пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201105
№05
2011

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

21.02.2011

Відкрите звернення Президії Української Вільної Академії Наук (УВАН) у Канаді до Кабінету Міністрів України

   

Достойні Члени Кабінету Міністрів України!

Дня 5 січня 2011 року Кабінет Міністрів України виніс рішення в поточному році реорганізувати Національний науково-дослідний інститут українознавства при Міністерстві освіти і науки України в Національний науково-дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії.

В цьому Зверненні до Вас, як інституція, яка займається українознавством і працює в свобідних наукових обставинах, хочемо висловити наші побоювання щодо дальших наслідків планованої Вами „реорганізації” Інституту українознавства в Києві та взагалі освітньо-наукової політики Вашого Кабінету й цілого державного апарату з Президентом на чолі. Влада, яка за один рік свого функціонування показала, що вона на дорозі до часів панування в Україні російських царів а після них большевицької окупації України в 1920-му.

Базуючись на дотеперішніх ходах цього уряду, його постепенного затирання слідів української державности, освіти й науки в державі, найновіша „реорганізація”, ми переконані, має далекосяжний приціл і може, перекинувши наголос дослідів з українознавства на всесвітню чи будь-яку іншу історію, послабити та вкінці елімінувати українознавство як окрему наукову дисципліну. Не будемо тут входити в незугарність такої комбінації двох неспоріднених дисциплін. В додатку, комбінації дуже коштовної для держави, яка „обрізує” бюджети державним університетам хіба для того, щоб могти фінансувати „всесвітню історію”.

Існує небезпека, що Кабмін, або якась інша урядова установа або особа, може, як це було за совєтських часів в Україні, заборонити й усунути з полиць університетських і публічних бібліотек видання вищеназваного Інституту українознавства. Наприклад, таких праць, як дослідження з питань розвитку теорії українознавства, підручники для дошкілля, початкових і середніх шкіл та матеріяли для вищих навчальних закладів України, де запроваджено вивчення українознавчої дисципліни.

В небезпеці знайдуться такі публікації Інституту як 40 великоформатних томів наукового, громадсько-політичного, культурно-мистецького, релігійно-філософського та педагогічного журналу Українознавство й 24 томи Збірника наукових праць, які Інститут видав за останнє десятиріччя. Ці видання це великий вклад не лише в українознавство, але також у споріднені галузі державобудівництва – в промисловість, господарство, літературу, загальну науку й мистецтво України. В додатку, це значний внесок у світову україніку та в міжнародний престиж української науки, якщо це існує на робочому столі теперішньої влади.

Боїмося, що всі ці надбання опиняться на державному індексі, як це було в 1930-их (за большевицької окупації) з виданнями Української Академії Наук і  Всеукраїнської Академії Наук та тим, що слідувало – арештами, засланнями й розстрілами академіків, письменників, мистців та всіх хто незалежно думав.   

Ми вважаємо, як це, зрештою, водиться в демократичних і себешануючих державах, що право на реорганізування, планування й підвищування рівня наукової праці академій, інститутів та університетів має керівництво самої інституції, а не державна бюрократія, а тим більше, коли вона має очевидно чужі інтереси й завдання перешкодити цій праці і  в кінцевому  результаті  паралізувати й ліквідувати цю працю.

Це, що тепер відбувається в Україні – це не лише неакадемічне трактування прав українських освітніх і наукових закладів, але відкрите й грубе російщення України. Це антидержавна й антиконституційна поведінка влади вузьких регіональних інтересів. Робота, спрямована на викінчення народу – його мови, культури й себевияву; це поведінка окупаційної влади, яка не лише захитує громадську рівновагу й елімінує толерантність і співпрацю між меншинами в державі. Ця влада доцільно створює конфліктні ситуації в суспільстві, щоб дати собі право втручатися, коли й де їй потрібно, а в критичних моментах навіть запрошувати чужу допомогу.  

Такою ми бачимо небезпеку політики Кабінету міністрів України,  тактику його „реорганізувань”, „реформ”, обмежень бюджету вищим освітнім закладам, відсування на марґінес ролі української мови в усіх сферах культурного й державного життя й спілкування, легковажне ставлення до матеріяльної нужди сільського й робітничого населення та негуманне й незаконне трактування людських прав. Метою насильного накидання українському народові (та всім меншинам, які живуть в Україні) вартостей, поведінки та звичок однієї, в цьому випадку  російської, меншини є нічим іншим, як постепенним вбивством автохтонного народу та звести його до заляканої, послушної маси без власного національного обличчя.

Президія УВАН у Канаді

Вінніпеґ, 14 лютого 2011

Ukrainian Academy of Arts and Sciences in Canada

235 McGregor Street

Winnipeg, MB Canada R2W 4W5

Tel. (204) 942-5095; E-mail: <uvan@mts.net>

 

 

 

 

 

 

 

 

Політика і права людини

26.02.2011 | Орест Дейчаківський, Експерт Американської Комісії з Безпеки і Співробітництва в Європі (Гельсінкська Комісія США)

Витяги з виступу на конференції, організованій Вашингтонською Групою (TWG) – асоціацією американських фахівців українського походження та пов’язаних з Україною

   

19 лютого 2011 року

«… Мене попросили виступити з питання прав людини , засадничих свобод і демократичних тенденцій.  Не секрет, що Україна проходить крізь часи випробування.  Вона потроху сповзає до авторитаризму, а дехто каже, що вже стала напів-авторитарною, але я відразу хочу заявити, що, хоч ситуація і загрозлива, вона не є необоротною.  Вона не безнадійна.

Ми всі, включаючи Гельсінкську Комісію, глибоко занепокоєні відкатом, який ми спостерігали протягом минулого року, у питаннях свободи висловлювання та зборів – тиск на пресу, у тому числі посилення цензури і політичний тиск на деякі незалежні ЗМІ; напади на журналістів, спроби згорнути академічні свободи, зокрема, тих установ і активістів, які мирно просувають українську національну ідентичність; скомпрометовані місцеві вибори у жовтні, що не відповідали стандартам відкритості й чесності; подальша політизація судової гілки; вибіркове переслідування; залякування неурядових організацій з боку СБУ – список можна продовжувати.

Фрідом Гауз посунув Україну вниз з її п’єдесталу як єдиної вільної країни серед пострадянських держав, не враховуючи балтійські, і перевів її до категорії частково вільних.  Україна опустилася також у інших індексах (наприклад, у рейтингу Репортерів Без Кордонів Україна тепер 131-ша з 178-ми країн, що на 49 місць нижче, ніж у 2009 році; також у Індексі економічної свободи, Трансперенсі Інтернешнл).  Варто лише почитати статті за якісь кілька останніх тижнів у серйозних західних виданнях.  Волл Стріт Джорнал у нещодавній редакційній статті під назвою «Розчавлений помаранч» зазначає: «Уряд Януковича зараз зайнятий спробами повернути назад у питанні демократичних прав, надавити на пресу, продавити закон про конституційні зміни, що збільшує його права і продовжує на рік повноваження парламенту».  …Також, згідно нового дослідження, проведеного громадянським суспільством, політичними експертами і науковцями в Україні, рівень демократії в Україні тепер майже так само низmкий, як і у останній рік адміністрації Кучми, у2004-му.

Серед нещодавніх занепокійливих подій – політично вмотивовані, як виглядає, вибіркові переслідування: посилений тиск на опозицію із наголосом на звинувачення в корупції провідних членів попереднього уряду Тимошенко – дехто у в’язниці, один, колишній міністр економіки Данилишин, отримав минулого місяця притулок у Чехії, або чиновників нижчого рівня, що, як повідомляють, не влаштовують владні структури регіоналів.  У той же час Генеральна прокуратури поки що мовчить стосовно тих, хто має зв’язки у нинішньому уряді.  Важливо боротися з корупцією на нижніх рівнях, але якщо Янукович серйозно підходить до боротьби із масовою руйнівною корупцією, яка залишається бідою України і продовжує бути одною з головних загроз її демократії, процвітання і національної безпеки, то йому мабуть варто шукати десь ближче до себе.

Влада Януковича, включаючи СБУ і так званих силовиків, займається також залякуванням, арештами і тиском на менш відомих українців, зокрема національно-орієнтованих активістів, блогерів, істориків, учених…

… Отже, Україна рухається в авторитарному напрямку, хоча я б знов застеріг від висновку, що вона вже там повною мірою – в усякому разі, на рівні Росії чи Білорусі.  Значною мірою це через український політичний плюралізм, різноманітність та живу роль громадянського суспільства.

Подгляньмо на Білорусь. Там після президентських виборів 19 грудня режим Лукашенка вдався до брутальних репресивних дій, які тривають дотепер. В Україні ще є значно сильніше громадянське суспільство, більший плюралізм і вільніші медіа ніж у Білорусі (або Росії), незважаючи на дуже реальні утиски. У Білорусі, наприклад, парламент, увесь уряд, державні медіа й інші установи знаходяться під цілковитим контролем Лукашенка вже 15 років – він, по суті, диктатор. Діяльність політичної опозиції і громадянського суспільства більш ускладнені. Тамтешній режим сильніше ніж в Україні опирається критиці, як усередині країни так і ззовні (особливо із Заходу).

В Україні парламентська опозиція ще не остаточно розчинилася, навіть якщо вона і послабилась, і кілька її представників перейшли до більшості «Стабільність та порядок». Але є кілька потенційно стримано-оптимістичних прикмет, яких ви не побачите у Білорусі або Росії – наприклад, демонстрації проти нового податкового кодексу, що примусили режим Януковича піти на компроміс – незважаючи на велику полеміку щодо більшої якості нового кодексу, який, здається, є сприятливішим для олігархів ніж для малого бізнесу. Закон про доступ до публічної інформації. Відміна Закону про освіту авторства міністра освіти Табачника, який намагався обмежити автономію університетів. Провал спроби зробити російську другою офіційною мовою, і навіть звільнення із органів МВС ДАІшника за паплюження української мови…

…Отже, хоча ми серйозно занепокоєні тим, яким шляхом рухаються демократія і права людини в Україні, я поки що не вважаю, що «пропало все», як у відомому колись вислові Юлії Тимошенко. Можливо, що реакція Заходу, а разом з тим і опір громадянського суспільства / політичної опозиції всередині країни загальмують скочування вниз. Кажучи про сили всередині країни, не забуваймо, що більш ніж половина країни, згідно нещодавніх опитувань, не підтримує уряд Януковича чи його Партію регіонів. І їх популярність зменшується, проте це не значить, що рейтинг опозиції зростає, але це вже предмет зовсім іншої дискусії. Замість об’єднувати, діяльність Януковича сприяє подальшому роз’єднанню українського суспільства, особливо національно-свідомої його частини. Водночас він, здається, не стає і популярнішим серед своїх виборців. Мабуть, що він та його оточення зрозуміють, що подальше відчуження виборців приведе їх у нікуди.

 

Щодо Заходу, то українські очільники намагаються переконати Захід, що вони за демократію, права людини тощо, але, зрозуміло, що є розходження між риторикою та реальністю. Реакція Заходу на недоліки у справах дотримання прав людини та демократії стає гучнішою. Наприклад, минулого тижня тут у США українські посадовці чули чимало про стурбованість з американського боку (Державного департаменту, Конгресу, включно із Гельсінською комісією, української діаспори у США), і є ознаки того, що принаймні кілька українських високопосадовців занепокоєні критикою і не хочуть, щоб їх вважали порушниками прав людини. Вони, навіть, іноді визнають, що необхідно змінюватись на краще. На їхню користь промовляє те, і Ларрі Сильверман буде говорити про це більше, що обидві сторони під егідою Комісії із стратегічного партнерства між Україною та США будуть робити конкретні кроки щодо поліпшення верховенства права, демократії і поваги прав людини в Україні, і це на краще, за умови що українська сторона прийме ці кроки всерйоз. Високопоставлений представник США, пов’язаний з Україною, нещодавно сказав мені, що ситуація в Україні нагадує гру в «прихлопни крота» - тобто, Захід та громадянське суспільство в Україні піднімають одну з проблем прав людини/демократії, і з нею щось покращується або цій справі дають спокій, але з’являються інші проблеми (наприклад, переслідування СБУ /залякування неурядових організацій, які прокочуються хвилями). Тим не менше, це різко контрастує з Росією, Білорусією та іншими пострадянськими державами, які ігнорують як внутрішню, так і закордонну критику або занепокоєність.

Так, є декілька принципових питань, за якими треба спостерігати у майбутньому: ЯкщоУкраїна і надалі матиме значне погіршення в галузі прав людини і демократії, а також нечесні вибори до Верховної Ради у жовтні 2012, то, я думаю, всі ставки західної підтримки або будь-який інший шанс рухатися вперед до європейської інтеграції ( яка, врешті-решт, залишається найважливішою заявленою метою країни) будуть програні. Україна планує взяти на себе головування в ОБСЄ у 2013 році, тому ми сподіваємося, що вона схоче показати гарний приклад.

Уряд Януковича чітко рухається до консолідації та розширення влади, і пишається здатністю забезпечити стабільність, протиставляючи її політичному хаосу попередніх років. Але стабільність, заснована на авторитаризмі або навіть напів-авторитаризмі, є ілюзорною, і якщо режим Януковича вважає, що відкат демократичних свобод є шляхом для досягнення стабільності, я щиро вважаю це короткозорим і непродуктивним підходом. Драматичні події у Північній Африці та на Близькому Сході, або, навіть ситуації в Білорусі та Росії (що, мабуть, є менш стабільними, ніж може здатися), повинні нагадувати про поверховість так званої стабільності авторитаризму.

 

Політика і права людини

02.03.2011 | Євген Захаров

Права людини в Україні: підсумки першого року нової влади

   

У 2005-2009 рр. в країні за певними винятками була відсутня цілісна системна політика щодо покращення становища із правами людини і основоположними свободами. Дії майже всіх органів влади були неефективними та хаотичними. Намагання правозахисних організацій, окремих підрозділів і окремих державних службовців з МВС і Міністерства юстиції, Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права покращити ситуацію мали наслідком певний прогрес, але політична криза, загальне ставлення політичних сил до прав людини як до чогось другорядного і незначущого порівняльно з політичною доцільністю не дали домогтися системних змін на краще.

Після виборів нові Президент та уряд успадкували системні проблеми в царині прав людини: масові та брутальні порушення права на справедливий суд, на захист від катувань та інших видів незаконного насильства, незаконні затримання, бідність значної частини населення країни, дискримінацію вразливих груп та інші. Дії органів влади протягом 2010 року свідчать не про наміри змінити ситуацію на краще, а про згортання навіть тих позитивних процесів, що були, і появу нових тенденцій щодо порушень прав людини і проявів неповаги до них. Спостерігався різкий наступ на громадянські права та політичні свободи.

Порушення свободи мирних зібрань у 2010 році були значно більшими, ніж за 2005–2009 роки разом. 25 березня Кабмін звернувся з дорученням до КМДА «вжити вичерпних заходів щодо... випередження та недопущення у подальшому проведення акцій протесту біля приміщень Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України». Таке «доручення» є брутальним порушенням свободи мирних зібрань і низки статей Конституції.

Міністр внутрішніх справ заявив, що для мирних зібрань треба виділити «яке-небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає». Працівники ДАЇ перешкоджали мешканцям багатьох областей доїхати до Києва на мітинг опозиції 11 травня. Автоперевізників пообіцяли залишити без ліцензії, якщо вони привезуть людей на мітинг. Жоден з національних телеканалів, окрім СТБ, про ці події не повідомляв. Взагалі, використання міліції як інструмента в боротьбі проти політичних опонентів та громадськості стало постійним явищем. Так, у Харкові 15 травня правоохоронці не дали місцевим жителям провести мирну акцію протесту у зв’язку з залишенням сміття на міських вулицях. Двох учасників акції було затримано. Під час святкування 100 днів президентства Віктора Януковича 3 червня міліція перешкоджала опозиціонерам провести акцію протесту біля палацу «Україна», де виступав президент. У той же час активісти Партії регіонів змогли спокійно провести мітинг на підтримку Януковича навпроти палацу. 8 липня ДАЇ не пропустило автобуси із членами «Фронту змін» (лідер – Арсеній Яценюк) із Запоріжжя, Миколаєва, Тернополя і Чернігова на мітинг до Києва проти проекту Податкового кодекса.27 липня міліція перешкоджала паломникам Української православної церкви Київського патріархату потрапити в Київ на святкування Хрещення Київської Руси-України. Перелік фактів втручання міліції у політичні і громадські акції можна подовжувати і подовжувати. Більш детальний огляд порушень прав людини з боку міліції надається нижче в окремому підрозділі.

Як відзначають українські та міжнародні експерти, з кінця лютого 2010 року в країні помітно погіршилася ситуація зі свободою вираження поглядів. В Інтернеті та друкованих виданнях можна побачити чимало критичних матеріалів щодо дій нової адміністрації. А ось на телебаченні цензура знову з’явилася у різних формах, включаючи заборону сюжетів, у яких присутня критика чинної влади, обмеження редакційних повноважень, та видання інструкцій щодо включення або ігнорування певних політичних тем і фактів. Взагалі сірі та прісні новинні програми ТРК розповідають більше про події за кордоном, ніж в Україні. Про згортання свободи вираження поглядів свідчать також зникнення кількох гострих ток-шоу, анулювання ліцензій на мовлення двох незалежних телекомпаній TVІ та 5 канал.

Кількість фізичних нападів на журналістів збільшилася протягом останніх шести місяців; у той же час реакція влади на такий розвиток подій була неадекватною: винних у скоєнні правопорушень не було притягнуто до відповідальності. 11 серпня в Харкові пропав без вісті головний редактор «Нового стилю» Василь Климентьєв. Міліція відкрила справу за фактом «навмисне вбивство», хоча тіло не було знайдено. Розслідування, на нашу думку, є млявим і неефективним.

Значно звужена політична свобода в цілому. Ректор Українського католицького університету о. Борис Гудзяк повідомив, що працівник СБУ намагався взяти в нього підпис під листом, не залишаючи копії, в якому ректор погодився би застерегти студентів від участі в будь-яких протестах, «несанкціонованих владою». Ректор УКУ навіть читати цей лист не став і оприлюднив цей факт. Проте достеменно відомо, що багато ректорів вишів подібний лист підписали. Відомо також, що окремим наказом 22 квітня цього року в районних відділах освіти в Києві і в кожній середній школі були призначені відповідальні «за надання інформації, яка стосується міської влади, а також інформаційно-аналітичних матеріалів про суспільно-політичні та резонансні події у місті та районах, зокрема надання щоденної оперативної інформації про їх перебіг у районі». Мотив видання цього наказу простий: «посилення уваги до означеної інформації з боку Адміністрації Президента України», і ця інформація буде спрямовуватися до відділу внутрішньої політики міської державної адміністрації.

Наявність таких листів СБУ для ректорів вишів і таких наказів свідчить про бажання встановити контроль за громадським життям в цих освітніх установах. Про те ж саме свідчать скарги студентів з багатьох регіонів країни, які брали участь в протестах проти нового міністра освіти, що на них здійснюють тиск. Наразі проводилися тільки «профілактичні бесіди» у деканатах, але з погрозамивідрахувань, якщо студенти не відмовляться від акцій протесту. Таку ж «профілактику» щодо протестних дій СБУ застосовує до активістів громадських організацій.

Ясно, що маємо справу з тою ж самою «профілактикою», коли СБУ взяла з блогера Олега Шинкаренка письмову обіцянку, що той більше не критикуватиме владу «в різкій формі» у своєму блозі. Всі тепер знають, що СБУ не тільки читає особисті блоги, а може до автора завітати. Очевидно, що в усіх демократичних країнах застосовується негласне стеження, аби вчасно запобігти терактам чи справжнім загрозам життю публічної особи чи державній безпеці. Ані блогер, який написав слова «забити гада», ані представники Харківської крайової організації «Спілка української молоді», що написали листа до Президента США, ані керівник представництва у Києві німецького Фонду Конрада Аденауера, Ніко Ланґе, який написав критичну статтю про перші 100 днів президентства В. Януковича, такої небезпеки не становили. Адже ні блогера, ні представників СУМу не арештували, аби потім в суді довести злочинність їхніх дій, та й Ланґе після виснажливого 10-годинного тримання в аеропорту таки впустили в країну (хоча все ж таки Генеральна прокуратура України разом з СБУ офіційно визнали його дії «втручанням у внутрішні справи України»).

У демократичній країні подібне залякування та тиск на громадян і гостей не тільки заборонено, але й немислимо, і немає жодного місця для так званої «профілактики».

Різко змінилася політика пам’яті. Матеріали з історії політичних репресій прибрали з сайтів Президента та облдержадміністрацій. Викликає обурення нове нав’язування радянського бачення історії, реабілітація сталінізму і Сталіна, якому 5 травня в Запоріжжі поставили бюст. І лише 141 депутат Верховної Ради підтримали проект постанови, яка засуджує його встановлення. Заявляючи про бажання з’єднати країну, Партія регіонів та її партнери по коаліції Блок Литвина та КПУ її фактично роз’єднують: ніщо інше не буде так розколювати країну, як подібні кроки.

Те ж саме можна сказати про «доопрацювання» підручників з історії. Вже в цьому році Міністерство освіти оновило підручники для п’ятикласників. У наступному навчальному році має з’явитися перероблений посібник з новітньої історії для 11-го класу.

Міносвіти відкоригувало програму з історії для 5-го класу і запропонувало відповідні зміни у підручнику «Вступ до історії України»: прибрали згадку про штучний характер голоду 1932-1933 рр., про репресії в Західній Україні в 1939 р. після захоплення її СРСР, фрагменти тексту про героїв Крут,  дії УПА в роки Другої світової війни, Помаранчеву революцію. Загалом було близько 20 пропозицій щодо коригування підручника, значна частина яких стосувалася політики Російської імперії та СРСР в Україні і мала на меті сформувати їхній мирний образ.

Спостерігалися брутальні порушення права на приватність. Такі порушення з боку МВС розглядаються нижче в окремому підрозділі. Адміністрація Президента запровадила незаконний збір інформації про особу, грубо порушуючи Конституцію та щойно прийнятий закон про захист персональних даних (до речі, вкрай невдалий). Заступником Глави Адміністрації Президента, керівником Головного управління регіональної та кадрової політики С.Скубашевським був надісланий циркуляр голові Ради міністрів АРК та головам обласних державних адміністрацій, в якому пропонувалося «з метою отримання інформації щодо суспільно-політичної, соціально-економічної ситуації в регіонах України» до 9 липня 2010 р. «підготувати паспорти районів станом на 1 липня 2010 року (згідно встановленого формату)» та надіслати їх електронною поштою. Ці паспорти повинні оновлюватися та надсилатися щоквартально. Рубрикатор паспорту району містить 11 рубрик, серед яких окрім рубрик, що стосуються структури населення, соціально-економічних показників, соціальної сфери та інших, є рубрики 6. «Політичні парті, громадські організації, конфесійні громади», 9. «Результати минулих виборів», 10. «Керівники району, підприємств, установ, організацій, відомі та впливові люди (ті, хто впливають на політичну ситуацію» та 11. «Засоби комунікації». У рубриці 6 треба надати окрім переліків конфесійних громад, районних та міських осередків партій, громадських організацій ще й їхню чисельність, адреси, а також прізвища, ім’я та по-батькові, телефони, посаду та домашню адресу керівників. Рубрика 9 містить результати всіх виборів, починаючи з 2004 року, а також дані про фракції та групи у складі рад, включаючи персональні дані керівників, дані про вплив на раду та взаємодію з головою ради. У рубриці 10 необхідно вказати персональні дані керівників підприємств, установ, організацій та освітніх закладів району, керівників сільськогосподарських та фермерських господарств, депутатів рад, голів, їхніх заступників та секретарів сільських рад, а також так званих «впливових осіб». Серед даних, що збираються, є відомості про партійність (політичну орієнтацію) та особисту підтримку на виборах Президента України 2010 року. У рубриці 11 вказуються детальні дані про телерадіокомпанії та друковані ЗМІ, засновані в районі, зокрема, джерела фінансування.

Збирання персональної інформації провадиться, вочевидь, з метою забезпечити контроль над політичною діяльністю в країні і перевагу правлячій партії. Ту ж саму мету переслідує і «Типова угода між співзасновниками засобу масової інформації та редакцією щодо гарантій незалежності редакційної політики», яка містить вимогу до співзасновників ЗМІ «публічно оголосити про підтримку тієї чи іншої політичної сили на виборах, при цьому вказавши, яку саме політичну силу він підтримує, а також засоби такої підтримки», а до редакторів – вимогу письмово повідомляти співзасновників про членство в партії чи громадськійорганізації. Поява однакового тексту угоди в двох обласних центрах, Сумах і Тернополі, дозволяє зробити обґрунтоване припущення, що ця угода запроваджена в усій країні.

Українські та міжнародні громадські спостерігачі та експерти, які вели моніторинг виборчої кампанії до органів місцевого самоврядування, дали вкрай негативну загальну оцінку виборам. Організація та перебіг місцевих виборів засвідчили чіткий поворот політичної влади країни назад – до нехтування демократичними стандартами і свободами. Ця кампанія є найгіршою за п’ять останніх років. Загальна оцінка виборів (від прийняття Закону, який значно звузив права, встановив окремі преференції та обмежив суспільний контроль, до процесу встановлення результатів виборів) дає підстави стверджувати про невідповідність місцевих виборів стандартам вільних, чесних, справедливих та прозорих виборів. Громадськість мала можливість спостерігати за виборами, але було зроблено все, щоб не допустити повноцінного громадського контролю.

Плани радикального перегляду напряму і змісту освітньої реформи, озвучені міністром освіти та науки Дмитром Табачником, відкриття підготовчих курсів і можливість вступних іспитів до ВНЗ на старих засадах означають фактичне скасування зовнішнього незалежного оцінювання, втрату рівного доступу до вищої освіти і повернення минулих масштабів корупції у вищих навчальних закладах. Президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт вважає[1], що політика України Дмитра Табачника спрямована на авторитарну централізацію управління та деградацію науки і освіти в Україні. Міністерство освіти і науки України розробило проект Закону України «Про вищу освіту», який фактично має на меті загальмувати розвиток вітчизняних вишів, позбавити їх будь-яких ознак автономії, не дати можливості виходу на міжнародний конкурентоздатний рівень. Необхідно повністювідмовитися від запропонованого законопроекту і розробити новий законопроект на зовсім інших засадах.

Верховна Рада ухвалила низку законопроектів, які серйозно порушують права людини, (наприклад, Закон про місцеві вибори, багато статей якого не відповідає загальноприйнятим демократичним нормам і стандартам), і відкидає концепції та законопроекти, спрямовані на їхній захист, зокрема, концепції реформування судочинства, кримінальної юстиції, прогресивний проект Кримінально-процесуального кодексу.

Запропонована Президентом судова реформа, незважаючи на значну кількість позитивних новел, порушує Конституцію та міжнародні стандарти права на справедливий суд і суперечить інтересам громадян. Зокрема, не відповідають Конституції розширення всупереч ст. 131 Конституції функцій Вищої ради юстиції повноваженнями призначати і звільняти керівників судів, а також розглядати скарги суддів, яким відмовлено у рекомендації на безстрокове обрання. Також не відповідає Конституції позбавлення Верховного Суду, який відповідно до ст. 125 Конституції має статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції, ефективних можливостей щодо уніфікації практики цих судів – позбавлення права на ухвалення остаточного рішення у справі; збереження можливості перегляду судових рішень у разі різного застосування лише норм матеріального, а не процесуального права, і тільки тоді, коли такий перегляд допустить відповідний вищий спеціалізований суд, рішення якого оскаржується. Не узгоджуються з міжнародними стандартами невстановлення об’єктивних критеріїв та конкурсу при переведенні суддів, у тому числі при обранні на посаду в судах вищого рівня, та збереження інквізиційної (не змагальної) процедури притягнення суддів до відповідальності, за якої член Вищої кваліфікаційної комісії суддів або Вищої ради юстиції є одночасно і слідчим, і обвинувачем, і суддею відносно судді. Не відповідають інтересам громадян запровадження можливості судового розгляду справи без участі особи, яка не була повідомлена про судовий розгляд, наприклад, з вини пошти; суттєве скорочення строків на подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду; значне скорочення строків розгляду справ у кожній інстанції до місяця-двох, а в деяких категоріях справ – 20, 15 чи навіть 5 днів; позбавлення права заявити судді відвід, якщо про обставини, які є підставою для цього, стали відомі після початку розгляду справи.

Після ухвалення Закону «Про судоустрій і статус суддів» громадяни отримали швидке, але несправедливе правосуддя від залежних суддів. Для забезпечення справедливого судочинства та справжньої незалежності суддів необхідно повернути Закон до Верховної Ради для нового розгляду.

Слід зауважити, що запобіжник у вигляді узгодження законопроектів з Міністерством юстиції на предмет відповідності законопроектів рішенням Європейського суду з прав людини фактично не діє.

Спостерігалися репресії та насильство проти профспілкових активістів, громадянських активістів та правозахисників. На початку 2010 року адміністрація ВАТ «Краснодонвугілля» нищила Незалежну профспілку гірників за те, що вона не надала згоди на погіршення умов оплати праці шахтарів всупереч чинному законодавству. 14 вересня в Херсоні охоронці мера міста Володимира Сальдо побили журналіста і голову обласної громадської організації Комітету виборців України, члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини Дементія Бєлого під час звітування мера[2]. Перелік переслідувань громадських активістів та правозахисників можна подовжувати і подовжувати. Такі події були у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, Вінниці, Херсоні, Запоріжжі, Криму та інших містах[3]. Кількість таких випадків за останні шість місяців 2010 року значно перевищила їхню кількість за попередні п’ять років разом. 27 жовтня УГСПЛ оприлюднила відкрите звернення з вимогою до органів влади припинити переслідування. У цьому зверненні УГСПЛ звернулася до міжнародного співтовариства, міжнародних організацій та іноземних посольств з проханням вплинути на політику України з метою припинення переслідування правозахисників за їхню діяльність, а також до Європейського союзу та країн-членів ЄС з проханням більш активно використовувати Керівні принципи ЄС щодо захисту правозахисників[4]та розробити план щодо їх впровадження в Україні.

Посилився адміністративний тиск органів влади на громадян, про це свідчить, зокрема, значне збільшення скарг на сваволю податкових та інших перевіряючих органів. У другій половині 2010 року відносини між підприємцями та владою перейшли у відкрите протистояння у зв’язку з підготовкою і ухваленням проекту Податкового кодексу. Детальніше ці події розглядаються нижче.

Зауважимо, що Президент В. Янукович неодноразово реагував в своїх виступах на факти порушення прав людини, стверджуючи, що «критика з боку опонентів є невід’ємною складовою демократичного суспільства», що «не можна економити на правах людини» і так далі. Але складається враження, що його заяви носять ритуальний характер, а слідувати цим рекомендаціям ніхто не збирається.

Мусимо констатувати, що майже ніякої реакції органів влади та місцевого самоврядування на звернення громадськості, на протести проти незаконних дій, заяви про порушення прав людини немає, вони просто їх ігнорують. Навпаки, влада, у другій половині 2010 року вдалася до відвертих політичних переслідувань.

Водночас протестна активність наростає. За перші 6 місяців 2010 року кількість мирних публічних зібрань приблизно на 30% перевищує їхню кількість за весь 2009 рік. У другій половині 2010 року їх вочевидь було значно більше, ніж в першій. Тому нова адміністрація мусить усвідомити, що силовий тиск на суспільство тільки призведе до більш гострих конфліктів. За даними соціологічного дослідження Центру імені Разумкова 60% опитуваних готові сьогодніна протести, а 32 із цих 60 готові до незаконних протестних дій. Це вкрай непокоїть і це дуже серйозний сигнал владі, що її політика неприйнятна, і вона має її змінити.

Від редакції «ПЛ»:Повністю доповідь правозахисних організацій «Права людини в Україні 2009 – 2010 можна завантажити  тут

 

[1] http://ukma.kiev.ua/news/news_detailed.php?id=1762.%D0%A3

[2] Див. детальніше про цей інцидент: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1284633113 

[3] Детальніше див. на сайтах УГСПЛ та ХПГ. Інформація про використання психіатрії проти Андрія Бондаренка наведена в розділі «Право на свободу та особисту недотоканність», про переслідування Вінницької правозахисної групи та її координатора Дмитра Гройсмана – в розділі «Свобода об’єднань».

[4] http://olddoc.ishr.ch/hrdo/documents

 

 

Соціально-економічні права

16.02.2011 | Галина Акимова

Трудовой кодекс на смену КЗОТ: вместо одних проблем – другие

   

Новый Трудовой кодекс может быть принят уже в текущем году - еще до наступления летних депутатских каникул. Прошел первое чтение Проект №1108  в исполнении двух функционеров официального профсоюзного движения, то бишь Федерации – Василия Хары и Александра Стояна, а также примкнувшего к ним депутата Ярослава Сухого. По уверениям авторов он уже согласован с Международной организацией труда. Но лучше от этого не стал. По умыслу либо по некомпетентности в проекте заложено немало норм, позволяющих манипулировать правами наемных работников…

Профсоюзная интрига в действии

Что нужно рядовому гражданину от трудовых отношений? Нормально устроиться, легко уволиться, получать вовремя зарплату в полном размере и не быть обманутым. Обман – самый большой риск, которому подвергается наемный работник, если не рассматривать экстраординарные варианты, как то рабский труд, угроза жизни и здоровью, втягивание в криминал и т.п.

Поэтому, когда в цивилизованных странах появилось трудовое законодательство, оно шло по «возрастающей», а не по «нисходящей» - от более слабой защиты работников к более сильной. Это объясняется исторической спецификой. Работодатели были защищены изначально. Шаг за шагом, то с помощью профсоюзов, то иными средствами наемные работники «продвинутых» стран оговорили себе более-менее комфортные условия труда. И закрепили это на международном уровне, через нормы МОТ – Международной организации труда. И после того, как костяк трудового права был сформирован, его дополняли всяческими деталями и нюансами.

Украине трудовое законодательство досталось от Советского Союза, и, справедливости ради, надо заметить, что оно не такое уж и плохое. Особенно в части защиты интересов работников. И если бы все работодатели придерживались буквы закона, а суды были чуточку внимательнее к людям, у нас не было бы существенных проблем в этой сфере. Тем более, что за минувшие годы «старый» Трудовой кодекс немного модернизировали.

Однако, кое-кому захотелось славы. Ведь быть автором простого закона – это банально. Редкий депутат не выступал с законодательной инициативой, порой весьма забавной. Но создателей кодексов – единицы. И коль есть возможность таким образом внести себя в историю, отчего же не воспользоваться случаем.

В связи с этим обращает на себя внимание авторский коллектив: Александр Стоян – бывший председатель ФПУ, Василий Хара – нынешний, Ярослав Сухой, возможно, метит на это место. Все трое, как мне кажется, в первую очередь думали «о своем, о девичьем». Т.е. – как закрепить за официальными профсоюзами максимум всего, что можно закрепить. И подвинуть независимых конкурентов. А вопросы защиты работников отошли для них на второй план, потому нормы, в которых упомянуто участие последних,   выписали «абы как».

В результате главными статьями кодекса, для чего он собственно и писался, на мой взгляд, являются ст. 334-336.

В ст. 334 утверждается: «…для участі у колективних переговорах з укладення колективних договорів і угод, тристоронніх або двосторонніх органах та у міжнародних заходах, склад суб’єктів профспілкової сторони визначається за критеріями репрезентативності».

А ст. 335-336 разъясняет суть этих критериев:

Загальними критеріями репрезентативності для суб’єктів профспілкової сторони та сторони роботодавців є:

легалізація (реєстрація) зазначених організацій (об’єднань) та їх статус;

для профспілок, їх організацій та об’єднань – загальна чисельність їх членів…

галузева та територіальна розгалуженість;

досвід діяльності організацій (об’єднань).

«Репрезентативными» будут считаться только те профсоюзы, которые имеют опыт (т.е. созданы некоторое время назад),   охватывают не менее 3% работников какой-либо отрасли, или 2% работников области. Остальные не смогут заключать коллективные договоры, а главное – утратят доступ к сладкой кормушке фондов общеобязательного социального страхования.

«Введение критерия репрезентативности бьет по новым и малочисленным профсоюзам, которым нужно время для становления. Фактически проект ТК обеспечивает профсоюзную монополию Федерации профсоюзов Украины и ряда крупных всеукраинских организаций, многие из которых дискредитировали себя в глазах работников», - считает юрист Сергей Сильченко.

Характерно, что из проекта Трудового кодекса просто изъят раздел XVI нынешнего КЗОТа: “Гарантії діяльності професійних спілок щодо захисту трудових та соціально-економічних прав працівників”.

Испытание трудоустройством

Впрочем, профсоюзные интриги – это лишь возможная причина, по которой многие нормы проекта не отвечают интересам гражданина. Последствия же могут быть очень  печальными.

Начнем с трудоустройства. В  статье 48 проекта Трудового кодекса прописано, что испытательный срок увеличивается с 3 до 6 месяцев для руководящих работников (директора, руководители обособленных подразделений, бухгалтеры, заместители), «а також для інших категорій працівників у випадках, передбачених законом».

Понятно, что специального перечня профессий, по которому можно держать человека на испытательном сроке полгода, никто принимать не будет. А что не запрещено, то разрешено. 

Таким образом, проект кодекса фактически легализует мошенническую схему «испытательного конвейера»,   через которую прошли многие офисные работники.

«Это весьма распространенная практика экономии на оплате труда, - говорит  заместитель главы Конфедерации свободных профсоюзов Украины Людмила Воробьева. – Нередко разные фирмы, в частности, банковские структуры, набирают молодых людей на работу с минимальной ставкой оплаты труда, а по истечении испытательного срока увольняют.  Молодым сотрудникам говорят, мол, вы не соответствуете занимаемой должности. В следующей, 49 статье, указано, что «если сотрудник не прошел испытания, отработав полгода, он может быть уволен с минимальной компенсацией от работодателя…».

Еще одна интересная лазейка кроется в ст. 47, которая содержит перечень лиц и позиций, к которым испытательный срок не применяется, это: беременные, демобилизованные, победители конкурсов, несовершеннолетние и т.д. Но кое-что там упущено. «По проекту ТК работникам, принятым на работу в другую местность и при переводе на работу на другое предприятие, может быть установлено испытание», - говорит глава киевской городской организации профсоюза работников образования и науки Александр Яцунь.

Таким образом, можно перевести неугодного работника с головного предприятия на, скажем, дочернее, поставить на испытательный срок и потом без проблем и больших выплат уволить.

Кстати, об увольнении. Здесь права граждан пострадали больше всего. Возьмем статью 83. Зміна істотних умов праці

1. У зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, зокрема, запровадженням нової техніки та технології виробництва, раціоналізації робочих місць, нових форм організації праці, допускається зміна істотних умов праці

2. Про зміну істотних умов праці працівник має бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

3. Якщо колишні істотні умови праці неможливо зберегти, а працівник не згодний на продовження роботи в нових умовах, а також на переведення на іншу роботу, трудовий договір припиняється на підставі статті 98 цього Кодексу.

«Проект не требует письменного уведомления об изменении условий труда. Он выписан так, что работодателю достаточно будет устно объявить работнику о его предстоящем сокращении. У работника в таком случае могут возникнуть трудности при доказывании в судебном порядке факта несообщения его о сокращении», - считает Александр Яцунь.

Так же упрощается (видимо, по просьбам собственников) процедура увольнения директоров предприятий. На сегодняшний день увольнение директора – это серьезный «напряг» для всех сторон. В новом кодексе будет предусмотрена возможность заключений гражданско-правовых договоров с руководящим составом предприятий на основании Гражданского кодекса.

«Проект Трудового кодекса устанавливает, что трудовое законодательство не касается случаев, когда физическое лицо исполняет обязанности члена законодательного совета общества, исполнительного органа, других органов управления юридическими лицами и такие функции выполняются на условиях гражданско-правовых договоров, а не на условиях трудового договора, - поясняет партнер юрфирмы AstapovLawyers Олег Мальский. - Это дает возможность нанимать на руководящую работу иностранцев без разрешения на трудоустройство. А также увольнять руководящих сотрудников с предприятий, заключив с ними предварительно договор подряда (гражданско-правовой договор)».

Вообще, проект кодекса буквально начинен минами, которые могут взорваться, как только у работника возникнет пусть даже легкий, но все же конфликт с работодателем. Например, повод для расторжения трудовых отношений – это отказ работника включать в трудовой договор условия, которые работодатель имеет право включать. Причем, в проекте совершенно не определено, КАКИЕ ИМЕННО условия работодатель имеет право включать в договор. Поэтому, чтобы избавиться от надоевшего ему сотрудника можно записать требование, которое тот просто не может выполнить. И – до свидания.

Но на этом история не заканчивается. Кодекс позволяет жестоко наказать сотрудника «постфактум» или не дать возможности ценному кадру перейти на более выгодную для него работу по его желанию.

Дело в том, что проект Трудового кодекса, в отличие от действующего КЗОТа, не содержит нормы, устанавливающей обязанность работодателя выплатить работнику компенсацию (в размере среднего заработка) за время задержки выдачи трудовой книжки при увольнении.

Таким образом, если хозяин «ушел в отказ» и не отдает книжку, наказать его не представляется возможным, а работник, напротив, теряет возможность на легальное трудоустройство и на компенсацию за время «вынужденной безработицы».

Кстати, невыдача трудовой книжки – довольно распространенная подлость и сегодня. В моей журналисткой практике был случай, когда в Киевской области несколько десятков женщин – работниц швейной фабрики – не могли получить свои трудовые книжки от местечкового «олигарха» в течение нескольких месяцев. Эти женщины фактически превратились в рабынь, которые приходили на фабрику шить не за зарплату, а за возврат книжки. Почему эта уродливая форма издевательства над правами работников очень удобно вписалась в текст проекта – можно только догадываться.  Сложно предположить, что его авторы – матерые профсоюзные деятели – не ведают о существующей проблеме этого рода.

Сколько ни работай – все мало

Больше всего копий ломается вокруг расплывчатых формулировок, связанных с продолжительностью рабочего дня. На первый взгляд, проект кодекса, как и действующий КЗОТ предусматривает, что нормальная продолжительность рабочего времени не может превышать 40 часов на неделю. Таким образом, положение о 40-часовой рабочей недели вроде бы остается в силе.

Однако дальше появляются всяческие «но».

Ст. 139 проекта, гласит, что «колективним договором, а якщо він не укладався - нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), тривалість щоденної роботи може бути продовжена, але не більш як до десяти годин за умови дотримання тижневої норми робочого часу, визначеної законом…».

Таким образом, вместо главного исторического завоевания мирового пролетариата – 8-часового рабочего дня – в Трудовой кодекс тихо вползает возможность установления 10-часовой работы, причем, посредством принятия собственного нормативного акта. Об этих актах мы еще поговорим ниже, а пока анализируем, что же меняется. А меняется одно: двойной оплаты «сверхурочки» теперь не будет.

Дальше – больше. Буквально через несколько статей в проекте мы попадаем уже на 12-часовой рабочий день. Это ст. 143 о так называемом «суммированном» рабочем времени. Статья гласит:

«Максимальна тривалість щоденної роботи за підсумованим обліком робочого часу не повинна перевищувати 12 годин. За наявності письмової згоди працівника допускається встановлення більшої тривалості щоденної роботи, якщо характер та умови праці передбачають періоди, коли працівник перебуває на роботі у стані очікування часу початку виконання роботи та коли працівник має можливість відпочивати протягом зміни.

4. Максимальна тривалість роботи протягом тижня за підсумованим обліком робочого часу не повинна перевищувати 48 годин. Більша тривалість роботи протягом тижня може встановлюватися колективним договором, а якщо такий договір не укладався ‑ нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), за наявності достатніх підстав (при вахтовому методі організації робіт, на роботах, виконання яких залежить від природно-кліматичних умов тощо).

Что же получается? Вроде бы и 48 часов в неделю, но… можно и больше. И как бы максимум 12 часов на работе, но… почему бы не 15?! Скажем, не привезли на стройку кирпичи, люди «перебувают на роботі у стані очікування часу початку виконання роботи». Проходит часов 8. Кирпичи привозят. И что, кто-то идет отдыхать? Ничего подобного – привал окончен, за работу, товарищи!

Т.е. теоретически работодатель может воспользоваться законодательной лазейкой и увеличить рабочую неделю до 50, 55, 60 часов. А кто не хочет – внесение в договор «несогласованного» пункта и на улицу. Трудовую книжку получишь через полгода.

Правда, некоторые юристы успокаивают: суммированный учет рабочего времени может быть внедрен только в отдельных отраслях экономики, производствах, цехах, участках, отделениях и на некоторых видах работ, где по условиям производства (работы) не может быть соблюдена установленная для данной категории работников ежедневная или еженедельная продолжительность рабочего времени.

Но все эти «кое-где у нас порой» заканчиваются одинаково не в пользу прав граждан. «При определенных обстоятельствах, по проекту нового Трудового кодекса, сотрудника можно заставить работать круглосуточно, - отмечает заведующая кафедрой управления Харьковского национального экономического университета Галина Назарова. – При отсутствии нормативного акта, определяющего количество рабочих часов, начальник может продлить рабочий день с 8 до 10 часов «при наличии достаточных на то оснований». Да,   эти основания прописаны так: «вахтенный метод, климатические условия и тому подобное». Но именно фраза «тому подобное» может означать что угодно».

Но главное - это пункт о том, что коллектив может изъявить желание и подписать такой коллективный договор, который установит персональное количество рабочих часов для того или иного предприятия. «То есть по желанию коллектива работник может работать 24 часа в сутки, 7 дней в неделю», - говорит Назарова.

Вообще, с так называемыми «нормативными актами» работодателя (это ноу-хау проекта кодекса), очень много неясностей. Это какие-то внутренние «законы» предприятия, не конкретизированные по своей форме (т.е. не обязательно приказы), но фактически обязательные к выполнению, принимаются работодателем в ОДНОСТОРОННЕМ порядке. Хотя, формально в большинстве случаев эти акты требуют согласования с «выборным органом первичной профсоюзной организации», но понятно, что прикормленный представитель профсоюза против начальства не попрет. А заложить в эти «своды правил» можно все, что хочешь.

Скажем, очень размыты статьи, касающиеся степени материальной ответственности работника и определения размера ущерба предприятию при наличии (или без наличия) вины. Тут самое раздолье для работодателя расписать подробно, сколько и каких штрафов за какие проступки должен уплатить ему работник.

В то же время, п. 5. ст. 4 Европейской социальной хартии, ст. 8 Конвенции МОТ «О защите заработной платы» запрещает подобное самоуправство, четко оговаривая, что сумма штрафных и «ущербных» отчислений не должна превышать реальной стоимости утраты или ущерба. В этом смысле очень удивительно, что МОТ одобрила наш проект кодекса: либо они невнимательно читали, либо не читали вообще. Но это уже другая тема.

А пока вернемся к изюминке, или я бы сказала – «клубничке» проекта кодекса. Это статья 28: Контроль за виконанням працівниками трудових обов’язків.

«Роботодавець вправі контролювати виконання працівниками трудових обов’язків, у тому числі з використанням технічних засобів, якщо це зумовлено особливостями виробництва, з обов’язковим попередженням працівників про їх застосування. Під час здійснення такого контролю не допускаються дії, що принижують честь і гідність або порушують інші права працівників».

С одной стороны, ничего нового: на многих объектах ведется, например, запись телефонных разговоров сотрудников с клиентами. Так же обязательно записываются все звонки, поступающие в милицию. А после учащения скандалов с мордобоем уважаемых людей (адвокатов) в райотделах, поступила инициатива установить там видеокамеры и фиксировать действия сотрудников. Но опять-таки, выписали норму, мягко говоря, неконкретно. Чем тут же открыли простор для фантазий и злоупотреблений. «Данная норма четко не определяет, при каких именно «особенностях производства» работодатель имеет право применять такие средства, и поэтому законодатель допускает применение неоднозначной трактовки этой нормы со стороны работодателя в свою пользу», - считаетпартнер юридической фирмы «Гвоздий и Оберкович» Сергей Оберкович.

P.S. Лучшее, как известно, враг хорошего. Пытаясь улучшить (во всяком случае, декларируя эту цель) трудовое законодательство, власть и дружественные ей профсоюзы, как всегда, городят огород неясностей и создают проблемы там, где их не было раньше. Не решая при этом те вопросы, которые следовало бы решить. Хотели как лучше, выйдет – как всегда. Поэтому единственное правильное действие в такой ситуации – отправить проект на доработку, согласование, общественное обсуждение, затаскать его по рабочим группам и заволокитить прочими бюрократическими способами. А пока нет текста достойного проекта Кодекса, можно заделать те дыры, которые существуют в нынешнем трудовом законодательстве. Кто-то скажет, что это консервативно. Что старый кодекс устарел, и нужен новый. Согласна. Но, хочу заметить, что менять шило на мыло – не самый продуктивный путь продвижения реформ.

 

 

Правоохоронні органи

26.02.2011 | Володимир Павленко
джерело: umpdl.info

МВС України продовжує ігнорувати права громадян

   

Схоже, для діючого Міністра внутрішніх справ України Анатолія Могильова не існує ані Конституції, ані інших Законів держави, які, зі слів Президента України Віктора Януковича, є обов’язковими для виконання усіма громадянами, незалежно від політичних, релігійних та інших переконань, соціального походження, майнового стану, тощо. Факт очевидний, а інакше чим можна пояснити те, що його підлеглі тільки за останній місяць постійно виявляють юридичну безграмотність та неспроможність неухильно дотримуватись передбачених та гарантованих Основним Законом прав і свобод громадян?
І як по-іншому можна розцінити заяву самого Міністра, зроблену ним 16 лютого на прес-конференції для засобів масової інформації, про проведене міліцією дактилоскопування трьох тисяч громадян під час проведення заходів по розкриттю вибуху в місті Макіївка, який мав місце 20 січня 2011 року?
(http://mvs.gov.ua/mvs/control/m@ain/uk/control/m@ain/uk/publish/article/494793?search_param=%D0%B2%D0%B8%D0%B1%D1%83%D1%85&searchForum=1&searchDocarch=1&searchPublishing)? Напевно, читацької аудиторії пану Могильову виявилось не достатньо, у зв’язку з чим про зазначене «досягнення» він ще з гордістю повідомив мільйонам телеглядачів 18 лютого на телеканалі «Інтер» у програмі «Велика політика з Євгеном Кисельовим».(http://mvs.gov.ua/mvs/control/cskm/uk/control/cskm/uk/publish/article/496640;jsessionid=22832D498F44D218E3BDABE2B29FF419) .
Ці заяви шокували правозахисну спільноту – Міністр публічно, на всю країну не соромлячись повідомляє про масові порушення прав громадян своїми підлеглими, яким вже, мабуть, не писані вимоги пункту11 статті 11 Закону України «Про міліцію», що дозволяють проводити дактилоскопію виключно осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину, взятих під варту, звинувачених у вчиненні злочину, а також тих, які піддані судом адміністративному арешту. Тільки у цих громадян і у ніякому разі у інших міліція має право отримати відбитки їх пальців.
Більш того, на цьому ж ток-шоу телеканалу «Інтер» Анатолій Могильов дав зрозуміти всім громадянам, що міліція може не зважати і на вимоги статті 94 Кримінально-процесуального кодексу України, яка зазначає, що одним з приводів до порушення кримінальної справи можуть бути повідомлення, опубліковані в пресі.
Міністр, на запитання ведучого щодо спроби захоплення офісу БЮТ, був відвертим «… Понимаете ли, появление в прессе или в Интернете каких-либо сообщений я не считаю нужным как-то проверять. Я предполагаю, что любой человек, на которого напали, должен обратиться в милицию, и это общеизвестная практика. Повторюсь, к нам никто не обращался».
І згадуються нещодавні запевнення пана Могильова про те, що саме реєстрація всіх без виключення повідомлень про вчинені правопорушення, незважаючи на шляхи їх отримання, є чи не головним завданням його підлеглих, а випадки порушення порядку реєстрації таких повідомлень будуть розцінюватись керівництвом МВС, як грубе ігнорування службової дисципліни і суворо каратимуться, аж до звільнення винних із займаних посад.
Фактично заява Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова, яка пролунала в ефірі рейтингової програми телеканалу «Інтер», була вказівкою підлеглим щодо ігнорування реєстрації кримінальної інформації, яка публікується в пресі. І після цього замислишся – чи є компетентним Міністр і чи має він моральне право після таких заяв залишатись на своїй посаді?
25 лютого на адресу ВГО «Українські монітори дотримання прав людини правоохоронними органами» (УМДПЛ) надішли заяви від мешканців міста Шостка Сумської області, на думку яких працівниками міліції грубо порушуються права наркозалежних громадян.
Громадяни Д., С., Т. та К. в кінці січня поточного року звернулись до прокуратури із заявою про порушення кримінальної справи відносно працівників місцевого підрозділу боротьби з незаконним обігом наркотиків, які, на їх думку, перевищили свої службові повноваження та повідомили конфіденційну інформацію про них стороннім особам. Більш того, працівники міліції вимагали заповнити анкети, де опитуваним пропонувалось зазначити інформацію про ВІЧ-статус. Зрозуміло, що громадяни від такої пропозиції з обуренням відмовились і, як наслідок, зазнали від правоохоронців погроз та принижень своєї людської гідності.
Заявники, як учасники програми замісної підтримуючої терапії (ЗПТ), вважають що працівники міліції своїми діями перешкоджали своєчасно приймати препарати, які вважаються ліками, чим завдали значної шкоди їх здоров’ю та охоронюваним Конституцією правам. При цьому міліціонери ігнорували той очевидний факт, що саме завдяки програмі ЗПТ окремі наркозалежні покінчили зі своїм злочинним минулим та стали законослухняними громадянами.
Незважаючи на вимоги статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України щодо необхідності прийняття по таких заявах рішення про порушення кримінальної справи або відмову у її порушенні працівниками прокуратури у передбачений законодавством 10-денний термін, оцінка протиправним діям правоохоронців так і не надана і відповідне рішення не прийняте.
Як не дивно, але ініціатором зазначених порушень прав наркозалежних став Апарат Президента України, який поставив перед МВС завдання отримати інформацію, яка надалі буде використовуватись при підготовці аналітичних матеріалів щодо проведення в Україні заходів, спрямованих на попередження та поширення епідемії ВІЛ/СНІДу серед наркозалежних осіб.
Ігноруючи гарантії, які надаються державою громадянам про визнання їх здоров’я, честі й гідності найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції), а також положення про заборону збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди (стаття 32 Конституції), Анатолій Могильов безапеляційно заявив: «Нас очень волнует проблема, что лица, которые есть в списках... которым выдали эти наркотики на метадоновой программе... их статус не соответствует тому, что им эта помощь нужна. Поэтому все данные об этих лицах мы и затребовали. То, что вы говорите о ВИЧ-инфицированных... и это личная информация о человеке... даже если такую информацию и запросили, то мы нигде не будем ее опубликовывать, потому что это данные о человеке, но для работы в отношении этих людей нам эта информация тоже нужна. Мы ее затребуем не для разглашения полностью, она нам нужна, потому что это группы риска людей, о которых мы должны знать». Таким чином, якщо міліції потрібна інформація – вона має намір отримати її за будь-яку ціну, незважаючи на закон.
Як наслідок, департаментом боротьби з незаконним обігом наркотиків МВС України 18 січня 2011 року на місця була спрямована вказівка за № 40/2/1-106 «Про відпрацювання осіб, які приймають участь у програмі замісної підтримувальної терапії», у якій начальник департаменту вимагає від своїх підлеглих в областях :
1. Встановити повну юридичну та фактичну адресу медичних закладів, де впроваджена замісна підтримувальна терапія (ЗПТ), кількість осіб у ній задіяних, окремо зазначивши тих, які вживають метадон та бупреморфін;
2. Опитати кожну особу, яка проходить курс реабілітації в замісній підтримувальній терапії, її родичів за формою розробленого пояснення, яка включає:
– персональні дані особи;
– обставини лікування, психологічний та фізичний стан;
– інформацію про те, чи є особа ВІЛ- інфікованою.
Зазначена вказівка є вочевидь незаконною, оскільки стаття 19 Конституції України зобов’язує посадових осіб, у тому числі і міліцейського відомства, діяти виключно в межах повноважень та у спосіб, передбачений діючим законодавством, але в областях її почали завзято виконувати – місцеві медичні заклади отримали від правоохоронців письмові запити про надання необхідної інформації стосовно зазначеної категорії осіб.
Напевно, керівники міліції обласного рівня перейняли досвід свого Міністра щодо системних та масових порушень прав громадян, а інакше чим іншим можна пояснити направлення письмових запитів про отримання інформації відносно осіб, які знаходяться поза межами кримінальних проваджень? Адже, відповідно до пункту 17 статті 11 Закону України «Про міліцію» такі відомості міліціянти можуть отримувати виключно у випадках, коли інформація необхідна у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції
Крім того, відповідно до частини 3 статті 13 ЗУ « Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» – відомості про наявність або відсутність в особи ВІЛ- інфекції є конфіденційними та становлять лікарську таємницю.
Для підняття так званого валу, необхідного для підвищення відсотку розкриття злочинів, МВС і не думає замислитись про те, що розголошення службовою особою лікувального закладу відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ або захворювання на СНІД та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків є кримінально караними діяннями, відповідальність за які передбачена ст.132 Кримінального кодексу України. За наявності підстав вважати, що відомості про особу, яка хворіє на ВІЛ/СНІД стали відомі третім особам, зацікавлені громадяни цілком обґрунтовано можуть вимагати порушення кримінальних справ відносно винних посадових осіб, завдяки яких конфіденційна інформація була розголошена.
Далі. Згідно з частиною 5 статті 14 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» особі, яка звернулась до наркологічного закладу для проходження лікування, забезпечується, на її прохання, анонімність лікування. Відомості відносно них правоохоронним органам можуть надаватись лише за умов притягнення цієї особи до кримінальної чи адміністративної відповідальності.
І, підводячи підсумки, слід зауважити, що запити працівників міліції також не відповідають вимогам Цивільного кодексу України, зокрема статті 286 (гарантує право на таємницю про стан здоров я), статті 301 ( право на особисте життя та його таємницю), статті 302 (право на інформацію), статті 37 Закону України «Про інформацію» (інформація, що не підлягає наданню для ознайомлення за запитами), статті 40 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров’я» (лікарська таємниця).
Чи не занадто багато порушень прав людини допущено з ініціативи та згоди Міністра внутрішніх справ України?
Якщо теза «закон один для всіх» все ще діє в України, то нам залишається сподіватись – працівники Генеральної прокуратури України не залишать поза увагою вищевказані масові порушення прав громадян та приймуть по усім переліченим фактам рішення, передбачене статтею 97 КПК України.
У той же час не приходиться сумніватись, що бездіяльність органів прокуратури щодо припинення вищезгаданих порушень, дозволить МВС і у подальшому реалізовувати непрофесійну, антигромадську політику ігнорування прав та свобод людини.

Володимир Павленко,
Асоціація українських моніторів дотримання
прав людини в діяльності правоохоронних органів

Правоохоронні органи

28.02.2011 | В.Міняйло

Якщо у Вас є запитання, то ми їх вже розглянули. Мабуть так ми вимушені сприймати повідомлення МВС

   

Коли читаєш повідомлення на головному сайті МВС України у розділі «Найголовніше», складається враження, що більшість публікацій спрямована на суцільні самозвіти з одночасним висновком за зразком, якщо у Вас є запитання, то ми їх вже розглянули.

Так, останнє повідомлення від 26.02.2011 «Керівники правоохоронних органів Харківщини обговорили питання медико-санітарного забезпечення затриманих і узятих під варту осіб» http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/499948;jsessionid=CC254208C37FBAEB0C47A64653D28F69 для пересічного громадянина повинно свідчити про те, що «…організація медико-санітарного забезпечення затриманих і узятих під варту осіб, проведення лікувально-профілактичної та протиепідемічної роботи у вказаних установах в цілому відповідає вимогам чинного законодавства».

 Та такий висновок викликає здивування навіть за тих обставин, що у міжвідомчій нараді з таких важливих для суспільства питань під керівництвом заступника прокурора Харківської області Сергія Хачатряна, присутності заступників начальника ГУМВС України в Харківській області Олега Соболєва і Миколи Голуба, заступника начальника управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Харківській області Євгена Бараша були відсутні представники Міністерства охорони здоров’я. Саме останні мають надати дійсну оцінку тому реальному стану речей, які дійсно існують.

А саме, до теперішнього часу на полицях у кабінетах МВС майже рік знаходиться на узгодженні проект спільного наказу МВС України, Міністерства охорони здоров’я та Державного Департаменту з питань виконання покарань «Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів, у частині забезпечення наступності диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії». Аналогічний стан справ з проектом Наказу щодо розширення заходів застосування замісної підтримувальної терапії для споживачів ін’єкційних наркотиків, зокрема ВІЛ-інфікованих осіб. Роками не вирішуються та залишаються поза увагою чисельні питання соціальних, економічних, правових та медичних проблем, які впливають під час перебування у цих установах хворих на туберкульоз.

Якось склалося, що поки ці питання роками узгоджуються у міністерських кабінетах, на місцях рядові працівники та керівники спеціальних установ вимушені вирішувати щоденні питання хворих на свій розсуд та за рахунок сумнівного походження коштів.

Варто звернути увагу на той факт, що працівники спеціальних установ цілодобово та щоденно наражаються на небезпеку отримання захворювання від затриманих осіб. Та знайдіть хоча б один пункт у чисельних інструкціях та наказах МВС з питань особистої гігієни та профілактики міліціонерів під час несення служби у спеціальних установах, під час конвоювання хворих осіб, їх охорони у адміністративних приміщеннях райвідділів, суду, прокуратури, медичних закладах. При цьому з року в рік зростає захворювання міліціонерів на туберкульоз саме під час несення служби.

Та чи ми маємо в черговий раз обмежитися тим, що нам нав’язують у повідомленнях та стидаючись своєї бездіяльності вимушені завуальовано натякнути «… Водночас, як підкреслювалося, у діяльності деяких ізоляторів тимчасового тримання виявлено факти неналежного та неповного забезпечення дезінфікуючими, очищувальними та миючими засобами, порушення інших санітарних норм». І це все на що здатна прокуратура.

За рахунок адвокації, комунікації та соціальної мобілізації правозахисних організацій, у тому числі міжнародних, на Розпорядження від 22.02.2011р. №9149/1/1-11 М.Я.Азарова для розроблення заходів, спрямованих на розширення заходів застосування замісної підтримувальної терапії для споживачів ін’єкційних наркотиків, зокрема ВІЛ-інфікованих осіб, створюється робоча група. Сподіваємося, що А.В.Могильов, який є одним їз основних виконавців доручення КМУ, буде щирим та відвертим щодо висвітлення дійсного стану справ з метою вирішення вкрай проблемних для МВС питань застосування замісної підтримувальної терапії для споживачів ін’єкційних наркотиків, зокрема ВІЛ-інфікованих осіб, диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії у тому числі, а може і перш за все у місцях позбавлення волі.

Погляд

28.02.2011 | Інна Сухорукова, Харківська правозахисна група

REPRESSIO

   

Певно, я ніколи не могла би бути адвокатом в нашій країні. Хоча не можна навіть передати, як я поважаю деяких з них, особливо тих, хто працює у правозахисному русі.

Те, що я бачу час від часу як журналіст, вони бачать кожного дня. Вони нормальні, порядні, добрі люди. Вони бачать оту маячню, яку в нашій країні видають за правоохоронну систему, за судову гілку влади. Якщо це і гілка, то з дерева – до держави вона не прищепилась. І нашим можновладцям, як попереднім, так і сучасним це вигідно. Наші політики завзято сперечаються, чи є в країні політичні репресії. Звернемось до походження цього слова. Стародавні римляни дуже точно описували суспільну значущість юридичних термінів. REPRESSIO – тобто пригнічення або придушення когось. Політичні REPRESSIO – це мета придушити або пригнітити політичних супротивників. Але не тільки них.

Почну не з політики. Коли я заходжу в звичайний райсуд – у мене враження, відчуття таке саме, як коли я по роботі потрапляю до лікарні невідкладної допомоги. Дихати стає нічим, як зашморг на шиї. Розумію, що все навколо мене пригнічує – тобто репресує. І чим саме? Невідповідністю лікарень установам, які повинні надавати допомогу не тільки фізичну, а й моральну. А суди… Повною невідповідністю тій ролі в суспільстві, яку вони мають відігравати. Тобто – захищати права громадян, захищати суспільство.

Судової гілки влади у нас просто немає, як такої. Яскравий приклад, про який я вже писала – справа Якова Строгана. Його після скарги до ХПГ та ЗМІ на тортури в міліції піддали новим тортурам, і через 3 місяці після бійки з сусідом без будь-яких нових доказів перекваліфікували йому статтю на особливу тяжку (ст.115 через 15) нібито за спробу навмисного вбивства, хоча жодних нових доказів по справі немає. Та й слідчі, за словами Строгана, не приховували, що помстилися йому за скарги на тортури. В суд, який мав обрати запобіжний захід, його привезли вкрай побитого знову. Він і досі кульгає. Запобіжний захід – тримання у СІЗО – мотивують тим, що він раніше судимий і може скоїти ще злочин, а на стан його здоров’я і на те, що в справі фактично немає доказів, ніхто з трьох суддів (а справа розглядалася тричі) не звернув уваги, не кажучи вже про те, що і суд, і прокуратура не порушили кримінальну справу за фактом катувань.

Ми вже писали, навіть у відкритому листі Президенту, про ці і інші факти – наприклад про те, що в Лозовій із вікна міського відділку міліції за 10 днів вистрибнув спочатку чоловік – ром – і помер в лікарні, а потім – жінка. Вона теж померла в лікарні через декілька днів. І якщо за першим фактом порушили кримінальну справу, то за другим – в порушенні справи відмовлено. Міліціянти перевіряють дії лікарів. Президент нам поки що не відповів. Хоча, це, на перший погляд, аж ніяк не політика.

Але, якщо пов’язати все це з тим, що робиться в МВС і судах останніми місяцями, інакше, як REPRESSIO – не назвеш. Політичні плавно переходять в звичайні, а мета проглядається єдина: придушення і пригнічення суспільства. В ситуації Якова Строгана – хай не скаржаться громадяни на міліцію – бо буде гірше.

В ситуації з польотами в Лозівському МВС – хай знають громадяни, що міліції дозволено усе.

А тепер плавно перейдемо до політики. Зізнаюсь, що політиків, чиновників за рідким виключенням, я не розумію і тому не люблю. До того ж не розуміюсь в урядовій кухні, грошових схемах тощо. Один з тих, кого я бачу серед усіх політиків зовсім не чиновником, а навпаки, античиновником – живою, щирою, відвертою людиною – це Юрій Луценко. Я ніколи і нікому не повірю, що він міг скоїти злочин, реалізувати корупційну схему тощо. Тим більше, що звинувачення проти нього просто смішні: підвищив пенсію своєму шоферові, витратив гроші на святкування Дня міліції, підписав невчасно наказ? І нікого не турбує, що саме ці звинувачення наочно показують всім, хто має в голові хоча б єдину (закрутку), що арешт Луценка – це помста і бажання вкоротити йому його гострого язика, а може ще і бажання позбутися досить серйозного неформального лідера, якщо згадати УБК, 2000-2001 р.р. Але як слухняно, як запопадливо поводять себе суди! Юрію Луценку продовжують тримання під вартою то без нього і адвоката, то (в апеляційному суді) без нього самого, порушуючи і закони України, і статті 5, 6 Європейської Конвенції з прав людини. Тримають за абсолютно ідіотськими підставами: довго знайомився із справою, давав інтерв’ю ЗМІ, не визнає себе винним, відмовляється свідчити проти себе. Але це його права, гарантовані Конституцією. Тобто – все це абсолютні і неприховані репресії – пригнічення і придушення людини, яка має гідність і сміливість бути собою. І все це робиться брутально і наочно, щоб усіх залякати.

Не буду сама коментувати справу Тимошенко, бо як раз вона – типовий політик. Процитую свою знайому бабусю – раніше стійку прихильницю Партії регіонів. «Они говорили – Юля воровка, а она нам пенсии из заграничных денег давала, и цены не такие были, и машины для врачей покупала. И все! А я еще за них голосовала…».

А дивна ситуація із членами «Тризубу», яким «шиють» в Запоріжжі «хуліганку» – за пошкодження погруддя Сталіну, і, одночасно, мер Запоріжжя стверджує, що це погруддя встановили незаконно, і воно буде знесене, якщо його спробують відновити. То де та «хуліганка»? І що, і для чого цей цирк з «Тризубом»? Бо на цьому цирковому дроті арештовані страждають, хворіють, перебувають в нелюдських умовах – реально. А ми усі гадаємо – навіщо владі ця вистава – вистава з реальними стражданнями.

Ну, навіщо владі репресії проти деяких членів податкового Майдану – зрозуміло. Попереду Трудовий, Житловий кодекси, пенсійна реформа. Перші два – відверто репресивні. Щодо Трудового кодексу, то 150-річчя відміни кріпацтва – ми його повернемо, бо за цим кодексом робітник буде у повній залежності від працедавця. Хіба що особисто його продати він не зможе, хоча хто його знає. А за Житловим – квартировласник будь-якого моменту може позбавитись свого житла, чи то через борги, чи то через державну потребу, чи то через державну необхідність. Тобто треба залякати усіх заздалегідь - що потім не висовувались. І ось що цікаво. Україна за рік опустилася за більшістю позицій порівняно з попередніми роками в усіх рейтингах. Хоча, зазначимо, що судочинства у нас в нормальному вигляді і за попередньої влади не існувало.

Щодо міліції – то саме Луценко, якого кинули зараз за грати, зробив багато, щоб попри бездарне законодавство, бездіяльність прокуратури і судів, запобігти тортурам у міліції. Його позицію підтримав і Цушко, який змінив його на цій посаді у 2006-2007 роках. Тобто – можна було щось зробити, аби була воля?

Але тепер і Європейські інституції, і Сполучені Штати визнають, що ситуація з правами людини в Україні вкрай погіршилась. Freedom House – авторитетна світова правозахисна організація – визнала Україну вже не вільною країною, якою вона була ще у 2009 році, а частково вільною.

От і виникає у мене питання: як держава без судової гілки влади, без нормальних правоохоронних органів може бути дієздатною? Була б це не держава, а людина, її б, вільна вона чи, особливо, якщо напіввільна, оглянула б судово-психіатрична експертиза і визнала, чи є вона дієздатною.

Як на мене, Європейські міждержавні інституції та ООН мають негайно створити таку Раду, яка визнає дієздатність держав. І, якщо її визнають недієздатною, – то їй або пропонують опікунів, або, якщо вона зовсім навіжена, вводять санкції, хоча б тимчасові. Іншого виходу немає.

 

 

Бюлетень "Права Людини", 2011, №05

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори