пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201028
№28
2010

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

21.10.2010 | Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Розширений політико-правовий коментар до рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року

   

РОЗШИРЕНИЙ ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ КОМЕНТАР

 до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р.

 

Щойно вищезгадане рішення було оприлюднене 1 жовтня 2010 р. на сайті Конституційного Суду України, як вільна громадськість почала коментувати його політичні та юридичні якості. Що ж стосується державних посадових і службових осіб або громадськості «невільної», то вона нині має розпочати приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. в редакції, що існувала до внесення до неї змін 8 грудня 2004 р.

Очевидно, що даний коментар надається на засадах не державної виконавської дисципліни, а громадянської та академічної свободи. Щоб не плутати і не повторювати аргументи, спробую викласти низку особистих вражень в послідовній формі. Перша (коротка) версія коментаря викликала низку запитань у правозахисників і спричинилася до юридичної полеміки в електронних ЗМІ, тому даний розширений коментар включає в себе додаткові роз’яснення, ілюстрації, уточнені посилання і аргументи.

Чи вийшов в даному випадку Конституційний Суд України за межі своїх повноважень? Схоже, що не вийшов, бо контроль за процедурою внесення змін до Основного Закону України – це така сама рутинна частина його роботи, як і контроль за матеріальним змістом законопроектних конституційних норм. Зокрема, однією із законних підстав для визнання правових актів неконституційними є «порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності» (ст. 15 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Нині всі юристи знають, що найпотужнішою гарантією правильності, відповідності до вимог Конституції України юридичних норм є досконало виписана процедура їх ухвалення і набуття ними чинності. Справжня демократія, говорить одне з найбільш популярних у політичному світі означень, – це невизначені результати за умов дотримання цілком визначеної процедури. Ця теза вважається аксіоматичною в політичній та конституційній науці і практиці.

Належна процедура – це те, що забезпечує достатній час і необхідні умови для інтелектуального аналізу і розважливої оцінки з боку всіх уповноважених на внесення законодавчих змін суб’єктів. Що ж стосується конституційної процедури, то це щось суттєво більше, ніж просто кулінарія і рецептура виготовлення доброякісних юридичних продуктів. Порушення правил належної процедури в конституційному праві іноді призводить до деформацій у волевиявленні такого широкомасштабного суб’єкту правовідносин як народ. Слід звернути увагу й на те, що порушення конституційної процедури внесення змін до Основного Закону України означає на практиці ігнорування імперативних чи диспозитивних норм Розділу ХІІІ Основного Закону, який може змінюватись Верховною Радою України лише в разі підтвердження результатів даної спроби всеукраїнським референдумом. В суто юридичному сенсі це означає, що всі процедурні аспекти конституційної законотворчості мають той самий – максимально жорсткий – ступінь юридичного захисту, що й визначення основ конституційного ладу України. Простіше кажучи, щоб змінити процесуальні правила внесення змін до Конституції України, необхідно одержати схвалення законодавчих новел на всеукраїнському референдумі (ст. 156 Конституції України).

Чи була порушена в грудні 2004 р. належна конституційна процедура внесення змін до Основного Закону України є риторичним запитанням, бо всі, хто цікавиться конституційною практикою в Україні знають, що була.[1] Суд послався на два якісно різних типи порушень процедурного характеру, проте насправді їх було більше. По-перше, граматично і стилістично змінені редакції проектних конституційних норм не були передані на експертизу до Конституційного Суду. Мої опоненти можуть сказати, що не перевірені Конституційним Судом України поправки були редакційними і тому не принциповими. Можливо, але навіть якщо парламент дозволить собі замінити лише одне юридичне поняття його синонімом, то в підсумку зміст норми зміниться, бо абсолютних синонімів, як відомо, не існує. Крім того, всі знають силу синтаксису і граматики, а також те, що тут варто лише почати… Я вже не кажу про можливі наслідки подібного коригування, які витікають з принципу ансамблевої дії Основного Закону. Останній проявляється в тому, що вся сукупність конституційних норм нагадує симфонічний оркестр, де кожному з інструментів довірено виконання окремої партії. Можна замінити валторну на фагот, але результат вплине при цьому на характер цілої партитури.   

По-друге, поправки голосувалися разом (в «пакеті») із законопроектними нормами ординарного рівня. По-третє (що оминув у своєму Рішенні Конституційний Суд), поправки були внесені в умовах фактичного надзвичайного стану. Адже на той час в Україні ще залишалися вкрай розбурханими політичні й особисті пристрасті, авторитет чинного Президента був радикально підірваний, до нього як до джерела влади не прислухалися. Щойно також припинилося стихійне блокування натовпом державних будівель і транспорту, центральну вулицю Києва – Хрещатик продовжувала заповнювати мітингова стихія. Очевидно, що подібний modus vivendi вважався б несприятливим для ухвалення змін до основного закону будь-якої країни. Як відомо фахівцям, класичне рішення Верховного Суду США у справі «Хлопці зі Скоттсборо проти штату Алабама» (1932 р.) скасувало забезпечений доказами обвинувальний вирок суду, зокрема, й через те, що… «судовий процес від самого початку й до кінця відбувався в напруженій, ворожій і збудженій атмосфері» міста, мешканці якого масово «були налаштовані вкрай ворожо [до підсудних]».[2]

Отже, не випадково частина друга статті 157 нашого Основного Закону говорить, що «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану». Хтось може сказати, що надзвичайний стан в Україні формально-юридично не було оголошено. Це так, але ж всі знають, що ізольований у приміській резиденції Президент Л.Кучма просто фізично не міг цього зробити. Політична криза зайшла надто далеко, запобіжні юридичні механізми не спрацювали, тому запроваджувати надзвичайний стан було вже пізно. В Україні мала місце Помаранчева (типологічно – оксамитова) революція – правдиве демократичне повстання, яке спікер Верховної Ради В.Литвин принагідно оцінив як можливий пролог до громадянської війни. Парламентська влада в грудні 2004 р. все ще продовжувала боятися людських мас, які незадовго перед тим здійснили спробу захоплення головної будівлі Верховної Ради. В очікуванні Нового Року людська стихія нуртувала на українських майданах, вимагаючи відновлення правди і справедливості.

Ми також достеменно не знаємо, що має на меті процитована вище заборона із статті 157 Основного Закону: чи йдеться в ній про фактичний надзвичайний стан (сюди потрапляє будь-яка революція), чи тільки про той, що формально був оголошений Президентом і підтриманий Верховною Радою України. Якщо правильним є друге, тоді формальне оголошення надзвичайного стану тиранічним володарем могло б легко зірвати ухвалення або внесення змін до будь-якого основного закону. Таким чином, гіпотетично вузьке тлумачення статті 157 (надзвичайний стан – це виключно наслідок Указу Президента) не є самоочевидним. Не випадково такий пристрасний критик Рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 р. як Ю.Тимошенко, назвала в грудні 2004 р. голосування депутатів від «Нашої України» за політичну реформу зрадою революційної справи. Засвідчену ж електронікою відсутність голосу «за» реформу від особисто В.Ющенка вона пояснювала на телекамеру своїм особистим позитивним впливом на Віктора Андрійовича.

Ще більш неприйнятним в юридичному сенсі слід вважати «пакетне» голосування конституційних змін разом із поправками до виборчого закону. У Рішенні від  30 вересня 2010 р. Конституційний Суд стримано зазначає: «Одночасне прийняття самостійних правових актів, предмет регулювання яких та визначені у статтях 91, 155 Конституції України процедури їх розгляду і ухвалення є різними, свідчить про порушення Верховною Радою України частини другої статті 19 Конституції України»… Насправді ж пакетне голосування призвело не просто до порушення юридичної техніки, а до неприпустимого з право-логічної точки зору реверсу в нормативному керуванні – стану, коли доля норм нижчого (ординарного) рівня (зміни до Закону «Про вибори Президента України») безпосередньо визначала долю норм вищого (конституційного) рівня, якими на той час в Україні визначалася (sic) нова форма правління.

Крім того, слід підкреслити й ту обставину, що з юридичної точки зору пакетне голосування виглядає не тільки й не стільки одночасним (позиція Конституційного Суду), скільки сумарним. Адже у пакет звичайно складаються різні законопроекти, які голосуються в одне – загальне стосовно всіх законопроектів волевиявлення. Уявімо собі на мить ситуацію: першим законопроектом з пакету передбачається уп’ятеро збільшити зарплату народних обранців, другим – змінити конституційну форму правління. Хто після цього сумніватиметься в успіхові політичної реформи? Миритися з подібним підходом – означає не що інше, як вважати (вслід за І. Сталіним та В.Ульяновим-Леніним) що благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення. Але ж справді моральним і єдино виправданим є протилежне: не можна досягнути благородних замірів ницими способами чи інструментами. Колись професор В. Лефевр у своїй знаменитій книзі «Алгебра совісті» писав, що антигуманний лозунг: мета виправдовує засоби є типово більшовицько-радянським. Навпаки, в суспільствах західного типу панує протилежне переконання, що значною мірою й пояснює їх етичну привабливість і силу. Як показало соціологічне дослідження, на яке посилається В.Лефевр, «радянські люди позитивно оцінюють висловлювання, які віддзеркалюють моральний компроміс; американці оцінюють їх негативно».[3] Як бачимо, висновки В.Лефевра й досі не застаріли.

Крім того, ще в університеті майбутнім юристам доводиться засвоювати класичне правило: при проведенні референдумів забороняється ставити перед парою клітинок-відповідей «так» і «ні» більше одного запитання. Тобто на кожне питання референдуму його потенційний учасник має відповідати окремо. Як говориться в частині другій ст. 36 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «у разі винесення на референдумі двох або кількох питань, для кожного з цих питань (виділено мною – В.Р.) встановлюється окремий бюлетень».

У своєму відносно недавньому (01.10.10 р.) коментарі у «Kyiv Post» секретар Венеціанської комісії Т.Маркет заявив: «Венеціанська комісія не вважала Конституцію 2004 р. недемократичною», і що… «було несподівано дізнатись, що було визнано недійсною Конституцію, яка діяла шість років (і була застосовувана самим Конституційним Судом)». Але ж в даному випадку Конституційний Суд України жодним чином не показав, що він вважає або вважав раніше зміст Закону № 2222 від 8 грудня 2004 р. «недемократичним» чи взагалі таким, що заслуговує критики. Просто солодкий пряник політичної реформи, як засвідчив Суд, було подано у надто брудній обгортці, що й стало принциповою перешкодою для процесу юридичного перетравлювання. Крім того, Т.Маркет, можливо, не враховує тієї обставини, що Конституційний Суд України, на відміну від судів в англосаксонській правовій системі, не має повноважень офіційно тлумачити Основний Закон у всіх тих випадках, коли це виглядає необхідним або корисним. Це схоже на парадокс, але Конституційний Суд України може бути найгіршої думки про конституційну норму, але мусить коритися їй доти, доки не знайдеться відповідний суб’єкт конституційного подання, який офіційно поставить дану норму під сумнів.

Варто також підкреслити, що хоча Венеціанська комісія, за свідченням Т.Маркета, не вважала зміни до Конституції України у 2004 р. «недемократичними», вона жодним чином не виправдовувала і не вітала цих змін. Зокрема, у своєму загальному «Висновку щодо трьох проектів законів про внесення змін до Конституції України» від 13 грудня 2003 р. Венеціанська комісія змушена була констатувати: «Комісія визнає і вітає зусилля України реформувати систему управління у спосіб наближення України до європейських стандартів демократії. Точні рішення, обрані у різних проектах, здається, не досягають тієї цілі і вводять інші зміни до Конституції, які виявляються кроком назад (виділено мною – В.Р.)».[4] Отже, виглядає так, що з тогочасної точки зору Венеціанської комісії скасування політичної реформи 2004 р. мало б вважатися кроком України в правильному керунку.

В Інтернеті й на українських телеканалах нині дискутується питання про те, чи не повинні у зв’язку з відміною конституційних змін 2004 р. бути проведені дострокові вибори Президента і Верховної Ради України, оскільки народ обирав ці органи з іншим, ніж це передбачається редакцією Конституції 1996 р. обсягом повноважень. На даний закид можна відповісти таке. Народ дійсно обирає конкретних осіб на посаду депутата чи президента, але за нормальних обставин не визначає одночасно їх повноважень у даній якості. Визначення компетенції Верховної Ради і повноважень Президента України є традиційною прерогативою Основного Закону, який стоїть вище від поточного народного волевиявлення чи бажання. Народ-суверен може врешті-решт змінити свою конституцію, але до тих пір, поки вона діє, він мусить коритися їй так само, як і державний апарат, держава в цілому. Як писав свого часу П.-А.Гольбах, конституція – це вуздечка для керманичів і народів, вона є вищим регулятором стосовно суспільства в цілому. На жаль, в Україні далеко не всі юристи і політики розуміють, що органічна конституція є обмежувачем як представницької, так і прямої (безпосередньої) влади народу.

В наукових джерелах даний тип політико-правових відносин переконливо описаний в працях Ф. фон Гаєка (Конституція свободи, Право, законодавство та свобода), Дж.Ролза (Теорія справедливості, Політичний лібералізм), Р.Дворкіна (Імперія права, Закон свободи), Р. Нозіка (Анархія, держава та утопія), Б.Таманаги (Верховенство права) та ін. Правова, абстрактна влада органічних конституцій внаслідок своєї більшої продуманості по відношенню до живої (політичної) влади є домінуючою. Вона виступає в формі засад, принципів, прав і основоположних свобод, а також правил функціонування (через співвідношення компетенцій) всіх складових частин державного механізму. Подібне уявлення про основний закон є типовим для сучасного конституціоналізму, який справедливо ототожнюється на Заході з верховенством права.

З іншого боку, для запобігання конфліктам у державно-правовій сфері перевибори державних структур у випадку раптової зміни їх компетенції дійсно можуть стати оптимальним способом виходу з кризової ситуації. Більше того, як зазначає Ю.Барабаш, «рано чи пізно, але протистояння між вищими владними інституціями в умовах змішаної форми правління дає про себе знати і причиною цього є не стільки недосконалість конституційних формулювань, <…> скільки намагання реалізувати власні політичні програми та плани особами, що обіймають вищі посади в країні». Таке протистояння ще більше загострюється, коли конституційний статус вищих державних інституцій змінюється внаслідок реформи. Тому, як підкреслює автор, «за будь-яких змін конституційної моделі організації державної влади всі представницькі інституції, яких стосуються ці зміни, доцільно переобирати».[5]

Що ж стосується України, то у нас подібні перевибори можуть мати місце лише за умови добровільної відставки Президента і саморозпуску Верховної Ради. Адже чинна Конституція і закони України не містять в собі подібних імперативів, про що й заявив вже 1 жовтня 2010 р. В.Литвин. Отже, в якості виходу із даної ситуації можна запропонувати таке: переобрання парламенту і Президента України є за даних обставин можливим, але не обов’язковим. Знаючи вітчизняні реалії, важко повірити в те, що український електорат, за винятком 2-5% його активної частини, є справді обізнаним в питаннях трансформацій конституційного статусу парламенту і глави Української держави.

Що ж стосується висловленої в українських ЗМІ думки про те, що після Рішення Конституційного Суду в Україні більше не існує легітимної влади, то це очевидне перебільшення. Відміна політреформи відбулася з моменту оголошення відповідного Рішення Суду, яке не має зворотної сили. Тобто всі повинні просто залишатися на своїх посадах, якщо посади збереглися. При цьому у окремих посадових осіб і державних органів змінився обсяг повноважень, але це само по собі суттєво не впливає на їх демократичну виправданість, легітимність. Виборами народ, як вже зазначалося вище, віддає своїх кандидатів на «поталу» Основному Законові, який є вищим юридичним продуктом того ж таки народу. Почасти саме тому в Україні, як і у більшості цивілізованих країн світу, не визнають імперативного мандату. Легітимація живої політичної влади справді існує, але існує також і висхідна (первісна) легітимація абстрактної влади конституцій. Простіше кажучи, на визначення обсягу компетенції державних органів, так само як і на визначення повноважень президента або іншої вищої посадової особи в демократичній країні народ надає свою згоду раніше. В українському випадку це відбулося в день (ніч) первісного ухвалення Конституції України 28 червня 1996 р.

Все це означає, що зв'язок між народною волею і компетенцією Президента й парламенту України здійснюється не на тактичному (вибори), а на стратегічному (ухвалення Основного Закону) рівні. Тобто саме по собі обрання конкретних людей на посади безпосередньо не впливає і не повинно впливати на обсяг їх повноважень. Зміна обсягу конституційних повноважень за нормальних обставин не має позначатися на конкретних політичних долях, бо в даному випадку йдеться про різні канали політичного волевиявлення народу. Такі канали є автономними один від одного і безпосередньо не перетинаються. Звичайно, що при цьому варто брати до уваги й аргументи політичної доцільності, про що пише Ю.Барабаш. З іншого боку, далеко не всі «прогалини» конституційного регулювання є свідченням правового недбальства. Подібно до існування економічних циклів, існують також органічні політичні цикли (ритми), нормативні національні коди країн тощо. Мовчання основного закону може бути результатом акумуляції тривалого політичного досвіду, який не відразу й не всім впадає у вічі.

Чи загрожує відміна політичної реформи посиленням тоталітарних тенденцій в Україні за версією Ю.Тимошенко? Не викликає сумніву, що опозиція має бути сторожем свободи і демократії в суспільстві і повинна попереджати про все, що вважає тут небезпечним. Проте нині виглядає так, що Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. не стільки провокує тоталітаризм, скільки болісно  ятрить душі політичних противників чинної влади. Те, що досить невдало й непослідовно прагнув зробити В.Ющенко, парадоксальним чином здійснила політична сила його основного опонента. Крім того, проект закону про внесення змін до Конституції України від БЮТ, розміщений «Дзеркалом тижня» 5 червня 2009 р. в Інтернеті, свідчить про те, що загрозу конституціоналізмові в Україні становить не стільки конкретний лідер або партія, скільки молода українська демократія в цілому. Бо конституційний проект від БЮТ не тільки не обмежував, але й радикально підсилював владу держапарату в країні.[6] Відверто недосконалим (хоча й в іншому сенсі) виявився також проект змін до Конституції України (вересень 2009 р.) від В.Ющенка.

Втім, якщо відволіктися від моментів особистого протистояння, можна побачити, що всі обрані народом влади в незалежній Україні діяли de facto за моделлю, яка була ближчою до Конституції 1996 р. ніж до того задуму, що його втілювала в собі українська політична реформа. Рішенням від 30.09.10 р. Конституційний Суд лише наблизив формальну Конституцію України до її більш органічного, адекватного стану. Насправді українській політиці вже двадцять років бракує не так рафінованого парламентаризму, як елементарної моральності, пристойного рівня загальної освіченості й політичної культури. Саме з позицій елементарної логіки, «арифметики» конституціоналізму модель Основного Закону зразка 1996 р. є суттєво кращою за модель зразка 2004 р.

Оскільки українська демократія є відносно наївною і простою, головною загрозою для неї залишається популізм, слабкість політичної культури і вузькість пропозицій на політичного ринку. Тому так важливо знати, чи зупиниться В.Янукович на досягнутому. Якщо так, то поновлення чинності Конституції 1996 р. слід вважати лише тимчасовим паліативом. Свободолюбна й демократична Україна варта суттєво кращого Основного Закону, тому конституційний процес в Україні має тривати далі.[7] При цьому політичне суперництво В.Януковича і Ю.Тимошенко може виявитися більш драматичним, ніж це витікає з уже існуючого між ними контрасту. Так або інакше, але головним у політичному протистоянні залишається не стільки розподіл владних повноважень, скільки питання про те, чи зможе в принципі Конституція України позбутися пустої риторики й інфантилізму, чи буде готова вона стати гарантом свободи громадянського суспільства, чи вдасться їй послужити стимулом творчості й водночас обмежувачем прерогатив бюрократичної влади.

Представники юридичної спільноти ставлять з приводу Рішення від 30.09.10 р. таке запитання: чи мав право Конституційний Суд (і з яких підстав) відкривати провадження у справі політичної реформи після своєї відмови у 2008 р. аналізувати зміст Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., яким дана реформа була запроваджена.

На це питання можна відповісти хіба що так: конституційні (верховні) суди різних країн не раз ухвалювали рішення, якими суттєво змінювалась їх попередня правова позиція. Наприклад, Верховний Суд США своїми рішеннями з приводу захисту громадянських прав у ХХ ст. неодноразово скасовував власні ж рішення з цього питання періоду ХІХ ст. Останніми допускалися відверто сегрегаційні підходи у визначенні правового статусу певних категорій населення Сполучених Штатів. Тобто Верховний Суд в різний час по-різному розумів (і тлумачив) одні й ті ж самі норми федерального закону. Просто рівність у дев’ятнадцятому столітті розуміли вужче, ніж у столітті двадцятому.

Іноді президенти тих або інших країн намагаються призначати на вищі вакансії суддів з апріорі відомими їм ідеологічними поглядами. Подібні прецеденти трапляються при спробах змінити правову позицію верховного або конституційного суду з питань вживання алкоголю чи наркотиків, прийнятності або неприйнятності евтаназії чи виправдання абортів. Стосовно США подібний досвід детально проаналізував у своїх публікаціях Р.Дворкін.

Крім того, українська ситуація є суттєво відмінною від тієї, що її окреслено в деяких ЗМІ в якості морально-етичної проблеми. Дійсно, Конституційний Суд України не має права піддавати сумніву зміст матеріальних норм чинного Основного Закону, бо позиціонується в юридичному просторі не над, а під Конституцією України, частиною якої у 2004 р. стала, за презумпцією, політична реформа. Проте в Рішенні від 30.09.10 р. Конституційний Суд жодним чином не висловив свого ставлення до матеріального змісту Закону України № 2222 як такого. Його висновок стосується лише способу приєднання змін (вилучень, доповнень) до тіла Основного Закону. І фактично, і формально-юридично Суд визнав порочною процедуру легітимації, а не якість матеріалу, з якого було виготовлено правовий імплантат.

Звісно, можна емоційно зрозуміти тих, хто стверджує, що Конституційний Суд протягом шести років поспіль виходив у своїх рішеннях з презумпції чинності політичної реформи, а потім виявилося, що він ухвалював дані рішення ніби нещиро. Але така вже доля Конституційного Суду – сумніватися і заперечувати лише тоді, коли цього вимагають зовнішні по відношенню до Суду суб’єкти та ще й в юридично бездоганній формі. Особисто я думаю, що якби хтось із передбачених ст. 41 Закону «Про Конституційний Суд України» суб’єктів конституційного подання вчасно доручив Конституційному Судові дати офіційне тлумачення Розділу ХІІІ Основного Закону України в сенсі прояснення того, чи допускає даний Розділ голосування змін до національної Конституції у пакеті з будь-яким ординарним законом, то політична реформа впала б раніше. Не секрет, що українські правозахисники намагалися звернути увагу народних депутатів України на цей аспект проблеми, але щоразу зазнавали невдачі через брак волі й фракційне політиканство народних обранців.

Ще одним відкритим запитанням, судячи з наявних реакцій ЗМІ, є те, чи мав право Конституційний Суд, з огляду на склад його повноважень, у своєму рішенні поновлювати дію Конституції 1996 р.? Як на мене, в даному випадку ми маємо справу з не зовсім коректно сформульованою проблемою. Адже Конституційний Суд у своєму рішенні не поновив дію Конституції 1996 р., а проголосив спосіб її оновлення юридично не чинним. Висловлюючись метафорично, Суд констатував фіаско нападника, а не смерть і щасливе воскресіння жертви. Оскільки нападник (парламент) у даному випадку програв, Конституція лишилася неушкодженою і – автоматично – чинною. І не має суттєвого значення те, що поєдинок тривав шість років. Очевидно також, що дана оцінка не співпадає з окремими думками конституційних суддів В.Шишкіна та П.Стецюка, які були оприлюднені в Україні на початку жовтня 2010 р.

Якщо впровадження конституційних новел в контексті політичної реформи 8 грудня 2008 р. здійснювалося в одне парламентське голосування і один часовий момент із скасуванням відповідної низки норм «старої» (1996 р.) Конституції України, то так само в одне рішення й один часовий момент відбулося відродження первісного конституційного тексту. Оскільки спроба внесення змін до Конституції України була визнана неконституційною, старі норми мають автоматично продовжити виконання своїх функцій.

Що ж стосується строків перебування на посадах і дат чергових виборів народних депутатів України і Президента України за нині чинним Основним Законом, то ці строки і дати мають визначатися за допомогою граматичного (дати) і телеологічного (строки) тлумачення норм Основного Закону. Це означає, що Президент, парламент і Конституційний Суд України мають визнати хибним той юридичний підхід до подібної ситуації, який проявився в Рішенні Конституційного Суду по справі за поданням 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої ст. 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) від 25 грудня 2003 р.

Загалом, встановлення граничних строків здійснення повноважень владними суб’єктами означає в більшості випадків те, що будь-яке перевищення цих строків є небажаним або небезпечним для країни. У випадку визначення граничних термінів перебування на посаді глави держави йдеться, як правило, про загрозу корупції, трайбалізм та інші негативні наслідки політичного честолюбства. Як стверджував свого часу П.Друкер, непогамоване політичне честолюбство здатне зруйнувати особистість будь-якої людини. Коли ж йдеться про строки повноважень парламенту, то тут беруться до уваги також й аргументи політичної «моди» – циклічної зміни настроїв і симпатій електорату. У динамічних суспільствах парламенти (їх нижні палати) переобираються регулярно й відносно часто. Зокрема, палата представників конгресу США переобирається кожних два роки.  

            Як витікає з граматичного та телеологічного тлумачення норм Конституції України, наш Президент повинен переобиратися на свій пост в останню неділю жовтня п’ятого року фактичного здійснення своїх повноважень (тобто на чотири місяці раніше від запланованої попередньою редакцією ст. 103 Основного Закону дати). Що ж стосується Верховної Ради України, то вона має переобиратися в останню неділю березня четвертого року фактичного здійснення своїх функцій. Це означає, що наступні (чергові) парламентські вибори мають відбутися 27 березня 2011 р. Аналіз змісту частини першої ст. 77 і частини п’ятої ст. 103 Конституції України показує, що перебування народних депутатів і Президента України на своїх посадах довше від зазначених термінів є неприпустимим.  

Як зазначив свого часу в окремій думці стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої ст. 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) суддя Конституційного Суду М.Савенко, Конституція України є «спрямованою на збереження демократичного політичного режиму в Україні, обмеження можливості встановлення авторитарного режиму. <…> На жаль, Конституційний Суд України не тільки не використав телеологічного тлумачення і, відповідно, не врахував мету норми, про офіційне тлумачення якої [було] заявлено клопотання, а заблокував цю мету <…> ».[8]

Нині варто переадресувати застереження чесного судді до ситуації з можливим тлумаченням частини першої та частини п’ятої ст. 103, частини першої ст. 76, частини першої ст. 77 Конституції України, якими визначаються терміни повноважень і дата виборів Президента і Верховної Ради України. Як показує практика (тепер уже й вітчизняна), конституційний суд цивілізованої країни може й повинен виправляти власні невдалі рішення і помилки. Конституційний Суд України щойно відстояв непорушність вітчизняного Основного Закону. Тепер логічно очікувати від нього наступного кроку – мінімізації, у відповідності до букви і духу конституційних приписів, термінів перебування на посадах народних депутатів і глави Української держави. 

 

 


 

[1] Див. докладніше: Колісник В. Процесуально-процедурні аспекти проведення конституційної реформи // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 63-72;  Футей Б. Коментар з приводу спроб внесення змін до Конституції України // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 42-45; Речицький В. Меморандум Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи в Україні // Критика, № 9(95) вересень, 2005. – С. 3-4; Речицький В., Захаров Є., Рапп І., Северин О. Відкритий лист Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи // Критика, № 9(95) вересень, 2005. – С. 3; Речицький В., Захаров Є. Відповідь на лист В.Чемериса з приводу загрози політичної реформи в Україні // Права людини, № 26(390)16- 30 вересня, 2005. – С. 4; Речицький В. Меморандум Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи в Україні (додаток до відкритого листа ХПГ від 27.09.05) // Львівська газета, № 176 (742) 30 вересня, 2005. та ін.

[2] Див.: Громадянські права. Рішення Верховного Суду США. ХХ століття. – К.: Вид-во «Оптима», 2005. – С. 93-94.

[3] Див.:  Лефевр В. Алгебра совести. – М.: Когито-центр, 2003. – С. 39, 45, 52-54, 57, 122, 135-138, 14-141, 143, 154, 223.

[4] Цитата за: Венеціанська комісія: Висновок щодо трьох проектів законів про внесення змін до Конституції України // Конституційна реформа: експертний аналіз. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 41.

[5] Див.: Барабаш Ю. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права. – Харків:  Право, 2008. – С. 31, 33; Барабаш Ю. Дострокові вибори як засіб врегулювання державно-правових конфліктів // Право України, № 11, 2007. – С. 126-130.

[6] Див. докладніше: Речицький В. Юридичний коментар  до «Порівняльної таблиці змін до Конституції України, підготовленої Блоком Юлії Тимошенко» // Конституційний процес в Україні (2005-2008). – Харків: Права людини, 2009. – С. 300-316.

[7] Вражаючим прикладом сучасного конституційного лицемірства в Україні є співвідношення змісту частини першої ст. 3 Конституції України («Людина, її життя і здоров’я <…> визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю») і випадків смерті дітей з незаможних родин, які не дочекалися від українського держбюджету оплати необхідного для них закордонного лікування.

[8] Див.: Конституція України з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду України. – Харків: Вид-во «Ксилон», 2008. – С. 273.

Всеволод Речицький,
конституційний експерт
Харківської правозахисної групи

 

Політика і права людини

07.10.2010 | Владимир Бацунов

Субсидия, судебный приказ, судебная расправа

   

Интервью эксперта Харьковской правозащитной группы по вопросам ЖКХ Михаилом Гаевским.

Михаил Петрович, поделитесь, пожалуйста, Вашими соображениями о сегодняшней государственной политике по поводу субсидий. Каковы её возможные последствия?

Понятно, это произошло непроизвольно и министр труда и социальной политики В. Надрага проговорился, что 90–95% украинцев будут обеспечены субсидиями. Получается, это политика правительства. Иными словами, политика правящего класса в данном случае – вытолкнуть как можно большее количество людей на субсидию, то есть сделать их, по сути дела, иждивенцами. Ну, есть принцип «удочки и рыбы». Так вот, вместо того, чтобы дать людям «удочку», то есть стимулировать их сначала к учёбе, к хорошей работе, достойным заработкам, соответственно и к достойным пенсиям, им дают «рыбу» в виде этих вот подачек. Можно ещё взять огромную армию льготников – ведь у нас порядка четырёх десятков категорий льготников, которые тоже, получается, сидят на шее у государства. Ни в одной стране міра такого просто нет, потому что ни один бюджет, даже бюджет самых мощных в экономическом отношении государств, таких как Соединённые Штаты, ФРГ, Великобритания такой нагрузки просто не выдержит. Эти патерналистские настроения – следствие того, что у власти сейчас находится бывшая комсомольско-партийная шантрапа, которая привыкла к патернализму, и государство ведёт патерналистскую политику в отношении своих граждан. Кроме того, вытолкнув как можно большее количество граждан на субсидию, власть сделает их зависимыми, зависимыми от себя, и, естественно, она имеет цель их запугать, и, конечно, этой огромной массой людей будет легче манипулировать. Далее отслеживается следующий момент – изменения, внесенные в различные законодательные акты Законом Украины «О судоустройстве и статусе судей», введение так называемых судебных приказов (я рассуждаю применительно к жилищно-коммунальному хозяйству).

Что это за «судебные приказы»?

Это изменения, внесенные в Гражданский процессуальный кодекс Украины, в Уголовно-процессуальный, в апелляцию, в кассацию Законом Украины «О судоустройстве и статусе судей». Причём изменения в сторону ужесточения. Возьмём ГПК 2004 года. Приказное производство, раздел второй. Тут чётко написано: «Судебный приказ является особой формой судебного решения о взыскании с должника денежных средств или истребовании имущества по заявлении лица, которому принадлежит право такого требования» (п. 1, ст. 95. Взыскание на основании судебного приказа). То есть, это касается бесспорных должников. «1. Судебный приказ может быть выдан, если: 1 заявлено требование, основанное на сделке, совершенной в письменной форме; 2 заявлено требование о взыскании начисленной, но не выплаченной работнику суммы заработной платы; 3 заявлено требование о компенсации расходов на проведение розыска ответчика, должника, ребёнка или транспортных средств должника. 2. Судебный приказ может быть выдан и в других случаях, установленных законом (ст. 96. Требования, по которым может быть выдан судебный приказ)» – обычно это ещё были алиментщики. Ну, что может алиментщик сказать в свою защиту, если он не платит алименты? Ничего. Бесспорный должник. Что они делают? Они дополняют пункт 1 статьи 96 таким подпунктом (теперь это подпункт 3): «заявлено требование о взыскании задолженности за оплату жилищно-коммунальных услуг, телекоммуникационных услуг, услуг телевидения и радиовещания с учётом индекса инфляции и трёх процентов годовых, начисленных заявителем на суму задолженности». То есть кабельщики, например, теперь берут и делают любого, кого захотят, должником. А человек сидит и не знает: может быть, на него кто-то что-то написал и уже выдан приказ. Замечательно, да? И получается, если кто-то ослушается, немедленно следует расправа в виде судебного приказа, что у нас в Харькове уже начали опробовать.

Поясните, пожалуйста – что значит «ослушается»?

Выписывается приказ и любого человека – абсолютно любого, даже аккуратного плательщика, можно сделать неплательщиком, должником. То есть коммунальное предприятие фальсифицирует бумажку, согласно которой данное лицо – вы, я, ещё кто-то – является должником, приходит в суд и на основании этой бумажки – заявления – судья выносит судебный приказ: «Взыскать». Далее следует процедура, которая прописана в этих изменениях, которую судьи уже начали нарушать. Они и раньше нарушали процедуру: выносили заочные решения, не высылали людям повесток, рассматривали иски без них и т. д., передавали в исполнительную службу. Исполнительная служба, в свою очередь, тоже не выполняла всех требований, то есть не вызывала людей, не интересовалась, и люди узнавали о том, что над ними уже совершена судебная расправа, когда у них из пенсии или из зарплаты начинали вычитать деньги, а сейчас эта процедура упрощена. Достаточно выписать судебный приказ, но по закону судья как обязан поступать? Он обязан в тот же день выслать письмо с уведомлением лицу, против которого это сделано – должнику. Этого не делается. Ко мне уже приходил человек, в отношении которого эта процедура была нарушена, то есть он получил судебный приказ на седьмой или на восьмой день, и ему принесли его не под роспись, а сунули в дверь.

Но если человек получит судебный приказ вовремя, он ведь может его оспорить?

Может – в течение десяти дней с момента получения. Как только я расписался, наступает срок в десять дней, в течение которых я могу судебный приказ оспорить.

Вы говорите, что коммунальное предприятие любого человека может сделать должником. Разве это что-то новое и раньше такого не было? Или Вы имеете в виду, что как только появилась возможность выписать такой судебный приказ, сделать человека должником стало легче?

Конечно. Эта процедура элементарно упростилась. Раньше она была сложная и длительная. Человек мог написать жалобу, когда узнавал, что против него было принято такое решение – времени было достаточно. Мы сейчас, кстати, оспорили через Генеральную прокуратуру всю такую цепочку и нашли виноватых. Но, к сожалению, их наказать не удалось, потому что, как обычно бывает в таких случаях? – тот уволился, тот уехал и т. д. Но, тем не менее, справедливость была восстановлена, и человеку всё было компенсировано. Ещё раньше мы оспаривали подобные вещи через Высший Совет судей Украины. Сейчас же, если процедура будет нарушена и в десятидневный срок ты приказ не оспорил – всё, конец.

Обжалованию не подлежит?

В таком случае я должен буду обращаться аж в апелляционный суд, или в Верховный Суд, писать жалобы на этого судью, какой он нехороший, какой он ненормальный и т. д., а исполнительные службы будут продолжать вычитать из моей зарплаты или пенсии деньги в пользу коммунального предприятия. Вот и выстраивается логическая цепочка: тарифы повысятся, людей выгонят на субсидию, а тех, кто что-то не успел оформить, начнут таким вот образом репрессировать, и огромные массы людей будут просто запуганы, а этой массой, повторюсь, можно легко манипулировать. Всё это носит системный характер. Получается, что сразу нарушаются две статьи Конституции Украины: меня ограничивают в правах (ст. 64) и принуждают делать то, что не предусмотрено законодательством (ст. 19). Соответственно, нарушаются и международные законы: в Европейской социальной хартии чётко написано, что плата за жильё должна быть доступна малообеспеченным гражданам. Тут же идёт нарушение Декларации прав человека, потому что суд должен быть какой? Справедливый и т. д. А здесь что получается?

Судебный произвол.

Совершенно верно. Он задуман сверху. С какой целью?

Не с благой, это точно. Субсидии оправданы для людей малоимущих – пенсионеров с маленькой пенсией, инвалидов и т. д.

Обычно ссылаются: вот за рубежом… Но за рубежом субсидии получают доли процента от всего населения, и получают маргиналы. В основном это иммигранты, которые приезжают в какую-нибудь страну и ни языка не знают, ни работы, соответственно, не имеют. Вот им выделяется субсидия. Или люди, которые потеряли работу. Они стоят на бирже труда и им выплачиваются какие-то пособия. Они ищут, они должны искать работу, потому что нахождение на этой субсидии по времени ограничено, то есть там человека стимулируют к тому, чтобы он развивался, другими словами ему дают «удочку». А у нас – наоборот, у нас всё идёт к тому, чтобы сделать как можно больше людей иждивенцами, лишить их инициативы, ведь субсидия касается и молодёжи, студентов, молодых специалистов. Ну и, отдельный разговор о судьях, как они себя ведут, когда осуществляют этот судебный произвол, то есть прямое нарушение ст. 129 Конституции, где прописано, какие должны быть судьи. Да ещё после этих изменений Конституционного суда (от 30 сентября сего года – В. Б.) стало вообще ничего не понятно. Сейчас они вернули всё в 2004 год, правильно? Вернули, но новый закон о «Судоустройстве и статусе судей» основан на изменениях в Конституции 2004 года. Получается, этот новый закон уже не может действовать. Я беру только ЖКХ. Выходит, эти изменения «о судебном приказе» и т. п. должны быть отменены, и мы возвращаемся опять в старый Гражданский процессуальный кодекс. Как здесь теперь быть? Отмена политреформы 2004 года влечёт за собой пересмотр множества правовых и нормативно-правовых актов.

Как это выглядит на практике?

Возьмём, например, телекоммуникационные услуги. Может неделями, месяцами не быть сигнала и человек перестаёт платить. Ему и в голову не приходит взять и составить акт о том, что сигнала нет – нет и нет, он и не платит. А как он докажет, что не было сигнала? Никак. По любой мелочи нужно составлять бумажку. То же самое по жилищно-коммунальным – месяцами нет горячей воды, отсутствует отопление. Народ, естественно, либо не платит, либо платит по чуть-чуть: оно чуть-чуть греет, он чуть-чуть и платит, но при этом он бумагу не составляет никакую. Или составляет, у него уже целая пачка этих актов, но теперь на меня составят приказ и я не смогу доказать, что я прав. Ведь я кучу людей отбил от тепловых сетей, потому что говорю: «Составьте такую бумагу, такую бумагу, такую бумагу, в суде потребуйте, чтобы они принесли доказательства вот такие, вот такие и вот такие». И когда начинается принцип состязательности, принцип равенства сторон, человек доказывает, что претензии коммунальщиков абсолютно беспочвенны. А теперь он искусственно лишён возможности защищаться.

Или эту защиту делают проблематичной.

Да. То есть человеку даётся ограниченный срок в десять дней. Хорошо, я подготовлен, к примеру, и то, а ну-ка попробуй за десять дней побегать, всё это собрать, написать, отнести туда и посмотреть, как ещё судья отреагирует.

Что же людям делать?

Первым делом должны быть бумажки, в обязательном порядке. То есть на любые действия или бездействия коммунальщиков тут же составлять бумажку.

Вот, например, не топят. Что делать в данном случае? Кого вызывать? Куда идти?

В этом случае просто составляется акт о том, что отсутствует тепло. Акт составляют сами потребители и подписывают, должно быть минимум две подписи – твоя и соседа. Называется это, например, «Акт-претензия о некачественном предоставлении услуг КП ХХХ за такой-то период», слева: «город такой-то, справа – дата (когда акт составлен)». Далее: «Мы, жильцы дома № такой-то на основании ст. 18 Закона Украины „О жилищно-коммунальных услугах“ составили данный акт-претензию о следующем: 1. С такого-то по такое-то число приборы отопления не работали, квартира обогревалась методом самообогрева; 2. Горячее водоснабжение не производилось с такого-то по такое-то число. Температура горячей воды в такой-то период была столько-то градусов, ниже сорока (если ниже сорока, оплата не производится), а в дневное время, допустим, с семи до одиннадцати, её температура колебалась в пределах 42–45 °С. На неоднократные обращения в КП ХХХ должностные лица не реагируют и указанные недостатки не устраняют. Контактный телефон такой-то. Моя подпись и подписи соседей». Всё – это документ, который имеет юридическую силу. Я с него снимаю копию и посылаю на имя директора КП ХХХ. И так же по всем услугам. Нет телевизионного сигнала – фиксируй, нет телефонной связи – фиксируй. Ну и, посмотрим, что дальше будет.

Посмотрим. Спасибо Вам большое за беседу.

Вибори

12.10.2010
джерело: www.cvu.org.ua

Заява КВУ за підсумками довгострокового моніторингу кампанії по місцевим виборам

   

Комітет виборців України – всеукраїнська громадська організація, яка вже шістнадцять років здійснює комплексний моніторинг виборчих кампаній в Україні на предмет дотримання учасниками виборчого процесу українського законодавства та міжнародних стандартів демократичних виборів. КВУ є співзасновником Європейської мережі організацій зі спостереження за виборами (ЕNЕМО).

З початком кампанії по місцевим виборам в Україні КВУ розпочав довготермінове спостереження у 23 регіонах України. Предметом моніторингу є робота виборчих комісій, діяльність суб’єктів виборчого процесу, органів державної влади, судів, ЗМІ.

За підсумками моніторингу КВУ констатує:

• Перший місяць кампанії по виборах міських, селищних, сільських голів та депутатів місцевих рад пройшов у обстановці гострої конкуренції. Практика показала недоліки виборчого законодавства, яке тлумачилося виборчими комісіями неоднозначно, що стало приводом для численних політичних звинувачень та апеляцій до судових органів.

• Територіальні виборчі комісії були сформовані вчасно і у відповідності до положень законодавства про місцеві вибори. Однак процедура формування ТВК, передбачена законом, призвела до певного дисбалансу представлення політичних сил у складі та керівництві ТВК. Хоча в загальній кількості комісій було формально дотримане рівне представництво влади і опозиції, провладні політичні сили в багатьох регіонах отримали перевагу у керівництві ТВК.

• Різні політичні сили по різному підійшли до процесу висування кандидатів. Одні провели відкриті конференції з оповіщенням і запрошенням ЗМІ, що, на думку КВУ, є позитивною практикою, але більшість партій проводили висування в закритому режимі. Майже не було помічено відкритого обговорення кандидатур серед рядових членів партій до або під час проведення конференцій.

• Процес висування кандидатів пройшов у вільній обстановці, партії без зовнішніх втручань провели свої конференції. КВУ констатує не зовсім коректну «гонитву» партій за отриманням першого номера в бюлетені. Це привело нервової атмосфери під час подачі реєстраційних документів, втручання міліції, зловживань з боку членів територіальних виборчих комісій.

• КВУ відмічає занадто прискіпливе ставлення і заформалізований підхід територіальних виборчих комісій до перевірки документів та реєстрації суб’єктів виборчого процесу. Відмови у реєстрації в основному стосувалося представників ВО «Свобода», «Сильної України», «Батьківщини», «Фронту змін». В певній частині випадків відмови в реєстрації за формальними ознаками мали приховані політичні мотиви. Разом з тим КВУ наголошує, що багатьох випадках політичні партії та окремі кандидати безвідповідально поставилися до процедури висування та оформлення належним чином реєстраційних документів.

• За оцінками КВУ, кількість відмов у реєстрації не перевищує 1% від загальної кількості висунутих кандидатів. КВУ закликає апеляційні інстанції прийняти вмотивовані рішення щодо виправлення помилок територіальних виборчих комісій та надати можливість зареєструватися тим кандидатам, яким було відмовлено без поважних причин.

• Найбільш резонансними стали факти відмови у реєстрації місцевим осередками партії «Батьківщина» або реєстрація, на думку лідерів цієї партії, кандидатів від нелегітимних місцевих організацій. Багато в чому дана ситуація була спровокована внутрішніми конфліктами в середині цієї політичної сили та статутними недоліками партії, які були використані їх політичними опонентами. Територіальні управління юстиції використали процесуальні формальні зачіпки для затягування процесів перереєстрації, через що центральне керівництво партії «Батьківщина» втратило контроль над кандидатами в дві обласні ради та кілька місцевих рад.

• КВУ констатує, що у всіх без винятку регіонах у виборах беруть участь представники органів державної влади та місцевого самоврядування, які часто використовують службове становище для агітації за ту чи іншу політичну силу. КВУ закликає всіх посадових осіб утриматись від агітації в робочий час або взяти відпустку на час проведення виборчої кампанії.

• З наближенням виборів збільшились факти використання недобросовісної конкуренції , публікацій замовних матеріалів в ЗМІ та використання «чорного ПР» суб’єктами виборчого процесу. В окремих випадках КВУ фіксував використання кримінальних методів у політичній боротьбі (напади на офіси політичних партій, погрози активістам). КВУ закликає правоохоронні орган оперативно реагувати на всі зазначенні факти та притягати до відповідальності порушників.

З моніторинговими звітами обласних організацій КВУ та новинами про місцеві вибори можна ознайомитись на сайті КВУ за адресою www.cvu.org.ua

Прес-служба КВУ

11 Жовтня 2010
Катування та жорстоке поводження

14.10.2010

В Европейском суде выиграны два дела против Украины

   

14 октября 2010 года, Европейский суд по правам человека опубликовал два дела против Украины, которые поддерживал Центр стратегической судебной защиты.

Тексты решений доступны на сайте Суда на английском языке.

Переводы решений появятся на сайте Центра в ближайшее время.

1.Логвиненко против Украины // Logvinenko v. Ukraine (no. 13448/07)

Заявитель, Александр Логвиненко, украинец 1976 г. р., на данный момент отбывает пожизненное наказание в г. Херсоне (Украина).

Суд признал нарушение статьи 3 Конвенции, в том, что заявителю оказывалась ненадлежащая (некачественная и нерегулярная) медицинская помощь в связи с его болезнью – туберкулез. Он также признал, что лечение СПИДа в условиях заключения заявителю вообще не предоставлялось.

Европейский суд подчеркнул, что в Украине нет эффективных средств защиты от подобных нарушений Конвенции, признав нарушение статьи 13.

Он присудил заявителю 8000 евро в качестве компенсации за понесенный моральный вред.

Заявителя предствлял Андрей Кристенко.

2.Найден против Украины // Naydyon v. Ukraine (no. 16474/03)

Заявитель, Владимир Найден, украинец 1962 г. р. отбывающий пожизненное наказание в Донецкой области.

Суд признал нарушение статьи 34 Конвенции, поскольку государственные органы Украины отказались предоставить заявителю по его требованию копии документов, необходимых для обращения в Европейский суд.

Ранее, в деле Чайковский против Украины, которое также поддерживал Центр, Суд не признал нарушения статьи 34.

Заявителя представлял Аркадий Бущенко

Доступ до інформації

12.09.2010 | Олексадр Северин
джерело: maidanua.org

До СБУ накопичилися запитання

   

Cлужба безпеки України
01034, м. Київ-34, вул. Володимирська, 33

Громадянина України Олександра Северина

"10" вересня 2010 р., №7/10/44

На підставі ст.34 Конституції України, ст.10 Європейської конвенції з прав людини,
Закону України "Про інформацію" від 02.10.02, Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу)" від 16.11.92,


Шановні пані та панове,

Як стало відомо з повідомлень засобів масової інформації 8 вересня о 7.30 шестеро співробітників СБУ без на вокзалі у Києві затримали історика, директора національного музею "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого.
За інформацією на офіційному сайті Служби безпеки України: "порушено кримінальну справу за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України […] Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 року після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями. Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалась інформація".

Водночас, з коментарів самого Р.Забілого та екс-директора Архіву СБУ В.В’ятровича випливає, що зазначені відомости стосувалися діяльности Української повстанської армії.

Враховуючи вищевикладене, як правозахисник, юрист, журналіст, а також громадянин України, у власности якого є певні документи, книги на історичну тематику тощо, які, зокрема стосуються різних аспектів діяльности УПА, прошу Вас надати письмову інформацію:

1. Якої тематики стосувалися "відомости, що становлять державну таємницю", з якими було затримано Р.Забілого, в контексті Зводу відомостей, що становлять державну таємницю?

2. Якщо зазначені відомости стосувалися Української повстанської армії, її діяльности, організації, боротьби з окупантами, політичних репресій в СРСР тощо, то яким чином ці відомости можуть складати державну таємницю з огляду на визначення державної таємниці, наведене у ст.1 Закону України "Про державну таємницю" від 21.01.94 та на перелік відомостей, що не можуть бути віднесені до інформації з обмеженим режимом доступу, наведений у ст. 30 Закону України "Про інформацію" від 02.10.92 та аналогічну норму ст.8 Закону України "Про державну таємницю"?

3. Чи проводилася, а якщо так, то коли, у встановленому Розділом ІІ Закону України "Про державну таємницю" порядку експертиза щодо віднесення зазначених відомостей до державної таємниці? Чи така експертиза здійснювалася, в контексті ст.10 Закону України "Про державну таємницю", за власною ініціативою експерта, чи "за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян" і у такому випадку, за чиїм зверненням?

4. Збирання, зберігання та поширення, яких інших відомостей, що стосуються діяльности УПА чи інших питань перших і других Визвольних змагань чи то політичних репресій у колишньому СРСР може бути підставою затримання громадян, вилучення у них відповідних документів та порушення кримінальних справ?

Заздалегідь вдячний за увагу до цього запита, відповідь на який прошу надати на вищенаведену адресу у встановлений законом термін - для оприлюднення.


З повагою,
Олександр Северин, к.ю.н.

Доступ до інформації

16.10.2010 | Євген Захаров
джерело: www.dt.ua

Абсурд і реальність

   

                                                     Абсурд – это реальность, реальность – это абсурд,

                                                     В акваланге этого знанья экскурс в историю безопасен.

 

Вже минув місяць після затримання Руслана Забілого, директора музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», 14-годинного допита, виїмки у нього носіїв інформації, обшуку та виїмки низки документів із самого музею з метою перевірки, чи містять вони державні таємниці, порушення кримінальної справи «за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України». Одночасно на сайті СБУ було повідомлено таке: «Встановлено, що співробітник СБУ Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 року після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями. Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалась зазначена інформація.»

В перші 10 днів після цього були прес-конференції, заяви керівництва СБУ та архівістів, яких позбавили документів, протестні мітинги по всій країні, колективні листи на захист Забілого істориків, західних і вітчизняних, доручення Президента передати музей-меморіал із СБУ до Інституту національної пам’яті... Нічого не змінилося. Музей на чолі із своїм директором мирно працює з тими документами, що лишилися. Жодної слідчої дії у кримінальній справі, за словами Забілого та його підлеглих, вчинено не було. Усе, що було вилучено – не повернули.

Хоча геть незрозуміло, яку державну таємницю незалежної української держави можна шукати в таких вилучених документах, як Кримінальний кодекс УРСР в редакції 1940 року, численних документах ІІ-ї Жечі Посполітої 30-х років (накази та звіти воєводського управління державної поліції ІІ-ї Жечі Посполитої, кримінальні справи членів УВО та ОУН та інші), записах 2009-2010 р. спогадів вояків УПА та українських дисидентів, зроблених працівниками музею на Лонцького? Ситуація цілком відповідає поетичним рядкам, наведеним в епіграфі. Скільки може тривати експертиза на предмет наявності в цих документах державних таємниць, коли апріорі ясно, що документи радянського періоду про політичні репресії, вочевидь, не можуть містити таємних відомостей відповідно до Закону 1994 року «Про державну таємницю»! Якби у Руслана Забілого серед вилучених документів знайшли, не дай Боже, хоча б один з грифом «таємно» чи «цілком таємно», то про це одразу б повідомили, а він вже був би обвинуваченим. Але ж цього не сталося!

Ця ситуація вимагає бодай короткого правового коментарю. Документи радянського періоду, що містяться в архіві СБУ, мають позначки «секретно», «совершенно секретно», «лично» та інші. Згідно зі статтею 34 Конституції України «Кожному гарантується  право  на  свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати  і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на  свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене  законом  в  інтересах національної безпеки, територіальної цілісності  або  громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для  охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав  інших   людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної  конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.» Грифи «секретно», «совершенно секретно» та інші грифи обмеження  доступу до інформації радянських часів жодним українським законом взагалі не визначені. Вони були введені в СРСР інструкцією № 0186, яка сама була таємною, і доступ до якої не можна було отримати. Нормативні акти радянського часу діють в Україні тільки в частині, де вони не суперечать Конституції. Інструкція № 0186, вочевидь, Конституції суперечить і не може застосовуватися в Україні.

Слід очікувати, що  відомості, які мали залишатися таємними, вже давно отримали такий статус відповідно до Закону «Про державну таємницю» 1994 року. А твердження про таємність радянських документів щодо політичних репресій є абсурдним. Відмова в доступі до таких документів на підставі наявності цих радянськими грифів є, взагалі кажучи, незаконною. А порушена кримінальна справа за статтею 328 ККУ через ч.1 статті 15 ККУ ганьбить не тільки СБУ, а й репутацію всієї Української держави.

На брифінгу 17 вересня Голова СБУ Валерій Хорошковський, серед іншого, сказав таке (цитую мовою оригіналу): «Я маю сказати, що виходячи з опису цього документу, він на російській мові, тому дозвольте, я дам пару слів на мові оригіналу: «Список лиц, проходящих по делу». Так ось, тут 203 особи згадуються і, можливо, єсть люди, які живі на сьогоднішній день. Єсть їх родичі, вони мають давати на це згоду... Є матеріали...  періоду 73, 75, 78 року. Ці люди на сьогоднішній день серед нас. І я не впевнений, що вони мають бажання, щоб зараз публічно хтось володів цією інформацією в незаконний спосіб.»

Звернімо увагу – пан Хорошковський каже про зовсім інше питання – про обмеження доступу до розсекречених архівних документів. Про теж саме йшлося у виступах на брифінгах інших працівників СБУ, а щодо розголошення державних таємниць – ані слова. Так, може, пора вже поставити крапку, закрити кримінальну справу про підготовку до розголошення державних таємниць за відсутністю складу злочину, повернути архівістам вилучені носії інформації? І перейти до обговорення справді важливої і складної проблеми – яким має бути баланс між правом громадськості на доступ до архівних документів і правом на приватність фігурантів цих документів, коли ці люди з якихось причин не бажають, щоб доступ був відкритий?

Архівні документи про політичні репресії часто містять відомості, які спецслужби не хочуть розголошувати – імена та інші персональні дані учасників переслідувань: слідчих, експертів, свідків, прокурорів, суддів, адвокатів, уривки інформації про оперативних співробітників і розробки. І тут виникає питання: наскільки обґрунтованою є відмова у доступі до конфіденційної інформації про особу, яка брала участь у репресіях? Адже кожна жертва має право знати імена осіб, що беруть участь в її переслідуваннях, а народ в цілому має право на правду і, зокрема, на максимум інформації про діяльність репресивного режиму. Народ має право на ідентифікацію осіб, винних у порушенні прав людини.

У більшості посткомуністичних країн зазначена колізія між свободою інформації та правом на приватність вирішується в основному на користь свободи інформації. Так вчинили в Німеччині, Польщі, Угорщини, Чехії та інших країнах, але в кожній з них є свої особливості і виключення. Наприклад, Конституційний суд Угорщини ухвалив, що право громадян на доступ до власних досьє «не відноситься до права жертви знати, хто за нею стежив».

А ось право жертви на обмеження доступу до свого досьє в переважній більшості країн превалює над правом суспільства використовувати дані з досьє для історичних досліджень. У даному випадку колізія вирішується на користь права на приватність жертви. І у нас в країні нерідкі випадки, коли жертви політичних репресій або їх спадкоємці забороняли повністю або частково доступ до своїх архівно-кримінальних справ.

Наведемо приклад (мовою оригіналу), що пояснює, звідки може виникнути заборона на поширення розсекреченого архівного документа. Ось фрагмент з такого документа, надрукованого на бланку обласного управління КДБ (всі дані в листі деперсоналізовані).

 

 

 

13 июня 1989 г. № хххххх

 

Секретно

Экз.№1

Первому секретарю N-го областного комитета Коммунистической партии Украины

Товарищу ХХХХХХ

 

О сборище под националистическим флагом

 

10 июня 1989 г. судимый в прошлом за антисоветcкую деятельность Т., житель города N., реализуя установки закордонных ОУН и националистически настроенных лидеров УХС, в 16 часов в сквере возле исторического музея организовал противозаконное сборище, в процессе которого   обсуждались вопросы истории Украины и «национальной» символики. Сборище проходило вокруг скамейки, на спинке которой участниками был установлен желто-голубой флаг, размером 60х40 см.

В данной акции участвовало 12 человек, в основном представители студенческой молодежи, 5 из которых на груди имели значки с изображением «трезубца». Содействие Т. оказали его близкие (по оперативным данным – интимные) связи – студентки С. и Н.[1], находящиеся под его влиянием и во многом разделяющие националистические взгляды Т., что подтверждается их попыткой 3 июня с.г. провести аналогичное провокационное сборище, за что задерживались работниками М-го РОВД.

Т. вынашивает намерение через указанных лиц создать в N. «отделение» «СУМ» («Союз украинской молодежи» – молодежный филиал ЗЧ ОУН). Он также высказал пожелание своим связям проводить подобные «встречи» под желто-голубым флагом каждую субботу в 16 часов на том же месте.

Нами проводятся мероприятия по компрометации Т. перед связями и отсечению от него студенческой молодежи, организовано журналистское расследование антиобщественной деятельности Т. с последующей публикацией в местной газете материалов, раскрывающих политико-нравственный облик объекта. Корреспонденту переданы легализированные сводки радиоперехвата передач радио «Свобода», из которых усматривается информаторская деятельность Т.

Управлению внутренних дел N-го горисполкома для принятия мер административного воздействия направлены заявительские материалы о незаконном сборище 10 июня, организованном Т.

Докладываем в порядке информации.

Начальник Управления КГБ  [подпись]    [ф., инициалы]

 

Читати сьогодні таке було б смішно, якби не було так сумно. Мені здається, цей приклад переконливо доводить, чому право жертви на обмеження доступу до свого досьє повинне превалювати над правом доступу до нього. Ані колишній дисидент, названий нами Т., ані його «зв’язки», мабуть, не хотіли б, щоб цей документ був опублікований і поширювався. Цілком можливо, ще й тому, що «інтимні зв’язки» могли бути брехнею, вигаданою, щоб посварити молодих людей – недарма начальник управління КДБ інформував, що приймаються заходи «з компрометації Т. перед зв’язками». Відомо, що КДБ вдавався до такої потворної практиці у своїй оперативній роботі проти правозахисників – фабрикували кримінальні справи, розпускали наклепницькі огидні чутки про подружні зради, про те, що друзі доносять один на одного і т.п. Цим, зокрема, деякі дисиденти пояснюють прохання закрити доступ до своїх архівно-кримінальних справ: «Там дуже багато брехні». Зрозуміти їх позицію можна, але, на мій погляд, коментарі до архівних документів були би просто необхідні – для відновлення історичної правди. Коли-небудь термін, на який обмежується доступ до цих документів, закінчиться, і нащадки дисидентів зіткнуться з документами, де про їх предків наговорено гидоти, а захистити їх буде вже нікому.

У сучасній політиці ми постійно стикаємося з типологічно такими ж самими ситуаціями, коли політиків обливають брудом, добувши дані про їх приватне життя. Останній з таких випадків – публікація документів з архівно-кримінальних справ та відеозапису допиту Олега Ляшка, нині народного депутата України, в ході якого він, нібито, дає згоду на гомосексуальний зв’язок з певним чоловіком. Поза будь-якої залежності від мого ставлення до Ляшка і його політичної прописки скажу, що це грубе порушення його права на приватність – і при цьому не має значення, чи є наведені документи та відеозапис істинними або фальшивкою. І чому в даному випадку СБУ ніяк не зацікавилася фактом витоку інформації, яка, можливо, складає таємницю слідства і тому охороняється законом про державну таємницю, й потрапила у публічну сферу?


[1] В оригіналі вказаний виш, факультет, курс, п.і.б. студенток.

Доступ до інформації

21.10.2010

Гриф «таємно» на справі Забілого - обмеження його права на захист

   

Правозахисники наголосили: це порушення Європейської Конвенції з прав людини

Володимир Яворський, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини, вважає присвоєння справі Забілого грифа «цілком таємно» спробою обмежити право на захист Руслана Забілого та уникнути громадського контролю. 

Володимир Яворський прокоментував присвоєння грифа «цілком таємно» кримінальній справі, порушеній після незаконного затримання львівського історика Руслана Забілого: 

«Така практика засекречення відсутня у демократичних країнах, у такій спосіб працювало тільки КГБ.  У демократичній державі кримінальний процес має бути відкритим».

Керівник Української Гельсінської спілки з прав людини наголосив: «“Засекречення” кримінальної справи — це спроба обмежити право на захист історика Руслана Забілого, оскільки йому буде потрібен адвокат, який має допуск до державної таємниці, і тому це є порушенням ст. 6 Європейської конвенції з прав людини».

«Очевидно, що гриф “цілком таємно” наклали навмисно, щоб обмежити громадський контроль за цією справою», — додав пан Яворський.

Історик Руслан ЗАБІЛИЙ, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», працював лише з історичними документами, які жодної держтаємниці не містять і згідно з чинним законодавством не можуть бути закритими. 

Прес-центр Центру досліджень визвольного руху
history@cdvr.org.ua
тел./факс: +380 32 299-45-15,
+380 63 628-68-69

Довідка:

8 вересня в Києві співробітники СБУ незаконно затримали і впродовж 14,5 годин допитували історика Руслана Забілого і без жодної санкції суду та з численними порушеннями процесуального законодавства вилучили у нього ноутбук і два зовнішні жорсткі диски. У цих носіях інформації, окрім наукових досліджень самого Руслана Забілого, містилися електронні копії історичних матеріалів та архівних документів, що не становлять і згідно із законодавством не можуть становити державну таємницю.

Однак 9 вересня з’явилася офіційна інформація СБУ про порушення кримінальної справи за фактом готування до розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.

Після цього СБУ провела несанкціонований обшук у кабінетах істориків музею «Тюрма на Лонцького» у Львові й вилучила два ноутбуки, один жорсткий диск, паперові копії історичних документів. Вилучено також відеосвідчення дисидентів, записані дослідниками протягом 2009—2010 років. 

Перший заступник Голови СБУ повідомив у листі від 14 жовтня (отриманому 20 жовтня) про те, що «вказаній кримінальній справі було надано гриф “цілком таємно”».

СБУ шукає держтаємницю там, де її не може бути за законом.

Державною таємницею є лише та інформація, яка визначена такою Законом України «Про державну таємницю». І саме за її розголошення передбачена кримінальна відповідальність. Інформація, яка належить до держтаємниці, перелічена у спеціальному документі «Звід відомостей про державну таємницю». Жодних історичних документів у цьому переліку немає. Закон забороняє ховати історичні документи, особливо ті, які містять інформацію про факти порушень прав та свобод людини і громадянина та незаконні дії органів державної влади та їх посадових осіб.

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»

Це музей, створений у колишній катівні КГБ та Гестапо, він один із лише двох в Східній Європі (другий у Вільнюсі, Литва). Музей за ініціативи львівської громади відкрито 28 червня 2009 року, 14 жовтня він отримав статус національного. Наприкінці цього року Музей мав відкрити експозицію про переслідування дисидентів. Працівники СБУ незаконно вилучили у співробітників музею 2 ноутбуки з копіями історичних матеріалів, а також відеозаписи спогадів дисидентів, записані у 2009—2010 роках та документи, надані дисидентами та отримані із закордонних архівів.

Право на охорону здоров’я

11.10.2010
джерело: glavnoe.ua

Приказ о всеобщей диспансеризации нарушает права человека

   

27 августа 2010 года Министерство охраны здоровья Украины издало приказ №728, согласно которому должна быть введена обязательная ежегодная диспансеризация населения. Данный указ предусматривает анамнестические анкеты, в которых будут внесены данные диспансерного обследования. Приказ пока не обязателен к выполнению, но скорее всего правительство найдет рычаги управления, которые приведут приказ в действие. Об этом на пресс-конференции сообщила юридический эксперт Харьковской правозащитной группы Айгуль Муканова, передает корреспондент «Главного».

«Всеобщая диспансеризация населения ведет к практически принудительной переписи медицинских проблем населения, то, чего не может быть в соответствии с Конституцией, основой законодательства об охране здоровья и Законом об информации. Во-первых, этот приказ лишает пациента права на выбор врача и больницы. Во-вторых, делает обязательным диспансеризацию вне зависимости от желания человека»,- отметила Муканова..

Больше всего опасений вызывает создание информационной базы данных на основе анкетирования населения о его болезнях. «База данных очень подробная, очень детальная и не совсем медицинская... Мы видим, что к этой базе будет свободный доступ всех врачей, всех медиков. В приказе нет процедуры доступа к этой базе и как она будет охраняться. Это очень серьезное нарушение права на частную жизнь»,- заявила эксперт.

В свою очередь медицинский эксперт Андрей Роханский добавил, что информация подобной базы данных всегда будет интересной для работодателей, фармацевтических и страховых компаний. «Создание таких компьютерных баз требует больших финансовых вложений. Кто будет заниматься этой компьютеризацией — в сверхурочное время медики? Эта база будет открытая, поскольку медики не являются специалистами в области информационных технологий и соответственно возможна утечка любой информации »,- сообщил Роханский.

Он также акцентировал внимание, что медицинская информация всегда считалась конфиденциальной и любое ее разглашение должно проводиться исключительно по согласию пациента.

11 октября 2010

Правоохоронні органи

06.10.2010

Відкритий лист Харківської правозахисної групи Міністру внутрішніх справ України

   

6 жовтня 2010 року

Міністру внутрішніх справ України
Могильову А. В.

Шановний пане Міністр.

До мене як співголови Громадської ради при МВС України з питань забезпечення прав людини звернувся член зазначеної Громадської ради Геннадій Володимирович Токарєв з наступною інформацією:

У Жовтневому суді міста Полтава розглядається кримінальна справа за звинуваченням Руденка О. В. у вчиненні злочинів, передбачених статтями 307 та 309.

Громадянин Корніленко В. В., що є свідком у цій справі, виступив із заявою про те, що він, за вказівкою працівників підрозділу з боротьби з незаконним оборотом наркотиків Полтавського міського управління УМВС України в Полтавській області, здійснив провокацію злочину.

Також Корніленко В. В. стверджує, що він протягом тривалого часу багаторазово приймав участь у провокаціях злочинів, а також фальсифікації матеріалів справ за вказівками та під тиском працівників міліції різних підрозділів ОВС, підпорядкованих УМВС України в Полтавській області. Ця інформація також розміщена на форумі офіційного Інтернет-сайту МВС України під назвою «Закупка по Полтавски», де є посилання на відеозапис заяви Корніленка В. В. розміщений за адресою http://www.youtube.com/watch?v=NbYL2NRrNto. Цей свідок також підтвердив свою заяву у суді.

У заяві Корніленка йдеться про масштабні та систематичні порушення закону з боку працівників міліції різного рангу, які, можливо, призвели до незаконного засудження багатьох осіб.

Це дає підстави вважати, що Корніленку В. В. безпосередньо загрожує небезпека з боку осіб, можливо причетних до таких масштабних порушень. За свідченням захисника Руденка О. В. Громової Тетяни Юріївни, на Корніленка В. В. зараз чиниться тиск, що вже змусило його звернутися із заявою про забезпечення йому безпеки як свідка в кримінальному судочинстві.

Просимо Вас вжити всі можливі заходи для захисту життя, здоров’я та безпеки Корніленка В. В., і попередження можливого тиску на нього.

Просимо також провести всебічну та ретельну службову перевірку обставин, зазначених Корніленком В. В. у його заявах.

З повагою,

Євген Захаров,
співголова Громадської ради при МВС України
з питань забезпечення прав людини,
співголова Харківської правозахисної групи

Листа відправлено сьогодні факсом і поштою.

Бюлетень "Права Людини", 2010, №28

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори