пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201007
№07
2010

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

15.03.2010 | Галя Койнаш

Стабільний демонтаж демократії

   

Події навколо формування уряду в Україні розгорталися в такому карколомному темпі, що на докладний аналіз стану прав людини в Україні в одночасно оприлюдненій доповіді Держдепартаменту США мало хто звернув уваги. Втім, і бажання його читати не виникало на тлі поведінки західних країн, які вирішили заплющити очі на очевидні антидемократичні та протиконституційні дії. Важко інакше пояснити відсутність бодай дипломатичних слів сумніву минулого тижня на зустрічі послів країн G8 та ЄС із Президентом України, коли останній повідомив про свій намір підписати зміни до Регламенту Верховної Ради, які напряму суперечать Конституції.

Як відомо, 9 березня 2010 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до ст. 61 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України». Літер, як завжди, багато, але суть проста: тепер Регламент ВР дозволяє народним обранцям формувати парламентську коаліцію з фракцій й з окремих депутатів.

Що це ніяк не узгоджується з 83-ю статтею Конституції, 235 народних депутатів не бентежило. На жаль, не виключено, що нардепи не вважають за потрібне перечитувати Конституцію, але, здавалось би, неможна бути Гарантом непрочитаної угоди з громадянами. З тими самими громадянами, що обирають своїх представників, та вправі очікувати, що обранці не змінять правил гри, закріплених в Конституції.

Не вперше виникає суперечка щодо тлумачення відповідних положень Конституції. В двох рішеннях 2008 р. Конституційний суд повторив висновок, що коаліцію формують фракції, не окремі депутати.

„Зазначений аналіз дає підстави для висновку, що Конституція України визначила суб’єктів формування коаліції депутатських фракцій – депутатські фракції. Отже, якщо депутатська фракція – це група народних депутатів України, обраних за виборчим списком відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій), то до складу коаліції депутатських фракцій входять депутатські фракції, які за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій сформували коаліцію депутатських фракцій.” (http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=19872)

Чи Регламент, ухвалений простою більшістю народних депутатів, може скасувати положення Конституції? Конституційний суд має вирішити це, здається, риторичне запитання.

Не зайве поставити інше запитання: чи насправді це має значення? Можливо, даремно чіпляємось за букву Конституції, тим самим заважаючи шляхетній справі пошуку стабільності й виходу з кризи? Схоже, саме слово „стабільність” так магічно подіяло на послів у середу, та й при кризі такого масштабу, хто від стабільності відмовиться?

Після місяців блокування парламенту та інших дій, спрямованих на що завгодно, тільки не на стабільність, слабо віриться в подібні мотиви. Втім, навіть якщо припускаємо, що все так, ціна зависока, бо йдеться не тільки про чергове порушення положень Конституції.

При пропорційній системі виборці голосують за фракцію, не за окремого депутата. Незважаючи на регулярні обіцянки, жодна політична сила досі не пропонує відкритих списків кандидатів, тому виборцям залишається тільки покладатися, якщо не на мудрість лідерів політичної сили, котрій він віддає свій голос, то принаймні на їх інстинкт самозбереження. Єдиний шанс впливати на політику держави полягає в підтримці певної фракції.

Саме цю надію 9-10 березня відібрали у українських громадян. Адже, згідно з новим Регламентом, більшість депутатів в одній фракції може бути проти певної коаліції, а коаліція таки сформується, бо знайдуться важелі, щоб приманити окремих депутатів. Доказів злочинності не маємо, але підстав уважати, що йдеться тільки про радикальну зміну політичних поглядів теж мало.

Та й навіть при такому переосмисленні політичних основ, велике питання, чи депутати справді вправі сильно спотворити волевиявлення населення.

Хотілось би спитати послів із США, Канади чи країн ЄС, чи мирились би вони із ситуацією, де проголосувавши, скажімо, за фракцію з чіткою антикомуністичною позицією, комуністи пришли до влади, бо окремих депутатів намовили, за допомогою невідомо якої мотивації, вийти з антикомуністичної фракції? Це при тому, що виборці жодного впливу не мають ані на підбір кандидатів, ані на їхню політичну кар’єру в майбутньому. Запитання, щоправда, є настільки риторичним, що відверто вражає готовність послів кивати головою, коли Гарант Конституції України їх проінформував про намір відібрати у виборців цю тінь політичного впливу.

Ніхто не відмовляє депутатам в праві голосувати за велінням власної совісті, але їх приватний вибір не повинен повністю спотворювати волевиявлення народу. У вищезгаданому рішенні Конституційного суду все дуже чітко визначено: депутатські фракції, які за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій сформували коаліцію депутатських фракцій.” Виборці обирають фракції, не окремих кандидатів, й тільки фракції відповідають за дії, що викликають у виборців незадоволення.

За відвертими проявами зневаги до принципів правової демократії спостерігали протягом тижня. Напередодні призначення Василя Цушка міністром економіки Генпрокурор заявив, що закрив кримінальну справу щодо цього колишнього Міністра внутрішніх справ. Поступали й інші сигнали, що свідчать про злагоджену діяльність нібито незалежних органів влади. Чи це сприяє стабільності, наразі невідомо, але цілком ясно, які висновки щодо ролі правосуддя можуть собі робити громадяни.

Змінивши Регламент та заручившись мовчанням представників іноземних держав, ніщо не заважало вчорашній парламентській опозиції сформувати новий уряд. Судячи зі списку міністрів, лідерам менш за все заважали міркування щодо волевиявлення народу на останніх виборах. Річ не тільки в тому, що при досить такі розколотій країні немає навіть натяку на спроби представити інтереси мешканців Заходу України.

Призначення деяких міністрів вражає своєю цинічною байдужістю до багатьох громадян, які навряд чи проголосували за партію влади, але ще не позбавлені права на волевиявлення та депутатів, які дбають і про їх інтереси.

Призначено Міністром внутрішніх справ Анатолія Могильова, котрий „прославився” розгоном - на прохання міськради - мирної та законної демонстрації в Судаку, застосуванням підрозділів "Беркут" та побиттям кримських татар під час знесення будівель підприємців на плато Ай-Петрі, не кажучи про багато їм написаних публікацій, де стосовно кримських татар використовує ту саму мову ворожнечі, про недопущення якої йдеться в Плані заходів МВС України щодо протидії расизму та ксенофобії на період до 2012 р.

Призначення Дмитра Табачника Міністром освіти й науки вже викликало стільки обурення, що немає потреби наводити докази, які би підтвердили оцінку Мирослава Мариновича, що це „ляпас усьому українству”.

Натомість зупинимось на одній ймовірній зміні, за ініціативу якої змагаються Д. Табачник та

Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко. Останній вже встиг заявити про намір відмінити обов’язкове зовнішнє незалежне оцінювання та ввести додаткові вступні іспити. Відомо, що Табачник теж виступає проти цієї важливішої реформи, покликаної протистояти корупції та забезпечувати рівний доступ до вищої освіти. Нескладно уявити собі, яким це буде ударом для абітурієнтів, та й для всіх, хто прагне нарешті вилізти з болота корупційних схем та оборудок.

Бісить нахабний цинізм цього обраного депутатами міністра. Заявивши про ймовірний демонтаж системи зовнішнього оцінювання на кшталт тих, що існують в усіх розвинених демократіях, він посмів наступне сказати: (мовою оригіналу) „Передо мной стоят задачи стратегического плана – создать проект, который поможет определить место Украины в мире, учитывая все особенности и преимущества нашего государства.”

Подібні „реформи” дійсно визначать місце України в світі, ось у чому біда, разом з тим, що депутати без жодного мандату від народу захотіли демонтувати те, що насправді сприяє рівним правам та євроінтеграції.

Треба сподіватися на незаангажоване та послідовне рішення Конституційного суду. Хотілось би побачити таку ж послідовність з боку західних країн. Зрозуміло, що для Європи на першому місці залишаються стабільні постачання газу. Всі зацікавлені в стабільності й припиненні нищівної боротьби за владу, але не коштом найважливіших основ демократії. Перші кроки влади демонструють прописну істину: коли допускаєш зневагу до правил гри, кінця немає поступкам й годі потім вимагати повагу до громадян та верховенства права.

Свобода вираження поглядів

12.03.2010
джерело: polit.ua

Українські науковці проти ВАК

   

Останні ініціативи ВАК України щодо регламентації та уніфікації наукових видань, яким надається офіційний статус «фахових», дедалі більше нагадують практику державного керівництва наукою радянських часів. Реформи в сфері наукової діяльності вкотре підмінюються їхньою бюрократичною імітацією. Замість того, щоб впроваджувати практику peer-review, допомагати українським виданням у досягненні міжнародного наукового рейтингу та створювати умови для поширення експертного знання, ВАК нав’язує академічній спільноті дріб’язкові й нічим не узасаднені формальності, які консервують провінціалізацію та ізоляцію української науки.

Відкидаючи подібну практику, ми відмовляємося від внесення наших видань: «Схід-Захід» (Володимир Кравченко), «Україна Модерна» (Ярослав Грицак) і «Український гуманітарний огляд» (Наталя Яковенко), - до «Переліку наукових фахових видань» ВАК України. Віднині кожне чергове число зазначених вище видань супроводжуватиметься приміткою про те, що воно НЕ входить до «Переліку наукових фахових видань» ВАК України.

Закликаємо колег із України, Росії та Білорусі наслідувати наш приклад. Сподіваємося, це приверне увагу до необхідності системного реформування наукової сфери діяльності в країнах колишнього СССР , їхнього входження до світового академічного простору, вільного від ВАК і подібних до неї анахронізмів.
Заяву прийнято на засіданні Міжнародної Асоціації Гуманітаріїв України, Білорусі та Росії 4 жовтня 2009 року.

Ярослав Грицак

Володимир кравченко

Наталя Яковенко

20.01.10

Доступ до інформації

15.03.2010 | Євген Захаров

Пане Хорошковський, які закони і секрети Ви збираєтеся охороняти?

   

 

Як повідомив УНІАН 11 березня, щойно призначений головою СБУ Валерій Хорошковський після свого представлення сказав журналістам, що «спецслужбі слід скоротити роботу з архівами, і зосередитися на своїх основних завданнях», що «дуже багато матеріалів розсекречено… та правду, яку потрібно було донести українському народу, та правда донесена» і що «турбота спецслужби, перш за все, в тому, щоб охороняти свої секрети, охороняти закони, які ці секрети створювали». В той же день був звільнений, серед інших, начальник департаменту архівного забезпечення СБУ Володимир Вятрович.

Найбільше в цьому вражає цілковита впевненість високопосадовця, що ту правду, яку потрібне, народу вже дали, і досить. Виходить, є правда, яку не треба давати? Знову намагаються за нас вирішувати, що нам треба знати, а що не треба? Не вийде, Валерію Івановичу! Нагадаю Вам, якщо Ви призабули, що головний обовязок держави за статтею 3 Конституції – утверджувати і захищати права людини, і зокрема, право на правду про нашу історію.

А, власне, про які секрети ідеться? Ніхто не заперечує, що Українська держава має свої таємниці, і Служба безпеки їх повинна охороняти відповідно до закону. Але ж корпус архівних матеріалів СБУ, створених до 1991 року в іншій державі, СРСР, до цих таємниць не належить! Грифи «секретно», «совершенно секретно» та інші грифи обмеження доступу, які стоять на цих документах, жодним українським законом (а здійснення права на інформацію за статтею 34 Конституції може бути обмежено саме законом) не визначені. Вони були введені в СРСР інструкцією № 0126, яка сама була таємною, і доступ до якої був закритий. Нормативні акти радянського періоду діють в Україні лише в частині, в якій вони не суперечать Конституції. Згадана Інструкція вочевидь Конституції суперечить і не може бути у нас застосована. Тому відмови в наданні інформації і в доступі до архівних справ з радянськими грифами обмеження доступу абсолютно незаконні.

Зрозуміло, що необіхдно переглянути усі засекречені радянським режимом документи, розкрити ті дані, які тримати в таємниці в незалежній Україні нема сенсу, а тим відомостям, які мають залишатися секретними, надати грифи «цілком таємно» або «особливої важливості» відповідно до українського закону «Про державну таємницю». Системний процес розсекречування документів про політичні репресії радянського періоду (а саме вони складають більшу частину архівного фонду СБУ) був розпочатий тільки у 2009 році. Як було сказано керівництвом СБУ в День архівіста 24 грудня, розсекречено протягом року 16 тисяч архівних документів, але це складає лише декілька відсотків від загальної кількості документів, які підлягають розсекреченню.

Отже, розсекречених матеріалів не «дуже багато», а зовсім мало! Це архівні документи про Голодомор, невеличка частина документів про визвольні змагання в 40-х роках, окремі архівно-кримінальні справи видатних постатей... Але основний корпус документів, які стосуються злочинів радянського режиму проти українського народу досі закритий. Згадаємо лише найбільш серйозні злочини комуністичного режиму, які стосувалися України.

1. Масові репресії проти селян – т. зв. «розкуркулення», виселення, арешти та розстріли за рішеннями трійок ОГПУ, лютий 1930-1931 рр.

2. Організація штучного голоду, внаслідок якого померло від 7 до 12 млн. людей в СРСР, від 10% до 15% відсотків населення України, 1932-1933 рр.

3. Масові арешти та розстріли у т. зв. «куркульській» операції НКВС – розстріли згідно із запланованими квотами, липень 1937 – листопад 1938 рр. (заарештовано 767 397 осіб, з них розстріляно 386 798).

4. Репресії проти членів родин засуджених за «зраду батьківщини», 1937-1938 рр.

5. Розстріли та засудження за так званими «розстрільними списками», коли міра покарання визначалася особисто Сталіним, Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Мікояном та іншими. За період лютий 1937 – жовтень 1938 рр. засуджено 44 тис. осіб, з них 39 тис. розстріляно. Інші масові репресії Великого Терору.

6. Масовий розстріл близько 22 тис. полонених польських офіцерів навесні 1940 р. в Катині. Мєдному та Харкові

7. Масові депортації цивільного населення за «класовою» чи національною ознакою – поляків, народів Криму під час Другої світової війни, українців «за пособничество УПА» тощо.

Пане Хорошковський, якщо усі перелічені трагедії не торкнулися Вашої родини, то я щиро за Вас радий. А моя належить до більшості українських родин, які переживали ці трагедії, які хочуть знати правду про наше минуле. І дізнатися про нього неможна без архівних матеріалів.

Процес відкриття архівів має бути продовжений, якщо розмови Президента Януковича про євроінтеграцію щирі, а не є лукавою риторикою. А то знову виходить, що європейцям наше трагічне минуле більше болить, ніж нам, українцям. Тому що в питаннях пам’яті, доступу до інформації про політичні репресії тощо європейська свідомість має давно визначену позицію, сформульовану в численних резолюціях Європарламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Комітету Міністрів ПАРЕ, ОБСЄ. Не буду втомлювати довгими цитатами, наведу тільки три, і досить.

1. «Широкій громадськості майже не відомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами.»

2. «Задля підвищення європейської поінформованості щодо злочинів, скоєних тоталітарними та недемократичними режимами, варто підтримувати збір документів та свідоцтв про неспокійне минуле Європи, оскільки без пам’яті не може бути примирення».

3. «У деяких країнах-членах доступ до документів, що мають персональне значення або необхідні для проведення наукових досліджень, як і колись, є невиправдано обмеженим», а тому необхідні «реальні зусилля у відкритті архівів, у тому числі колишніх внутрішніх служб безпеки, тайної поліції та розвідки».

Єдине, в чому я можу погодитися з головою СБУ – так це в тому, що робота з архівами не може належати до основних завдань СБУ. Справді, ці архіви бажано передати спеціалізованим установам, як це було зроблено в інших посткомуністичних країнах. Минулого року був проект створення архіву національної пам’яті з виділенням архіву СБУ з усім фондом і персоналом в окрему інституцію, але він був відхилений урядом. Чи не час повернутися до цієї ідеї?

Тож які секрети і закони будуть охоронятися? Валерію Івановичу, я публічно вимагаю зустрічі зі мною, і сподіваюсь, зможу пояснити Вам, молодій людині, що інформацію про політичні репресії треба розсекречувати, які при цьому можуть бути застереження тощо.

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи,
член правління міжнародного товариства «Меморіал»

15 березня 2010 р.

Погляд

10.03.2010 | Інна Сухорукова

Яку модель суспільства і держави ми маємо?

   

Здається, ми є чи не єдиною країною західного світу, якій загрожує диктатура не президента чи прем’єра, а парламенту. Адже парламентаризм вважається засадою демократії. І чим раніше в історії західноєвропейської країни починалось становлення парламентаризму, тим скоріше таки країна просувалась шляхом створення громадянського суспільства й обмеження абсолютної одноосібної влади.

Недарма всі диктатури існували при тотальному або частковому паралічу парламентаризму.

В Україні, де складається дуже дивна картина у розподілі владних повноважень після сумнозвісної конституційної реформи, парламент дедалі сильніше виступає як деструктивна сила.

Можна, навіть, стверджувати, що здобуття якимись партнерськими політичними силами конституційної більшості може, і надовго, покласти край демократії в країні.

Як приклад, закони, за які одночасно голосували і ПР, і БЮТ були спрямовані саме на обмеження прав громадян. Про що ми вже неодноразово писали.

Але ж, так було не з початку історії нового Українського парламентаризму.

Згадаємо, яку позитивну і прогресивну роль відігравав парламент в Україні з 1994 року. Навіть, при керуванні президентом Кучмою більшістю, при великому відсотку комуністів, ВР відчутно обмежувала авторитарну владу Кучми. А з 2002 року ВР просто перетворилась на осередок демократичних змін в суспільстві. Стійка парламентська опозиція робила реальною свободу слова, яку Кучма утискав, як міг. Тому приховати зовсім від суспільства злочини авторитарного режиму було неможливо. Можна згадати, як приклад, „касетний скандал”. Саме парламентська опозиція гуртувала навколо себе паростки громадянського суспільства, яке з кінця 90-х зростало на очах. Що ж трапилось з нами? Як із позитивно-конструктивної гілки влади ВР повністю перетворилась на осередок деструкції і тотальної брехні, які отруюють суспільство і, безумовно, складають небезпеку для існування країни?

Багато фахівців конституціоналістів і правозахисників з самого початку прийняття Конституційної реформи, яка була наслідком суто кулуарної, не суспільної домовленості між лідером опозиції і кандидатом в президенти Ющенком і тодішньою владою, відверто заявляли, що її наслідки будуть згубними і для країни, і для суспільства.

Ці висновки не забарилися втілитись у реальність.

Вибори за закритими списками, панівна роль лідера фракції у вирішенні усіх питань, зробили свою справу. Парламент перетворився на постійну арену для майбутніх перегонів, де не мало значення ані виборча ідеологія, ані переконання гравців.

Законодавство України і до того досить суперечливе, зараз нагадує божевільню. І нас до якоїсь міри рятує тільки те, що звички суворо дотримуватись букви закону у нас ніколи не було.

Президент Ющенко, попри усю свою слабкість і обмеженість повноважень, мав тверді переконання щодо основних прав і свобод. І саме він їх намагався захищати до виборів. Але між двома турами він відчутно підтримав одного з кандидатів, підписавши низку законів, що відкривали значні можливості до фальсифікацій у другому турі. Важко сказати при тій мізерній різниці між кандидатами в президенти, як би закінчилися вибори, якби не дозвіл майже неконтрольованого голосування вдома. Але це, підкреслюю, тільки в останній тиждень свого перебування при владі. Все його президентство відзначилось тим, що ВР намагалась порушувати і обмежувати права громадян, а він ветував такі закони. І, якщо вето не долалось ситуативним поєднанням ПР та БЮТ, громадяни могли спокійно жити до чергової атаки парламентської більшості.

Якщо вето долалось, ми отримували такі закони, як Закон України „Про відчуження приватних земельних ділянок у разі державної потреби та державної необхідності”, де порушується право громадян на власність і до того ж Конституція України.

Суперечить Конституції і новісінька „перлина” новесенької ситуативної більшості ВР- антибютівської.

Довго не переймаючись, депутати скасували вибори до місцевих органів влади. Отак їм забажалось. Те, що це прямо порушує Конституцію України, нікого не обходить. То ж їхня, а не наша Конституція, як вони собі гадають: Схотів – виконав, схотів – порушив..

Цікаво, яке рішення прийме з цього приводу Конституційний Суд України. Якщо ця ухвала ВР не буде визнана неконституційною, можна буде сміливо сказати, що ми живемо у неправовій, не передбачуваній, і, тому, страшенно небезпечній державі. Найголовніше, що світовій спільноті дуже важко зробити такі висновки. Бо, на відміну від Білорусі, Росії та інших авторитарних чи напівавторитарних режимів, ми спостерігаємо у Верховній Раді та ЗМІ відчайдушну відкриту бійку між опозицією і владою, і – навпаки. Влада переходить шляхом більш-менш пристойних виборів в опозицію і навпаки. Отже, формально – все гаразд.

Але ніхто з західних спостерігачів не помічає, що народ України на сьогодні значно більше відсторонений від влади, ніж це було за часів авторитарного Кучми, при якому були мажоритарні вибори і в обласні, міські, районні ради, - тобто виборці знали за кого голосують. І змішані партійно-мажоритарні вибори до Верховної Ради – і теж виборці знали, за кого голосують. Саме це поклало край авторитарній моделі влади епохи Кучми. Але до справжньої демократії пострадянська країна, яка не має гадки, що таке право, виявилася не готовою. Громадянське суспільство існує, як пасивний, чи майже пасивний, спостерігач рідного політикуму. Ми нагадуємо глядачів, які зібрались навколо боксерського рингу, або футбольного поля. Можна кричати, що хочеш (тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочити), можна, навіть натерти пику тому, хто вболіває за іншу команду чи боксера. Але на результаті це не відіб’ється. Можна заперечити, але ж Президента ми обираємо усім народом? Так, а застави у 2,5 мільйони, а ідеологія, яку репрезентують, точніше не репрезентують наші лідери? От скажіть мені, будь ласка: що таке БЮТ – це ліва, права чи центристська партія? А Партія регіонів? Та й усі інші? Коли виборець йде до виборчої урни в Британії, Польщі, країнах Балтії, Америці – він розуміє, що є в програмі демократів чи республіканців, консерваторів чи лейбористів – тобто соціал-демократичних або праволіберальних сил.

Ми не знаємо анічогісінько. Риторика у всіх кандидатів в Президенти, якщо мати на увазі головне – ідеологічно-економічну сутність партій – однакова. Всі усіх нагодують, поцілують та обіймуть. Розбіжності у кандидатів є, і вони стосуються мови – дві чи одна державна, ставленням до Росії та Заходу. Але ж це – ідеологія - самогубство для єдиної незалежної країни. Обираючи двомовність і Росію або одномовність і Захід, можна однаково не мати ані гідної економіки, ані дієвої медицини, освіти тощо. А мати абсолютну, тотальну корупцію, яку ми до того ж освятили своєю ходою до виборчої дільниці. Мати „касту”, на яку не розповсюджуються ані закони, ані здоровий глузд. Сицилійська мафія – відпочиває. Бо все ж таки вона не при владі, а тільки має на неї вплив. І я вважаю, що ми ще якось вдаємо з себе демократичну країну, маємо хоч якісь свободи і права, тільки через те, що політики безперервно чубляться. Бо на позитиві вони не об’єднуються. Будь-яка згода між ними – це згода проти нас з вами. На останнє і Ющенко не втримався. Долучився до тієї згоди. Ненависть до Тимошенко виявилась більшою за ідеали свободи і права.

Вважаєте, що надто сумно? Якби мені хтось заперечив, я би так зраділа!

Погляд

11.03.2010 | Мирослав Маринович, колишній в’язень ҐУЛАҐу
джерело: maidan.org.ua

Домашнє завдання для сходу і заходу Європи: «вгору піднести серця»

   

Спершу цей текст мав характер протесту проти п. 20 резолюції Європарламенту щодо України (від 25.02.2010). Однак після звернень обласних рад галицьких областей України та кількох українських інтелектуалів, а особливо після виступу на засіданні Європарламенту депутата від Польщі Павла Залевського, настав час не стільки протестувати, скільки робити належні висновки.

Передусім скажу про висновки, які, на мою думку, мали б зробити ініціатори включення до резолюції цього нефортунного пункту. Кілька років тому у Львові велись дискусії щодо відкриття відновленого військового меморіалу польських «Орлят». Українська політична правиця мала застереження щодо слова «героїчно» у відновленому написі «Вони героїчно загинули за Польщу» – це, на її думку, мало антиукраїнське звучання. Польська сторона тоді справедливо обурилася: не Україні вирішувати, хто у Польщі має вважатися героєм. Ми визнали правильність такого підходу, бо слід шанувати історичну пам’ять не лише свою, а й свого партнера. Тим більше що історії наших народів так болісно перехрещені, а історіографії – настільки однобокі й ідеологічно спотворені. Сьогодні цю школу змушені були пройти і згадані ініціатори.

Я не перестану дякувати Польщі за той благословенний для нас період, коли її політики й дипломати були очевидними адвокатами України в Європі. Ні, не було це лукавством – навіть якщо врахувати, що за цим виразно проглядалися обриси спільної для обох країн загрози. Для європейців, які мають більш ніж віддалене уявлення про Україну, в цьому польському «опікунстві» була певна вигода: можна було покластися на обізнаність Польщі в українських політичних процесах. Схоже, однак, що сьогодні треба буде брати до уваги, що польські політики часом можуть лобіювати свої навіть цілком щирі національні візії, не кажучи вже про вузькопартійні інтереси, відступаючи від, здавалося б, уже визнаних стандартів.

Це, до речі, ставить ще одну проблему: як можна збільшити обізнаність Європи про Україну? Те, що вона знає сьогодні, значною мірою спотворене довголітнім впливом чужих ідеологій та інтерпретацій. І навіть якщо хтось і добре орієнтується в українських суспільно-політичних реаліях, то все одно він оцінює їх з позицій власного розуміння європейської історії, сформованого в Оксфорді, Сорбонні чи Гейдельберзі на основі давніх москвоцентричних моделей. Чи можна в такому разі наважуватися робити подібні рекомендації? Може, краще спільно з українцями будувати структури взаємного пізнання й діалогу, які розчистять старі стереотипи? До речі, це, наскільки я розумію, входить у прямі обов’язки українського дипломатичного корпусу.

Мені не раз доводилося вже апелювати до європейського сумління про те, що неврахування ним злочинності комуністичного режиму і справедливості боротьби з ним призводять до спотвореного розуміння процесів у Східній Європі. Я ентузіастично вітав рішення Європейського парламенту, яким він урівняв злочини нацизму й комунізму. Однак однією постановою не зрушити з місця тих усталених стереотипів, що їх вибудувала в свідомості та в підручниках історії Ялтинська система безпеки. Виявляється, не всі можуть і не всі хочуть подолати ці фальсифікації та вийти за рамки своїх особистих і національних обмежень.

Постать Степана Бандери – це лише вершечок «айсберга», якого треба буде зрушити з місця, щоб покінчити з пост-ялтинською аберацією зору. Адже саме ця аберація дала право найбільшому колаборантові з нацистським режимом – Радянському Союзові, який вступив у Другу світову війну на боці нацистів, – роздавати своїм ідеологічним ворогам ярлики «колаборантів з гітлерівцями» за мовчазної згоди (а далі й за активної підтримки) Західної Європи. Сталося так, що ініціатори внесення в резолюцію Європарламенту пункту про Бандеру, переживши шквал критики з боку передусім польського суспільства і найпалкіше схвалення з боку Комуністичної партії України та інших проросійських кіл України, на хвилинку опинилися в ситуації, в якій постійно перебувають українські інтелектуали: представити історію ХХ століття лінійно за принципом «друг мого ворога – мій ворог» неможливо.

Є свої завдання і для колись підкомуністичної Європи. Передусім Україна має вирішити, якою мірою вона, визнаючи Степана Бандеру своїм героєм і беручи за зразок його безсумнівну любов до неї, готова сьогодні взяти за взірець усі методи його політичної та визвольної боротьби. Якщо вже відновлювати правду, то всю. До того ж, якщо ми хочемо, щоб світ пошанував наші жертви, ми мусимо визнати, що наші змагання за незалежність були оплачені не лише нашою власною невинною кров’ю. І польські політики мають чесно відповісти собі на запитання, які шанси обстояти свої національні права, окрім радикальних, залишила Польська держава колись підневільній їй нації. Без вирішення цих двох завдань обидва народи знову перекреслять свій історичний шанс і борсатимуться в полоні одвічних своїх противленств.

Реакція українського суспільства на пункт 20 була значно гострішою, ніж на всі інші пункти згаданої резолюції. Проте вони також варті критичного аналізу.

По-перше, п’ять років за президенства Віктора Ющенка Україна стукала у двері ЄС, чуючи звідти невтішне: «Ще рано, а може, й ніколи…». Що сталося тепер? Чи Україна виконала критерії вступу? Подолала корупцію? Змінила законодавство? Красномовною ілюстрацією до всіх цих питань є часовий символізм: своє рішення європейські парламентарі прийняли в день інавґурації Президента Віктора Януковича, який задекларував уже проросійський вектор української політики. Все це схоже на погану гру, а за частоколом лукавої політкоректності годі зрозуміти, що насправді можна очікувати від політичного істеблішменту Європи.

По-друге, чи є нинішня Європа й далі тією Європою, куди ми хочемо увійти? Все своє життя я і мої друзі несли в серці любов і пошану до Європи як до втілення засадничих принципів цивілізації – пошани до прав людини, визнання суб’єктності народів і їхнього права на самовизначення, пошанування гідності людини й окремішньої ідентичності народів. Ці принципи є тими цінностями, на яких можна будувати спільний європейський дім. Що залишається від тих цінностей, якщо європейські парламентарі з очевидною байдужістю голосують за те, щоб безцеремонно вказати українцям, кого вони можуть вважати національним героєм, а кого ні? Чи вдалися б вони до такого кроку, скажімо, щодо Франції чи Об’єднаного Королівства? А якщо ні (що очевидно), то чи не чекатиме на українців в Європейському Союзі до болю знайома ситуація, коли серед усіх рівних будуть «більш рівні» і «менш рівні»?

По-третє, Європейському парламенту варто було б ініціювати загальноєвропейську дискусію щодо того, які наслідки випливають з цілком слушного визнання злочинності комуністичного режиму. Якщо європейська спільнота до сьогодні з такою рішучістю засуджує колаборантів з нацистським режимом, то як бути з тими, хто колаборував з режимом комуністичним? Якщо Радянському Союзові було вибачено його союзництво з Гітлером на початку війни, беручи під увагу, якими жертвами було оплачено боротьбу з ним пізніше, то чому членам ОУН пам’ятають лише їхні наївні сподівання, що гітлерівська Німеччина пітримає створення незалежної Української держави, і відмовляються визнати її, ОУН, власні жертви внаслідок нацистського насильства, зокрема ув’язнення Степана Бандери в концтаборі в Заксенгаузен? Якщо про ілюзії інших державних європейських народів, які були союзниками гітлерівської Німеччини, сьогодні ніхто не згадує, то чому ілюзії недержавного народу, який боровся за своє місце під сонцем, не сходять зі сторінок європейської преси?

Подібних питань можна нанизувати чимало, і до аналізу їх Європа, схоже, все ще не готова. Але почати цю роботу треба, бо інакше вважатиметься допустимим промовчати, коли газовий шантажист Європи величає героєм ката мільйонів невинних людей – Йосифа Сталіна, і засудити як зречення європейських цінностей спробу українців віддати шану в’язневі нацистських концтаборів і борцю зі сталінським режимом.

Мені як українцеві соромно бачити, як нинішні суперечності України фатально підривають її цивілізаційні шанси. Головну причину цього я вбачаю в посттоталітарній деградації людського духу, що неспроможний піднятися до рівня, з якого суперечності не виключають, а доповнюють одна одну. Проте не меншою мірою мене тривожить і те, що по-бюрґерськи дрібніє і дух Європи, який щораз більше поринає у пастки національних егоїзмів та життєвого конформізму, готового виправдати навіть кривду, якщо вона обіцяє спокій і достаток.

Входження до ЄС країн Центральної Європи засвідчило, що європейська пам’ять про злочини нацизму мусить бути доповнена пам’яттю про злочини комунізму. Процес цей лише розпочато. Зокрема, майбутнє входження України в європейську співдружність народів стане можливим не лише тоді, коли Україна виконає перелічені в резолюції пункти своїх зобов’язань. Необхідною передумовою такого входження є також смиренне визнання політичною елітою Європи, що, замість впадати в Ukraine fatigue (втому від України), їй більше пасувало б спробувати зрозуміти посттравматичні проблеми народу, нещасть якого впродовж усього ХХ століття Європа практично не помічала.

Це потребуватиме, щоб європейці і на заході, і на сході Європи «вгору піднесли серця»: настав час для духовного перезавантаження усього нашого континенту. Бо справа не лише в тім, щоб європейський Схід як «син комуністичного блуду» захотів повернутись до отчого європейського дому. Справа ще й у тім, щоб сам «батько» й увесь його дім були духовно готові його прийняти.

10 березня 2010 року

Вісті з пострадянських країн

05.03.2010

Сергей Ковалёв: «Политический идеализм и реальная политика: вызов 21 века»

   

«Страна в мире» я понимаю буквально. Это не только Россия и, может быть, в первую очередь не Россия. Я хотел бы думать о неких странах, которых пока нет, и о некоем объединяющем их Мире, который тоже ещё не существует.

Применительно к этим странам и к этому миру центральным для нашей конференции мне представляется вопрос о совместимости Политики и Права, точнее об условиях этой совместимости, ещё точнее – о господстве и подчинении в рамках этой неразрывной пары. Каковы реальные отношения этих двух? Устраивает ли эта реальность нас, её невольных обитателей? Нуждается ли она в переменах и можно ли её изменить? Готовы ли мы, проживающие всё равно где на земном шаре, к таким попыткам? и к чему они могли бы привести? как формируются цели огромных людских коллективов и возможно ли вмешательство в это целеполагание? И, наконец: применима ли к этой небезобидной совокупности вопросов блестящая формула Майкла Фарадея – «Нет ничего практичнее хорошо сделанной теории»?

Помилуй Бог, я вовсе не пытаюсь предложить даже смутные очертания модели, которая была бы адекватна и умела бы что-то предсказывать. Я просто попробую показать несомненную, по-моему, и отчётливо нарастающую опасность нынешней глобальной политической конструкции; принципиальную неспособность существующих международных механизмов преодолеть эти угрозы; следовательно, острую необходимость искать альтернативную мировую политическую парадигму.

Такое понимание было достигнуто более полувека тому назад и породило требование «нового политического мышления», выдвинутое целым рядом выдающихся фигур 20-го века – Бором, Эйнштейном, Расселом, позднее Горбачёвым и Сахаровым. и ещё многими другими. Понятие «новое политическое мышление», однако, не было развито, формализовано, ясно определено, оно заметно разнилось в понимании разных своих «родителей». Оно было страстно подхвачено поначалу, потом затрёпано, выхолощено, превращено в штамп, постепенно почти забыто.

Уверен, что сейчас всё ещё не поздно вернуться к началу. Должен сказать, что, в отличие от большинства своих знаменитых единомышленников, А.Сахаров видел проблему в самом широком её аспекте, несводимой только к отдельным вызовам современности, пусть даже самым острым. Он видел принципиальную неспособность устоявшейся мировой политической модели справиться со всей совокупностью этих грозных вызовов.

Характер отношений Права и Политики, учреждённый в СССР, самом стабильном, мощном и старом из тоталитарных государств недавней эпохи – порядок, послушно воспринятый в нём как непреложная аксиома и навязанный всей Восточной Европе – непросто преодолевается в сознании граждан. Хотя порядок этот, по сути дела, всего лишь политический произвол, ограждённый служивым правом.

Мне кажется полезным, даже нужным, рассматривая проблему обратиться к истории протестных движений в СССР и в Восточной Европе, начиная с 60-х – 80-х годов прошлого века.

Независимая гражданская активность в СССР того времени ни в малейшей мере не воспринималась нами как политическая оппозиция, да и не была ею в общепринятом смысле этого слова. Наша активность была бесстрашной, открытой, наивной, непримиримой к тогдашнему официозу, но отнюдь не заявляла собственных политических целей и не была массовой. Нас называли инакомыслящими, диссидентами, позднее правозащитниками, но никогда – политиками. Впрочем, следователи и прокуроры настойчиво убеждали нас признать, будто мы имели сугубо политическую цель при помощи клеветы ослабить государственную власть, вызвать внутреннюю неустойчивость и международные осложнения. Однако, постановив приговор, вам говорили: «Какой Вы политический заключённый? Вы уголовник».

Власть, диктовавшая приговоры, смотрела на нас со страхом и злобой, и это можно понять. Уж они-то, лгавшие каждым словом, хорошо знали, сколько весит правда, произнесённая вслух.

Разумеется, каждый из нас и без Рейгана отлично понимал, что мы живём в Империи Зла, тогда как достойным людям надлежит жить в ином государстве. Мы уверенно отвергали революционное насилие, но не сомневались, что КПСС никогда не станет иной и не уйдёт в отставку.

Судите, насколько пригодны были условия для мирной, но непримиримой, заявленной, практически осуществляемой оппозиции в стране, в которой ещё вчера просто факт несогласия с властью стоил жизни. Впрочем, среди нас были тогда и очень немногие приверженцы политики – разумеется, традиционной политики, как она есть.

Большинство же, распространяя «Самиздат», протестуя против репрессий, безропотно отправляясь в тюрьму, учреждая подпольную независимую периодику (знаменитая «Хроника»), нимало не рассчитывало успеть увидеть политические сдвиги. Помню, как Б.И.Цукерман, один из самых высоких авторитетов той волны, на реплику о том, что Византия 300 лет заживо гнила, прежде чем рухнуть, задумчиво ответил: «Что ж, 300 лет меня вполне устраивают».

Наша «аполитичность» и была коренным советским отличием от идеологии и стратегии наших европейских братьев, стратегии великих бескровных революций.

Здесь следует важное для моей логики суждение. И я начну его с резкой сегодняшней переоценки этой тогдашней пресловутой «аполитичности». Сейчас я понимаю: подобно мольеровскому персонажу мы не подозревали, что говорим прозой – то есть, занимаемся как раз политикой; что наши упрёки, адресованные власти, и требования к ней это и есть сугубо политическая гражданская активность.

Мы отлично понимали, что эти требования принципиально невыполнимы для нашей власти, природа которой категорически несовместима с ними. Наши пожелания могла бы выполнить только другая власть, для которой они были бы столь же естественны, как для нас. Разумеется, мы желали своей родине иной государственности. Да ведь и заявляли же публично, как именно действовала бы иная, подлинно демократическая власть в ином, правовом и цивилизованном государстве. Ну, почему же всё это не политические предпочтения, не политически мотивированная активность? Откуда вообще наша тогдашняя наивная, вполне искренняя уверенность в собственной аполитичности?

Дело в том, полагаю я, что наши суждения опирались на общепринятое, так сказать, «каноническое», представление о традиционной реальной политике, как о вековой данности. Политика – «искусство возможного». Её условия и её инструменты – «соотношение сил», «баланс интересов» и тому подобное. Такова природа политики, изменить её нельзя, но в демократических государствах можно слегка корректировать, заставив считаться с общественным мнением. Это и происходит на цивилизованном Западе (что в некотором приближении верно, но об этом ниже).

Соответственно, политика для нас логически сводилась в то время исключительно к политической практике – к созданию партий, непременной борьбе за власть, к организационным усилиям, обязательным агитации и пропаганде и к прочим шагам, в условиях СССР заведомо конспиративным. но мы не хотели подполья. Мы знали – у нас это кровь и, значит, бунт, «русский бунт, бессмысленный и беспощадный». И не оставалось другого выбора, кроме открытости и публичности потому, что молчать было стыдно.

Однако, раз мы не занимаемся политикой, то чем же? Тогда уж Правом, самонадеянно решили весьма многие, почти все. Так на отечественной почве укоренилось совершенно до того неизвестное слово «правозащитник». и правда, углублённый интерес, чтение, «мастер-классы» признанных знатоков, делали своё дело. но обострённое чувство справедливости и даже, может быть, не самая поверхностная осведомлённость о принципах права не тождественны всё же нормальной, прочной специальности.

Скажем так: мы поднаторели в праве, отнюдь не ставши специалистами. но вот неизбежная, продиктованная стыдом и упрямством, беззащитно открытая, прямо-таки распахнутая позиция и публичность наших протестов внезапно стали нечаянным изобретением советского «диссидентства». не побоюсь сказать, весьма значительным изобретением. Жизнь показала, что без этого невольного открытия наша новейшая история сложилась бы ещё хуже. Незамысловатое поведение диссидентов вызвало к жизни 3 важнейших обстоятельства.

Первое. Эта бесстрашная, наивная правдивость, с несомненной очевидностью не преследующая никаких целей, кроме самой правды, не смущающаяся тюрьмой и психушкой, оказалась непременным условием, если угодно, практическим методом того самого «нового политического мышления».

Во-вторых, наша приверженность к праву (разумеется, ровным счётом ничего содержательного в саму сферу права не внёсшая) мощно способствовала осознанию самой существенной политической максимы – право вне политики и над политикой. Понятно, что и она опять-таки из арсенала нового политического мышления. Эта максима – несомненно, глобального смысла. но она имеет особое значение для русского сознания, ибо в таком точном и категоричном виде впервые была предъявлена российскому обществу стараниями диссидентов.

Ведь в русской литературе, национальном сознании, традиции весьма высокий статус понятия справедливости сосуществовал с откровенным пренебрежением к «процедурному» праву, столь важному для западноевропейского сознания. Вспомним, например, ироническое, уничижительное, даже враждебное отношение Достоевского и Толстого к судебной процедуре.

Стремление к абсолютной, божественной справедливости заставляло их отвергать саму идею справедливости земной, человеческой, секулярной. Может быть, это стремление к высшей, в противоположность праву неформализуемой, справедливости, стремление, имеющее религиозные истоки, парадоксальным образом способствовало распространению в России атеистических марксистских спекуляций, обещающих построить во всём мире справедливое общество подлинной свободы.

Эта попытка установить справедливость и свободу вне права и против права обернулась кровавым кошмаром и семидесятилетним господством одного из самых несправедливых и тиранических режимов в истории России и человечества.

И третье. Позиция диссидентов оказалась убедительна простотой и очевидным бескорыстием. Мировому общественному мнению, к которому мы прямо обращались, было очень трудно не поверить нам – попробуй заподозрить в шпионаже, диверсиях, саботаже тех, чьи действия так прозрачны.

Клевета? Какие странные соображения, какие тайные выгоды могли бы заставить явно интеллигентных людей клеветать на власть, сознательно выбирая свою судьбу – тюрьму или психушку? Железный занавес всё больше походил на решето, злобные, алогичные, циничные сообщения официальной советской пропаганды о наших судах беспомощно проигрывали позиции подсудимых. на Западе больше не находилось фейхтвангеров или любителей поговорить с «кремлёвскими мечтателями».

Кстати, крепла догадка, что в Кремле мечтателей нет, да никогда и не было.

Забегая вперёд, замечу, что вот это, третье, обстоятельство сыграло большую роль (конечно, косвенную, опосредованную – и это важно подчеркнуть) в политической эволюции России. Заодно, это одна из иллюстраций, так сказать, «инструментария» того, что я называю «политическим идеализмом».

Теперь все точки над «и» расставлены. Итак, советские диссиденты-шестидесятники, нимало не озабоченные практической политической борьбой выдвигали всё же заведомо политические требования. в несвободной стране мы занимали позицию ответственного гражданского общества. Или, иначе – «строили идеал», как говорил Сахаров в своём знаменитом интервью. Политический идеал, заметим. Поговорим о важных социальных факторах.

Мы хотели знать правду и говорить правду, как она есть, независимо от того, кому она выгодна.

«Хватит врать» и ещё «соблюдайте собственные законы» – вот основание нашей позиции. не так уж мало, по правде говоря, хотя заведомо недостаточно.

Увы, наша правда не нужна была обществу. 999 из тысячи были шокированы, или оскорблены ею, полагали её тщеславной попыткой неудачников обрести известность, либо опасной игрушкой прожектёров, витающих в облаках.

Иначе и не могло быть – все мы родом из так называемой «новой исторической общности» – советского народа, селекционированного, заново созданного Сталиным.

Народ терпеливый, раболепный, подозрительный, злобно презирающий рефлексии, значит интеллектуально трусливый, но с известной физической храбростью, довольно агрессивный и склонный сбиваться в стаи, в которых злоба и физическая храбрость заметно возрастают. Вообще-то, эти свойства есть в любом народе, разница только в выраженности.

Сталинские же селекционные критерии, были весьма высоки. Эти качества прямо планировались печатью и добровольно-принудительными собраниями как суперважная государственная задача: развитие в народе этих свойств, необходимых строителям коммунизма, но называемых, разумеется, совсем иначе – патриотизм, сознательность, бдительность, верность партии и прочее. Сталин отлично понимал, что без такого народа, всецело и искренне подчинённого ему, его жёсткие, императивные, втиснутые в минимальные сроки, государственные планы рухнут и вёл свой отбор на страх, раболепие, подлость вполне сознательно, хотя и не думал, конечно, в понятиях сельскохозяйственной селекции.

Народ создавали методом, профессионально называемым «селекция на провокационном фоне».

Селекционной делянкой, а заодно и воспитательными учреждениями, ясно, были лагеря, раскулачивание и коллективизация, чистки, проработки, верноподданные демонстрации, гражданский долг доносительства, уроки ненависти на политучёбе, просто учёба с её промывкой мозгов и проч.

Всё очень просто – строптивые погибали, или сидели подолгу и не рожали детей, а робкие или подлые рожали. с той наследственностью, какую предложит отпрыску генная комбинаторика после сталинской селекции. и воспитывали своих детей соответственно собственным жизненным правилам.

Успех селекции – устойчивость выведенного сорта или породы. Сталинский успех очевиден. Его страна наполнена его поделками. Позвольте мне на этот раз в виде исключения не говорить о нашей нелегитимной власти, наших, с позволения сказать, «выборах», нашем «басманном правосудии», нашей бездействующей Конституции; даже о Чечне, даже о политических убийствах. Публика собралась грамотная, все всё знают, все читали и писали. с устойчивостью сортов и пород полный порядок. и никому не стыдно. Никаких тебе Майданов.

Это и есть красноречивый результат селекции.

Сталин впечатляюще завершил нравственный коллапс нации, который господствует до сих пор.

Что касается СССР, центра силы и узурпатора социалистического лагеря, предшественника России, социологический его портрет накануне неожиданных решительных перемен, таким образом, весьма печален. Иначе обстояло дело в Восточной Европе, где некая протестная активность развивалась примерно синхронно с нашей.

Дряхлеющий тоталитаризм не сумел раздавить в своих колониях остатки европеизма. Та критическая масса граждански озабоченных, обладающих нравственным авторитетом, честных людей, которая превращает толпу обывателей в гражданское общество, и которой мы лишены до сих пор, уже была в Восточной Европе в 80-е годы – восстановилась довоенная.

Соответственно и КОС-КОР, и Хартия 77 обрели политические цели быстро и естественно – им было на что опереться. Вожделенная и всеобщая восточно-европейская цель – вырваться из цепких советских объятий не имела права спровоцировать бунт. Её мирное воплощение нуждалось в народной опоре и обрело её. Лидеры великих восточно-европейских мирных революций блестяще воспользовались своим шансом защитить свободу в мире. Их победы стали самым важным общественным событием прошлого века, вполне сравнимым с победой над фашизмом.

А наша активность в то время диктовалась упрямым стремлением заслужить право на самоуважение. Тогда появилось не так уж мало людей, готовых купить себе это право за тюремный срок. Это была чисто нравственная оппозиция. Повторю, эта активность интеллектуалов никакого прямого влияния на политическую эволюцию страны тогда не имела.

Тогда только начинало складываться такое опосредованное Западом влияние.

Другое очень важное различие между нами. Восточноевропейские лидеры (например «Солидарности» или «Народного фронта») точно знали, чего хотят. Они возвращались в своё, может не идеальное, но достойное прошлое, свой, доподлинно знакомый, европейский дом. Что занимало нас, кроме наших личных белых риз? Мы размышляли о далёком будущем, неведомом и туманном. по словам Сахарова «строили идеал». и постепенно поняли, что строить не нужно – идеал давно готов.

Вот давно и успешно работающая модель. Обеспечивает государству и обществу способность к динамичному развитию, а каждому гражданину свободу, безопасность, независимость и достоинство. Нужно поставить власть под контроль закона и общества – это так просто и убедительно, чего же ещё.

Мы оказались куда большими западниками, нежели сама западная элита. (А вот Сахаров уже тогда видел пороки и недостаточность западной реальной политики.)

Мы верили в универсальную ценность Права и Свободы. Верили, что именно эти ценности и есть движущая сила свободного мира – осознанная, постоянно преследуемая цель его развития. Что постепенно создаётся интегральная конструкция мира, свободная от бесстыдной и жестокой борьбы национальных эгоизмов.

Увы, мы принимали желаемое за действительное. Это было грустное открытие, но не убийственное. Идейные основания западной модели всё же привлекали нас гораздо больше, нежели текущие реалии. Мы не хотели видеть, что эти красивые идейные основания не выдерживают столкновения с разобщённостью расколотого мира, что модель требует единого закона и единой власти. и потому она неспособна работать на поле злобного столкновения национальных эгоизмов. на таком поле эта модель годится лишь для пышных имитаций. Работают же на нём методы реальной политики, добротно описанные Макиавелли.

Позднее я близко наблюдал эти имитации и этот макиавеллизм в Женеве и в Страсбурге. Позднее возникли соображения о том, что если враждующий и лгущий мир не воспринимает честную модель, то изменять, быть может, следует не модель, а мир.

Но тогда мы находили, что идеал готов, и могли добавить лишь восторженную уверенность неофитов: осознание его единственности, императивного смысла и глобального масштаба. Вот мы и мыслили в планетарных границах этого «политического идеализма», тогда ещё не названного по имени.

Неверующие и агностики, преобладавшие в нашем круге, приняли религиозный принцип: «делай, что должно и будь, что будет». Мы и действовали так, будто именно от нас зависело внедрение идеала в мировую политику. Напротив, ни один политик не считает торжественно провозглашённые принципы государственным обязательством и не верит в их осуществимость.

Противостояние «политического идеализма» и «реальной политики» – центральное противоречие современности – определяет глобальный нравственный кризис и настоятельно требует разрешения. Коренное различие этих направлений – несовпадение шкалы оценок. для идеализма на вершине шкалы принцип, норма, процедура никак ни от какого интереса не зависящие, но воплощающие совокупность идей (свободы, равноправия, гуманности – достаточность или избыточность критериев можно обсуждать) и набор табу. Это главный приоритет, и только он, ложится в основу всех частных решений.

А первый приоритет реальной политики, наоборот, некий интерес (суверенитет, геополитические интересы, экономические, да мало ли) или совокупность интересов; в меняющихся обстоятельствах приоритетность интересов меняется и в конфликте интересов главная роль принадлежит обстоятельствам, а не ценностям. Лицемерие, обман, экспансия, агрессивность, недоверие, закрытость, национальный эгоизм веками были традиционными методами реальной политики, оружием дипломатической войны каждого против всех.

Продолжением её хладнокровно признавалась настоящая война. Такими методами не приходилось гордиться, но и скрыть их было невозможно; они считались неизбежными, единственными и потому приемлемыми – даже обязательными. Вот почему ни сталинские миллионные жертвы, ни нацизм, ни едкий позор Мюнхена и Ялты не были восприняты в мире, как смертельная угроза цивилизации, требующая жёсткого ответа. Такой ответ почитался невозможным, политика же – «искусство возможного».

Лишь однажды в истории осознали, что это «искусство» зашло слишком далеко; что «возможное» и «невозможное» должно зависеть от нас, от того, что мы согласны допустить. в середине 20-го века, всерьёз показалось, что кровавый кошмар двух Мировых войн, химическое и ядерное оружие, холокост и сталинские депортации народов, наконец убедили мировое сообщество в необходимости строить новую парадигму, новую политическую конструкцию мира.

Вот почему Устав ООН и Всеобщая Декларация Прав Человека представлялись ключевым моментом истории, необратимым началом нравственного преобразования мира. не тут- то было. Перечень примеров циничного пренебрежения международного сообщества к собственным высокопарным заявлениям занял бы тома.

Вспомним ковровые и атомные бомбардировки мирных городов; пол-Европы, отданные сталинской тирании. Довольно мифов, никого Советская Армия не освободила – армия, отражавшая атаку агрессора, мгновенно превратилась в орду захватчиков, да ещё насильников и мародёров, как только перешла границы СССР. Кем и как вдохновлялось это мародёрство, как оно вспыхнуло и развивалось – особая тема. Вспомним также и Нюрнберг, где один людоед при содействии своих западных партнеров – реальных политиков судил другого людоеда за каннибализм (вот пример – 3 дня Трибунал слушал эпизод обвинения нацистов в расстреле тысяч польских офицеров в Катыни, а каждый участник суда точно знал, кто и когда убил поляков). В этот ряд естественно становится многое из практики Совета Европы, ОБСЕ, Комиссий ООН, Евросоюза.

В центре мировой политики по-прежнему амбиции и «геополитические интересы». Традиционная политика приспособила универсальные ценности к делу, как свой рабочий инструмент. Великие принципы отодвинуты в область ритуальной риторики и используются ради имитаций. но воплотить новую парадигму реальная политика не способна – они несовместимы. Лукавое использование ворованных идей дискредитирует их перед публикой. Ещё того хуже – real politics и самые благие намерения всегда и неизбежно ведёт в пучину опасной безнравственности.

Заявленные высокие цели, отделившись от политической повседневности, превращаются в лозунги – чем более пышные, тем более лживые. в рамках реальной политики совершенно невозможно было не допустить в Нюрнберг катынских палачей; конечно, были неотвратимы и ялтинский сговор и выдача Сталину многих тысяч людей в каторгу и на смерть. и вся русская история последнего полувека не есть ли поглощение искренних намерений реальной политикой?

Многие мерзости начала реформации СССР скорее судьба, нежели вина горбачёвских «архитекторов перестройки», окружённых злобной сворой политбюро. Видимо, даже и кровавая давка в Тбилиси, даже и танки в Вильнюсе. Реальная политика тянет преступную цепь. Тогда, может быть, трагедия Чечни коренится в Сумгаите, Баку, Ходжалы и Вильнюсе и со временем прольётся кровью где-то ещё?

И очень условные президентские «выборы» 1996-го аукнулись нам гаерством, с позволения сказать, «выборов» 2007-го и 2008-го? Заколдованный круг real politics докрутился до Путина. и не вырвавшись из круга не избыть нам своей раболепной, жестокой и лживой истории. Методы реальной политики подчиняют себе цель, превращая её в своё подобие, они не годятся для достижения высоких целей. Развилка между реализмом и идеализмом в политике по природе своей не предполагает третьего решения, хочешь - не хочешь, придётся выбирать из двух.

Реальная политика – естественный и очень приспособленный инструмент, обеспечивающий государству сносное существование в условиях «войны каждого против всех» – подогнана к своей роли: уберечь государство от потерь, а при случае дать ему поживиться за счет соседа. Солидарно преодолевать в разрозненном мире глобальные угрозы, одинаково гибельные для друзей и врагов, этой политике не приходилось никогда.

Реальная политика жизненно опасна, притом неотвратимо.

Сейчас ядерный баланс – единственный серьёзный фактор мира. но даже вместе с паритетом в обычных вооружениях это балансирование очень опасно само по себе. Сколько можно? Чеховское ружьё на стене это не только законы драматургии. Это закон жизни. Ядерный клуб вырос вдвое и остановить его рост нельзя. Легко найдутся режимы-изгои, готовые шантажировать на грани ядерной схватки, несмотря ни на какое сдерживание. Конечно, можно покупать безопасность уступками, но бандиты имеют обыкновение наглеть. не придётся ли тогда задуматься над словами: «Есть вещи и поважнее мира»? Да и ублюдок реальной политики, терроризм, вполне способен теперь выдвигать глобальные угрозы. Между тем, раздробленный мир может ответить на них лишь полицейскими, паллиативными мерами, и явно не в состоянии лишить терроризм его народной базы.

Но помимо военных опасностей стремительно нарастают грозные вызовы иного рода. Энергетические проблемы, исчерпание других ресурсов, острые климатические и экологические проблемы – все они уже не имеют локальных решений. Они требуют честных, скрупулёзных согласований и предельного напряжения сил. Реальная политика не умеет ни того, ни другого – она ведь ищет свой интерес и подозревает всех во всём.

Есть, наконец, самый страшный, по-моему, грех этой политики. Она развращает граждан. Контроль общества над властью становится невозможен там, где господствует «искусство возможного». в самом деле, что ещё Вы можете требовать от власти, если Вас уже убедили в неизбежности и нравственности вранья? Это цена разобщенности и своеволия государств.

Реальная политика опасна, но и «отменить» её, разумеется, тоже невозможно.

Страны должны как-то взаимодействовать, а другого аппарата для этого у них просто нет. Национальные эгоизмы реально существуют. а всеобщее законодательство реально отсутствует. Понятно, что новая наднациональная идеология не может одномоментно вводиться коллективным волевым решением. Попытки провозглашения новых целей свелись к лицемерной лозунговой кампании, ибо декларации о намерениях невыполнимы в отсутствие единого закона и единой власти.

Опрометчиво рассчитывать на «внутреннее» преобразование реальной политики.

Это невозможно даже психологически. как всякая серьезная профессия, политика осуществляет отбор и воспитание кадров. Поэтому для глобальных преобразований совершенно бессмысленны «комитеты мудрецов» и прочее. Все эти экс?президенты, экс?министры, и другие бывшие профессионалы, люди с молодых ногтей пропитанные политической прагматикой.

Весь их огромный жизненный опыт почёрпнут исключительно в «искусстве возможного». Им и в голову не придёт мыслить в других категориях. Те же сомнения и ограничения полностью приложимы к ООНовским представителям государств, тем более к аппарату ООН. Вот почему остро необходима коренная реформа ООН, или, лучше создание альтернативной организации, где собраны представители не Государств, но источников власти – народов.

Итак – выход в давлении извне.

Мирное давление на власть «извне» – это только общественное давление. Конечно, оно может и должно быть международным общественным давлением. но мыслимы и некоторые новые отважные политические партии, сознательно и открыто предпочитающие отдалённые общечеловеческие перспективы текущей борьбе за власть и текущей политической прагматике. Вероятность возникновения таких партий не нулевая, как показывает пример ранних немецких «зелёных».

Но куда давить? К чему стремиться?

«Надполитичный» всеобщий Закон; следовательно, наднациональные властные органы.

Итак, марксистская циничная догма права, «обслуживающего государственную власть», должна быть решительно обрушена, Право – жёсткие рамки власти, вовсе не её инструмент. Государство должно, в самом деле, стать важным аппаратом, обслуживающим общество, эта максима должна утратить своё лозунговое лицемерие.

Естественно, эти фантастические перемены принципиально возможны лишь в большой и сильной совокупности государств, каждое из которых отказывается от весьма значительной части своего суверенитета. Высшая цель этой совокупности – общечеловеческие ценности и интересы. Территориальный предел, к которому она стремится – земной шар.

Понятно, что эти стремления и их осуществление могут развиваться только постепенно. Первоначальный союз должен стать готовым к принятию новых членов, а те пожелать войти в эту ассоциацию. Причиной такого желания могут стать лишь очевидные и весомые преимущества нового статуса, причём практические. Ясно, какого времени и сил требует такое развитие мировой ситуации. Дадут ли история и глобальные вызовы время и возможности для него? Впрочем, идея глобализации уже господствует в мире. Более того, мы свидетели первых шагов её обнадёживающего воплощения – Евросоюз.

Думаю, нам необходима глобализация прежде всего нравственная, правовая, политическая, социальная. Главенствующая сейчас экономическая, очень важная, разумеется, должна, всё же, передать свой приоритет этим идеям. Можно предполагать, кстати, что тогда стало бы гораздо меньше антиглобализма.

Право эффективно работает только тогда, когда существуют санкции. Значит, наднациональные органы должны обладать подавляющей силой.

Представляется очевидным, что государства-члены, объединившиеся в упомянутый союз должны полностью разоружиться; напротив, наднациональные силовые структуры должны обладать вооружённой мощью, обеспечивающей абсолютное преобладание в любой ситуации где угодно внутри союза; более того, в любой точке вне союза, пока это сообщество не охватит весь земной шар.

В государствах-членах вероятно необходимы незначительные полицейские формирования.

Ну вот, договорились. Я начинал с высшей, абсолютной ценности прав и свобод личности, теперь предлагается модель абсолютной военной мощи центра, небезызвестная идея «добра с кулаками».

Что ж, о трудностях этого рода я ещё скажу несколько слов. Сейчас замечу только, что добровольные члены ассоциации добровольно же делегируют наднациональным структурам свой суверенитет (тот самый, который, заметим, включает же в себя и военную мощь, и идею превосходства). Вступление в ассоциацию, по-видимому, должно быть обусловлено придирчивой оценкой готовности кандидатов, а выход – беспрепятственным.

Допустимо ли вообще насилие ради поддержания общественной безопасности и порядка? Человеческий суд по своей природе не может быть совершенным. Однако, не желая подвергать граждан опасности, мы, подчас, вынуждены распоряжаться чужой судьбой и свободой. Представьте себе, что произошло бы, если бы тюрьмы были упразднены в один прекрасный момент. Мировое правительство? не думаю. Скорее суд и мощный «судебный исполнитель».

Единое законодательство вводит строгие рамки для власти, устанавливает приоритеты и табу политики, процедуру принятия решений, но не предлагает сами конкретные решения Идея мирового правительства, конечно, гораздо большая унификация практической политики, нежели диктует право и нежели необходимо. не следует стеснять инициативу и поиск.

Важно, чтобы главный наднациональный орган был занят единственной и главной задачей – реальным воплощением универсальных прав и свобод в политике, пресечением любых нарушений права любых меньшинств в любой точке союза. Вероятно, независимость и беспристрастность этого органа может быть обеспечена подобием судебной процедуры. Вероятно, должна существовать вторая, исполнительная половинка этого органа. Вероятно, должно быть разделение власти между этими частями, чтобы осуществились «сдержки и противовесы».

С чего начать?

В 1972г. Сахаров предложил создать в ООН новый Комитет, который состоял бы не из представителей государств, а из международных авторитетов в личном качестве (прежде всего, с безупречной нравственной репутацией). Комитет имел бы право принимать к рассмотрению любые проблемы, но никаких административных, организационных, иных последствий его решения не влекли бы. Он имел бы лишь одну привилегию – упомянутые в его решениях правительства обязаны публично рассмотреть его рекомендации и публично же ответить на них. Иными словами, такой коллективный международный омбудсмен.

Ясно, что думать о такой структуре в ООН – верх наивности. Она не может состояться. Потому, что ООН задумали и создали люди, непохожие на Сахарова. и они создавали представительства государств, а не их населения. Видимо, такая ООН взаправду нужна, чтобы Правительства могли обсуждать свои проблемы друг с другом. но это не Объединённые Нации. Это клуб Правительств.

Однако, то, что нельзя осуществить в ООН, вполне возможно создать самочинно. Кто мешает группе частных лиц, отобравшей самоё себя по неким, ею же самой выбранным критериям, периодически собираться и обсуждать, что она пожелает, заказывать экспертные оценки – в общем, исследовать общественные и политические проблемы и публиковать результаты? Такая работа, по крайней мере её начало, не требует больших денег. Но попытки организовать её, предпринятые вместе с Гефтером, Даниэлем и Кучериненко пока не встретили понимания – пожалуй, наоборот.

Каждый из приведённых пунктов можно было бы развивать и обсуждать. Может быть, это было бы полезно когда-нибудь сделать. но сейчас, после беглого обзора этой, прямо скажем, фантазии, с удивлением замечаешь, что в большинстве пунктов ничего нового и нет. Ибо предстаёт, в общем, знакомая картина цивилизованного федерального государства, хорошо, как теперь говорят, «обустроенного». в нём сочетаются очень сильная федеральная власть и очень широкая автономия субъектов. как полагается, централизованы и жёстко контролируются конституционные основы и жизненно важные государственные функции. но и автономия распространяется на некоторые черты порядка управления, экономическую политику, многие разделы законодательства.

Да и сами конституционные основы – универсальные ценности – отнюдь не новость, заявлены больше двух веков назад.

Кардинальное новшество – высший приоритет этих ценностей, как жёсткая законодательная норма, обязательная при любых государственных решениях.

И обладающий высшей властью наднациональный орган, отягощённый всего одной задачей – наблюдать за практическим воплощением этого приоритета.

Отсюда две принципиальные трудности – проблема выбора и проблема узурпации власти. Обе на грани выживания. Представим себе, например, проект «сахаровского Комитета» в действии. Кто победит в дуэли – осведомлённость и ответственность, или электоральные технологии? то же и со второй смертельной опасностью. Особые полномочия, это особые искушения сохранить за собой власть навсегда. Ответ на эти угрозы я позволю себе назвать «этюдами оптимизма».

Описанные опасности выглядят непреодолимыми, но они не новы. Это те самые пороки демократии, которые делают ее ужасным – но лучшим из придуманных способом управления. Оказывается, представительная демократия умеет всё же их преодолевать. Увы, очень медленно, с колебаниями и ошибками, но умеет. Честная борьба на выборах, разделение властей, власть закона, независимый суд – весьма эффективные инструменты, хотя и не абсолютная гарантия общественного благополучия. Нужно просто посмотреть на внутреннюю политику цивилизованного демократического государства.

Что и говорить, вряд ли внутреннее развитие современных европейских стран и США могло бы привести к тоталитаризму. Гарантии заметно возрастают, если названные институты поддержаны гражданской ответственностью общества.

Просто, нормальные механизмы демократии немедленно начинают работать, как только есть единое законодательство и единая власть.

Очень важно заметить, что идея демократии отнюдь не тождественна «реальной политике» – прямо наоборот. Я бы сказал: «торжество реальной политики – сон демократического разума».

Сейчас модно хвалить деидеологизацию политики. Думаю, это явное недоразумение. Ну, во-первых, «деидеологизация» – тоже некая идеология. Другое дело, что цивилизованная власть в цивилизованном мире обязана охранять Свободу и Справедливость, то есть Право. Право, в том числе, на мирное соревнование мирных идеологий; власти важно следить, чтобы это было действительно мирное соревнование. И, конечно, не надлежит силком внедрять какую либо. Вот это и есть идеология правильной власти. Вообще, борьба идеологий – важная сторона общественного развития. в этой борьбе идеологии погибают, возрождаются, изменяются. Иные, как фашизм или коммунизм (тот, который мы знаем), терпят сокрушительный крах и теперь, думаю, просто агонизируют.

Я бы очень хотел, чтобы одной из первых сейчас проиграла бы идеология «национальных (они же государственные) интересов», основа и оправдание реальной политики и маскируемого, но повсеместно работающего, принципа «цель оправдывает средства». Я считаю вдохновляющей надежду на победу идеологии наднациональных, общечеловеческих интересов. Я нахожу примитивным и, простите, довольно глупым распространённое опасение какого-то ущерба для национальных культур и «самобытности» от международной интеграции.

Напротив, нет лучшей гарантии для всех этих самобытностей, нежели хороший общий закон и независимый суд – это так очевидно, что доказательства были бы неприличны. Вот грубо изложенная схема, которая мне кажется, могла бы стать путём к «миру миров», о котором говорил М.Я.Гефтер.

Но есть всего один способ перейти к этому миру, как было уже сказано. Это наше общее неустанное давление. Ибо без него ни одна государственная власть не сдвинется в этом направлении, ограничивающем её самоё и мешающем сладко жить.

Я резюмирую. Советское сопротивление режиму не могло занять позицию практической политики. В тогдашнем СССР это было бы просто смешно. Это не только внешние обстоятельства. Тут есть и наша вина. Но есть и дарованное историей преимущество. Освобождённые от традиционных политических беспокойств, решаемых традиционными методами традиционной real politics, мы остались наедине с мучительными вопросами. Речь о том, например, что такое «патриотизм», а что «гражданская ответственность»; и, главное, неужели неизбежные столкновения интересов могут разрешаться только оглушительным враньём, шантажом, угрозами, экономическим или силовым давлением, наконец, кровью?

Большинство из нас считали, будто мы занимались не политикой, а правом. Это коллективное заблуждение, наше дело как раз политика, только это не было реальной политикой. Мы просто честно и упрямо стремились воплотить идеал в жизнь. Наша политика была в поступках по канонам политического идеализма. В этом наш вклад в наше общемировое дело.

Лидеры же великих восточно-европейских мирных революций в противоположность нам не могли не заявить политических амбиций. Это стало их долгом, исторической ролью, их шансом поддержать свободу в мире, постоянно и повсюду ущемляемую свободу, защищать которую, увы, находится мало охотников. и они блестяще воспользовались этим шансом; они выполнили эту работу наилучшим образом. Их победы были самым важным положительным общественным событием прошлого века.

Вполне сравнимым с победой над фашизмом. Конечно, в этой работе неизбежно была какая-то доля real politics . но это была самая минимальная доля и, наоборот, заведомо преобладал политический идеализм – движущий мотив всей работы. и это тоже не могло быть иначе.

Два сильных фактора определяли, по-моему, такое подавляющее преобладание идеализма. 1-ый это природа людей, вступивших в борьбу с тоталитарными режимами. Кос-Кор и Солидарность, Хартия-77 и Народный Фронт, «Хроника», Инициативная Группа и МХГ – они ведь не были полем для карьеры или поисков достатка! и 2-ой фактор – внутренняя природа оппонентов, тех, кто олицетворял режим. Вот уж они-то в реальной политике, как рыба в воде.

Заметим, что борьба с тоталитарным коммунизмом его же оружием, методами реальной политики – дело вовсе бессмысленное. Если бы кто-то овладел этим оружием достаточно, чтобы драться на равных, так зачем бы ему воевать с режимом? Такому нужно встать в его ряды и искать своё счастье внутри, что мы омерзительно часто и наблюдаем сейчас в нашем отечестве.

А теперь вопрос – что делать сейчас восточно-европейским диссидентам того славного времени, ставшим теперь серьёзной политической силой, и нам, упрямому гонимому меньшинству? Есть ли, вообще, что-то, что мы могли бы, или даже должны были бы делать вместе?

Есть очень важная работа, для которой нет других работников, кроме них и нас. и наших наследников, продолжателей общего дела, которые образованней, умнее, лучше нас. То есть тех, кто знал на что идёт и не ждал нечаянных подарков судьбы.

Похоже, что мы уже несколько опоздали с этой работой. Это наше общее упущение. Немножко поколебавшись, я бы даже сказал – грех.

По-моему, не нужно было так подробно агитировать за эту работу, все мы чувствуем её своей кожей. Нам нужно добиться, чтобы универсальные ценности, в которые мы имеем честь верить всерьёз, перестали быть лживыми заклинаниями в опытных политических устах.

Бюлетень "Права Людини", 2010, №07

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори