пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201029
№29
2010

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

11.10.2010 | Віктор Колісник, д.ю.н., професор, м.Харків

Конституційні зміни та їх скасування як віддзеркалення роздоріжжя української демократії

   

Конституційна реформа 2004 р. мала забезпечити вихід України з політичної та економічної кризи, сприяти її подальшому демократичному поступу. Однак через низку суб‘єктивних та об‘єктивних чинників скористатися перевагами парламентсько-президентської форми правління не вдалося, більше того – сталося істотне зниження рівня керованості політичними, економічними і соціальними процесами, внаслідок чого в державі продовжували накопичуватися негативні тенденції. Варто наголосити, що саме такий перебіг державотворчих процесів був спричинений не лише власне внесенням змін до Конституції України, але й обумовлений неналежним виконанням відповідних конституційних положень, нерозумінням сутності змін, низьким рівнем усвідомлення головних здобутків конституційної реформи, незавершеністю конституційних перетворень, а найголовніше – відсутністю політичної волі. Було й багато інших причин.

Конституційні зміни відкривали значні можливості для подальшої політичної структуризації передусім парламенту і мали б сприяти структуризації усього суспільства, що могло призвести до формування механізму справжньої політичної конкуренції, боротьби різних програм, ідей, поглядів, підходів до визначення стратегічних напрямків подальшого розвитку держави і суспільства та забезпечити поглиблення демократичних перетворень. Крім того, формування уряду коаліцією депутатських фракцій мало підвищити рівень політичної відповідальності і самого уряду, і парламенту. Верховна Рада України, сформувавши уряд, мусила б піклуватися про підвищення якості законодавчого забезпечення його діяльності, тісніше співробітничати з ним.

Однак взаємодія між законодавчою та виконавчою владами, а також главою держави, істотно послабилася, а за деякими напрямками навіть була зведена нанівець. Це було обумовлене рядом причин, серед яких доречно вказати й головні вади конституційної реформи: штучне «приниження» ролі глави держави у механізмі призначення Прем‘єр-міністра та формуванні уряду до суто технічної (з огляду на його всенародне обрання це виглядало як мінімум нелогічним); «дуалізм» виконавчої влади, що призвело до того, що частина міністрів і органів державної виконавчої влади орієнтувалася на Прем‘єр-міністра, а інша частина – на Президента держави; послаблення гарантій незалежності суддів Конституційного Суду України, що призвело до надмірної політизації ситуації навколо єдиного органу конституційної юрисдикції тощо.

На нашу думку, головною вадою конституційної реформи стало те, що вона неадекватно відображала реальний стан політичної багатоманітності та багатопартійності в Україні. Парламентська, як і парламентсько-президентська, республіка може функціонувати ефективно лише за умови наявності справжніх та розвинених політичних партій. Натомість Україна отримала переважно імітацію свободи політичної діяльності, відсутність внутрішньопартійної демократії (про що свідчить тривала незмінюваність керівництва багатьох партій, ухвалення партійних рішень та формування виборчих списків деякими лідерами одноосібно чи кількома наближеними до них особами, тобто з порушенням демократичних процедур тощо).

Намагання перенести головний акцент у відповідальності за стан справ у державі саме на парламент з самого початку була приречена, оскільки за відсутності у більшості парламентських партій внутрішньопартійної демократії та диктату окремих партійних функціонерів (коли одна особа чи кілька осіб фактично підмінюють колективні рішення), в умовах імітації дискусій, полеміки та виборності та з огляду на домінування конформізму, формалізму й демагогії можна без перебільшення стверджувати, що справжніх політичних партій в Україні немає. А відсутність таких партій унеможливлює ефективне функціонування парламентської чи навіть парламентсько-президентської республіки. Апріорі не можуть стати провідниками демократичних перетворень в загальнодержавному масштабі ті політики, котрі вже звикли керувати своєю політичною силою за допомогою недемократичних методів. Отже, є всі підстави стверджувати, що в умовах українських реалій та існуючого рівня політико-правової культури будь-яке удосконалення вказаної конституційної моделі владних відносин, навіть за умови чіткого та повного розмежування функцій, повноважень і сфер відання в межах парламентсько-президентської (чи парламентської) республіки, не мало реальної перспективи. І саме так буде до того часу, доки не почне функціонувати система внутрішньопартійної демократії, сутністю якої є реальна виборність та періодична змінюваність керівних органів, а також колективне ухвалення найважливіших партійних рішень.

Зрозуміло, що за таких умов неможливо сподіватися на використання усіх переваг парламентської форми правління, яка з понівеченим «демократичним компонентом» політичної системи виявилася неефективною та безпорадною.

Тому навіть за умови дотримання у 2004 р. встановленої процедури внесення конституційних змін і розробки більш вдалого та детально виписаного правового механізму взаємодії органів державної влади, а також повного та чіткого розмежування їх повноважень, обрана модель навряд чи змогла б забезпечити належне функціонування державного апарату та дати можливість українській політичній еліті скористатися у повному обсязі усіма можливими перевагами парламентсько-президентської форми правління.

1 жовтня 2010 р. Конституційний Суд України оголосив своє Рішення у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України від 30 вересня 2010 р., згідно з п. 1 якого визнав «таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222–IV у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття». Для ухвалення такого Рішення Конституційний Суд України мав достатньо правових підстав. Порушення доволі складного, але демократичного порядку внесення змін до Конституції не могло і не повинно було залишатися поза увагою як інституцій громадянського суспільства (у тому числі експертів), так і єдиного органу конституційної юрисдикції, оскільки насправді не можна побудувати дійсно демократичну державу, порушуючи демократичні принципи та демократичні процедури. Проте громадянське суспільство доволі швидко подарувало можновладцям таке собі «нав’язування» політичної реформи у неконституційний спосіб, а Конституційний Суд виявив певну непослідовність, одного разу уже відмовивши у відкритті провадження за конституційним поданням 102 народних депутатів щодо конституційності Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року (Ухвала від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008), але згодом все ж таки, наче оговтавшись від сплячки, порушив провадження у справі про додержання процедури внесення змін до Основного Закону України.

Відповідно до п. 2 Рішення Конституційного Суду України у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України від 30 вересня 2010 р.«Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222–IV, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення». Такий підхід і саме така логіка обумовлена вимогами ч. 2 ст. 152 Конституції України, згідно з якою «закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність».

Це положення слід розуміти таким чином, що з цього дня усі органи державної влади та їх посадові особи (у тому числі й високопосадовці) мають діяти відповідно до тих повноважень, які їм надавала перша редакція Основного Закону (тобто до внесення змін). При цьому слід розуміти, що усі зазначені органи та посадовці є легітимними, оскільки вони формувалися (обиралися, призначалися) у порядку, визначеному діючою на той час редакцією Конституції України та відповідно до чинного законодавства. Так, наприклад, Верховна Рада України, вибори до складу якої відбулися 30 вересня 2007 р., є легітимним органом. Оскільки термін повноважень Верховної Ради, передбачений у ст. 76 початкової (першої) редакції Конституції України складає «чотири роки», то ця вимога має поширюватися й на парламент цього скликання. Посилання ж деяких політиків та фахівців на досвід 1996 р., коли після ухвалення Конституції України і парламент, і глава держави продовжували виконання своїх повноважень, видається не зовсім коректним та неприйнятним. Нинішня ситуація кардинальним чином відрізняється від тодішньої. По-перше, терміни повноважень Верховної Ради України і Президента України, передбачені Конституцією на день її ухвалення в 1996 році, повністю збігалися з термінами, на які вони обиралися у 1994 році. По-друге, в Перехідних положеннях визначався рік і місяць проведення чергових парламентських і президентських виборів. Зараз немає і не повинно бути жодних перехідних положень, а терміни повноважень парламенту до і після припинення дії конституційних змін не співпадають.

Так само легітимним є й Кабінет Міністрів України. Однак після визнання неконституційним Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. і припинення його повноважень, і призначення його нового складу має відбуватися відповідно до того порядку, який передбачено у першій редакції Конституції України 1996 р. Тобто, якщо 29 вересня 2010 року Президент України не мав права припинити повноваження Прем’єр-міністра України, а лише міг ініціювати розгляд у Верховній Раді України питання про відповідальність Уряду (згідно з ч. 1 ст. 87 Конституції України зі змінами 2004 р.), то після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року глава держави може навіть без будь-яких консультацій, на власний розсуд припинити повноваження Прем’єр-міністра України та прийняти рішення про його відставку. У такому разі увесь склад Кабінету Міністрів України має піти у відставку. А Президент України після прийняття відставки Уряду має дати йому доручення виконувати свої обов’язки до початку роботи нового складу Кабінету Міністрів України.

Разом з тим якщо до 30 вересня 2010 року до повноважень Президента України належало право не лише призначати третину складу Конституційного Суду України, але й право звільнити призначеного ним Суддю Конституційного Суду, то після ухвалення Рішення  у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України глава держави уже не має права звільняти суддів Конституційного Суду (п. 22 ч. 1 ст. 85 Конституції України).

У зв’язку з визнанням неконституційним Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. може виникнути кілька проблем, й передусім щодо визначення дати наступних чергових парламентських та президентських виборів, оскільки Конституція України у редакції 1996 року передбачає, що чергові вибори народних депутатів мають відбуватися в останню неділю березня, а глави держави ­– у останню неділю жовтня. Буквальне виконання вказаних норм може призвести до подовження (або ж скорочення) терміну повноважень державних органів. Якщо парламентські вибори провести у  березні 2011 року, тоді повноваження парламенту на день голосування складатимуть лише три роки та чотири місяці. Якщо ж парламентські вибори провести у  березні 2012 року, тоді їх повноваження складатимуть чотири роки та чотири місяці на день голосування. А ще ж, як показує практика, певний час потрібно для підрахунку голосів виборців, встановлення результатів виборів, їх офіційного оприлюднення, а також для скликання першого пленарного засідання першої сесії нового складу Верховної Ради та приведення новообраних народних депутатів до присяги. Тому мине ще півтора-два місяці, й отже, термін повноважень народних депутатів може скласти десь близько чотирьох з половиною років. Більше того, якщо йти за логікою тих, хто вважає, що для виборів народних депутатів слід зробити певне виключення з тексту чинної тепер редакції Конституції, оскільки їх обирали на п’ять років, тоді виходить, що й у березні 2012 року парламентські вибори проводити зарано?

Взагалі робити будь-які виключення з загального правила у праві варто дуже й дуже обережно.  А вилучати чи призупиняти дію навіть однієї конституційної норми щодо певної категорії суб’єктів чи кола осіб (як, на жаль, це зробив у своєму першому Рішенні Конституційний Суд України 13 травня 1997 року) неприйнятно і навіть небезпечно, оскільки це складає істотну загрозу утвердженню демократії та демократичних здобутків людства на теренах України. Питання термінів перебування при владі та виборів досить складне та неоднозначне, адже виходить, що парламентарі з проведенням конституційної реформи подовжили собі термін повноважень і тим самим дали своєрідний урок своїм наступникам на майбутнє. Змоделюємо ситуацію: депутати знову з порушеннями ухвалюють зміни до Основного Закону, подовжують термін повноважень, наприклад, до 25 років (або довічно), а у разі, якщо зміни відмінять через порушення процедури, то все одно депутатів це не буде стосуватися, адже уже буде створений прецедент, сутність якого полягає в тому, що Конституція начебто не поширює свою дію на терміни обрання можновладців. Напевно, знайдуться охочі назвати такий прецедент конституційним звичаєм або ті, хто стверджуватимуть, що норма про «двадцятип’ятирічний термін повноважень парламентарів» уже стала так званим «тілом конституції», набула чинності, застосовувалася на практиці, відповідні вибори проведено і тому цю норму переглядати не слід.

То може всю цю реформу й затіяли заради збільшення термінів? Чи то була така собі «політична кістка» парламентарям, разом з якою вони мали «проковтнути» й політичну реформу? Але ж у експертному середовищі ще тоді вказували на неприпустимість збільшення термінів повноважень, оскільки це означатиме суттєве (аж на чверть!) звуження можливостей виборців контролювати владу, політичні партії та їх лідерів  через виборчі процедури, а отже, саме таким чином змусити їх відповідати за власні прорахунки. Адже політична відповідальність в умовах демократичного режиму головним чином полягає не у гучних заявах (на кшталт «ми беремо на себе усю відповідальність»), а у відмові виборців голосувати за певні політичні сили, позбавленні їх кредиту політичної довіри саме під час виборів. У такому разі вони опиняються на узбіччі політичного процесу і мають можливість для роздумів та роботи над помилками. Така доля спіткала соціалістів на виборах до Верховної Ради у 2007 р., які в основному через «політичні піруети» свого тогочасного лідера не увійшли до парламенту. Після запровадження конституційної реформи можливості контролювати партії та блоки за допомогою виборів не лише не збільшилися, а навіть звузилися (адже обирати народних депутатів й, отже, оцінити їх діяльність тепер можна було один раз на п’ять років, замість один раз на чотири роки як це було до внесення конституційних змін). Але, відхиливши конституційну реформу, суспільству пропонують не просто не «журити» парламентарів та ініціаторів сумнівних новацій (йдеться передусім про «жорсткі» оцінки експертів), але й «погладити їх по голівці» та стимулювати до подальших невиважених кроків таким собі «бонусом» у вигляді додаткового року повноважень. За таких підходів стає можливим хибний висновок про те, що Конституція поновила свою дій у початковому вигляді, але не для всіх і не одразу. Парламентарі ж бо такі шановані пани, так «багато зробили для суспільства та держави», що їм, мовляв, слід подарувати невдалі експерименти та додати рік безбідного життя за заслуги – нехай втішаються.

При визначенні дати проведення чергових парламентських виборів варто врахувати правову позицію Конституційного Суду України, викладену ним у Рішенні від 12 травня 2009 року № 10-рп/2009 (у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 17 Закону України «Про вибори Президента України» та Постанови Верховної Ради України «Про призначення чергових виборів Президента України»). У мотивувальній частині зазначеного Рішення Конституційний Суд наголосив, що при визначенні дати проведення чергових виборів слід керуватися тією нормою Основного Закону, що є чинною на день ухвалення такого рішення. Таким чином має діяти правило, передбачене у ч. 1 ст. 77 Конституції України в редакції від 28 червня 1998 р.

Однак у цьому зв’язку виникає ще одна проблема. А хто саме має визначити дату парламентських виборів? Конституція не дає відповіді на це питання. Парламент уповноважений призначати президентські та місцеві вибори, а от свої власні вибори – ні. Чому так сталося – зрозуміло. У першій редакції Конституції настільки чітко і однозначно було визначено дату парламентських виборів, що помилитися було практично неможливо. Тому достатньо було того, щоб Центральна виборча комісія затвердила Календарний план та оголосила про початок виборчої кампанії і цього було досить. У непростій ситуації, що склалася, мабуть, варто було, щоб Президент України, як гарант Конституції, звернувся до єдиного органу конституційної юрисдикції з поданням, у якому поставив би питання про те, якими саме нормами слід керуватися при визначенні дати парламентських виборів та хто саме має це зробити.

Не можна погодитися з позицією деяких експертів, які пропонують притягти до відповідальності тих, хто голосував у 2004 році за політичну реформу, а також тих, хто її підтримував та навіть тих, хто її «проштовхував». Адже й експерти (у тому числі й конституціоналісти) дотримуються різних, іноді навіть полярних позицій з приводу конституційних змін та порядку їх внесення. Розмаїття експертних оцінок, висловлених і до внесення змін до Конституції України у 2004 році, і згодом, і після визнання  Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. неконституційним, свідчать про те, що українське суспільство зіткнулося з дуже складним політико-правовим феноменом. І головний урок, який воно має винести, полягає в усвідомленні того, що сутність демократії полягає не лише у можливості вибору (вибору в широкому розумінні: вибору напрямків подальшого поступу суспільства; вибору привабливих ідей та стратегій; вибору варіантів прояву політичної активності; вибору гідних претендентів серед альтернативних кандидатів тощо), але й у дотриманні процедури, що є заздалегідь визначеною, загальновідомою та демократичною за змістом.

Разом з тим позиція Конституційного Суду щодо політичної реформи не виглядає бездоганною та навіть певною мірою є вразливою. По-перше, тому, що одного разу він уже  відмовляв за формальною  підставою у відкритті провадження за конституційним поданням 102 народних депутатів щодо конституційності Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року (Ухвала від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008). По-друге, Конституційний Суд протягом останніх років неодноразово розглядав справи про конституційність різних законів та інших нормативно-правових актів (або ж їх окремих положень), спираючись при цьому у тому числі й на змінені у 2004 р. положення Основного Закону. Тобто єдиний орган конституційної юрисдикції опосередковано визнав їх органічною частиною Конституції України, поставився до них, як до таких, що є чинними, і жодних сумнівів у тому, що вони іманентно вписалися до початкового конституційного тексту не висловлював. По-третє, єдиний орган конституційної юрисдикції уже надав офіційне тлумачення окремих положень саме тих норм, що були змінені у 2004 р., тобто знову ж таки поставився до них як до таких, що ухвалені належним чином. По-четверте, поспішне «виведення» зі складу Конституційного Суду чотирьох суддів за якимись штучно висмоктаними із пальця підставами (про які стало відомо чомусь лише напередодні розгляду справи про процедуру ухвалення конституційних змін) та термінове введення «нового поповнення» саме перед ухваленням такого кардинального та доленосного для України рішення єдиного органу конституційної юрисдикції викликає у багатьох експертів як мінімум здивування та сумніви у щирості як самих ініціаторів конституційного подання (зокрема, отих 252 народних депутатів), так і тих, хто спочатку обіцяв обстоювати конституційну реформу зразка 2004 року як головний здобуток української демократії всіма юридичними та політичними засобами, а згодом всіляко підтримав її скасування. До того ж серед тих парламентарів, хто голосував за політичну реформу у 2004 році, виявилися й ті, хто підписав вказане конституційне подання. Як бачимо, таке собі «прозріння» настало чомусь після зміни політичної кон’юнктури та зміни самої влади. А чи не було проведення конституційної реформи підкладанням такої собі «політичної свині» своїм давнім політичним опонентам? Чи не саме таким чином, намагаючись послабити позиції та можливості своїх політичних конкурентів, сьогоднішня політична еліта (передусім та, що «при владі») насправді спочатку зруйнувала певний (хоча й далекий від оптимального, але все ж таки мінімально достатній) рівень керованості державно-політичними, економічними та духовно-культурними процесами (поставивши при цьому України майже на межу «політичного банкрутства») для того щоб згодом повернутися до влади з такою собі месіанською місією «рятівників» Вітчизни та отримати відповідні політичні дивіденди?

 

Політика і права людини

05.11.2010 | Євген Захаров

Проект Податкового кодексу: вбивство свободи

   

Автори проекту Податкового кодексу стверджують, що їхня мета – упередження мінімізації податків і встановлення їхніх оптимальних розмірів. Проте, методи, якими планується досягти цієї мети, є просто вбивчими: вони позбавляють можливості працювати мільйони українців.

Подивимось на пропозиції проекту щодо дрібних підприємців, які перебувають на спрощеній системі оподаткування ведення звітності. Пропонується значно скоротити перелік видів діяльності, щодо яких можна застосовувати спрощену систему. Для тих, що залишаються – в декілька разів збільшити ставку єдиного податку. І ще вдвічі більше – для підприємців, що виконують роботи чи надають послуги не тільки за місцем своєї реєстрації.

Це означає, що мільйони людей в Україні – програмісти та інші ІТ-фахівці, дизайнери, митці, музиканти, бухгалтери, аудитори, перекладачі, правники, інженери, вчені та інші – будуть позбавлені цим Податковим Кодексом можливості вільно працювати відповідно до своїх уподобань і прагнень. Але ж саме вони, ці різнобарвні дрібні підприємці визначають багатство та різноманітність світу.

Це означає дискримінацію людей, які здатні самостійно, своїм розумом, своїми здібностями, своїми трудовими навичками заробити собі на життя. Їхній вибір буде дуже бідним: або уходити в тінь (що огидно та й, насправді, неможливо), або стати найманим працівником, при тому, що в Україні відносини між власником і найманими працівниками часто схожі на феодальні (а для вільної людини немає нічого страшнішого, ніж залежати від волі іншої людини), або емігрувати. Про ринок вільних професій в Україні можна буде забути. Невже уряд справді хоче, щоб люди, які самостійно заробляють собі і своїм родинам на життя, поїхали з України?

Уряд постійно повторює про своє прагнення до реформування економіки, створення нових робочих місць, сприяння розвитку сучасних технологій та інтелектоміських виробництв. Але своїм проектом Податкового кодексу уряд буде мати протилежний ефект. Крім того, розвалиться база оподаткування. А вже зараз дефіцит бюджету складає 15%, а борг уряду із соціальних виплат досяг третини бюджету. На що ж розраховує уряд, чого він прагне? Нового кріпацтва? Невже незрозуміло, що сьогодні такі спроби приречені?

Якщо зазначені норми проекту будуть ухвалені Верховною Радою, можна буде констатувати, що вільному підприємництву і економічній незалежності в Україні оголошується смертний вирок. Запропоновані зміни брутально порушують право мільйонів людей на працю. Підприємці втрачають свободу вибору її форм і умов, тобто вони фактично не зможуть вільно обирати спосіб життя. Право людини вільно чинити власною долею, яке узагальнює весь комплекс людських прав і свобод, буде суттєво порушеним. 

Вибори

02.11.2010
джерело: www.opora.org.ua

Проміжний звіт ГМ ОПОРА: Голосування відбувалося в атмосфері суспільної недовіри

   

Проміжний звіт Громадянської мережі ОПОРА за результатами спостереження 31 жовтня - 1 листопада 2010 року

Громадянська мережа ОПОРА - позапартійна, неурядова організація. З 11 вересня ОПОРА розпочала кампанію довготермінового моніторингу силами 177 спостерігачів, які працюють у 24 областях України та в АР Крим. 31 жовтня за перебігом голосування та встановлення результатів волевиявлення громадян спостерігало 1003 представники організації на рівні ДВК та 425 - ТВК. ОПОРА закінчить виборчий моніторинг після оголошення офіційних підсумків виборів.

Загалом по Україні голосування відбувалося в атмосфері суспільної недовіри. Причиною цьому стали:

непоодинокі випадки друку додаткових накладів бюлетенів напередодні дня голосування; незбалансоване представлення суб’єктів виборчого процесу у комісіях різного рівня; острах з боку кандидатів щодо зняття з реєстрації напередодні дня голосування.

Громадянська мережа ОПОРА констатує, що день голосування відбувся з численними процедурними порушеннями та організаційними проблемами. Тому прозорість, чесність, конкурентність та демократичність виборів потрібно оцінювати, беручи до уваги висновки довготермінового спостереження.

Коротко про головне в день голосування

1. Непоодинокі організаційні проблеми, які фіксували спостерігачі ОПОРИ протягом дня голосування, можуть стати передумовою для оскарження результатів виборів на окремих дільницях, чи округах:

Невідповідність переданих бюлетенів для голосування по одномандатним виборчим округам, що призвело до зриву голосування на декількох дільницях та в 2-х округах відповідно. Таким чином, суб’єкти виборчого процесу матимуть підстави оскаржувати результати голосування на окремих дільницях.

Проставляння штампу «вибув» навпроти кандидатів чи політичних партій на окремих дільницях, що не були зняті з реєстрації. Тож, суб’єкти виборчого процесу, навпроти яких було поставлено штамп, можуть оскаржити дії комісії в суді та вимагати скасування результатів голосування на окремих дільницях.

Кількість бюлетенів, що передали ТВК дільничним комісіям, не відповідала кількості виборців та не співпадала для різних рівнів рад. Бюлетені надходили до ДВК в ніч з 30 на 31 жовтня, відповідно, члени комісії не могли уважно здійснити перерахунок. Це, фактично, дезорганізовувало ДВК, які не могли пояснити, звідки додаткові бюлетені, або яким чином виникла недостача.

Івано-Франківська обласна ТВК, прийнявши рішення про скасування реєстрації суб’єктів виборчого процесу, не встигла повідомити членів ДВК про необхідність поставити штамп «вибув» напроти кандидатів.

Виготовлення бюлетенів з помилками у прізвищах кандидатів, не правильно вказаними назвами партій, різними шрифтами.

 

Недотримання вимог закону щодо організації та проведення дня голосування, які в першу чергу свідчать про некомпетентність членів комісій та їх організаційну неспроможність:

13 % ДВК розпочали засідання раніше 7:00. Таким чином кандидати, їх довірені особи, спостерігачі та журналісти були позбавлені можливості засвідчити цілісність опечатаного сейфу та належного збереження виборчої документації.

Не всіх громадян, які повинні були голосувати на спеціальних дільницях, включили до списку виборців через безвідповідальність керівників медичних закладів та членів комісій.

Відсутність необхідної кількості кабінок на дільниці та велика кількість бюлетенів стали причиною порушення таємниці голосування, заповнення бюлетенів при третіх особах, формування черг, через які було зафіксовано випадки відмови від голосування виборців.

Недопущення спостерігачів та журналістів до виконання своїх обов’язків через безпідставні відмови в реєстрації.

Порушення в день голосування, що мали ознаки злочину, стосувалися спроб винести бюлетенів з приміщення для голосування, підкуп та підвіз виборців з приміщення для голосування, контроль за волевиявленням громадян з боку третіх осіб, фотографування бюлетеню тощо.

Підрахунок голосів подекуди триває досі (10:00 1 листопада) з наступних причин:

Запорізька міська ТВК прийняла рішення про технічну перерву до 14:00, чим заблокувала роботу членів ДВК, які не можуть залишити приміщення для голосування та бюлетені.

Члени ДВК в Обухівському районі Київської області, не орієнтуючись у процедурі голосування, протягом дня викидали контрольні талони від виданих виборцям бюлетенів, тому досі намагаються їх відновити.

Велика кількістю бюлетенів та кандидатів до органів місцевого самоврядування не дає можливості оперативно підрахувати результати голосування.

ОПОРА відзначає позитивні зміни щодо якості підготовки списків виборців, дані в яких є точнішими порівняно з виборами Президента України, та відповідальну явку членів дільничних комісій (99,5 % за даними з 1003, де працювала ОПОРА) у день голосування від різних партій та кандидатів.

 

З повним текстом можна ознайомитися тут

Право на свободу та особисту недоторканність

27.10.2010
джерело: www.helsinki.org.ua

Українська Гельсінська спілка з прав людини вимагає припинити переслідування правозахисників

   

Українська Гельсінська спілка з прав людини стурбована різким збільшенням неправомірних дій проти правозахисників та громадських активістів. Кількість таких випадків за останні шість місяців значно перевищила їхню кількість за попередні п’ять років разом.

Події у Львові

12 жовтня 2010 року з 11.30 до 12.40 у Львові громадська організація „Вартові закону” провела пікет перед прокуратурою з вимогою розслідування зловживань у сфері ЖКГ під гаслом „Геть корупцію з прокуратури!”. Подібні пікети вона проводила щовівторка вже декілька разів. Організатори пікету – керівник організації Олексій Веренцов та Ігор Танячкевич – подали повідомлення про проведення мирного зібрання двічі: за декілька місяців про серію пікетів із зазначенням конкретних днів (вх. № 2-9477 від 17 серпня 2010 року) та за два дні до заходу.

Виконавчий комітет міської ради 11 жовтня звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з заявою про заборону мирного зібрання, проте суд лише відкрив провадження у цій справі, але рішення про заборону мирного зібрання не виніс. Лише 13 жовтня суд заборонив громадській організації „Вартові закону” проводити пікетування прокуратури щовівторка, починаючи з 19 жовтня 2010 року. Тобто, на момент проведення мирного зібрання 12 жовтня рішення суду про заборону заходу не було. Вважаючи це рішення не законним та необґрунтованим, організація звернулася з апеляційною скаргою.

Під час проведення мирного зібрання не було зафіксовано порушень громадського порядку, що підтверджується численними відеозаписами події. Незважаючи на це, працівники міліції вимагали припинити пікет та провести організаторів до райвідділу міліції. Вони пояснювали свої вимоги тим, що організатори не мали дозволу на проведення мирного зібрання. Але, як відомо, відповідно до статті 39 Конституції України організатори мають повідомити про захід, а не отримувати дозвіл. Тому організатори відмовилися виконувати явно незаконну вимогу працівників міліції. Примітно, що заступник начальника районного управління міліції особисто приїхав, щоб припинити мирне зібрання.

14 жовтня двоє організаторів пікету, Олексій Веренцов та Ігор Танячкевич, були затримані міліцією, доставлені до суду, котрий засудив їх до трьох діб адміністративного арешту за злісну непокору законному розпорядженню міліції та порушення порядку організації мирного зібрання (статті 185 та 185-1 Кодексу про адміністративні правопорушення). При цьому суд відбувався з явними порушеннями права на справедливий суд: суддя відмовив у клопотанні щодо залучення захисника, зазначивши, що Веренцов є правозахисником і йому не потрібна допомога адвоката, відмовився заслуховувати свідків події, про що просили обвинувачені, а також відмовився продивитися відеозапис події, пославшись на технічні проблеми комп’ютера. Суд у своєму рішенні також вимагав наявності дозволу на проведення мирного зібрання в організаторів всупереч прямій нормі Конституції. Організатори мирного зібрання були звільнені після відбуття покарання 17 жовтня. Наступного дня вони подали апеляційну скаргу на рішення суду щодо притягнення їх до адміністративної відповідальності.

Події у Вінниці

15 жовтня 2010 року у квартирі координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана на підставі санкції Ленінського районного суду міста Вінниці від 22 вересня 2010 року працівники міліції провели обшук в рамках відкритої кримінальної справи за розповсюдження порнографії.

Кримінальна справа стосується розміщення Гройсманом у своєму блозі «Живого Журналу» відеороліка[1], котрий знаходиться у вільному доступі на сервісі youtube. У цьому відеоролику, що був показаний по російському телебаченню, показують зняті прихованою камерою сцени начебто за участю відомих російських опозиціонерів. Цей ролік розміщений на багатьох ресурсах і не поширювався особисто Гройсманом. За словами Гройсмана, він був розміщений, щоби показати, як можуть втручатися в приватне життя опозиціонерів та активістів з метою їх дискредитації.

Після завершення обшуку працівники міліції виявили бажання оглянути офіс Вінницької правозахисної групи, котрий вона орендує у сусідній квартирі. Не маючи санкції суду, вони звернулися до власника приміщення, з проханням дозволити огляд. Власник не заперечив, але зазначив, що приміщення орендує організація, там знаходяться виключно речі організації і потрібен також її дозвіл. Увійшовши до офісу Вінницької правозахисної групи, працівники міліції одразу фактично провели обшук та виїмку документів та обладнання, оскільки ті здалися їм підозрілими. Зокрема, були вилучені усі комп’ютери та носії інформації, уся фінансова документація організації, конфіденційна інформація про клієнтів та біженців, письмова комунікація між Вінницькою правозахисною групою та Європейським судом з прав людини щодо справ Kulik v. Ukraine, Zabolotni v. Ukraineта Aleksei Makarov v. Ukraine. Вилучені документи жодним чином не стосуються тієї кримінальної справи, в рамках якої проводився обшук.

За законом обшук може проводитися удень, проте цей обшук тривав аж до 2 ночі у кращих традиціях радянського КДБ. Також дивно, що санкція на обшук не виконувалася практично місяць, а обшук був проведений саме того дня, коли Гройсман був у відрядженні в іншому місті і не міг бути присутнім. Цікаво також, що обшук проводили працівники міліції, що розслідують злочини щодо торгівлі людьми, хоча інкримінований злочин мав би розслідуватися спеціалістами з кіберзлочинності.

Після обшуку Гройсмана декілька разів викликали на допит, проте значна кількість питань не стосувалися розслідуваної кримінальної справи, а стосувалися діяльності Вінницької правозахисної групи. Також були допитані ще кілька членів організації.

Очевидно, що усі ці процесуальні дії та вилучені речі не мали жодного стосунку до штучно відкритої кримінальної справи, проте мали на меті вилучення доказів порушень прав людини та паралізування роботи організації.

Вилучена документація до цього часу не повернута організації. Серед документів знаходяться також і документи, що стосуються судових справ осіб, яким Винницька правозахисна група надає правову допомогу. Це ставить під загрозу своєчасність вчинення процесуальних дій. Таким чином, правоохоронці чинять перешкоди у доступі до суду або у ефективній участі у розгляді багатьом людям.

Події у Херсоні

14 вересня 2010 року на українського журналіста та Голову Херсонського обласного відділення Комітету виборців України (члена Української Гельсінської спілки з прав людини) Дементія Білого був здійснено напад, під час якого він був побитий трьома особами. Напад відбувся під час представлення звіту міського голови Херсону Володимира Сальдо перед мешканцями міста, коли пан Білий закликав до прозорості заходу та дозволу усім мешканцям та опозиційним депутатам бути присутніми на заході. Презентація цього звіту була закритим заходом, оскільки вхід відбувався за спеціальними запрошеннями. Троє осіб виштовхали Білого у фойє, де один з них почав наносити удари[2]. Пізніше було виявлено, що один з нападників є підприємцем та близькою людиною до мера, інший – працівником виконкому, особу третього не встановлено. Побої наносила перша людина. Працівники міліції знаходилися поруч, проте не втручалися. Білого було доставлено до лікарні та встановлено діагноз „внутрічерепна травма і струс мозку середньої тяжкості”. Під час події також постраждав один з нападників, якому фотоапарат Білого розсік шкіру на обличчі. Міліція розпочала розслідування та відкрила кримінальну справу за фактом побиття. Проте особа, що вчинила побиття, оскаржила цю постанову до суду, що затримує розслідування.

Події у Євпаторії

8 жовтня 2010 року начальник Євпаторійського МВ МУ МВС України в АР Крим О. Осадчий надіслав вимогу Голові Всеукраїнської громадської організації інвалідів-користувачів психіатричної допомоги „Юзер” Р. Імерелі надіслати йому копії фінансових та бухгалтерських документів організації, а також документацію по проекту, що виконувався цією організацією, начебто з метою перевірки, на які цілі використовувалися кошти, отримані за проектом. Зокрема, мова йшла про проект моніторингу порушень прав людини в психіатричних закладах АР Крим, що зафіксував серйозні масові порушення. Саме після оприлюднення попередніх результатів цього проекту, керівника цього проекту Андрія Федосова було побито та він отримав серію погроз телефоном. Жоден з цих випадків до сьогодні не розслідуваний, незважаючи на численні звернення правозахисників[3]. Навпаки, з цього листа випливає, що міліція почала розслідування щодо цієї правозахисної організації. Невідомо, на яких підставах це здійснюється та у вчиненні якого злочину підозрюється Федосов. Очевидно, що такі дії мають на меті залякування та припинення подальшої реалізації цього проекту та діяльності організації в цілому.

Події у Харкові

Раніше, у травні–червні 2010 року у Харкові неодноразово вчинялися незаконні дії щодо громадських активістів, що захищали парк імені Горького від вирубки дерев місцевою владою. Під час мирних протестів міліція неодноразово незаконно затримувала активістів, робила спроби припинити мирні зібрання, або просто спостерігала, коли активістів били люди, одягненні в чорне, з бейджами «муніципальна охорона».

18 червня 2010 року міжнародна правозахисна організація «Міжнародна Амністія» визнала двох затриманих та засуджених до 15 діб адміністративного арешту громадських активістів Андрія Яварницького та Дениса Чернегу в’язнями сумління, тобто засудженими за реалізацію свого права на свободу слова та мирних зібрань[4]. Вперше, з 2004 року в Україні з’явилися в’язні сумління.

Незважаючи на протести правозахисних організацій, затримані не були звільнені. Жоден працівник правоохоронних органів до сьогодні не покараний за незаконні дії під час цих протестів.

Тиск на активістів

УГСПЛ неодноразово отримувала свідчення про те, що працівники СБУ чи міліції проводять негласні зустрічі з громадськими активістами, метою яких є не тільки збір інформації, а й залякування чи переконання не вчиняти протестних дій. Зокрема, працівники міліції просять підписати документ, котрий попереджає про кримінальну відповідальність за незаконні дії під час проведення мирного зібрання. Такі профілактичні бесіди часто мають мету залякати організаторів заходів з метою, щоби вони відмовилися від своєї діяльності.

Також були численні випадки залучення адміністрації вищих навчальних закладів для тиску на молодіжних активістів з метою спонукати їх відмовитися від своєї діяльності. Зокрема, такі випадки були у Сімферополі та Києві.

Усі ці випадки, хоча і не пов’язані між собою, викликають стурбованість та свідчать, що діяльність правозахисників та громадських активістів стає дедалі небезпечною. У таких умовах влада повинна здійснити належні кроки, щоб зупинити наступ на права правозахисників.

У зв’язку з цими подіями Українська Гельсінська спілка з прав людини вимагає:

• від Міністерства внутрішніх справ та прокуратури: негайно припинити переслідування Вінницької правозахисної групи та її координатора Дмитра Гройсмана, повернення всіх предметів і документів, вилучених під час обшуку, закриття кримінальної справи та покарання осіб, винних у проведенні незаконного обшуку та виїмки в офісі правозахисної організації;

• від Міністерства внутрішніх справ: завершити кримінальне розслідування та передати справу до суду щодо побиття Дементія Білого;

• від Міністерства внутрішніх справ: зупинити переслідування Андрія Федосова та Всеукраїнської громадської організації інвалідів-користувачів психіатричної допомоги „Юзер”, а також належно розслідувати усі випадки погроз на їхню адресу;

• від Президента України: забезпечити неухильне виконання державою Декларації ООН щодо прав та обов’язків осіб, груп та органів суспільства, що покликані захищати та допомагати у реалізації загальновизнаних прав людини та основоположних свобод (також називається Декларація прав правозахисників)

• від Служби безпеки України: припинити тиск на правозахисників та активістів.

Ми звертаємося до міжнародного співтовариства, міжнародних організацій та іноземних посольств з проханням вплинути на політику України з метою припинення переслідування правозахисників за їхню діяльність.

УГСПЛ також звертається до Європейського союзу та країн-членів ЄС з проханням більш активно використовувати Керівні принципи ЄС щодо захисту правозахисників[5] та розробити план щодо їх впровадження в Україні.

Володимир Яворський
Виконавчий директор УГСПЛ

Аркадій Бущенко
Голова Правління УГСПЛ

 

[1] Див. тут: http://di-mur.livejournal.com/129792.html.

[2] Див. відео з цієї події тут: http://www.youtube.com/watch?v=rF2RqM0VkqQ.

[3] Див., наприклад, Лист до Генерального прокурора від міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch від 5 травня 2010 року: http://www.hrw.org/en/news/2010/05/05/letter-prosecutor-general-ukraine-re-andrey-fedosov.

[4] Див. Тут: http://www.amnesty.org/en/library/info/EUR50/008/2010/en.

[5] Див. текст керівних принципів англійською: http://olddoc.ishr.ch/hrdo/documents/EUGuidelines.pdf та http://olddoc.ishr.ch/hrdo/documents/EvaluationEUGuidelines_EN.pdf.

Право на справедливий суд

04.11.2010 | Андрій Діденко

Судова реформа України: ілюзія чи реальність?

   

Що таке судова реформа? Для чого вона потрібна, що має за мету і якою має бути?

На ці питання точаться запеклі дискусії в юридичних колах вже на протязі багатьох років.

А що саме зроблено в Україні для того, щоб судові рішення були прогнозованими, зрозумілими і законними? Щоб українці мали реальні шанси захистити свої інтереси в суді, а процедура розгляду справ була простою і доступною?

Як відомо, останнім кроком Українського парламенту в рамках приведення національного законодавства до вимог міжнародних стандартів відповідно до принципу верховенства права (хоч в Конституції прямо цей принцип і не зазначений, але всі українські правники переконливо свідчать, що саме верховенство права і є пріоритетним та головним принципом в системі судочинства), було прийняття змін до законів «Про судоустрій» і «Про статус суддів» (далі Закони), які є базовими в судочинстві і являються лакмусовим папірцем судової реформи.

Марина Ставнійчук (член Європейської комісії за демократію через право – Венеціанської комісії) у своїй статті в щотижневику «Дзеркало тижня» «Крок вперед і два назад» http://www.dt.ua/1000/1050/70638/ аналізуючи Закони, з огляду на висновки Венеціанської комісії зазначає:«У своєму висновку, ухваленому 15-16 жовтня 2010 р., Венеціанська комісія відзначила, що, хоча багато положень вдосконалено, порівняно з попереднім законопроектом, основні критичні зауваження, викладені у попередньому висновку, залишаються актуальними (пп. 8, 124 висновку)».

«Найбільше занепокоєння Венеціанської комісії викликали положення Закону, якими радикально звужено роль Верховного суду України та розширено повноваження Вищої ради юстиції у процесі призначення та звільнення суддів, а також здійснення дисциплінарного провадження щодо них, з огляду на те, що склад цього органу не відповідає міжнародним стандартам». «Позиція Венеціанської комісії щодо зниження статусу ВСУ – категорична. Як зазначається у рішенні комісії, «складно уникнути висновку про те, що умисна спроба зменшити повноваження Верховного суду перебуває далеко за межами бажання створити більш ефективну судову систему. Конфлікт між виконавчою і судовою владою може бути нормальним і навіть здоровим явищем за умови переважання атмосфери взаємної поваги. Її відсутність створює загрозу подальшому існуванню суспільства, заснованому на верховенстві права». Більше того – під час засідання йшлося про те, що демонстроване відношення до ВСУ перекреслює всі позитиви законодавства про судоустрій і статус суддів».«Європейські експерти відзначили, що передбачені процесуальним законодавством повноваження ВСУ фактично позбавляють його можливості впливати на судову практику. А це далеке від ідеї Верховного суду, який зазвичай дає прецедентне тлумачення закону і в такий спосіб готує ґрунт для однакового застосування закону всіма судами (пп. 31, 125 висновку)».«Венеціанська комісія рекомендує розширити юрисдикцію ВСУ, щоб він відповідав своєму конституційному статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції». «Венеціанська комісія в чергове відзначила необхідність внесення змін до Конституції України. З метою приведення судової системи у відповідність до європейських стандартів має бути передбачено, що: утворення та ліквідація судів здійснюються не президентом України, а законом; потрібно виключити роль Верховної Ради у процесі обрання та звільнення суддів, потрібно змінити склад Вищої ради юстиції, забезпечивши, щоби більшість або принаймні істотна частина її членів були суддями, обраними самими суддями; має бути забезпечено, щоби суддівська недоторканність гарантувалася не Верховною Радою, а справді незалежним суддівським органом; випробувальний термін для першого призначення на посаду судді, якщо він вважається справді необхідним, має бути відносно коротким і становити, приміром, два роки».

Продовжуючи публічне обговорення теми «Судова реформа в Україні та світові стандарти незалежності судової влади» в рамках круглого столу, що відбувся 26-27 жовтня 2010 року в Києві в готелі «Редіссон», провідні міжнародні експерти, українські науковці, судді й інші фахівці в галузі права висловили свої думки відносно реформування судової системи України.

Посол Сполучених Штатів Америки в Україні Джон ТЕФФТ зазначив, що він сподівається, на те, що Верховна Рада України внесе зміни до Законів «Про судоустрій» та «Про статус суддів» відповідно до зауважень Венеціанської комісії. Також пан посол заявив:«Ми передивилися Закони і вважаємо, що це дійсно крок вперед. Сподіваємося, що ті зауваження, які були зроблені Венеціанською комісією і Радою Європи, Верховна Рада все-таки врахує і внесе відповідні зміни». Акцентуючи увагу на недоліках законів, посол згадав проблеми підвищеної ролі Вищої ради юстиції і обмеження статусу Верховного Суду України.

Разом з тим Представник Генерального Секретаря Ради Європи в Україні з координації програм співробітництва з Україною Оке Петерсен відзначив, що Закон має і позитивні зрушення, це є залишення в минулому практики «зловживання права на апеляцію».

Голова Вищої ради юстиції України Володимир Колесниченко згадав про недоліки Закону з посиланням на висновки Венеціанської комісії, разом з тим зазначив, що на сьогоднішній день ми маємо практику, коли в апеляційній і касаційній інстанції задоволено 2,5 % апеляцій і касацій від загальної кількості прийнятих до розгляду апеляційними і касаційними судами, що значно мало і суттєво відрізняється від світової практики. Також пан Колесниченко згадав, що Вищою радою юстиції створено робочу групу для приведення національного законодавства відповідно до висновків Венеціанської комісії.

На бік користі і переваг Законів висловили свою думку і Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Ігор Самсін, заступник Міністра юстиції України Юрій Притика. Наталія Петрова, заступник керівника проекту USAID «Україна верховенство права», наголосила: «Конституція позбавлена права на справедливий суд», оскільки в тому вигляді, в якому це право зазначено в Конвенції захисту прав людини і основних свобод не відображено в Конституції України».

Суддя Вільям Даффі, Федеральний окружний суд США, Північний округ штату Джорджія заявив:«Новий закон робить симбіоз між гілками влади», а «механізм призначення суддів досконаліший ніж в США», в Законі «просліджується механізм притягнення до відповідальності суддів», але в той же час серед недоліків зазначив «що в Законі не дуже чітко прописано підстави для звільнення суддів», також суддя висловив переконання, що «суддя не має права спілкуватись зі стороною справи без участі другої, навіть в неробочій атмосфері за межами суду».

Суддя федеральний суду претензій США Богдан Футей в цілому схвалив Закони і наголошував на їх користі і позитивних моментах («Тестування під відеонаглядом кандидатів в судді», «система автоматичного розподілу справ між суддями»). Він також поділився досвідом роботи суддів в США про таке: «судова адміністрація в США – незалежний орган, а не так, як було в Україні – належала до юстиції», «загальний бюджет фінансування суддів в Америці складає судова адміністрація», «Сенатор хоче знати, чим займається суддя, тому мені потрібно буде скласти звіт свого перебування в Україні, в якому зазначити навіть, хто заплатив за дорогу і моє перебування в Україні, і це нормально», «будь-хто має подати скаргу до вищої кваліфікаційної комісії», «дуже важлива політична нейтральність, закон не дозволяє бути членами партії або профспілок, суддя може це робити, але на цей час повинен скласти повноваження судді», «в українського судді забагато імунітету, це не в дусі принципу верховенства права, імунітет не повинен виходити за межі повноваження судді», а також додав критики до українського законодавства: «президент не має права ліквідувати суди», «не зважаючи на конституційні норми, не сформований суд присяжних і не робиться в цьому напрямі жодних кроків. Якби в США таке було, щоб в Конституції було зазначено і не виконувалось, були б проблеми», «також є проблема невиконання рішень національних судів, що приходиться звертатись до Европейського Суду».

Роман Куйбіда, к.ю.н, заступник Голови Правління Центру політико-правових реформ, вказав на такі фактори: «не існує конкурсу для суддів на обрання на вищу посаду», «масова відставка суддів пов’язана з висловленням незгоди з тим, в яких умовах зараз перебуватимуть судді».

З критикою в бік Закону «Про судоустрій» висловився суддя Верховного Суду Гусак М.Б.: «реформування вдалось до погіршення ситуації, тому що з прийняттям Закону не можна звернутися до Верховного Суду України з питаннями, пов’язаними з неоднаковим застосуванням закону, бо у ВСУ не має повноважень», «ВСУ не має повноважень приймати остаточного рішення по справі», «відбулися певні підміни понять», «Закон потребує оперативних змін – це неофіційна позиція ВСУ».

Роман Романов, директор програми «Верховенство права» Міжнародного фонду «Відродження» вказав на недоліки Закону про судоустрій, а саме: «Вища рада юстиції може витребувати матеріали справи, яка розглядається судом, що з огляду справедливості судового процесу є неприпустимим». Також Роман Романов висловив сподівання, що реформи триватимуть і в подальшому, а також зазначив: «має бути система контролю видатків суддів», «проблема в тому, що дискусії виникають постфактум, а не до прийняття рішень».

Мері Ноельс Пепіc, адвокат, експерт з судової реформи наголосила на європейському досвіді: «позитивна практика автоматизованої системи проходження справ, про справу відомо все, навіть де вона лежить, на чиєму столі і скільки вона там лежить», а разом «без процедури відповідальності і звільнення суддів не буде ефективним безстрокове призначення».

Микола Козюбра, суддя Конституційного суду України у відставці зазначив: «Реформа приречена без змін до Конституції», «Верховну Раду варто вилучити з процесу розробки змін до Конституції», «в Конституції варто закріпити незмінюваність суддів», «Вища рада юстиції не відповідає європейським нормам: її формування має відбуватися судовими представниками», «звільнення суддів має відбуватися з усуненням від цього процесу політичних сил, в тому числі і Президента», «в Конституції мають бути чітко визначені підстави звільнення суддів», «в Конституції має бути визначена адміністративна відповідальність суддів і щодо термінів їх призначення, також в Конституції має бути визначені повні строки розгляду справ – розумних термінів», «суди не можуть утворюватись Президентом», «Верховний Суд України перестає бути органом правосуддя, що суперечить чинній Конституції; ВСУ стає заручником спеціалізованих судів».

Станіслав Шевчук, д.ю.н., професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» акцентував увагу слухачів на тому, що «не можна судам приймати рішення всупереч практики Європейського Суду, це є справа за позовом депутата Бута до журналіста, де є оціночне судження а не образа». Також Станіслав Шевчук зазначив, що в судовій практиці не вірно застосовується поняття касація: «касація передбачає скасування діючих рішень, а має визначати правову позицію справи», «Верховний Суд України має узгоджувати єдність практики і мати не 20 чоловік, а 70», «Пленуми Верховного Суду – є прихованою правотворчістю, що треба заборонити».

Ігор Коліушко, Голова Правління Центру політико-правових реформ, вважає, що:«треба вносити зміни до Конституції щодо статусу Вищої ради юстиції та обсягу її повноважень», він наголосив:«Не можуть політичні сили приймати участь в призначенні, звільненні або обранні суддів». Ігор Коліушко також висловив наступні пропозиції: «Чи не доцільно об’єднати два суди цивільної і господарської юрисдикції?», «треба створити інститут мирових суддів».

Ростислав Герасимов, головний радник та помічник Голови Комітету з питань правосуддя Верховної Ради України, вважає, що «в країні мають виконуватись не тільки рішення Венеціанської комісії, а й рішення Європейського Суду й інших міжнародних інституцій».

Віктор Шишкін, суддя Конституційного суду України, сказав стосовно судової реформи: «це взагалі не можна назвати реформою, бо реформа – це є кардинальні зміни, а це подмарафечивание того, що відбулось раніше». Також суддя зазначив: «Вища рада юстиції має тільки ті повноваження, які зазначені в Конституції, про це говорить рішення Конституційного суду щодо повноважень Президента, проголошене в 2002 році». Щодо справедливості і виправдовувальних рішень Віктор Шишкін зазначив:«корпоративний інстинкт суддів, який не дає можливості виконувати свої повноваження».

Василь Гуменюк, суддя Верховного Суду України наголосив, що в зв’язку з прийняттям Закону ВСУ опинився в незручному становищі: «виникають питання неможливості вирішення справ, які надійшли в порядку виключного провадження, оскільки в перехідному положенні Закону у ВСУ не має повноважень розглядати ці справи», і що «ВСУ поставлений нижче спеціалізованих судів, а для того, щоб виступати в якості експерта, треба більш чіткіше виписати повноваження».

Ігор Головань, адвокат, керуючий партнер адвокатської фірми «Головань і партнери», виступив зі своїми пропозиціями: «всі витрати на сплату правової допомоги має відшкодовувати сторона правопорушника», бо на сьогоднішній день «кожний виграний процес завдає збитків переможцю».

Микола Сорочинський, к.ю.н., юрист юридичної фірми «Астерс», зазначив: «передбачуваність, послідовність рішень судів має пріоритетне значення з огляду на роботу Європейського Суду, новий закон робить певний крок до визнання практики Європейського Суду».

Максим Копейчиков, адвокат, юридична фірма «Ілляшев та Партнери», зазначив: «з прийняттям нововведень, які захищали декларативно права і свободи, так ситуація є незмінною а всі зміни процедурні».

Як повідомило УНІАН, Голова Верховного Суду України Василь ОНОПЕНКО вважає, що Верховна Рада України має бути позбавлена повноважень призначати суддів на посади безстроково. Про це В.ОНОПЕНКО заявив на прес-конференції у Києві, відповідаючи на питання журналістів: «Абсолютно погоджуюсь. Абсолютно. Тому що питання призначення суддів є абсолютно заполітизованою проблемою. А там, де є заполітизованість, це неправильно. Це не зовсім відповідає верховенству права».

Крім того, на думку В.ОНОПЕНКА, такі призначення може здійснювати і Вища рада юстиції, але за умови, якщо у її складі буде 50% плюс один суддя, що призначатимуться З’їздом суддів України.

А ось і перші наслідки ухвалення Закону: Верховний Суд України буде позиватися проти Кабінету Міністрів України: http://khpg.org/index.php?id=1288308426 У Верховному Суді України вважають незаконним рішення уряду від 26 жовтня про передачу у користування Вищому спеціалізованому суду з розгляду цивільних і кримінальних справ двох приміщень ВСУ на вул. Пилипа Орлика, 4 і 4а і оскаржуватимуть це в Окружному адміністративному суді Києва. «Цим рішенням закладається серйозний конфлікт між Верховним Судом і Вищим спеціалізованим судом. Конфлікт закладається і між Верховним Судом і Кабінетом міністрів України… На мій погляд, це є першою ознакою того, що держава в особі уряду не збирається виконувати рішення Венеціанської комісії, яка рекомендувала повернути Верховному Суду його повноваження», – зазначив В. Онопенко. При цьому він наголосив, що досі в історії України ще не було такого випадку. «Але й такого ще не було, щоб у Верховного Суду у незаконний спосіб серед білого дня відбирали приміщення», – сказав він. «Такий позов вже підготовлений, і він буде поданий до Окружного адміністративного суду м. Києва», – запевнив голова ВСУ.

Що ж говорити про простих громадян? Якщо найвищій судовий орган країни змушений виборювати свої права в суді, то хіба зможе людина, права якої порушені, захиститися від безладу і зловживань чиновників?

Наприклад, в межах досліджень, які проводить Харківська правозахисна група разом з науковцями Харківського Інституту вивчення проблем злочинності НАПрН, дійшли висновку, що засуджені, які відбувають покарання в установах Державного департаменту України з питань виконання покарання, позбавлені можливості реалізувати своє конституційне право на оскарження в суді дій або бездіяльності посадових осіб виправних закладів. Оскільки судова практика у таких справах свідчить про різне застосування судами КАСУ. Враховуючи положення нового Закону, Вищий Адміністративний Суд в разі виявлення ним неоднакового застосування закону має дати розпорядження Верховному Суду України і той таки приведе судову практику до належного розуміння.

Так чи можна вважати, що український суд на сьогоднішній день реально захищає інтереси кожного українця ? Питання риторичне.

Підготував Андрій Діденко

Погляд

27.10.2010 | Інна Сухорукова

Нотатки з приводу інтерв’ю нардепа Олени Бондаренко «Київському телеграфу»

   

Чесно кажучи, я не збиралась коментувати інтерв’ю Олени Бондаренко, бо спочатку мені прочитали декілька перлин з її тексту усно. Я і вирішила, не дуже розбираючись у особовому складі партій, що це бойова подруга Петра Симоненка. Ще й пожалкувала, що партія настільки не може модернізуватися, що її члени верзуть комуністичну маячню зразків кінця 50-х. Але тут мене приголомшили, що ця молода пані з Партії Регіонів – нашої партії влади!

Проігнорувати таку дивну подію я вже не змогла.

Якщо б пані Олена була літньою комуністкою, нічого дивного в її неприйнятті сучасних світових реалій не було б. Весь світ для такого політика поділяється на проклятий Захід, де живуть капіталісти – експлуататори трудового людства. І їхніми буржуазними вигадками є і свобода слова, і визнані міжнародні інституції, і фонди підтримки демократії, й інші шкідницькі й шпигунські вигадки буржуазного світу, який тільки і мріє знешкодити СРСР – наймогутнішу державу, де при владі народ, який керує країною.

Але коли таке, та ще й гірше – верзе член партії великого капіталу – з найзаможнішими олігархами країни – стає якось не по собі. А чи хтось з цієї партії розуміє, що такі промови псують її репутацію? І не тільки в середині країни. Не знаю, чи чула пані Олена Бондаренко слова «глобалізація», «Рада Європи», «Євросоюз» тощо. Але її колеги по партії, яких вона закликає вкладати гроші в освіту молоді, нікуди від тієї Європи, і взагалі від західного світу не дінуться. Цікаво, що я прочитала її печерне невігластво в той час, коли Президент зустрічався з Прем’єром Канади і домовлявся з ним про зону вільної торгівлі. А нещодавно МФВ виділив Україні черговий мільярдний транш. І, взагалі, щось я не чула, що Президент чи Прем’єр України вирішили вийти з Ради Європи, з СОТ та інших міжнародних структур. Та й не можуть вони собі такого дозволити, бо що тоді буде з економікою України й з тими олігархами, які за мріями пані Бондаренко, повинні патріотично налаштовувати молодь, оплачуючи її освіту?

Але, якщо ЗМІ та організаціями, які пані Бондаренко називає шпигунськими та грантоїдськими, будуть займатися СБУ та інші правоохоронні органи, то нас виключать з Ради Європи, з нами не будуть підтримувати відносини країни, з якими нам вигідно створювати зони вільної торгівлі. А молоді люди повиїздять до нормальних країн, де представники партії влади не дозволяють собі нести маячню.

Пані Олена Бондаренко не знає, які країни силоміць змусили бути демократичними? Треба було б трошки історії повчитись. Такими країнами в Європі були, наприклад, Іспанія, Франція і Португалія. І в Азії вони були: Японія, Південна Корея, Індія. Що стосується таких нелюбих пані Олені і небажаних нею «гарвардських хлопчиків», яких запросив Піночет для розвитку економіки Чилі – то знов таки я чую голос щирого комуніста. До соціалістичної революції Чилі була відсталою, навіть за латиноамериканськими нормами, країною, саме з кланово-олігархічною економікою. Достатньо тільки почитати спогади найсуворішого критика Піночета Інес Альєнде. Так от, не сприймаючи ані методів, ані форм суспільних дій Піночета, Інес відверто критикує ту економічну модель, яка склалася в Чилі до революції і яка призвела до неї. Щодо «гарвардських хлопчиків», то те може єдине, що суворі критики Піночета вважали його безумовною заслугою. Чилі стала і на сьогодні є однією з найрозвинутіших економічно країн Латинської Америки. Я не виправдовую методів Піночета. З Франко і де Голлем все значно складніше. Але треба знати про що говориш, коли хочеш сказати щось корисне для своєї політичної сили.

А давайте на хвилиночку уявимо собі, що пан Ющенко бере приклад з вищезгаданих історичних діячів і вирішує всупереч зобов’язанням України дотримуватись прав людини і основних свобод, вирішив би силоміць повести країну до демократії? Переміг би в цьому році на виборах лідер тодішньої опозиції? І де була б зараз пані Олена?

Такі інтерв’ю і такі заклики відверто шкідливі. І тому що вони безграмотні, і тому що вони представляють якусь дивну точку зору владної партії, налаштованої на ліберальну економічну модель – інакше, повторюю, її годувальники – олігархи просто не виживуть. То навіщо таке агресивне невігластво? Адже свобода слова, навіть недосконала і неповна, свобода мирних зібрань – це майже єдиний здобуток України на цей час. Це те, що дозволяє Раді Європи ще бачити в нас партнерів. Невже пані Олена вважає, що Україна якесь тридев’яте королівство, відірване від усіх світових процесів світової економіки?

А щодо шпигунських фондів, з яким усе життя боролись в СРСР комуністична влада… СРСР був могутньою військовою імперією, що не завадило її економіці розвалитися Але поки цього не сталося, з СРСР змушені були рахуватись. Щодо України… Нажаль, невігластво, яке демонструє п. Бондаренко, ледь не основна якість усіх її попередніх керманичів. Отож, на сьогодні ми значно більше зацікавлені в тому, щоб світ сприймав нас, ніж у тому, щоб ми сприйняли його.

Згадується сумний анекдот: «Дивись, Біл – он скаче невловимий Джо.– А що, ніхто не може його спіймати? – Та ні, кому він, на фіг, потрібний?».

Гірко, що такий анекдот спадає на думку, коли згадуєш ситуацію в Україні.

Погляд

27.10.2010 | Володимир Батчаєв

«Всем жидам города Питера…»

   

Мене особисто останнім часом не залишає неприємне передчуття можливої біди. Ще тільки можливої, але вже реальної. Будь-якій страшній події передує її тінь, і тінь поліцейської держави поступово, але невпинно насувається на Україну. Ми щойно звикли, хоча ні – ще тільки почали звикати, жити без імплантованого у нашу совість остраху за свої слова і погляди, без окриків згори і внутрішнього цензору – «це дозволено, а це ні». Але, схоже, українським можновладцям набридло бавитись у демократію – «свобода слова» у їх розумінні якимось дивним чином перетворюється у ледь забуте нами «інакомислення». І від цього стає моторошно, в першу чергу тим, хто пам’ятає часи СРСР, а ще кожній здравомислячій людині, яка без політичного фанатизму здатна осмислити певні події, що відбуваються у країні.

Зараз у владі стало модно бути сильним. На щиті нинішньої правлячої української еліти викарбуваний девіз: «Сильна влада – сильна Україна», і це вбачається не тільки у поведінці та манерах урядовців, а і просочується в авторитарності прийнятих ними рішень, проступає у безапеляційності риторики політиків і депутатів, загрозливо відслідковується у невиправдано жорстких діях силових структур та їх намірах забезпечити тотальний контроль за усім і всіма в державі.

«Сильна» влада, за своєю сутністю, не готова вести діалог із суспільством, сприймаючи неприємну для себе критику не інакше, як оголошення війни. «Навчати журналістів за чужі гроші рівносильне зрощуванню іноземної армії у власній державі… Якщо наші факультети журналістики, курси та журналістські програми навчання і далі будуть фінансуватися „соросоподобними“, то ми і далі будемо програвати інформаційні війни… Всі ці жалісливі декларації про нібито безкорисливу допомогу в розвитку української демократії з боку численних грантоїдів і їхніх покровителів – лише маскування справжнього бажання контролювати Україну. Такому втручанню повинна протистояти держмашина з сильною професійною Службою безпеки… але яке підніметься істеричне виття, коли ми почнемо ставити на ноги практично розвалену за час правління „помаранчевих“ Службу безпеки».

Цитую депутата фракції Партії регіонів Олену Бондаренко і сам себе питаю: «Про яку армію та війну вона розповідає? Заради чого ця війна і головне – з ким вони збираються воювати? Чи розуміє ця молода жінка, із своїм ностальгічним смутком за „сильною рукою“, що СБУ, скоріше за все, поведе цю війну не з далеким гіпотетичним ворогом за кордоном, а з власним народом? Що машина репресій не може працювати вхолосту, і за відсутності реального зовнішнього супротивника вона почне старанно вишукувати його тут, в Україні, серед нас». І дійсно, іноді хочеться завити, оскільки ти розумієш істину мету всього цього. Пані Бондаренко відверта: ціна питання – одноосібний і жорсткий контроль за Україною під приводом необхідності протистояння зовнішній загрозі. Це вже було і, повірте, багато брудних та кривавих подій відбувалось саме під лозунгом захисту національних інтересів. У такому випадку всі свої попередні запевнення про демократію, громадянське суспільство і свободу слова влада залишає осторонь. У свій час не хто інший, а російський демократ Єльцин, який на початку політичної кар’єри показово їздив на роботу у тролейбусі і звільняв директорів гастрономів за черги, довівши до зубожіння велику Росію і стомившись від критики, без вагань і докорів сумління, доручив міністру оборони Павлу Грачову розстріляти з танків власний парламент. І той розстріляв – і парламент, і заодно неозброєних мітингувальників на площі перед ним. Розстріляв бездумно, не вагаючись, кумулятивними снарядами та снарядами об’ємного вибуху, які розривали людей на шматки. А привод був той же – захист національних інтересів.

Власне і у нашій країні влада потроху почала демонструвати міць своїх мускулів. Побиття найманими «чорносотенцями» на очах у міліції захисників природи у Харкові, заборона мітингів і сумнівні затримання за організацію протестних акцій правозахисників Олексія Веренцова у Львові та Володимира Стадника у Черкасах, незаконні обшук і вилучення документації у Вінницький правозахисній групі, незрозумілі публічні висловлювання про епідемію перетворення громадських організацій у злочинні з боку члена колегії МВС Едуарда Багірова – всі ці події, як і багато інших, мають єдину першопричину: влада наїлась демократією, вона хоче демократії у своєму розумінні, кишенькової демократії схвалення і оплесків, що переходять у овації.

Проте аплодувати поки що нема чому. При нинішньому «сильному» уряді ми біднішаємо так само, як і при вчорашньому «безпорадному». Але зараз наше невдоволення цим очевидним фактом намагаються заглушити не тільки палкими промовами з владних трибун, а і грюкотом міліцейських дубинок о щити. Відвертість пані Бондаренко – це мабуть перший месідж суспільству про те, що влада готова знести всіх не згідних з нею, як знесла дерева у Харківському парку, готова терпіти вільне висловлювання своїх переконань лише на кухнях, а свободу слова опустити до рівня «самвидаву», готова прирівняти участь у громадському русі до співпраці з розвідкою іноземної країни.

Французький філософ Вольтер казав: «Я ненавиджу Вас за Ваші переконання, але я готовий віддати своє життя за те, щоби Ви могли їх висловлювати». І вони дійсно живуть, керуючись цим правилом до теперішнього часу, не стомлюючись доводити владі, що не тільки вона, а і народ може бути сильним. І я впевнений, французи таки роз’яснять своєму президенту і парламенту, що гроші для подолання кризи необхідно шукати на рахунках олігархів, а не у кишенях звичайних громадян.

У нас такий досвід також є, але ми почали про нього забувати.. Політична реклама з екранів телевізорів переконує: «Прийшов час сильних», і ми розуміємо: «Це не про нас, це про владу», і продовжуємо чекати та сподіватись, що колись нарешті прийде час порядних. Але можливий і інший варіант, коли, як у п’єсі Стругацьких, вночі до тебе завітає мовчазна людина у чорному плащі з капюшоном і вручить повістку «Всем жидам города Питера явиться с вещами…». Дуже хочеться вірити, що останнє так і залишиться фантастикою.

Володимир Батчаєв,
ВГО «Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини у діяльності правоохоронних органів»

Погляд

30.10.2010 | Василь Овсієнко

Хамство

   

Неподалік Золотих воріт у Києві, на роздоріжжі вулиць Володимирська та Ярославів Вал, красується білборд видання «Комментарии» № 40 (237) від 22 жовтня 2010 року з написом «Украинцы становятся нацией стукачей».

Мабуть, такі білборди красуються по всьому Києву і по всій Україні.

Я гостро відчув себе приналежним до «нації стукачів» і мені захотілося тут же стукнути по тому білборду молотком або каменем. Або хоч би обляпати його чорнилом. А ще якби в присутності журналістів і міліції… Каменя, молотка і чорнила під рукою не було, то я спитав кількох перехожих, чи подобається їм таке гасло. Нікому не сподобалося. Але всі пройшли мимо.

Тут же, на Прорізній, купив я цей «тижневик розумних людей» – уже українською мовою, «Коментарі». Заглянув усередину: цілком стерпна стаття Юрія Щербини про те, що в Україні побільшало заяв у фіскальні органи на власників, які не сплачують державі податки. І що така практика – повідомляти про нечестивих неплатників податків – у цивілізованих країнах навіть заохочується.

Не кожен перехожий українець купить тижневик «Комментарии» (наклад 60 тисяч) і прочитає ту статтю. Але від білборда приниження національної гідности й образу в серці понесе.

Уявіть собі, що журнал з таким написом чи білборд з’явився в Польщі, Франції, Росії чи, не дай Боже, в Ізраїлі, де поляків, французів, росіян чи євреїв названо було б «нацією стукачів»… Уже б увесь світ, як кажуть, «стояв би на вухах».

Згадав я Лесю Українку, яка писала в листі 1912 року, що кияни побили вікна в редакції реакційного часопису «Киевлянинъ» – за те, що надрукував якусь гидоту про українців… Ну, з того часу українці пережили стільки «чисток» і стали такою цивілізованою і толерантною нацією, що ти нам плюй ув очі, а ми все стерпимо.

То я закликаю українців хоч би послати привіт видавцям:

Засновник і видавець «ТОВ „Евелюшен Медіа“», генеральний директор Юлія Літвінова, головний редактор Вадим Денисенко, редакція: О. Поліщук, Т. Мокротоварова, О. Кафтан, Ю. Рибачук, випусковий редактор Т. Харламова, фоторедактор О. Найда, дизайн і верстка С. Косенко, О. Боярський, О. Кравченко, Ю. Гнатовський, О. Бутенко.

Бачите, як багато тут людей з українськими прізвищами? Але без тіні такого пережитку минулого, як національна гідність.

Нагадаймо цим видавцям, що пошана до батька і Батьківщини – це елементарна українська і християнська чеснота. Пам’ятаєте, Ной робив вино, упився ним і лежав оголений у наметі своєму. І побачив син його Хам наготу батька свого та розказав надворі обом братам своїм, Симу і Яфету. Тоді Сим і Яфет узяли одежину, позадкували та й прикрили наготу батька свого. (Книга Буття, 9: 18–27).

Оце синівська поведінка: прикривати батьків сором. А виносити батьків сором на люди, сміятися з батька – це і є хамство. Воно не минулося безкарно Хамові: за батьковим прокляттям він і все насліддя його стали рабами братів своїх.

Українці, які підвизаються на заробітках у «Комментариях», мали б усвідомлювати, що вони запопадливо підхихикують своїм хазяям, які відверто насміхаються з їхньої Батьківщини. І цей гріх не минеться їм і їхнім нащадкам. Вони вже раби.

Адреса редакції та видавця: Україна, 01033, м. Київ, вул. Жилянська, 12-А, телефон редакції: 201-4301, відділ реклами 289-3388, , координатор відділу реклами Оксана Сиротенко +38(095)-274-7428 .

Доволі, а то далі написано: «Забороняється використання будь-яких матеріалів, включаючи статті та фотографії, без письмової згоди видавця».

Що ж, зустрінемося в суді.

Василь Овсієнко,
у минулому політв’язень, нині громадянин України.

Бюлетень "Права Людини", 2010, №29

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори