пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201117
№17
2011

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

28.06.2011 | Андрій Діденко, Інна Сухорукова

Що ми святкуємо?

   

Три святкових неробочих дня. Святкуємо День Конституції, яку Верховна Рада прийняла 15 років тому, – Основний Закон країни. Саме на цьому документі базуються національне законодавство та міжнародні угоди, до яких приєдналася Україна. Отже, з одного боку, нам є що святкувати. Україна відбулася як незалежна держава, і це підтверджується Конституцією. А з другого боку, відносно дотримання прав людини та інших державних справ, про які йдеться в Основному Законі – не тільки нема що святкувати, а треба бити на сполох.

На жаль, в світі не існує швидкої конституційної допомоги. Вона була потрібна саме у нас. Не допоможе нам і такий залежний від виконавчої влади Конституційний суд, який приймає свої рішення на замовлення Банкової. Вони не завжди погані. Наприклад, скасування конституційної реформи 2004 року – розумний крок, який треба було зробити ще в 2005 році. Але і такі надбання робляться під диктант. Проте і це не найстрашніше.

Те, що ставить під сумнів саме святкування Дня Конституції, - зухвале невиконання можновладцями її статті 3, однієї з найфундаментальніших статей Основного Закону: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а також: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Спитайте будь кого, окрім високопосадовців та нардепів, чи відчуває вона (чи він) отою найвищою цінністю, за життя, здоров’я і гідність якої відповідає держава. Думаємо, що абсолютна більшість розсміється у відповідь. На жаль, ніхто з дослідницьких інституцій не провели напередодні свята таке опитування. Уявляємо собі, які ганебні для держави відповіді вони отримали.

Людина та гідність – найвища цінність? Там, де кожні 40 секунд в міліції людину піддають насильству? Там, де чиновники та деякі роботодавці розмовляють з пересічними громадянами як з рабами чи кріпаками? Де приймаються справжні феодальні закони, на кшталт пенсійної реформи? Здається, наша країна – єдина в Східній Європі, де немає обов’язкового медичного страхування. Немає його в Білорусі, але там збереглася стара радянська система, а у нас вона розвалена, і за життя хворих ніхто не відповідає.

У нас цінність людського життя виміряється грошима, які у людини або є, або нема. За останні півроку в установах міліції загинуло 27 людей, з них 10 – наклали на себе руки. Але вони перебували під вартою, і за їх життя відповідає держава. А навіть далеко не за всіма такими фактами прокуратура порушила кримінальну справу. Найчастіше прокуратур і суди покривають катів у погонах.

В Україні створена справжня репресивна машина, через існування якої багато невинуватих людей відбувають покарання за злочини, яких не скоювали, а справжніх злочинців ніхто не думає шукати. Про яку гідність можна казати, якщо ув’язнені в СІЗО перебувають в нелюдських умовах, іноді навіть сплять по черзі, а запобіжний захід у вигляді тримання під вартою часто нічим не вмотивований? Це стало наявним, коли в минулому році почалися політичні переслідування, і колишніх урядовців тримають під вартою без будь-яких законних підстав.

Відсутність незалежних судів – теж порушення Конституції. Немає суду присяжних, і його не хочуть створювати, хоча стаття ясно на це вказує. Його не створила і попередня влада, і взагалі, вона нічого не зробила, щоб демократичні перетворення були закріплені законом.

Деякі статті Конституції відверто декларативні – про право на гідний рівень життя, на житло, на працю, на соціальне забезпечення. А як по-фарисейські виглядає стаття 49, яка проголошує безоплатну медичну допомогу і забороняє закривати комунальні і державні медичні заклади! Медицина у нас суцільно платна, або неефективна, а правозахисні організації і медіа завалені скаргами на невиправдане закриття лікувальних закладів. Тобто громадян фактично залишають без медичної допомоги, загрожуючи праву на життя.

В статті 5 прямо декларується, що єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо. Але насправді вся влада належить відірваній від народу корумпованій владній верхівці, яка існує за своїми неписаними законами. Відрив її від громадян такий, який спостерігався лише у феодальному середньовіччі. Але, на наш погляд, громадяни самі винні у тому, що грають у ігри, запропоновані владою: голосують за закритими списками, не виборюють право впливати на політику, відкликати депутатів і Президента. Поки цього немає, не бачити нам народовладдя. І ми святкуємо день примари Конституції. Отже, маємо те, на що заслуговуємо.

Громадянське суспільство

29.06.2011

Маніфест правозахисників України «Громадськість проти безправ’я»

   

Ми, учасники V Форуму правозахисних організацій, із занепокоєнням констатуємо — рівень неповаги до прав і свобод людини з боку влади в Україні невпинно зростає та набуває загрозливих ознак цілеспрямованої політики чинення тиску на народ в інтересах певних політичних та олігархічних кіл.

Порушення прав і свобод громадян у нашій державі стали явищем системним, і це відслідковується у відвертому використанні правоохоронних органів для переслідування незгідних з діями влади, у численних порушеннях громадянських свобод, у першу чергу, свободи мирних зібрань та вільного вираження поглядів, у сприянні існуванню корумпованої судової системи, націленої не на захист прав людини, а на обслуговування чиновників та великого бізнесу, в намірах можновладців із допомогою антисоціальних законів ліквідувати економічну конкуренцію, знищити середній та малий бізнес, встановити неофеодальні відносини між працедавцями та найманими працівниками, у спробах влади усунути громадськість від участі в управлінні державою.

Ми не маємо права і не будемо мовчки спостерігати за пануванням правової безвідповідальності в Україні. Такий стан справ — реальна загроза для кожного її громадянина, суспільства і держави в цілому.

Ми виконуємо свій громадський обов’язок і відверто вказуємо на індикатори перетворення України на територію безправ’я та вимагаємо від влади неухильного виконання законів і конструктивного діалогу із суспільством.

 

1. Порушення економічних та соціальних прав

Основна причина порушення економічних і соціальних прав в Україні — узурпація великим капіталом права власності народу на природні багатства. Згідно зі статтею 13 Конституції України природні багатства — власність народу, тому природну ренту має бути спрямовано до державного бюджету. У нас же вона привласнюється приватними особами. Фактично всі мільйонні й мільярдні статки українських багатіїв мають одне джерело — пряме або непряме присвоєння природної ренти.

Практично привласнення народного багатства здійснюється або шляхом захоплення й корупції, або шляхом створення вертикально-інтегрованих компаній олігархів — за технологічним ланцюжком, наприклад: вугілля — кокс — метал — експорт першого переділу за мінімальною вартістю. Потім за кордоном: прокат — спеціалізована продукція з високою доданою вартістю (у Польщі й Румунії на своїх же заводах) — реалізація на світових ринках і залишення виторгу на офшорних рахунках.

Зворотна сторона цієї привілейованої схеми казкового збагачення нуворишів виглядає так. Усе брудне виробництво — тут, в Україні. Нееквівалентний обмін між ланками зазначеного ланцюжка висмоктує, як пилосос, прибуток в офшор, у результаті чого робочі селища перетворилися на індустріальні гетто, бюджети всіх рівнів виснажені, а рівень експлуатації праці найвищий серед країн-сусідів. Заробітна плата і пенсії не встигають за зростанням цін, і рівень життя стає все нижчим. «Чорні діри» в бюджеті ліквідують за рахунок наукових, освітніх, медичних та культурних установ.

Це безсоромне пограбування працюючих не бентежить ані державні органі, ані «офіційні» профспілки — «школу опортунізму». Навпаки, ця надексплуатація цинічно виправдовується нестачею грошей: мовляв, якщо будемо рахувати зарплату або виплачувати пенсії «як треба», збільшиться заборгованість по зарплаті та пенсіях, що спровокує соціальну напруженість.

Спроби робітників для захисту своїх прав створювати незалежні профспілки власники припиняють якомога жорстокіше — звільняють таких робітників за надуманими причинами.

Знекровлена олігархічним режимом економіка країни не має коштів для відновлення основних виробничих фондів — підприємства занепадають і розорюються, внутрішній ринок забитий імпортними товарами. Зростає безробіття, а державна політика працевлаштування є низькоефективною.

Кваліфіковані фахівці не можуть створити свій бізнес і їдуть у пошуках роботи до інших країн. Ті ж підприємці, які представляють найбільш здорову, діяльну частину суспільства, банкрутують та припиняють діяльність внаслідок репресивної податкової політики. Одною з причин, чому керівники великих, зокрема, "бюджетоутворюючих" підприємств можуть обмежувати права своїх найманих працівників, є саме обмежені можливості їх підлеглих перейти в сектор малого бізнесу та працювати незалежно від владного "даху". Малий бізнес є важливою складовою національної економіки, за своїм значенням як мінімум рівною держсектору та великим підприємствам. Для свого нормального функціонування цей сектор потребує скоріше мінімізації державного втручання; натомість в державі має ефективно працювати антимонопольне законодавство.

У таких умовах місцеві бюджети й держбюджет не забезпечують встановлені законом соціальні гарантії і соціальні стандарти, а комунальне господарство просто мертве й тримається тільки за рахунок завищених тарифів й незаконних вилучень. Сам же інститут місцевого самоврядування повсюдно виродився в інститут самоправності, його символом став «дерибан» землі та комунального майна, що стало можливим у силу статті 60 Закону про місцеве самоврядування, яка наділила місцеву раду всіма повноваженнями володіння, користування й розпорядження комунальною власністю — за відсутності будь-якого узгодження із громадами.

На охорону здоров’я у держави коштів немає. Конституційні гарантії про ефективне і доступне для всіх громадян медичне обслуговування, про безоплатну медичну допомогу залишились на папері. Тому й за динамікою смертності Україна йде попереду всієї Європи. Відсутня ефективна діагностика, немає необхідного лікування на ранніх стадіях захворювань, у більшості населення не вистачає коштів на відновлення і підтримку здоров’я.  

Ми звертаємо увагу влади до вкрай незадовільного стану установ для дітей-сиріт, людей з фізичними вадами, а також психіатричних установ, які є закритими від суспільства, внаслідок чого в них відбуваються значні порушення прав людини.

Катастрофічно низькою стала якість освіти. Молодь не бачить зв’язку між своєю освітою і своєю життєвою перспективою. Це призводить до деморалізації, соціальної апатії, гедоністично-споживчого стилю життя цілих поколінь. Згідно зі статистикою, приблизно 50% молоді бажає виїхати з України назавжди. Це вирок діючій моделі політико-економічного ладу України.

Аграрний сектор країни, українське село найбільш потерпає від такої політики реформ, котра не передбачає самих селян як суб’єкт реформ. «Реформування» колишніх колективних господарств було здійснене в інтересах нібито «ефективних власників». Але при цьому основна маса селян залишилась зайвою у новій системі господарювання. Історичний шанс трансформувати неефективну колгоспну власність у власність кооперативів із залученням селян з їх частками майна і землі, — такий шанс розвитку села на новій системі власності було втрачено. Великі масиви нерухомого майна колективних господарств були просто пограбовані, розпайоване майно було викуплено за безцінь, а оренду землі здійснено ще до оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку. Отже, зараз селяни, маючи на руках такий акт, є лише умовними власниками своєї ділянки, тому що вони не знають, де її межа, не контролюють її використання та повністю залежать від свавілля орендарів. Саме такий стан нового господарювання призвів до розпаду сільської інфраструктури, тому що село як соціальна і культурна одиниця не цікавить орендарів. А перспектива викупу землі у селян, які не є повноцінними власниками своїх ділянок, несе загрозу їх чергового пограбування.

Антиправова, антисоціальна практика державних установ відносно громадян України, є похідною від кричущого розриву між багатством купки сімей, що контролюють ресурси і владу в України, та бідністю населення країни. Зрощування влади і бізнесу — ось головна причина того, що держава фактично вже втратила можливість реалізувати демократичну соціальну політику. Поки в Україні діятимуть офшорні схеми виводу капіталу, про соціальну політику можна забути.

За таких умов, пропоновані зараз владою реформи, зокрема, пенсійна, трудового законодавства, житлова засновані на порочній ідеології ринкового фундаменталізму, для якого люди праці — функція, товар, а пенсіонери й діти — небажана стаття видаткової частини бюджету.

Розірвання, відокремлення влади й капіталу — найважливіша вимога часу й передумова будь яких реформ! Потрібно будь-які привілеї для окремих соціальних груп (щодо пенсій, податків, дотацій та пільг для підприємств олігархів і т. ін.) розглядати як порушення статті 24-ої Конституції України.

Ситуація є такою, що централізація влади, яка відбулась за останній рік, може мати тільки одне виправдання й історичний сенс: влада почне реформи з базових інститутів власності, праці, обміну й інформації, щоб змінити політико-економічний уклад. Це означає, що потрібно легалізувати й зареєструвати всю продуктивну власність країни в єдиному відкритому реєстрі; створити народні підприємства на основі комунальної власності; забезпечити участь найманих робітників у власності й прибутках компаній; увести прогресивну шкалу оподатковування та податок на багатство; реформувати архаїчну феодально-радянську розподільну систему відомчого управління ресурсами; забезпечити вільний інформаційний простір, для якого головною є функція сигнальної («нервової») системи суспільства, а не маніпулювання суспільною свідомістю.

Без економічної демократії політична демократія — фікція.

Без проведення таких фундаментальних реформ безглуздо «боротися з корупцією» і «тіньовою» економікою. Без таких реформ задекларований вільний продаж землі тільки зміцнить антигуманний режим олігархічної влади, централізація влади виродиться в деспотію, а Україна надовго втратить історичний шанс стати розвиненою демократичною країною.

 

2. Порушення громадянських прав і політичних свобод

Ми звертаємо увагу на серйозні порушення фундаментальних прав і свобод. Свобода мирних зібрань за нової влади порушувалася більше, ніж за п’ять попередніх років разом, з’явилися кримінальні та адміністративні справи проти їх учасників — з явною метою залякати і примусити відмовитися від участі в протестних акціях. Свобода слова на телебаченні усунута або, в кращому випадку, вкрай обмежена на національних телеканалах, а Перший національний став схожий на центральне телебачення брежнєвських часів. Тільки в Інтернеті та декількох друкованих виданнях збереглася можливість вільно висловлюватися, але скільки українців мають до нього доступ? Не більше 15%. На деякі випадки незвичного вираження поглядів держава почала відповідати кримінальними переслідуваннями, про що свідчать справи щодо художника Володарського, облиття фарбою пам’ятника Дзержинському, відпилювання голови погруддю Сталіна, підсмаження яєчні на Вічному вогні.

Мусимо констатувати: поширення та посилення політичних переслідувань є вкрай небезпечними і свідчать, що влада лякається політичної конкуренції. Політичні переслідування загрожують не лише подальшим порушенням різноманітних прав людини, але й остаточною руйнацією підвалин правової системи і утвердженням зловживання правом як масового і системного явища.

Свобода інформації порушується ще більше, ніж раніше, незважаючи на ухвалений закон «Про доступ до публічної інформації». Адже його сильно обкарнали, а крім того, вочевидь, не хочуть виконувати: влада, як і раніше, ховає інформацію про свою діяльність. До того ж, є багато суперечностей між цим законом і новою редакцією закону «Про інформацію» та законом «Про захист персональних даних». В порушення останнього і Конституції державні органи продовжують збирати персональну інформацію. Взагалі, право на приватність грубо порушується в усіх його аспектах. З’явилися порушення свободи совісті і релігії: Українська Православна Церква Московського Патріархату дедалі більше перетворюється на привілейовану конфесію, що отримує політичні та майнові преференції за рахунок інших конфесій, наприклад, об’єкти державного та комунального майна, що є пам’ятками історії, культури та природи.

Право на справедливий суд постійно та брутально порушується, зокрема, не забезпечений доступ до правової допомоги. Про презумпцію невинуватості сьогодні згадують, здається, тільки на лекціях у вишах, але тільки не під час судових процесів. Взагалі значно зменшилися можливості судового захисту прав людини. Судді тепер цілком залежні від правлячої партії: Вища рада юстиції, інші органи, до сфери компетенції яких належить забезпечення правосуддя, перебувають під політичним контролем Партії регіонів, а відтак про їх неупередженість в оцінках фактів порушення суддями присяги не йдеться. Зберігається інквізиційна, а не змагальна, процедура притягнення суддів до відповідальності, за якої член Вищої кваліфікаційної комісії суддів або Вищої ради юстиції є одночасно і слідчим, і обвинувачем, і суддею стосовно іншого судді. Верховний Суд в порушення статті 125 Конституції був позбавлений статусу найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції та ефективних можливостей щодо уніфікації практики цих судів — він позбавлений права на ухвалення остаточного рішення у справі; збереження можливості перегляду судових рішень у разі різного застосування лише норм матеріального, а не процесуального права.

Масовими і систематичними є неправові та неправосудні рішення судів. Порушує інтереси громадян запровадження можливості судового розгляду справи без участі особи, яка не була повідомлена про судовий розгляд, наприклад, з вини пошти; суттєве скорочення строків на подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду; значне скорочення строків розгляду справ у кожній інстанції до місяця-двох, а в деяких категоріях справ — 20, 15 чи навіть 5 днів; позбавлення права заявити судді відвід, якщо обставини, які є підставою для цього, стали відомі після початку розгляду справи.

Після ухвалення Закону «Про судоустрій і статус суддів» громадяни отримали швидке, але несправедливе правосуддя від залежних суддів. Для забезпечення справедливого судочинства та справжньої незалежності суддів необхідно цей закон переглянути. Ми вимагаємо запровадження в ньому механізмів забезпечення незалежності і одночасно відповідальності суддів. Також вважаємо за необхідне запровадити нарешті суд присяжних та мирових суддів.

 

3. Порушення прав і свобод людини у правоохоронних органах.

Факти побиття і катування громадян, загибель людей у підрозділах міліції, вчинення затриманими актів самогубства у місцях несвободи поступово стали звичайними для України подіями, однією з неприглядних, але вже і невід’ємних складових нашого буття.

 За наявною у нас інформацією через злочинні дії або бездіяльність міліціонерів у 2011 році в Україні вже загинуло 24 особи, з яких 10 скоїли самогубство. Це красномовний приклад того, що правоохоронні органи в нашій країні фактично досягли «точки неповернення» — межі, перетнувши яку, міліція вже не зможе повернутись до принципів людяності та гуманізму та самостійно зупинити жорстокість у своїх лавах. Наразі для правоохоронців всі ми — лише показники оцінки їх діяльності, сухі цифри для статистичних звітів і переможних доповідей керівництву про покращення криміногенної ситуації в Україні.

Держава законодавчо надала можливість міліції тимчасово звужувати права і свободи людини — застосовувати зброю, затримувати і обмежувати свободу громадян, входити до помешкань та проводити обшуки житла, прослуховувати телефонні розмови тощо. Але такі дії з механізму захисту інтересів українців від посягань злочинного світу, почали поступово перетворюватися на безжальну машину репресій та нашого знищення.

Ми наголошуємо — невиправдане насильство, байдужість до прав і свобод громадян з боку озброєного органу влади компрометує цю владу, руйнує нашу довіру до неї, знищує паростки демократії в Україні і становиться однією із загроз стабільності існування держави.

Неофіційно заохочувана політиками, міліція України взяла на себе роль інструменту здійснення репресій, головною метою яких є забезпечення слухняного виконання суспільством політичної волі керівництва країни. Про це свідчать численні випадки чинення правоохоронцями перешкод у реалізації громадянами свого права на мирні зібрання, невиправдано надмірне застосування сили для їх припинення і послідовне переслідування учасників акцій протесту.

Ми стверджуємо — у теперішній час громадський контроль за діяльністю української міліції, як державної інституції, повністю відсутній. Про це свідчить розформування правозахисних Громадських рад при управліннях внутрішніх справ в областях та припинення роботи мобільних груп по перевірці представниками громадськості стану дотримання прав людини у територіальних підрозділах та спеціальних установах міліції. Лицемірно публічно декларуючи свою готовність до змін і проголошуючи лозунги на кшталт «Міліція з народом», правоохоронне відомство стало повністю закритою для громадян України структурою, зі своїми відомчими інтересами і цінностями, які докорінно відрізняються від інтересів народу. Керівники МВС постійно наголошують на тому, що міліція захищає права і інтереси суспільства, але вперто не розуміють, що у такому випадку вона не може бути вільною від контролю з боку цього суспільства і повинна звітувати та відповідати за свою діяльність. Як не розуміють і того, що не можна брутально порушувати права самих працівників МВС, яких перетворюють на безсловесних гвинтиків системи.

До сьогодні Україна не виконала свої зобов’язання перед світовою спільнотою зі створення національного превентивного механізму запобігання катуванням, як це передбачає Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, ратифікований Україною ще у липні 2006 році.

Безкарність працівників міліції породжує беззаконня у правоохоронній системі, проте влада ігнорує численні рекомендації правозахисних організацій про законодавче започаткування в Україні механізму незалежного і ефективного розслідування скарг громадян на катування і погане поводження в міліції із обов’язковим залученням до такого розслідування правозахисників та громадських експертів, чим фактично заохочує правоохоронців до скоєння чергових порушень прав людини.

Тривалий час не розглядається проект нового Кримінально-процесуального кодексу, який був підготовлений ще в грудні 2009 року, та Концепція реформування системи кримінальної юстиції, затверджена Указом Президента №311/2008 від 08.04.2008 року.

Міліція продовжує залишатися органом влади, де, з мовчазної згоди керівників відомства, сповідується ксенофобія та спостерігаються прояви дискримінації стосовно представників окремих груп населення. Протиправне дактилоскопування громадян за вибірковим принципом належності до певної групи, зняття приватної інформації з їх мобільних телефонів, необґрунтовані огляди автотранспорту та обшук житла стали в Україні нормою.

Ми вказуємо владі на безпідставно жорсткі і неприховано не правові дії міліції відносно іноземних мігрантів — незаконне затримання і доставляння іноземців у міліцію під приводом необхідності перевірки документів, притягнення до адміністративної відповідальності за надуманими мотивами, проведення суперечливого з точки зору закону видворення з держави. З метою створення у європейської спільноти уявлення про активну боротьбу України з нелегальною міграцією і підтвердження цього факту цифрами статистичних звітів, правоохоронними органами здійснюється масштабне переслідування іноземців по всій країні. Про підміну поняття «боротьба з нелегальною міграцією» поняттям «боротьба з іноземцями» свідчить статистика самого МВС — у переважній більшості, затримані мігранти є громадянами із країн СНД, які загрози для міграційної ситуації у країнах Європи не представляють.

Ми наголошуємо: суспільство не бажає бачити у міліції ворога і наша критика — це не спроба дискредитувати правоохоронне відомство і принизити професійну та особисту гідність його працівників. Наша мета — знищити іржу насилля і свавілля, яка швидко поширюється і роз’їдає міліцію з середини, досягнути нарешті цивілізованого і демократичного рівня взаємовідносин суспільства і органів правопорядку. Ми вважаємо, що це неможливо без зміни керівництва МВС, і вимагаємо відставки міністра А. Могильова.

Президент та Уряд України мусять нарешті зрозуміти — настав час перейти від декларування необхідності захисту прав і свобод кожної людини до конкретних дій по викорененню беззаконня у правоохоронних органах.

 

4. Дискримінація

Відзначаючи, що у Конституції України закріплено загальний принцип рівності громадян, звертаємо увагу на існування проблеми з його практичною реалізацією у життєдіяльності суспільства. Адже широко розповсюдженою є дискримінація різноманітних груп, що підтверджують соціологічні, моніторингові та експертні дослідження.

Закріплений на рівні Основного Закону держави принцип рівності громадян знаходить своє відображення у галузевому законодавстві. Проте проблемним є той факт, що воно не містить визначення дискримінації та не передбачає дієвих механізмів впровадження даного принципу. Зокрема, в чинних нормативно-правових актах відсутні антидискримінаційні положення, які б унеможливлювали б дискримінацію в різних сферах суспільного життя, таких як працевлаштування, освіта, медична допомога, надання житла, доступ до публічних і соціальних послуг, реалізація прав людини та основоположних свобод, контрактні відносини між фізичними особами, фізичними і юридичними особами, тощо та запроваджували би ефективні механізми та обов’язки державних органів для протидії дискримінації та розслідування випадків порушення рівноправ’я громадян.

Звертаємо увагу, що визначення дискримінації в національному законодавстві надане лише за окремими її ознаками, наприклад в Законі України "Про рівні можливості жінок та чоловіків" та Законі України "Про соціальну захищеність інвалідів", але й вони не містять чіткого визначення, що охоплює всі можливі прояви та види дискримінації за цими ознаками.

З іншого боку, міжнародні договори, ратифіковані Україною, — Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок, Конвенція про права інвалідів та інші — містять у собі необхідні визначення та антидискримінаційні норми. Вони є частиною національного законодавства та мають застосовуватись. Однак державні органи не використовують їх на практиці.

Недосконалість законодавства, відсутність державної політики, спрямованої на протидію дискримінації, нерозуміння самого поняття "дискримінація" та стійки стереотипи у суспільстві по відношенню до різних груп призводять до поширення не тільки прямої та непрямої дискримінації, а й інших феноменів, таких як віктимізація, домагання, множинна дискримінація та інші. Ми підкреслюємо необхідність визначення законом загального поняття дискримінації, її видів та проявів за різними ознаками, створення органу державної влади, відповідального за антидискримінаційну політику та наділення його в цих цілях відповідною компетенцією, а також здатного проводити незалежний моніторинг проявів дискримінації та надавати рекомендації з протидії дискримінації іншим органам державної влади. Також важливим є введення адміністративної відповідальності за дискримінаційні діяння та уточнення формулювань складів злочинів на ґрунті ненависті.

Враховуючи, що прояви дискримінації є також наслідком існуючих у суспільстві стереотипів, а також відсутності серед його значної частини елементарних знань у сфері прав людини, вважаємо за необхідне, щоб держава сприяла підвищенню рівня обізнаності у сфері прав людини і вихованню толерантності до соціального і культурного різноманіття.

Ми наголошуємо, що конституційний принцип рівності громадян знайде своє реальне утвердження лише через запровадження зважених нормативно-правових, організаційно-правових і просвітницьких заходів на подолання дискримінації!

 

5. Порушення екологічних прав.

Учасники Форуму констатують: значна частина території України перебуває в критичному екологічному стані. Основними причинами поглиблення екологічної кризи доводиться вважати прогресуючу „деекологізацію" політики та суспільної свідомості загалом. Відсутність системної державної екополітики призводить до масштабних порушень екологічних прав громадян.

Прикладів таких порушень в Україні безліч. Влада все частіше демонструє неспроможність спонукати власників підприємств до відповідальних дій за принципом „забруднювач сплачує”. Як результат — мільярдні прибутки олігархів, нажиті надмірною експлуатацією природних ресурсів, обертаються для України величезними обсягами відходів, забрудненням та виснаженням природного довкілля. Небачених досі масштабів набули: обмеження прав громадян на загальне користування природними ресурсами, які всупереч суспільним інтересам передані у приватне користування, знищення зелених зон міст, захоплення заповідних територій, протиправна забудова земель водного фонду, зокрема, морського узбережжя, відсторонення громадськості від процесу прийняття рішень...

Щонайперше, нашу стурбованість викликають масштабні порушення ст. 13 Конституції, за якою земля та інші природні ресурси є об’єктами права власності українського народу. На практиці ж відбувається відчуження від національних багатств їхніх справжніх власників — громадян.

В Україні не перший рік триває розкрадання земель — основного національного багатства, що "перебуває під особливою охороною держави". Прозорий процес продажу земель населених пунктів через аукціони з року в рік гальмується. В результаті земельні ділянки продаються „своїм” за заниженою ціною, „виділяються” безкоштовно, а їхня „реальна ринкова ціна” потрапляє до кишень чиновників. Попри мораторій на продаж сільськогосподарських земель, під балаканину політиків повним ходом йде тіньова приватизація земель запасу та резерву особами, котрі здебільшого не мають жодного відношення до села. Відповідні розпорядження держадміністрацій приймаються без належного інформування суспільства та без погодження з місцевими громадами.

Ми стурбовані ознаками відсторонення територіальних громад від розпорядження практично усіма природними ресурсами. У цьому сенсі є підстави для твердження про порушення Статті 7 Конституції про гарантії місцевого самоврядування. Адже, якщо матеріальною основою самоврядування є природні ресурси, то позбавлення його цієї основи неминуче призведе до руйнування самоврядних громад в Україні.

 У свою чергу, держава як найбільший власник, не створила практики ефективного управління природними ресурсами: водоймами, надрами, землями лісового, водного та природно-заповідного фонду. Наприклад, штучні водойми зазвичай передаються в оренду приватним власникам. Процедура такої передачі нечітка та непрозора. При цьому обмеження права громадян на загальне водокористування визначається не законом, а договорами оренди, а у більшості випадків це право взагалі скасовується.

Україна, яка 25 років тому постраждала від безпрецедентної техногенної катастрофи, досі не зробила належних висновків з аварій на АЕС у Чорнобилі та Фукусімі. Влада вперто відмовляється переглянути Енергетичну стратегію, якою передбачено будівництво 22 ядерних реакторів. Незграбна імітація громадського обговорення проектів розвитку ядерної енергетики разюче контрастує з кроками урядів країн Європи, орієнтованих на реальне дотримання принципу безпеки енергетичної галузі.

Ми переконані — питання охорони довкілля та сталого розвитку варто розглядати як один із головних пріоритетів євроінтеграції України. Адже вимоги щодо вступу до Європейського Союзу передбачають не лише декларації про розробку стратегії сталого розвитку, але її реалізацію на практиці.

Натомість президентська Програма економічних реформ на 2010 — 2014 роки орієнтується переважно на досягнення економічних цілей, однаковою мірою залишаючи на маргінесі: соціальні, природні чинники, права громадян.

Відтак не доводиться дивуватися тому, що Україну офіційно визнано однією з двох країн (разом з Туркменістаном), що систематично порушують положення Оргуської конвенції ЄЕК ООН, якою встановлено високі стандарти „екологічної демократії”.

Учасники Форуму звертаються до влади з вимогою кардинально змінити ситуацію у сфері дотримання екологічних прав. Відповідно до Оргуської конвенції, усі ключові рішення з питань державної екополітики та використання природних ресурсів повинні прийматися з урахуванням позиції громадськості.

Через те необхідно переглянути положення нещодавно прийнятого закону "Про регулювання містобудівної діяльності", що порушують права громадян, обмежують повноваження самоврядування та зводять нанівець роль екологічної експертизи у процесі планування та забудови населених пунктів.

Ми також вважаємо за необхідне проведення всеукраїнських референдумів з питань розвитку ядерної енергетики та впровадження ринку сільськогосподарських земель.

 

* * *

 

Ми звертаємося до всіх небайдужих до свого майбутнього українців і закликаємо підтримати наш МАНІФЕСТ. Ми віримо у свідомість кожної людини, у незламність її почуття власної гідності й жагу захистити себе від насилля та приниження. Ми не політична сила, нам не цікаві інтриги політиків та інтереси олігархів, але ми будемо в опозиції до будь-якої влади, яка примножує безправ’я народу.

Ми звертаємося до українських правозахисних та громадських організацій — настав час для єднання. Наразі Україна переживає не тільки економічну та політичну, а і правову кризу. Існуюча влада стала на шлях відкритої конфронтації з правозахисним суспільством, розцінюючи критику з боку громадських організацій, як спробу дестабілізувати ситуацію в країні, використовуючи фінансову допомогу з-за кордону. Подібні, нічим не підкріплені звинувачення, стали підставою для переслідування окремих правозахисників та призвели до згортання співпраці державних установ із громадськістю. Особливе занепокоєння викликає те, що провладні депутати відкрито висловлюють наміри закріпити ці негативні тенденції на законодавчому рівні, обмежити незалежність громадських організацій і поставити їх на службу правлячій політичній силі.

Ми можемо мати й висловлювати різні погляди щодо окремих подій у нашій країні, але в нас немає принципових протиріч у головному — такі дії з боку влади неприпустимі та є загрозою для існування демократії в країні. Ніяка влада самотужки не спасе нас від пануючого в Україні правового безладу, тільки ми самі, вільні у своїх правах і свободах, здатні себе захистити. Успішність захисту залежить виключно від нашої згуртованості й наполегливості. Життя в черговий раз ставить кожного з нас перед вибором — мовчати й потерпати або боротись і перемогти.

Розуміючи необхідність такого єднання, ми заявляємо про встановлення більш тісної взаємодії між правозахисними організаціями, в тому числі й у питаннях захисту наших колег від переслідування, пов’язаного з їх громадською діяльністю.

Ми звертаємося до журналістів і закликаємо — не залишайтеся осторонь, підтримайте МАНІФЕСТ правозахисників та поширюйте його. Ми пам’ятаємо про Георгія Гонгадзе та інших ваших колег, які постраждали через свою відданість професії. Долайте цензуру, адже саме ваша участь у захисті прав і свобод громадян є найбільш дієвою і корисною для суспільства, саме до вашої думки ще прислуховується влада. Ми сподіваємося на допомогу, оскільки віримо у ваше почуття соціальної відповідальності, моральні принципи та прагнення справедливості.

Ми звертаємося до міжнародних діячів і наших колег за кордоном — нам потрібна ваша підтримка, оскільки відносини України з іншими державами на принципах партнерства, стабільності та взаємної довіри неможлива без демократичних змін і неухильного дотримання Україною прав і свобод кожної окремої людини.

Ми звертаємося до тих політиків, депутатів і чиновників України, які не розцінюють отриману від народу владу й повноваження, як засіб власного збагачення і захисту своїх особистих інтересів. Ми ще сподіваємось на ваше розуміння того, що права і свободи пересічного громадянина повинні бути вище, ніж будь-які інтереси влади. Ми звертаємо вашу увагу на порушення прав людини і основоположних свобод у нашій державі та чекаємо від вас активної участі у викоріненні цього ганебного явища. Саме це буде вашим випробуванням на людську порядність і відданість своїй державі.

 

Маніфест підтримано консенсусом усіх121 учасників Форуму.

Погляд

29.06.2011 | Андрій Діденко

Чого варте для держави життя людини?

   

До всеукраїнського свята Дня Конституції нагадаємо одне із фундаментальних конституційних положень визначених в статті 3 Основного Закону України: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а також: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Чи дійсно це так? І чи забезпечує держава апріорі захист прав і свобод для своїх громадян, чи піклується про них, власне, про їхнє життя і здоров’я, і чи можуть вважати українці себе захищеними з боку держави?

Напевно, це питання риторичне і, як на мене, дуже важко в країні, де панує тотальна корупція і беззаконня, а влада демонструє правовий нігілізм, знайти таку людину (я не маю на увазі можновладців і державних посадовців), яка щиро зізнається, що саме її права і свободи неухильно дотримуються, а держава їх бездоганно захищає. Але це в глобальному масштабі, а якщо зупинитися на конкретній історії, яка вражає і приголомшує своїм зухвалим нехтуванням з боку держави дотриманням взятих на себе міжнародних зобов’язань, будь-якого здорового глузду. Справи, яка за своїм змістом виходить за межі елементарних понять людяності і милосердя. Коли на полі битви ворог знищує ворога, це, хоч і жорстоко, але зрозуміло з огляду на закони воєнного часу. А коли держава системно і цілеспрямовано ганьбить і знищує свого громадянина, не даючи йому жодного шансу на порятунок, – це викликає, щонайменше, обурене здивування. І власне переконання в тому, що ця держава не здатна і не хоче захищати своїх громадян, не бажає піклуватися про людей, а конституційні засади – це тільки тема для дискусії політиків в ток-шоу, але аж ні як не Закон, який охороняє українців, неухильно гарантує забезпечення їх прав і свобод.

Ми продовжуємо розповідати історію шістдесятидев’ятирічного Анатолія Георгієвича Темченка – доктора технічних наук, професора, академіка Академії гірничих наук, колишнього ректора Криворізького технічного університету. Наукова, діяльність Анатолія Георгієвича відзначена Державною премією в галузі науки і техніки та почесним званням «Заслужений працівник народної освіти України», він нагороджений знаками Міносвіти України «Відмінник освіти України», «За наукові досягнення», Петра Могили», а також знаками Криворізького міськвиконкому «За заслуги перед містом» другого і третього ступенів, Грамотами Міносвіти України, області, міста, району, був обраний дійсним членом Академії наук України. Ми розповідали про трагічну долю Темченка в своїх попередніх публікаціях: «Лікування в наручниках» http://www.khpg.org/index.php?id=1303924690, «Чому Україна ігнорує настанови Європейського суду?» http://khpg.org/index.php?id=1302966654 , було багато публікацій, теле-та радіорепортажів, статті Миколи Закалюжного з «Радіо Свобода» «Коли слідство стає тортурою», та інші публічні заходи – круглі столи і прес-конференції. Мета – привернути увагу суспільства до цієї проблеми, бо ситуація дійсно виходить за межі розуміння і здорового глузду.

Нагадаємо, Анатолій Георгієвич Темченко був притягнутий до кримінальної відповідальності за скоєння злочину – замах на отримання хабара, суд обрав для нього у вигляді міри запобіжного заходу тримання під вартою. Темченко хворий на п’ятнадцять смертельних захворювань. Двадцять місяців літня людина піддається катуванням. 23 травня вироком Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Темченко був засуджений до п’яти років і двох місяців позбавлення волі з повною конфіскацією всього особистого майна. На протязі двадцяти місяців Темченко потребує негайної медичної допомоги, про що 17 березня висловився Європейський суд з прав людини в своїй рекомендації щодо вжиття термінових заходів в порядку правила 39 Регламенту Європейського суду.

Але термінові заходи передбачають саме негайну реакцію держави щодо вжиття певних дій у вигляді швидкого надання необхідної медичної допомоги Темченку, оскільки мова йде про загрозу життю професора. В свою чергу Державний уповноважений у справах Європейського суду активно сприяв переведенню Темченка для обстеження і лікування до спеціалізованої профільної клініки. Державна пенітенціарна служба, Омбудсман, керівництво СІЗО робили вигляд, що також зацікавлені в тому, аби рекомендації Європейського суду виконувались, а хворому була надана необхідна медична допомога.

Однак ми спостерігаємо, що аргументи здорового глузду тут безсилі. Коли стикаєшся з брутальними, системними порушеннями прав людини, що відбуваються в суді, на думку приходить переконання в замовному характері цієї справи. І дійсно, не зважаючи на критичний стан здоров’я підсудного, Темченка все ж таки засудили. Як на мене, суддя Грищенко сумлінно виконала злочинний наказ, взявши на себе величезний тягар гріху перед Богом і людьми. Я не хочу торкатися предмета обвинувачення, його обґрунтованості і законності, з цього приводу має висловитися апеляційний суд, але ж суд будь-якої інстанції має здійснювати правосуддя з урахуванням положень, що гарантують захист прав і свобод обвинуваченого, підсудного, засудженого.

Уявіть собі на хвилиночку таку картину, яка відбувалася майже кожного судового засідання:

Суд починається з того, що на кареті швидкої допомоги підсудний доправляється до зали судових засідань.

Потім суддя Грищенко розпочинає процес з того, що робить серйозне обличчя і з розумінням справи питає, як себе почуває Темченко ?

Темченко відповідає, що присутнім під час засідання він бути не може, з огляду на те, що в нього дуже погане самопочуття.

Після цього Грищенко просить запросити лікаря, котрий чекає в машині «швидкої».

До зали суду запрошується фельдшер, який супроводжує Темченка із СІЗО.

Фельдшер міряє тиск і з’ясувавши, що артеріальний тиск у Темченка складає 200/110 (подібний тиск є дуже небезпечним для життя і здоров’я з огляду на кардіологічні захворювання, якими страждає Темченко).

Потім за допомогою ін’єкційних препаратів фельдшер намагається знизити тиск. Після вжиття подібного роду препаратів (а підсудному здебільшого робили ін’єкції магнезії з димедролом), по-перше, як мінімум хворому необхідний відпочинок і спокій, а по-друге, після застосування знеболюваного заспокійливого димедролу, хворий не в змозі адекватно реагувати на події в суді, тобто підсудний не являється повною мірою дієздатним. Після того, як препарати починають діяти, через деякий час, суддя просить фельдшера повторно виміряти артеріальний тиск підсудному. Фельдшер вимірює тиск і з’ясовує, що тиск знизився до межі 170/110, і навіть такий тиск є завеликий, щоб вважати, що людина може продовжувати приймати участь у судовому процесі). Але фельдшер на запитання суду, чи може підсудний бути присутнім в ході судового процесу заявляє, що дозвіл на етапування до зали суду надав тюремний лікар, а він, тобто фельдшер, нижче за званням (як відомо, всі лікарі в СІЗО входять до складу Державної пенітенціарної служби, носять військові звання і підкоряються начальству, навіть в питаннях професійної етики і діагностуванню хворих) і скасувати наказ вищого по званню він не має права, а тому судовий розгляд за участі підсудного продовжується. А потім, коли Темченко починає наполягати на тому, що суд просто зобов’язаний надати йому належну медичну допомогу, суддя Грищенко замість того, аби виконати свій професійний обов’язок (а це госпіталізація хворого, тобто відкладення судового процесу, який і так із-за хвороби підсудного затягувався), зробила набагато простіше: вона видалила Темченка з зали судового засідання до останнього слова (геть з очей) за ніби то порушення порядку судового засідання (підсудний наполягав на розгляді судом клопотання про його госпіталізацію, а суддя вирішила, що це є порушення порядку). Таким чином, Темченка доправляли, як і раніше на «кареті швидкої допомоги» до суду, а в зал судового засідання не заводили, тримали в окремому приміщенні цілий день без медичної допомоги і взагалі без їжі, і без спілкування з людьми.

Ми мали подібну ситуацію у справі Тамаза Кардави, коли держава зробила все для того, аби пацієнту не була надана медична допомога, про що свідчить трагічна участь хворого і летальний наслідок.

Чи вважає шановний читач, що суддя Грищенко або прокурор І.М.Буйленкова не знають про те, що проводячи в подібний спосіб судові засідання, всупереч здоровому глузду і законному обґрунтуванню, вони дуже ризикують? Так, звичайно, знають, але коли справа замовна, то хіба хтось звертає увагу на життя чи здоров’я людини, або дотримання її прав і свобод?!

Так сталося, що тортури і знущання для Темченка стали повсякденні вже на протязі майже двох років. Для ректора Криворізького університету це неймовірно важке випробування, бо навіть в випадках, коли його госпіталізували до лікарні (всі лікарні, в які доправлявся Темченко, офіційно визнали, що в лікарнях місцевого рівня надати Темченку належну адекватну медичну допомогу не має можливості). Родичі Темченка готові за власний кошт забезпечити оплату лікування хворого, але чомусь ми спостерігаємо шалений тиск з боку певних зацікавлених осіб в місті і області, про що свідчать реалії повсякдення.

За час перебування Темченка в СІЗО стан його здоров’я значно погіршився, з’явилися захворювання, яких раніше не було. А саме – з’явилися нові кісти лівої нирки, ускладнилася доброякісна гіперплазія передміхурової залози, атеросклероз, ускладнилися захворювання серцево-судинної системи: гіпертонічна хвороба стала ІІІ – ризик IV (найвищий ризик раптової смерті); прогресуюча стенокардія; концентрична гіпертрофія лівого шлуночка серця; серцева недостатність – 2А ст., ф.к. – ІІІ; межі серця розширені зміщені вліво на 1 см.; аневризматичне розширення аорти, аортосклероз; цукровий діабет тип ІІ тяжкої форми з ускладненням, діабетична полінейропатія і ангіопатія сосудів нижніх кінцівок.

Останні висновки спеціалістів за № 228/11 за підписами спеціаліста в галузі судової медицини, кандидата медичних наук М.М. Воробйова і спеціаліста в галузі внутрішніх хвороб, доктора медичних наук, професора Г.З. Мороза свідчать: «Як вже зазначалося у висновку спеціаліста №798/10, гіпертонічна хвороба ІІІ стадії, на яку хворіє Темченко А.Г., може ускладнитися розвитком гіпертонічного кризу, що призведе до гострого коронарного синдрому, порушення мозкового кровообігу, крововиливів у мозок, розшарування аорти. Ішемічна хвороба серця з нападами стенокардії може призвести до гострого інфаркту міокарду. Перебіг цих захворювань, з огляду на некомпенсовану форму цукрового діабету, при зазначених ускладненнях становить небезпеку для життя. Сама ж гіпертензія сприяє розвитку і прогресуванню ускладнень діабету. У пацієнтів з цукровим діабетом 2 типу гіпертензія часто є частиною синдрому, який включає порушення толерантності до глюкози та резистентність до інсуліну. Якщо вказані несприятливі прояви виникнуть при етапуванні, Темченка А.Г. зі слідчого ізолятора до суду, навіть у супроводі звичайної, а не кардіологічної, карети медичної допомоги, то її лікарі не зможуть вжити усіх потрібних заходів в разі погіршення стану його здоров’я. У такому разі, навіть невідкладна госпіталізація не гарантує сприятливий вихід

Проте, прокуратура України (державний орган, що має здійснювати нагляд за дотриманням законності в ході досудового і судового слідства, а також під час виконання судових рішень) висловила офіційну позицію держави з цього приводу і наголосила: «Прес-служба прокуратури Дніпропетровської області уповноважена заявити, що інформація, розповсюджена ЗМІ, щодо катування та ненадання належної медичної допомоги і лікування підсудному Темченку А.Г., який утримується у Криворізькому слідчому ізоляторі ( далі КСІЗО) не відповідає дійсності. Прокуратурою Дніпропетровської області проведено перевірку та встановлено, що при надходженні 27.10.09 до Криворізького слідчого ізолятора та за час його перебування в установі він постійно знаходився на диспансерному обліку, всебічно обстежувався, як медичними працівниками СІЗО так і медичними працівниками МОЗ України. На 06.06.11 стан здоров’я Темченка А.Г. розцінюється як задовільний, перебуває в стаціонарі медичної частини Криворізького слідчого ізолятору та отримує лікування у відповідності до встановленого. Медична допомога, за весь час перебування в Криворізькому слідчому ізоляторі, йому надавалась та надається у відповідності до вимог чинного законодавства.

Темченко А.Г. щоденно оглядається лікарем медичної частини Криворізького слідчого ізолятору, який проводить медичний огляд з вимірюванням артеріального тиску, регулярно проходить лабораторні обстеження (загальні аналізи крові та сечі, рентгенологічне обстеження). Також йому щоденно вранці проводиться вимірювання рівня цукру в крові, та через день проводиться електрокардіографія. Всі медичні процедури здійснюються в маніпуляційному кабінеті черговими фельдшерами, медичні препарати приймаються там же під контролем фельдшера. У зв’язку зі зверненням Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини до Державної пенітенціарної служби України щодо проведення ув’язненому Темченку А.Г. необхідного обстеження – коронарографії в умовах інституту кардіохірургії ім. М.Д. Стражеска у м. Києві державним обвинувачем по кримінальній справі за обвинуваченням Темченко А.Г. підготовлено клопотання до Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області щодо надання дозволу на етапування Темченка А.Г. до Київського слідчого ізолятора для проведення коронарографії на базі інституту кардіології ім. М.Д. Стражеска у м. Києві, яке задоволено в ході судового засідання 06.06.2011 року.

Довідка: 23 травня 2011 року вироком Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Темченка А.Г. визнано винним у скоєні злочинів передбачених ч.2 ст.15, ч.2 ст.368 та за ч.2 ст.368 КК України – замах на одержання хабара та одержання хабара. Йому призначено покарання у вигляді 5 років 2 місяців позбавлення волі з позбавленням права займати посади, пов’язані із виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, на 2 роки з конфіскацією всього майна. Наразі вирок суду не набрав чинності, оскільки триває термін його апеляційного оскарження.»

Після рішення суду, тобто після 23 травня, родичі Темченка не знають, де він знаходиться, в яких умовах перебуває, і чи надається йому взагалі будь-яка медична допомога.

Навіть якщо Темченко, як офіційно заявляє прокуратура в своїй, як на мене, злочинній по суті публічній заяві, буде переведений для обстеження – коронарографії в умовах інституту кардіохірургії ім. М.Д. Стражеска у м. Києв, це буде відбуватися в спосіб етапування Темченка на загальних умовах в спецвагоні («столипін») до Київського СІЗО (час етапування може тривати тиждень, а може і більше), не зважаючи на те, що за висновками спеціалістів, що згадані вище, перевезення Темченка не рекомендоване навіть в звичайній «кареті» швидкої допомоги без відповідного кардіологічного обладнання.

Разом з тим, нагадаємо, що відповідно до наказу ДДУВП № 6 2000 року хворі люди, які потребують лікування, разом з лікувальними процедурами перебувають в наручниках цілодобово. Наручники відносяться до спеціальних засобів, які застосовуються як заходи безпеки «для припинення фізичного опору, насильницьких дій, безчинства, подолання протидії законним вимогам адміністрації, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов’язків.»

З цього приводу хотілося б в черговий раз згадати про рішення Європейського суду у справі «Охрименко проти України», в якому Суд однозначно кваліфікував тримання хворого в наручниках як заборонене поводження: «Суд вважає, що утримання заявника в наручниках не може бути виправдане міркуваннями безпеки, і, враховуючи його стан здоров’я, було нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням. Таким чином була порушена стаття 3 Конвенції».

Так чого варте для держави життя людини? Питання напевно залишається без відповіді!

Міжнародна політика і права людини

23.06.2011
джерело: www.dw-world.de

Віола фон Крамон: «Від Януковича не пролунало задовільних відповідей»

   

Вікторові Януковичу на сесії ПАРЄ ставили дуже критичні запитання, а відповіді на них не були задовільними. Про це в інтерв’ю Deutsche Welle розповіла депутат Бундестагу від фракції Союз90/Зелені Віола фон Крамон.

 

Deutsche Welle: Пані фон Крамон,   Ваша оцінка виступу Віктора Януковича на сесії ПАРЄ у Страсбурзі. Якою була реакція делегатів на його промову, які запитання ставили українському президентові?

Віола фон Крамон: Віктор Янукович під час свого виступу намагався подати Україну сучасною демократичною державою, що нині намагається позбутися негативного спадку, залишеного попередньою владою. Варто сказати, частково те, що говорилося, було нісенітницею, що стало зрозуміло після деяких запитань. Він говорив відносно довго, тож, вдалося поставити не так багато запитань. Але ті запитання, що пролунали, влучили в точно в яблучко. Звісно, його запитали про Юлію Тимошенко, котра була запрошена, але не одержала дозволу на виїзд. Як так може бути у демократичній країні? Нині багато колишніх урядовців або людей, які працювали на попередню владу, переслідуються, тож виникає  запитання про вибірковість юстиції в демократичній Україні. Звичайно, запитали і про корупцію, яка, за даними Transparency International, не зменшилася, а навпаки зросла за президентства Януковича. Але на всі ці запитання не пролунало задовільних відповідей.

DW: Запитання про Тимошенко було очікуваним, так само, як і відповідь на нього…

Кожен, хто трохи переймається тим, що відбувається в Україні, знає, що Генпрокуратура не є незалежною. Але Янукович відповів, що не може казати слідству, проти кого висувати обвинувачення. Звісно, це правильно. Але коли говориш з людьми, які працюють в цій сфері, з суддями, тоді розумієш, що є сильний тиск. Якщо подивитися, хто нині сидить  за  ґратами, тоді стає зрозуміло, що  немає ніякого обєктивного і незалежного правосуддя, натомість воно піддається державному впливу, і цей вплив не зменшується, а збільшується. Саме на це ми сьогодні чітко вказали. Варто також зауважити, це суттєво, що критика на адресу політики уряду Януковича надходила сьогодні не від якоїсь однієї партії, а від представників усіх політичних сил, які мали можливість спитати. Сподіваюся, що це було сприйнято.

DW: До українського президента не було критичних запитань від російської делегації. Натомість у своєму виступі він наголосив, що від взаємовигідної співпраці Києва та Москви виграють не тільки ці дві держави, а і Європа, і весь світ. Як ви прокоментуєте динаміку українсько-російських відносин за часів президентства Януковича?

Якщо йдеться про справжню партнерську співпрацю, то це добре для регіону. Я в цьому переконана. Але не може бути асиметричної співпраці, наприклад, коли Росія пропонує щось Україні з високим потенційним тиском. Якщо Україна долучиться, то здобуде винагороду. Наприклад, матиме низькі ціни на газ. Якщо ж почне політично пручатися, то буде покарана, тобто платитиме світові ринкові ціни за газ. Для нас це не є формою партнерської співпраці.

DW: У Києві часто говорять про бажання одержати реальну перспективу членства в ЄС. Як, на Вашу думку, за теперішніх умов, можуть просуватися подальші відносини України з ЄС? 

У видимий час Україні не може бути запропонована справжня перспектива вступу до ЄС. Прикро, але про це нині дійсно не йдеться. Але, я вважаю, що Україна може серйозно замислитися,   що спершу можна серйозно розраховувати на  тіснішу співпрацю з ЄС.  І Європейський Союз дуже зацікавлений у цьому.  Але для цього мають відбутися внутрішньополітичні позитивні зрушення в Україні.  Для цього треба посилити опозицію, здійснити справжню реформу виборчого законодавства. Те, що нині дискутується, спрямоване зовсім в інший бік. Нині Україна не перебуває на шляху, який би показував, що вона прагне демократичних реформ, навпаки має місце наступ на демократію, обмежується свобода ЗМІ, права опозиції. Не потрібно не говорити про перспективи вступу до ЄС, коли політика спрямована  у протилежному напрямку.

Розмовляла Наталя Неділько
Редактор: Леся Юрченко

Нові видання

01.07.2011
джерело: www.civicua.org

Права людини та професійна етика правоохоронця

   

У рамках проекту “Стратегії міліції щодо профілактики підліткової злочинності в Україні” побачив світ посібник “Права людини та професійна етика”. Видання є перекладом аналогічного посібника Інституту швейцарської поліції та містить передмову Міністерства внутрішніх справ України. У ній, зокрема, наголошується, що “розкриття будь-якого, навіть особливо тяжкого, злочину не може виправдати порушення прав людини”.

Посібник виданий за підтримки Швейцарської Конфедерації і буде переданий у навчальні заклади, що готують кадри для органів внутрішніх справ України.

Посібник пропонує підхід до вирішення складних етичних дилем в роботі поліцейських, який ґрунтується на загальнолюдських цінностях та повазі до прав людини. У ньому докладно розглядається історія розвитку та формування професійної етики поліцейського у Швейцарській Конфедерації разом з аналізом чинників, які регулюють рішення та поведінку людей. Тому видання буде цікавим не лише працівникам правоохоронних органів, викладачам і курсантам, а й дослідникам, психологам, правозахисникам”, - говорить професор Національної академії внутрішніх справ Людмила Мороз, яка консультує БО “Український Центр Порозуміння” з питань співпраці з навчальними закладами системи МВС.

Варто зауважити, що кожен правоохоронець, з одного боку, покликаний захищати життя людей, стежити за дотриманням прав, а з іншого – наділений правом примусу і покарання, застосовуючи яке заради виконання поставлених завдань, може сам порушувати права людини, адже право не завжди спроможне впоратися з непередбачуваними чи неочікуваними випадками, які є невід’ємною частиною правоохоронної практики.

Особливо гостро ця проблема постає сьогодні, коли суспільства перебувають у стані постійної трансформації, коли змішування населення породжує розмаїтість нормативних орієнтирів, і спосіб регулювання, оснований на дотриманні сукупності встановлених законом обов’язків і норм, вже не може бути достатнім для виконання професійного обов’язку. Спосіб вирішення таких складних ситуацій пропонують автори підручника. Їхній підхід базується на цінностях, якими керуються люди приймаючи рішення, та на повазі до прав людини як основоположному принципі професійної етики поліцейського.

In memoriam...

19.06.2011
джерело:
По материалам общества "Мемориал" и Фонда Петра Григоренко

Елена Георгиевна Боннер (15 февраля 1923 г. – 18 июня 2011 г.)

   

Елена Георгиевнаврач-педиатр, литератор, общественный деятель. Член Московской Хельсинкской группы, основатель Фонда помощи детям политзаключенным. Имя Боннер стало всемирно известным в связи с ее участием в общественной деятельности Андрея САХАРОВА. Однако и собственный вклад Боннер в правозащитную активность 1970-1980-х достаточно велик.

Она родилась 15 февраля 1923 г. в городе Мерв (ныне Мары) в Туркмении в семье Геворка Саркисовича Алиханяна и Руфи Григорьевны Боннер. Отец – видный участник революционного движения в Закавказье. С 1917 – большевик; в 1921 – первый секретарь ЦК компартии Армении. Затем работал на различных партийных должностях в Ленинграде и Москве. С начала 1930-х – заведующий отделом кадров Коминтерна и член его Исполкома. В 1937 арестован и в 1938 расстрелян по приговору закрытого судебного заседания выездной сессии военной коллегии Верховного суда СССР, а мать осуждена на восемь лет лагерей. В 1954 году ее родители были реабилитированы.

После ареста родителей Боннер переехала в Ленинград к бабушке, окончила там школу, в 1940 поступила в Ленинградский педагогический институт на факультет русского языка и литературы. В 1941 пошла добровольцем на фронт, работала медсестрой в санитарных поездах; была дважды ранена. Демобилизовалась по инвалидности в августе 1945.

В 1947 поступила в 1-й Ленинградский мединститут. В марте 1953 на комсомольском собрании отказалась участвовать в осуждении «врачей-убийц»; от отчисления Боннер спасли смерть Сталина и прекращение «дела врачей». После окончания института работала участковым врачом, педиатром в родильном доме, преподавала в медицинском училище.

Работу по специальности сочетала с литературной деятельностью. Очерки Боннер печатались в журналах «Нева», «Юность», в «Литературной газете». Работала редактором Ленинградского отделения Медгиза, внештатным консультантом в литературной консультации Союза писателей. Участвовала в составлении сборника «Актеры, погибшие на фронтах Великой Отечественной войны»; была одним из редакторов-составителей книги друга своей юности, погибшего на фронте поэта Всеволода Багрицкого «Дневники, письма, стихи» (Москва, «Советский писатель», 1964).

Член ВЛКСМ с 1938 г., все годы службы на военно-санитарном поезде – комсорг, в институте – профорг курса. После ХХII съезда решила вступить в КПСС, с 1964 г. – кандидат, с 1965 г. – член КПСС. После осени 1968 г. сочла свой шаг неправильным и в 1972 г. в связи со своими убеждениями вышла из КПСС.

Во второй половине 1960-х знакомый Боннер, бывший политзаключенный Ф.Красавин вводит в круг ее друзей своего приятеля по мордовским политическим лагерям Эдуарда КУЗНЕЦОВА. Вслед за ним в доме Боннер появляются Валерий ЧАЛИДЗЕ и другие диссиденты. В качестве «родственницы» КУЗНЕЦОВА, вновь арестованного в 1970, Боннер присутствовала на суде («самолетный процесс»), вела запись судебного заседания, добилась свидания с ним – сначала в следственном изоляторе, а потом в лагере. Позднее, в 1973, когда КГБ расследовал обстоятельства передачи на Запад «Дневников» КУЗНЕЦОВА, Боннер выступила с заявлением, в котором взяла ответственность за передачу «Дневников» на себя.

В доме В.ЧАЛИДЗЕ Боннер знакомится с Андреем САХАРОВЫМ; в октябре 1970 они вновь встречаются в Калуге во время судебного процесса над Револьтом ПИМЕНОВЫМ и Борисом ВАЙЛЕМ. В 1971 она становится женой А.САХАРОВА.

Имеет двоих детей – дочь Татьяна (1950 г.р.) и сын Алексей (1956 г.р.) С их отцом, Семеновым Иваном Васильевичем, в разводе с 1965 г.

Боннер – активный участник правозащитных кампаний 1972-1976. Ее подпись стоит под многими петициями в защиту преследуемых, а также под коллективными документами более общего характера: например, под обращениями «О политической амнистии», «Об отмене смертной казни» (1973), «Московским обращением» (1974). Она сопровождала А.САХАРОВА в его поездке в Омск, где они пытались попасть на суд над Мустафой ДЖЕМИЛЕВЫМ (1976).

Общественная активность Боннер этим не ограничивается. Так, Сахаровы организовали тайную отправку за рубеж ряда литературных произведений Александра ГАЛИЧА, Владимира МАКСИМОВА, рукописи романа Василия Гроссмана «Жизнь и судьба», арестованного КГБ в начале 1961. Боннер принимала активное участие в организации и проведении многочисленных пресс-конференций для иностранных журналистов в доме Сахаровых, в частности – пресс-конференции 30.10.1974, где было объявлено об учреждении заключенными Дубравлага и пермских политических лагерей Дня политзаключенного в СССР.

Боннер принадлежит идея создания Фонда помощи детям политических заключенных (сентябрь 1974; позднее слился с Фондом помощи политическим заключенным и их семьям), куда А.САХАРОВ передал премию, присужденную ему во Франции за заслуги в гуманитарной области (премия Чино дель Дуко).

 В 1975 Боннер было позволено выехать за границу для лечения. В октябре, когда стало известно о присуждении А.САХАРОВУ Нобелевской премии мира, она находилась в Италии. По доверенности мужа представляла его в Осло на церемонии вручения премии.

В мае 1976 Боннер вошла в состав Московской Хельсинкской группы (МХГ). Членство в МХГ не было для нее формальностью: она принимала активное участие в организации работы и составлении многих документов. Из числа членов-основателей МХГ Боннер была единственной, кто к моменту самороспуска группы 6.09.1982 оставался на свободе и притом не в эмиграции.

В январе 1980 последовала за А.САХАРОВЫМ в горьковскую ссылку. В течение 4 лет была почти единственным звеном, связывающим А.САХАРОВА с внешним миром: она доставляла в Москву и передавала за рубеж его статьи, заявления и письма.

2.05.1984 Боннер была задержана в горьковском аэропорту. Ей предъявили обвинение в совершении преступлений, предусмотренных ст.1901 УК РСФСР. После обыска и допроса Б., однако, не арестовали, а отпустили под подписку о невыезде. Боннер инкриминировались ее интервью и выступления за рубежом, а также два из подписанных ею документов МХГ. 10.08.1984 Горьковский областной суд приговорил Боннер к 5 годам ссылки; местом отбывания наказания был назначен г. Горький. Таким образом связь Сахаровых с внешним миром была практически прервана.

Еще до горьковской ссылки Боннер стала объектом беспрецедентной по своему размаху и ожесточенности кампании, направленной на ее дискредитацию. Она принимала самые разные формы: от анонимных писем, порочащих ее репутацию, до газетных и журнальных статей и брошюр, издававшихся многомиллионными тиражами. Боннер описывали как женщину с темным прошлым, которая, с корыстными целями выйдя замуж за академика А.САХАРОВА, постоянно заставляет его, едва ли не силой, выступать с антисоветскими заявлениями, как агента иностранных разведок и международного сионизма, приставленного к А.САХАРОВУ и т.д. Эта кампания достигла своей кульминации в 1983 в статьях сотрудника Института США и Канады доктора исторических наук Н.Яковлева в журналах «Смена» и «Человек и закон», а также в брошюре того же автора «ЦРУ против СССР», значительная часть которой посвящена «разоблачению» Боннер. Вероятно, клевета против нее была не просто частью общей травли диссидентов, но и попыткой предложить населению приемлемое объяснение «феномена А.САХАРОВА». Сам А.САХАРОВ в своих «Воспоминаниях» высказывает предположение, что авторы мифа о «злом гении ученого» в конце концов сами в него поверили (по крайней мере, в записках КГБ в ЦК КПСС «негативное» влияние Боннер на мужа постоянно подчеркивалось).

В сентябре 1983 Боннер подала в суд на Яковлева за клевету; суд, однако, отказался принять дело к рассмотрению.

С момента активного включения Боннер в правозащитную деятельность к ней применялись и «обычные» средства давления: многочисленные обыски, задержания, допросы, «предупреждения». Кроме того, ее (и вместе с ней А.САХАРОВА) постоянно шантажировали судьбой ее детей от первого брака. Дочь, Татьяна Семенова-Янкелевич, и сын, Алексей Семенов, были в разное время под надуманными предлогами исключены из ВУЗов; зять, Ефрем Янкелевич, – уволен с работы. В 1977–1978 все они вынуждены были эмигрировать. Невесте А.Семенова, Елизавете Алексеевой, было отказано в разрешении выехать к нему, что послужило причиной первой голодовки супругов Сахаровых в Горьком (22.11–09.12.1981). Голодовка увенчалась успехом: Е.Алексееву выпустили в США.

Тем не менее, Боннер была, по-видимому, единственным диссидентом, которому неоднократно (в 1975, 1977, 1979 и 1985–1986) удавалось выезжать за границу и возвращаться обратно. Несомненно, это было связано со специфическим  положением ее мужа: А.САХАРОВ рассматривался как «носитель важных военных секретов», и потому власти не решались ни отпустить его в зарубежную поездку, ни выдворить насильно. Если бы Боннер лишили гражданства во время одной из ее поездок, «проблема Сахаровых» стала бы неразрешимой. В то же время всемирная известность А.САХАРОВА не позволяла отказать его жене в выезде для лечения. Однако, получение разрешения каждый раз было сопряжено со все более возрастающими трудностями. Последней поездки удалось добиться лишь тремя длительными (май–сентябрь 1984, апрель–июль и июль–октябрь 1985) голодовками А.САХАРОВА. Действие приговора было приостановлено, и Боннер вылетела в США, где ей пришлось перенести тяжелую операцию на сердце.

Во время этой поездки была написана ее первая мемуарная книга – «Постскриптум», своеобразное продолжение сахаровских «Воспоминаний», охватывающее события 1983–1986. Мемуарные книги А.САХАРОВА и Боннер образуют единую мемуарную трилогию о горьковской ссылке и перестроечных годах.

Вернувшись вместе с мужем в Москву в декабре 1986, Боннер активно включается в общественно-политическую жизнь перестроечной эпохи. В 1988 она становится одним из основателей клуба «Московская трибуна» – одного из неформальных интеллектуальных центров демократически настроенной интеллигенции. Вместе с А.САХАРОВЫМ  выдвигает ряд инициатив по разрешению армяно-азербайджанского конфликта.

После смерти А.САХАРОВА 14.12.1989 Боннер уделяет особое внимание сохранению его творческого и нравственного наследия. Под ее руководством 21–25.05.1991 состоялся 1 Международный конгресс памяти А.САХАРОВА «Мир, прогресс, права человека». Ею созданы Фонд, Архив и Музей имени А.Д. Сахарова в Москве.

Продолжает заниматься правозащитной и общественно-политической деятельностью. Присоединилась к защитникам Белого дома в августе 1991. Безоговорочно поддержала Президента РФ Б.Ельцина в его действиях по разгону Съезда народных депутатов РФ в сентябре-октябре 1993. В декабре 1994 вышла из состава Комиссии по правам человека при Президенте РФ в знак протеста против военных действий в Чечне. Активный защитник права на самоопределение армян Нагорного Карабаха, чеченцев, иракских и турецких курдов.

Член Совета директоров международной лиги прав человека при ООН, принимает участие в конференциях ООН по правам человека (Вена), сессиях Комиссии ООН по правам человека (Женева).

С 1997 г. член Инициативной группы “Общее действие”, созданной участниками демократического движения 60-70-х годов и представителями активно действующих правозащитных организаций.

Имеет звание почетного доктора права ряда американских и европейских университетов, премии и награды ряда общественных правозащитных организаций, а также одну российскую, от Международного Пресс-центра и Клуба Москва – награду “За свободу Прессы” за 1993 г.

Автор книги “Постскриптум. Книга о горьковской ссылке” (1988 г., издана на многих языках, в т.ч. русском – М., изд-во СП “Интербук”, 1990 г.), “Звонит колокол… Год без Андрея Сахарова” (М., изд-во ПИК, 1991 г.), “Дочки-матери” (1991 г., издана на многих языках, в т.ч. на русском – М., 1994 г., издательская группа “Прогресс”), “Вольная заметка к родословной Андрея Сахарова” (М., изд-во “Права человека”, 1996 г.).

Автор многих публицистических материалов в российской и зарубежной прессе. Елена Георгиевна не являлась членом ни одной политической партии, и всегда высказывала только собственное мнение.

Бюлетень "Права Людини", 2011, №17

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори