пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201122
№22
2011

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

11.08.2011 | Інна Сухорукова

Права людини порушують все більше

   

Арешт Юлії Тимошенко – черговий ідіотизм – відволікає суспільство від проблем, пов’язаних із щоденним порушенням прав людини в Україні. Я навіть допускаю думку, що саме для цього її і арештували.

Але не шукайте логіку там, де ви її не клали. Маю великі сумніви, що хтось про щось взагалі думав. Можливо, просто треба було позбавитися людини, яка дійсно є авторитетним опонентом влади, тим більше, що судовий розгляд ще й підвищив її рейтинг.

Арешт Юлії Володимирівни відвернув, як на мене, увагу суспільства від абсолютно незаконної заборони трансляції судових засідань. І Тимошенко, і Луценко не можуть висловлювати свої позиції так, щоб їх чула вся Україна. Якщо є свідки, які не хочуть, щоб їх знімали, можна було б вказати журналістам, не знімати відео, коли свідчить цей конкретний громадянин. Все інше транслювати наживу, щоб громадяни самі зробили висновки про винуватість чи невинуватість екс-прем’єра та екс-міністра внутрішніх справ. Влада не розуміє, що закривши та втаємничивши судові засідання, вона тільки підтверджує підозри, що ці справи надумані і обвинувачення прокуратури безпідставні.

Але мене хвилює те, що за цими гучними справами губляться щоденні порушення прав людини. Наприклад, заборони на проведення пікетів біля СІЗО у Києві та мітингів на підтримку Тимошенко та Луценка в Києві і Харкові, постійна штовханина з «Беркутом» на Хрещатику біля Печерського суду громадян, які прийшли підтримати обвинувачених.

Демократія – це процедура, і вона постійно порушується владою. Дуже погано, якщо суспільство буде звикати до цих порушень на тлі арештів, бійок з міліцією тощо.

В Харкові 9 серпня на майдані Свободи заборонили мітинг на підставі того, що в цей час і саме на цьому місці будуть тренуватися учасники танцювального проекту телеканалу «Інтер» – «Майданс». Саме таку інформацію повідомила директор Департаменту культури міськради Світлана Бабицька. Але на каналі «Інтер» про таку репетицію в Харкові нічого не чули і повідомили харківським журналістам, що початок другого проекту цього телевізійного проекту відбудеться 10 серпня, в манежі авіаційного університету. Спочатку там пройде реєстрація і тільки після реєстрації почнуться репетиції. Саме тому міліція оточила найбільшу в Європі площу і нікого не пропускала проходити через неї. Влада відверто нехтує правами громадян, навіть не намагаючись це якось прикрити.

Посилився тиск на пресу, напади на журналістів. 9 серпня на мітингу в Харкові, коли журналістка Наталія Статівко намагалася підійти до начебто учасників репетиції проекту Майданс, міліціонери в грубій формі не пускали її, штовхали, зірвали журналістське посвідчення, топтали його. А в ніч з 10 на 11 серпня в Харкові міліція зносила палатку протестуючих робітників «Міськелектротрансу», і під час цих дій майор міліції Володимир Чугаевський, який керував діями міліції, особисто побив журналіста газети «Наше життя» Дениса Корнєва. Чугаєвський є начальником сектору охорони громадського порядку Дзержинського райвідділу міліції. Саме цей майор був активним учасником розгону захисників парку Горького і Лісопарку в 2010 році. І саме за ці дії Чугаєвський отримав догану, а його шеф – начальник Дзержинського РВВС Шкуропатський позбувся посади.

В мережах кабельного телебачення глядачі відмічають перебої в транслюванні передач 5 каналу та TVi. В Харкові зменшили обсяг передач опозиційних каналів

Але на тлі божевільних судових засідань і Тимошенко, і Луценко, й інших екс-урядовців з забороною трансляції, з абсолютно невмотивованим арештами – це все вже сприймається як дрібниці.

Я думаю, що і правозахисники, і громадськість в цілому повинні відстоювати свої права: право на інформацію – тобто вимагати відновлення трансляції судових засідань у справах Тимошенко і Луценка, право на мирні зібрання, право на свободу висловлювання поглядів тощо.

Час авторитарних режимів у Європі минув. Авторитарні країни (виключаючи Росію, яка продовжує бути імперією з притаманними імперії особливостями) рано чи пізно занепадають і втрачають можливість розвитку. Я розумію, що нашу владу це не обходить, але громадяни повинні розуміти, що так звані реформи, якими вже порушили їх права, є невід’ємною частиною загальної політики.

І арешти, і суди над опозицією – це частина того політичного і економічного підґрунтя, яке хоче нав’язати нам наша влада.

Пересічні громадяни у цій ситуації взагалі втрачають будь-яку можливість захищати свої права.

Кишенькові суди, кишенькова прокуратура, міліція, яку ніхто не контролює і яка не захищає громадян! Усе робиться так, щоб залякати більшість і ізолювати меншість, яка готова на спротив. Будь-яке порушення прав людини повинно обговорюватися громадськістю, і влада повинна бути контрольованою. Це можна зробити, і це необхідно зробити.

 

Політика і права людини

12.08.2011 | Богдан A. Футей, суддя Федерального суду претензій США
джерело: gazeta.ua

Битва за верховенство права в Україні триває – американський суддя

   

Богдан А. Футей є суддею Федерального суду претензій США з травня 1987 року. Починаючи з 1991-го бере активну участь у програмах із верховенства права і демократизації в Україні: суддівських програмах обміну, семінарах. Був радником Робочої групи з питань розробки Конституції України. Суддя Футей також був офіційним спостерігачем під час парламентських виборів 1994-го, 1998-го, 2002-го та 2006 років, президентських виборів 1994-го, 1999-го, 2004-го та 2010 років. Оглядав українське виборче право і розробляв керівні принципи для міжнародних спостерігачів

Автори проекту Конституції України 1996 року та ті, хто її приймав, усвідомлювали: наріжним каменем демократії є верховенство права. Розуміли, що система, в якій виконуються примхи однієї людини або в якій певне коло зацікавлених осіб може переступити закон, не може назватися демократичною.

Упродовж останніх 15 років Конституція гарантувала, що «в Україні визнається та діє принцип верховенства права». Основний закон розподіляє владу в державі на законодавчу, виконавчу та судову і встановлює, що кожна з них реалізує свої права в межах визначених повноважень. У рамках судового провадження Конституція гарантує багато прав. Наприклад, право всім учасникам процесу на «рівність перед законом і судом» та право надавати докази, мати відкритий процес і право на судовий процес відповідно до законів країни.

Як усвідомлювали автори проекту Конституції, без цих гарантій демократія є неефективною. Без стабільної та послідовної правозастосувальної практики, примхливі та суперечливі судові рішення вселятимуть невпевненість і руйнуватимуть будь-яку довіру законослухняного громадянина до неупередженого суду. Без верховенства права країна є поділеною між тими, хто над законом, і тими, хто нижчий за нього. Або на тих, хто пише правила і робить усе що заманеться, і на тих, хто мусить виконувати ці правила. Без судової гілки влади, що гарантуватиме захист прав людини на свободу слова, преси, на процесуальні гарантії, можуть принижуватися права меншин і непопулярних груп. Без незалежної судової гілки неможлива повага до верховенства права. Відсутність захисту цих категорій може заважати сталому демократичному, політичному й економічному розвитку України на шляху до європейських стандартів життя.

Дві нещодавні події похитнули впевненість у тому, що верховенство права та всі інші гарантії утверджуються в Україні.

По-перше, судове переслідування колишнього прем'єр-міністра Юлії Тимошенко створило щонайменше видимість недоречності, що затьмарило імідж української правової системи та судової влади. Є численні порушення процесуального законодавства та норм Конституції. Ув'язнення Тимошенко негайно поставили під питання різні країни й організації, лідери світу, зокрема й екс-президента Леоніда Кравчука, колишнього спікера парламенту Арсенія Яценюка, колишнього глави Служби безпеки України Валентина Наливайченка, багатьох членів парламенту та виконавчої влади Європейського Союзу, Державного департаменту США й американських сенаторів: Джона Маккейна та Річарда Лугара.

Оригінал тексту англійською: The Ongoing Battle to Protect the Rule of Law in Ukraine

Ці процесуальні порушення ставлять питання за рамками вини чи невинуватості конкретної особи, яка за волею долі є лідером опозиції. Вони ставлять питання: захист основоположних свобод, закріплених у Конституції, гарантовано всім чи тільки правлячій еліті й тим, хто має зв'язки в політиці? На тлі цих можливих порушень хтось має запитати: де українське юридичне суспільство, де Пленум Верховного Суду? У Сполучених Штатах низка неурядових організацій, наприклад, Американська асоціація правників, допомагає гарантувати дотримання належних процедур. Але де є такі неупереджені організації в України? Крім того наміри України інтегруватися у велике європейське співтовариство значно уповільнюються на тлі беззаконня.

По-друге, прийняття у липні 2010-го нового Закону «Про судоустрій та статус суддів» засвідчило послаблення і так надміру заполітизованої судової системи. Цей закон передбачає систему, у якій президент може ліквідовувати суди, а Верховний Суд не має влади над судами нижчого рівня, що приймають рішення про передачу справ до Верховного Суду. Систему, у якій Вища рада юстиції грає заполітизовану роль, а конституційні гарантії щодо суду присяжних ігноруються. Послаблення судової системи та її зростаюча підконтрольність виконавчій гілці влади зменшує рівень захисту, гарантованого Конституцією всім українцям.

Після останніх подій Україна опинилася на краю прірви з пошкодженим іміджем. Держава має сама у себе спитати: яке значення для країни має Конституція? Якщо Основний закон має «найвищу юридичну силу» і є запорукою демократичного розвитку держави – тоді ці слова слід поважати, а конституційних принципів дотримуватися. Якщо ж Конституцію розглядають як щось, що можна порушити за незручної ситуації, то такий Закон є лише словами на папері й не зможе забезпечити свободи, за які боролися українці. Без цих свобод майбутнє України як демократичної нації є у небезпеці.

Я продовжую вірити в Україну та український народ.

 

9 серпня 2011 року

"Газета по-українськи" №1269 за 12.08.2011.

 

Катування та жорстоке поводження

10.08.2011 | Денис Кобзин

Cистемное противодействие пыткам и жестокому обращению: каков объем работ в Украине?

   

Пять лет тому назад, 21 июля 2006 года наше государство ратифицировало Факультативный протокол к Конвенции ООН против пыток и иных жестоких, нечеловеческих или унижающих достоинство видов обращения и наказания (ОРСАТ). Этот день должен был стать началом создания национального превентивного механизма (НПМ) – независимого органа, направленного на мониторинг мест несвободы и противодействие пыткам и жестокому обращению. Должен был, но, к сожалению, не стал. Как это часто бывает, дальше декларации о намерениях государство не пошло. И хотя дискуссии о необходимости создания такого органа, его модели велись специалистами на достаточно высоком уровне, спустя все сроки, отведенные на создание НПМ, нашу страну посетили представители подкомитета ООН по вопросам предупреждения пыток и констатировали невыполнение Украиной взятых на себя обязательств.

В то же время полемика вокруг необходимости и формы Национального превентивного механизма продолжается, и ключевые вопросы все еще не имеют однозначного ответа. Они возникают практически на каждой рабочей встрече, посвященной реализации Факультативного протокола в Украине. Одним из традиционных является вопрос: «По каким признакам можно определить, что учреждение подлежит независимому мониторингу?». Иными словами – что может быть критерием, который позволит отделить людей, действительно пребывающих в ситуации несвободы, от тех, кто может распоряжаться собой в полной мере.

Ответ на этот вопрос, на первый взгляд, прост – мониторингу подлежат все места, где люди пребывают под стражей. К таким местам в Украине традиционно относят учреждения ГПтС Украины (Государственной пенитенциарной службы Украины); изоляторы временного содержания и приемники-распределители МВД Украины (Министерства внутренних дел); изоляторы СБУ (Службы безопасности Украины). Более придирчивый взгляд может отнести к таким местам различные учреждения, где под стражей содержатся нелегальные мигранты, а также соискатели статуса беженца или искателя убежища (такие учреждения находятся в ведении ГМС (Государственной миграционной службы) и ГПСУ (Государственной пограничной службы Украины)). Действительно, люди находятся там против их воли, под стражей; их быт, режим и связь с внешним миром регламентированы – это хорошие, четкие критерии, по которым месту можно присвоить категорию «несвободное». То, что перечисленные места являются объектом для независимого мониторинга, не подлежит обсуждению.

Однако является ли приведенный выше список исчерпывающим? Ответ на этот вопрос не является столь очевидным, как это могло бы показаться. Так, на протяжении 2010-2011 годов украинское общество стало свидетелем неприятных открытий, связанных с тем, насколько тяжелая порой ситуация имеет место в интернатах для детей-инвалидов, гериатрических и психоневрологических интернатах. Расследования журналистов и общественных активистов показали, что имеют место факты незаконного насилия и ненадлежащего обращения, принуждения к труду, неоказания медицинской помощи и даже захоронений без освидетельствования. И это при том, что такие учреждения подлежат постоянному мониторингу со стороны целого ряда государственных институтов, в том числе и прокуратуры.

Таким образом, то, что человек находится «под стражей», хотя и является важным показателем для отбора места посещения, однако не может быть признано единственным критерием. Учреждения, которые не предполагают стражи как таковой, также могут быть признаны местами несвободы, потому что в них могут быть нарушены те или иные права людей, которые там содержатся.

Сам Факультативный протокол не дает четкого перечня мест, которые подлежат независимым посещениям и ограничивается словосочетанием «места содержания под стражей». В то же время и авторы протокола, и Ассоциация против пыток (АПП) придерживаются весьма широкого толкования понятия «под стражей», намеренно не ограничивая перечень этих мест. Таким образом, список мест, подлежащих посещению, всегда остается открытым, с учетом поступающей информации и развивающегося общества. Неизменными остаются самые общие критерии «под юрисдикцией и контролем государства» и «по распоряжению государственного органа или по его указанию, либо с его ведома или молчаливого согласия». Кроме того, специальный пункт ст. 4 Протокола предполагает охват мест, где «могут содержаться лица, лишенные свободы». Таким образом, Факультативный протокол расширяет мандат превентивного механизма до посещения любого места, где потенциально могут содержаться люди, лишенные свободы покинуть его. Следует отметить, что в свое время, при составлении текста Протокола имела место дискуссия, в ходе которой обсуждалась целесообразность внесения в перечень также «неофициальных мест содержания под стражей, где могут иметь место факты пыток или других видов ненадлежащего обращения». Часть рабочей группы выступала против внесения таких мест, полагая, что это узаконит их существование. Однако большинством было принято решение о том, чтобы включить и такие места тоже .

Таким образом, следуя духу Факультативного протокола, в качестве первого критерия для определения места несвободы в Украине можно предложить любое место «вынужденного пребывания, в котором содержатся, либо потенциально могут содержаться люди».

Кроме того, мы разделяем мнение экспертов ООН и АПП, которые считают, что посещениям подлежат также строящиеся объекты, где люди могут содержаться в будущем. Это позволит оценивать условия на этапе строительства и составлять рекомендации, которые намного проще учесть, чем в уже функционирующих местах несвободы. Так, например, ознакомительный визит в строящийся при Мукачевском погранотряде Пункт временного содержания (ПВС) показал, что окна в комнатах, где в дальнейшем предполагается содержать нелегальных мигрантов, слишком малы, чтобы обеспечивать приемлемое освещение.

Отметим, что в этом случае Факультативный протокол не делает разницу между местом содержания, которое принадлежит непосредственно государству, и частным. С этим непосредственно связан второй критерий, который определяет место несвободы как то, куда помещают и где содержат «по распоряжению государственного органа, по его указанию, либо с его ведома или молчаливого согласия».

Таким образом, зона внимания национального превентивного механизма представляет собой некое поле, ограниченное двумя осями – «вынужденное пребывание» и «по решению или с ведома государственного органа». Все учреждения, которые оказываются в этом поле, подлежат независимому мониторингу, вне зависимости от того, насколько строг их режим, а также насколько добровольно туда попадают (или могут попасть) люди, и как долго они там пребывают. А это означает, что в зоне внимание превентивного механизма неизбежно оказываются такие, казалось бы, безобидные места как дома ребенка, реабилитационные учреждения для инвалидов. Никто не утверждает, что там нарушают права человека или отсутствуют человеческие условия. Вопрос в ином – права могут быть нарушены, а люди, которые там содержатся, не могут уйти оттуда (по причине режима или потому, что просто не могут ходить).

Определившись с критериями, можно приступить к формированию некоего списка мест, подлежащих посещению национального превентивного механизма. Расширение критериев обязательным образом влечет за собой расширение списка и, соответственно, объема работы. С этой целью и при поддержке МФ «Видродження» нами была проведена инвентаризация мест, подпадающих под критерий «места несвободы», и соответственно, подлежащих мониторингу. Опираясь на предложенные нами критерии, мы выделили следующие учреждения, принадлежащие различным Министерствам:

1. Министерство образования, науки, молодежи и спорта (детские дома, школы-интернаты, общеобразовательные школы социальной реабилитации, профессиональные училища социальной реабилитации) – 814 учреждений;

2. Министерство охраны здоровья (дома ребенка, психиатрические, психоневрологические больницы) – 134 учреждения;

3. Министерство социальной политики (центры профессиональной реабилитации инвалидов, центры социальной реабилитации детей-инвалидов, реабилитационные учреждения для инвалидов и детей-инвалидов с умственной отсталостью, реабилитационные учреждения для постоянного пребывания инвалидов с умственной отсталостью, детские дома-интернаты, дома-интернаты для пожилых и инвалидов, психоневрологические интернаты) – 525 учреждений;

4. Министерство внутренних дел (изоляторы временного содержания, приемники-распределители, отделы и управления всех уровней, палаты в медицинских учреждениях) – 895 учреждений, а также специальные автомобили для конвоирования;

5. Министерство обороны (гауптвахты, дисциплинарные батальоны, специальные палаты) – 10 учреждений;

6. Служба безопасности Украины (изолятор в г. Киеве);

7. Государственная пограничная служба Украины (пункты временного содержания, спецпомещения) – 81 учреждение;

8. Государственная миграционная служба (пункты временного размещения беженцев, пункты временного пребывания иностранцев и лиц без гражданства) – 4 учреждения;

9. Государственная пенитенциарная служба Украины (учреждения по исполнению наказаний всех уровней безопасности) – 184 учреждения, а также специальные автомобили конвоирования и специальные вагоны.

Проведенная инвентаризация показывает, что превентивный механизм в Украине ожидает большой объем работы. Это связано со значительным количеством мест, подлежащих мониторингу (порядка 2 600), и соответственно, огромном количестве лиц, содержащихся в них (не менее 700 000 человек в год). Следует отметить, что мы намеренно включили в список объектов мониторинга все отделы и управления Министерства внутренних дел, которые, как показывает опыт, ежедневно становятся местом несвободы для тысяч людей. Кроме того, уже сегодня понятно, что список может быть существенно расширен за счет комнат участковых, пунктов охраны общественного порядка (МВД), а также военных частей (Министерство обороны).

Дополнительной нагрузкой для национального превентивного механизма следует учитывать существенные различия в целях и процедурах помещения, нормах проживания и стандартах обращения, связанных с тем, что каждое место несвободы ориентировано на свой, особый контингент. Это означает, что невозможно будет разработать единый, универсальный алгоритм посещения. В любом случае, один из ключевых вопросов, который стоит на повестке дня при создании национального превентивного механизма – ресурсы, которыми он будет располагать (как человеческие, так и материальные).

 

http://www.segodnya.ua/news/14140850.html; http://www.reporter.com.ua/articles/377/; http://flot2017.com/show/monitoring/36286; http://society.lb.ua/sobes/2011/03/10/87444_Skandal_v_Toreze_prodolzhenie_sl.html; http://society.lb.ua/education/2011/02/08/83708_Sunday_Times_v_ukrainskih_domah.html
Факультативный протокол к Конвенции ООН против пыток и других бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания. Руководство по предупреждению/Межамериканский институт прав человека. Ассоциация по предупреждению пыток. 2004

Право на справедливий суд

07.08.2011 | Аркадий Бущенко, адвокат
джерело: hr-lawyers.org

Выйдет ли наше правосудие из вегетативного состояния?

   

Юридическая практика в Украине, как показывает опыт, - это постоянная борьба с ментальной энтропией системы правосудия. Большинство проблем, с которыми каждый день приходится сталкиваться юристу, далеко не правового характера. Скорее это либо издержки общего развития деятелей правосудия, или отсутствие самых начал образованности у выпускников юридических вузов или проблемы, которые подвластны только специалистам по психиатрии и для исследования которых у юриста нет адекватных инструментов.

Дело Юлии Тимошенко, Юрия Луценко и десятков других дел «папередников»[1], в принципе, ничем не отличается от десятков тысяч уголовных дел, которые рассматриваются в стране ежечасно. Просто, в силу разных факторов, в этих делах хронические болезни нашего уголовного правосудия перешли в обострение. Это очень тревожное состояние, после которого пациент либо умирает, либо выздоравливает.

Что это за хронические болезни:

очень смутное представление у представителей обвинения о составе преступления, если, конечно, речь не идет о тривиальных преступлениях, да и в них допускаются бесконечные ошибки;

высшая степень непонимания роли защиты в установлении истины и ступор системы при малейшей активности защиты;

использование заключения под стражу при малейшем раздражении или других вегетативных реакциях системы;

отсутствие каких-либо навыков анализировать доказательства и отличать кучу мусора от совокупности доказательств;

невротические фиксации на внешних признаках уважения к системе при полном пренебрежении к правосудию: знаменитые нормативы по приседанию в зале суда и пр.;

отсутствие здравого смысла и чувства юмора почти у всех представителей системы;

дремучесть представлений о должной процедуре (приседания сюда не входят) и справедливости.

Я специально не говорю о коррупции, поскольку она следствие, а не причина этой болезни правосудия.

Я не понимаю, если, конечно, исключить всякие медицинские истолкования, почему наша судебная система с энергией, достойной лучшего применения, наступает на одни и те же грабли.

Я не могу понять, как судья не может за несколько месяцев понять, что держать человека в тюрьме только потому, что он не признает вину, – это дикость и тупость. Ладно, судья не знал этого, когда его назначали на должность; пусть он этого не знал, когда заключал Юрия Луценко под стражу. Но с тех пор уже столько об этом сказано, что любой человек, научившийся складывать буквы в слова, мог бы понять, что это дикость и тупость.

Возможно, что если бы один судья это понял, он бы смог объяснить другому судье, что заключать человека под стражу за нарушение порядка при рассмотрении дела – это тоже дикость и тупость. Может быть этот другой судья сдержал бы свои вегетативные реакции и перевел бы вопрос все таки в ментальную плоскость, то есть начал бы анализировать право, включил бы логику и принял бы решение, основанное на доводах разума, а не на инстинктах.

Кто в процессе Юлии Тимошенко препятствует установлению истины? Ответ зависит от того, как определять установление истины в процессе. Современное правосудие считает, что истина устанавливает в ходе состязания сторон в процессе, в котором сторонам предоставлены равные и адекватные возможности представить свои позиции. Если одна сторона лишается такой возможности, – это называется нарушением состязательности; в технических терминах это означает, что инструмент, с помощью которого устанавливается истина, приходит в негодность, поэтому результаты работы такого инструмента тоже никуда не годятся. Результаты исследований, полученных с помощью негодного инструмента, выбрасываются в корзину, деньги, потраченные на исследования, вылетают в трубу, и исполнители могут распрощаться со своей карьерой исследователя, если представят такие результаты как нечто стоящее.

В этом процессе в течение полутора месяцев защите не дают достаточного времени даже просто прочитать материалы дела. То есть планомерно и намеренно разрушают ту неотъемлемую часть инструмента, с помощью которого, якобы, намереваются установить истину. Когда защита настаивает на том, что нельзя начинать исследования истины, не настроив инструмент, следует вегетативная реакция правосудия, бездумная, бессмысленная и вредная для правосудия.

Я уже говорил, что это просто обострение хроники. Это никакой не новый феномен. Судьи в процессах Юлии Тимошенко и Юрия Луценко просто за очень короткое время показали все те нелепости, которые в «обычных» процессах не так видимы, не так замечаемы прессой и не так обсуждаемы в обществе.

Безусловно, и в этой системе правосудия существуют деятели, которые чудом сберегли здравый смысл и душевное здоровье. Но не они, к сожалению, определяют погоду в нашем правосудии.

[1] © Н.Я.Азаров, 2010

Свобода вираження поглядів

11.08.2011
джерело: glavnoe.ua

Харьковские журналисты требуют от милиции прекратить насилие

   

Заявление членов правления Харьковского областного отделения Национального союза журналистов Украины

10 августа 2011 года, в 23.50, при разгоне пикета в защиту прав уволенных работников горэлектротранспорта в сквере за памятником Ленину на площади Свободы, сотрудником милиции серьезно травмирован журналист газеты «Наша жизнь» Денис Корнев. По словам очевидцев, приемы рукопашного боя к журналисту применил начальник сектора охраны общественного порядка Дзержинского райотдела милиции Владимир Чугаевский. Денис Корнев был доставлен в больницу скорой медицинской помощи, и врачи констатировали множественные ушибы и смещение шейных позвонков.

Мы крайне обеспокоены этим фактом и требуем от милиции и прокуратуры тщательного расследования инцидента.

Мы хотим напомнить, что это не первое наше обращение, касающееся нарушений прав журналистов.

В мае прошлого года мы обращались к правоохранителям, после того как впервые за многие годы у сотрудников СМИ вырывали и выбрасывали микрофоны, применяли физическое насилие и препятствовали работе журналистов во время инцидентов в парке имени Горького.

Препятствование в работе и нарушение прав журналистов были зафиксированы 19 июня 2010 года во время проведения общественных слушаний по Лесопарку, которые проходили в Киевском райсовете Харькова.

7 июня 2011 года в редакции газеты «Главное» убоповцы устроили «маски-шоу» с обыском рабочих мест журналистов и препятствованием выпуску номера.

Ровно год назад, 11 августа 2010 года исчез редактор газеты "Новый стиль" член НСЖУ Василий Климентьев. 15 августа 2010 года следственным отделом Дзержинского РО ХГУ ГУМВД Украины в Харьковской области возбуждено уголовное дело по ст. 115 УК Украины (умышленное убийство). Дело, несмотря на регулярные уверения, что следствие продолжается, до сих пор не раскрыто.

Нет и официальной реакции на наши предыдущие обращения по фактам неправомерных действий в отношении журналистов.

Мы считаем недопустимым нарушение профессиональных прав журналистов, гарантированных Конституцией Украины, Законами Украины “О печатных средствах массовой информации (прессе) в Украине», «Об информации».

Мы считаем перечисленные факты нарушением свободы слова и препятствованием профессиональной деятельности журналистов, требуем от правоохранителей защитить работников СМИ от насилия, навести порядок и обеспечить выполнение законов.

Члены правления Харьковского областного отделения Национального союза журналистов Украины.

Александр Голуб, Евгений Маслов.



Подписаться в поддержку заявления харьковских журналистов

11 августа 2011 13:56

Соціально-економічні права

10.08.2011 | Інна Сухорукова, Харківська правозахисна група

Дендрофобія харківської влади

   

В Києві відбуваються суди над екс-урядовцями. Якщо говорити відверто – відбуваються справжні політичні репресії. Можновладці, та й багато хто з пересічних громадян, роблять вигляд, що не бачать цих ганебних явищ. Можновладці продовжують щось казати про демократичні цінності, про боротьбу з корупцією. Хоча навіть сліпому видно, що корупція є системообразуючим чинником держави і  нашого життя в цілому.

І, припустимо, справа Луценка, особливо на тлі загальноукраїнської корупції, доводить тільки те, що Юрій Віталійович ніяких корупційних дій не вчинив, а звинувачення проти нього – помста – і все. Незрозуміло, в чому полягає склад злочину і в газовій справі Тимошенко. Втім, суд триває...

До цих справ прикута увага світової спільноти. Вже лунали критичні заяви і керівництва Європейського Союзу, і Держдепартаменту США. Але, коли дійсно причина цього всього помста – чекати розумних дій не варто. Якщо перефразувати слова Оруела: ціль помсти – помста. І в цьому є своя дурна, але все ж таки логіка.

А от політичні переслідування в Харкові, які відбуваються вже більше року, розумом не осягнути.

Протистояння між місцевою владою і харків’янами стосовно вирубки дерев спочатку розпочалося в Лісопарку в 2010 році. Влада забажала прокласти автошлях, який аж ніяк не покращив рух вулицями міста, але бюджетні гроші таки «закатали в асфальт».

У місті з’явилося Громадське об’єднання «Зелений фронт» і така назва відповідає дійсності, бо йдуть бої з громадянами у прямому сенсі цього слова. Бої із фізичним протистоянням, побиттям, затриманнями громадян міліцією, судами, адміністративними покараннями, скаргами до органів прокуратури і міжнародних організацій. «Міжнародна амністія» визнала двох учасників, засуджених Дзержинським районним судом м. Харкова на 15 діб (суддя Л. Лазюк) за статтею 185 КУпАП – «злісна непокора законним вимогам міліції», «в’язнями сумління». Тим самим найвідоміша правозахисна організація визнала, що в даному випадку ми маємо справу з політичними репресіями. Іншим затриманим були винесені різні покарання – від штрафу до зауваження. Зараз скаргу активістів «Зеленого фронту» розглядають в Європейському суді.

Я думаю, читачі пам’ятають, що тоді міліція не тільки не захищала громадян, а була на боці рубачів лісу, брутально поводилася із активістами «Зеленого фронту», порушувала норми закону «Про міліцію» під час затримання протестуючих.

Зверталися захисники дерев і до Комітету з проведення Євро-2012, але місцева влада не прореагувала ані на протести харків’ян, ані на заклики міжнародних організацій. Вирубка відбулася, автошлях проклали – влада перемогла.

З весни 2011 року знову у всьому місті розпочалися масові вирубки цілком здорових дерев. Без зелені залишилася одна з найголовніших вулиць міста – проспект Гагаріна, порубані дерева в історичному центрі Харкова – вулицях Римарській і Пушкінській, Артема і Чернишевський. Іноді мешканцям вдавалося припинити вирубування дерев, але це тільки якщо дерева знищували на невеликих майданчиках – або під магазин, заправку або гаражі. Логічного пояснення цих дій харків’янам місцева влада не вважала за потрібне надати, але коли на засіданні Харківської міської ради депутати від фракції БЮТ задали питання стосовно вирубок дерев, то перший заступник Харківського міського голови Олександр Кривцов пояснив: «ну, мы ж не в лесу живем!». Так ото ж і справжня біда, що можновладці живуть у заміських будинках в лісі, а більшість харків’ян будуть жити у пустелі, дихати пилом та вихлопними газами. Влада створює в Харкові умови, неможливі для нормального життя, не враховує особливості розташування міста, мабуть, не знає, що Харків має лесові ґрунти, і пил у нашому місті пов’язаний саме з такими географічними особливостями міста.

Влітку, так звані  (бо документів їх ніхто не бачив) «представники муніципальних служб» знову взялися за парк Горького і почали винищувати велику кількість абсолютно здорових дерев, посилаючись на рішення міськвиконкому, але нікому таке рішення побачити не вдалося.

Першими з цими «муніципальниками» стикнулися подружжя Анна і Артем Поляк. Їх затримали у парку Горького міліціонери, яких на місце події – вирубки дерев без документів – самі ж Анна та Артем і викликали. У Дзержинському райвідділу міліції з ними поводилися дуже брутально, не давали сісти, не пустили до них юриста-захисника. Як наслідок, склали протокол про адміністративне порушення  за тою ж статтею 185 КУпАП. Міліціонери навіть вручили затриманим судову повістку на засідання 1-го серпня.

Але, коли подружжя Поляк разом із своїм захисником та друзями прийшли до суду 1-го серпня, суддя п. О. Шестак цю повістку не визнав, тому що у міліції немає ані повноважень відкривати впровадження та призначати засіданні, ані роздавати судові повістки. До сьогодні невідомо, чи буде суд розглядати цю справу.

Але далі більше: 1-го серпня в парку знов почали рубати дерева. Зеленофронтовцям А Цуканову і В Полєтаєву  робітники, які спилювали дерева, надати дозвільні документи відмовилися і почали погрожувати.

На місце подій прибула міліція, і, як стверджує  А. Цуканов, міліціонери почали захищати лісорубів.

Цуканова відтіснили з площадки в такий спосіб, що він був весь у синцях і потрапив до лікарні із струсом мозку. Полєтаєва затримали і відвезли до сумнозвісного Дзержинського райвідділу міліції і пред’явили звинувачення у порушенні тої самої статті 185 КУпАП, але де «ті законні вимоги», коли ані дозвільних документів на вирубку дерев, ані посвідчень міліціонерів представникам «Зеленого фронту» ніхто не надав.

2-го серпня об 11-й годині біля Екоінспекції зеленофронтовці провели пікет проти бездіяльності цього органу. Але чиновники навіть й не подумали вийти до пікетуючих та пояснити їм, що відбувається у Харкові, чому і на підставі яких документів ведеться масове знищення дерев.

У парку Горького разом із представниками муніципальної охорони знаходилися і якісь молодики спортивної статури у цивільному, які допомагали міліції затримувати та відтісняти зеленофронтовців.

Потім, вже ввечері, коли четверо членів «Зеленого фронту» йшли додому, біля них зупинилася машина з якої вийшли семеро схожих молодиків з палицями і почалася бійка. Усі четверо зеленофронтовців отримали тілесні ушкодження, двоє з них перебувають у лікарні швидкої допомоги.

Я підкреслюю, що все це робиться при повній підтримці порушників закону міліцією. В кращому випадку, міліція проявляє бездіяльність, що, як відомо, теж є злочином.

Усі ці події та обставини навколо них дозволяють зробити єдиний висновок: у Харкові вже рік як відбуваються політичні переслідування незгодних з місцевою владою харків’ян – членів територіальної громади. Тобто, місцева влада, яка зобов’язана діяти в інтересах громади та її членів, навпаки, бореться з цією громадою.

Незважаючи на те, що за цей час була безліч скарг і до прокуратури, і до органів центральної влади ніякої реакції і часто навіть відповідей на ці звернення немає. Тим більше, ніхто не покараний за порушення законів, за побиття громадян.

Уявіть собі такі дії влади в країнах цивілізованого світу, де без дозволу мерії не можна зрубати дике дерево (в’яз або сосну) навіть на власній ділянці. І уявити, що мерія не вважає за потрібне залагодити конфлікт з членами територіальної громади, який тягнеться вже другий рік. Де б була така мерія?

Але постійні конфлікти між місцевою владою та мешканцями Харкова аж ніяк не хвилюють центральну владу. І це виглядає як справжнє божевілля, дикунство, коли до будь-якого будинку чи вулиці приїжджають лісоруби, спилюють здорові дерева, а сухі і хворі залишають. Нема чому дивуватися, що харків’яни впевнено стверджують, що чиновники міськвиконкому та належні їм бізнесові структури просто заготовляють деревину у місті. Чи то на столярні вироби чи то на гроби.

На протести людей, та ще й зважаючи на те, що вони не дуже чисельні, влада взагалі не звертає уваги. Якщо збирається багато громадян на захист дерев, «лісоруби» мовчки їдуть. Вулиць багато, дерев теж. Можна й в іншому місці поспилювати.

Таке враження, що на наше місто напала саранча і нищить все зелене. От тільки, на жаль, саранча ця на двох ногах, та й ще «освячена» виборцями . або, краще сказати, – рішенням міської виборчої комісії.

Але, безумовно, загальний вигляд всього цього дурного безладу, особливо, якщо поєднати це із судовими процесами опозиціонерів  в Києві, виглядає, як початок широких політичних репресій влади проти своїх громадян.

І дуже дивно, що такі події, як у парку Горького, примушують до активних дій тільки купку молодих людей з «Зеленого фронту».

Коли влада починає діяти так, як зараз, – це зачепить кожного.

Громадянське суспільство

10.08.2011 | Ольга Багалій, Інна Сухорукова, Харківська правозахисна група

Мітинг проти політичних репресій у Харкові. 9 серпня

   

Харківська обласна організація партії «Батьківщина» на вівторок збирала мітинг проти політичних репресій в Україні і на захист Юлії Тимошенко. Мітинг планували провести на майдані Свободи о 18-1 годині. Приєднатися до організації цього мітингу вирішили 18 громадських організацій і партій.

Але напередодні стало відомо, що Харківський Окружний адміністративний суд заборонив будь-які акції на майдані Свободи. Зокрема, суд постановив: «Обмежити право Харківської обласної організації політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», Харківської обласної громадської організації «Ми – харків’яни», Профспілки підприємців м. Харкова, Харківської обласної організації політичної партії «Народна Самооборона» на проведення мирних зібрань на майдані Свободи в місті Харкові з 09.08.2011 р. по 28.08.2011 р., які не пов’язані з заходами, що затверджені розпорядженням Харківського міського голови від 05.08.2011 р. №3411».

Суд узяв до уваги, що на майдані Свободи та на Сумській – центральній вулиці міста – заплановано масові святкові заходи. Тому харків’яни, які не беруть участі в запланованих масових заходах, повинні мати змогу вільно пересуватися центральною частиною міста.

Зважаючи на те, що заборона суду стосувалася безпосередньо тільки майдану Свободи, учасники мітингу зібралися на перехресті майдану Свободи і вулиці Сумській, безпосередньо біля виходу з метро. Сам майдан Свободи був зо всіх боків оточений міліціянтами та беркутовцями в масках. Отаких беркутовців в масках харків’яни в останній раз бачили на майдані Свободи 19-21 серпня 1991, в дні путчу, який і поставив крапку в розвалі Радянського Союзу.

Незважаючи на те, що був робочий день, о 15-й годині в центрі оточеного майдану розпочався конкурс малюнків на асфальті. Ні, не для діточок а для молоді з Партії регіонів, які начебто будуть волонтерами під час Євро 2012. Мабуть, на думку влади, малювання на асфальті одна з необхідних навичок волонтерів.

Приблизно о 17-й годині волонтерів змінили діти і підлітки у досить великій кількості, які під багатодецибельну музику репетирували якісь спортивні танці. Температура більше 35 градусів за Цельсієм – діти скачуть з останніх сил, а попити води їм привезли вже після 18-ої. Чомусь пригадалися свята у Північній Кореї на честь вождя Ким Ир Сена...

Ми з колегами з Харківської правозахисної групи підійшли до міліціянтів і спитали, чому саме ми не маємо можливості пройти на майдан, адже свободу пересування на законодавчому рівні ще ніхто не відміняв. Майдан це не військовий об’єкт і не будівельний майданчик, де потрібно забезпечити техніку безпеки. Вони показали нам на дітей і сказали, що на майдані відбувається тренування і тому пройти туди не можна.

Тоді ми пішли до мітингувальників. Зібралося приблизно від 500 до 600 осіб. Те, що мітинг відбувався у не зовсім зручному місці – нікому не завадило, а через деякий час мітингувальники скористалися перевагами цього вузенького простору навколо центрального на майдані флагштоку і підняли на ньому прапор Блоку Юлії Тимошенко. Так у центрі Харкова замайорів прапор опозиціонерів, на що, як на нашу думку, харківська влада зовсім не розраховувала.

Світлина з сайту «Ґлавного»

На мітингу були присутні не тільки харків’яни, а й мешканці Лозівського району, селища Дергачів. Через мегафон лунали заклики звільнити Юлію Тимошенко, читали вірші.

Оточення міліціянтів ніяк не заважало проведенню мітингу, але заважало потрапити до туалетів і кіосків з питною водою. Двоє з наших колег намагалися пройти до кіосків, але міліціянти дуже грубо вивели їх під руки з «забороненої зони». чим ці дві не дужі молоді жіночки могли завадити стрибаючим дітям – абсолютно не зрозуміло. Тим більш, зважаючи на розмір харківського майдану Свободи – найбільшої площі в Європі. Взагалі все це нагадувало дурну виставу. Міліціянти говорили, що вони нічого не знають, що в них наказ нікого не пропускати на майдан, бо там йдуть тренування. Схоже було – щоб забезпечити дітям це тренування міліціянтів зігнали з усього Харкова. Досить дорогеньке задоволення за рахунок платників податків!

Між тим, мітинг продовжувався, ані «тренувальна глушилка», ані міліціянти нікому не заважали. Над мітингом майоріла безліч державних прапорів, прапори БЮТу, Народного Руху України, групи «Прорвемся!», об’єднання підприємців. Оскільки мітинг проходив прямо біля виходу з метро, багато перехожих приєднувалися до мітингуючих, мітинг бачили багато пасажирів наземного транспорту, який проїжджає по Сумській – всі дії місцевої влади заборонити харків’янам висловити свою думку стосовно судових процесів в Києві – ні до чого не призвели.

Так, місцева влада порушила українське законодавство – заборонила проведення мирного зібрання, хоча в Україні не існує дозвільна система для проведення мирних зборів, органи місцевої влади потрібно тільки повідомити. Але й такі безглузді дії ніяких бажаних для місцевої влади наслідків не принесли. Мітинг все рівно відбувся, і саме в Харкові – другому за своїм значенням місті України.

Почавши політичні репресії, влада перейшла певну межу, що країна, яка претендує називатися європейською, дозволити собі не може. Перейшовши цю межу, влада буде змушена постійно порушувати чинне законодавство, що викличе не тільки спротив, а й сумнів, що в цих діях влади взагалі є якийсь сенс.

Одна з нас, з посвідченням журналіста, підійшла до підлітків , запитала, що вони тут роблять. Вони або не знали, що саме потрібно відповідати, або їм було заборонено відповідати журналістам. Тоді я підійшла до головного тренера і спитала, що відбувається. Тренер сказала мені, що це тренування було заплановане заздалегідь, і що діти будуть виступати на майдані Свободи 23 серпня, бо Харків отримав бронзову медаль в змаганнях в Україні.

Я не питала її, чому б тренування не проводити зранку або ввечері, коли спадає спека, бо й так все було зрозуміло.

Незрозуміло тільки – для чого порушуються наші права напередодні 20-ї речниці Незалежності. Все рівно запланована акція відбулася. І де межа свавілля влади, після якої жодна з цивілізованих країн не схоче мати з Україною будь-яких справ.

Жертви політичних репресій

10.08.2011 | Олександр Степаненко, „Гельсінська ініціатива-ХХІ”

Погляд крізь мури забуття: із скорботою та надією...

   

Як біблійна Рахіль, плаче Галичина за своїм втраченим населенням.

Плаче Галичина за своїми дітьми і не може бути втішена, бо немає їх.

Жанна Ковба, „Людяність у безодні пекла”

 

Нещодавно відзначено скорботні сімдесяті роковини Чортківської трагедії 1941 року – мученицької смерті багатьох сотень в’язнів тутешньої тюрми. Ці події можна вважати одним з найбільших злочинів сталінізму періоду Другої світової війни. За свідченнями дослідників, у другій тюрмі УНКВС у місті Чорткові впродовж червня – липня 1941 року було закатовано та розстріляно кількасот людей. Загалом це були мешканці південних районів Тернопілля. Кілька сотень осіб було арештовано уже наприкінці червня 1941 року, після початку війни з Німеччиною – тобто це була остання масштабна „зачистка” території від усіх навіть потенційно нелояльних до більшовизму осіб. Серед страчених в’язнів було чимало молодих людей, 1921 – 23 років народження...

 

Друга світова у нашому краї, розпочавшись у вересні 39-го, так і не припинялася аж до кінця сорокових. Репресії НКВС 1939 – 1941 років у західноукраїнських областях – не що інше, як великомасштабна неоголошена війна радянських каральних органів проти цивільного населення краю. Операції армії, НКВС та „винищувальних батальйонів” проти решток УПА, що тривали вже після капітуляції Німеччини, до кінця 40-х, – були продовженням тієї ж війни...

Фактично у перші ж дні „польського походу РККА” від 17 вересня 1939-го чекістські оперативні загони, що йшли слідом за армією, почали ув’язнювати польських військових, правоохоронців, державних чиновників, активістів політичних партій, громадських та релігійних діячів. Уникли репресій лише ті, хто встиг перейти румунський кордон. Свого апогею спланована кампанія арештів сягнула вже у 1940 році – після створення у листопаді 1939 року підрозділів НКВС у західноукраїнських областях.

За статистичними звітами НКВС через арешти, ув’язнення в тюрмах та таборах ГУЛАГУ за два неповних роки пройшли щонайменш 200 тисяч осіб. Тюрми західних областей УРСР не могли умістити такої кількості в’язнів, каральний апарат не був спроможний опрацювати безперервного потоку „кримінальних” справ – тому десятки тисяч арештованих вже під час „слідства” переводили до інших регіонів, де їхні справи розчинялися у загальній статистиці репресивних органів.

Як відомо, особливо трагічною стала доля більш ніж 25 тисяч польських військових та державних службовців, призначених до розстрілу за пропозицією Берії та сумнозвісним „катинським” рішенням Політбюро від 5 березня 1940 року... Зауважмо, ці люди не становили жодної небезпеки у військовому сенсі – збройного опору частинам РККА з боку польських вояків майже не було, антибільшовицьке підпілля ще не встигло заявити про себе. Але там, де не було реальної „контрреволюційної діяльності”, її треба було вигадати або спровокувати – як то сталося 21 – 22 січня 1940 року у Чорткові, коли кількадесят молодих людей, у тому числі неповнолітніх, було спровоковано до участі у так званому „польському повстанні”. Півсотні його „учасників” були засуджені до покарання у таборах ГУЛАГу.

З перших місяців 40-го запрацювала й сталінська технологія масового насильницького переміщення цивільного населення. За останніми оцінками польських та російських дослідників, зробленими на статистичних матеріалах архівів НКВС, із Західної України та Білорусі у 39 – 41 роках було депортовано до районів Сибіру, Казахстану, районів Півночі 325 – 330 тисяч осіб. Ймовірно, реальна кількість депортованих була більшою. Тобто тогочасний НКВС виступав не лише „караючим мечем революції” – він, як істинний рабовласник, сотнями ешелонів постачав робочу силу на лісорозробки, шахти та будови. Чотири хвилі депортацій стосувалися почергово: членів сімей колишніх польських військових, державних службовців, політиків, власників підприємств та маєтків (категорія осіб „з компрометуючих соціальним та політичним минулим”), селян (звісно ж – „кулаків” та „польських осадників”), лісників, біженців (переважно євреїв з окупованих німцями територій, що нелегально перейшли новий державний кордон)... Більш масовими за усі часи радянської історії були лише репресії часів колективізації.

Але найбільш жорстока хвиля терору здійнялася вже у червні – липні 1941 року, після початку війни з Німеччиною, перед самим відступом більшовиків. На жаль, точна кількість її жертв досі не відома – адже тюрми були переповнені понад „норму” у 3 – 4 рази, документи на в’язнів часто не встигали оформити, або свідомо знищували перед відступом. Частина громадян, які утримувалися в тюрмах, були „осуджені” до вищої міри покарання після закінчення катівського „слідства” у їхніх справах. Так, по Львівській області підлягав розстрілу 3161 чоловік, у містах: Станіславі – близько 1000, Тернополі — 444, Чорткові — 768, Чернівцях — 222... Щодо 5147 осіб рішення про розстріл без судового вироку були прийняті наркомом держбезпеки України Мешиком на підставі директиви наркома СРСР Меркулова від 23 червня 41-го. Часто розстріли відбувалися без жодних формальних підстав – начебто в силу інерції запущеної машини терору – як у випадку із розстрілом священиків та монахів-домініканців у Чорткові....

За свідченнями дослідників, у другій тюрмі УНКВС у місті Чорткові у червні – липні 1941 року було закатовано та розстріляно до 800 людей. Переважну частину їх було заарештовано перші місяці 41-го за звинуваченнями у „контрреволюційній діяльності”. У більшості випадків їм навіть не викладали конкретних звинувачень, проте упевнено називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантам – тобто особами, котрих завідомо належить розстріляти.

Трагічною була доля більшості з 954 в’язнів чортківської катівні, яких було відправлено пішим етапом на схід. 123 особи було розстріляно у дорозі – начебто при спробі втечі. Майже усіх, хто під конвоєм пройшов скорботним 450-кілометрівим шляхом до Умані було страчено у тамтешній тюрмі за розпорядженням заступника наркома держбезпеки УРСР Ткаченка... Розстрільні списки, підписані 20 – 21 липня начальником тюрми НКВС у Чорткові сержантом держбезпеки Левчуком, містять 769 прізвищ.

Окремо заслуговує на спомин трагедія у Заліщиках на Тернопільщині, коли з тактичних міркувань відступаючими червоноармійцями було зруйновано залізничний міст через Дністер, натомість надійшли два ешелони із в'язнями. Чекісти „вирішили проблему” блискавично: вагони підкотили до зруйнованого мосту та зіштовхнули просто у ріку. Наскільки відомо, ніхто з в’язнів не врятувався...

Зауважмо, що досі залишається недоступна повна інформація про кількість та імена мешканців західноукраїнських областей, яких було ув’язнено та страчено у 1939 – 1941 роках. Служба безпеки України пропри недавні обіцянки розкрити всю наявну у її архівах інформацію про репресії тих років, не поспішає зробити це. Щоправда на запит Гельсінської ініціативи до керівництва СБУ було отримано копії деяких документів щодо „чортківської трагедії” 41-го.

Але загалом правда про репресії тоталітарних режимів 39 – 41-го усе ще не стала ані документованою історією, ані частиною суспільної свідомості. Невідомими залишаються імена співробітників каральних органів, особисто причетних до прийняття рішень про репресії. Останнім часом можна вести мову про новітні спроби переписування та приховування історичних фактів, замовчування, або й виправдання сталінських злочинів лукавою риторикою про „складність тодішнього історичного моменту”. Поволі стирається „пам’ять місць”, де люди страждали, гинули, терзали, зраджували – але й рятували одні одних: багатьох вулиць, будинків, підвалів, братських могил, окописьк, ярів ...

Ці імена, ці місця, цю історичну правду ще належить віднайти – наскільки то можливо! – повернути та осмислити. Розуміючи, що правовий осуд – „другий Нюрнберг”, який стосувався б конкретних злочинців та конкретних злочинних організацій, за сьогоднішніх політичних обставин мабуть таки малоймовірний. Але пошук історичних фактів, їхнє осмислення та моральна оцінка не повинні зупинятися – лише тому, що це болісні факти. Варто лише уникати спекуляцій на фактах, котрі породжують нову агресію та недовіру між країнами та людьми. Цим шляхом – в основі якого гуманізація, „подобрішання” суспільства, взаємне покаяння та прощення – нам все ще належить пройти… Якщо повернутися до слів, винесених у епіграф цього тексту, Галичині ще належить оплакати УСІХ своїх дітей, позбавлених життя й домівки у 30 – 40-х, незалежно від того, якою мовою розмовляли ці „діти”, та до якого храму ходили.

 

Ми відійшли на 70 років від трагедії тих часів. Прочитали щоденники Анни Франк, і „Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина, передивилися „Список Шиндлера” Спілберга... Здавалося б, самої історичної перспективи достатньо, щоб бути спроможними охопити її поглядом, збагнути, зробити належні висновки. Щоб дати відповіді на запитання: якими були причини тієї небаченої за розмірами та жорстокістю гуманітарної катастрофи? Як зробити, аби такі речі ніколи не повторювалися? На жаль, реальність свідчить про наявність багатьох ”білих плям”: як у нашому знанні про історичні події, так і у їхньому осмисленні. Це незнання перш за все стосується місцевої історії: люди не пам’ятають про події, які відбулися у той страшний час у їхньому місті та селі. Натомість на тлі незнання та неповного знання часто зростають агресивні міфи…

 

Світ після Катині та Аушвіца виробив універсальні принципи прав людини. Їхня сутність у тім, що ніхто заради досягнення будь-яких ідеологічних та державницьких цілей не може відбирати людське життя та гідність. Це спадок цивілізованого людства, вистражданий та неоціненний. Демократичні європейські країни давно пройшли шлях осмислення та примирення різних національних пам’ятей, полишили політичні спекуляції довкола історичних драм минулого століття. Два роки тому ОБСЄ у резолюції „Возз’єднання розділеної Європи” назвала двох головних винуватців трагедій та страждань мільйонів людей у роки Другої світової – злочинні тоталітарні режими, нацистський та більшовицький. Це рішення зустрінуте в Європі, як давно назріле та належне. Отже, тут начебто вже й нема про що сперечатися...

А от чи стали цінності прав людини – в основі яких повага до людської особистості – нашим національним спадком? Чи навчилися ми до нашої непростої історії ставитись, як до спадку – розуміючи усю його неоціненність та вагомість? До пам’яті жертв деспотичних режимів, до їхніх могил – з належною шаною та розумінням непоправності людських втрат? Незважаючи на те, чиї це імена, чиї могили, чия пам’ять, чия мова та віра ?... Незалежно від того, гіркою є для нас історична правда, чи солодкою?

Припускаю, що нація, у якій оці – по суті своїй не нові – гуманістичні уявлення не стануть цеглинками суспільної свідомості, ще довго неспроможна буде стати органічною частиною європейського співтовариства та скинути з себе похмуру „сталінську шинель”, навіть якщо сама того не помічатиме...

Зрештою, ці відкриття не належать власне ХХ століттю, вони старі як світ. Біда у тім, що у того ж великого Гомера ми прочитуємо переважно лише перший рядок: „Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея”. До другого не доходимо, але там вже про”пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв”... Ми традиційно героїзуємо „гнів”, насильницькі методи вирішення протиріч. Наша історія переповнена фактами насильства. Натомість факти, що свідчать про намагання багатьох людей принципово протидіяти насильству та шукати порозуміння, залишаються на периферії уваги. Приміром, бурхливу суспільну полеміку, разюче суперечливі, часом – відверто провокаційні оцінки в Україні до сьогодні викликають історичні постаті Степана Бандери та Романа Шухевича. Натомість – для простого порівняння – значно менш відомою є діяльність таких людей, як Андрей Шептицький та Омелян Ковч... Цьогорічні травневі події у Львові наглядно продемонстрували, у що виливається і чим загрожує нам така непропорційна увага до історичних фактів і така затятість у маніпулюванні ними...

 

Проглядаючи історичні публікації – і не нові, і останніх років – не може не звертати на себе зосередженість дослідників виключно на „своїх” жертвах, і замовчування фактів про жертви серед „чужих”. Українські дослідники пишуть переважно про втрати серед українського населення, польські – серед поляків, єврейські – про жахіття Голокосту, офіційні російські – про військові втрати та перемоги Червоної армії... Далеко не завжди зустрічається погляд на трагедію Другої світової війни, як на тотальну, власне СВІТОВУ гуманітарну катастрофу. Котра забрала мільйони життів, відібрала рідну оселю також в мільйонів та – по великому рахунку! – безповоротно зруйнувала той унікальний мультикультурний простір, що впродовж століть формувався співжиттям кількох етносів і релігій на теренах Центральної та Східної Європи. Звісно, що відтворити його у фізичній якості немислимо – це непоправна втрата культурного спадку людства. Є шанс – також вельми непевний – відтворення історичної пам’яті про той культурний феномен. І це непросто: масштаби фізичних втрат, депортацій та руйнувань були настільки колосальними, що про самі події часто нема кому розповісти: „иных уж нет, а те далече”….

 

Ми звикло вже повторюємо формулу про відповідальність двох тоталітарних режимів за злочини, не задумуючись над тим, що режими ці мали благодатний ґрунт у певному соціальному середовищі, у людських масах. Адже режими – і сталінський, і нацистський – знайшли масу колаборантів серед місцевого населення. Було таки кому: писати доноси, зраджувати, брати участь у погромах, мародерствувати... Далеко не кожний був спроможний протистояти режиму і допомагати ближньому. Чому так сталося: у краї з багатовіковою християнською та юдейською релігійною традицією, в основі яких – незаперечний гуманістичний ідеал? Чому так сталося: серед людей, що впродовж століття – не без конфліктів, та все ж жили – в державах з конституційним ладом? Маси було обдурено, засліплене, залякано, чи вони все ж якоюсь мірою внутрішньо прагли деспотії, насильства – по суті, для зведення міжнаціональних, класових та особистих порахунків? Чи ідеали були вульгаризовані? Чи колективні цінності та нагальні цілі – національні, державницькі, релігійні, соціальні, політичні, інші – не були врівноважені усвідомленням самоцінності одної-єдиної людської особистості?

Згадаймо Ортегу-і-Гассета і його репліку: „Маси не формують громадян. Вони формують анти-громадян”. Припускаю, що філософ називає громадянами людей із сформованим почуттям правової та моральної відповідальності за свої дії у суспільстві. Можливо, так і було й тоді у Галичині: окупанти спекулювали на МАСОВИХ цінностях, роздмухували їх, зіштовхували між собою – в результаті ота індивідуальна відповідальність за сподіяне багатьма була втрачена, що обернулося взаємним поборюванням і критичною девальвацією окремого людського життя? Згадаймо й лейтмотив згаданого тут „Списку Шиндлера”, сенс якого у тому, що потрібно для тріумфу зла – лише бездіяльність окремої доброї людини. Доброї – лише для свого ближнього оточення, жорсткої – для усіх, хто інакше мислить, вірує, говорить. Адже перед кожною людиною у екстремальних обставинах стоїть моральний вибір: протистояти, чи бути пасивним (активним) співучасником насильства, що коїться стосовно іншого, нехай „чужого”.

 

Варто нарешті окреслити одну з причин масштабності трагедії сорокових років у Східній Галичині: це було відчуження між національними групами та політичними силами, що часом виливалося у агресивну ксенофобію та взаємне поборювання. Драматична роз’єднаність суспільства, відсутність діалогу та порозуміння між його групами, штучне роздмухування історичних образ та героїзація насильства призвели до того, що хвилі розправ 39 – 41 років прокотилися почергово та безперешкодно по долях поляків, українців та євреїв, „лівих” та „правих”, селян та інтелектуалів... Більш того, трагічні події часом розвивалися за сценарієм „усі проти всіх”.

 

Так було і у Чорткові у липневі дні 41-го, коли нацисти, спекулюючи на негативних пропагандистських образах „жида і комуніста”, свідомо поклали провину за страти у тюрмі українських патріотів на єврейське населення міста.

На щастя, у липні 41-го ще не сталося масштабних погромів...

Бюлетень "Права Людини", 2011, №22

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори