пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201005
№05
2010

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

18.02.2010 | Олександр Ярмиш, Аліна Червяцова

Якщо у відставку, то конституційно

   

Можливість припинення повноважень діючого уряду після президентських виборів активно обговорювалася задовго до офіційного оголошення їхніх результатів. Зараз, по закінченню виборчого процесу дискусія переходить з площини політичної можливості у площину політичної реальності. При цьому одна сторона наполягає на необхідності “усунення” кабміну від влади, інша – заявляє, відкрито і дуже щиро, що не збирається йти у відставку. Отже, питання майбутньої долі уряду вирішуватиметься парламентом, і вирішуватиметься найближчим часом. Дуже важливо, щоб прийняте парламентом рішення не стало причиною політичного протистояння, не давало приводів для політичних спекуляцій. Для цього воно має відповідати нормам Основного Закону, тобто бути конституційним.

Як свідчить українська політична практика, відправити уряд у відставку – відносно легко. Набагато складніше – зробити це конституційно.

Прикро, але протягом останніх п’яти років мали місце три (!) випадки вирішення цього принципово важливого питання у спосіб, конституційність якого викликає сумніви. Неоднозначні, з точки зору Конституції України (як дореформеної, так і чинної), рішення стосувалися урядів В. Януковича, Ю. Тимошенко та Ю. Єханурова. Спільними рисами зазначених рішень, крім відкритого питання щодо їхньої конституційності, є запекла політична боротьба, яка характеризувала ситуацію, за якої вони приймалися, та недосконалість положень Основного Закону, що стали їхнім правовим підґрунтям.

 

Випадок перший. Відставка уряду В. Януковича (грудень, 2004 рік)

Питання про відставку уряду В. Януковича вирішувалося у розпал політичного протистояння між другим та третім турами президентських виборів.

1 грудня 2004 року Верховна Рада України прийняла Постанову «Про стабілізацію політичної та соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету та територіальній цілісності України», пункті 7 якої містив такі положення: «Скасувати рішення Верховної Ради України від 16 березня 2004 року про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Послідовність. Ефективність. Відповідальність». Відповідно до статті 87 та частини 4 статті 115 Конституції України висловити недовіру Кабінету Міністрів України, наслідком якої є відставка Кабінету Міністрів України».

Наприкінці 2004 року парламентська більшість розглядала відставку уряду як необхідну міру, спрямовану на стабілізацію політичної ситуації. Тому, можливо, відставка була виправданою в контексті політичної доцільності, однак це не знімає питання про її конституційність.

Частина 2 статті 87 Конституції України встановлює обмеження щодо реалізації парламентом процедури прийняття резолюції недовіри уряду, що є однією з конституційних гарантій стабільності виконавчої влади. Серед них – неможливість порушення питання про відповідальність уряду протягом року з дня затвердження програми його діяльності. При цьому, Основний Закон не визначає природу парламентського акту, яким затверджується урядова програма. Відповідно, парламент може скасувати своє попереднє рішення про затвердження програми й подолати таким чином “імунітет” уряду. Що й було зроблено Верховною Радою України у даному випадку.

Програма діяльності уряду В. Януковича затверджувалася 16 березня 2004 року. Таким чином, питання про його відповідальність, за конституцією, могло бути порушене після 16 березня 2005 року. Парламент вийшов з “незручної” ситуації, скасувавши відповідну постанову.

Попри неоднозначність рішення, прийнятого парламентом 1 грудня 2004 року, воно не було оскаржене, отже набуло чинності.

Відповідно, станом на сьогоднішній день немає однозначної відповіді на питання, чи може уряд перезатверджувати програму своєї діяльності, продовжуючи дію конституційної гарантії, чи може парламент скасовувати попереднє рішення щодо затвердження програми, знімаючи тим самим урядову “недоторканність”, і взагалі, чи є легітимним уряд, який діє без схваленої парламентом програми.

 

Випадок другий. Відставка уряду Ю. Тимошенко (вересень, 2005 рік)

8 вересня 2005 року президент В. Ющенко приймає Указ «Про припинення повноважень Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко та відставку Кабінету Міністрів України», яким припиняє повноваження прем’єра, приймає відставку усього складу уряду та призначає виконуючим обов’язки глави уряду Ю. Єханурова.

Останнє положення чомусь не привернуло до себе належної уваги, але саме воно викликає питання щодо конституційності.

Пункт 9 статті 106 “дореформеної” конституції, на який посилається глава держави, передбачав повноваження президента припинити повноваження прем’єра, що мало наслідком відставку уряду в цілому. Однак, Основний Закон нічого не говорив про можливість президента призначати в.о. прем’єр-міністра. Відповідно до “старої” редакції частини 5 статті 115 Конституції України, уряд, відставка якого прийнята президентом, продовжував виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Можна припустити, що прем’єр, як член Кабінету Міністрів, мав продовжувати виконувати свої повноваження до призначення на посаду його наступника, або повноваження прем’єра мали перейти до Першого віце-прем’єр-міністра. Проте, однозначно, в компетенцію президента не входило повноваження призначати в. о. прем’єр-міністра; більше того, конституція нвіть не знає такої посади.

Указ Президента України від 8 вересня 2005 року не був предметом розгляду у Конституційному Суді України.

Зазначимо, що питання про наступництво повноважень члена Кабінету Міністрів України у випадку його відставки так і не вирішено остаточно.

На це питання можливими є три відповіді: по-перше, разом з прийняттям рішення про відставку члена уряду призначається виконуючий його обов’язків; по-друге, відправлений у відставку міністр (прем’єр) продовжує виконувати свої повноваження до призначення на посаду наступника; по-третє, повноваження відповідного члена уряду переходять до його заступника.

“Цікавим” є положення чинної редакції частини 2 статті 115 Конституції України: «Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України». Виникає питання: як бути у випадку, якщо відставка уряду мала місце в результаті прийняття парламентом резолюції недовіри?


Випадок третій. Відставка уряду Ю. Єханурова (січень, 2006 рік)

Постанова Верховної Ради України «Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України» від 10 січня 2006 року, якою було оформлено відставку уряду Ю. Єханурова, яка, до речі, так і не відбулася, є прикладом необдуманого рішення, прийнятого в інтересах мінливої політичної доцільності. Зазначимо, що через півроку, 26 липня  2006 року, парламент скасував власне рішення про відставку уряду.

Зазначена постанова приймалася в умовах “пореформеної” Конституції, редакція якої встановила “нове” повноваження парламенту – вирішувати питання про відставку уряду (пункт 12 статті 85) і зберегла за ним “старе” повноваження – приймати резолюцію недовіри (стаття 87).

Положення статті 115 Конституції України свідчать, що вирішення питання про відставку та прийняття резолюції недовіри є, по суті, різними конституційними процедурами, попри однакові політичні наслідки – припинення повноважень уряду.

Зокрема, вирішенню парламентом питання про відставку уряду має передувати добровільне складення повноважень членами уряду. Резолюція недовіри передбачає дотримання низки формальностей, прописаних в Основному Законі та регламенті (внесення питання про відповідальність уряду за ініціативи не менш як 1/3 від конституційного складу парламенту, проведення засідання з цього питання не раніше ніж через п’ять і не пізніше ніж через 10 днів від дня його внесення, надання урядовцям можливості висловитися, проведення голосування).

У випадку з урядом Ю. Єханурова парламент не міг приймати рішення про відставку, оскільки уряд не робив попередньої заяви про складення повноважень, разом і з тим Постанова від 10 січня 2006 року, однозначно, не була резолюцією недовіри, оскільки мала іншу назву, а головне, приймалася без дотримання відповідної процедури. Відповідно, Постанова Верховної Ради України «Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України» від 10 січня 2006 року має незрозумілу правову природу.

 

Розглянуті рішення щодо “усунення” уряду від влади є доволі показовими. Їхні недоліки мають бути враховані Верховною Радою України з тим, щоб у майбутньому припинення повноважень Кабінету Міністрів України відбувалося у правовому полі, відповідно до норм Основного Закону.

 

 Автори:
Олександр Ярмиш, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України
Аліна Червяцова, кандидат юридичних наук, доцент

Вибори

18.02.2010 | Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Хунті - ні! Громадяни притягують Верховну Раду до суду за скасування виборів

   

17 лютого п'ять громадян – учасників спільноти «Майдану» звернулися до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Верховної Ради України, Голови ВРУ, Президента України, оскаржуючи скасування Радою місцевих виборів, раніше призначених на 30-те травня цього року (16.02.10 ВРУ 250-ма голосами на пропозицію нардепа Ю.Кармазіна прийняла Постанову «Про визнання такою, що втратила чинність, Постанови Верховної Ради України «Про призначення чергових виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів у 2010 році». Результати пойменного голосування – тут: http://gska2.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_frack_list_n?ident=10693&krit=66 ).

У позовній заяві Віктор Гарбар, Наталка Зубар, Михайло Свистович, Олександр Северин та Катерина Чепура доводять, що ВРУ за Конституцією України та Законом «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» не має повноважень скасовувати (відміняти тощо) вже призначені вибори (що підтверджено раніше і рішенням Конституційного Суду України від 10 червня 2009 року N 14-рп/2009), та вимагають:

- визнати постанову ВРУ від 16.02.10 протиправною,

- визнати відсутність у ВРУ компетенції скасовувати (відміняти тощо) призначені вибори,

- зобов'язати ВРУ утримуватися надалі від прийняття таких рішень,

- визнати протиправним підписання Головою ВРУ зазначеної постанови від 16.02.10,

- зобов'язати Президента України як гаранта Конституції України, прав і свобод громадян звертатися до Конституційного Суду України щодо визнання неконституційними всіх актів Верховної Ради України (як прийнятих на момент ухвалення судом рішення у справі, так і у разі прийняття таких актів у подальшому) про скасування (відміну, перенесення тощо) вже призначених виборів.

У якости забезпечення позовних вимог позивачі вимагають призупинення судом дії постанови від 16.02.10.

Звертаючись до суду, ми підкреслюємо, що нас не цікавлять мотиви скасування виборів Верховною Радою, не цікавлять політичні домовлености депутатів чи то недосягнення ними таких домовленостей тощо. Нас цікавить захист права українців обирати і бути обраними та дотримання владою Конституції і законів.

Вихід Верховної Ради за межі своїх конституційних повноважень є не чим іншим як узурпацією влади і місія громадян у такому випадку – поставити «оскаженілий парламент» на його конституційне місце.

17.02.2010

Жертви політичних репресій

12.02.2010
джерело: www.radiosvoboda.org

У Варшаві презентували унікальну книжку про Голодомор в Україні

   

Варшава – У вівторок у польському Інституту національної пам’яті відбулась презентація англомовної книжки «HOLODOMOR. The Great Famine in Ukraine 1932-1933». Це вже сьомий том із видавницької серії «Польща та Україна у 30-40-х роках 20-го століття». Співробітники Інституту національної пам’яті вважають найновішу публікацію унікальною. Вони хочуть презентувати її у країнах Західної Європи та США.
У новому томі міститься понад 230 архівних документів, котрі досі ще ніхто не публікував: матеріали польської розвідки, поліції та місцевої адміністрації довоєнної Польщі. У книзі є також листи дипломатів про Голодомор в Україні, директиви, протоколи допитів.
Документи, на думку фахівців, відображують справжню ситуацію в Україні в період Голодомору і дають читачеві уявлення про реальні масштаби трагедії українського народу.
Більшість документів, що увійшли до книжки, друкуються вперше.
У чому ж унікальність книги?
Автор видання «Голодомор в Україні 1932-33 років», співробітник Інституту національної пам’яті доктор Єжи Беднарек розповів Радіо Свобода про те, чому цю книжку слід вважати унікальною.
«Джерелом оприлюднених документів є радянські органи ОГПУ, а пізніше НКВС. Цікавим моментом тут є те, що в багатьох архівних документах іде мова про агентурні донесення стосовно роботи іноземних дипломатичних представництв, що працювали на території, охопленій голодом. Радянські органи безпеки пильно стежили за тим, аби жодна інформація про голод не проникла за кордон. Цього їм до певної міри вдалося досягти. І документи є якраз прямим доказом, що радянська влада будь-якою ціною намагалася засекречувати повідомлення про Голодомор», – каже Єжи Беднарек.
«Оприлюднені архівні документи свідчать про те, що Голодомор треба називати геноцидом українського народу, – стверджує у передмові до книги президент Польщі Лех Качинський. – Голодомор залишиться безпрецедентною трагедією в історії України та Європи».
На думку автора книжки «Голодомор в Україні 1932-33 років» Єжи Беднарека, англомовне видання має неабияке значення для подальшого поширення у світі правдивої інформації про Голодомор як геноциду проти українського народу, що його вчинив комуністичний режим.
Треба передати міжнародній спільноті чіткий сигнал для того, аби подібний злочин ніколи більше не повторився, зазначив співробітник Інституту національної пам’яті, доктор Єжи Беднарек.
«Презентація книжки відбудеться у квітні спершу у Європейському парламенті, – каже він. – Опісля подібні заходи відбудуться в Німеччині, потім у столиці Великої Британії Лондоні. Хочемо також презентувати книжку про Голодомор у США. Під час недавнього візиту до Вашингтона співробітників Інституту національної пам’яті представники адміністрації США не раз питалися про цю книжку. Певну кількість примірників також віддали Посольству України у США. Отож, як видно, до цього видання є інтерес у США».
Над багатотомною видавничою серією «Польща та Україна у 30-40-х роках 20-го століття» кілька років спільно працюють Галузевий державний архів СБУ, польський Інститут національної пам’яті, Міністерство внутрішніх справ й адміністрації Польщі та Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України.

Жертви політичних репресій

20.02.2010

Встречи в архиве Штази и Фонде по исследованию последствий и осмыслению коммунистической диктатуры

   

От редакции «ПЛ»: Представители Украины посетили Берлин и обсудили с немецкими коллегами проблемы,связанные с сопротивлением коммунистическому режиму и политическими репрессиями.

Мариан Бихлер (MarianneBirthler), Федеральный Уполномоченный, директор архива

Почти все организации, которые занимаются историей политических репрессий в ГДР – гражданские, они возникли снизу. Но они поддерживаются бюджетом.

Когда вскоре после падения Стены стало ясно, что Министерство госбезопасности занимается уничтожением документов, то группы активистов вошли внутрь зданий Штази и воспрепятствовали уничтожению. В ту же зиму 1989-1990 гг. началась дискуссия, что делать с документами Штази.

Три аргумента за доступность этих документов следующие.

1. Жертвы репрессий нуждаются в доступе, чтобы иметь возможность восстановить свою судьбу, когда их преследовали и за ними следили. Эта идея отражена в законе о доступе к документам Штази. Люди должны иметь право узнать о тех, кто на них доносил, и могут это сделать.

2. С помощью этих документов можно определить степень вины сотрудников Штази, понять, какие преступления совершались. Закон о доступе к архиву Штази закрепляет особое право исследователей репрессий и журналистов на доступ к документам. Зло должно быть названо и наказано.

3. С помощью документов Штази можно понять систему работы Министерства госбезопасности и его роль в системе органов власти ГДР.

Есть два принципа: право общественности знать подлинную историю своей страны и право личности на охрану своих персональных данных. В законе о доступе к архиву Штази отдан приоритет первому принципу.

Когда закон вводился в действие, были опасения, что, когда станут известны имена преступников, возможен самосуд. Эти опасения высказывали те, кто не хотел раскрытия документов. Помогло то, что тайная полиция была упразднена, у Штази не было преемника, и поэтому раскрытие документов прошло относительно легко. Оказалось, что страхи были напрасны: все произошло мирно, не было ни одного эксцесса, хотя вскрылись ужасные вещи – жены доносили на мужей, близкие друзья доносили друг на друга и т.д.

Ознакомление с досье вошло в быт. Очень важно, что занятие прошлым вошло в повседневность. 1.7 млн. человек подали заявления для ознакомления со своим досье, некоторые подавали заявления повторно. Не все досье были найдены, но в целом такая массовость – это преодоление молчания.

Вносилась ли в досье ложная информация? В Штази фальсификаций в досье не было. Штази тоже, как и КГБ, распространяла ложные слухи, но эту клевету можно выявить путем работы с документами, сравнивая данные из разных документов. Досье были самым важным инструментом работы Штази. Их вели очень аккуратно. Конечно, тем не менее, к этой информации надо подходить критически.

Много ли документов успели уничтожить? Немало. Особенно велика доля утраченных документов в Управлении внешней разведки. Путем захвата зданий Штази зимой 1989-1990 гг. многое удалось спасти, кое-что уничтожили, многие документы хранятся в архиве в порванном виде и их постепенно восстанавливают. Многое дублировалось в других документах, это дает возможность реконструировать факты.

Какова дальнейшая судьба сотрудников Штази? В Германии нет юридического запрета для них быть депутатами парламента, но это осуждается общественным мнением. Если бы выяснилось, что в разведке или в ведомстве по защите конституционного строя работают бывшие сотрудники Штази – был бы крупный скандал.

Сегодня опыт осмысления прошлого все больше выдвигается на международный уровень. Немецкий 40-летний опыт жизни при диктатуре – это часть европейской истории. Это должно быть осознано. В Лондоне, Париже, Вене этого не понимают, для них коммунизм существовал где-то за Уралом. И эта встреча украинских и немецких экспертов – элемент срастания памяти в общеевропейскую.

Биргит Саламон (BirgitSalamon), зав. архивным отделом

Архив Штази разделен на четыре части. Первая – архив, созданный самой Штази. Здесь хранятся досье на отдельных людей, и легко реализовать возможность отвечать на запросы об этих людях.

Вторая часть – то, что было сохраненео при захвате помещений Штази зимой 1989-1990 гг. Это огромный массив документов, и они до сих пор разбираются и описываются. Эти материалы хранятся на полках в шкафах длиной 22 километра. А общее количество связок таких документов в центральном ведомстве и 17 филиалах в землях – 111 км.

Третья часть – неписаные матералы: аудио-, фотодокументы и др. В архиве очень много таких материалов без письменного сопровождения, и не установлена их связь с другими документами. Например, в Берлинском отделении Штази более 1 млн. фотографий вне связи с какими-то делами.

Четвертая часть – порванные документы. Здесь более 15 тысяч контейнеров с мешками с такими материалами, которые требуют реконструкции. Постепенно она производится. В Берлине обрабатывают материалы Министерства, а в филиалах – то, что нашли в тех регионах. Задачи архива – хранение документов, выдача напрокат, реконструкция, изучение, выдача справок по запросам. В отделе хранения, которым руководит г-жа Саламон, работает 300 сотрудников, всего в Берлине и филиалах – 1800 сотрудников.

Герберт Зильм (HerbertZielm), зав. отделом предоставления информации

Самая большая трудность – достижение баланса между доступом к архивной информации и приватностью. Поэтому запросами на получение данных из архива занимается специальный отдел по предоставлению информации. В первой же статье закона о доступе к архиву Штази идет речь об этом. В нем есть категории, отсутствующие в общем законе об архивах, – рассматриваются такие категории: пострадавшие, штатные и внештатные сотрудники Штази, люди, извлекавшие выгоду из сотрудничества со Штази (в законе они названы бенефициарами), и третьи лица. Доступ разных категорий к своим досье различен. Открыт доступ пострадавших к своим досье. Далее самый открытый доступ – для сотрудников и бенефициаров. Многие бывшие сотрудники Штази подают заявления о доступе к своим досье. Например, в первой половине 2009 года получено более 70 тысяч таких заявок. С 2006 года доступ к делам сотрудников Штази открыт только для чиновников достаточно высокого ранга (депутаты бундестага, директора ведомств). В 90-х годах проверялись чиновники, не были ли они агентами Штази.

Доступ пострадавших к своим досье – бесплатный, а сотрудники и внештатные агенты должны заплатить за доступ к своим досье 76 евро. Агентурные дела состоят из трех томов: в первом – документы самого агента и его договор со Штази на 4-х страницах, во втором – его донесения, в третьем – денежные квитанции. Агентам показывают только первый том. Любопытно, что чемпионом по количеству предоставленной информации была одна женщина, агентурные донесения которой составили 36 томов.

Бенефициары – это небольшая группа людей, которые оказывали различные услуги Штази в обмен на содействие им. Например, врача, который лечил высокопоставленных сотрудников Штази, не привлекли к ответственности за совершенное преступление. Другой пример – международные террористы, в отношении которых Штази не применяла никаких санкций. Фактически она покрывала международный терроризм за оказание каких-то услуг.

Среди внештатных сотрудников были и дети до 18 лет, школьники старших классов. В соответствии с законом их досье закрыты. Но если после 18 лет, становясь взрослыми, они продолжали работать как внештатные агенты, то после достижения 18 лет досье уже открыты, а первая часть, до 18 лет, все равно остается закрытой.

Большое значение имеет реабилитация. Два года назад вступил в силу Закон о реабилитации, и обработаны 40 тысяч заявок по реабилитации.. Отдел оказывает помощь судам и прокурорам для идентификации преступников. Но если в Польше соответствующий чиновник в Институте национальной памяти имеет полномочия прокурора, то в Германии Федеральный Уполномоченный таких полномочий не имеет.

Отдел обслуживает СМИ, исследователей, ученых. Ежегодно подается 1400-1500 таких заявок.

На вопрос профессора Герхарда Зимона, сколько сотрудников Штази были осуждены и сколько бывших сотрудников Штази коммунистических времен работает сейчас в архиве, я могу ответить следующее. Статистики об осуждении за преступления, совершенные сотрудниками Штази при коммунистическом режиме нет. Было 200 тысяч запросов о привлечении к уголовной ответственности и об осуждении. Но осужденных было немного, и наказания были мягкими. В архиве работает сейчас более 20 бывших сотрудников Штази.

Хельге Хейдемейр (HelgeHeidemeyer), зав. библиотекой

Научные исследования проводятся для того, чтобы лучше понять механизм работы диктатуры Штази. При этом данные деперсонализируются. Последнее осложняет работу с учеными, которые посылают письменные запросы, а не приходят сами. Поэтому создали в архиве два специальных отдела – научных исследований и образования.

Одно направление работы – участие в научных исследованиях, подготовка ответов на запросы в этой сфере. Второе направление работы – выставки. Постоянная экспозиция находится в Берлине, она ездит по регионам страны. Третье направление работы – политическое образование. Архив участвует в составлении программ для школьников, учителей, т.к. знания о репрессиях всегда актуальны. Научные исследования проводятся для информирования общественности о структуре и механизме работы Штази.

В отделе 12 сотрудников, которые работают в 5 направлениях работы. Новое направление научных исследований – исследование связей спецслужб и их совместные действия против международных организаций, работающих в Европе. Один из результатов – совместная публикация с Институтом национальной памяти (Варшава) об истоках и причинах репрессий.

Издан том, в котором представлены ведомства, занимающиеся теми же вопросами, что и архив Штази. Готовится выставка, которую планируют показать в Западной Европе.

Создан фильм «Тот, кто мыслит по-другому» – о работе Штази, фильм хорошо показывает специфику работы спецслужб. В фильме рассказывается о жизни 8 людей, на судьбу которых Штази существенно повлияла.

При Центре Вудро Вильсона в Вашингтоне есть проект по сбору всех документов КГБ. Могли бы украинцы участвовать в таком проекте?

Владимир Вятрович, директор архива СБУ

Да, конечно. В архиве СБУ достаточно документов, чтобы реконструировать работу КГБ. В архиве хранится 1.5 млн. дел, хронология – от 1919 до 1991 года. Основной массив документов относится к 30-50-м годам, гораздо меньше сохранилось документов 60-80-х годов, их уничтожили в первую очередь.

Всеволод Речицкий, конституционный эксперт ХПГ

Каков контекст для возможного принятия на Украине закона, аналогичного закону о доступе к архиву Штази?

Украина тяготеет к европейской, а не американской, парадигме свободы слова. Американская парадигма больше учитывает интересы аудитории, а не автора информации. Информационное право у нас практически не преподается, исключение составляют Национальная юридическая академия имени Ярослава Мудрого (25 тысяч студентов, есть и факультет СБУ) и Национальный университет «Киево-Могилянская академия».

Госаппарат не понимает, что он обязан предоставлять открытую информацию по запросам. Некоторые судьи и прокуроры даже не подозревают о существовании закона об информации. Многие путают информационный запрос с обращением.

Закон о доступе к архиву Штази хорош и мог бы быть использован у нас. В Украине не было люстрации, и этот вопрос обсуждается. Я скорее за люстрацию в некоторой ограничительной форме. В немецком законе общество совершенно определенно знает, что такое добро и что такое зло. У нас это остается неопределенным, поэтому и необходима люстрация.

Возможно, для нас была бы важнее та часть закона, которая говорит о научной обработке данных и введении их в оборот. Это даже важнее, чем право доступа жертвы к своему досье. В юридическом образовании в подтексте остается, что СБУ – это то же самое, что КГБ. Подлинное знание и понимание репрессивного аппарата органа госбезопасности остается на Украине большой проблемой.

Закон о доступе к архиву СБУ написать нетрудно, но состояние социальной этики и морали у нас весьма проблематично для его восприятия.

По-видимому, наиболее правильным на сегодня является основной принцип постмодерна: нужно раскрыть все, что только можно раскрыть.

Манфред Вильке, профессор института современной истории в Мюнхене

В 1989 году после 40-летней диктатуры мирная революция снесла оккупационный режим. Началось второе преодоление прошлого. Диктатура коснулась только трети населения. Центр внимания – на агентах Штази, а те, кто несет политическую ответственность – руководство Социалистической единой партии Германии – ушли на второй план. Этот структурный недостаток объясняется историческими особенностями того времени. Открытие архива Штази привело к открытию архива СЕПГ, но он не привлекает интереса.

Владимир Вятрович, директор государственного отраслевого архива СБУ

Отвечу на три вопроса.

1. Почему необходима институализация исторической памяти?

2. Почему это началось так поздно?

3. Почему этим занимается архив СБУ?

Такая необходимость всегда возникает при посттоталитарных режимах, поскольку режим тоталитарный пытается искоренить историческую память. Поэтому во всех таких странах создают специальные институты, занимающиеся рассекречиванием архивов спецслужб. В Украине, к сожалению, произошло плавное перетекание советской номенклатуры в украинскую, и процесс рассекречивания отсрочился. Исследованием истории политических репрессий занимались, в основном, общественные организации, не имея доступа к архивным документам.

В 2005 году после известных событий был создан Институт национальной памяти с аналогичными, как в Польше и других странах, задачами. Но ему не передали в ведение архивы, и это решение так и не было принято в течение пяти лет. Ярким промоутером политики открытия архивов остается Президент, но его усилий и полномочий недостаточно, чтобы решить этот вопрос. Поэтому исполнителями остаются СБУ, МИД и Служба внешней разведки. ИНП так и не смог начать нормальную работу. В результате СБУ продоложает заниматься этими вопросами. Здесь находится самая большая коллекция документов.

Отправной точкой стал Указ Президента от 23 января 2009 года. После этого в архив пригласили работать новых людей, ученых, представителей неправительственных организаций. Стали работать в сотрудничестве с учеными из академических институтов, экспертами из общественного сектора.

Архив СБУ сотрудничает с Институтом национальной памяти в Польше, с аналогичными институциями в Чехии и Литве, с немецкими коллегами. Главные задачи сегодня – рассекречивание документов и обеспечение максимального доступа для всех желающих. В архиве создали специальную экспертную комиссию. Отсутствие закона, подобного немецкому, приводит к долгой бюрократической процедуре рассекречивания. Но тем не менее, запрет засекречивать данные о нарушениях прав и свобод человека стимулирует рассекречивание документов о политических репрессиях.

До недавнего времени не было разделения между негласными сотрудниками КГБ СССР и СБУ. Плохо сформулировано понятие «конфиденциальной информации». Но тем не менее, процесс рассекречивания идет. Сняли ограничение на доступ к архивно-следственным делам нереабилитированных. Актуальной задачей является организация ответов на запросы. В 2009 году их количество выросло в два раза. Активизирована издательская деятельность, продолжен выпуск ежеквартальника «Из архивов ВУЧК/ГПУ/НКВД/КГБ». Впервые издан путеводитель по архиву СБУ, это единственное издание такого сорта в странах СНГ.

Создается электронный архив – из копий рассекреченных документов. В него уже введены десятки тысяч электронных документов. Залы с открытым доступом к этим документам открыты при всех региональных архивах СБУ. Планируется создание специального веб-сайта.

Есть надежда, что в будущем будет создан специализированный орган – архив национальной памяти, который объединит коллекции документов из разных архивов. Сегодня документы о политических репрессиях хранятся также в архиве МВД (документы об административных репрессиях, в частности, о раскулачивании и депортациях), архиве Службы внешней разведки (материалы по международной деятельности КГБ), в архиве Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний (личные дела осужденных), в бывшем Центральном партийном архиве (ныне – Центральный архив общественных организаций), в областных архивах, которым были переданы областные партийные архивы после 1991 года.

В Государственном отраслевом архиве СБУ и 25 региональных архивах работает 220 сотрудников, в Центральном архиве СБУ в Киеве – 82 сотрудника, в 2009 году количество сотрудников архива в Киеве увеличилось вдвое; площадь архивных фондов в центральном архиве в Киеве – более 950 кв.м.

Манфред Вильке

Меня раздражает отсутствие понимания имперского характера репрессий, центр которых находился в Москве. Собираетесь ли Вы достойно представить Ивана Серова, организатора репрессий на Западной Украине в 1939-1941 гг., депортации крымских татар 1944 г., поляков и украинцев в 1944-1946 гг.?

Владимир Вятрович

Я принадлежу к тем историкам, которые считают, что Украина в 1921 г. была оккупирована, и оккупационный режим поддерживался разными методами, но в первую очередь репрессивными. Деятельность Ивана Серова – лишь один из примеров этого режима в действии.

Йорге Вилфрид

Понимание коммунизма невозможно вне контекста создания нации. Функция истории в восприятии украинских политических элит очень политизирована. В то же время успех в переосмыслении темы коммунизма будет только тогда, когда исчезнет политическая окраска этого вопроса.

Герхард Зимон, профессор истории, Кельн

Относительно политизации памяти – никуда мы от нее не денемся. В Германии историческая память очень политизирована. Здесь есть весьма суровый канон, что такое политкорректность. Но когда речь заходит об истории, то этот канон очень легко нарушить и попасть под критику, как это было с визитом Папы Римского.

Жертви політичних репресій

25.02.2010 | Ольга Гончарова, Ірина Рапп

Пропонуються зміни до Закону про реабілітацію жертв політичних репресій

   

9 лютого Верховна Рада розглянула і прийняла у першому читанні внесений Президентом України проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (щодо статусу осіб, які в дитинстві потерпіли від політичних репресій). Цей проект підготовлений з метою відновлення справедливості, посилення соціального захисту осіб, які в дитинстві потерпіли від політичних репресій. За інформацією Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих, кількість осіб, які в дитинстві потерпіли від політичних репресій, становить 14,5 тисяч.

В проекті Закону вперше визначено, що потерпілими від політичних репресій визнаються особи, які народилися у жінок, які на той час відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового перебування у лікувальних закладах і згодом реабілітовані відповідно до цього Закону. Також до категорії постраждалих від політичних репресій віднесені особи, що перебували у віці до 18 років з батьками, один з яких чи обоє на той час відбували покарання у місцях позбавлення волі, в засланні, на виселенні чи спецпоселенні і згодом були реабілітовані. Норми цього проекту стосуються і тих, хто залишився у віці до 18 років без опіки батьків, один з яких чи обоє були репресовані і згодом реабілітовані.

У проекті передбачається поширити частину пільг, передбачених Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» для реабілітованих громадян, на осіб, які визнані потерпілими від політичних репресій. Зокрема, особам, які потребують поліпшення житлових умов, пропонується надати право на першочергове одержання житла, а тим, хто проживає в сільській місцевості, – право на одержання безпроцентної позики та першочергове забезпечення матеріалами для будівництва житла.

Крім того, особам, визнаним потерпілими, батьки яких перебували у місцях позбавлення волі або примусового лікування, які є інвалідами або пенсіонерами, передбачається надати право на одержання пільгових путівок для санаторно-курортного лікування та відпочинку, безоплатний проїзд усіма видами міського транспорту (крім таксі), зниження оплати жилої площі та комунальних послуг на 50% у межах норм, передбачених чинним законодавством, позачергове надання медичної допомоги і 50-відсоткове зниження вартості ліків за рецептом.

Проти прийняття цього законопроекту виступив представник фракції комуністів Адам Мартинюк і пояснив позицію фракції: вносяться «чергові пільги для тих, кого в минулому радянська влада покарала за вчинення злочинів, … придумали категорії для бандерівців, для їхніх посіпак, і так далі, і тому подібне» і закликав не голосувати за цей Закон.

На ці твердолобі твердження комуністів достойну відповідь дав депутат Андрій Павловський, представник фракції БЮТ, який підкреслив, «що законопроект в першу чергу відновлює соціально-історичну справедливість до дітей, батьки яких були незаконно, підкреслю це – незаконно репресовані з політичних мотивів. … І хотів би звернути увагу Адама Івановича, що мова йде не взагалі про всіх засуджених, а саме про дітей, які незаконно, і це підтверджено, є діти репресованих. І зверніть увагу, Адам Іванович, що в 30-ті роки більшість репресованих були партійні робітники, якщо ви пам’ятаєте історію, а я знаю, що ви – добрий історик.»

На підтримку цього законопроекту виступив і представник групи «За Україну» Роман Ткач, який звернувся до Адама Мартинюка зі словами: «Спам’ятайтеся, прочитайте закон! Які тут є вороги? В Законі чітко говориться: діти батьків до 18-ти років, які були вивезені і потім батьки були реабілітовані. У нас і на Західній Україні, а загалом по всій Україні, десятки, сотні тисяч незаконно засуджених, репресованих, вивозили діточок у Сибір… Дітей, які мали рік, два, три від народження.

Юрій Гнаткевич, фракція БЮТ додав, що «цей Закон не вимагає багато грошей, щоб поновити справедливість, і що цей Закон розповсюджується як на тих, хто були бандерівцями, так і на тих, хто були справжніми марксистами. Але я розумію позицію комуністів. Сталін своїх друзів марксистів, справжніх марксистів, розстрілював. А бандерівців і націоналістів він відправляв на каторжні роботи. Тому в них ще й діти є.»

За прийняття змін до Закону проголосували 228 депутатів. В повному складі не голосували фракції комуністів та Партії Регіонів.

Харківська правозахисна група неодноразово зверталась до Верховної Ради України з аналізом недоліків Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.1991 та пропозиціями щодо їх усунення. На відміну від Росії, де виникли приблизно такі самі проблеми і вони були вирішені шляхом внесення змін до відповідного Закону, в Україні Закон від 17.04.91 року жодного разу не переглядався, хоча до ВР надходило не менш десяти варіантів змін до Закону або нової редакції Закону від різних організацій чи персоналій.

Нарешті, з’явилась надія на поліпшення Закону і захист жертв і потерпілих від репресій.

Але обговорюваний проект, на наш погляд, потребує деяких уточнень та змін

За своїм підзаголовком проект Закону передбачає введення статусу потерпілих від політичних репресій виключно щодо дітей репресованих. Але це нелогічно і несправедливо по відношенню до їхніх батьків, в основному це матері, які дуже потерпали за своїх незаконно засуджених половин – їх виганяли з роботи, з житла, не брали на будь-яку роботу, лишаючи їх засобів існування і утримання тих самих дітей, яких захищає проект Закону. Особливо це стосується удів (вдівців) реабілітованих. Наприклад, за логікою Проекту син відомого реабілітованого Чорновола В’ячеслава Максимовича Тарас Чорновіл отримує статус потерпілого від політичних репресій, а удова Чорновола В.М. Атена Пашко – ні.

Крім того, на наш погляд, особи, що народилися у місцях позбавлення волі, або у віці до 18 років перебували разом з батьками в місцях позбавлення волі, мають бути визнаними жертвами політичних репресій, тобто такими, що самі зазнали політичних репресій.

Зважаючи на все викладене, пропонуємо внести зміни до п.1 законопроекту №5040 від 31.07.09.

Викласти ч. 1 ст. 51 у такому вигляді.

Визнати жертвами політичних репресій осіб, які:

народилися у жінок, які на той час відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і згодом реабілітовані відповідно до цього Закону;

перебували у віці до 18 років у спецприймальниках або розподільниках НКВС або разом із батьками, один з яких чи обоє на той час відбували покарання в місцях позбавлення волі і згодом реабілітовані відповідно до цього Закону.

Потерпілими від політичних репресій визнаються особи, які:

перебували у віці до 18 років разом із батьками в засланні, на виселенні чи спецпоселенні і згодом реабілітовані відповідно до цього Закону;

залишилися у віці до 18 років без опіки хоча б одного з батьків, якщо один з них чи обоє були репресовані і згодом реабілітовані відповідно до цього Закону;

а також вдови (вдівці), які перебували в шлюбі з репресованими в період їх перебування в місцях позбавлення волі чи примусового лікування і які згодом реабілітовані відповідно до цього Закону.

В ч.2 ст. 51 після слів «…цієї статті…» внести слово «жертвами і»

Ч. 3 ст. 51 доповнити таким абзацом: Особам, визнаним жертвами політичних репресій видається посвідчення зразка, затвердженого Кабінетом міністрів відповідно до цього Закону у 1991 р.

Вважаємо також за необхідне зазначити, що, якщо Проект Закону визначає потерпілими всіх дітей до 18 років, батьків яких було незаконно репресовано і згодом реабілітовано, то і захищати треба всіх потерпілих і жертв політичних репресій. Тому пільги повинні надаватися всім жертвам і потерпілим, незалежно від підстав для незаконних дій – кримінальні статті КК чи адміністративне примусове переселення, чи примусове лікування тощо.

Постраждалих від політичного свавілля властей залишається все менше і дуже важливо, щоб вони дочекалися справедливості і остаточного визнання державою своїх боргів перед ними.

У Харкові на протязі останніх років працює програма захисту членів родин пенсійного віку – вдів (вдівців) та дітей репресованих з політичних мотивів громадян, які були реабілітовані відповідно до цього Закону. І таких у Харкові на 1,5 мільйонів населення налічується близько 300 осіб, які отримують пільги на комунальні послуги у розмірі 25%, що разом з пільгами дітей війни (а майже всі ці громадяни є дітьми війни) становить 50%-у знижку на комунальні послуги.

Вісті з пострадянських країн

22.02.2010
джерело: glavnoe.ua

В Молдове рассекретили часть архивов о деятельности «Особых троек» НКВД

   

В Молдове комиссия по изучению и оценке тоталитарного коммунистического режима рассекретила часть материалов советского периода, раскрывающих деятельность «Особой тройки» - специальных органов внесудебного вынесения приговоров, которые приговаривали к репрессированию и расстрелу людей, причисленных к кулакам, уголовникам и другим антисоветским элементам. Первые результаты работы комиссии были озвучены сегодня на пресс-конференции в Кишиневе, сообщает РБК.

По словам председателя комиссии Георге Кожокару, большинство приговоров «особой тройки» в Молдавии заканчивалось фразой «расстрелять». Существуют протоколы, доказывающие, что заседание «особой тройки» могло проходить по 2-3 раза в день, а в ходе них 200-300 человек приговаривались к высшей мере наказания - расстрелу.

Как отметил заместитель председателя комиссии по изучению и оценке тоталитарного коммунистического режима Игорь Кашу, комиссия в настоящее время изучает секретные архивы нескольких государственных учреждений, включая Министерство внутренних дел. Имеются данные, подтверждающие, что в 1941году с территории Молдавии были депортированы 20 тыс. человек, а в 1949г. - около 36 тыс. человек. Согласно документам, полученным из Москвы, в указанный период из Молдавии было депортировано около 95 тыс. человек. Члены комиссии полагают, что информация о судьбе 40 тыс. человек просто отсутствует.

По словам Г.Кожокару, в настоящее время проводится работа по рассекречиваю материалов архива МВД за 1974-1984гг. и 1985-1991гг. Затем этот процесс продолжится в Службе информации и безопасности и Национальном архиве Молдовы.

Напомним, комиссия по изучению и оценке тоталитарного коммунистического режима в Молдове была создана 14 января 2010 года указом исполняющего обязанности президента Михая Гимпу. В течение ближайших месяцев членам комиссии, которые действуют в составе семи рабочих групп, предстоит изучить архивные документы и материалы и проинформировать общество о своей деятельности.

22 февраля 2010
 

Вісті з пострадянських країн

02.03.2010
джерело: www.hro.org

Юбилей правозащитника Сергея Адамовича Ковалева

   

Сергею Адамовичу Ковалеву, правозащитнику, бывшему политическому заключенному советской эпохи, первому федеральному Уполномоченному по правам человека в Российской Федерации, председателю Российского историко-просветительского и правозащитного общества "Мемориал", исполняется 80 лет.

Сергей Адамович Ковалев родился 2 марта 1930 года в г. Середина-Буда Сумской обл. (Украина), в семье железнодорожника. В 1932 г. семья Ковалева переезжает под Москву, в пос. Подлипки. В 1954 - окончил биофак МГУ.

Биофизик, специалист в области нейронных сетей. Жил и работал в Москве. Опубликовал более 60 научных работ. В 1964 году защитил диссертацию и получил ученую степень кандидата биологических наук.

C середины 1950-х гг. принимал участие в борьбе против "учения Лысенко" - антинаучной доктрины, господствовавшей в советской биологии и поддерживаемой партийной властью.

С 1968 г. Ковалев примкнул к возникавшему тогда движению в защиту прав человека в СССР. В мае 1969 г. вошел в состав Инициативной группы защиты прав человека в СССР - первой независимой правозащитной общественной ассоциации в стране. С 1971 г. он - один из ведущих участников издания "Хроники текущих событий" - машинописного информационного бюллетеня советских правозащитников.

28 декабря 1974 г. Ковалев был арестован по обвинению в "антисоветской агитации и пропаганде". В декабре 1975 года суд приговорил его к 7 годам лагерей строгого режима и 3 годам ссылки. Срок отбывал в Скальнинских (Пермских) лагерях и в Чистопольской тюрьме; в ссылку был отправлен на Колыму. По отбытии срока ссылки поселился в г.Калинине (ныне Тверь).

В годы перестройки вернулся в Москву. Принимал участие в различных общественных инициативах: входил в оргкомитет Международного гуманитарного семинара (декабрь 1987), участвовал в создании пресс-клуба "Гласность", в учредительном съезде общества "Мемориал" (с 1990 - сопредседатель этого общества). В 1989 г., по рекомендации А.Д.Сахарова, назначен сопредседателем с советской стороны Проектной группы по правам человека при Международном фонде за выживание и развитие человечества (впоследствии - Российско-американская группа по правам человека). Тогда же вошел в Московскую Хельсинкскую группу.

С 1990 по 1993 гг. - депутат Съезда народных депутатов России, член Президиума Верховного Совета Российской Федерации. Дважды, - в 1993 и 1995 гг., - был избран депутатом Государственной Думы РФ. С 1996 г. - член российской делегации на Парламентской Ассамблее Совета Европы.

 В 1993 г. принял активное участие в создании движения, а затем и партии "Выбор России" (ныне - "Демократический выбор России"). Член Политсовета ДВР.

Председатель Комитета по правам человека Верховного Совета России (1990-1993); Председатель Комиссии по правам человека при Президенте России (с 1993; в январе1996 подал в отставку). В январе 1994 г. избран первым Уполномоченным по правам человека (смещен Государственной Думой с этого поста в марте 1995).

Сергей Ковалев - один из авторов Российской Декларации прав человека и гражданина (январь 1991) - рамочного документа, определившего будущие конституционные нормы Российской Федерации в области прав человека. Играл ведущую роль в разработке 2-й главы ныне действующей Конституции России - "Права и свободы человека и гражданина", а также ряда федеральных законов, затрагивающих проблематику прав человека.

В 1994-1996 гг. Ковалев получил широкую известность как последовательный и резкий критик политики Кремля в Чечне. В первые же дни войны он отправляется в район боевых действий. "Группа Ковалева", состоящая из ряда депутатов и представителей общественных организаций, собирает информацию о происходящем и прикладывает максимальные усилия для того чтобы эта информация получила широкую огласку. При поддержке общества "Мемориал" и ряда других общественных организаций создается Миссия Уполномоченного по правам человека на Северном Кавказе (с марта - Миссия общественных организаций под руководством С.А.Ковалева). Ковалев и его коллеги сыграли решающую роль в спасении заложников в Буденновске в июне 1995 года.

Сергей Ковалев - лауреат более чем десятка международных премий, почетный доктор ряда европейских университетов. В 1995 и 1996 гг. его кандидатура выдвигалась на соискание Нобелевской премии мира.

В 2009 году Сергей Адамович Ковалев награжден премией "За свободу мысли" имени А.Д.Сахарова Европейского парламента.

In memoriam...

26.02.2010 | Ярослав Грицак
джерело: zaxid.net

Пам’яті великої людини

   

Помер Ярослав Дашкевич. Хочеться дописати: «великий український історик». Але такий допис применшив би його значущість. Він був українським – і то до мозку костей, щиро і твердо. Але про нього, як Франка, хочеться сказати: він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.

Він був одним з небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі – таких як Омелян Пріцак, Роман Роздольський, Ігор Шевченко. Вони мали світовий успіх, тому що були фахівцями в інших галузях – сходознавстві, візантології та ін. Оскільки була довіра до того, що вони робили у своїй ділянці, то їм вірили у тому, що вони писали про Україну. І навпаки: в Україні їм вірили і їх слухали тому, що вони знали і писали набагато більше, аніж про Україну. Одне слово, їхнє українство не було провінційне – воно було світове. Таке, як і має бути якісному українству.

Серед цього ряду імен Ярослав Дашкевич стоїть окремо. Більшість із перерахованих стали великими завдяки тому, що після війни їм вдалося емігрувати на Захід і творити там в умовах інтелектуальної свободи. Ярослав Дашкевич ніколи не виїхав. Навіть у 1970-х, коли Омелян Пріцак робив активні спроби перетягнути його до Гарварду як світового класу сходознавця. Він залишився, і за це мусів платити ув’язненням на Сибіру і довгими роками примусового безробіття. Але цією ціною він створив острівець власної інтелектуальної свободи, якого ніхто не міг його позбавити – і який слугував предметом заздрощів тих численних інших, котрі робили таку-сяку кар’єру за радянських умов, але ніколи не були вільними.

Мені до голови приходить інша низка імен: блискучих інтелектуалів центральноєвропейського походження але світового рангу – Лєшека Колаковського, Яна Павла ІІ, Яна Паточки. Це була порода людей, замішаних з іншого тіста. У підстав їхньої ерудиції стоїть добра гімназійна освіта, яка давала знання кількох живих і мертвих мов, навчала європейству біля самих його корінь, античної Греції й Риму. Їх погляд на світ був ширшим, бо сягав своїм корінням набагато глибше – глибше, аніж це могла дати звичайна середня чи вища школа. Їм розум вигострювала та життєва небезпека, яку несли Центральній Європі нацизм і комунізм. І це був ще один університет – а навіть докторат, який їм доводилося здавати на пробу бути по-справжньому великими.

Цю породу називають центральноєвропейськими джентльменами. І Ярослав Дашкевич був чи не єдиним її у нас представником. Титул джентльмена пасував йому якнайбільше. Завжди підкреслено акуратно вдягнутий, з аристократичними манерами та нешвидким способом мовлення, довгим волоссям – символом незалежності – та загостреним почуттям власної гідності. Таким я вперше побачив десь наприкінці 1970-х, коли стояв у черзі за ним у гардеробі Бібліотеки імені Стефаника – і, ще не знаючи хто це такий, захотів бути на нього схожим. Мені пощастило знати його ближче з кінця 1980-х, коли відновлювалося Наукове Товариство Шевченка, а до кінця 1990-х навіть досить близько з ним співпрацювати.

Той, хто знав його ближче, може підтвердити: при своїй зовнішній гостроті до опонентів – бідний був той, хто попадався на зуб його критики! - він був людиною надзвичайно м'якою, делікатною та великодушною. Найбільше це виявлялося у ставленні до людей молодших, які тулилися до нього. І, треба рішуче підкреслити, Ярослав Дашкевич був одним з небагатьох великих, хто по-справжньому і щоденно займався молодняком. Тому він залишив по собі цілу школу людей, які зараз доходять середнього віку і, треба думати, переймуть на себе тягар керівництва і відповідальності щодо стану львівської історичної школи.

Особисто я дуже – майже безоглядно – його любив. А раз навіть привселюдно у цьому зізнався. Від певного часу ми не сходилися політичними поглядами, і він мене не раз і не два критикував – думаю, що не завжди заслужено. Але перед лицем його смерті та його власної величі за життя я не маю до нього жодних претензій. Навпаки: був і буду йому завжди вдячний – як і тому життєвому шансу, який мене колись допровадив в орбіту цієї великої і шляхетної людини.

Від часу Ярослава Мудрого нам щастило на Ярославів. Час його правління – це єдиний час, коли Київ входив до число десяти найбільших міст світу, а історія шлюбу його дітей показує, як з ним рахувалися у всій Європі. Від середини ХІХ ст. серед освічених галичан з’явилися мода називати своїх дітей не християнськими іменами з Нового завіту, а іменами київських князів – Володимира, Ольги та Ярослава. Від 1930-х років ця мода перейшла навіть на села – тому і я, народжений у селі, теж став Ярославом. Подивіться у «Хто є хто в Україні», і побачите, що більшість Ярославів є галицького походження. Ця сама тенденція, до речі, помітна й в американській та канадській діяспорі у Північній Америці. Але особливо вона помітна серед українських істориків в Україні. Називати дитину Ярославом було певним викликом та запереченням традиції: це ім'я нехристиянське, сягає індоєвропейських, поганських часів. Його найближчим та найбільш знаним відповідником є грецьким «Геркулес», символ великої і непогамованої («ярої») сили. Даючи своїй дитині це ім'я, батьки ніби хотіли сказати: «ми бунтуємо проти своєї долі. Ми хочемо, щоб ми і наші діти були більшими, аніж про нас думають чи з нас роблять наші вороги».

У нашій сучасній історії не було кращого втілення цієї мрії аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління.

26.02.2010

Бюлетень "Права Людини", 2010, №05

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори