пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201035
№35
2010

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

24.12.2010 | Всеволод Речицкий

Простые ценности конституционализма: свобода, рынок и социальная динамика

   

Всеволод  Речицкий,
доцент кафедры конституционного права
Национальной юридической академии Украины
им. Ярослава Мудрого,
конституционный эксперт
Харьковской правозащитной группы

Тема настоящей статьи посвящена «простым» ценностям конституционализма, что предполагает обращение в ряде случаев к постулатам политической науки. С другой стороны, все политические вопросы я хотел бы рассматривать в правовом, нормативном аспекте. Поэтому я заранее приношу свои извинения всем тем, кому мой способ аргументации  и общий подход к интерпретации политических проблем покажется спорным или неубедительным. Философия конституционного права – это тот сегмент символического пространства, чей способ освоения действительности не ограничивается рамками только юридических представлений. С другой стороны, конституционное право (как нормативная система) должно иметь свое продолжение в судах, а суды не особенно хорошо справляются с идеями, которые не являются «практическими». Таким образом, конституционное право имеет непосредственное отношение к практике, но также и к наиболее сложным аспектам политической теории.

Начну с личного воспоминания о том, как при чтении «Конца истории, последнего человека» Ф. Фукуямы в 1994 г. мое внимание привлекли два замечания автора. Первое – о поражающей воображение сложности проблем, стоящих перед странами бывшего советского блока. Второе – о Соединенных Штатах Америки, достигших процветания благодаря решимости следовать этике иррационального.

Думаю, что в обоих случаях Ф. Фукуяма оказался достаточно проницателен. По крайней мере, постсоветской Украине и, может быть, России понадобилось более полутора десятка лет, чтобы volens-nolens согласиться с первым замечанием звезды науки. В частности, правоту Ф.Фукуямы подтверждает тот факт, что прогресс Украины за два десятилетия ее независимого развития оказался неожиданно скромным по своим результатам. Если исходить из стандартов ООН, то 78% населения Украины по-прежнему живет за чертой бедности. По уровню предотвращения коррупции Украина занимает 134 место из 180, по простоте уплаты налогов – 181 из 183, по удобству оформления разрешительной документации на строительство – 179 из 183-х существующих рейтинговых позиций в мире.[1] Кроме того, в 2010 г. Украина заняла предпоследнее место в Европе по уровню благосостояния своих граждан. Средний размер годового дохода украинца равен примерно 2, 7 тыс. долл. США. Для сравнения: в Польше этот показатель составляет 28, 6 тыс.,  в России – 10 тыс., в Беларуси – 6 тыс. долл.  на человека.[2] Таким образом, выход из социализма оказался для Украины гораздо более трудным, чем это предполагалось авторами даже наиболее пессимистических из прогнозов.

Подобная наивность в ожиданиях и оценках не могла не отразиться и на конституционном уровне, что проявилось в разработке и принятии Конституции независимой Украины 1996 г. Думаю, что сегодня мы можем утверждать вполне определенно, что национальная Конституция оказалась столь же эклектичной, популистской и «легкомысленной», как и тогдашние настроения украинской политической элиты. Ныне становится все более ясным, что при создании Основного Закона его разработчики пошли по пути невдумчивого копирования существующих нормативных образцов. Эксперты и законодатели либо не отдавали себе отчета в глубинном смысле и цели заимствуемых норм и институтов, либо, понимая их смысл, не рассчитывали на их непосредственное применение. В ряде случаев это приводило к откровенным курьезам.

В частности, Конституция 1996 г. путается в понятиях украинской нации и Украинского народа (Преамбула, статья 11), закрепляет ответственность перед Богом…  юридического лица – Верховной Рады Украины (Преамбула), признает наивысшей социальной ценностью… жизнь отдельного человека (часть первая статьи 3)[3], запрещает… любое насилие над ребенком (часть вторая статьи 52) и освобождает от… любой идеологии Украинское государство (часть вторая статьи 15). Социально-экономические права закрепляются в Основном Законе в качестве полномасштабных юридических притязаний, и это несмотря на крохотный (по европейским меркам) размер государственного бюджета. Складывается впечатление, что Украина объявила себя социальным и правовым государством благодаря не столько присутствию, сколько отсутствию у нее зрелого политического и правового самосознания.

Непонимание глубинного смысла Конституции проявилось и в том, что переход Украины на новую форму правления в ходе политической реформы 2004 г. не осознавался украинским правящим классом в качестве изменения конституционного строя.[4] Не менее показательным явилось и закрепление в части первой статьи 3 Конституции Украины жизни человека в качестве наивысшей социальной ценности. Сегодня эта норма не воспринимается даже в качестве самообязательства государства в приоритетном порядке финансировать охрану здоровья. Все это доказывает, что Конституция Украины 1996 г. разрабатывалась, главным образом, как центральный символ общего политико-правового декора. В то время мало кто задумывался над тем, что реальное использование или применение подобных конституционных норм будет обречено на фиаско.

Более того, сегодня можно сделать вывод о том, что в Украине недостаточно глубоко осознавался и продолжает осознаваться общий смысл и функциональное назначение органического конституционализма в целом. Речь в данном случае идет не об отдельных нормах или институтах, а об ошибках в определении главных ценностей, стратегической цели основного закона. Если большинству украинских политиков и юристов задать сегодня вопрос о том, чем является в функциональном смысле конституция, и каковы ее главные ценности, то в ответ (в лучшем случае) можно будет услышать определение конституции из учебника по советскому государственному праву. С точки зрения постсоветской украинской номенклатуры, конституция – это основной закон, закрепляющий основы общественного и государственного строя, предусматривающий права и свободы граждан, устанавливающий порядок формирования государственных органов и органов местного самоуправления, а также основы их компетенции…    

На самом деле подобный подход является порочным, как и явление советского конституционализма в целом. Ибо в нем содержится стратегическая ошибка, которую совершают все те политики и юристы, для которых остается неоправданной и эмоционально закрытой этика развитого капитализма. Между тем, смысл органического конституционализма пропитан, прежде всего, духом ускорения социальной динамики, что обеспечивается применением специальных норм и институтов.

В структурном смысле это проявляется в том, что любая органическая конституция – это главный нормативный фактор установления и поддержания горизонтальных (слабо-синусоидальных) рыночных отношений, гарант свободы и неприкосновенности индивида и гражданского общества в целом, правовое средство ускорения всех социальных взаимодействий. Лишь во вторую и в третью очередь конституция выступает в качестве инструкции для государственного аппарата, то есть как средство обеспечения стабильности государственного строя.

По-видимому, в современном мире существует лишь два типологических подхода в определении органического конституционного дизайна – американский (с приоритетом свободы), и европейский (с приоритетом порядка, не отрицающего свободу). Что касается всего остального, то это не более чем вариации на одну из указанных тем. Случается также, что конституциями называют документы, вообще не ориентированные на рынок и свободу. В этом случае мы имеем дело не с конституцией, а с ее внешней имитацией, оболочкой.

Учитывая то обстоятельство, что именно США являются изобретателями писаной конституции в мире, конституционализм можно считать правовым американизмом. Причем, не только в историческом, но также и в генетическом, сущностном смысле. Такая позиция выглядит несколько экстравагантно, однако помогает лучше уяснить суть проблемы. К идеологам конституционализма, понимаемого как правовой американизм, можно, по-видимому, отнести Т.Пейна, Д.Мэдисона, А.Гамильтона, Т.Джефферсона, А. де Токвиля, Ф. фон Хайека,  Дж.Ролза, Б.Данэма, Дж.Бьюкенена и др. Более космополитическими в своих конституционных предпочтениях выглядят А.Дайси, Л.Дюги, Д.Брайс, К.Поппер, Х. Арендт, Р.Арон, К.Штерн и др.

Деление органического конституционализма на американский (свобода, детерминирующая демократию) и европейский (демократия, детерминирующая свободу) имеет в наше время не только теоретическое, но и практическое значение. Разумеется, я говорю о том, что считаю в данном случае важным сам, а не с позиций некоего универсального подхода. «Ни за что не извиняйтесь, – написал однажды Л.Витгенштейн, – ничего не скрывайте, говорите все как есть – но вы должны видеть нечто, проливающее новый свет на факты».[5] Руководствуясь подобным подходом, я стараюсь не пользоваться привычными юридическими шаблонами измерений и оценок, хотя такие шаблоны, конечно же, существуют.

Почему не является приоритетным тандем: демократия и свобода – типичное клише европейского конституционализма? Думаю, потому, что в глубинном, сущностном смысле европейского конституционализма не существует. То есть, он существует, скорее, лишь в пространственном, географическом аспекте. С точки зрения своей внутренней логики и главного предназначения, органический конституционализм – это свобода, предшествующая демократии – состояние, при котором не демократия, а свобода является ведущей. Универсальная свобода предложения и спроса создает рынок, в котором демократия является всего лишь политическим сегментом. Наиболее важным в данной системе фундаментальных отношений является то, что именно рынок, а не демократия позволяет осуществить тот качественный прорыв в социальной динамике, который мы связываем с органическим конституционализмом. Главная цель органической конституции – не что, а как. Ее сверхзадача – не материального, а процессуального свойства. Конституции функционируют потому, что активно действующими являются люди и институты. Подобное взаимодействие лиц и институтов осуществляется в органическом конституционализме наиболее быстрым и эффективным способом.

Говоря иными словами, органический конституционализм – это гарантированная основным законом возможность каждого сесть за игорный стол без гроша в кармане, но по успешном завершении игры по правилам, встать из-за этого стола магнатом. Разумеется, это метафорическое упрощение, но не слишком большое. Ибо главное в конституционализме – это скорость, принципиально новый тип отношений между активно действующими юридическими и физическими лицами. Конституционализм обеспечивает правовой порядок, при котором каждый имеет возможность выйти на горизонты рынка с тем, что он имеет, не испрашивая дозволений в иерархических структурах политической или административной власти.

При этом не имеет значения то, на стороне спроса или предложения действующий субъект находится. Главное здесь – юридическое равенство возможностей, прямой доступ к шансам и соблазнам, максимальное упрощение и укорачивание социальных транзакций. Все здесь происходит на цивильно-горизонтальном или слабо-синусоидальном (в административном смысле) уровне. Властная иерархия при этом не отменяется, но как бы отходит на второй план. В органическом конституционализме «теневыми» становятся институты власти, а не рынка. Проще говоря, если кто-то изобрел компьютер, он может развивать свой успех дальше, не дожидаясь санкций бюрократических или демократических институтов. Более того, поскольку демократия сама является частью рынка, становится возможным существенное ускорение также и политических процессов. Например, невероятно быстрое, с точки зрения исторической традиции, превращение электрика на судоверфи или драматурга-постмодерниста в главу современного европейского государства.

 Смыслом органического конституционализма является свобода и рынок, и этот союз в американском исполнении еще и сегодня поражает воображение. Посетив уже в наши дни Соединенные Штаты, Ж.Бодрийар пишет об американской свободе практически с тем же восторгом и восхищением, что и его аристократический предшественник А.де Токвиль в 1835 г. По мнению Ж.Бодрийара, европейцы не являются современными в собственном смысле этого слова. Ведь они не знают настоящей свободы – не той формальной свободы, которую они пытаются утверждать повсюду и всячески, а той конкретной, гибкой, функциональной, активной свободы, которую можно наблюдать лишь в американском обществе и в сознании каждого из его членов.[6]

Данная ремарка позволяет эмоционально подкрепить тот факт, что европейских конституционных стандартов на самом деле не существует. Вместо этого можно говорить лишь о европейском уровне конституционализма – мере социальной динамики, степени эффективности человеческого капитала, уровне индивидуальных вызовов и реальности демократизма. Не исключено, что благодаря именно данному обстоятельству М.Грушевский пытался в свое время доказать привлекательность и пригодность для Украины американского конституционного проекта.[7]

Позволив себе некое стилистическое упрощение, можно утверждать, что органический конституционализм является следствием и обязательным условием всякого рафинированного капитализма. Но если это действительно так, то становится еще более понятным, почему в органическом конституционализме свобода предшествует демократии, а не является ее продуктом. Ведь в историческом смысле свобода является генетическим условием народоправства. Настоящая демократия может существовать лишь в сообществе политически равных и свободных субъектов. С другой стороны, демократия имеет возможность ограничить и даже полностью уничтожить свободу. Поэтому в органическом конституционализме именно свобода, а не демократия является приоритетным объектом охраны и защиты.

Обходя демократию уже на старте, свобода становится высшим идеалом конституционализма именно потому, что конечной целью последнего является максимальное ускорение и упрощение социальных взаимодействий. В известном смысле, органический конституционализм – это «анти-право» или воплощенная в праве неформальность. Его цель – не конкретный порядок, а свобода и скорость большинства межличностных и межинституциональных взаимообменов. В свою очередь, рынок – это promoter прогресса, для которого свобода выступает как подлинно критический фактор. В итоге, стратегия органической конституции нацелена на рынок без границ, социальную динамику и прогресс. В свою очередь, прогресс – это не совсем то, что подчинено демократическим (парламентским) процедурам.

Как заметил однажды тот же Л.Витгенштейн, «мир движется не по прямой, а по кривой, направление которой постоянно изменяется».[8] Именно поэтому лозунгом органического конституционализма является: жить, чтобы жить. Конституционализм не ведет к чему-либо конкретному в материальном или духовном смысле, это не цель, а способ и средство достижения человеческих целей.

Мерилом человеческого успеха является прогресс, демократии же принадлежит более скромная роль. Ведь демократия работает как итог многочисленных выборов большинства, а прогресс осуществляется под воздействием более сложных и разнообразных факторов. Именно поэтому этика прогресса не совпадает с этикой демократии и непосредственно от нее не зависит.[9] Кроме того, демократия и органический конституционализм не являются нераздельными еще и потому, что демократия может становиться тормозом прогресса.

Прогресс воплощает в себе свободное (спонтанное) политическое, экономическое и культурное развитие. Фактически это тотальный рынок, эффективность которого определяется количеством, темпом и амплитудой большинства совершаемых здесь обменов. Если главным гарантом рынка является органическая конституция, то главной целью конституции должно стать обеспечение свободы как условия творчества и прогресса. Но если органическая конституция – это гарант свободы, от которой непосредственно зависит рынок и прогресс в целом, то окончательно логичным становится восприятие конституционализма как верховенства безличных правил игры – права.

Поскольку двух явлений верховенства в одном символическом пространстве быть не может, конституционализм или мета-право стремится подчинить себе также и демократию. В этом смысле органический конституционализм выступает как верховенство свободной (иррациональной) стратегии человеческой жизни в целом. Что же касается принципа законности как требования соблюдения синтетических, искусственно созданных правил, то он является важнейшим принципом демократии, но не более чем одним из атрибутов конституционализма. Таким образом, в органическом конституционализме демократии отводится ответственное, но не самое главное место.

Как заметил в свое время П.-А.Гольбах, конституция – это уздечка для вождей и народов. Ее фетиш – не демократия, а своевременное распознавание и признание таланта. В сущности, конституция – это карт-бланш меритократии, если говорить о политической стороне дела. Демократия же производит на свет законы, которые должны быть конституционными, то есть, не посягающими на свободу и рынок. Если подобное посягательство становится возможным, мы имеем дело с кризисом или даже смертью конституционализма.

Таким образом, органический конституционализм предполагает, в первую очередь, полномасштабный рынок. К чему способен привести подобный рынок, видно на примере современных Соединенных Штатов. Имея примерно 4% от численности населения земного шара, США потребляют более половины используемых человеком природных ресурсов, производят максимальный ВВП на планете, совершают 80-90% мировых научных открытий и имеют военный бюджет, сопоставимый с суммарным военным бюджетом остальных государств мира. Из 500 лучших университетов мира 169 находятся в США, при этом в научном секторе Соединенных Штатов работает в четыре раза больше научных сотрудников, чем в странах Европейского Союза вместе взятых.

Все это показывает, что органический конституционализм как  парадигма правового обеспечения тотального рынка по-настоящему продуктивен. Наоборот, отсутствие творческих достижений и экономического прогресса указывают на болезнь или отсутствие органического конституционализма. В итоге, что бы ни думала по этому поводу украинская политическая элита, статистика свидетельствует о том, что украинский конституционализм до сих пор не является органическим. Проще говоря, в нем нет достаточных гарантий свободы рыночных отношений. Что же касается демократии, то ей в Украине пока мало что угрожает. Поскольку же демократия воплощает в себе лишь политический сегмент рынка, ее одной недостаточно для общенационального прогресса.

Как воплощение правовой парадигмы рынка, органический конституционализм требует свободы творчества, воплощенного в символических формах науки, образования и искусства. Когда государство достигает конституционной фазы своего развития, творчество попадает в нем под надежную правовую защиту. На практике это может означать как применение философии Первой поправки в Конституции США, когда свобода творческого самовыражения перемещается в пред-политическое и пред-правовое пространство, так и запрет цензуры, дополняемый невмешательством в культурно чувствительные зоны (Д.Истон) науки, литературы и искусства. Второй способ стимуляции творчества применяется в странах Западной Европы, Аргентине, Бразилии, ЮАР и др.

Что же касается Украины, то она пребывает в начальной стадии освоения парадигмы органического конституционализма и вытекающих из нее последствий. В частности, в Украине не осознается с достаточной степенью глубины то проблематическое влияние, которое оказывает на творчество демократия. Сравнительно недавно здесь покончили с тоталитаризмом, а потому угрозу национальному прогрессу видят не в демократии и узости творческого пространства, а в авторитаризме и диктатуре. Совершенно очевидно, что это достаточно наивная точка зрения.

Как утверждают классические источники, демократия – это правление народа, народом и в интересах народа… Ф.Энгельс по этому поводу заметил, что успех демократии зависит от качества демоса как ее главного субъекта. В частности, принято считать, что демократия как правление разделенных людей не является опасной для свободы. По-видимому, автономная личность Д. Рисмена – это также идеальный субъект для демократии. С другой стороны, органическая склонность к экзистенциальной позиции – не самое массовое из человеческих качеств. Как писал Р.Рорти, «автономия не есть нечто такое, что все человеческие существа имеют в глубине себя и что общество может высвободить, прекратить или репрессировать. Она есть нечто, чего надеются достичь некоторые отдельные люди, и чего в действительности достигают лишь немногие».[10]

В США ежегодно проводится около 50 тыс. местных референдумов, что служит впечатляющим примером демократии. Но  может ли столь часто апеллировать к референдумам Украина? Национальные референдумы популярны в консервативной Швейцарии, однако в других странах отношение к ним является более сдержанным. Народы, продемонстрировавшие свою способность голосовать за харизматических диктаторов, меньше доверяют демократии, чем другие. С другой стороны, реальное функционирование демократических институтов соблазнительно, ибо в большинстве случаев оно эффективно. И, тем не менее, прежде чем полноценно эксплуатировать демократию, постсоветские страны должны воссоздать полноценный рынок, защитить собственность и воспитать автономную личность.

В частности, в Украине трудно привлечь население к по-настоящему продуктивной демократии, не признав прежде полномасштабной собственности на землю. Человек, которому не разрешается свободно продавать/покупать землю или приобретать оружие, не является полноценным субъектом демократии. Известно, что не обладающие собственностью, чувством достоинства и ответственности люди предрасположены не к демократии, а к популизму. Подобный тип личности не только индифферентен, но и опасен для прогресса.

Таким образом, если Украина стремится к органическому конституционализму, то начинать необходимо с решительного усиления гарантий прав собственника и земельной реформы. Разумеется, существует и альтернатива – это состояние, в котором Украина находится сегодня. Однако подобный status quo не устраивает народ в той же степени, что и национальную элиту. С другой стороны, народ не может создать новую конституцию, а элита может и обязана это сделать. Конечно, разработка нового основного закона будет оправданной лишь тогда, когда в сознании элит произойдет соответствующая смена приоритетов.

 Конституция США вывела в 1791 г. свободу самовыражения индивида за границы политического и правового пространства, что соответствовало природе вещей и здравому смыслу. Сегодня мы знаем, что символическая реальность творчества является пластичной по определению.[11] Кроме того, невозможно представить себе эффективно функционирующее государство, которое табуирует собственные политические и правовые дебаты. Творческая свобода не может и не должна контролироваться властью и правом, ибо их собственный успех непосредственно зависит от наличия данной свободы.

К сожалению, люди научились и здесь прибегать к многочисленным хитростям и уловкам. В частности, статья 10 Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод 1950 г. содержит в себе тринадцать возможных ограничений для свободы самовыражения индивида, которые были в свое время отражены в статье 34 Конституции Украины. Ныне украинский законодатель искренне убежден в том, что регламентация свободы творческого самовыражения в стране полностью соответствует европейским стандартам. На самом же деле это далеко не так.

Во-первых, в Украине не применяется трехсоставной тест, согласно которому ограничение свободы самовыражения может производиться лишь на основе закона и в случаях, когда это точно соответствует легитимной цели и необходимо в демократическом обществе. Во-вторых, в Украине не предусматривается отдельного конституционного права на доступ к официальным документам, что позволило бы держать национальную бюрократию в рамках. В полномасштабном виде подобное право существует лишь в США и странах Европейского Союза. В-третьих, в Украине нет конституционной нормы о том, что предусмотренные Конституцией ограничения свободы слова не могут применяться в области науки, литературы и искусства. Однако подобная норма существует в Хартии основополагающих прав Союза (2005 г.) и воспроизводится во многих органических конституциях его членов.

Украина ввела конституционный запрет цензуры в 1996 г. и закрепила ее развернутое определение в поправках к Закону «Об информации». Впоследствии правительственным распоряжением в стране была создана «Национальная экспертная комиссия по вопросам защиты общественной морали», начавшая выполнять de facto цензурные функции в сфере литературы и визуального искусства.[12] В частности, о реально инфантильном состоянии конституционного сознания в Украине свидетельствует уже то обстоятельство, что в состав вышеупомянутой «Комиссии» вошел настоящий интеллектуал – директор Института философии НАН Украины М.Попович. Одним из результатов работы «Комиссии» стал запрет на доступ к «Mein Kampf»  А.Гитлера, что делает интеллект украинских студентов лишь менее изощренным. По этому поводу трудно не вспомнить замечание И.Менухина о том, что советское искусство XX в. весьма напоминает собой французское искусство XVIII в., адаптированное к интеллектуальным потребностям двенадцатилетнего ребенка.

Кроме того, украинский конституционализм до сих пор не знает понятия академической свободы, которая известна в Европе уже начиная со Средних веков. В США академическая свобода определена Верховным Судом качестве права университетов самостоятельно решать, кто может быть их студентом, преподавателем и профессором, а также чему и как следует обучать в университетских стенах. Сходным является понимание академической свободы в органическом конституционализме стран Западной Европы. Из академической свободы вытекает, в свою очередь, запрет для полиции вступать на территорию университетских кампусов. Наоборот, в холлах Национальной юридической академии Украины им. Ярослава Мудрого милиционер с резиновой дубинкой стал уже привычной деталью интерьера.

Говоря о состоянии творчества и интеллектуальной свободы на постсоветском пространстве, полезно вспомнить также известное предостережение Дж.С.Милля: «То, что сегодня столь немногие люди осмеливаются быть эксцентричными, является главной опасностью нашего времени».[13] Академическая свобода – это тонкая материя, ей угрожает все, что не способно примириться с творческим индивидуальным началом.  Более того, даже идеологию разумности, как говорил К.Майноуг, следует считать препятствием на пути всего, что является спонтанным, яростным, страстным, безудержным, бескорыстным и героическим, – одним словом, иррациональным.[14]

Соединенные Штаты, писал Ф.Фукуяма, достигли успеха благодаря следованию этике иррационального, из чего вытекает императив защиты всего непредсказуемого и спонтанного. Данный императив важен и потому, что демократия обладает не столько творческим, сколько селективным даром. Как отмечал в свое время Д.Сартори, демократия умеет лишь выбирать из того, что было создано ранее. Это касается биотехнологии в той же степени, что и способа повязывать галстук. Если демократии не предшествуют творчество и рынок, ее перспективы становятся неприемлемо узкими. Граждане современной Украины формально свободны, однако их прогресс затруднен узостью политического рынка. Что же касается рынка неполитического, то здесь они могут выбирать лишь из того, что произведено по-настоящему творчески ориентированными странами.

Примечательно, что начатая в XX в. Верховным Судом США борьба за гражданские права является прямым следствием конституционной защиты свободы транспортных перевозок. Мощь исполнительной власти американского государства была сконцентрирована в то время на обеспечении надлежащего исполнения рыночных правил. И это логично, ибо именно Президент США обязан «всеми силами охранять, защищать и поддерживать»[15] библию свободного рынка – Конституцию Соединенных Штатов.

Защиту рынка в объединенной Европе обеспечивает республиканизм, неприкосновенность собственности, невмешательство в творчество, а также принцип свободного перемещения людей, товаров, услуг и капитала. Подобные нормы закреплены как на международном, так и на конституционном уровне. Особенности же отдельных стран проявляются в степени стимулирования рыночных отношений. Что касается переходных обществ, то в них осознание императивов органического конституционализма происходит медленно и непросто. Ибо, как писал Д.Фаулз, можно сравнительно легко научить людей понимать сложное, но гораздо труднее научить их понимать простое.  

23 декабря 2010 г.

 

[1] См.: Тертиця В. Країна тотального обману і маніпуляцій // Електронний ресурс: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/11/24/5606253/

[2] См.: Україну визнали однією з найбідніших країн Європи // Електронний ресурс: http://www.epravda.com.ua/news/2010/10/18/252448/

[3] В самом деле, если жизнь человека - это наивысшая социальная ценность (часть первая статьи 3 Конституции Украины), то в условиях прямого действия конституционных норм (часть третья статьи 8 Конституции Украины) общество и суд должны согласиться с отказом солдата идти в бой даже в военное время. Ибо все то, что обычно защищают в бою солдаты – свободу, независимость, территориальную целостность, суверенитет страны и пр., уступает, согласно Конституции, ценности жизни отдельно взятого рядового.

[4] В противном случае украинскую «политическую реформу» 2004 г. необходимо было бы утвердить референдумом на основе статьи 5 Основного Закона. На данное обстоятельство одним из первых указал судья Федерального суда претензий США Б.Футей.

[5] Витгенштейн Л. Культура и ценность. О достоверности. – М.: АСТ: Астрель, 2010. – С. 70.

[6] См.:  Бодрийар Ж. Америка. – СПб.: Изд-во «Владимир Даль», 2000. – С. 156.

[7] См.: Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ: Знання, 1991. – С. 150.

[8] Витгенштейн Л. Культура и ценность. О достоверности. – М.: АСТ: Астрель, 2010. – С. 25.

[9] См.: Речицкий В. Символическая реальность и право. – Львов: ВНТЛ - Классика, 2007. – С. 203.

[10] Рорти Р. Случайность, ирония и солидарность. – М.: Русское феноменологическое общество, 1996. – С. 97.

[11] Главная особенность символизации как приема абстрагирования в науке, образовании и искусстве заключается в том, что она позволяет оперировать с объектами предметно-физической реальности по законам воображения, а не по физическим (природным) законам. Говоря иными словами, в пространстве творческой свободы материальные объекты и природные явления освобождаются от своей физической закрепощенности и связанности. Это, в свою очередь, позволяет высказать предположение о том, что главной функцией символической реальности является размягчение «реальной реальности», придание ей пластичных, жидкостных свойств. См.: Речицкий В. Символическая реальность и право. – Львов: ВНТЛ - Классика, 2007. – С. 97.

[12] «Комиссия» была ликвидирована Указом Президента Украины только 9 декабря 2010 г.

[13] См.: Лібералізм: Антологія. – К.: Смолоскип, 2002. – С. 159.

[14] Там же, с. 173.

[15] Слова из текста конституционной присяги Президента США.

Політика і права людини

03.01.2011 | Євген Захаров

Політичні репресії

   

Маючи інтерес до історії правозахисного руху в Україні за радянських часів, я перечитав купу вироків за «політичними» статтями Кримінального кодексу УРСР – 56, 62, 187. Усі вони схожі, як близнюки-брати, і в усіх є однакові риси: а) вперте ігнорування очевидних фактів; б) примітивне та хибне тлумачення природних дій як кримінальних (на кшталт: «я написав вірш і дав почитати друзям!» – «ні, ви виготовили документ наклепницького змісту, який паплюжить наш суспільний та державний лад, і розповсюдили його з метою підриву радянської влади!»); в) відверта брехня; г) абсурдність висновків суду та інші. У постанові Печерського суду щодо обрання Юрію Луценку запобіжного заходу яскраво проявилися всі ці риси (навіть не під час розгляду справи по суті та оцінки доказів!), що дає ще одну підставу кваліфікувати його арешт як політичне переслідування.

 

Ігнорування очевидних речей

 

У постанові суду чорним по білому написане: «Строк тримання під вартою обраховувати з 27 грудня 2010 року». Отже, в неділю 26 грудня Луценко не був позбавлений волі? Він добровільно поїхав з 11-ма альфівцями та двома прокурорськими до СІЗО СБУ, добровільно провів там день, вечір і ніч, зранку добровільно в наручниках поїхав до суду, добровільно пішов  в клітку... Суд вочевидь проігнорував це затримання, явно не бажаючи повязувати своє засідання з новим обвинуваченням.

Єдиною підставою для зміни запобіжного заходу з підписки про невиїзд на утримання під вартою є відлучення «із зареєстрованого місця проживання чи перебування або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого» (стаття 151 КПК України). Суд проігнорував відсутність таких фактів.

Першою підставою для взяття під варту суд назвав ухилення від виконання процесуальних дій та рішень слідчого, явно маючи на увазі твердження останнього про свідоме ухилення від ознайомлення з матеріалами справи. Суд проігнорував той факт, що Луценко знайомився з матеріалами справи 15, 21, 22 та 23 грудня, і не зявився на виклик слідчого 14, 16, 17, 20 та 24 грудня, посилаючись на зайнятість адвоката в інших кримінальних справах. Водночас суд проігнорував норму статті 218 КПК, згідно з якою ознайомлення з матеріалами кримінальної справи є не процесуальною дією слідчого, а беззаперечним правом обвинуваченого, яке він здійснює самостійно або з адвокатом на свій розсуд. Факт перебування під вартою нічого не змінює в цій ситуації і жодним чином не прискорить ознайомлення з матеріалами справи.

 

Тлумачення природних дій як кримінальних

 

Підставами для взяття під варту суд назвав, зокрема, невизнання вини у скоєнні злочину та відмову свідчити проти себе. Тим самим суд позбавив Луценка свободи за здійснення ним своїх конституційних прав, які забезпечують право на справедливий суд. Фактично обвинуваченого примушують відмовитися від права зберігати мовчання, яке захищається Конституцією, Європейською Конвенцією та іншими міжнародними договорами. Мотивуючи взяття під варту впливом на свідків, суд погодився із слідством, яке вважає оприлюднення обвинуваченим своєї точки зору щодо кримінальної справи в засобах масової інформації, зокрема, в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» та УНІАН, тиском на них. Знову бачимо радянську практику: на слово відповідати арештом.

 

Відверта брехня

 

У постанові суду сказано, що суд врахував «особу обивнуваченого Луценка Ю.В., його матеріальний, сімейний стан, його місце проживання, наявність дітей, стан здоров’я,   який не виключає та не унеможливлює утримання останнього під вартою». Проте насправді жодний документ з цього приводу в судовому засіданні не розглядався, бо суд не задовольнив клопотання захисника про відкладення розгляду для підготовки та надання таких документів.

 

Абсурдність висновків суду

 

Постанова суду виглядає, на мою думку, цілком абсурдною. Луценко був затриманий 26 грудня у звязку з новою кримінальною справою. Проте суд досліджує питання про зміну запобіжного заходу в межах вже розслідуваної кримінальної справи і ставить в провину Луценку ухилення від ознайомлення з її матеріалами. Водночас під час судового засідання виявляється, що 24 грудня слідство у цій справі було поновлено! І це, як на мене, перетворює названу причину взяття під варту на абсурдну.

 

Можливі причини переслідування

 

Більшість оглядачів вважають, що головною причиною кримінального переслідування Луценка, як й інших колишніх урядовців, є бажання позбавити їх можливості брати участь у політичній діяльності внаслідок отриманої судимості. І це ще раз підкреслює політичні мотиви кримінальних справ. На мою думку, свою роль грає активна участь Луценка в затриманнях Бориса Колеснікова та Євгена Кушнарьова в 2005 році, які так само були незаконними та політично вмотивованими, про що я говорив пять років тому. Кінцевим результатом тих переслідувань стало звільнення з під-варти. Чи можна чекати великодушності від керівників сьогоднішньої влади?

Політика і права людини

04.01.2011 | Инна Захарова

Через тридцать лет

   

В последние дни 2010 и в эти – первые – 2011 года все ловлю себя на том, что в голове звучат строчки из моих стихов 30-летней давности:

Вдохну спросонья воздух горький,
И сны растаявшие жаль
.

Они все повторяются,  и я, пытаясь понять, почему они так навязчиво вторглись в мозги из 30-летнего далека, вспоминаю декабрь 80 – январь 81 года. Примерно в это время они были написаны. И всплывают в памяти другие стихи тех лет, и я удивляюсь их сегодняшней актуальности:

И черт нас не берет,
И Бог нас не карает.
Но каждый, кто живет,
Однажды умирает.

Какая власть спасет,
Когда сомкнутся дали
В агонии высот,
В мелодии печали?

Кому оплакать вас,
Безжалостных и нищих,
Когда веселый час
У века выбьет днище?

Заглянет луч, скользя,
В забытую аллею...
Жалеть о вас нельзя.
Но все-таки жалею.

30 лет назад я не понимала, как сознательно можно делать другим зло.

Тогда, в декабре 1981 года КГБ арестовал нашего друга, правозащитника Генриха Алтуняна, человека удивительно доброго, мужественного и честного.

Основным моим чувством в то время были не ярость, не ненависть, а вот это абсолютное недоумение: как можно, ничего не боясь ни на Земле, ни на Небе – творить такое абсолютное, ничем не оправданное, зло?

И вот декабрь 2010... Тридцать лет назад у меня был маленький сын. Теперь – маленькие внуки. И мы уже живем в родной стране – Украине. И, кажется, страшный советский сон навеки канул в Лету.

Но... этот декабрь 2010, начинается с того, что задерживают, обратившегося в Харьковскую правозащитную группу с жалобой на пытки в милиции Якова Строгана. Мы решили взять его на поруки. Но, когда мы приходим на заседание в Киевский районный суд г. Харькова, видим, что Яков, которого охранники ведут по коридору, снова сильно избит в милиции. А судье, прокурору и всем в суде на это глубоко наплевать. И все это на глазах у прессы.

И милиция не могла не понимать, что пресса будет в суде, т.к. по первому заявлению Строгана был телерепортаж.

Ситуация, которую я наблюдала в суде с Яковом Строганом, достаточно красноречиво показывает, куда мы скатились или куда катимся. И это – на двадцатом году независимости Украины! У меня создается впечатление, что откуда-то из нашего страшного прошлого вылезла мерзкая лапа советского призрака.

И тем, кто этому призраку служит, уже все нипочем.

И, хотя разум осознает, что пляшущие под дудку призраки, ошибаются, потому что живут сейчас в другом мире и в другом времени, на душе от этого не легче. Страшно смотреть на жертвы – еще страшнее – на палачей.

Как, почему и кто дал сигнал нашим правоохранительным органам, что им все можно?

Пытки в милиции были всегда. И при президенте Ющенко, хотя руководство МВД с этим боролось. И, тем более, при президенте Кучме. Но тогда, если такой факт становился достоянием общественности, виновных наказывали. Милиционеры обязаны были делать свое дело тихо.

Что с нашей властью? Неужели имеющему все полномочия Президенту выгодно, чтобы его подчиненные так бессовестно топтали закон, тем самым унижая и его?

Но декабрь только начинался. Дальше пошли аресты бывших министров правительства Юлии Тимошенко, вызовы в прокуратуру ее самой. И, наконец, 26 декабря – задержание и последующий арест Юрия Луценко. Вот с этой минуты машина времени и перенесла мое сознание в старое советское прошлое...

Признаюсь, что я слишком плохо разбираюсь в вопросах государственного управления, чтобы оценить сущность выдвинутых против арестованных экс-чиновников обвинений. Но уже то, что задерживают и обвиняют представителей одной политической силы, и действия, которые им инкриминируют, сегодня и сейчас совершают ныне действующие чиновники без всяких последствий для себя, заставляет думать, что в стране на двадцатом году независимости начались политические репрессии.

Кроме того, все делается со страшной, просто садистской жестокостью – одного бывшего чиновника арестовывают в день появления на свет его третьего ребенка, Юлию Тимошенко увозят на допрос из реанимации, куда попал ее заболевший муж. Что касается Ю.Луценко... Это особый разговор.

Правозащитники не могут любить политиков ни в одной стране мира – даже самой демократической. Государство на то и государство, чтобы обеспечивать порядок и стабильность, а значит, тем или иным образом ограничивать свободу граждан, даже  подавлять их. А правозащитные организации, которых тем больше в стране, чем она демократичнее и более развита, стараются этого доминирования государства не допускать.

В Украине политиков любить тем более не за что. Родные граждане их абсолютно не интересуют.

Прежние Президент и Премьер-министр ничего не сделали для того, чтобы изменить давно пережившие себя системы правосудия, правоохранительных органов, здравоохранения, государственного управления в целом, поэтому возврат в далекое советское прошлое состоялся на государственном уровне так мгновенно.

Юрий Луценко был одним из немногих политиков (их можно просто посчитать на пальцах одной руки), которые что-то пытались изменить, несмотря на систему, и вопреки ей.

Луценко был инициатором создания Общественных советов при МВД и областных управлениях, в которые входили и работники милиции, и представители общественных организаций. Таким образом внутри системы возник диалог с гражданским обществом. Эти Советы были сохранены и при министре В.Цушко, который на время сменил Ю.Луценко, когда премьер-министром в 2006 году стал В.Янукович. При Ю.Луценко были созданы мобильные группы по контролю за соблюдением прав задержанных в ИВС. А когда Ю.Луценко снова стал министром МВД – он пошел еще дальше – создал институт своих помощников по правам человека в каждой области, которые подчинялись непосредственно министру.

Конечно же, ничего подобного тому, что произошло на глазах у потрясенных харьковчан с Яковом Строганом, при Ю.Луценко быть не могло. Моральность и человечность, хоть и очень медленно, протискивались в  бесчеловечную систему МВД, и от этого в обществе потихоньку менялось представление о милиции. Это происходило очень медленно, так как не было закреплено законодательно, как, например, в Грузии, но все же...

И вот арестован один из немногих политиков, в котором я видела просто живого, искреннего человека, не отделенного от граждан стеною власти.

Лично я никогда не поверю, что Ю.Луценко мог сознательно совершить какое-нибудь уголовное преступление. Что бы ни сказали следствие и суд. Доверия ни к тем, ни к другим у меня совершенно нет. Да если бы только к ним!

В стране разрушены основы парламентаризма, т.к. нет ни одной партии в парламенте, которую интересовало бы что-то, кроме своих узкопартийных или олигархических целей. На народ Украины всем, или почти всем, глубоко плевать.

Власть, как я уже говорила выше, демонстрирует на всех уровнях полное отсутствие нравственности. И это, пожалуй, наихудшее. Так как это невыгодно не только гражданам, но и самой власти. А если власть не может понять, что ей выгодно, а что нет, то она по сути своей иррациональна.

К сожалению, исторические примеры учат нас тому, что наибольшие потрясения и наибольшие человеческие потери несли те государства, где у власти были иррациональные правители.

Дай Бог, чтобы я ошибалась.

Конечно, очень много зависит от нас самих. И опять мне приходят в голову стихи 30-летней давности:

На пулю в затылок не станем пенять.
Здесь каждый лишь сам в себя выстрелить может.

Что принял ты сам — никому не отнять,
Что знаешь ты сам — стало собственной кожей.

Значит, еще не до конца поняли мы и не до конца приняли самих себя. Иначе не было бы у нас сегодняшних ретро проблем. Были бы другие, но современные.

Дежавю непродуктивное существование и общества, и человека. Знаменитая мудрость «то, что один раз происходит в истории как трагедия – второй раз повторяется как фарс» – справедливо для истории, но не для отдельных личностей.

И это касается не только тех, кто страдает от действий нынешней власти, но, прежде всего, самих ее представителей.

Для человека фарс – может стать личной трагедией. Особенно если взгляд истории направлен на него.

Політика і права людини

05.01.2011 | Євген Захаров

Копають під Майдан?

   

Як на мене, підприємницький Майдан – найважливіша подія в Україні 2010 року. Вперше після Помаранчевої революції на головну площу столиці вийшли десятки тисяч людей, ображених діями уряду, вийшли відстоювати свою свободу, права та інтереси. Їх підтримали в більшості регіонів Україні. І люди перемогли: найбільш одіозні норми проекту Податкового кодексу були скасовані, система спрощеного оподаткування приватних підприємців поки що залишається чинною.

Проте, чи є цей стан стійким? Де гарантія, що уряд не буде похапцем проводити закони, спрямовані проти інтересів «маленьких українців», на користь олігархічних кланів? Наприклад, прибрати левову долю видів діяльності «спрощенців»? А щоб не протестували – прибрати до рук можливих організаторів. Такі виникають думки, коли дивишся на дії правоохоронних органів щодо листопадового Майдану.

Щойно він розпочався, як 23 листопада була порушена кримінальна справа за фактом групового порушення громадського порядку (стаття 293 ККУ). «У рамках розслідування цієї кримінальної справи проводяться відповідні слідчі дії, в тому числі й щодо встановлення осіб, які брали участь у цих заходах з метою отримання від них відповідних свідчень. Сьогодні дійсно до слідчого управління київської міліції було доставлено двох громадян, учасників цих подій, з якими проводилися необхідні слідчі дії. Їх допитано у якості свідків по справі та відпущено»,– повідомив Відділ зв’язків з громадськістю ГУМВС України в м. Києві 16 грудня.

25 грудня було затримано Олександра Мандича та Ігоря Гаркавенка, яким пред’явили обвинувачення в скоєнні злочину за ч. 2 статті 193 ККУ – «умисне знищення або пошкодження майна з тяжкими наслідками». Як повідомила УП, затриманих обвинуватили у «пошкодженні гранітного покриття площі Майдан незалежності шляхом забиття в гранітне покриття металевих прутів кількістю 132 одиниць». 28 грудня Гаркавенка арештували, і він знаходиться в СІЗО, а Мандичу дали підписку про невиїзд, але прокуратура немовби має намір оскаржити це рішення суду і домогтися його арешту. У тому ж повідомленні УП та в інших джерелах йшлося про затримання і взяття під варту ще двох активістів Майдану – О. В. Заплаткіна та В. М. Грузинова. При цьому міліція спростовує їх причетність до цієї справи.

Олександр Мандич повідомив журналісту «Свідомо» про обіцянку слідчого: всі учасники Майдану будуть викликані, хто був у наметовому містечку, «все будут сидеть». 29 грудня слідство активно викликало свідків на допит, проводиться додаткова експертиза Міністерством юстиції щодо суми збитку за плитку, яку визначила Київська адміністрація – 212 тисяч гривень. Цікаво, що збитки від наметових містечок 2007 року під час політичного протистояння склали за підрахунками КМДА близько 3 млн. грн. І де ж відповідальний за ці збитки? Питання риторичне.

Звертає на себе увагу, що міліція затримує тих, хто випадково опинився на Майдані і не був його організатором чи активним учасником, але всі, кого поки що викликали в останні дні 2010 року, затримували чи взяли під варту, в минулому мали судимість. Ніхто з активних учасників протестів підприємців так і не зміг ідентифікувати затриманих. Зрозуміло, що ані Мандич, ані Гаркавенко не могли встановлювати намети і пошкодити покриття на площі. Чому ж саме їх затримали? Складається враження, що або хочуть показати обивателю, що протестувальниками були виключно колишні кримінальники, або хочуть отримати у цілком залежних від правоохоронців людей свідчення, за допомогою яких можна буде переслідувати справжніх активістів.

У той же день 29 грудня, за повідомленням УП, міліція намагалася затримати комендатанта підприємнимцького Майдану Сергія Мельниченка, який перед тим був в лікарні після нейрохірургічної операції і виписався 28 грудня, а також розшукувала двох його колег Петра Михайленка та Олександра Місюру. Обидва були координаторами Майдану, і саме Михайленко подавав заявку на проведення акції протесту 16 листопада.

Здається, владники готуються до переслідування активістів Майдану, намагаються превентивно залякати людей і примусити їх відмовитися від протестів. Вже вкотре влада наступає на ті самі граблі і ніяк не може второпати, що силові засоби боротьби з власним народом приречені на нищівну поразку.

Катування та жорстоке поводження

29.12.2010 | Катерина Левченко

Кабмін планує боротися з насильством, не надаючи ніякої допомоги потерпілим

   

На початку грудня ЗМІ браво відрапортували про затвердження Кабінетом Міністрів України плану заходів з проведення Національної кампанії "Стоп насильству!" на період до 2015 року.

Міністерствам, іншим централним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним державним адміністраціям необхідно забезпечити виконання плану заходів, затвердженого цим розпорядженням.

Правда, основне міністерство, яке відповідає за цей план - Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту – ліквідовано. І чи буде цікавою ця тема Міністерству освіти та науки, куди має бути передана частина функцій ліквідованого міністерства (молодь та спорт) – питання, яке поки не має відповіді.

В офіційних повідомленнях зазначається, що мета кампанії "Стоп насильству!" - привернення уваги суспільства і його лідерів до проблеми подолання насильства в сім’ї як до порушення прав людини і залучення всіх громадян до боротьби з цим явищем. Її завдання - підвищення обізнаності населення про те, що насильство є порушенням прав людини, та заохочення громадян боротися із цим явищем; формування нетерпимого ставлення до насильства; вдосконалення законодавчої бази; розробка дієвих механізмів попередження, зупинення та подолання насильства.

У рамках проведення кампанії мають бути впроваджені конкретні заходи для запобігання та боротьби із насильством із залученням органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. І останнє цитоване речення: «Держава - основний суб’єкт протидії насильству, тому органи державної влади повинні формувати у суспільстві неприйняття насильства, вживати необхідних заходів для його запобігання та створювати систему захисту жертв і подолання наслідків насильства».

Сказано красиво, але що ж має бути зроблене? Подивимося на заходи, які містяться в плані. Так, вже в грудні цього року має бути поданий на розгляд Кабміну законопроект "Про внесення змін до Закону України "Про попередження насильства в сім’ї".

Розроблені програми факультативних курсів з питань запобігання насильству в сім’ї, навчальних програм з питань запобігання насильству в сім’ї для соціальних працівників, мінімальні стандарти соціальних послуг для осіб, що постраждали від насильства в сім’ї, інформаційно-просвітницькі програми з питань виховання ґендерної культури та запобігання всім формам насильства в сім’ї, програми підготовки суддів до ведення справ, що пов’язані з насильством в сім’ї, тренінги та засідання за круглим столом.

Планується проведення серед засуджених осіб інформаційно-роз’яснювальної роботи, спрямованої на протидію усім формам насильства та спільних нарад з питань насильства в сім’ї з метою розроблення механізму взаємодії органів державної влади, установ та організацій (цитую поруч, бо знаходяться ці заходи в одному й тому ж пункті програми!).

Є також завдання розробити і провести апробацію корекційних програм та підготувати методичні рекомендації для роботи з особами, які вчинили насильство в сім’ї; а також забезпечити перегляд корекційних програм і методичних матеріалів за результатами зазначеної апробації.

І все це встигнути потрібно вже в грудні 2010 року. Хто повірить в реальність і якісність таких швидких дій? А далі? Ну і взагалі то має бути організована робота з особами, які вчинили насильство в сім’ї. Хоча за законом вона має відбуватися вже з початку цього року.

Те, що згадано про роботу з кривдниками – факт позитивний. В багатьох країнах вона складає невід’ємну частину роботи по протидії насильству. Але те, що так і не визначено досі, хто, де, і за які кошти це має робити – дуже прикро.

Але переходимо до найцікавішого.

Планом передбачається створення і забезпечення ведення реєстру установ та організацій, діяльність яких спрямована на запобігання насильству в сім’ї. А також інформування населення через ЗМІ про види допомоги особам, які потерпають від насильства в сім’ї.

В чому найцікавіше? А в тому, що Уряд і не планує виконувати свій основний обов’язок – забезпечувати та захищати права громадян, і для цього надавати допомогу потерпілим від насильства в сім’ї.

Надавати допомогу. Чи зустрічалося таке словосполучення серед формулювань заходів кампанії «Стоп – насильству»? Ні. І при цьому держава буде інформувати через ЗМІ про види допомоги особам, які потерпають від насильства. За аналогією – голодному розповідати про рецепти смачних страв, а хворому – про чудодійні ліки, які він (чи вона) ніколи не зможуть придбати, і якими не зможуть покористуватися.

Виглядає цинічно. Дуже цинічно. Хоча не сильно відрізняється від того, що робиться в інших сферах командою професіоналів.

Влітку, коли ще були рожеві сподівання на можливість врахувати експертні думки розробниками цих програм, громадські організації зверталися до уряду з листами, в яких пропонували конкретні кроки.

Серед них: врахувати пропозиції щодо недоцільності подібного формату – план з переліком заходів до 2016 року – який за своїм визначенням не може відповідати потребам наступних років; структуризувати документ, поклавши в основу рекомендації Комітету ООН по ліквідації дискримінації жінок, розроблені в результаті розгляду доповіді України (січень 2010 року) про виконання державою Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок; при підготовці документу враховувати, що надання допомоги потерпілим від насильства та створення для цього умов є найважнішою частиною державної політики у цій сфері. Відобразити її у плані кампанії, де наданню допомоги не було приділено жодного слова. Провести громадські обговорення проекту плану Національної кампанії «Стоп насильство» до його затвердження.

Тоді нібито почули. Незадоволено призупинили роботу. Але ніхто ні з ким не радився. Цей документ ніколи не проходив ніяких громадських обговорень.

Писали звернення і Прем’єр-міністру, і Президенту. Писали про важливість надання допомоги. Про її відсутність в державі. Про закони, які обмежують її отримання 35 річним віком. Про відсутність коштів. Про необхідність фінансування цієї роботи не з місцевих, а з державного бюджету. І про інше.

Але насильство в сім’ї – це не Євро 2012. На нього, на відміну від останнього, грошей не вистачає. Тож і вийшов з Кабміну ще один документ, який наочно демонструє, що люди уряду нецікаві.

Кажуть, один сюжет у Шустера про насильство коштував європейським платникам податків 80 тисяч ЄВРО. Тобто біля півмільйона гривень. На ці кошти можна було б рік утримувати два притулки для потерпілих від насильства. Але Європейська Комісія в Україні заплатила їх за піар фалічних фантазій Олеся Бузини. Хоча Представництво ЕК скоріш і не знало, куди і як підуть ці гроші.

Як не знаємо і ми про свої гроші. Але читаючи подібні плани, хотілось би, щоб наші кошти йшли на допомогу потерпілим, а не на чергові наради та мерседеси.

28.12.2010

Погляд

30.12.2010
джерело: www.bbc.co.uk

Мирослав Маринович: Елемент політичних репресій є

   

Окрім колишнього прем’єра Юлії Тимошенко, яка має дев’ятий раз з’явитися на допит до Генпрокуратури у четвер, влада проводить розслідування звинувачень у корупції та зловживаннях щодо приблизно 15 союзників колишнього прем’єра, 10 з яких перебувають за ґратами, очікуючи суду.

У четвер суд у Києві має вирішити щодо запобіжного заходу колишнього заступника міністра юстиції Євгена Корнійчука, якого було затримано 22 грудня за звинуваченнями у перевищенні службових повноважень.

На підписці про невиїзд перебуває колишній міністр транспорту Віктор Бондар, проти якого порушено справу за зловживання службовим становищем.

Нову кримінальну справу Генпрокуратура порушила щодо директора Укрмедпостачання Миколи Петренка і затримала його за фактом розтрати майна на суму близько півмільйона гривень.

У Лук’янівському СІЗО перебуває колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, якому Генпрокуратура висунула нове звинувачення щодо епізоду про отруєння Віктора Ющенка.

Мирослав Маринович, колишній дисидент радянської доби, співзасновник української Гельсінської групи, правозахисник, коментуючи в інтерв’ю Українській службі Бі-Бі-Сі низку арештів колишніх посадовців, каже, що "елемент політичних репресій є".

М. Маринович: На цю думку мене наштовхує не так сам факт притягнення до відповідальності колишніх посадових осіб, що цілком можливо, я не виключаю якихось порушень з їхнього боку, і не вважаю, що притягнення до відповідальності будь-яких посадових осіб є відразу ж політичними репресіями, але саме характер того, як притягають їх до відповідальності, змушує думати мене про те, що це все-таки є розправа з політичними опонентами. Оці обставини спрямовані на те, щоби викликати в інших людей страх, що це може відбутися також і з ними. Намагання викликати страх є для мене дуже вагомим свідченням того, що це все-таки репресії, а не намагання встановити істину і покарати винних у якихось зловживаннях.

Бі-Бі-Сі: Коли після Помаранчевої революції було здійснено низку арештів, і тоді можна було пригадати так само бронетранспортери під офісами компаній Ріната Ахметова, літаками вивозили свідків у справі із Донецька, чи ви вважаєте, що тоді йшлося про політичні репресії? Бо зараз представники теперішньої влади відкидають всі звинувачення у надмірному застосуванні сили зі свого боку зараз, вказуючи, що і попередня влада діяла так само.

М. Маринович: Я не виключаю цих моментів, я пригадую собі, що було і те, і друге. Були ті речі, про які ви говорите, і вони завжди створюють враження демонстрації сили чи прагнення залякати. З іншого боку, були випадки, і я те дуже добре пам’ятаю, коли по телебаченню оголошували про те, що наступного дня буде викликано на дачу свідчень таку-то, таку-то, таку-то людину, а на ранок наступного дня вже ця людина виїхала за кордон. Я згоден з тим, що і попередня влада так само використовувала фактор справедливого притягнення до відповідальності, як елемент політичної гри з своїми опонентами.

Бі-Бі-Сі: Ви відсиділи у в’язниці і таборах саме за політичні переконання, за незгоду з комуністичною ідеологією. Але зараз, фактично коли ми говоримо про представників влади, чиновників теперішніх чи колишніх, їхня ідеологія, їхня політика, політичні переконання, на думку багатьох людей, мало чим відрізняються. Просто вони змінюють одні промислово-фінансові еліти, інші еліти, але їхня ідеологія практично мало чим відрізняється, і тому для декого саме словосполучення "політичні репресії" в оцих переслідуваннях лунає просто нещиро.

М. Маринович: Слова "політичні репресії" можуть мати різний відтінок. Все-таки економічна складова була відсутня у випадку дисидентів, але і суспільство було повністю тоталітарне. Сьогодні групи ідеологічні мають велику економічну прив’язку. І від того, що ця прив’язка існує, я не можу зробити висновок, що немає політичних репресій. Переслідуючи групу економічних інтересів, влада тим самим ліквідовує, намагається ліквідувати опозицію.

Я можу нарікати попередній владі за те, що вона бавилася зі своїми опонентами, не виконавши головного гасла Майдану, а саме – встановлення верховенства права. Бо це гасло простонародне: "Бандитам – тюрми" - що за ним стояло? За ним стояло: введіть нарешті закон у державі! А цього зроблено не було. А було організовано щось типу шоу, такого як ми бачимо зараз, я не знаю, чим воно закінчиться.

Чи вони таки побавляться у стилі попередньої влади і відпустять чи вони все-таки засудять їх на тривалі терміни – це ще не зрозуміло. Але поки що це є забава у закон, а не верховенство права.

Сьогодні суспільство активно реагує на те, що робить влада, але влада робить щодня якісь порушення або закону, або нормальної логіки, або вже тих традицій, які встоялися. Характер цієї влади такий, що вона починає системно міняти ставлення до закону, ставлення до нормальної логіки розвитку держави. І вона це робить системно і щодня. І тому я вже не вірю в те, що протест, спрямований до президента, може дати якийсь ефект. І вже немає сенсу апелювати.

30-12-2010

 

Нові видання

26.12.2010 | Василь Овсієнко

Час для правди

   

У Хмельницькому міському «Родинному домі» 23 грудня 2010 року відбулася презентація книжки: Кузьма Матвіюк. І ми цей шлях пройшли (Спогади, свідчення, оцінки подій) / Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2010. – 500 с., фотоіл.

Як бачимо, назва похідна від відомого Шевченкового: «Ми не лукавили з тобою, // Ми просто йшли; у нас нема // Зерна неправди за собою».

2 січня 2011 року Авторові виповниться 70 років.

Мало кому з українців ХХ століття вдалося дожити до поважного віку, написати мемуари та ще й побачити їх надрукованими…

Минулого 2009 року я мав неабияку втіху: мій колеґа з ув’язнення в Мордовському таборі ЖХ-385/19 Кузьма Матвіюк надіслав мені окремі розділи своєї книжки, попросив прочитати і висловити свою думку про них. А цього 2010 року я вже вичитував макет книжки. Тішуся, що причетний до її виходу як редактор.

Я прибув у згаданий табір 12 квітня 1974 року і відбув там із Кузьмою років два. І хоч Кузьма трохи старший за мене, заприязнили ми на увесь вік: він з дружиною Софією навіть запрошував мене в кінці 1978 року хрестити їхню донечку Ляну, і я за звичаєм не відмовлявся, але під той час мав не лише адміністративний нагляд, але й підписку про невиїзд у зв’язку з порушеною проти мене новою «кримінальною справою».

Мені тричі доводилося стояти перед судом нечестивих, тож зустрілися ми знову аж у вирі подій кінця 80 – початку 90-х років. Тоді було не до мемуарів, хіба принагідно доводилося писати про ті чи ті події або про окремих осіб, здебільшого про тих, хто загинув у неволі або відлетів у вирій раніше за нас. Осмислення ж нашого шляху залишали ми на потім. З 1998 року я працюю в Харківській правозахисній групі над українською частиною проекту «Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР». Беру інтерв’ю з політв’язнями середини 50-х – середини 80-х років, збираю матеріяли про них та пишу біоґрафічні довідки. Одним із перших я записав Кузьму, і тоді ж ми говорили, що це має бути початок ширших спогадів та роздумів про нашу епоху і наше місце в ній. Похвалюся, що з тих пір я записав до 180 інтерв’ю, півтори сотні з них уже виставлені на сайті ХПГ http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху). Там же є близько 270 біоґрафічних довідок…

Хтось мудрий сказав, що історія, на жаль, не завжди те, що було, а – що записане. І якщо учасники та очевидці суспільно важливих подій по свіжому сліду не засвідчать про них, то настануть нові часи і нові люди, які напишуть (або й не напишуть!) про них за тими документами, що збереглися, як вони розуміють або – що найгірше – як їм замовлять. А які документи залишаться від нас? «Кримінальні справи», в яких далеко не все правда і не вся правда; судові вироки, де ми зображені особливо небезпечними державними злочинцями; про декого – ганебні публікації в пресі... Тим часом (правду кажучи, не без наших зусиль) склалися умови, коли можна записати ПРАВДУ і цю ПРАВДУ зробити історією. Гай-гай, допоки що не такими тривалими були періоди історії, коли була певність, що за слово правди «ніхто не поведе тебе в кайданах» (Т.Шевченко). І не знати, як довго нинішній період свободи слова в нас триватиме. То ж треба поспішати. Матвіюк устиг. Його правда вже не пропаде.

У юності своїй Кузьма сказав був, що якби зараз існувала Січ Запорозька, то він покинув би викладання в технікумі й пішов би на Січ.

Нам випало жити в епоху після поразки в черговому турі національно-визвольних змагань. Коли ми прийшли в політичні табори, то ще застали там з десяток 25-літників – вояків Української Повстанської Армії. Вони тішилися, що прийшла їм зміна, а ми тішилися, що Господь звів нас із людьми, які мали в таборах заслужену репутацію найстійкіших борців за волю. У їхній присутності слід було шануватися.

Отже, у 70-х роках наша Січ була в Мордовії. Що звідти не вибували, а навіть переважали там українці – це доказ, що «ще не вмерла Україна». Що вона є і що вона бореться за свої права. Але щоб потрапити на ту новітню Січ, мало було випити горілки та перехреститися (принаймні так свідчить Гоголь про прийняття в козаки). То в 20-х – 50-х роках чекісти діяли за принципом «вали кулём, там разберём». Тоді людину ув’язнювали не за конкретну індивідуальну провину, а за приналежність (часом уявну) до певної категорії населення («куркулі», «церковники», «націоналісти», «троцькісти» і т.п.). Нас же у 60-х – 80-х роках «за так», «за ніщо» не саджали. Кожен із нас робив щось таке, що шкодило окупаційній тоталітарній владі. Прочитайте, що робив Кузьма Матвіюк: вів просвітницьку роботу, провадив українізацію викладання в Уманському технікумі механізації сільського господарства, виготовляв фотокопії праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»…

Треба віддати належне КГБ: у наш час він ретельно добирав кадри в табори. То правда, що часом кагебісти переоцінювали наші дії і спроможності, але здебільшого вони правильно визначали тенденцію особи, потенційну небезпеку, яку вона становила б, якби надалі залишалася на волі, в своєму середовищі. Пам’ятаю, на моєму суді 1973 року прокурор Макаренко сказав був про чільних шістдесятників: «То були великі вожді малого руху». Тобто наші вороги розуміли, що ці «великі вожді» спроможні завтра розгорнути великий рух опору – з цієї точки зору арешти української інтеліґенції 1972-73 рр. були дуже вчасними.

І вирок суду в наш час не був остаточним. То в попередні часи ув’язнений був приречений перетворитися на «лагерную пыль» – ми ж потрапляли під своєрідну експертизу на якість. Термін «в’язень сумління» набув реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши «покаянну» заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього. Жертви «покосу» 1972-73 років виявилися навдивовижу стійкими. Випадки каяття в наш час були вкрай рідкісними. Раз ти «в опрічноє попав число» (І.Котляревський, «Енеїда»), то ти вже не сам по собі. Ми не схильні говорити високими словами, але процитувати слова Василя Стуса, написані в неволі за два роки до загибелі, тут буде доречно: «Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».

Додам від себе: бо честь нації складається з гідности кожного нас.

Що мільйони і мільйони наших сучасників тим часом похилилися перед окупантом, опустили свою людську гідність і національну самосвідомість нижче нуля і вже виховували своїх дітей неукраїнцями – то їхній гріх. Але слава Богу, що в суспільстві знайшлася ота «дрібнесенька щопта» («Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання». – В.Стус), яка і врятувала націю від історичного небуття в той тяжкий період. Попри наші помилки і прояви слабкости, ми таки не осоромили козацького роду. Автор не героїзує ні себе, ні оточення, але показує, що поводилися ми, як веліло наше національне і християнське сумління. Ми всього лише сумлінно виконували свій громадянський обов’язок.

У неволі Кузьма втратив пальці лівої руки. І все ж зазначу: наші страждання не йдуть ні в яке порівняння зі стражданнями, скажімо, партизанів УПА. Нас фізично не катували, не розстрілювали, не виморювали масово в концтаборах. Терор проти нас був переважно психологічний. Але одна справа – не кажу, що тяжча, але психологічно інша – йти у бій у складі рою або чоти, зовсім інша – витикатися одному з мільйона і не засумніватися у своїй правоті.

І знову ж таки: одна справа відстоювати свою гідність і свої людські права разом з однодумцями в таборі, а інша – боронити їх на так званій волі, у «великій зоні», де ти мусиш захищати ще й своїх дітей (хто був самотній, як-от я, тому легше). Відаймо належне нашим козацьким матерям, сестрам, жонам і нареченим, які в годину люту морально підтримували нас, страждали разом з ними, а часто й тяжче за нас.

Здається, ніхто так ретельно і виразно не описав становище української родини в тоталітарному суспільстві, як це зробив Матвіюк. Його розповідь правдива у великому і достовірна в деталях. Де тільки Матвіюк не влаштується на роботу, як проявляється інтерес до нього з боку КГБ, що начальство розуміло однозначно: звільнити.

Чималу частину книжки становлять нариси про повоєнне дитинство, про юність. За художньою вартістю їх можна порівняти хіба що з новелами Григора Тютюнника. Але вони мають такі заголовки: «Матеріальний рівень життя», «Інтенсивність праці». Колгоспне кріпацтво було тяжче, ніж царське… П’ятеро діток, які мали б стати дядьками й тітками Кузьми, померли з голоду…

Далі – «В умовах «развітого соціалізма»», «Перестройка», «Рухівський період». Мене дивує виняткова спостережливість Автора: адже й я багато чого з того бачив, але так увиразнити й осмислити дійсність могла лише людина великого аналітичного розуму і таланту.

Половина книжки – це події кінця 80-х – початку 90-х років. Мало в нас таких документально засвідчених і достовірних джерел, які нам оце відкрив Матвіюк. Якби в кожній області була написана така книжка про цю епоху…

Сучасник скаже: кожному поколінню – свої випробування і свої труднощі. Не знати, що чекає нинішнє юне покоління. Бо Російська імперія знову зазіхає на Україну, хоче зміцнитися українською силою, щоб знову претендувати на світове панування. Бо сказано ж: без України Російська імперія неможлива. Донедавна я цитував нашого старшого колеґу Петра Розумного з Січеславщини: «Наші батьки народили нас у рабстві. Ми вибилися з рабства і залишаємо вам вільну країну. Ради Бога, не втратьте її». Але цього року я вже не можу сказати, що Україна вільна. За її волю ще треба буде боротися… А щоб боротися, треба мати тверде опертя в минулому. Такі книжки створюють ґрунт під ногами.

Кажуть, що людина повинна побудувати дім, виростити дітей і посадити сад. А як на мене, то ще повинна написати книжку. На Заході чи не кожна домогосподиня пише спогади – для своїх онуків. Хоч би в одному екземплярі. Але нащадки вже знатимуть своє коріння. Тим паче в нас кожна людина, причетна до суспільних подій, мусить засвідчити про себе і про інших людей.

 

 25 грудня 2010 року.

 

 

Бюлетень "Права Людини", 2010, №35

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори