пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201102
№02
2011

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

22.01.2011
джерело: ord-ua.info

Хроніка справи запорізьких «терористів»

   

Мене, Лабайчука Василя Івановича, було затримано в с. Красносільці Збаразького району Тернопільської області 9 січня 2011 року без жодних пояснень та складання протоколу про затримання. Після цього мене почергово доставляли до Збаража, Івано-Франківська Запоріжжя, де мене без адвоката допитували працівники МВС та СБУ. Коли я запитував, чи можу я отримати допомогу адвоката, ці працівники говорили: «Адвокат тобі не потрібний», й примусили підписати заяву про це. Лише на десятий день зо дня затримання мені дозволили зателефонувати моєму батькові, щоби повідомити його, де я, та що зі мною.

19 січня 2010 року мене доставили до Жовтневого райсуду Запоріжжя, де певний час тримали в спеціальному приміщення під охороною. Потім мене примусили поставити свій підпис про ознайомлення з документом під назвою «Постановление» Цей документ виконаний не українською мовою, яка є моєю рідною. З цього документу я ледь зрозумів, що суддя Свєтліцкая В.Н. «избрала» для мене «меру пресечения» — «содержание под стражей в СИЗО г. Запорожья».

В якості обґрунтування цього рішення суддя зазначила: «судом установлено, что Лабайчук В.И. не имеет постоянного места жительства на территории г Запорожья и Запорожской области, совершил преступление средней тяжести, наказание за которое предусматривает лишение свободы на срок до 4-х лет, преступление совершено группой лиц и в силу того, что следствием на данный момент не установлен весь круг лиц по данному делу и их местонахождение, дает суду основание полагать, что, находясь на свободе, Лабайчук В.И. может воспрепятствовать установлению истины по данному уголовному делу, непосредственно воздействуя на свидетелей по данному делу, скрыться от органов досудебного следствия и суда, а также может вновь совершить преступление».

При цьому в «постановлении» судді записано: «выслушав пояснения подозреваемого Лабайчука В.И.»

Це є брехня. Мені не було надано можливости перебувати в залі судового засідання, коли суддя Свєтліцкая «избирала» для мене «меру пресечения». Як також не було забезпечено участі адвоката при цьому.

Але всупереч «постановлению» мене до «СИЗО» не доправили й до цього часу продовжують утримувати в приміщенні Заводського райвідділку МВС в Запоріжжі, в приміщенні, яке в народі охрестили «абізьяннік». При цьому у мене немає ані належної білизни, ані предметів особистої гігієни. Їжу мені надають раз на добу, а часом раз на дві доби.

Говорячи про це, я не скаржуся, але констатую факти, як вони є.

Лише 20 січня 2011 року приблизно о 16:30 до мене допустили адвоката Віктора Ніказакова.

На вимогу адвоката надати належне по закону конфіденційне побачення слідчий відповів відмовою, пояснивши це «відсутністю умов». Не виконав слідчий також вимогу адвоката зняти з мене наручники. Для охорони мене весь час під час зустрічі з адвокатом були присутні два офіцери МВС, один у званні лейтенанта, інший у званні майора.

В цей самий день о 17:00 слідчий надав мені документ під назвою «Постановление о привлечении в качестве обвиняемого», датованого «18 января 2011 года», в цьому документі слідчий пише, що він «установил: 28.12.2011 года в вечернее время Лабайчук В.И., Зануда А.А., Онофрийчук А.В., Андрющенко Э.С., Хмара Р.А., Абрамив В.З., Таран П.Д., Пономаренко Ю.С. и Вишнюк В.Р. прибыли к помещению Запорожского областного комитета коммунистической партии Украины по адресу г. Запорожье ул. Горького д.133, где, грубо нарушая общественный порядок по мотивам явного неуважения к обществу, действуя с особой дерзостью, повредили малое архитектурное сооружение, бюст Сталина И.В., при этом:

– Андрущенко Э.С. указал участникам преступления место нахождения бюста Сталина И.В., предоставил информацию о расположении охраны в здании КПУ, обеспечил жильём участников преступления после его совершения;

– Онофрийчук А.В. следил за окружающей обстановкой, был готов сообщить о приближении к месту совершения преступления граждан, сотрудников милиции, а также давал устные указания соучастникам преступления;

– Хмара Р.А. распределил роли участников преступления, следил за окружающей обстановкой, был готов сообщить о приближении к месту совершения преступления граждан, сотрудников милиции по средствам мобильной связи, а также давал устные указания соучастникам преступления;

– Абрамив В.З. имеющейся бензопилой отпиливал голову малого архитектурного сооружения – бюст Сталина И.В.;

– Зануда А.А.предоставил заведенную бензопилу для отделения головы Абрамив В.З., после чего с помощью кувалды отбил голову с бюста Сталина И.В.;

– Таран П.Д.организовал прибытие участников преступления в город Запорожье, во время совершения преступления блокировал двери помещения КПУ;

– Пономаренко Ю.С. несколькими ударами попытался при помощи кувалды отбить голову бюста Сталина Й.О.;

– Вишняк В.Р. во время совершения преступления блокировал двери помещения КПУ;

–Лабайчук В.И. произвел видеозапись преступных действий участников преступления, которую поместил в международную сеть интернет.

Своими действиями Лабайчук В.И. совершил преступление, предусмотренное ч.2 ст. 296 УК Украины — хулиганство, то есть грубое нарушение общественного порядка по мотивам явного неуважения к обществу, сопровождаемое особой дерзостью, совершенное группой лиц»

Насправді я не відмовляюся від того, що було зроблено мною 28 січня 2010 року, як також я не шкодую за вчиненим.

Але я заявляю, що ствердження слідчих та судді стосовно мотивів моїх дій та намірів є фантазіями та вигадками тих, хто складав згадані вище документи.

Я є людиною законослухняною та віруючою, я поважаю суспільну мораль, притаманну українцям, я також дотримуюсь громадського порядку, який обумовлюється законами, нормами моралі, традиціями історичної та культурної спадщини.

Мені відомий зміст Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».

Стаття 1 цього Закону говорить: «Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу»

В Преамбулі до цього Закону говориться, що він ухвалений «виходячи з Рекомендацій парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року N 607-IV та Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної

Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року N 789-IV, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР.

Отже, цілком очевидним є, що це дії тих, хто встановив на українській землі пам’ятник кривавому диктатору Сталіну, винному у геноциді українського народу, слід вважати такими, що вчинені з мотивів явної неповаги до Закону України та норм суспільної моралі, з особливою зухвалістю та винятковим цинізмом.

Я та мої товариші не знайшли та не могли знайти іншої можливости запобігти злочинним діям тих, встановив пам’ятник Сталіну в Україні, окрім того, що ми зробили. Я свідомий того, що тільки такі дії здатні привернути увагу до злочину пропаганди сталінізму, який вчинено так званою комуністичною партією України.

Ми діяли без насильства й з абсолютною повагою до права та моралі. Можливо ці дії спричинили якусь шкоду тому виробу, яке слідчі та суддя цинічно називають «малое архитектурное сооружение, бюст Сталина И.В.», але мої дії були вчинені з мотивів запобігання тій небезпеці для інтересів українського суспільства та української держави, яку становить цинічна та зухвала пропаганда сталінізму.

Ані я, ані мої товариші ніколи не чинили жодних перешкод слідству, не впливали на свідків та потерпілих, ми не вчинили жодного злочину і не збираємося цього робити.

За таких обставин є очевидним, що вчинене протизаконне позбавлення нас волі, тримання в нелюдських умовах та визнання винними ще до того, як цю справу розглянув справедливий суд, містить ознаки тортур.

В терміновому порядку постановою високопосадовця з МВС була створена слідча група до якої ввійшли слідчі з Івано-Франківська, Києва, Запоріжжя, до неї, зокрема включений досвідчений та титулований «важняк» з Головного слідчого управління МВС України, відомий своїми розкриттями вбивств та інших тяжких злочинів, наші покази фільмуються за допомогою трьох відеокамер. Від нас намагаються отримати покази причетности до якихось вибухів, підпалів штабів Партії Регіонів, мене, зокрема, слідчий наполегливо намагається примусити сказати, що громадське об’єднання «Тризуб», до якого я належу, має схожість зі збройним формуванням.

Характерним є те, що сталося під час обшуку в моєму помешканні. Відповідно до статті 177 Кримінально-процесуального кодексу України «обшук проводиться в тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом» Як стало мені відомо, слідчі вилучили книги: “Українські січові стрільці”, “Співаник українського націоналіста”, “Роман Шухевич у документах”, “Степан Бандера символ революційної безкомпромісності”, “У.В.О”, “Український вибір”, “Симон Петлюра”, а також брошура “Кокошинцям -360” про історію села в Гусятинському районі.

Якщо це так, то до чого тут «хуліганство», яке чорними нитками по білому намагаються «шити» мені слідчі.

Є очевидним, що дії слідства мають очевидний замовний, репресивний та політичний характер, водночас вони межують з якимось абсурдом, нісенітницею, їхні методи є явно протизаконними.

В кожному випадку я вимагаю негайного звільнення та передання справи до справедливого суду.

Я звертаюся до адресатів цього звернення, гаранта Конституції та захисника прав людини в Україні з прохання в межах своєї компетенції сприяти усуненню порушень закону у справі мого обвинувачення та арешту.

Текст цього звернення на моє прохання підготував мій захисник, адвокат Віктор Ніказаков

Василь Лабайчук

Політика і права людини

30.01.2011 | Виталий Портников
джерело: www.profil-ua.com

Сталин не умер вчера

   

Вся неделя прошла у меня в дискуссиях о Сталине: вот уж чего не мог предположить и в самых отчаянных прогнозах на ближайшее будущее. И, думается, дело не только в отпиленной голове запорожского истукана, но и в живучести мифа и страха. Сталин – это зло, которое возвращается.

Шестидесятникам, с восторгом приветствовавшим антисталинские постановления партийных съездов, казалось, что с кошмарами лагерей, пыток, убийств без суда и следствия, переселений народов, голодных смертей и прочими ужасами правления «отца народов» покончено навсегда. И только самые проницательные понимали, что отрублена даже не голова зловещего дракона, а только подстрижены когти на отвратительных лапах. Тогда-то Александр Галич написал свою песню об ушедших бронзовых истуканах и притаившихся гипсовых фигурах вождя. Спустя всего несколько лет стало ясно, что сталинизм не умер, что он остается сутью власти. Гипсовые бюсты не появились, но в партийных текстах на десятилетия заняла свое место строка «в деятельности Сталина наряду с положительной имелась и отрицательная сторона». То есть все это – массовые убийства, голод, «тройки» палачей, бесконечные лагеря – просто отрицательная сторона! Каждый, кто считал иначе, оказывался врагом. Главное произведение русской литературы ХХ века – «Архипелаг ГУЛАГ» – был выброшен из страны вместе с автором. Наш благородный соотечественник генерал Григоренко, вступившийся за крымских татар, был объявлен сумасшедшим. Список можно продолжить – энциклопедии не хватит.

Казалось, что сталинизм похоронила перестройка. Появились тысячи новых свидетельств и документов. Рухнул сам коммунизм. Тогда-то и вышла знаменитая статья Михаила Гефтера «Сталин умер вчера», напоминавшая, что наследие тирана жило в его преемниках и во всех нас буквально до последнего дня опостылевшей системы. И только самые проницательные понимали, что Сталин все еще не умер, что отрублена всего одна голова стареющего дракона.

Сталин умрет не тогда, когда уйдет последний человек, еще помнящий ночь его правления. Сталин умрет тогда, когда мы станем свободными людьми. Сама возможность появления бюста палача в индустриальном городе, сама дискуссия о правомерности ликвидации страшного памятника – всего лишь иллюстрация бесконечного рабства. Конечно, отпиливать головы нехорошо – даже мерзким истуканам. Но в свободной стране каждый день сотни людей собирались бы у «дома Сталина», пока хозяин не перенес бы дорогое ему изображение в собственную гостиную или куда-нибудь еще. Потому что люди, помнящие об издевательствах над ними самими, над их отцами и дедами, люди, у которых близких раскулачивали, морили голодом, избивали в лагерях, использовали как пушечное мясо на фронтах, просто обязаны сообщить своим не желающим знать правду согражданам, что не хотят любоваться Сталиным даже из-за забора.

Но ничего подобного в Украине не произошло – да и не могло произойти. У нас свое, весьма специфическое представление о добре и зле, о свободе и рабстве. И у нашей власти тоже весьма специфическое впечатление о демократических ценностях, о которых так любят поговорить во время встреч с европейскими визитерами. Из героев прошедшей недели я явственно запомнил лоснящегося коммунистического активиста, выпрыгивающего из дорогущего костюма и обещавшего мне вернуть Сталина, чтобы поставить на место таких, как я, и энергичную даму, уверявшую – гитлеризм и сталинизм нельзя сравнивать, потому что в немецких лагерях были газовые камеры, а в советских не было. Как будто человеку не все равно, удушили его газом или просто расстреляли вместе с тысячами других в подвале Лубянки. Как будто ребенку не все равно, убили его в Освенциме или в скотном вагоне идущего в Сибирь поезда. Как будто важна не сама смерть миллионов, а технология смерти! И как спорить, о чем дискутировать? Ведь полемизировать с такими взглядами – то же что и спорить с самим злом, с самой смертью.

И все-таки разница между фашизмом и сталинизмом действительно есть. Когда где-нибудь в Германии собираются выйти на демонстрацию тайные и явные приверженцы гитлеризма, антифашисты тут же организовывают свой собственный митинг. Свободные люди выходят на улицы свободной страны – и именно потому никакого фюрера никогда больше не будет в немецкой истории. Это Гитлер умер вчера. А Сталин все еще жив.

Право на справедливий суд

17.01.2011 | Іван Фаріон
джерело: helsinki.org.ua

Вісім років відсидів ні за що...

   

Він відсидів за ґратами у різних місцях вісім років, повинен був пробути там ще сім – оскільки засудили до 15-річного ув’язнення. Хлопця вважали сексуальним маніяком, інкримінували йому зґвалтування і убивство 9-річної племінниці. Лише через вісім років поневіряння по тюрмах вітчизняне правосуддя встановило, що Яків абсолютно ні в чому не винен…

Та вереснева трагедія 2002 року шокувала всіх жителів міста Пологи Запорізької області. В очереті неподалік колишнього цегельного заводу знайшли замордованою 9-річну третьокласницю Яну Попович. Після школи вона пішла до бабусі, однак додому так і не повернулася. Як потім з’ясувалося, після вбивства садист ще й поглумився над бездиханним тілом. Міліція запідозрила у злочині 14-річного семикласника Якова Поповича, якому дівчинка доводилася племінницею. На хлопця накапав у міліцію… місцевий вчитель. Коли пошуки зниклої не дали результатів, саме Яків підказав місце, де ще можна шукати дівчинку. Тож педагог вирішив, що це справа рук його учня, тим більше, що того фатального дня він неподалік на ставку ловив рибу. Хлопця забрали у райвідділ прямо з уроку, одягли кайданки. А згодом висунули страшне звинувачення, хоча відтворення подій під час слідчого експерименту доводило, що злочин не міг вчинити підліток…

У суді Яків заперечив свою вину, сказав, що свідчення давав під тиском. Розповів, що міліціонери знущалися над ним: протягом двох ночей не давали спати, затискали пальці у дверній щілині, пускали в очі цигарковий дим, змушували довго стояти на колінах, тикали в лице дулом пістолета.
Він відпирався. Лише коли слідчі пригрозили Якову, що його батьків чекає розправа, якщо не візьме вину на себе, під диктовку написав сфабриковані покази…

Вирок у підтасованій справі затвердив Верховний суд. Неповнолітнього відправили у дитячу колонію, потім перевели в один заклад для дорослих, другий. Від пережитого нині волосся 22-річного Якова Поповича вкриває сивина. Тяжко було не тільки йому. Батьки виплачували 50 тис. грн. компенсації рідним убитої, на вулиці їм не давали проходу, а якось побили матір засудженого, бо, мовляв, виховала «ірода». Через це сім’я Якова змушена була продати будинок і переселитися у Житомирську область…

Після ув’язнення Якова Поповича насильства у Пологах не припинилися. Жертвами невідомого маніяка стали ще декілька дівчат віком до 20 років. За підозрою у вчиненні насильства правоохоронні органи за ґрати кинули ще сімох (як виявилося потім, невинних) осіб, один з яких, не витерпівши катувань, вдався до самогубства. Врешті-решт, після чергового розбою, за фотороботом встановили особу ґвалтівника і затримали його. Ним виявився 52-річний працівник насосної станції Сергій Ткач (саме пучок його волосся затиснула у руках замордована Яна Попович). Убивця був колишнім працівником міліції, якого вигнали з органів. Коли його брали, сказав оперативникам: «Я чекав вас 25 років». Саме стільки часу нелюд полював на жінок. Колишній мент зізнався у вбивстві і зґвалтуванні Яни Попович, розповів про інші свої «геройства». Його звинувачують у 80 випадках зґвалтувань і убивств. А на допитах стверджував, що має на своєму рахунку не менше ста жертв…

Після зізнання пологівського маніяка справу Якова Поповича було переглянуто «за новими виявленими обставинами». Хлопця оправдали. Четвертий день він на волі. Забирала його з колонії згорьована мама, яка довгі вісім років разом із сином переживала несправедливо завдану кривду.

Виконувач обов’язків начальника ВК №50 підполковник Іван Волчанський у розмові з кореспондентом «Високого Замку» сказав, що Яків Попович під час перебування у колонії поводився нормально. Працював у їдальні. Завжди казав, що не винен, але не вірив, що справедливість коли-небудь переможе. За останні двадцять років це другий випадок у цій колонії, коли засудженого звільняють достроково через його невинуватість.

- Засуджені поздоровляли Якова, раділи за нього, – розповідає Іван Волчанський. – Судячи з розмов, багато з них мають надію, що колись переглянуть і їхні справи, оправдають або зменшать занадто жорстке, на їхню думку, покарання.

Якова Поповича чекає тепер нове життя. Крім усього, він має намір домогтися матеріальної компенсації за вчинену щодо нього наругу. А суворо каратимуть тепер, очевидно, тих неуків у погонах, хто допустив службовий злочин, безпідставно запроторивши за ґрати невинну душу. Як показують факти, Яків Попович не перша з них. І, на жаль, не остання…

 

 

Джерело: Високий замок

Свобода вираження поглядів

20.01.2011
джерело: www.poryad.com

Звернення редакції інформаційного агентства «Поряд з вами» за фактом обшуку і вилучення техніки у журналіста, київського координатора і співзасновника агентства Олени Білозерської

   

Це дуже сумно, колеги. Влада перестала звертати увагу на те, що в цій країні є журналісти і є закони, які забороняють втручання в їх професійну діяльність. «Свої» судді виписують постанови на обшуки, не замислюючись про те, що самі стають злочинцями.

Я нагадаю, що закон про соціальні гарантії журналістів статтею 17 передбачає відповідальність за будь-які дії, спрямовані на перешкоджання їх законній діяльності.

Ця ж стаття забороняє затримувати, заарештовувати і вилучати техніку і матеріали.

171 стаття Кримінального Кодексу за переслідування журналістів передбачає строк до п’яти років позбавлення волі.

Існує також внутрішній Наказ МВС № 88 від 23 березня 2010 р. Пунктом 3.4 він передбачає в разі вчинення протиправних дій стосовно представників засобів масової інформації забезпечення негайного прибуття керівників ГУМВС, УМВС, відповідних підрозділів по зв’язках із громадськістю з метою здійснення контролю за дотриманням прав журналістів. А також термінову доповідь про такі події Міністру внутрішніх справ України.

Як бачимо, на допомогу журналістам видано безліч нормативів. При цьому, правоохоронці роблять вигляд, що ціх норм або не існує, або (у самому крайньому випадку) вони починають стверджувати, що журналіст у той самий, проблемний, момент… не є журналістом, не має редакційного завдання, не працює на редакцію і т.д. – будь-яке подібне твердження несе в собі єдину мету, оголосити журналіста безправної мавпою.

Так неодноразово заявлялося правоохоронцями на прес-конференціях, таку відповідь з генпрокуратури отримала депутат Ірина Геращенко на депутатський запит щодо на обшуків та допитів журналістів, пов’язаних з їх професійною діяльністю..

Ось і сьогодні, ми знов опинилися на межі, коли правоохоронці, керуючись лише рішенням судді (апріорі незаконним), проводять вилучення у журналіста Білозерської всього комп’ютерного обладнання (сканерів, принтерів, модемів), фотоапаратів, мобільних телефонів. Вилучають техніку у журналіста, чудово розуміючи, що залишають його без роботи, без очей і без рук.

Редакція інформаційного агентства «Поряд з вами» заявляє протест на дії київської міліції, закликає колег приєднатися до протесту і змусити наділених владними повноваженнями чиновників дотримуватися законів держави, в якої живуть. Ми закликаємо також і народних депутатів України припинити владне беззаконня. Ми вимагаємо від Прокуратури прокинутися і своїми повноваженнями і обов’язками роз’яснити чиновникам про існування в цій країні Закону та сурової кримінальної відповідальності за його пору

12/01/2011

 

Свобода вираження поглядів

21.01.2011 | Андрій Курков
джерело: inozmi.glavred.info

Як вас можуть зробити ворогом держави

   

Переслідувати можуть за будь-що? Марія Матіос була шанованою письменницею – аж поки не виголосила сміливу промову. Відтоді вона втратила посаду, її видавцям та знайомим не дають спокою міліціонери. Організатори переслідування письменниці перетворили її на зірку новин, однак Марії Матіос така слава не потрібна, пише відомий письменник Андрій Курков у німецькій Die Welt.

«Існують країни, в яких щонайбанальніші історії все ще можуть стати сюжетом детективу чи трилера. До цих країн віднедавна знову належить Україна», – зауважує письменник. І якщо протягом п‘яти років після Помаранчевої революції Україну все ж зараховували до вільних держав, то тепер організація Freedom House визначила її як «частково вільну». Це пов‘язано зі змінами в політиці країни після приходу до влади Віктора Януковича. Зачепила ця політика і життя однієї з найвідоміших письменниць країни.

Марія Матіос є героїнею, а вірніше – «головною жертвою» цієї дивної історії, пише Андрій Курков. Письменниця, лауреатка Національної літературної премії ніколи не брала участь в політичних акціях чи дискусіях. Вона писала прекрасні романи, сімейні історії, в яких описувала рідну Буковину. Вона жила собі тихенько, мала успіх у читачів та була ще заступником голови Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка.

І саме з присудження цієї премії все й почалося, розповідає письменник. Марія Матіос отримувала премію замість Оксани Пахльовської, яка не змогла приїхати з Риму, і виголосила її коротку промову. Та головно складалася з цитат із Тараса Шевченка та зводилася до наступного: українці, не дайте перетворити себе на рабів Москви.

У залі був президент Янукович з почтом, лауреати та гості. Після промови в залі запанувала тиша, йдеться далі в статті. Згодом до Марії Матіос підійшла радниця президента і запитала обуреним голосом: «Ради Бога, як Ви насмілилися таке виголошувати?»

З цього часу в Марії Матіос почалися проблеми: вона захворіла, її безпідставно та протизаконно звільнили з посади в комітеті, спроби позиватися виявилися безуспішними. А невдовзі до львівського видавництва «Піраміда», яке видало її книгу «Вирвані сторінки з автобіографії», що стала «Книжкою року», завітали міліціонери. Вони вимагали вилучити з продажу «книжку року» та стверджували, що діють за розпорядженням генпрокуратури. «Співробітники видавництва, – пише Андрій Курков, – очевидно, в останні п‘ять років втратили страх перед міліцією і рішуче відмовлялися виконати вимогу». Міліціонери потупцювали 20 хвилин на місці та й пішли геть.

Однак за декілька днів Марія Матіос дізналася, що міліція в Києві опитувала про неї мешканців будинку, в якому вона жила вісім років тому. Правоохоронці навіть запитували, чи не хочуть знайомі свідчити проти неї на відкритому процесі. А саме про те, що письменниця в останній книзі між іншим написала: пам‘ятник на честь Великої вітчизняної війни в Києві, мовляв, має фалічну форму. Що обурило ветеранів цієї війни.

Коли ж підозрілі люди почали навідуватися в рідне село письменниці Розтоки та розпитувати про її батьків, Марія Матіос занепокоїлася та написала листи генпрокурору Віктору Пшонці та міністру внутрішніх справ Анатолію Могильову з вимогою пояснити, що відбувається. Та генпрокуратура публічно заявила, що не давала ніяких вказівок, а міліція знову ж таки публічно відповіла, що виконувала розпорядження прокуратури.

Невдовзі все ж з‘ясувалося, звідки все почалося – зі скарги депутата-комуніста Петра Цибенка, який вимагав покарати письменницю та її книгу за порівняння письменника з фалосом, пише Андрій Курков.

Як тільки вибухнув скандал, до нього вирішили долучитися численні політики, які стали на бік письменниці та атакували правоохоронні структури. Телефони Марії Матіос не замовкали: дзвонили з підтримкою Віктор Ющенко і Володимир Литвин, і зрештою – колишні судді Верховного суду, які «запропонували допомогу в боротьбі за права людини та письменниці».

«Таким чином організатори цієї акції зробили зі скромної, обдарованої письменницьким талантом Марії Матіос суперзірку випусків новин», пише Андрій Курков. Однак така популярність письменниці не надто подобається, хоча багато колег Марії Матіос заздрять та погодилися б на таку рекламу. Сама ж письменниця досі чекає вироку суду щодо звільнення з посади.

Андрій Курков зазначає, що недавно теперішній міністр освіти Дмитро Табачник назвав пам‘ятник жертвам Голодомору фалічним комплексом, який псує вигляд Києва. Однак міліція до міністра досі не приходила, та й загиблі внаслідок Голодомору вже нічого не скажуть.

«Я приміряв всю цю ситуацію в уяві на себе. При цьому мені стало моторошно. Я почав порпатися в своїй пам‘яті: чи не порівнював я десь у своїх романах пінгвіна з фалосом? Чи подасть тепер позов товариство захисту тварин? А далі? Скандал, слава, стрес і дзвінки від екс-президентів? Цього сумнівного щастя я хотів би уникнути. Я ніколи, уявляю я собі, не ображав жодного з представників теперішньої влади. Або майже ніколи. Якщо ж хтось з них все таки мав би почуватися ображеним, то тоді вони пошлють депутата-комуніста читати мої книжки і з‘ясовувати, через що їх можна заборонити, а їхнього автора – оголосити ворогом народу або ж українських пінгвінів?», – пише Андрій Курков.

Оригiнал статтi: http://www.welt.de/print/die_welt/kultur/article12254946/Wie-man-zur-Staatsfeindin-gemacht-wird.html

 

Соціально-економічні права

26.01.2011 | Олександр Токаленко
джерело: helsinki.org.ua

Судовий наказ про сплату боргу за послуги: спочатку договір – потім гроші

   

Судовий наказ про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги може бути винесений лише за наявності договору між споживачем та виконавцем. Громадської приймальні «Захисти своє право», Херсонської обласної організації "Комітету виборців України" зафіксовали ряд звернень громадян, щодо видання судами м. Херсона судових наказів про стягнення заборгованості за житлово – комунальні послуги за відсутності договору між споживачами та виконавцями про надання таких послуг.

Судовий наказ про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги може бути винесений лише за наявності договору між споживачем та виконавцем.

Громадської приймальні «Захисти своє право», Херсонської обласної організації "Комітету виборців України" зафіксовали ряд звернень громадян, щодо видання судами м. Херсона судових наказів про стягнення заборгованості за житлово – комунальні послуги за відсутності договору між споживачами та виконавцями про надання таких послуг. Так, дійсно, згідно п.3 ч.1 ст 96 ЦПК України,у наказному провадженні може бути заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, але згідно ч.3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Як визначено ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини. Також, згідно ч. 1 ст. 19 Закону України „ Про житлово-комунальні послуги ”, відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 21 цього Закону, виконавець (ЖЕК) зобов`язаний підготувати та укласти із споживачем договір про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за недотримання умов його виконання згідно з типовим договором. Відповідно до ч. 5 ст. 26 цього Закону, процедура погодження договору відбувається протягом одного місяця з дня внесення проекту договору однією із сторін. Відповідно до п. 1 Прикінцевих положень цього Закону, договори про надання житлово-комунальних послуг, укладені до набрання чинності цим Законом, мають бути приведені у відповідність із ним до 1 січня 2006 року. Договори, що не приведені у відповідність із цим Законом у зазначений строк, втрачають чинність.

Отож, якщо з вини ЖЕКу зі споживачем не укладено договір – у нього немає законних підстав вимагати зі споживача оплату послуг, оскільки послуги нав`язано в порядку вчинення одностороннього правочину. Відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 202 ЦК України, односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.

Друга обставина, яка повинна була доводитись ЖЕКом при зверненні до суду із заявою про видачу судового наказу – наявність у споживача заборгованості, тобто, ЖЕК повинен був довести, що послуги, за які вимагається оплата було надано ним якісно, у повному обсязі та вчасно. Ці обставини можливо встановити лише за умови надання ЖЕКом до суду актів виконаних робіт, копії книги нарядів на виконання певних робіт тощо. Цього зроблено не було, а довідка про наявність заборгованості, надана позивачем до суду жодним чином не доводить факту якісного, у повному обсязі та вчасного надання споживачеві послуг.

З підстав, вказаних вище, ми вважаємо, що відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 100 ЦПК України, суддя повинен відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу.

На теперішній час юристами Громадської приймальні «Захисти своє право», Херсонської обласної організації "Комітету виборців України" надається правова допомога споживачам у вигляді підготовки заяв, для звернення до суду, про скасування судових наказів. За перебігом їх розгляду судами та винесення ними рішень будемо інформувати написанням статей на сайтах „Політична Херсонщина” та «Захисти своє право». Також маємо намір направити листа голові Апеляційного суду м. Херсона, з метою недопущення видачі незаконних судових рішень.

2011.01.25

 

Право на охорону здоров’я

31.01.2011 | Андрій Толопіло

Щодо порушення права на приватність учасників програми замісної підтримувальної терапії з боку працівників міліції

   

«Нас очень волнует проблема, что лица, которые есть в списках..., которым выдали эти наркотики на метадоновой программе... их статус не соответствует тому, что  им эта помощь нужна. Поэтому все данные об этих лицах мы и затребовали. То, что вы говорите о ВИЧ-инфицированных... и это личная информация о человеке... даже если такую информацию и запросили, то мы нигде не будем ее опубликовывать, потому что это данные о человеке, но для работы в отношении этих людей нам эта информация тоже нужна. Мы ее затребуем не для разглашения полностью, она нам нужна, потому что это группы риска людей, о которых мы должны знать» – такою виглядала «аргументована відповідь» очільника МВС на прес-конференції у відповідь на запитання  журналіста  ICTV.

Що передувало такій заяві?

Для підготовки аналітичних матеріалів стосовно проведення в Україні програми щодо попередження поширення епідемії СНІДу серед наркозалежних МВС отримало доручення від Апарату Президента України, яким передбачене надання певної інформації. У зв’язку з виконанням такого доручення, як стало відомо неурядовим організаціям, які опікуються проблемами поширення інфекції ВІЛ/СНІДу в Україні, в підрозділи БНОН регіонів України 18.01.2011 року була спрямована вказівка № 40/2/1-106 під назвою «Про відпрацювання осіб, які приймають участь у програмі замісної підтримувальної терапії» за підписом начальника ДБНОН МВС. Вказівка містить наступні завдання:

– встановити повну юридичну та фактичну адресу медичних закладів, де впроваджена замісна підтримувальна терапія (ЗПТ), кількість осіб у ній задіяних, окремо зазначивши тих, які вживають метадон та бупреморфін;

– при виконанні вказівки за направленими списками наркозалежних та встановлених осіб, що проходять курс реабілітації в замісній підтримувальній терапії, опитати кожну особу, її родичів за формою розробленого пояснення.

Форма розробленого пояснення та додана до вказівки відомість, зокрема, включають:

– персональні дані особи;

– обставини лікування, психологічний та фізичний стан;

інформацію про те, чи є особа ВІЛ-інфікованою.

З метою виконання вказівки керівництво регіональних УМВС (ГУМВС) направило на адресу керівників наркологічних диспансерів запити на надання списків осіб, які стоять на обліках в якості учасників програми замісної підтримувальної терапії, із зазначенням їх персональних даних. Оскільки вказівкою не була передбачена єдина форма запиту, редакції запитів в різних регіонах мають відмінності. Нижче приведені деякі з них.

Вінницька область: «На підставі  п.17 ст.11 Закону України „Про міліцію», п.7 ст.5. Положення „Про державну службу боротьби з економічною злочинністю"(виділено нами), просимо Вас надати список осіб, які стоять на обліку в вашому закладі по програмі замісноі підтримувальної терапії метадоном, бупренорфіном та едноком

Житомирська область: «В зв’язку з службовою необхідністю (виділено нами), прошу Вас направити список осіб, які перебувають на лікуванні по метадоновій програмі, з зазначенням їх анкетних даних та місця проживання»

Зверніть увагу на те, що у Вінницькій області функції БНОН намагається виконувати служба по боротьбі з економічною злочинністю, що явно виходить за межі її компетенції, а у Житомирській області персональна інформація пацієнтів запитується просто, без зайвої аргументації, тобто «в зв’язку з службовою необхідністю».

Проте виявлена в цих документах нечуйність до таких речей, як дотримання закону, значно більше проявилася вже у безпосередній «роботі» працівників ОВС із громадянами. Згідно вимог вказівки, «відпрацювання» осіб, які приймають участь у програмі ЗПТ, передбачало, що працівниками міліції будуть прийматися пояснення  від представників цієї групи ризику по формі, встановленій керівництвом МВС, та виконувалися інші дії відповідно до вказівки. Проте, за інформацією неурядових організацій, які опікуються проблемами поширення інфекції ВІЛ/СНІДу (зокрема, Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні), мали місце непоодинокі випадки, коли учасників ЗПТ примушували давати пояснення під загрозою неотримання ліків, виключення з програми, фізичного та психологічного насильства, розголошення конфіденційних відомостей тощо.

Для об’єктивної оцінки твердження міністра, що витребування інформації в медичних закладах щодо персональних даних учасників ЗПТ із зазначенням їх статусу ВІЛ-СНІД є правомірним з тих підстав, що ця категорія осіб належить до групи ризику, а інформація стосовно них потрібна ОВС для використання в роботі, насамперед звернемося до Конституції України. Відповідно до змісту частини 2 статті 19 Основного Закону посадові особи МВС зобов’язані діяти лише на  підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно частини 2 статті 32 Конституції збирання,  зберігання, використання конфіденційної інформації про особу без її  згоди не  допускається, крім випадків, визначених законом.

Оскільки співробітники міліції зобов’язані діяти виключно в межах наданих законом повноважень, необхідно звернутися до Закону України «Про міліцію», яким і визначені їх повноваження стосовно групи ризику захворювання на СНІД та отримання будь-якої інформації на письмові запити.

Згідно пункту 21 статті 10 Закону «Про міліцію» остання зобов’язана у  встановленому порядку «..виявляти і повідомляти закладам охорони здоров’я про осіб, які становлять групу ризику захворювання на СНІД, і здійснювати за поданням закладу охорони здоров’я з санкції прокурора привід цих осіб, а також інфікованих ВІЛ, … і наркоманів, які вводять наркотичні засоби шляхом ін’єкцій, для обов’язкового обстеження і лікування».

Порядок виявлення споживачів наркотиків, як однієї з груп ризику захворювання на СНІД, був встановлений спільним наказом МОЗ, МВС, ГПУ та Мін’юсту від 10.10.1997 № 306/680/21/66/5. Будь-яких запитів МВС до підрозділів МОЗ стосовно цієї групи ризику, а тим паче інфікованих ВІЛ, зазначеним Порядком не передбачено. Виходить, МВС або дуже поспішало, виконуючи вказівку поза встановленим державою правовим полем, або просто вирішило не звертати уваги на таку недоречну для важливої роботи невідповідність своїх дій вимогам правових норм. Проте і в першому, і в другому випадках МВС України повинно надати уряду і народу відповідь на просте запитання: «А чому, панове, ви вирішили діяти у протизаконний спосіб? Які причини були для цього?».

Що стосується повноважень на отримання будь-якої інформації за письмовими запитом, пунктом 17 статті 11 Закону «Про міліцію» дійсно, передбачений такий порядок отримання інформації, але – лише у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції.

Згідно частини 3 статті 13 Закону «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом  імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» відомості про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції є конфіденційними та становлять  лікарську  таємницю. Цією ж статтею встановлений вичерпний перелік випадків та процедура надання таких відомостей. Надання їх службовою особою або медичним працівником лікувального закладу за запитом міліції без рішення суду в установленому законом порядку не передбачене, протиправне та утворює склад злочину, передбаченого статтею 132 Кримінального кодексу України. Відповідно, вимагання такої інформації – це, м’яко кажучи, спонукання до скоєння злочину.

Отже, якщо навіть «…для работы в отношении этих людей нам эта информация тоже нужна … она нам нужна, потому что это группы риска людей, о которых мы должны знать», треба мати на увазі, що не все можна, що хочеться, тому що посадові особи органів державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, інакше, такі незаконні дії можуть свідчити про зловживання службовим становищем з боку посадових осіб.

Що стосується «…работы в отношении этих людей..», слід згадати, що держава гарантує надання всім особам, які належать до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ, рівних з іншими громадянами можливостей для реалізації їхніх прав, зокрема в частині можливості адміністративного та судового захисту своїх прав. Дискримінація особи на підставі належності людини до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ забороняється. А дія, що у прямий чи непрямий спосіб створює обмеження, позбавляє належних прав особу або принижує її людську гідність на підставі ознак, пов’язаних з фактичною чи можливою наявністю в неї ВІЛ, або дає підстави віднести особу до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ і є дискримінацією (стаття 14 Закону «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ»).

Прийняття керівництвом МВСуправлінського рішення, згідно якого підрозділам БНОН спрямована вказівка «Про відпрацювання осіб, які приймають участь у програмі замісної підтримувальної терапії», заздалегідь спрямоване на заборонену законодавством дискримінацію осіб у зв’язку з їх належністю до групи підвищеного ризику інфікування ВІЛ, оскільки створює обмеження та принижує людську гідність на підставі саме цієї ознаки належності. Завдання, передбачені вказівкою, зокрема щодо опитування по встановленій формі та збирання і використання конфіденційної інформації про особу без її  згоди, також заздалегідь неправомірні з огляду на вище зазначені та інші норми права. Авторами вказівки також не враховано, що прийняття таких пояснень на підставі вказівки про відпрацювання жодним нормативно-правовим актом не передбачене.

 

Протиправність спрямування обласними УМВС (ГУМВС) запитів керівникам наркологічних диспансерів щодо надання списків учасників ЗПТ з зазначенням їх персональних даних тощо без наявності у провадженні відповідних справ про злочини також витікає з вищезазначених норм права. Згідно частини 5 статті 14 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» особі, яка добровільно звернулася до наркологічного закладу для проходження курсу лікування, забезпечується, на  її  прохання, анонімність лікування. Відомості про таке лікування можуть бути надані правоохоронним органам лише у разі притягнення  цієї особи до кримінальної або адміністративної відповідальності. Крім того, таке «витребування» та надання зазначених відомостей суперечить:

– статтям 286 (право на таємницю про стан здоров’я), 301 (право на особисте життя та його таємницю), 302 (право на інформацію) Цивільного  кодексу України;

– статті 37 (документи та інформація, що не підлягають наданню  для ознайомлення за запитами) Закону України «Про інформацію»;

– статті 40 (лікарська таємниця) Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

Правомірність дій безпосередніх виконавців при виконанні протиправної вказівки є досить сумнівною. Проте об’єктивна оцінка дій кожного співробітника можлива в результаті перевірки за зверненням особи, чиї права цими діями порушені.

Не варто забувати, що згідно статті 68 Основного Закону кожен, навіть співробітник ОВС України, зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права  і свободи, честь і гідність інших людей. Не буде зайвим наголосити, що згідно діючого законодавства України за видання такої протиправної вказівки мають відповідати посадові особи МВС України, а за прийняття її до виконання та реалізацію певних дій – посадові особи ГУМВС, УМВС та інших територіальних органів ОВС України. Бо закон треба шанувати.

Підводячи підсумок, слід зауважити, що такі дії з боку МВС стали можливими внаслідок недолугої наркополітики держави, яка тривалий час ґрунтується не на послідовних заходах належної боротьбі із наркозлочинністю, а фактично на переслідуванні наркозалежних, які самі є жертвою та наслідком цієї злочинності, що також спричиняє подальшу криміналізацію наркозалежних верств населення, одним з наслідків якої виступає неможливість ефективної протидії поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу серед них та, як слідство, в цілому в Україні. Будемо також сподіватися, що реформування МВС України у вигляді скорочення чисельності працівників на одну третину жодним чином не буде стосуватися відділів юридичного забезпечення, які працюють наразі при МВС, ГУМВС та УМВС. Якщо за наявності значного числа фахових юристів МВС продукує такі «нормативні» документи, а обласні управління не «бачать» їх протиправного характеру, нам, українцям, буде зовсім кепсько, якщо в органах внутрішніх справ юристів зовсім не зостанеться.

 

 

 

Погляд

19.01.2011 | Мирослав Маринович
джерело: www.radiosvoboda.org

Гарячість серця очевидна. А як щодо холодності голови?

   

Львів – Вістка про плановану позачергову сесію Львівської обласної ради спершу не викликала у мене застережень – радше навпаки. Адже скасування рішення Президента Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання «Герой України» потребувала державницької політичної реакції, і три обласні ради Галичини її дали. Також можна вітати рішення Львівської обласної ради про активізацію просвітницької роботи у школах: молоді українці повинні знати, ким були визначні постаті їхньої історії, – звичайно ж, за умови, що це будуть реальні постаті, а не ідеологічні манекени.

Проте телевізійний репортаж про згадану сесію (точніше, виступи депутатів Ірини Фаріон і Юрія Михальчишина) приголомшив. Мені завжди моторошно стає від відвертої ненависті, від характерного червоного блиску очей.

А ще моторошно стало, бо довкола – Різдво, ялинки, вертепні звізди. Як це може суміститись в одному й тому самому Львові? Чи згадані промовці так само співають колядки про новонароджене Дитятко і бажають одне одному любові, що є спасінням для світу?

Ці дні підтвердили давню істину, що гнів – заразний. Ретрансльований телебаченням, цей гнів ще більше підсилився ретрансляторами наших душ. Адже нинішні процеси в Україні для всіх нас – наче розкрита рана: вона ниє, пульсує, не дає про себе забути, тим більше коли ледь не щодня хтось із влади сипне у неї пригорщу солі. Чи ж дивно, що від отих гнівливих рубаних слів не одному із нас кров ударила в голову і зашкварчав у душі індукований гнів?

Треба нам скласти іспит сумління

Проте саме тому й треба нам скласти сьогодні іспит сумління: на чиєму ми боці? Народне почуття справедливості ввело у вертепні дійства образ Смерті, яка забирає з собою Ірода. Бо ж, на хлопський розум, як інакше торжествувати добру? Але чи заклик нищити усіх «іродів» цього світу є суттю нашої християнської віри? Чи справді «бандерівські армії» Юрія Михальчишина розчистять нашу землю від іродіянського зла?

Я просив би кожного, хто читає ці рядки, не ухилятися від відповіді на ці запитання: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт. 5:37). То з ким ми: з Христом, який подолав язичницький Рим знаком Свого хреста, чи з новітніми зелотами, що закликали до знищення Риму, натомість спричинилися до руїни свого власного краю?

Варто замислитись і організаторам позачергової сесії. Вона увійде в історію не рішенням обстояти національну честь і просвіщати дітей, а власноручним приниженням національної честі – отими «толерастами», «синьожопою бандою» і «двома лайливими словами – «компроміси» і «толерантність», що злітали з уст чільних депутатів від «Свободи». Уявляю собі, як радіє душа усіх українофобів: адже як легко, буквально «надурняк», вдалося нейтралізувати загрозу, яка потенційно йшла для влади з боку опозиційної Галичини! Як, виявляється, безмежно просто спровокувати отой «бандерівський край»: смикни за ниточку – а він відразу ж і затанцює!

Тримати гарячим треба серце, але не голову

Піднесення «Свободи» і загалом націоналістичного дискурсу було неминучим – надто вже безпорадними виявились національно-демократичні партії у цей відповідальний момент української історії. Це унікальний шанс для націоналістів, які ще донедавна були у подібному занепаді. І Україна справді потребує мобілізації націозахисних сил, пробудження національного лицарства й честі. Потребує координації зусиль з боку усіх проукраїнських сегментів суспільства незалежно від їхнього ідеологічного спрямування. Усе це могла б здійснити «Свобода» – могла б, але, боюсь, ніколи уже не зробить. Бо для цього треба тримати гарячим лише серце, але не голову. І треба в основу свого націоналізму покласти не ненависть, а любов.

Пафосна фраза Ірини Фаріон про те, що «найнебезпечнішою ідеологією на сьогодні є ідеологія ліберальна», нічим, по суті, не відрізняється від колишньої переконаності деяких членів ОУН(б), що їхніми найбільшими ворогами є члени ОУН(м), і навпаки. Тому застереження Митрополита Шептицького залишається актуальним і сьогодні: «Вже саме те розположення ненависти супроти своїх і близьких є чимось таким противним природі, таким жахливим і так дуже свідчить про виродження, про таку дегенерацію і такий упадок національної совісти та патріотичного духа, що не можна про такі випадки говорити без душевного болю... Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям – вороги, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються тої ненависти!»

А ще наступ на ліберальну ідеологію є чудовим способом вивести з-під удару тих владних «бандитів», яким начебто оголошуєш джихад. Бо ідеологія нинішньої влади аж ніяк не ліберальна, що вона щодня й публічно доводить, згортаючи такі ліберальні цінності, як свободу слова, творчого самовираження, економічні свободи та свободу релігійну. Тому для неї це справжній «різдвяний» подарунок, що її ідеологія уже не є для Галичини найнебезпечнішою, що боротися з демократичними свободами (які і є ліберальними цінностями) можна буде тепер руками галицьких націоналістів!

На яких цінностях будемо будувати своє політичне життя?

Сумний жарт зіграв з Іриною Фаріон і її етноцентризм, зокрема переконаність, що «тільки тоді, коли автохтон, а саме українець, стане егоїстичним, егоцентричним, агресивним, наступальним, безумовним – тільки тоді ця орда відступить». По-перше, що в такому разі робити з тими «автохтонами»-українцями, які любенько почуваються у Партії регіонів? Проголосити їх «москалями»? «жидами»? «людьми нечистої крові»? По-друге, чи не помітила промовець, що вона виписала саме ті риси, якими так гордяться оті згадані нею «покидьки»? Бо вони якраз і є «егоїстичними, егоцентричними, агресивними, наступальними і безумовними»! То чи справді пані Фаріон хоче, щоб у Львові «всьо було Донєцк», тільки під червоно-чорними прапорами?!

Ще зовсім недавно ми всі страждали від того, що егоїзму та егоцентричності не бракувало демократам, а таким як нардеп Лозинський – ще й агресивності та безоглядності. Через це вони й програли. Сьогодні ці самі риси пропонують націоналістам. Отже, здається, і для галицьких націоналістів, і для «Свободи» настав час визначатися, на яких цінностях та ідеологемах будувати своє політичне життя. Якщо це мали б бути лицарі ордену честі, то ми хочемо бачити і лицарство, й честь. Якщо це мали б бути обереги наших духовних цінностей, то ми хочемо бачити ці цінності в них самих. Якщо це мали б бути захисники Вітчизни, то чому тоді заганяють їй ніж у спину?

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

18.01.2011  

Погляд

31.01.2011 | Олександр Мотиль
джерело: www.istpravda.com.ua

Український Мартін Лютер Кінг?

   

Українці можуть бути мобілізовані в національний рух, який відстоює гуманістичні цілі, солідарність та ненасильство. Чим огиднішим буде режим Януковича, тим більша вірогідність появи українського Мартіна Лютера Кінга. Українські демократи мають кріпитись. Одного дня вони переможуть.

Зараз, коли американці завершили святкування дня Мартіна Лютера Кінга (третій понеділок січня), варто запитати, чи могла б Україна отримати такого ж натхненного і надихаючого лідера?

Бо вона на це очевидно заслуговує. Теперішній врожай демократичних лідерів є в найкращому випадку посереднім, в найгіршому - жалюгідним. Вони можуть робити заяви та махати кулаками, але вони навряд зможуть спонукати людей до солідарності та самопожертви.

Помаранчева революція показала, що українці можуть бути мобілізовані в національний рух, який відстоює гуманістичні цілі, солідарність та ненасильство. Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко мали шанс стати історичними фігурами світового масштабу, але вони згаяли його, керуючись низькими політичними мотивами, замість високих моральних принципів.

Поразка помаранчевих лідерів має багато причин, але очевидно, що найбільш важливою була їхня неспроможність розглядати політику з етичної точки зору. Що відрізняє Мартіна Лютера Кінга, Махатму Ганді, Далай Ламу, Десмонда Туту, Вацлава Гавела та Нельсона Манделу від шаблонних політиків, так це їхня етика - їх сильне почуття правильного та неправильного, та їх готовність поставити благо спільноти над власними вигодами.

Україна заслуговує на Мартіна Лютера Кінга, хоча б тому, що українці дуже нагадують афроамериканців. Обидва народи тримали в принизливому рабстві до 1860-х років, обидва страждали від жорстокої дискримінації та систематичного насильства протягом 150 років, обидва пережили дуже схожі за наслідками національні травми - від зруйнованих будинків та зруйнованих культур, неспроможних чоловіків та переобтяжених жінок, до крайньої гордості і крайнього приниження.

У 1960-ті в гарячі дні руху за громадянські права деякі чорні американці шукали рішення в насильстві. Система виглядала незламно расистською і здається сама напрошувалась на руйнування. Деякі українці хотіли б піддатись такій спокусі. Режим Януковича ніби приречений перетворити Україну на слов’янську версію Півдня Джима Кроу [Закони Джима Кроу - неофіційна назва законів про сегрегацію, які діяли у 1860-1960 рр. на півдні Сполучених Штатів], в якій керує батіг, бандити уникають покарання, а українська мова, культура та ідентичність обмежена кімнатами з написом "Тільки для кольорових".

Спокуса завдати удар у відповідь може бути сильною, але з нею треба боротись. Українці мають розуміти, що насильство не лише неправильне, але й малоефективне, бо змушує тиранів вживати круті заходи і посилювати свій огидний режим.

Диктатори не бояться куль; вони бояться людей. Доктор Кінг, Махатма, Далай Лама, єпископ Туту, Мандела та Гавел показали, як працюють ненасильницький спротив та сила людей. І більшість українців, принаймні тих, хто провів тижні, мерзнучи на київському Майдані Незалежності під час Помаранчевої революції та Повстання підприємців, також про це знають.

Харизматичних, лідерів, які надихають, не можна передбачити. Якимось чином, майже чарівним чином, вони просто виникають. Хто міг чекати, що невідомий баптистський священик з Атланти змінить Америку? Хто  міг уявити, що адвокат з Південної Африки покладе край британському правлінню в Індії. Чи, що автор абсурдистських п’єс скине комуністичний режим в Чехословаччині? Така непередбачуваність є гарною новиною, бо це значить, що як би сильно режим Януковича не давив на теперішнє покоління лідерів, він ніколи не зможе знайти майбутнього провидця.

Чим огиднішим буде ставати режим Янукович, тим більша вірогідність появи українського Мартіна Лютера Кінга. Українські демократи мають кріпитись. Одного дня вони переможуть.

Джерело: "World Affairs", переклад - Тарас Фролов

Олександр Мотиль, Професор політології у Rutgers University-Newark, письменник і художник

 

 

 

Жертви політичних репресій

27.01.2011 | Василь Уліцький, Олександр Згоранець
джерело: www.volyn.com.ua

Волинянин знайшов 800 праведників

   

 

... У двері вже гримали. Чорнява жінка схопила своє немовля і простягнула його русявій: «Іменем Бога прошу - врятуй її». Перша думка русявої: «Зараз нас усіх постріляють. Тому...». Але усмішка, яка раптом розцвіла на обличчі чужого їй чорнявого ангела-немовлятка, враз відігнала зрадливу другу думку: зізнатись і таким чином, можливо, врятувати хоча б своїх дітей. Тож поки чоловік йшов відкривати двері, вона зірвала із себе хустку, закутала в неї чужу дитину і поклала її в колиску до свого малесенького сина, накривши рядном із головою.

«Жиди є? Якщо знайдемо - усіх розстріляємо», - сказав один з поліцаїв.

У цей час в колисці заридала дитина. Жінка нахилилась над нею, подумки молячись, щоб не заплакала й друга, бо одразу здогадаються, що в колисці - двоє немовлят.

«Чия дитина?» - запитав інший поліцай, який нишпорив по хаті. «Чия ж - наша». - «То заспокойте її!» - «Ой, хвора вона дуже...», - сльози градом бризнули з очей матері. «Йдемо звідси, бо ще заразу яку дістанемо, а тут нікого нема...».

Усі ці хвилини під колискою під підлогою тремтіли у схованці і молились до свого Бога батьки чорнявої дівчинки...

ЗАРАДИ СПРАВИ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ВІД ПЕРШОЇ ГРУПИ ІНВАЛІДНОСТІ

Дмитру Омелянюку - 77 років. Він бачить лише на одне око, і то ледь-ледь. Але свідомо відмовляється від першої групи інвалідності, бо інакше не зможе займатись справою, до якої, як каже, його покликало серце. Якби мав першу групу, йому б не продали квитків на поїзд без супроводжуючого. А без частих подорожей робити свою справу він би не зміг.

Сподвижництво, завзяття цього уже немолодого чоловіка з білим ціпком і потертою торбою у руках справді захоплює. От і в редакцію разом з ним прийшло троє жінок, з якими Дмитро Степанович про щось жваво спілкувався, розпитував. Його співрозмовниці - це уродженка села Щедрогір Ратнівського району Параска Давидюк та її дві доньки. 78-річна Параска Микитівна добре пам’ятає роки Другої світової, коли її батьки врятували від смерті євреїв - чоловіка та дружину і їхню маленьку дитинку.

 - У 1943 році в Авраама та Рухлі, яких ми переховували, народилась донька, назвали її Наталя, - й зараз із хвилюванням згадує Параскевія Микитівна. - Коли приходили німці чи поліцаї, ми її ховали у колисці з моїм меншим братом Григорієм, який народився рік перед тим. Так малюки удвох в колисці й росли. Наташа зараз живе в Ізраїлі.

 - У цьому селі стояла німецька частина, - додає вже Дмитро Степанович. - Тобто переховували вони євреїв під самим носом у німців. Якби ті дізнались, смерть би чекала на всіх. Це і є найвищий героїзм - щоденний, протягом довгих місяців і років. Недарма ж кажуть, що врятоване навіть одне людське життя - це врятований світ.

Дмитро Омелянюк старається, щоб батьків пані Параскевії записали до Праведників світу, а її саму - нагородили аналогічною українською відзнакою «Праведник України» (Праведником світу, на жаль, може бути лише той, хто народився до 1929 року - авт.). Пошук людей, які в роки війни врятували євреїв від загибелі, і є справою життя Дмитра Омелянюка. Прийдешні покоління мусять знати і пам’ятати про зразки людяності і героїзму тих, хто жив на цій землі до них.

В Україні - понад 2200 людей, які є Праведниками світу, їхні імена викарбувані на Стіні честі у Єрусалимі. І приблизно кожного десятого з них розшукав саме Дмитро Омелянюк та його сестра Лідія Кушко, яка проживає у Рівному. Удвох вони також знайшли понад 600 людей, які стали Праведниками України! А в роки війни й сам Дмитро Омелянюк разом із батьками врятував євреїв. Його батько Степан і мати Марія стали одними з перших в Україні Праведниками світу.

«ЯКЩО ЗАГИНЕМО, ТО РАЗОМ»

 - У серпні 1942 року тато виявив у нашій клуні двох закривавлених чоловіків, - згадує Дмитро Степанович. - Одного з них - Рубіна Гроссера - батько знав. Іншого звали Лейба Неймарк. Вони втекли з-під розстрілу. Через два тижні до нас прийшли поліцаї: «Якщо кого знайдемо, - розстріляємо і закопаємо у вас на кухні». У хаті перевернули все і пішли в клуню. А втікачі ховались саме там, під конюшиною. «Вилазьте, Степан сказав, що ви там», - крикнув хтось з поліцаїв. - «Нікого я не ховаю», - голосно поправив батько. Якусь мить усі прислухались, але в клуні - тиша. Тоді шуцмани стали штрикати конюшину довгим штирем, а потім наказали татові перекидати її в інший бік. Батько взяв вила: «Давайте разом зі мною, бо я сам довго буду», - запропонував він їм, бо тоді мав травмований хребет - впав з коня. Якби ті погодились, то це був би кінець. Але поліцаї плюнули і пішли.

За усім цим спостерігали троє дітей Степана Омелянюка та його дружина. У той момент їхні життя висіли на волосині. Це розуміли і втікачі.... «Степане, ми підемо здамось, бо вас постріляють, якщо знайдуть нас», - не хотіли євреї наражати на небезпеку сім’ю. Батькову відповідь Дмитро Омелянюк пам’ятатиме до кінця свого життя: «Як загинемо, то загинемо усі. Я вас не відпускаю».

 - Мені тоді було 9 років, - продовжує Дмитро Степанович. - Тато покликав мене до себе, погладив по голові і каже: «Митю, тепер мама не зможе часто ходити до клуні з відром з їжею. Це може викликати підозри. Носити їсти будеш ти». Дитина, яка грається і бігає туди-суди, не така підозріла. Я зробив собі дерев’яну шаблю, грався нею і носив їсти. Прибігав, стукав по сучку, чоловіки вилазили зі схованки і забирали їжу.

Але малоземельній сім’ї з п’яти душ було важко сплатити усі побори, прогодувати і себе, і двох утікачів. Тому за якийсь час Лейбка Неймарка батько відвів до свого двоюрідного брата. Рубін Гроссер, який залишився, перебував у схованці в клуні, куди вело два лази. Щоб хоч якось допомогти своїм рятівникам, в’язав снопи, молотив. А малий Митько в той час стояв на сторожі...

Рубін Гроссер переховувався на хуторі в Омелянюків 18 місяців - за цей час їхню хату тричі обшуковували. Потім він пішов у червоні партизани, воював в Радянській армії, а у кінці війни перейшов в американську зону окупації і опинився на Заході. А доля розпорядилась так, що його схованка у клуні врятувала життя і самому батькові Дмитра Омелянюка, і не тільки йому. У 44-ому німці схопили Омелянюка-старшого та ще п’ятьох чоловіків і зачинили в цій клуні. Мали вранці розстріляти. Але вночі усі втекли через... лаз, яким раніше користувався врятований єврей Рубін.

ПАМ’ЯТАЙМО ЛЮДЕЙ, ЯКІ РЯТУВАЛИ СВІТ

Про те, що його батьки стали Праведниками світу, Дмитро Степанович дізнався лише через 15 років, у 1993-ому. Тоді у Луків (колись Мацеїв) приїхала делегація з Ізраїлю на відкриття пам’ятників на місцях масових розстрілів євреїв. Керівник делегації й повідомив, що Степану та Марині Омелянюкам, батькам Дмитра Степановича, присвоєно почесне звання «Праведник народів світу». Врятований Рубін Гроссер дав про це детальні свідчення. Пізніше батьківську нагороду з рук посла Ізраїлю в Україні отримав Дмитро Степанович. У Годовичах (Турійський район), його рідному селі, усього було врятовано 13 євреїв, четверо годовичан стали Праведниками світу, а 21 - Праведниками України.

На той час Дмитро Степанович уже два роки активно співпрацював з київським фондом «Пам’ять жертв фашизму в Україні», яким керує Ілля Левітас. Спільна робота почалась після того, як волинянин у 1991 році побував на виставці про Бабин Яр. І вже майже 30 років Дмитро Омелянюк безкоштовно, на громадських засадах, веде пошукову роботу. Розраховує винятково на свою пенсію. Ночує у знайомих, у тих рятівників, яких розшукав, а то й на вокзалі. З собою возить постільний комплект і сякі-такі харчі. Важко й уявити, що цю титанічну роботу робить напівсліпий чоловік, робить без ніякої матеріальної вигоди...

Колись багато років Дмитро Степанович працював на Тернопіллі - будував гідроелектростанції - тож об’їздив усю цю область і взагалі Галичину. Але з 1969 року живе у Криму, тому значна частина кримських Праведників теж розшукана саме ним. На Волині ж кількість знайдених ним рятівників уже рахується сотнями. А вже самого Дмитра Омелянюка розшукали працівники фонду «Шоа» («Холокост»), заснованого всесвітньо відомим режисером Стівеном Спілбергом, який є автором знаменитого фільму про порятунок євреїв «Список Шиндлера». Цей фонд збирає свідчення про Холокост. Своїми спогадами про ті роки і свою пошукову діяльність Дмитро Омелянюк ділився на відеокамеру для фонду Спілберга чотири години. А нам подумалось, що Дмитро Степанович сам один вартий цілого фонду, стільки доброго і потрібного він зробив в Україні.

 - Навіщо це мені потрібно? - перепитує після паузи Дмитро Степанович. - Потрібно. І причина проста: я відчуваю за собою таку моральну необхідність. Пам’ять про людей, які рятували світ, обов’язково мусить залишитись для наступних поколінь. Тоді на Землі не переведуться люди, які у разі потреби зможуть врятувати світ...

 

П’ЯТІРКА КРАЇН, ДЕ Є НАЙБІЛЬШЕ ПРАВЕДНИКІВ СВІТУ

 

(на 1 січня 2010 року)

Польща - 6195,

Нідерланди - 5009,

Франція - 3158,

Україна - 2272.

Бельгія - 1537.

Усього визнано Праведниками світу 23 226 осіб.

 

Жертви політичних репресій

28.01.2011

Вынесено решение Верховного Суда РФ по иску Международного «Мемориала» о допуске к архивно-следственным делам жертв репрессий

   

В Верховном Суде Российской Федерации 26 января 2011 г. рассмотрено заявление Международного «Мемориала» об изменении порядка доступа к материалам прекращенных архивно-следственных и фильтрационных дел.

Смысл требований «Мемориала» сводится к следующему. В настоящее время доступ к этим делам, хранящимся как в государственных, так и в ведомственных архивах предельно затруднен. Правом ознакомления с ними наделены сами репрессированные и их родственники. Ознакомление других лиц до истечения 75-летнего срока со дня окончания дела возможно лишь при наличии нотариально заверенной доверенности от фигуранта дела или его родственников.

Этот порядок был установлен 25 июня 2006 г. Министерством культуры и массовых коммуникаций Российской Федерации (Минкультуры РФ), Министерством внутренних дел Российской Федерации (МВД РФ) и Федеральной службой безопасности Российской Федерации (ФСБ РФ), когда был принят Приказ № 375/584/352 «Об утверждении Положения о порядке доступа к материалам, хранящимся в государственных архивах и архивах государственных органов Российской Федерации, прекращённых уголовных и административных дел в отношении лиц, подвергшихся политическим репрессиям, а также фильтрационно-проверочных дел»

Мемориал направил в ноябре 2010 г. заявление в Верховный Суд РФ в котором просил признать недействующими следующие пункты вышеуказанного Положения:

– абзац второй подпункта "з" пункта 6 следующего содержания:

«Другие лица могут быть допущены к материалам дел до истечения 75 лет с момента создания документов с письменного согласия реабилитированных лиц или лиц, в отношении которых велось производство по фильтрационно-проверочным делам, а после их смерти – наследников – на основании соответствующего заявления или ходатайства при предъявлении документов, удостоверяющих личность, а также доверенности, оформленной в установленном законом порядке, от реабилитированных лиц и лиц, в отношении которых велось производство по фильтрационно-проверочным делам или их наследников».

– пункт 9 следующего содержания:

«9. Документы, содержащие информацию с персональными данными лиц, в отношении которых производство по делам не осуществлялось, но сведения в деле имеются, до истечения установленного законодательством Российской Федерации срока пользователю не предоставляются.

Данное ограничение может быть снято при соблюдении условия обезличивания в предоставляемых копиях документов персональных данных вышеуказанных лиц».

 

Оба этих пункта нарушают гарантированное Конституцией право граждан свободно получать и распространять информацию и вводят ограничение на доступ к архивным документам, которое не предусмотрено ни одним федеральным законом. Согласно статьи 11 «Закона о реабилитации» (1991) помимо родственников и их потомков ознакомление других с лиц указанными делами производится в порядке, определенном архивным законодательством. Закон «Об архивном деле в РФ» (2004) в части 3 статьи 25 вводит ограничение на ознакомление лишь с материалами, содержащими сведения о личной и семейной тайне гражданина и его частной жизни, и сведениями, создающими угрозу для его безопасности, а в части 2 той же статьи — с материалами, составляющими государственную тайну.

Между тем, в составе указанных категорий дел, доступ к которым ограничен Положением 2006 г., большинство составляют документы, не содержащие никаких охраняемых федеральными законами тайн. Но Положение 2006 автоматически закрывает от исследователя все дело целиком, тем самым нарушая его права на получение информации, не запрещенной законом к получению и распространению. То есть, ведомственный акт наложил запрет на ознакомление исследователей с определенным типом дел. Таких дел в архивах насчитываются миллионы – по числу людей, подвергшихся политическим репрессиям.

С точки зрения «Мемориала», отнесение факта политической репрессии к какой-либо тайне (государственной, личной, семейной и т.п), к событиям или обстоятельствам личной жизни противоречит смыслу реабилитации, поскольку она, по определению, предполагает восстановление честного имени и репутации, что невозможно сделать секретно, в тайне от общества. Восстановление репутации — заведомо публичный процесс, направленный на защиту личных прав и он никоем образом не может вступить в конфликт с другими личными правами.

Судебное заседание Верховного Суда РФ открылось 26 января 2011 г. в 10 часов.

Судья: Н.С.Романенков. Международный «Мемориал» представляли: И.Павлов, Д.Сухих, Н.Петров

В ходе судебного заседания в ответ на иск «Мемориала» выступили представители Министерства культуры, МВД, ФСБ и Министерства юстиции. Они признали, что:

а) прекращенные уголовные и административные дела в отношении лиц, подвергшихся политическим репрессиям и реабилитированных в установленном законодательством РФ порядке, в том числе материалы кассационного, надзорного и реабилитационного производств, если таковые приложены к делам;

б) групповые уголовные дела в части, касающейся проходящих по ним реабилитированных лиц;

в) фильтрационно-проверочные дела на российских (советских) граждан, попавших в плен и окружение, оказавшихся на временно оккупированной территории, угнанных на принудительные работы в Германию, другие страны Европы и репатриированных в период Второй мировой войны, послевоенный период, а также реэмигрантов;

г) фильтрационно-проверочные дела иностранных граждан, лиц без гражданства, попавших в плен и окружение, оказавшихся на временно оккупированной территории, угнанных на принудительные работы в Германию, другие страны Европы и репатриированных в период Второй мировой войны, послевоенный период, а также реэмигрантов;

– являются частью Архивного фонда РФ и на них распространяется Федеральный закон «Об архивном деле в Российской Федерации».

Вместе с тем все представители Министерства культуры, МВД, ФСБ и Министерства юстиции в один голос утверждали, что любой документ указанных выше дел содержит сведения, составляющие личную и семейную тайну, а представитель ФСБ особый упор сделал на то, что в делах имеются сведения, распространение которых может угрожать безопасности граждан. Однако никаких доказательств не было представлено.

«Мемориал» представил в Суд доказательства. На обозрение Суда была представлена книга, содержащая воспроизведенные фотоспособом процессуальные документы: постановление о задержании, талон ордера на прием арестованного, выписка из решения Особого совещания при МГБ СССР. Указанные документы не содержали сведений, доступ к которым может быть ограничен статьей 25 «Закона об архивном деле РФ».

Кроме того, по ходатайству «Мемориала» к делу были приобщены письменные ответы ведомственных архивов (МВД и ФСБ), содержащие отказы в предоставлении информации и ознакомлении с архивно-следственными делами со ссылкой на Положение 2006 г. Таким образом, было доказано, что оспариваемые нормы Положения препятствуют «Мемориалу» в осуществлении уставной деятельности по поиску и распространению информации о политических репрессиях.

Верховный суд РФ вынес решение в иске Международному Мемориалу отказать. Мотивировка решения пока не объявлена.

Международный «Мемориала» намерен обжаловать это решение.

 

Н.Петров, представитель Международного Мемориала 

 

Бюлетень "Права Людини", 2011, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори