розслідування місцевою міліцією навряд чи буде незалежним. Ми вимагаємо від центральних органів влади забезпечити об’єктивне розслідування прилюдного побиття відомого правозахисника.

 

Володимир Яворський,

Виконавчий директор УГСПЛ

Свобода вираження поглядів

16.09.2010
джерело: www.cvu.org.ua

Заява з приводу побиття Голови Херсонського відділення КВУ Дементія Білого

   

Дементій, який мав при собі посвідчення журналіста газети «Вільний вибір» і є членом Спілки журналістів України не був допущений охоронною службою до залу, де звітував міський голова. Після втручання заступника голови Херсонської облдержадміністрації Андрія Яценко Дементія Білого було впустили в зал, але охорона відмовилася допустити туди інших журналістів, а також депутатів міської ради.

Зайшовши до зали, Дементій Білий публічно звернувся до міського голови з проханням допустити до заслуховування звіту всіх охочих, адже звіт передбачався саме для виборців. Після цього двоє невідомих виштовхали голову Херсонського КВУ із зали і почали наносити йому удари в обличчя. Зараз Дементій Білий знаходиться в лікарні з діагнозом «гіпертонічний криз» та підозрою на струс мозку.

Комітет виборців України вбачає в діях невідомих осіб злочини, відповідальність за які передбачена, зокрема, у Кримінальному кодексі України: перешкоджання журналістській діяльності, нанесення тілесних ушкоджень.

КВУ звертається до органів Міністерства внутрішніх справ, Прокуратури невідкладно розслідувати подробиці інциденту, встановити особи нападників, а також тих, хто дав їм вказівку напасти на журналіста та притягти винних до відповідальності.

Також КВУ закликає міського голову Херсона Володимира Сальдо публічно вибачитись перед Дементієм Білим за інцидент, який стався на заході, організованому міською владою і провести ще один звіт перед громадою міста з присутністю на ньому всіх бажаючих .

Прес-служба КВУ

Доступ до інформації

16.09.2010 | Євген Солонина
джерело: www.radiosvoboda.org

СБУ пікетують противники повернення 1937 року

   

Київ – 15 вересня під стінами центрального апарату СБУ в Києві відбувся мітинг проти переслідування історика Руслана Забілого, який працює із розсекреченими архівними документами. Протестувальники вимагали звільнити керівництво Служби безпеки, і продовжити, припинене за нової влади, розсекречення документів щодо репресій та визвольного руху в Україні. Найбільш активні учасники протестів просили заарештувати їх як третіх осіб, оскільки вони хотіли отримати ті документи, які перевозив Забілий.

Більше півтисячі людей із національною символікою та прапорами правих політичних сил зібралися на вулиці Володимирській, під дверима центрального апарату СБУ. Серед мітингувальників було чимало відомих політв’язнів та дисидентів, зокрема Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Василь Овсієнко.
Молодші учасники мітингу тримали саморобні плакати: «Забілий віз документи для мене», «СБУ– філія ФСБ», «Хорошковський, займися косметологією», «Це КГБ. Воно кусається і смердить».
Історичний – значить не таємний – В’ятрович

Один із організаторів мітингу, колишній голова державного архіву СБУ Володимир В’ятрович каже, що українських істориків, які працюють із архівними документами, звинувачують в розголошенні державної таємниці незаконно.
«Якісь матеріали в архіві СБУ можуть бути таємними – але аж ніяк не історичні документи, – вважає В’ятрович. – Якщо ми говоримо про архів, де працював як дослідник Руслан Забілий, де працювали сотні інших українських та закордонних істориків, то там таємних документів і бути не могло. Ідеться виключно про документи НКВС та ЧК, які розповідають про репресії в радянській Україні та боротьбу з ними».

Акція: «Це Володимирська чи Луб’янка?»

Директора Національного музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові Руслана Забілого працівники СБУ затримали 9 вересня. За його словами, після багатогодинного допиту в нього вилучили ноутбук та зйомні диски з архівними документами, розсекреченими протягом останніх років.
Володимир В’ятрович припускає, що працівники Служби безпеки, які вилучили архівні дані в історика, просто не розуміють що входить до поняття державної таємниці, і пропонує зорганізувати для них семінар на цю тему.
Проте більшість учасників мітингу впевнені, що таким чином керівництво СБУ на вимогу влади свідомо тисне на істориків, які досліджують ОУН-УПА та інші визвольні рухи, що боролися з радянською владою. Так вважає зокрема учасниця мітингу, українська письменниця Оксана Забужко.
«Колишній головний митник замість списку заборонених до ввозу товарів дав підлеглим довідник чекіста. Але вони оголошують війну не лише мертвим. Вони оголошують війну нам. Це наша історія, наші родини, це пам’ять кожного з українців. Незалежно від того, на якій стороні він був», – зазначає письменниця.

Це Володимирська чи Лубянка?

Найбільш активні учасники мітингу сіли просто попід двері СБУ та скандували «Заарештуйте нас». За їхніми словами, інформація, яку Забілий нібито віз третім особам, адресувалася всьому українському народу.
СБУ: документи оглянуть і повернуть!
Цього ж дня речник СБУ Марина Остапенко на брифінгу заявила, що заяви, які звучали на мітингу, не відповідають дійсності.
«Позиція СБУ щодо відновлення історичної справедливості, та вшанування жертв репресій залишається незмінною. Звинувачення про нібито згортання роботи в цьому напрямку – є безпідставними. Вилучені документи є державною власністю, і вони в жодному разі не будуть втрачені. З ними працюють досвідчені фахівці. Документи повернуть в тому ж стані, в якому вони були вилучені», – пообіцяла речник СБУ.
За офіційними даними Служби безпеки України, після затримання Забілого порушена кримінальна справа за фактом спроби передачі інформації, що містить державну таємницю, третім особам.
Спроби наново засекретити архівні документи могло б не бути, якби попередній Президент Віктор Ющенко довів справу до кінця, переконаний журналіст, експерт з питань відновлення історичної пам’яті Вахтанг Кіпіані.
«Ключова теза: в усьому винен Ющенко. Якби він свого часу передав архів власне історичних документів із підпорядкування СБУ до, скажімо, інституту національної пам’яті чи іншої не силової установи – проблеми із повторним засекречуванням цих даних не було б».
Водночас Вахтанг Кіпіані прогнозує, що спроба влади тиснути на істориків і повторно засекречувати документи про визвольний рух приречена на поразку.

Доступ до інформації

16.09.2010 | Володимир Березін
джерело: ngo.donetsk.ua

Влада Донеччини ховає генплани через корупційні схеми

   

Як будуть розвиватися міста області?

Таким питанням на початку цього літа задалася обласна громадська організація «Рідна країна». Щоб знайти відповідь на це питання, було розіслано 10 запитів в найбільші міста області з проханням надати генеральні плани розвитку. Цікаво, що відповіді на абсолютно однакові запити вийшли різними. Складається таке враження, що міста області живуть за різними законами.

Питання одне, відповіді різні

Зокрема міські ради Артемівська, Дружківки та Красноармійська повідомили, що готові надати можливість ознайомитися з генпланом за наявності погодження з його розробником - інститутом «Донбассгражданпроект». Правда, для цього потрібно дуже переконливо аргументувати необхідність доступу до цього документа.

А ось Маріупольська міська рада прямо повідомив, що «жоден законодавчий акт не передбачає повноважень органів місцевого самоврядування затверджувати такий вид містобудівної документації як генеральний план». З цього, мерія просто не може відповісти на цей інформаційний запит.

Ще кілька міст повідомили, що їх генеральні плани знаходяться на корегуванні,після закінчення якого вони будуть винесені на обговорення громади. Тоді з ним і можна буде ознайомитися. Такі листи надіслали Горлівка, Костянтинівка і Краматорськ (до останнього ми ще повернемося).

Донецьк і Слов'янськ абсолютно відкриті

Цікаво, що тільки 2 міста області не стали робити зі свого генплану таємницю.Так генеральний план розвитку Донецька пройшов через громадські
слухання 20 січня цього року, а вже 26 лютого був затверджений рішенням міської ради. На даний момент генеральний план розміщено на спеціальному сайті, де з ним може ознайомитися будь-який житель міста.

А ось слов'янська міська рада просто направила генплан по електронній пошті.

Так виходить, цей документ не такий вже і закритий? Або він закритий тільки там, де це вигідно?

У Краматорську все вкрито мороком таємниці

Генеральний план Краматорська є, мабуть, одним із найсекретніших документів. Журналісти вже дано намагаються поглянути на нього бодай одним
оком. Ще не виходить. За словами Краматорського міського голови Геннадія Костюкова, цей документ настільки секретний, що він його й сам ніколи
повністю не бачив.

До речі, закритою є і будь-яка інформація, яка міститься в цьому генеральному плані. У листопаді минулого року журналісти «Новостей Краматорска»
спробували навіть не ознайомитися з генеральним планом, а всього лише отримати список земельних ділянок, на яких генпланом передбачено будівництво гаражів.

Просити цю інформацію журналіста підштовхнула не проста цікавість - останнім часом капітальні гаражі з'являються у найнесподіваніших місцях міста. Так що, городяни мають повне право знати, під чиїми вікнами з'являться чергові «будинки для машин».

Документ «для службового користування»

Замість відповіді по суті, виконком надіслав плутану відписку, з якої випливає, що генплан не є офіційним документіом міської ради, а значить, інформацію з нього органи місцевого самоврядування видавати не можуть.

Така відповідь журналістів не задовольнила, і вони звернулися до суду. У процесі судового розгляду вдалося дізнатися чимало цікавих речей.

По-перше, виконком у своїй пояснювальній записці все ж таки визнав, що генплан у них існує. Правда, розроблений ще в 1985 році. Зараз цей документ знаходиться на корегуванні.

Втім, у своїх поясненнях виконком у черговий раз підкреслив, що цей документ носить гриф «Для службового користування», а значить ознайомитися з ним неможливо. Однак суд цю аргументацію не прийняв, оскільки журналіст «не просив надати йому доступ до текстової або графічної частини генплану».

По-друге, заступник начальника управління архітектури Наталія Страшинська у своєму листі, який виконком надав як аргумент на свій захист, визнала, що в чинному генеральному плані «у комунальній зоні передбачені земельні ділянки для розміщення гаражів».

І судячи з усього, ознайомитися з цією інформацією може будь-який громадянин, за наявності «спеціального дозволу певних осіб». Що це за особи,
Наталя Страшинська не уточнила.

Генплан доступний, але на корегуванні

Краматорський міський суд на цей лист архітектора уваги не звернув, і вирішив, що відмова влади надати інформацію щодо ділянок під гаражне будівництво є абсолютно законною. Разом з тим, суддя порадила журналісту звернутися за даною інформацією в управління земельних ресурсів.

Цікаво, що у відповіді на прохання «Рідной країни» надати генплан, виконком привів зовсім іншу аргументацію. Так у відповіді, підписаній заступником
міського голови Мариною Караван, йдеться, що зараз генплан знаходиться на корегування, і відразу після його затвердження місто буде готове надати його громадській організації. Загалом, ніякого натяку на існування грифа ДСВ (для службового використання) або неофіційність цього документа.

Чому влада ховає генплан?

Взагалі, складається враження, що міська влада навмисно ховає генплан від жителів міста. Так простіше виправдовувати будь-які дії влади.

Приміром, одному підприємцю можна відмовити в будівництві торгового центру, мотивуючи це «відсутністю даного об'єкту в генплані». А з іншого боку, можна сміливо будувати гаражі під вікнами школи, адже, все одно, ніхто не перевірить, що там повинно бути згідно з генпланом. Залишається тільки сподіватися, що ставлення до жителів і забудови міста змінитися хоча б після приходу до виконкому нової команди.

Права біженців

30.10.2010

В Чернігові мігрантів захистять від жорстокого поводження

   

Чернігівський громадський комітет захисту прав людини розпочав активну фазу реалізації проекту «Проведення адвокасі-кампаній на захист прав нелегальних мігрантів та осіб, що знаходяться в процедурі реадмісії, в пунктах тримання мігрантів в Україні».

Процес протидії нелегальній міграції пов’язаний з необхідністю розміщення затриманих мігрантів в закритих установах (як правило, в пунктах тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства). Іноді це призводить до порушень прав людини, в деяких випадках до жорстокого та принижуючого гідність поводження з мігрантами. До останнього часу ця проблема була пов’язана виключно з особами, затриманими на території України. Але нова сторінка була відкрита з початку 2010 року після набуття чинності Угоди про реадмісію між Україною та ЄС.

Згідно з цією угодою, Україна та країни ЄС зобов’язуються приймати без зайвих формальностей власних громадян, які порушили режим перебування на території іншої договірної сторони, а також громадян третіх держав за умови пред’явлення доказів, передбачених цією угодою. Діяльність такого інструменту у відносинах Україна-ЄС, на жаль, поки демонструє неготовність державних структур України до повноцінного виконання процедури реадмісії та відповідного дотримання прав й свобод людини, гарантування відповідних умов тримання. Нелегальні мігранти, які передаються до України з країн ЄС, де існують високі стандарти поводження та якість проживання, опиняючись в українській реальності дуже часто стикаються з колом проблем, які вони не могли, навіть, уявити під час перебування у закритих установах країн Євросоюзу. Приклади дослідження цих проблем, особливо у розрізі принижуючого гідність поводження, досить поодинокі.

Саме тому Чернігівським громадським комітетом захисту прав людини за підтримки Інституту відкритого суспільства і реалізується проект, який передбачає комплексний підхід до вирішення ситуації щодо перебування нелегальних мігрантів у закритих установах України. Зокрема, він спрямований на попередження порушень прав людини мігрантів та шукачів притулку через сприяння впровадженню національної системи протидії тортурам та жорстокому поводженню по відношенню до мігрантів, покращенню умов їх утримання, розвиток співпраці між НУО та державними службовцями, що займаються нелегальними мігрантами під час виконання службових обов’язків, з метою дотримання прав людини та ефективної протидії жорстокому поводженню, а також зміцнення потенціалу громадянського суспільства впливати на державну політику в контексті Угоди між Україною та ЄС про реадмісію, попередження жорстокого поводження із затриманими мігрантами.

Діяльність проекту включає в себе цілий комплекс заходів, направлених на сприяння імплементації Угоди Україна-ЄС про реадмісію в частині дотримання стандартів поводження з мігрантами та шукачами притулку: впровадження сталої системи надання правової допомоги мігрантам та шукачам притулку, що стали жертвами жорстокого поводження, катувань та порушень прав людини; сприяння зміні суспільної думки та рівня толерантності по відношенню до мігрантів й іноземців; привернення уваги громадськості до проблем жорстокого поводження з мігрантами; моніторингова та аналітична робота, в тому числі експертна оцінка проблем в законодавчій сфері та участь в розробці нормативних документів; тренінгова підтримка осіб, що стикаються з мігрантами та шукачами притулку під час виконання службових обов’язків (прикордонники, міліція, судді, працівники міграційної служби) щодо стандартів прав людини; впровадження механізму незалежного контролю над дотриманням прав мігрантів в пунктах тимчасового перебування іноземців тощо.

Правоохоронні органи

24.09.2010 | Вікторія Сюмар
джерело: blogs.pravda.com.ua

Прохання до СБУ: не лякайте конс’єржку...

   

Працівники СБУ збирають інформацію про Директора Інституту масової інформації, журналістку і громадську діячку Вікторію Сюмар. Про це Сюмар написала у своєму блозі на "Українській правді".

Прохання до СБУ: не лякайте конс’’єржку...

Навіть на фоні постійної інформації про "активні" дії вітчизняної Служби безпеки з проведенням "профілактичних бесід", моя налякана конс"єржка стала для мене несподіванкою. Вона тишком переповідала, як до неї підходили працівники СБУ та розпитували про мешканців моєї квартири. Основні питання: як живуть, коли приходять, хто приходить до квартири, тощо...
Відверто кажучи, від таких дій людей, що мали б опікувати національною безпекою моєї країни, стає смішно. Адже всі ці питання можна поставити мені особисто. Готова відповідати. Телефон – цілком доступний. Та й Google в сучасному світі спроможний дати більше інформації, аніж конс"єржка.
Мені шкода, що вітчизняні "джеймсибонди" витрачають час на подібний "збір інформації" про громадських активістів, журналістів, істориків, витрачають час на специфічні "бесіди" з ректорами, грантерами Фонду "Відродження" і т.д.
Мені шкода, що "грандіозні завдання" з відновлення авторитету української спецслужби, перетворення її в "КГБ-new", чи хоча б в ФСБ, виглядають так жалюгідно... І той, хто задає такий курс саме в такий спосіб, ну ніяк не подібний до Володимира Путіна, хоч, вочевидь, і дуже хоче повторити його кар"єрний злет.
Нині вже час ставити питання про те, хто ж реально завдає шкоди національній безпеці: активісти, журналісти чи історики, які просто роблять свою роботу, або ж люди, які віддають наказ про затримання керівника німецького Фонду напередодні візиту президента до Німеччини, про "бесіди" з грантерами "Відродження" перед візитом заступника Держсекретаря США або ж про допит блогера, стимулюючи в інеті мільйони неприємних записів?
Мені шкода тих, хто мусить виконувати подібні накази, шкода прес-секретаря, яка мусить постійно повідомляти, що "інцидент вичерпаний" і вишукувати якісь більш-менш зрозумілі пояснення всіх цих відвертих "ляпів"...
Може вже час таки засумніватися у профпридатності людей, які б мали займатися серйозними справами, а не гратися в банальні дитячі забавки, базовані на особистих психологічних комплексах? Це риторичне питання до тих, хто досі публічно пояснює, що у високих кабінетах на Володимирській сидять "високі професіонали своєї справи".

Жертви політичних репресій

24.09.2010

В. Вятрович: Россия – карикатура на СССР, современная Украина – карикатура на Россию...

   

Случай с директором львовского музея «Тюрьма на Лонцкого» Русланом Забилым венчает череду громких скандалов с участием Службы безопасности Украины. Историк, исследующий деятельность Украинской повстанческой армии, был задержан сотрудниками СБУ на вокзале в Киеве. Спустя 14 часов Забилого отпустили, а вот имевшиеся у него документы – нет. Вскоре представители спецслужбы пожаловали и в сам музей, где также изъяли исторические материалы и компьютеры. Возбуждено уголовное дело. В СБУ заявили, что Забилый готовился продать кому-то государственную тайну.

Мотивы руководства Службы безопасности, которое не могло не понимать всю абсурдность ситуации, – это вопрос либо к гадалкам, либо к врачам. Но если это была провокация, то реакция на нее стала вполне предсказуемой: возмущение украинских и иностранных коллег Руслана Забилого, мобилизация социально активной молодежи через социальные сети и ЖЖ, громкая акция протеста под СБУ, куда пришли «сдаваться» те, кому предназначалась «государственная тайна» от директора «Тюрьмы на Лонцкого» – люди, интересующиеся украинской историей…

О причинах и следствиях произошедшего «ОстроВ» беседовал с бывшим начальником архива СБУ Владимиром Вятровичем.

Ю.А. – Владимир, Президент якобы поручил передать музей «Тюрьма на Лонцкого» от СБУ Институту национальной памяти. Кроме того, на его официальном сайте снова появился раздел «Памяти жертв Голодомора в Украине». Как Вы считаете, это какая-то поза, или это действительная победа гражданского общества?

В.В. – С одной стороны, можно говорить об определенной победе гражданского общества, которое своей быстрой мобилизацией на противодействие власти смогло достичь определенного успеха. Но, с другой стороны, у власти появились основания представлять это как проявление собственного благородства. Хочу отметить, что для того, чтобы Президент Янукович смог продемонстрировать свое уважительное отношение к Голодомору, не нужно было восстанавливать этот раздел на сайте, нужно было просто его не уничтожать, что было сознательно сделано в феврале этого года, в день инаугурации Януковича.

Снова-таки, чтобы показать свое чрезвычайное внимание к музею «Тюрьма на Лонцкого», нужно было просто в марте этого года не приостанавливать действие постановления, которое было принято еще предыдущим правительством, о передаче музея Институту.

То есть, мы наблюдаем очень странную технологию нынешней власти: сначала создаются проблемы, доводятся до абсурда, а потом вмешивается добрый царь-батюшка в облике Виктора Федоровича, и разгоняет глупых чиновников, которые наделали массу ошибок, и не справляются с ситуацией.

Лучший способ исправить сложившуюся ситуацию – не просто в пожарном порядке решать те или иные проблемы, потому что они могут снова появиться, а решить проблему кадровую, которая касается людей, непосредственно причастных к тем или иным скандалам.

Ю.А. – Вы имеете в виду Хорошковского?

- Я имею в виду и Валерия Хорошковского, и Дмитрия Табачника, и нынешнее руководство Института национальной памяти. Было много кадровых шагов, которые, по сути, сделали возможными провокационные действия власти по отношению к украинскому народу.

Ю.А. – У Вас есть претензии к руководителю Института национальной памяти?

В.В. – Очевидно, что абсолютно неправильно, нелогично и неэтично, что руководство этим институтом осуществляет представитель Коммунистической партии. Институт создавался в первую очередь для преодоления последствий коммунистического тоталитарного прошлого, для осуждения этого коммунистического тоталитарного прошлого. И очень сложно поверить, что действующий член Коммунистической партии, господин Валерий Солдатенко, будет проводить такую политику.

А нужно еще не забывать, что в руках коммунистов пребывает и Государственный комитет архивов.

Я побаиваюсь, что в руках коммунистов эти органы могут превратиться в инструменты реабилитации советского тоталитаризма.

Ю.А. – Господин Солдатенко уже успел себя как-то проявить?

В.В. – Нет, никаких действий со стороны Института пока не было. Мое мнение основывается на его предыдущих публикациях, в частности, по вопросам Голодомора, и других сложных периодов украинской истории, и на его первых заявлениях как руководителя Института национальной памяти. Насколько я знаю, сейчас его публичная активность свелась фактически на нет. Конечно, человека нужно оценивать по результатам его дел. Посмотрим, что будет сделано.

В любом случае, общество должно быть заранее готово отстаивать свои достижения, такие, например, как свободу доступа к информации. Если мы сегодня наблюдаем намерения что-то скрыть, мы должны этому противостоять.

Ю.А. – Вы сказали, что было намерение передать «Тюрьму на Лонцкого» Институту национальной памяти…

В.В. – Было постановление Кабинета министров от 3 февраля 2010 года о передаче музея «Тюрьма на Лонцкого» из ведения СБУ в ведение Института национальной памяти. Из-за того, что через месяц действие этого постановления правительство Азарова приостановило, началась вся путаница.

Музей не должен был быть структурой Службы безопасности. Его подчинение с самого начала воспринималось как временное – нужно было, чтобы музей действовал, а процесс передачи должен был занять месяц-полтора. То есть, передача музея должна была осуществиться через месяц-полтора после его создания.

Ю.А. – Когда был создан музей?

В.В. – В июне 2009 года.

Ю.А. – То есть, предыдущая власть так же затягивала его передачу Институту национальной памяти.

В.В. – Были какие-то бюрократические препятствия, но этот процесс двигался. Чем можно упрекнуть предыдущую власть, так это тем, что не была завершена работа по передаче архивов советского периода из ведения спецслужбы или Институту национальной памяти, или специально созданной структуре.

Сначала речь шла о том, что это нужно сделать специальным законом, как сделали Польша, Германия. Скоро стало понятно, что парализованная Верховная Рада не примет этот закон, и стали искать другой путь.

Такой путь тоже был – можно было провести эту крайне важную операцию с помощью постановления Кабинета министров. Мы готовили такое постановление, но предыдущей власти не хватило решимости. Возможно, повлияло то, что к тому времени на посту главы Государственного комитета архивов уже была госпожа Ольга Гинзбург – представитель Коммунистической партии, что стало результатом определенных политических компромиссов.

Очевидно, что если пошли на компромисс с Коммунистической партией, то наше предложение касательно архивов противоречило содержанию этого компромисса.

Ю.А.– Каковы роль и влияние Гинзбург на все эти процессы?

В.В. – Она не является публичным лицом, поэтому сложно сказать, насколько она влияет на все эти процессы. Но, в любом случае, нужно понимать, что ее пост дает некоторые возможности влиять на государственную политику в архивной сфере, и очевидно, что без согласования с ней провести разделение архива, создание какого-то нового архива очень сложно. А госпожа Гинзбург как представитель Коммунистической партии не особо заинтересована, чтобы архивы открывались, потому что, мы прекрасно понимаем, там в первую очередь содержится информация о преступлениях коммунистического режима.

Ю.А. – По-моему, известных преступлений коммунистического режима и так достаточно, чтобы им нечего было больше бояться, а нам – нечему удивляться.

В.В. – Я думаю, что тут есть определенная инерция мышления. Привычная методология – скрыть, и сказать «низзя». Иначе они не умеют.

Ю.А. – Но мы же говорим не только о коммунистах. Ни Ющенко, ни Янукович не проявили политической воли, чтобы что-то изменить.

В.В. – Как я уже говорил, это можно было бы сделать двумя путями: или через парламент, или через Кабинет министров. Ющенко ничего сделать не мог – ни парламент, ни Кабмин он не контролировал. По воле Ющенко шло рассекречивание архивов – свою позицию он проявил достаточно четко. К сожалению, это дело не было доведено до конца за неимением достаточного времени и технического обеспечения.

Что касается нынешней власти, сложно определить ее целостную позицию, потому что буквально за последние дни под влиянием общественных акций как будто происходит ускоренная ревизия взглядов на те или иные вопросы украинского прошлого. Но при этом на посту министра образования остается Дмитрий Табачник, который с украинской историей работает ножницами, вырезая из нее целые периоды.

Поэтому пока непонятно, насколько серьезны эти заявки Виктора Януковича. Он до сих пор не извинился за свои заявления в Брюсселе насчет Голодомора, которыми он публично нарушил закон и оскорбил память погибших, отказавшись от признания Голодомора геноцидом. И, кстати, поставив в очень неудобное положение украинскую дипломатию, ведь десятки стран приняли те или иные нормативно-правовые акты, касающиеся Голодомора, и никто их отменять не собирается.

То есть, вопреки нынешним новым веяниям в гуманитарной политике, ее главным направлением, как мне кажется, является возвращение всего советского: просоветской эта политика является как по форме, так и по содержанию. 

Ю.А. – Создается впечатление, что своими нынешними действиями власть просто пытается поставить точку в публичной дискуссии, которая еще, на самом деле, не закончилась: историкам так и не вернули изъятые документы, архивы так и остаются у СБУ. То есть, это такая неуклюжая попытка хоть как-то замять скандал, сместив акценты, и бросив кому-то кость.

В.В. – Возможно, это и есть попытка замять скандал, связанный с «Тюрьмой на Лонцкого», с одной стороны, и с исчезновением раздела о Голодоморе с президентского сайта – с другой. Но нужно не забывать одно конкретное событие, с которым все это может быть связано – визит Президента в Соединенные Штаты Америки на сессию ООН. Это все происходило почти одновременно. И в США прошли массовые акции протеста, связанные с политикой нарушения прав и свобод граждан, а также с резкой ревизией украинской истории.

Очевидно, опасаясь шагов, которые могут его дискредитировать перед мировой общественностью, перед мировыми лидерами, Янукович пошел на такие уступки. Насколько эти уступки серьезны, будет видно в ближайшие дни. Если Янукович на самом деле хочет продемонстрировать свою решимость, он должен осуществить определенные кадровые изменения.

Ю.А. – Насколько серьезная утрата – те документы, которые СБУ изъяла у сотрудников музея «Тюрьма на Лонцкого» и его директора Руслана Забилого?

В.В. – Большой драмы не случилось, потому что эти документы есть у очень многих историков, и они доступны в информационно-справочных залах, электронных архивах Службы безопасности Украины. Очевидна абсурдность этой ситуации: те документы, которые доступны абсолютному большинству, сейчас изображаются как нечто, что могло быть продано кому-то за границу… Только очень тупой покупатель соблазнился бы на покупку того, что можно взять бесплатно.

Но среди изъятых материалов есть и уникальные. Речь идет о документах, которые собирались для подготовки выставки о диссидентах в «Тюрьме на Лонцкого». Это материалы, которые приносили бывшие диссиденты, и целая коллекция видеозаписей воспоминаний тех, кто сидел в «тюрьме на Лонцкого».

Изъятие этих документов, изъятие компьютеров является непосредственным вмешательством в работу историков, препятствованием осуществлению их профессиональной деятельности.

Ю.А. – Как Вы считаете, зачем это делалось?

В.В. – Я прошу прощения за использование их лексики, я думаю, они пробовали «пошугать». И реакцией должен был быть испуг, который будет передаваться от одного историка к другому, и в конечном итоге можно будет снова закрутить гайки.

Я считаю, что последовавшая за этим мобилизация общественности, историков в Украине и за рубежом, представителей международных организаций стала очень важной, потому что остановила наглую попытку повторения в Украине 37-го года.

Возможно, кто-то решит, что я преувеличиваю, но я убежден, что если бы мы не остановили эту попытку, изо дня в день нам было бы все сложнее и сложнее это сделать. Потому что людей, ощутивших безнаказанность, остановить очень сложно. Тем более, если они имеют возможность прикрываться завесой секретности.

Ю.А. – То есть, Вы считаете, что те акции СБУ могли быть не последними?

В.В. – Да. Сначала Служба безопасности заявила о поиске третьих лиц, в разговоре с Русланом Забилым речь шла даже о каких-то девятнадцати подозреваемых. Вполне возможно, что последовали бы дальнейшие задержания и конфискации, обвинения в каких-то международных заговорах.

Самое смешное, что информация из архивов СБУ есть у очень многих зарубежных историков, потому что в 2008-2009 годах были подписаны международные соглашения об обмене такими документами с Польшей, с Чехией, готовились аналогичные соглашения для подписания с Венгрией.

А с учетом того, что в России архивы советского периода были закрыты, именно Украина стала очень привлекательной для историков, которые приезжали, чтобы здесь работать, и могли скопировать огромное количество материалов.

Так или иначе, если это была попытка испугать, то она была очень ретроградной. Они что, верили, что можно изъять все электронные копии документов, по всему миру? Это на самом деле мышление людей 37-го года.

Ю.А. – Если так, то это еще и мышление людей, которые не знают украинцев, не знают, что такие действия всегда вызывают здесь мощное противодействие.

В.В. – Что свидетельствует о том, что те люди, которые принимают решения, живут в системе координат России. Такие забавы проходят в России – там на самом деле могут запугать. Но такие забавы заканчиваются 2004-м годом в Украине. То есть, можно подумать, что решение принималось где-то за пределами Украины.

Ю.А. – Я правильно понимаю, что после Вашего увольнения место начальника архива СБУ осталось вакантным?

В.В. – Нет, сейчас его занимает мой первый заместитель, тоже историк, но вместе с тем полковник, Сергей Анатольевич Кокин. Он сейчас в непростой ситуации: с одной стороны, не хочет терять лицо как историк, но с другой стороны, на него осуществляется давление со стороны руководства, которое принуждает его к нарушению закона, требующего рассекречивания архивной информации.

Таким образом, ситуация с материалами архива сейчас неопределенная: вроде бы, все открыто, но уже есть случаи, когда исследователям или родственникам отказывают в доступе к информации, никак это не обосновывая.

Ю.А. – В настоящее время рассекречивание архивов продолжается?

В.В. – После моего увольнения процессы рассекречивания были приостановлены. И только после активизации общественности в результате известных событий эти процессы, по моим данным, возобновились. Я считаю, что украинская общественность может считать это своей победой – мы заставили их продолжить ту работу, которая должна была продолжаться. В любом случае, будем ждать реальных результатов такого возобновления работы.

Задача, которая стоит перед работниками архива Службы безопасности Украины, – привести в соответствие с действующим законодательством все грифы, которые есть на документах. Действие грифов «Секретно» и «Совершенно секретно» не прописано ни одним украинским законом, оно незаконно. Эта работа нужна даже не столько историкам, сколько самой Службе безопасности – для упорядочивания работы с документами.

Ю.А. – Забилый работал именно с рассекреченными документами?

В.В. – Он работал исключительно с историческими документами, ни один из которых не содержит государственной тайны.

Что такое государственная тайна, определено законом о государственной тайне. Это информация, распространение которой может навредить национальным интересам Украины. Виды информации, которая считается государственной тайной, содержатся в документе «Свод ведомостей о государственной тайне», и никаких исторических документов в этом «Своде» нет.

Что важно, это поняли и в Службе безопасности Украины: в дальнейших ее сообщениях об открытии уголовного дела уже не упоминается понятие «государственная тайна». Начали уже говорить о конфиденциальной информации, об информации не для разглашения, об информации, которая является собственностью государства…

Образно говоря, дело посыпалось – от его юридической базы ничего уже не осталось. Единственное, что еще держит это дело на плаву – желание отдельных сотрудников Службы безопасности Украины хотя бы как-то оправдать свои абсолютно неправомерные действия.

Ю.А. – А Вы можете привести хотя бы приблизительный пример, какая конфиденциальная информация может быть в документах, которые изъяли у Забилого?

В.В. – А с конфиденциальной информацией в Украине вообще весело. Дело в том, что ни один юрист не скажет точно, что такое конфиденциальная информация. Более того, у нас есть толкование Конституционного суда, которое «четко» указывает, что, цитирую, «конфиденциальная информация – это понятие, недостаточно четко выписанное в украинском законодательстве». Все.

Поэтому дискуссии о том, что такое конфиденциальная информация, каким должен быть доступ к такой информации, и есть ли, соответственно, в архивных документах что-то, что могло бы быть конфиденциальной информацией, продолжаются.

Ю.А. – «Информация не для разглашения»?

В.В. – Это какое-то ноу-хау, на которое Служба безопасности должна была бы закрепить свое авторское право.

Вообще, государственная политика в отношении государственной тайны основывается на нескольких законах – о государственной тайне, об информации, о национальном архивном фонде, а также на «Своде ведомостей о государственной тайне». И понятий типа «информация не для общего употребления», «не для распространения» в них нет. Это все импровизации на тему государственной тайны, не имеющие ничего общего с юридической практикой.

Ю.А. – В прессе упоминалось, что одной из сфер научных интересов Руслана Забилого было так называемое дело «Блок».

В.В. – Это дело, заведенное в 72-м году против диссидентов, длившееся до конца 80-х годов. Забилый как ученый не интересовался историей диссидентов, но как директор музея «Тюрьма на Лонцкого» он вез материалы по этому делу, потому что, как я уже говорил, готовилась выставка о диссидентах.

Материалы по делу «Блок», которые вез Забилый, он получил от самих диссидентов. Эти документы были найдены еще под моим руководством, они прошли процедуру рассекречивания. После этого мы предоставили всем диссидентам как фигурантам дела возможность ознакомиться с этими документами, при необходимости – скопировать, и попросили их написать свои комментарии к ним, потому что документы КГБ могут так же содержать большое количество ложной информации. Некоторые из диссидентов принесли потом свои документу в музей «Тюрьма на Лонцкого».

Если бы эти документы содержали государственную тайну, они носили бы грифы «Таємно»или «Цілком таємно» – таких грифов на них не было.

Ю.А. – То есть, документы по делу «Блок» не являются засекреченными.

В.В. – Они прошли процедуру рассекречивания.

Ю.А. – А вообще-то документы из советских архивов могут содержать государственную тайну?

В.В. – Да, это может быть информация, например, о каких-то атомных объектах на территории Украины. Это очень небольшой сегмент документов. 99 % – никакой тайны.

Ю.А. – Как Вы относитесь к версии, что любая украинская власть будет блокировать рассекречивание архивов, поскольку в них содержатся данные о сотрудничестве многих представителей нынешней политической элиты с КГБ?

В.В. – Это интересная, но наивная версия. Неужели представители нынешней власти ждали бы двадцать лет, пока появятся молодые и наглые историки, которые начнут рассекречивать архивы? Очевидно, что они позаботились о том, чтобы в архиве осталось минимум информации, которая может касаться их лично.

Кроме того, об этом позаботились другие люди, которые в свое время сотрудничали с нынешними представителями власти, когда они еще не были представителями власти. В 1990-1991-м годах значительный массив материалов был вывезен за пределы Украины, и я думаю, что для некоторых украинских политиков те материалы являются своеобразной ниточкой, с помощью которой ими манипулируют из-за пределов Украины.

Чтобы оборвать такие ниточки, чтобы не было вмешательств в их внутренние дела через зависимых политиков, в странах Центральной и Восточной Европы были проведены процессы люстрации. К сожалению, Украина через такие процессы не прошла, и, наверное, много проблем, которые есть в современной Украине, в современной украинской политике, связано именно с этим.

Ю.А. – То есть, ФСБ может иметь и такой мотив, чтобы не открывать свои архивы.

В.В. – Вполне возможно.

Ю.А. – Украинские историки ведь обращались туда с просьбой о доступе к определенным документам. Ответ был негативный, или ответа не было вообще?

В.В. – Не только украинские историки имеют проблему с работой в архивах ФСБ – точно так же ее имеют российские историки. Два года назад руководство Службы безопасности обращалось к руководству ФСБ с предложением подписать соглашение о сотрудничестве между ФСБ и СБУ в сфере архивов. Такое соглашение мы подписали с чехами, с поляками. К сожалению, руководство ФСБ отказало в подписании, считая такое соглашение нецелесообразным.

Ю.А. – Но СБУ, вроде бы, главным образом интересовал период Голодомора. Зачем России засекречивать этот период, покрывать преступления советской власти?

В.В. – В России сегодня происходит процесс реабилитации советского прошлого. И правда о советском государстве может серьезно навредить новому советскому культу. И нынешняя российская власть не сможет уже использовать модель, скомпрометированную властью прошлой.

Ю.А. – Из того, что Вы сказали о наших архивах, я правильно поняла, что человек, наделенный властью, может получить доступ к архивам, чтобы уничтожить тот документ, который ему неугоден?

В.В. – Уничтожение архива – это уголовное преступление. И – уничтожить документы не так просто, потому что документы где-то зафиксированы, и тот, кто осмелится на это, оставит за собой документальные следы. Это если говорить о нынешнем периоде. Но в период 90-91-го годов, в период переформатирования КГБ в СБУ, в том бардаке можно было, к сожалению, сделать очень многое. И очень многое было сделано, на самом деле. Очень много материалов было уничтожено в 90-м году. Например, мы искали документы, касающиеся Народного руха Украины, и нашли огромное количество упоминаний о видео-, аудио-, фотоматериалах, которые уничтожены.

Ю.А. – Бандитские формирования, из которых вышли некоторые известные и уважаемые в современной Украине люди, тоже возникли еще в советское время – в 85-90-м годах. Документы о них могут содержаться в архивах СБУ?

В.В. – Бандитскими формированиями занималось, скорее, Министерство внутренних дел. Такие материалы, конечно, есть в архивах МВД, которые, кстати, пока не открываются. КГБ занималось больше политическими угрозами. То есть, известным представителям нынешней власти нечего бояться процесса люстрации, поскольку в советские времена они, извините, торговали семечками, и были далеко не теми людьми, которые интересовали Комитет государственной безопасности.

Ю.А. – Чего же они тогда боятся?

В.В. – Возможно, это страх за систему, которую они пытаются строить. Систему, которая построена на давлении, на запугивании, на тотальном контроле. Информация, содержащаяся в советских документах, разоблачает эту систему. Кроме того, эти документы показывают, что, даже несмотря на могущество советской системы, было огромное количество людей, осмелившихся ей противостоять, и сумевших, в конце концов, ее победить.

Ю.А. – Но мы-то уже знаем, что история повторяется в виде фарса. Кто сегодня поверит в возможность повторения советского опыта.

В.В. – Мне кажется, что нынешние люди во власти в это верят. Спустя девять месяцев от этой власти уже должно было бы что-то родиться, и вот рождается что-то смешное и ретроградное. Если современная Россия является карикатурой на СССР, то современная Украина – это карикатура на современную Россию.

 Это еще более смешное и плаченое явление: с одной стороны, мы на самом деле можем посмеяться над пустыми усилиями представителей власти, но с другой стороны, не нужно забывать, что мы теряем время, что Украина не просто топчется на месте, что Украина скатывается назад. А это уже страшно, потому что весь мир в это время огромными темпами развивается. И это – самое большое преступление и против нынешних, и против будущих поколений. Потому что нам и нашим потомкам придется очень много работать для того, чтобы наверстать упущенное время.

Ю.А. – Потеря времени так же весома и для историков?

В.В. – Конечно. Историки обязаны открыть обществу значительные пласты его истории. И чем дольше они будут это делать, тем вернее история будет превращаться в служанку политики, тем больше историю будут эксплуатировать политиканы. Историки должны заполнить ниши незнания, лишив, таким образом, политиков возможности вести игры в этих нишах.

Ю.А. – Но есть еще проблема людей, которые не в состоянии принять эти новые знания, и проблема историков, которые не в состоянии адекватно их донести. Перекосы есть с обеих сторон. Так может, стоит подождать, пока мы будем лучше готовы к тому, чтобы распоряжаться правдой?

В.В. – Если человек болен, ожидание не приведет к выздоровлению. Ожидание только запускает болезнь. Украина должна была пройти «лечение» еще двадцать лет назад. Те страны, которые раньше других прошли через преодоление последствий тоталитарного прошлого, ушли в своем развитии намного дальше, чем страны, которые подходили к этому с осторожностью, или не делали ничего вообще.

Ю.А. – В таком случае, быть может, свой шанс на обновление мы уже потеряли?

В.В. – Нужно было начинать раньше, но шанс еще есть. Думаю, мы еще имеем лет десять, чтобы наверстать упущенное. Но это должны быть десять лет серьезной, интенсивной работы, ответственности власти и ответственности граждан.

Ю.А. – Это как раз те десять лет, что у власти будет Виктор Янукович?

В.В. – Я не думаю, что Виктор Янукович будет Президентом десять лет. Более того, я не уверен, что он даже пять лет будет у власти. Шаги, которые он делает, свидетельствуют либо о его полной некомпетентности, либо о том, что он абсолютно не контролирует ситуацию.

Ю.А. – Но если ситуацию не контролирует Янукович, вопрос о том, кто ситуацию контролирует.

В.В. – Ситуация на самом деле очень неприятная, поскольку когда есть вакуум власти, появляются посторонние силы, которые начинают его заполнять, манипулируя теми политиками, которые не знают, что им делать. Украина сейчас проходит такой этап, и чем слабее она будет внутри, чем менее консолидированным будет украинское общество, тем большим будет влияние извне.

Ю.А. – Мы сейчас переживаем определенный период развития нашей страны. Наверное, в истории найдется какое-то количество аналогов этого периода. И поэтому история ведь дает возможность строить какие-то модели развития государств. Могли бы Вы очертить для нынешней Украины оптимистический и пессимистический сценарии развития?

В.В. – Нынешняя Украина очень похожа на страны Восточной Европы в межвоенный период, которые за эти двадцать лет тоже сильно лихорадило. В итоге они стали жертвами во Второй мировой войне, после войны они стали жертвами сталинизма, но в конце концов, как мы видим сегодня, эти государства встали на ноги.

Я думаю, что оптимистический сценарий для Украины говорит о том, что произойдет полная смена украинского политикума. Люди, которые сейчас представляют украинскую политику, независимо от того, под какими флагами они ходят и как себя позиционируют, – это постколониальные элиты, которые не способны мыслить вне рамок того, чтобы было в советские времена. Я убежден, что интерес к ним со стороны общественности полностью пропадет, и они перестанут влиять на ситуацию в стране. Но это возможно только при условии, что со временем возникнут украинские политики нового поколения, которые будут работать в совсем другом формате, со всей ответственностью.

На наше поколение выпала задача, с одной стороны, сохранить государство, которое нам досталось, с другой стороны – передать его потомкам более мощным, чем мы его получили. Потому что, объективно, еще никогда в украинской истории не было настолько благоприятных условий для создания государства, для его развития. Наши предшественники работали в намного более сложных условиях. Я в студенческие годы с возмущением читал о том, как Грушевский, Винниченко, Петлюра смогли упустить государство. Но если нам не удастся сберечь Украину, о нас будут читать с намного большим возмущением.

Ю.А. – И это – пессимистический сценарий.

В.В. – Но я оптимист. Как говорят, ночь самая темная перед рассветом. Так что рассвет уже скоро.       

 Юлия Абибок, "ОстроВ"  

Бюлетень "Права Людини", 2010, №26

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори