пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201002
№02
2010

Бюлетень "Права Людини"

Свобода вираження поглядів

05.02.2010 | Галя Койнаш

Мінімальний ступінь захисту від деспотизму

   

11січня на сайті Нацкомісії було оприлюднено проект закону «Про внесення змін до Закону України "Про захист суспільної моралі"». Вже сам факт його розробки, на мою думку, викликає занепокоєння. Майже всі розпливчасті положення залишились без змін, натомість у новому законопроекті з'явилося чимало нових, які «обмежують свободу в нечіткий спосіб», а від сміливих планів розширити повноваження Нацкомісії аж захоплює дух.

Законопроект нібито написано «з метою удосконалення чинного законодавства у сфері захисту суспільної моралі». Й правда, там є що удосконалити, і на це ще в січні 2004року на прохання Ради Європи детально вказував професор Дірк Воорхоф *. Цитую: «Український Закон про захист суспільної моралі, ... являє собою непропорційне втручання владних структур в свободу вираження, яка є гарантованою ст. 10 Європейської конвенції прав людини».

Втім, рекомендації експерта Ради Європи, які збігаються з критикою з боку українських правозахисників, медійників та інших експертів, не було враховано. Нагадаю про одне попередження, яке пророчим не назвеш з огляду на його повну передбачуваність: «Покладання інтерпретації перерахованих положень на Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі не гарантує мінімального ступеня захисту від деспотизму, як того в демократичному суспільстві вимагає верховенство права».

Передумовою для дотримання будь-якого закону є його чіткість та передбачуваність. Простіше кажучи, ми мусимо знати, чого не можна робити простим смертним. В усіх українських документах з питань захисту суспільної моралі зафіксовано часто повторювані формулювання, які можна на пам'ять повторити, от тільки з поясненням виникають клопоти. Отож, викладаю головні запитання, котрі нагально потребують відповідей. Нехай «відкритий діалог із суспільством» розпочнеться з чіткого визначення, що дозволить усім зрозуміти, що саме забороняється та з яких причин.

НЕК бореться за «інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення». Право на інформацію гарантується Конституцією, Законом про інформацію, основними міжнародними конвенціями тощо. Ясно, що за певних обставин обмеження цього права є необхідними в будь-якій демократичній країні. Читаємо, наприклад, у ст.34 Конституції України саме про такі обставини. Все гаразд, жодних розумових труднощів. Чого ніяк не скажеш про запропоноване формулювання в законопроекті. Які саме матеріали становлять загрозу фізичному стану населення? Є завідомо неправдиві матеріали про стан довкілля, що справді становлять загрозу населенню, але захист від подібної брехні вже є в законодавстві.

Голова НЕК Василь Костицький неодноразово стверджував, що порнографія становить загрозу фізичному здоров'ю людей. Де є докази цього? Чи є дослідження, що, навпаки, такий зв'язок спростовують? Хто має визначати таку загрозу?

Які саме матеріали становлять загрозу інтелектуальному стану населення? Я, наприклад, можу назвати безліч матеріалів, спрямованих- на мій погляд- на поширення шкідливих стереотипів, поглядів, переконань та обдурювання людей. Чи цей мій суб'єктивний погляд дає підстави вирішити, що вони становлять таку загрозу? Якщо я не вправі так вирішити, хто має подібні повноваження? На підставі яких досліджень? Що таке морально-психологічний стан населення? Хто його визначає? На підставі яких досліджень?

Ці слова повторюються не рідше, ніж слова про заборону цензури та втручання в діяльність ЗМІ, йнібито пояснюють, де все ж таки дозволено цензуру та втручання. Комусь, може, й пояснюють. Наприклад, п. Костицькому. Нехай він і мені пояснить.

Читаємо перелік матеріалів, від яких має бути очищено інформаційний простір. Деякі самі по собі не викликають застережень, хіба що незрозуміло, чому про них взагалі йдеться в Законі про захист суспільної моралі. Окрім очевидної відповіді, що безперечна необхідність у жорстоких засобах у боротьбі з дитячою порнографією, з тероризмом, відволікає нашу увагу від значно більш суперечливих «загроз фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення».

Інформаційний простір має бути захищено від «неповаги до національних та релігійних святинь». Безумовно, треба ставитися з повагою до „культурних та духовних цінностей” інших людей. Але якщо це може стати підставою для заборони якогось матеріалу, потребуємо значно більше чіткості. По-перше, перепрошую, чиї традиційні цінності? Якщо маються на увазі якісь, теж не чітко визначені, традиційні цінності етнічних українців і християн, то хіба ж скасували статтю24 Конституції? А якщо це стосується будь-яких цінностей, символів тощо будь-якої етнічної групи в Україні, то зовсім не зайве пояснити, де закінчується діалог, обмін думками, а де розпочинається зневажливе ставлення, й хто, знову-таки, визначає межу?

Те саме стосується недопущення до інформаційного простору «неповаги до батьків та до сімейних цінностей». Чи сімнадцятирічна дочка має послухатися батьків, забути про мрію стати науковцем та вийти заміж за незнайомого обранця її батьків? У плюралістичній демократії такі ситуації трапляються досить часто. А що з того, що чудово знаємо, який набір типових забобонів та стереотипів поведінки маються на увазі? Коли вже доходило до заборони телепрограм, немає жартів. Нехай чітко та вичерпно перераховують усі «цінності», що уможливлять фактичне запровадження цензури, тобто порушення конституційних прав.

Вельми оригінальне визначення явищ, що викликають найбільшу активність НЕК, жваво та нерідко дотепно обговорюється вже давно, тому обмежусь тільки списком слів і висловів, які треба або чіткіше роз'яснити, або прибрати надалі з будь-якого законодавчого документу: «порнографія- вульгарно-натуралістичне, цинічне, непристойне зображення чи опис статевого акту, ... демонстрація ... антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям суспільства; продукція еротичного характеру- ... є продовженням, підтвердженням глибини емоційних переживань людини, і мають за мету розкриття проявів її чуттєвості та досягнення естетичного ефекту».

Весело посміюватися вже складно, адже забороняють матеріали на підставі положень, які інтерпретують на власний розсуд та вкрай вибірково держслужбовці від моралі. Новий законопроект іще передбачає разючий масштаб «просвітницької діяльності з метою розвитку духовності та зміцнення моральності у суспільстві». Гадаю, принаймні цю частину відразу викинуть, але турбує сам факт її виникнення: чи деякі держслужбовці настільки себе загіпнотизували власною риторикою, що зовсім забули про Конституцію? Чи сподіваються, що з часом ми всі звикнемось та перестанемо реагувати, коли дедалі більше втручаються?

Зізнаюсь, мені важко повірити, що у випадку з членами НЕКу йдеться про самогіпноз. Постійне повторення тези про те, що все, що «завдає шкоди суспільній моралі», загрожує національній безпеці, не повинно нас смішити. По-перше, тому що як Конституція, так і міжнародні угоди допускають обмеження свободи слова в ім'я національної безпеки. Між тим загрожують національній безпеці насправді не люди з іншою сексуальною орієнтацією, відмінними поглядами чи цінностями, а зрадники. Згадайте, подібні підміни понять цілеспрямовано використовували за радянської влади.

У документі «Підсумки роботи та стратегічні завдання НЕК на 2010рік» (далі- «Підсумки») автори законопроекту наголошують і на неназваних міжнародних зв'язках: «Питання захисту суспільної моралі в Україні активно обговорювалося з представниками зарубіжних організацій. Зокрема у 2009році було підписано Меморандум про співпрацю між Національною комісією та Міжнародною громадською організацією "Асоціація сприяння розвитку національного лідерства". Відповідна робота в напрямку започаткування міжнародного партнерства сьогодні ведеться з китайською амбасадою та поляками».

Хотілось би знати, що це за «міжнародна громадська організація» та з якими зарубіжними організаціями обговорюють мораль? Більш за все кортить дізнатися, з огляду на сумнозвісну репутацію Китаю як душителя свободи слова, про що саме веде переговори Національна комісія.

У світі, в окремій країні та навіть на одній вулиці можна почути скільки завгодно відповідей на запитання про моральну поведінку та цінності. Про прозорість та відкритість державних органів у демократичній країні почуємо значно менше різних думок. Тож маємо запитувати й вимагати чітких відповідей, а не черговий набір розмитих слів.

Погодьтеся, складно боротися за свободу слова з опонентом, який нібито так само затято, як і ти, її відстоює. Доходить до не надто розумних акцій протесту та радикальних тверджень, котрі нерідко, як слушно пише Андрій Кокотюха **, грають на руку тим, хто мріє про дозовану свободу. Я б хотіла запропонувати тут іще один спосіб боротьби з чиновниками від моралі, але спочатку декілька міркувань про те, що саме відстоюємо.

Кокотюха пише, що Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі «прикривається нашими дітьми». Погоджуюсь, але додала би, що нацкомісія- та влада взагалі- своєю безвідповідальною грою в моралістів зраджує дітей, та й усіх, хто потребує дієвого захисту. Не в останню чергу внаслідок неприпустимої каші в законі та діяльності як Нацкомісії, так і всіх регулюючих органів. Бо фактично в нас немає дієвих засобів протидії сексуальному зловживанню дітьми, зокрема дитячій порнографії. Відсутні й реальні можливості протидіяти тим, хто розпалює ворожнечу в ЗМІ та в інтернеті.

Після того, як в Україні мали заборонити зберігання дитячої порнографії незалежно від мети (проте заборонили зберігання будь-якої порнографії з метою збуту чи розповсюдження), не дивно, що громадськість відреагувала із загостреною підозрілістю на плани законодавців впровадити вимоги щодо зберігання провайдерами даних про з'єднання абонентів. Інтернет-асоціація України (ІнАУ) вважає, що вдалося запобігти змінам, які могли би дозволити владі на власний розсуд обмежувати доступ до мережі. Згідно з прийнятим законом, на підставі рішення суду провайдери мусять обмежувати доступ своїх абонентів до ресурсів, через які здійснюється розповсюдження дитячої порнографії, або надавати інформацію про з'єднання своїх абонентів. Не сумніваюся, що треба було запобігти невиправданим обмеженням, але не надто зрозуміло, як нові зміни справді допоможуть активно протидіяти розповсюдженню дитячої порнографії. Чи сприяло активізації боротьби підписання меморандуму між ІнАУ та НЕК у березні 2009року- теж під запитанням. Справді, створено спеціальний сайт Skarga.ua, де після невизначеної кількості скарг на незаконний контент (порнографію за участю неповнолітніх, прояви расової та національної нетерпимості, прояви тероризму або заклики до повалення конституційного ладу), їх автоматично переправлять зазначеному провайдеру, і він повинен буде на свій розсуд вжити заходів. Невідомо, чи дійшло до заблокування хоча б одного з численних сайтів, на який потенційно можна було б скаржитися. Тим часом сайти з дитячою порнографією блокують майже відразу в багатьох демократичних країнах- скажімо, в скандинавських країнах або в Англії, де функціонує незалежна організація Internet Watch Foundation.

Роль, яку НЕК має грати в боротьбі з дитячою порнографією, залишається досить незрозумілою, адже йдеться не про порушення так званої суспільної моралі, а про злочин. Ясна річ, що Нацкомісія про те відмовчується, адже роль захисника дітей усім до вподоби, але прикро, що хоча би в цій справі громадські організації та ЗМІ не спромоглися самі домовитися з провайдерами та правоохоронними органами.

У «Підсумках» також читаємо наступне: «Національній комісії вдалося розгорнути у суспільстві загальну дискусію про мораль та духовні цінності людини і таким чином досягти відкритого діалогу з суспільством, результатом якого повинно стати створення системи саморегуляції інформаційної сфери...».

Вище я вже намагалася пояснити, чому ці слова, як, власне, всі слова та діяльність держоргану з моралі, наскрізь фальшиві й чому треба на це неухильно вказувати. Втім, не можу не зазначити, що відповідальність несуть і громадські організації, зокрема й медійні, які роблять дуже мало, щоби розробити дієві громадські механізми захисту людей. Обґрунтовано ставимося з пересторогою до влади, не хочемо розширити її повноваження, але в багатьох демократичних країнах левова частка контролю, скажімо, над розпалюванням ворожнечі, здійснюється самими редакціями, медійними організаціями та громадськістю загалом. Обходяться без кримінальних справ чи втручання владних органів, зокрема й «з питань захисту моралі».

Жодного «відкритого діалогу з суспільством» в Україні насправді не було, але потреба у змістовному обговоренні припустимих громадських обмежень і необхідних громадських механізмів, на мій погляд, назріла. Прихильників позиції НЕК справді багато, та й її нові напрями, на жаль, роблять її привабливішою для певних груп населення. Не думаю, що такий діалог зміг би зблизити діаметрально протилежні погляди, не згладжує він розбіжностей і в інших демократичних країнах, де теж лунають заклики боротися з аморальщиною. Однак в інших країнах є розвинені громадські інституції, є й розуміння, що ні ми, ані влада не маємо права нав'язувати іншим свої погляди. Є й повага до засад правової демократії, якими Нацкомісія нахабно нехтує. Ефективніше, на мій погляд, боротися саме з її неповагою до положень Конституції та цинічними спробами маніпулювати свідомістю, тим часом демонструючи, що ми самі здатні встановлювати обмеження там, де їхня відсутність ставить під загрозу права та небезпеку інших людей.

* http://euromediaplatform.org/dgii2004ad1vlopm.html українською тут http://euromediaplatform.org.ua/zahyst-morali-ua.html

** http://www.telekritika.ua/column/2010-01-18/50485

Погляд

21.01.2010 | Віктор Марголін

Чому вчать(або не вчать?) вибори

   

Ой вибори, вибори. Нарешті діждалися. Дехто радіє. Коли включиш телевізор, то бачиш як чимала кількість виборців збирається докупи. Мітингують, кричать, прапори носять, стають в колони, кудись ідуть, де їх ніхто не чекає… Я сам собі задаю питання – що святкують ці люди? Чи не зомбовані вони? Адже пройде небагато  часу і обов’язково прийде чергове розчарування. Так і хочеться запитати: а де ви були тоді, коли була реальна нагода вибрати в Президенти В’ячеслава Чорновола? Тоді сама історія давала нам шанс змінити історичний курс країни. Тоді це був дійсно реальний шанс на будівництво нової країни, як зробили це в інших  державах. А що зараз? Вдумайтесь, треба мати не менше 2,5 млн. гривень, щоб тільки зареєструватися в кандидати на високий державний  пост. І не просто мати ці кошти, але  бути готовим з ними розпрощатися. Хіба це не є відповіддю на питання - кого вибираємо. Тому я все більше переконуюсь в тому, що така посада в нашій державі не потрібна. Вона не об’єднує народ, а лише розколює державу. І вже неважливо, чи то ми такі, чи такі керівники нам попадаються.

Немає в мене сьогодні бажання називати окремі прізвища. Я вважаю, що це нікому нічого не дасть.  Виборчий процес не змінює нас самих. Ми не здатні на те, щоб адекватно реагувати на невиконані численні обіцянки нових-старих кандидатів. Тому наша виборча система аж занадто часто іде по спіралі, випробовуючи наше терпіння і надії на краще майбутнє. Так, у цьому круговороті з’являється у декого із нас можливість заробити сотню, дві гривень, продати свій голос, честь і совість, а далі що? З чим намагаємось іти в  Європу?

Хочу також зауважити, що я абсолютно не сприймаю таку позицію кандидата на посаду Президента України, коли він в своїх агітаційних виступах розповідає що він є депутатом Верховної Ради України і не є при владі, що він в опозиції. Тобто йому чим гірші справи в державі, тим йому краще. Він з допомогою службового положення створює прекрасні умови для свого бізнесу, у нього є можливість місяцями не ходити на засідання Верховної Ради і на всю державу заявляє, що саме він сьогодні потрібний усім нам. Яка локшина на вуха… Але ж значна частина суспільства вірить цим обіцянкам і віддає свій голос подібним народолюбцям. Ось таку систему виборів ми створили і вона, вочевидь, розрахована на необізнаність, некомпетентність, а часом і політичну безграмотність виборця.

Я особисто приймав участь в роботі виборчої комісії в якості її члена в селі Устимівка Зачепилівського району Харківської області. Саме в такому місці кожен бажаючий зміг би оцінити відстань від нас до Європи, рівень безвідповідальності нинішньої влади та наші можливості нарешті відчути себе людьми. Провівши майже добу в сільському клубі, який при температурі -15 градусів за вікном, опалювався двома слабенькими електронагівачами, відчуваєш себе учасником телевізійного проекту «останній герой» в якому дійові особи повинні пройти випробування шляхом неймовірних екстремальних  експериментів Навіть, телефонний зв'язок на дільниці був підключений тоді, коли процес голосування вже відбувався. Сподіваюсь, що читач з розумінням поставиться до проблеми відсутності туалету в районі виборчої дільниці. Очевидно, що у влади до цих проблем руки не доходять. Щоб підключити електрочайник до електромережі, слід  було відключати навіть електронагрівачі. Про інші недоліки в організації виборчої компанії я розповідати не буду, хоч і добре розумію, що значна частина наших проблем повинна вирішувати влада на місцях і не кивати на Київ.

Та все ж мені вдалося поговорити на ці теми з головою районної ради Бєжановим М.В. та головою РДА Загнієм І.І.  Обидва вони у нас є «новоспеченими» орденоносцями. Президент України вочевидь знає про їх діяльність щось таке позитивне, про що не знають члени територіальної громади, бо досить високо оцінив діяльність наших керівників у порівнянні з їх колегами в інших районах області. Мешканцям нашого району можна лише здогадуватися, за які заслуги такі почесті. Тому  повертаючись до виборчої тематики слід зауважити, що голова  районної ради, в плані підготовки до виборів, з особистої ініціативи, як стало мені відомо, навідався до декількох виборчих дільниць, а голова РДА пояснив, що без відповідного фінансування такі питання вирішувати неможливо. Це дійсно так, але далеко не все саме так. Ця тема і цікава, і досить складна. Та все ж вибиті шибки у вікнах на виборчій дільниці якраз і характеризують сутність роботи представників цієї влади. Нікому нічого не потрібно, на людей вони дивляться з вікон джипів, як на якийсь непотріб.

Коли я тільки замислююся, що мені ще необхідно перебувати на вищезгаданій дільниці 7.02.10 р., то мені вже стає зле. Просто добиває мене саме усвідомлення того, що ні я, ні моя робота там нікому не потрібна. Мене використовує діюча система влади в своїх інтересах.

Хочу поділитися враженням ще з одного питання. За працю на виборчій дільниці люди мають отримати відповідну плату. Так от це питання є настільки є непродуманим, що люди  з п’яти районів одночасно  вимушені днями простоювати під дверима бухгалтерії окружної виборчої комісії міста Краснограда в черзі з надією отримати якісь кошти. Можна тільки здогадуватися з якими думками люди покидали цю державну установу, не отримавши жодної копійки.

Один мій добрий знайомий за день до виборів поділився своїм баченням тих проблем, які я описав. Звичайно, що я не готовий повністю розділити його погляди, але мудрість його мислення не викликає жодних сумнівів. Він говорить: «Вважаю, що метою кожної людини повинна бути тяжка і довга дорога до себе, щоб змінити своє життя, перебороти власну недосконалість, стати здоровим і піднятись на  вищий щабель духовності». Як я розумію ці слова, то з такою філософією життя люди знаходять фундамент свого буття і живуть собі на радість. Ми  ж живемо від виборів до виборів, які нам майже нічого корисного не дають і лише відбирають в нас здоров’я та вбивають надії на те, що ми щось можемо змінити. Можливо я помиляюсь?

20.01.2010 року

Погляд

05.02.2010 | Євген Сверстюк
джерело: www.pravda.com.ua

Як царя вибирають

   

Гортаючи книгу історичної долі, ми особливо зупиняємось на сторінці "Президенти". Кліпаємо очима, сумуємо, соромимось... Як би не було, а ми таки причетні до вибору...

Нині ми перегорнули смішні і прикрі мультики до виборів 17 січня, які пройшли під знаком нехоті, такої собі "демократичної необхідності".

І тепер опинилися перед калюжею, в яку ніхто не хоче пірнати. Обидва персонажі так спопуляризовані, що більше несила витримувати їхніх білбордів. Обидва не сходять з телеекранів роками. Обидва показали себе на високих кріслах і явили межі своїх талантів.

Але головне - обидва без програми, з якою належало б приходити на місце Президента, що мав все-таки виразне національне і культурне обличчя, ба більше - релігійне.

І що дивно - в суспільстві переполох! Як у лісі, де звірі вибирають собі царя. Вони бояться і ведмедя, і тигра, і нічого доброго від них не чекають, але "вибирають собі царя".

Лисиці прикидають, до кого пристосуватись, вовки нагадують своїм малим, що "вовка ноги годують". Зайці оглядаються, де б надійніше сховатися.

Найцікавіше те, що самі "обранці" ввійшли в ролю і страшними обіцянками лісового порядку і права геть залякали усю звірину. У страсі і трепеті ведмедеві ставлять питання, що він зробить з тим і тим звіром, а він лиже лапу і скалить зуби! Спробуй вгадай...

І нема кому вголос нагадати: та ми ж вас обидвох знаємо, як облуплених, і знаємо, на що ви здатні. Чуда не станеться від того, що пересядете на інший стілець! Ліс той самий, звірі залишаться ті самі, під тим самим небом...

Але з небом царі завжди вступали в суперечність. Якось вони більше пристосовані кожен до своєї берлоги. Там усі свої, усе звично. А неба не видно, і знаки його неясні...

Недавно на каналі "Інтер" Віктор Федорович змушений був нагадати роки "оранжевої чуми" і непримиренної боротьби з нею. Тоді і дружина йому допомагала. Він зворушливо признався: "Я ей говорил, зачем ты полезла туда, на эту трибуну". Она говорит: "Я хотела тебе помочь".

Усе правдиво, тільки трохи зміщено в часі. Справа в тому, що в той час, коли вона "полізла на трибуну", то й Віктор Федорович поліз на трибуну. І обоє вони мали шалений успіх! Згадаймо, як переможно говорив Віктор Федорович у теплій компанії: "Эти козлы мешают нам жить!».І всі аж завили з радості і підтримали оратора бурхливими оплесками.

Так само, в такій же своїй компанії, дружина кандидата в президенти проти тих же самих "козлів" на Київському майдані видала свою інформацію, що вони там ходять в американських валянках і їдять наколоті наркотиками апельсини. Їй повірили, і заглушили дружніми оплесками. Її виступ був успішним!

То вже пізніше, коли на телебаченні зробили документальний кліп і показали його насміх перед усім світом, то аж тоді до донецьких фанів дійшло, що американські валянки і наколоті апельсини - то брехня для домашнього вжитку.

Тоді і до Віктора Федоровича дійшло, що у світі є інші поняття про правду і культуру, і туди соромно показуватися зі своєю блатною культурою. Доведеться робити поправки і просто трохи вчитися.

Дивно, що він, чоловік від природи кмітливий, не зробив з цього належних висновків.

Наука Сковороди про пізнання себе і свого покликання є дуже проста, а для виконання - важка. Огляньмось навколо: сліпі йдуть у поводирі, неуки - в учителі, егоїстичні дурні стають політиками, брехливі лицеміри прилаштовуються до амвону. І усім же їм по суті не легше, ніж бабі Мотрі, яка мудріша за них усіх, а проте продає яблука і редьку на базарі і роздає влучні характеристики кандидатам у президенти...

Коли від Бога чоловікові не дано, то вже долі не переломиш., а тільки дров наламаєш. Є люди легкі і дотепні на слово, вони мають хист переконувати, і їм здається, що вони вроджені для трону і для овацій.

Але працювати біля керма - то вимагає інших талантів, інших чеснот. Передусім - офірного служіння та уміння радитися з Богом. А Бог приймає тільки мову правди і любові. Саме ж по собі прагнення влади іде від диявола.

Сьогоднішні вибори без вибору є настільки пустими, що аж дивно: чого люди сперечаються? Яке зло менше? Які загрози більші? Загрози від кого? Від того, кого ми добровільно обираємо?

Але ж ми навіть не обираємо: ми голосуємо проти одного і боїмося чесно голосувати проти обидвох, щоб це не вийшло на користь одному!

Притому неясно, чи буде йому велика користь з того, що він ледь-ледь проскочить в те крісло, яке ви обоє розхитували під попереднім президентом...

Очевидно, в Господньому задумі є ще такий лікувальний засіб, що називається в народі "наїстися сорому". З Божої ласки нас обминають голод, мор, повені і землетруси...

Нас мучить тільки пекло, яке ми самі влаштували через брак любові до ближнього. Як за Шевченком: "Ми в раї пекло розвели"....

Історія в лютому 2010 року не закінчується. Як сліпі коні будемо йти по колу. Але з надією прозріти.

"Через великі гріхи наші ми не маємо відваги" - говориться в псалмі. Справді, ми за роки незалежності явили мало прикладів громадянської відваги, офірності і просто любові до рідного краю.

Патріотична белькотня, начинена амбіціями, небажання співпрацювати і єднатися задля вищої цілі, небажання й невміння служити Вітчизні - то жалюгідний образ наших національно свідомих кіл.

Той образ не міг бути привабливим для молоді, і не міг стати добрим прикладом. Мало було позитивного ферменту для формування чесного громадянського суспільства.

Користолюбство стало гаслом посткомуністичної епохи. Втрачалися межі між гідним і ганебним, між порядним і ницим, а поняття честі вийшло з ужитку. Що посіяно, то й пожинаємо.

І не треба питати, за що нас Бог карає. Кожен особисто має запитати себе щоденно, за що він заслужив кару. І запитати: " Що я зробив, щоб поліпшити Наш Дім? Що я посіяв і виплекав на радість людям?".

Моя Україна - то внески нашої любови. Патріотизм не приватизується. Він живе в здоровій людині, як Божий дар творчости. Він проявляється в позитивному прикладі і не розподіляється в західних чи східних областях України.

Вибори 2010 є виплодом нашої байдужости до спільного добра і до честі нашого краю. Вони виросли з нашої дачної філософії і порізненої віри - кожного у своїх ідолів.

Великий Бог вчить нас пожинати посіяне. І не треба просити чуда - обдарування ледачих і ощасливлення байдужих. На дні пекла сидітимуть дрібнокорисливі і байдужі до спільного добра. Але вони і на землі сидітимуть в рабстві і трепеті перед царями сезону.

Усе це істини відомі - "ми вже чули". Але потрібні гострі ситуації, щоб привести людину до притомності і зупинити на блудній дорозі.

Уроки мають бути досить гіркими, щоб засвоюватися. Ліберально-демократичний період нашої історії дав нам відчуття свободи, але не навчив нас почуття обов'язку, що надає свободі життя і сенс.

За свободу треба боротися, свободу треба виборювати за найважчих умов, і ми їх матимемо.

Трохи заспокоює те, що пройдений нами шлях після Помаранчевої революції вписався в українську демократичну традицію і безповоротно вписався в свідомість покоління. Отже, принаймні, матимемо ґрунт під ногами...

05 лютого 2010

Погляд

05.02.2010 | Інна Сухорукова

Чому ми такі, як є?!

   

До написання цієї статті мене спонукали три події. Перша – український суд визнав Голодомор геноцидом і назвав винних у цьому злочині.

Другий поштовх – дуже сумний: вибори Президента України переконливо доводять, що ми ще далеко не вийшли з післярадянського задзеркалля.

І третє – щойно прочитана книжка історика і філософа Анрі Безансона «Лихо ХХ століття». Книга, яка порівнює комунізм і нацизм в усіх суспільних, моральних і духовних вимірах, і є дуже значущою для розуміння нашого буття сьогодні і зараз.

Доречно буде почати з цитати з цієї книги. «Кількість євреїв, знищених нацизмом, точно відома, і ця цифра постійно корегується завдяки пошуковим роботам і єврейській побожності..... Імена ретельно записані і збережені. Число людей, знищених комунізмом, оцінюється з точністю до десятків мільйонів, «ножиці», які допускає «Чорна книга комунізму», коливаються від 85 до понад 100 мільйонів. Ця жахлива різниця означає, що одних, винищених, як худобу, вшановують, як людей, а інші, яких умертвили, може, в гуманніший спосіб (хоча б тому, що їх судили і визнали «ворогами»), забуті, як худоба...»

З цього Анрі Безансон робить сумний для нас висновок: «Окрім Східної Німеччини і Чеської Республіки, комуністам дозволили і далі брати участь у політичній грі, що дало їм змогу то там, то сям повернутися до влади. В Росії та інших радянських республіках дипломатичний і поліційний штат зберіг свої посади. На Заході до цієї фактичної амністії поставилися схвально.»

Отже, на сьогодні ми це бачимо і наочно спостерігаємо, навіть у процесі Демьянюка, якого зараз судять у Німеччині за злочини, нібито скоєні ним під час війни. І по жорсткому європейському законодавству, де відповідальність, адміністративну чи кримінальну, несуть ті, хто, навіть заперечує злочини нацизму проти людства, про заклики до повернення до нього і мова не може йти.

На післярадянському просторі – я маю на увазі країни колишнього СРСР, окрім країни Балтії, – комуністи зберегли свою присутність у парламентах з тим чи іншим відсотком представництва. В Молдові, Росії – це одна з двох найбільших політичних сил, у Білорусії – це, де факто, партія влади. В Україні присутність саме комуністів у парламенті незначна, але усі основні партійні гравці на політичному полі – це чи колишня комуністично-господарська чи колишня комсомольська номенклатура. І це в країні, де комуністи скоїли найстрашніші злочини, а комунізм забрав життя чи не однієї третини населення.

Окрім цього, треба зазначити, що тоталітарний СРСР був імперією, отже, окрім післярадянського, ми маємо ще й післяімперський синдром, тобто комплекс своєрідних вад менталітету, який заважає громадянам післярадянського простору відчувати себе повноцінними громадянами своїх нових країн.

У Росії, яка і надалі є імперією, цей комплекс трансформується в переважній більшості громадян у бажання відродити імперію в будь-якому вигляді, нехтуючи демократією, громадянським суспільством, навіть, добробутом заради імперії.

Громадяни інших країн, включаючи Україну, не можуть позбутися комплексу меншовартості, відсутності цілеспрямованої громадянської позиції, нерозуміння права і демократичних засад суспільства.

Я згодна з Анрі Безансоном, що нацизм «впав і випарився», залишивши у головах і думках німців, які разом нібито прокинулись від дії страшного наркотику, жалобу, сором прагнення спокути і покаяння. Нацистська імперія довела всьому світові, що нацистами бути і аморально, і небезпечно.

Комуністична імперія повалилася під власною вагою, залишивши на своїх руїнах нові держави, що або не були морально і політично готові до такого розвитку подій і здобули незалежність випадково, не виборюючи ії майже зовсім, як Молдова і Білорусь, і країни Середньої Азії, або маючи слабкий національно-демократичний визвольний рух.

Але людство прореагувало на ці людожерськи режими зовсім по-різному. Нацизм був засуджений судом, точніше, судами. Першим і головнішим з них був Нюрнбергський процес, а далі чисельні суди в усіх країнах західного світу над колишніми нацистами, які тривають досі.

Будь-яких процесів над колишніми лідерами КДБ чи партійцями не відбувалось за весь час після розпаду Радянського Союзу (окрім Естонії, де пройшла низка процесів за організацію депортації 1949 року), навіть, у радикально антиімперських Грузії і Азербайджані.

Отже, можна було б вважати, що 13 січня відбувся перший процес над керівниками СРСР на усьому післярадянському просторі. Вперше дії комуністичної влади Радянського Союзу були визнані злочином проти людства. Було оприлюднено конкретні призвища радянських лідерів, які вчинили один з найтяжчих злочинів Радянської влади – штучний голод 1932-1933 рр.

Рішення суду вже привітали ПАРЕ і лідери деяких країн Заходу. Але в Україні резонанс від цього був мізерний. Можна сміливо сказати, що суспільство майже байдуже зустріло цю подію, тим більше, що насувався перший тур президентських виборів. Отже, декілька повідомлень у пресі, декілька телевізійних інтерв’ю від тих, хто підтримує, і від тих, хто не підтримує суд історії.

Реальна політика і для журналістів, і для громадян виявилась значно цікавішою. Це, безумовно, свідчить про незрілість громадянського суспільства, для якого власна історія є чимось далекім, незрозумілим і, навіть, дратуючим.

Себто, це і дає змогу нашим горе політикам ділити Україну навпіл, адресуючись до того чи іншого сприйняття минулого України. На Заході України, де, як відомо, радянську владу не сприймала більшість населення, а Росія у свідомості була і залишається геополітичним супротивником, вихід із післярадянського статусу майже відбувся.

Зовсім інакше налаштований Схід України, де за радянських часів зосередились промислові мегаполіси з відповідними особливостями великих міст: Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, які одночасно були ще й науковими центрами СРСР. Вони взагалі не знали такого зубожіння, до якого Радянська влада довела міста Росії і Білорусі. Отже, до Радянської влади населення цих міст, особливо, в віці від сорока і старші, ставляться в більшості своєї схвально.

Ще популярним є тезис про братерство з Росією і, відповідно, негативне ставлення до всього українського: мови, історії, навіть, побуту. До того ж треба зазначити, що під радянською владою Схід і Південь України були значно довше, ніж Галичина і Волинь, – починаючи з двадцятих років ХХ сторіччя.

Тому післяімперський і післярадянський комплекси тут об’єднані в таку антігромадянську свідомість, яка не дає великій кількості людей Сходу і Півдня бути повноцінними громадянами України. Вони нічого не хочуть знати ані про Голодомор, ані про УПА. Їх дратує українська мова, особливо те, що державне законодавство передбачає обов’язкове її вивчення.

Комунізм не був засуджений українською владою в перші роки незалежності, коли свідомість людей була ще відкритою для нових вражень. І це не дивно: перші лідери України в недалекому минулому були партійними босами за радянських часів. Кравчук – партноменклатура, Кучма – «червоний директор». Таким самим було і їхнє оточення.

Компартія довго була найбільшою політичною силою в Верховній Раді. І тільки за часів Кучми, особливо за його другу каденцію на президентський посаді, йому вдалось, використовуючи адмінресурс, суттєво похитнути позиції Компартії України; далі її рейтинг тільки знижувався за рахунок «помолодіння» виборчого електорату і приходу в політику нових сил, таких, як Єдина Україна, і, потім, Партія Регіонів, які на іншому, більш широкому рівні, доводили, що є захисниками інтересів російської мови і дружби з Росією.

В масі ці люди не відчувають себе повноцінними громадянами повноцінної держави. А держава, у свою чергу, застигла на дуже низькому, порівняно з країнами Східної Європи і Балтії, рівні державного розвитку саме через те, що майже половина її населення не може визначити свої державні пріоритети. Це стосується не тільки історії країни. В першу чергу це стосується сучасної політики. Післярадянський простір не може свідомо обирати політиків, не може окреслити свої претензії і побажання до них.

Схід і Захід не сходяться не тільки в осмисленні історії своєї країни, а й в передвиборчих очікуваннях від політиків. Здається, що одних вибирають всупереч іншим. Тобто, ворожнеча окремих політичних сил один з одним забезпечує їм підтримку саме їх електорату, незважаючи на те, що вони вже доказали свою неспроможність керувати країною, і не можуть представити зараз більш менш серйозної і можливої до виконання програми.

У сьогоднішніх виборах, як і у 2006-2007 роках, панує негатив – від нього відштовхується громадянин, йдучи на вибори. І, хоча деякі кандидати запропонували програми миру і розвитку – почула їх меншість.

Треба зазначити, що попри усю політичну слабкість, у Президента Ющенко достало мужності і наполегливості для відновлення історії України, незважаючи на непопулярність цих дій, і несприняття його зусиль половиною населення України. Мужні, але необачні зусилля Президента майже нікого не переконали, що історія така, як він домагається довести.

Взагалі, для того, щоб суспільство сприймало якусь нову інформацію, його треба готувати для цього відповідною повсякденною просвітницькою працею, розповсюдженням цих знань. А такі історичні події, як суд щодо визнання Голодомору злочином проти людяності, треба було робити такою суспільною подією, як Нюрнберзький процес – відкритою і прозорою, і в ніякому разі  – не напередодні виборів.

Але радянська свідомість – є радянська свідомість. От ми і проходимо, як уві сні, повз своєї історії, колишньої і сучасної, не розуміючи за своїми післярадянськими і післяімперськими комплексами, що наш громадянський обов’язок – знати минуле, щоб виконати основний обов’язок – творити сучасну історію власними руками і на власний розсуд. А ми передовірили себе комуністам і невігласам, а самі не робимо нічого, щоб змінити своє життя на краще.

Бюлетень "Права Людини", 2010, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори