пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201108
№08
2011

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

18.03.2011

Україна виконала тільки десяту частину реформ, передбачених угодою з Євросоюзом

   

Україна виконала лише 8 із понад 70 пріоритетів реформ, передбачених Порядком денним асоціації (ПДА) Україна-ЄС – ключовим документом, що нині регулює взаємини між Україною та ЄС. У стадії виконання перебувають 57 пріоритетів, не виконано 5. Про це свідчать результати третього етапу громадського моніторингу виконання ПДА, оприлюднені на прес-конференції в Києві. Моніторинг відбувається в межах проекту «Виконання Порядку денного асоціації (ПДА) між Україною і ЄС: експертний погляд», який реалізує Консорціум українських аналітичних центрів у складі Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД), Інституту економічних досліджень та політичних консультацій (ІЕД) та Центру політико-правових реформ (ЦППР) спільно з Громадською експертною радою при Українській частині Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС за підтримки Європейської програми Міжнародного фонду «Відродження».

За словами експертів, тенденції впродовж грудня 2010 – лютого 2011 року відзначаються вкрай повільним поступом, а в деяких сферах можна спостерігати чіткий регрес.

«Переважна більшість пріоритетів стосовно питань політичного діалогу, прав людини, торгівлі, екологічної політики потребує подальшого виконання», – зауважила керівник проекту, голова ради УНЦПД Юлія Тищенко. «Варто звернути увагу на те, що й досі відсутнім залишається оприлюднення переліку пріоритетів на 2011 рік», – додала вона.

«Спостерігається вторинність уваги до процесів демократизації суспільного життя, взаємин влади та суспільства й натомість зосередження на економічних, технологічних складових євроінтеграційних пріоритетів. Це зменшує значення ПДА як каталізатора внутрішніх реформ», – наголосила Юлія Тищенко.

Експерти відзначили, що впродовж 2010 року Верховна Рада України, Президент, Конституційний Суд не зробили кроків, спрямованих на проведення всеохопної конституційної реформи. За їхніми словами, діяльність цих органів влади віддалила Україну від ефективної конституційної системи стримувань і противаг.

Адміністративна реформа, на переконання експертів, загалом варта здебільшого негативної оцінки, оскільки не вирішує наявних проблем, а в деяких випадках породжує нові. Вони підкреслили, що вживані заходи фактично спрямовано на централізацію владної вертикалі та домінування Президента.

Суттєвим позитивом аналітики вважають ухвалення закону «Про доступ до публічної інформації». За словами голови Центру політико-правових реформ Ігоря Коліушка, ухвалення цього процедурного документа було однією з вимог Європейського Союзу щодо дотримання стандартів прозорості в діяльності органів державної влади. Одначе він зауважив, що для подальшого ефективного застосування відповідного закону слід розробити низку підзаконних нормативно-правових актів.

Експерти вважають, що загальні результати діяльності держави у сфері забезпечення ефективності виборчої системи на парламентських і місцевих виборах не цілком відповідають принципам ОБСЄ і Ради Європи, а частково створюють передумови для порушення виборчих прав.

Аналітики відзначили, що закон «Про судоустрій і статус суддів» ще більше посилив загрози незалежності суддів: зокрема, передбачено надто короткі строки для розгляду справ, а санкцією за їх недотримання є звільнення з посади. Також, за їхньою інформацією, документом не передбачено конкурсних засад для просування судді по службі, не визначено критеріїв, за якими суддів відбиратимуть до судів вищого рівня.

На думку експертів, у сфері реформи кримінального процесу влада не продемонструвала належної активності. Вони вважають, що система правосуддя (надто в кримінальних та адміністративних справах) стала контрольованою та керованою з боку влади, яка активно використовує її як інструмент для заборони мирних зібрань, кримінального переслідування представників опозиції чи інших осіб, які становлять політичну небезпеку для влади.

Голова Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко відзначив, що певні кроки впродовж 2010 року було вжито у галузі надання адміністративних послуг дозвільного характеру. Найвагомішим результатом, на його думку, стало скасування 22 видів ліцензованої господарської діяльності та впровадження системи електронної державної реєстрації суб’єктів господарювання.

У сфері боротьби проти корупції, як зауважили експерти, 2010 року двічі було відтерміновано момент набрання чинності антикорупційних законів, а наприкінці грудня ці закони втратили чинність, так і не почавши діяти. За їхніми словами, проект закону, внесений Президентом України, в цілому містить лише технічні відмінності порівняно з попередніми.

Незадовільними, на думку експертів, залишаються темпи ухвалення та впровадження технічних регламентів. Вони відзначили, що уповільнення оновлення стандартів можна пояснити відсутністю бюджетного фінансування, а також затримкою затвердження плану Національної стандартизації на 2010 рік, який було ухвалено лише 16 серпня 2010 року.

Аналітики вважають, що у сфері реформування державної системи санітарного та фітосанітарного контролю ефективність наближення до ЄС упродовж 2010 року залишалася досить низькою. «На сьогодні є відповідні програмні документи Держспоживстандарту, План першочергових заходів щодо реформування державної системи санітарного контролю. Тут справді спостерігається поступ, але процес іде важко», – відзначив голова Інституту економічних досліджень та політичних консультацій Ігор Бураковський.

В енергетичній сфері, як відзначили експерти, важливим здобутком стало офіційне завершення процесу приєднання України до договору про заснування Енергетичного співтовариства ЄС та країн Південно-Східної Європи. На думку голови Інституту економічних досліджень і політичних консультацій Ігоря Бураковського, входження України до внутрішнього енергетичного ринку Євросоюзу є фактичним початком реалізації концепції секторальної інтеграції України до ЄС, яку закладено в майбутню Угоду про асоціацію. При цьому він попереджає, що коли темпи реформування будуть такими ж повільними або реформи виявляться декларативними, Україна не зможе скористатися більшістю переваг приєднання.

Найбільшим досягненням у напрямі енергетичного співробітництва з ЄС названо прийняття закону «Про засади функціонування ринку природного газу». Експерти пояснили: важливість цього документа полягає в тому, що в ньому містяться конкретні зобов’язання держави щодо забезпечення рівного доступу компаній і споживачів до різних сегментів газового ринку, що має створити умови для конкуренції на ринку газу.

Також, на думку аналітиків, ухвалення 2010 року закону у сфері державних закупівель було позитивним кроком на шляху покращення державного регулювання та його наближення до європейських стандартів. Водночас вони зауважили, що упродовж півроку після прийняття в документ було внесено кілька змін, які трохи нівелювали його ефективність, звузивши коло предметів закупівлі, щодо яких він застосовується. Це спричинило жорстку відповідь з боку ЄС, зокрема призупинення програм бюджетної підтримки.

На думку експертів, в екологічній сфері низький рівень упровадження Рамкової конвенції зі зміни клімату та Кіотського протоколу пов’язаний з тим, що в Україні немає політичної волі, спрямованої на боротьбу зі зміною клімату, а також належного контролю в цій галузі.

Порядок денний асоціації Україна-ЄС (ПДА) – це базовий документ, що регулює відносини між Україною та ЄС до набуття чинності нової Угоди про асоціацію. Він визначає ключові пріоритети реформ, яким Україна має приділити увагу задля того, щоб повною мірою скористатися можливостями поглибленої співпраці з ЄС. Практична мета ПДА полягає у чіткому визначенні пріоритетів, які вимагають негайних дій ще до офіційного підписання Угоди про асоціацію.

Повний текст звіту можна прочитати http://www.ucipr.kiev.ua/print.php?sid=603277695

Попередні звіти http://es-ukraina.blogspot.com/p/blog-page_6301.html

Контакти: УНЦПД, Юлія Тищенко, (044) 279 24 35, (044) 599 42 51, [email protected], [email protected]

Катування та жорстоке поводження

22.03.2011 | Андрій Черноусов
джерело: www.khisr.kharkov.ua

Смерті в міліції: що робити?

   

За минулий рік МВС України стало своєрідним рекордсменом: під його юрисдикцією померло більше 50 українців. Звичайно, не до всіх смертей доклали руки працівники міліції, але у значній кількості без їх втручання не обійшлося. Ігор Індило, Михайло Стадник, Дмитро Ящук, Олександр Разуменко – цей перелік можна продовжувати, але всі ці прізвища об’єднує одна біда – вони померли в міліції…

Смерть під вартою або в міліції є надзвичайно серйозною і не відновлювальною подією за яку несе відповідальність держава і має відповідний обов’язок ретельно, ефективно і невідкладно розслідувати усі випадки смертей. Таке зобов’язання передбачене ст. 2 Європейської конвенції захисту прав і основоположних свобод. Але виявляється, що українська держава не в змозі ефективно розслідувати такі випадки у зв’язку із тим, що просто не має ефективного механізму розслідування.

Якщо уважно передивитися механізм реагування на випадки смертей в установах та органах міліції, то можна побачити, що ключову роль відіграє у цьому прокуратура разом із вищим керівництвом МВС України. Так, прокурор або вищестоящий орган, посадова особа у керівництві міліції при отриманні інформації про факт смерті людини в міліції доручають Інспекції з особового складу Департаменту кадрового забезпечення МВС України та/або Службі внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України провести перевірку даного факту. Інспектори ІОС таабо оперативні працівники СВБ, здійснюють перевірку шляхом використання оперативно – розшукових методів, а саме опитування, витребування документів, спостереження та інш. За результатами таких перевірок або розслідувань складається висновок із детальним викладенням фактів, доказів, пояснень, які підтверджують або не підтверджують причетність/непричетність до такого факту працівників міліції відповідного органу/установи міліції. У більшості випадків у прокуратуру надходять висновки із «виправдуванням» дій працівників міліції, на підставі яких прокуратура відмовляє у порушенні кримінальної справи. У той самий час керівництво міліції, використовуючи засоби дисциплінарного впливу (навіть до звільнення з органів внутрішніх справ !), виносить свої «вироки» тим працівникам міліції, які хоч якесь відношення мали до даного факту. Дістається черговому по органу, відповідальному від керівництва, безпосередньо працівникам, які доставляли та/або затримували. Цей перелік може бути довшим або коротшим в залежності від кожного конкретного випадку. Таке реагування керівництва міліції є непрямим підтвердженням тих порушень, які припустили працівники міліції у випадку смерті людини.

У підсумку ми отримуємо технологію, коли розслідування фактів смертей в міліції розглядає сама міліція, що йде у супереч вимогам міжнародних документів, які були ратифіковані Україною, де чітко прописано, що злочини, які скоїли посадові особи поліції повинні розслідуватися незалежним органом. Просто логічно неможливо ефективно розслідувати факти, до яких причетні працівники міліції руками інших працівників міліції.

Що ж робити? Пропонуємо звернутися до досвіду розвинених демократій таких як, наприклад, Об’єднане Королівство. Звичайно, система побудови поліцейської служби відрізняється від України тим, що вона децентралізована та багаторівнева. Так, ось згідно із статистичними даними Незалежної Ради з Питань Смертей під Вартою (Independent Advisory Panel on Deaths in Custody) (створена у взаємодії Міністерства Юстиції, Міністерства внутрішніх справ та Міністерства охорони здоров’я) у 2010 році в поліцейських відділках померло 3 (!) людини, у 2009 - 16, у 2008 – 18. Можна брати до уваги аргументи, що у британських відділках поліції можуть утримувати максимум 36 годин, а в наших ІТТ - 10 діб, і що фінансова забезпеченість в Британії краща тощо. Але, для того, аби людина померла вистачить і кількох хвилин, якщо їй не надавати допомогу та/або застосовувати незаконне насильство. Необхідно також зауважити, що відповідно до Акту про Поліцію та Докази у Кримінальних Справах 1984 року (Police and Criminal Evidence Act) (аналог нашого кримінально – процесуального кодексу) поліція несе повну відповідальність за життя та здоров’я громадянина, якого вона звільнила з під-варти ще протягом 24 (!) годин. Тобто, якщо людина вийшла з поліцейської дільниці і протягом доби померла, такий факт буде зафіксований як смерть в поліцейській дільниці із відповідними наслідками.

А тепер до розслідування таких фактів. Вже згадувана нами Незалежна Ради з Питань Смертей під Вартою є великою мірою аналітичним центром який працює над загальною превенцію таких випадків. Для розслідування фактів смертей у поліцейських відділках існує Незалежна Комісія з Поліцейських Скарг (Independent Police Complaints Commission). Комісію було створено після прийняття Акту про Реформування Поліції (Police Reform Act) у квітні 2004 року. ЇЇ головним завданням є підняття рівня довіри населення до системи оскарження дій поліцейських. Комісія також розслідує найбільш серйозні скарги та звинувачення у неналежному поводженні поліцейських, а також розглядає апеляції у випадках, коли скаржники не задоволені розглядом їх скарги поліцією. Крім того у компетенцію розгляду Комісії обов’язково потрапляють усі випадки смертей у поліції, спричинення поліцейськими тілесних ушкоджень, випадки расової дискримінації з боку поліцейських та корупція. Комісія є цілком незалежною та приймає свої рішення цілком незалежно від поліції, уряду та скаржників. Голова Комісії підзвітний Міністру внутрішніх справ, але операційно незалежний від нього. До складу Комісії входять фахівці різних кваліфікацій: юристи, колишні поліцейські офіцери, лікарі, фахівці по роботі з персоналом тощо. Для виконання своїх завдань Комісія має наступні повноваження, які передбачені Актом про Реформування Поліції:

• Запитувати будь-яку інформацію, яка стосується скарги;

• Відвідувати будь-яку установу поліції;

• Вносити пропозиції щодо змін у функціональних обов’язків поліцейських;

• Надавати рекомендації та поради стосовно розслідування скарг на дії поліції, а також щодо покращення поліцейської практики, які випливають з процесу розслідування;

• Надавати звіти, включаючи щорічні, а також у будь-який час на вимогу МВС;

• Надавати інші звіти, які на думку Комісії, звернуть увагу на окремі питання;

• Здійснювати моніторинг системи шляхом запитування інформації від поліцейських рад та підрозділів;

• Інспектувати будь-які поліцейські приміщення.

Все наведе вище лише маленький огляд того, що можна зробити для того, аби скарги на поліцію/міліцію розслідували більш незалежно. Звичайно, в такий системі також є безліч недоліків, але вона містить головне – намагання підвищити рівень довіри до себе з боку населення і запевнення громадянина в тому, що його скарга буде розглянута належним чином і результатам розгляду він зможе довіряти.

Україна – не Об’єднане Королівство, але вона також потребує реформування системи розслідування скарг на дії міліції, серед яких найтяжчою є факт смерті людини у відділку міліції і розпочате реформування органів внутрішніх справ має торкнутися і цієї сфери. Нам залишається тільки пильнувати цей процес і сподіватися на краще.

22.03.11

Катування та жорстоке поводження

31.03.2011
джерело: human-rights.unian.net

В Україні в установах МВС вже цього року загинули 15 осіб

   

Вже у 2011 році в установах органів внутрішніх справ України загинули 15 осіб. Про це заявив співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров учора, 30.03.2011, на прес-конференції в УНІАН.

При цьому він зазначив, що йдеться лише про інформацію, яка «потрапила до публічної сфери». Водночас правозахисник додав, що не можна стверджувати, що всі ці трагічні випадки були пов’язані із застосуванням насильства з боку міліції.

Разом з тим, за словами Є. Захарова, «якщо так буде йти і далі – в середньому 5 людей на місяць, – то можна очікувати, що в цьому році загине більше людей, ніж в минулому».

Коментуючи ці 15 випадків смертей в установах МВС, Є. Захаров зазначив, що 4 з них – це випадки смерті в ізоляторах тимчасового тримання, зокрема, один випадок «нібито самогубства, але це треба розслідувати і дати відповідь на запитання – чи справді це було самогубство, чи це була насильницька смерть». Щодо решти 11 випадків, то, за словами правозахисника, йдеться про померлих в «установах МВС або після побиття в МВС – в лікарні».

Водночас, за його словами, згідно з офіційною статистикою, «жодного разу не йдеться про застосування незаконного насильства в установах МВС щодо тих людей, які в результаті цього насильства загинули».

Є. Захаров повідомив, що за даними МВС, у 2009 році у підрозділах міліції загинули 23 людини, а в 2010 році – 51 людина. За його словами, тенденція до зростання смертей в установах МВС «не може нас не насторожувати, не лякати».

Є. Захаров зазначив, що «оціночні дані» Інституту соціальних досліджень з Харкова за минулий рік свідчать про те, що «кількість людей, які були піддані катуванню та іншим видам незаконного насильства, становить приблизно 790 тис. українців за 2010 рік». «Це дуже велика цифра. У 2009 році було 604 тисячі», – сказав він. При цьому правозахисник додав, що аналогічне дослідження Інституту разом з ХПГ було проведено в 2004 році, і «тоді було більше мільйона».

Правозахисник наголошує, що дані свідчать, що «з 2009 року спостерігається знову тенденція зростання застосування незаконного насильства, і при цьому серйозна тенденція».

У свою чергу координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко навів приклади. Зокрема, він зазначив, що в січні 2011 року Руслан Сажко «був знайдений повішеним біля Святошинського РВВС міста Києва на паркані метрової висоти із слідами численних тілесних ушкоджень на тілі». Правозахисник зазначає, що за версією міліції, смерть потерпілого настала за межами райвідділу. А. Діденко, в той же час, сказав, що є «дані відеоспостереження, які підтверджують, що Руслана заводили до міліції в наручниках».

Він також повідомив, що в січні 2011 року в Лозівському міськвідділі міліції Харківської області «вистрибнув чи був викинутий з четвертого поверху» 39-річний житель Лозової Ласло Коломпаров, якого викликали для перевірки інформації щодо зберігання наркотиків. Після цього він помер у лікарні. Правозахисник також повідомив, що в тому ж місяці і в тому ж відділені міліції «випала чи була викинута з вікна третього поверху» 35-річна Олена Бондаренко, яка була доставлена до лікарні «з численними переломами й пробитими легенями, травмами грудної клітини та хребта», де й померла. Він навів ще ряд прикладів смертей. Зокрема, зазначив, що на Вінниччині 45-річного чоловіка міліціонери, приїхавши до нього додому, «забили до смерті». «За цим фактом порушено кримінальну справу за чотирма статтями обвинувачення», – додав А. Діденко.

Разом з тим він заявив, що «Міністерство внутрішніх справ активно не реагує на всі ці випадки».

Є. Захаров зазначив, що після того, як новим керівництвом МВС України була припинена робота Управління моніторингу з дотримання прав людини в органах МВС і припинили функціонувати мобільні групи, спостерігається «тенденція до збільшення фактів незаконного насильства в міліції». Він також наголосив, що в Україні відсутній інститут ефективного розслідування фактів незаконного насильства в МВС.

Право на справедливий суд

01.04.2011
джерело: hr-lawyers.org

Два года Станислав Луценко отбывает заключение по сомнительному приговору

   

3 октября 2003 года апелляционный суд Донецкой области признал Станислава Луценко виновным в убийстве из корыстных побуждений и незаконном владении огнестрельным оружием. 11 марта 2004 года Верховный Суд оставил в силе приговор от 3 октября 2003 года в силе. Судебные решения основывались в основном на показаниях сообвиняемого Лысяка, который не присутствовал в судебном разбирательстве и которого Луценко не мог допросить. 

18 декабря 2008 года Европейский суд по правам человека вынес решение по делу Луценко против Украины, которое стало окончательным 18 марта 2009 года. В решении Суд указал, что «поскольку требование заявителя касаются установления этого нарушения, Суд напоминает, что когда заявитель был осужден вопреки потенциальному нарушению его прав, гарантированных статьей 6 Конвенции, он должен, насколько это возможно, быть возвращен в положение, в котором он был бы, если бы требования этого положения соблюдались, и что наиболее соответствующей формой возмещения будет,  в принципе, судебное разбирательство de novo, если он такового потребует». 

8 апреля 2009 года адвокат Станислава Луценко – Аркадий Бущенко – подал в Верховный Суд Украины ходатайство о пересмотре судебных решений по исключительным обстоятельствам, ссылаясь на существенные нарушения процесса, установленные в решении Европейского суда.

В ноябре 2009 года, после рассмотрения материалов дела, Верховный Суд Украины пришел к парадоксальному выводу о том, что в деле нет обстоятельств, которые дают основания для пересмотра.

В феврале 2010 года адвокат Луценко подал повторное ходатайство о пересмотре дела. На этот раз Верховный Суд изменил свое мнение и решил рассмотреть дело. Как оказалось впоследствии, 2 ноября 2009 года заместитель прокурора Донецкой области также потребовал пересмотра по исключительным обстоятельствам, предлагая Верховному Суду принять решение, уже испытанное в делах Яременко и Шабельника: основные доказательства исключить, а приговор оставить в силе. (Напомним, что такие решения привели к новым делам в Европейском суде: Яременко № 2 против Украины и Шабельник № 2 против Украины)

Рассмотрение дела в Верховном Суде было назначено на 30 июля 2010 года. По удивительному совпадению, именно в этот день Верховный Суд Украины – вследствие известной «судебной реформы» – утратил полномочия исправлять грубые нарушения процесса, допущенные судами Украины.

В феврале 2011 года Верховный Суд сообщил об этом Луценко, посоветовав обратиться в Высший специализированный суд по гражданским и уголовным делам. В феврале было подано соответствующее заявление. Однако, тут возникло новое препятствие, которое до этого не возникало.

ВССГУ потребовал представить «надлежащим образом» заверенные копии судебных решений. Видимо, у него есть основания сомневаться в подлинности решений, которые были представлены в Европейский суд и в Верховный Суд Украины. Нужно сказать, что в то время, когда был осужден Луценко, никаких таких «надлежащим образом заверенных» решений ему суды не выдавали. В настоящее время в ВССГУ представлены копии решений, заверенные адвокатом в порядке статьи 5 Закона «Об адвокатуре». Одновременно поданы запросы в Донецкий апелляционный суд и Верховный Суд Украины о предоставлении соответствующих копий решений. Одновременно в ВССГУ подано ходатайство о продлении срока для предоставления документов.

Таким образом, более двух лет решение Европейского суда по делу Луценко против Украины остается невыполненным и в течение этого времени Луценко отбывает тюремное заключение на основании приговора, сомнительность которого подтверждена Европейским судом по правам человека.

31.03.11

Центр стратегической защиты

Свобода вираження поглядів

28.03.2011

Відкрите звернення УГСПЛ та ХПГ щодо ситуації, яка склалася навколо «Газети по-киевски»

   

«Газета по-киевски» є масовим громадсько-політичним виданням. Її колектив завжди якісно робив свою справу, неухильно дотримувався журналістських стандартів і здобув заслужену і щиру прихильність самих широких читацьких кіл.

Але з початку лютого фінансово-економічна діяльність «Газеты по-киевски» і низки дочірніх видань блокується власником, людям не виплачується зарплата, банк не виконує платежі партнерам. Відомо, що такі засоби управління є постійною практикою всієї медійної групи «Приват». При цьому застосовується принцип колективної відповідальності: «завинило» одне видання, – а утисків, повільного удавлення зазнають усі.

З 11 березня вихід «Газеты по-киевски» був зупинений власником у друкарні, яка належить йому же. Популярне, якісне видання, точніше група видань і порталів найкрупніших міст України із сумарною аудиторією близько 800 тис. осіб, одне з найяскравіших явищ на ринку друкованих ЗМІ України за всю добу незалежності, цинічно і жорстоко знищується руками керівництва групи «Приват»..

В Інтернеті є багато інформації про причини цієї ганебної розправи над свободою слова:

21 лютого у газеті був опублікований матеріал про підготовку спілкування в прямому ефірі Президента Януковича з народом. Там було наведено кілька цікавих фактів. Зокрема, про 16 майданчиків для постановки запитань, розташованих по всій країні, про те, що в Києві цей майданчик визначений на сміттєспалювальному заводі (ніби нема інших проблем у столиці, пограбованій і приниженій так званою «молодою командою» влади, яку киянам навіть не дозволили переобрати). Стаття, нібито, викликала роздратування «у верхах», яке було висловлене власнику. По тому – почалася розправа.

Ці факти намагаються пояснити економічними причинами. Але конфлікт навколо «Газеты по-киевски» не має жодного комерційного підґрунтя. З економічних резонів не руйнують видання, яке є одним з лідерів ринку друкованої преси країни, не створюють умови для провалу рейтингу, скорочення аудиторії і втрати рекламодавців, іншими словами, – не нищать свою ж власність. Це є також і чимось більшим, ніж конфлікт на ґрунті спроб запровадити політичну цензуру. Це конфлікт цінностей, конфлікт навколо фундаментального права людини на професію, на особисту гідність  й людське достоїнство і  прагнення цю гідність розтрощити, «вказати на місце», «заткнути рота». Проти журналістів запроваджується практика колективних покарань, нагінок й позбавлень зарплатні, їм хочуть прищепити вірус панічного страху перед паном, який вільний карати або милувати своїх холопів. Це – конфлікт, де одна зі сторін відповідальність підміняє вседозволеністю, відроджує феодальні практики і гидко ображає людей.

Не покласти край захланності й блюзнірству – означає поставити країну поза межі цивілізованого європейського суспільства. За міжнародним правом держава має позитивні обов’язки створити умови для здійснення свободи вираження поглядів, свободи медіа та їх захисту. Медіа є суспільним здобутком, і суспільство має право вимагати від влади захистити свое право на вільну та різноманітну інформацію. У даному ж випадку держава мовчки спостерігає за брутальним порушенням Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних угод, учасником яких є Україна. Ганебна розправа з «Газетою по-киевски» – відверта провокація проти європейських устремлінь України, проти її підготовки до головування у Комітеті міністрів Ради Європи.

Ми звертаємося до власника газети, пана Коломойського, з вимогою припинити нищення газети, до Верховної Ради України – вжити заходів на законодавчому рівні, які захистять свободу медіа від подібних дій власника. Справедливість має бути відновлена, а подібна практика, яка принижує і ганьбить країну, не мала жодного продовження у майбутньому.

 

 

Аркадій Бущенко, голова правління УГСПЛ

 

Володимир Яворський, виконавчий директор УГСПЛ

 

Євген Захаров, співголова ХПГ

Доступ до інформації

15.03.2011

Секрети, які захищали до останнього

   

Ще у 2007 році громадська організація «Громадський комітет боротьби з корупцією» звернулася до Тернопільської міської ради з проханням надати для ознайомлення рішення сесій міської ради попередніх скликань, що стосуються передачі земель та інших об’єктів комунальної власності у володіння та користування окремим особам, а також з документами, пов’язаними з виконанням цих рішень. Здавалося, чому б міським чиновникам не надати таку інформацію, адже йдеться про рішення сесій попередніх скликань, тобто якщо і розкриються непривабливі факти, то це гріхи попередників?

Але влада усвідомлює: будь-яка поступка може стати небезпечним прецедентом, і хтозна, чи завтра небайдужі тернополяни не захочуть ознайомитися із сьогоднішніми рішеннями, що стосуються землі, майна. Тож на запит громадська організація отримала негативну відповідь. Мовляв, запитувана інформація є з обмеженим доступом. Зауважу, що і справді наші міністерства і відомства наклепали чимало наказів, якими наклали грифи на великий пласт суспільно значимої інформації.

Та громадська організація не здалася. Наступним її кроком був позов до господарського суду області – про визнання протиправною бездіяльності міської ради та зобов’язання надати для ознайомлення рішення сесій міської ради попередніх скликань. Тернопільські судді відмовили позивачеві, мотивуючи тим, що оскільки запитувана позивачем інформація носить обмежений режим доступу, то правомірною є відмова відповідача у наданні інформації.

Міські чиновники не довго насолоджувалися перемогою, бо Львівський апеляційний адміністративний суд скасував постанову суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Тернопільської міської ради щодо ненадання інформації та зобов’язано  надати її позивачу для ознайомлення з рішеннями  міської ради попередніх скликань. При цьому суд наголосив: рішення органу місцевого самоврядування, в даному випадку Тернопільської міської ради, щодо регулювання земельних відносин є публічними актами, незалежно від того, чи прийняті такі відносно однієї особи, чи міської громади в цілому, оскільки вони прямо чи побічно впливають на інтереси усієї громади міста.

Міська рада оскаржила неугодне їй судове рішення до Вищого адміністративного суду України. Але і тут спіймала облизня. Дивно, але розпочату ще у 2007 році судову тяганину міська рада не припинила і наприкінці 2010-го. Юристи міської ради звернулися із заявою про перегляд Верховним судом рішення Вищого адміністративного суду, посилаючись на неправильне застосування судом касаційної інстанції норм права. Але чиновники потерпіли фіаско. Звертатися більше нікуди…

Тож міська рада мусить надати інформацію. Навіть якщо через три роки громадські активісти, які відстоювали право на доступ до інформації, уже і втратили до неї інтерес, результат судової тяганини важко переоцінити, адже створено прецедент.

Більше того, у квітні цього року вступає у дію Закон України «Про доступ до публічної інформації», статтею 6 якого передбачено: «Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно».

 

Право на охорону здоров’я

28.03.2011 | Элеонора Рожкова

Эпидемию туберкулеза можно и нужно победить!

   

Сколько существует человечество, столько существует туберкулез. Это страшное заболевание унесло и продолжает уносить миллионы жизней.

Это заболевание всегда считалось социальным и, как правило, поражало в большей степени малообеспеченные слои населения. Однако, туберкулез не выбирает жертву: никто не застрахован от этого заболевания – ни богатые, ни бедные, особенно он опасен для детей. А сколько выдающихся людей умерло от туберкулеза!

Миграция населения способствует его распространению. На его активность влияют и солнечные ритмы, и биоритмы земли.

Борьба с туберкулезом велась во все времена, но она была малоэффективной до открытия антибактериальных препаратов. Люди умирали от «скоротечной чахотки» – от туберкулеза, менингита и других форм.

В СССР противотуберкулезная служба зародилась в 20-е годы. Она стала одной из самых стройных и высокоорганизованных служб. Созданные в Москве, Ленинграде, Киеве, Харькове Институты туберкулеза внесли огромный вклад в дело борьбы с туберкулезом. В институтах работали выдающиеся ученые, был накоплен огромный научный и практический опыт. Для лечения туберкулеза существовали санатории – как местного значения, так и в Крыму.

Противотуберкулезная служба состояла из диспансеров, в состав которых входили амбулаторная и стационарная службы, им также выделялись санаторные койки.

Основным направлением в работе диспансерной службы было раннее выявление и профилактика туберкулеза.

Сплошное флюорографическое обследование способствовало своевременному выявлению больных, а это приводило к сокращению сроков лечения и сокращению экономических затрат на лечение.

Создавались и профилактории при заводах и ВУЗах, на многих заводах было организовано бесплатное питание для перенесших туберкулез.

Все больные и члены их семей находились под  постоянным наблюдением врача-фтизиатра. И в стационаре, и при амбулаторном лечении больных обеспечивали бесплатными лекарствами, а также бесплатным санаторным лечением на заключительном этапе лечения.

Лечение в стационарах было направлено на то, чтобы как можно более  эффективно пролечить впервые выявленного больного, чтобы не допустить перевода его в группу хроников, когда лечение уже малоэффективно.

Изобретение противотуберкулезных препаратов – стрептомицина, ПАСК, изониазида и др. совершили революцию в лечении туберкулеза и резко сократили смертность среди больных туберкулезом.

Если в 40 – 50-х годах смертность от туберкулеза составляла 350 человек на 100 тыс. населения, то после внедрения таких препаратов смертность сократилась до 7 человек на 100 тыс. больных.

Лечение туберкулеза длительное. Оно проводилось непрерывно до двух лет и более. Сроки лечения были индивидуальными и зависели от динамики процесса на всех этапах лечения. Эффективность лечения достигала 90-92 %. Большую роль сыграло и применение хирургических методов лечения.

Если вначале это были коллапсохиругические методы – искусственный пневмоторакс, торакопластика и др., то с 60-х годов стали применяться резекции легких. Н.М. Амосов, Л.И. Богуш, И.С. Колесников и другие способствовали внедрению резекций легких и разработали технику операций.

Хирургические методы позволяли завершить эффективное лечение, предотвратить прогрессирование процесса, сократить сроки лечения и улучшить эпидемиологическую обстановку в стране.

С 1959 г. в Харькове начали проводить резекции легких под руководством А.А.Шалимова на базе ПТД №6.

Даже в годы послевоенной разрухи государство не экономило на лечении туберкулеза.

 К 80-м годам по стране наметилось резкое сокращение заболеваемости – она была на уровне примерно 30 человек на 100 тысяч населения. Мы обрадовались – победили туберкулез! Начали сокращать  как стационарные, так и амбулаторные места и санаторные койки.

Но с туберкулезом шутки плохи, и жизнь это доказала.

Во-первых, туберкулезная палочка – как и люди, и природа – приспособилась к новым условиям и мутировала. Появились лекарственно-устойчивые формы туберкулеза. Особенно они плодились в местах заключения, откуда хлынул поток больных с запущенными лекарственно-устойчивыми формами туберкулеза.

Кроме того, в 90-е годы экономическое состояние населения ухудшилось. Падение уровня жизни, безработица, финансовая и политическая нестабильность, стрессы привели к тому, что начался бурный рост заболеваемости туберкулезом, достигнув в 90-е годы цифры 96 человек на 100 тыс. населения.

В 1995 году констатирована эпидемия туберкулеза. Были приняты Указы Президента и постановления правительства о запрете сокращения числа фтизиатрических коек.

В результате предпринятых государством мер и разработки программ  по борьбе с туберкулезом наметился положительный сдвиг как в Украине, так и в Харькове.

К 2009 году заболеваемость в Украине достигла цифры 72, 7 на 100 тысяч населения, а по Харьковской области – 63, 2 на 100 тысяч населения.

В 2010 г. статистические данные также говорят о снижении заболеваемости.

Однако, за счет чего достигнуты эти цифры? Они вызывают сомнение. Как всегда, данные статистики, названные нашим государством отличаются «особой» точностью. И, как правило, подстраивались под указания сверху.

Во все времена цифры занижались. Впервые выявленные запущенные формы и с явным фибромно-кавернозным туберкулезом шли по категории инфильтрованного туберкулеза.

Ликвидирован институт прописки, в связи с безработицей увеличилась миграция населения, и люди, боясь потерять работу, избегали осмотров и рентгеновских обследований. Нет сплошного и регулярного флюорографического обследования.

Таким образом, мы имеем снижение заболеваемости за счет недовыявляемости туберкулеза.

Но эти цифры выгодны тем, кто в 2008-2010 г.г. провел в Харькове «оптимизацию»фтизиатрической службы, а вернее ее полный разгром. Вопреки закону, в целях экономии и подготовки к Евро-2012 в Харькове был полностью  ликвидирован городской противотуберкулезный стационар – 645 коек, а городскую амбулаторную службу подчинили области. Проведена полная централизация фтизиатрической службы на областном уровне.

Теперь городские жители вынуждены обследоваться и лечиться в областных туберкулезных учреждениях, которые переполнены и находятся в районных центрах области – Изюме, Змиеве, Липовой Роще, облтубдиспансере.

Собрав подписи 165 сотрудников и больных, я неоднократно обращалась во все властные структуры Украины и Харьковской области.

Я, да и многие мои коллеги, убеждены, что необходимо было оставить головной стационар  – ГПНД №1 на Московском проспекте, где имелась отличная клиническая база, прекрасные специалисты всех уровней, где 40 лет функционировало единственное в области легочно-хирургическое отделение на 75 коек. Снижение хирургической активности в последние пару лет было обусловлено экономическим кризисом в стране, невозможностью больного купить дорогостоящие препараты и все необходимое для операций.

Я понимаю, что в целях экономии средств необходимо было провести определенное сокращение коек, но в разумных пределах, с учетом интересов жителей г. Харькова.

Можно было сократить хирургическое отделение с 75 до 50 коек, оставив его на прежнем месте, где все было подготовлено для работы, где был прекрасно обученный персонал. Необходимо было лишь частично заменить устаревшее оборудование и сделать ремонт операционной. И это с экономической точки зрения было бы намного менее затратно.

А сколько стоило уничтоженное оборудование и инструменты! Я просила тогдашнего зам. губернатора И.Терехова решить вопрос с передачей  оборудования и его сохранении, но кто считает государственные деньги? А кто подумал о людях?

Я писала губернатору Харьковской области А.Авакову, меру Харькова М.Добкину и другим. Но все напрасно. Ездила в Киев, в Минздрав и Кабмин. Однако там заявили, что все это вопросы решаются на местном уровне.

Я до сих пор вспоминаю г-на Терехова, который, глядя мне в глаза, обещал что хирургическое отделение продолжит работу, что стационар будет сохранен, и персоналу нечего волноваться. А через неделю вышел приказ о ликвидации стационара и хирургического отделения.

Это стало трагедией для многих людей, которые отдали жизнь и здоровье ради спасения этой тяжелейшей категории больных, особенно в последние годы, когда туберкулез и СПИД стали грозным бичом.

Был грамотный, сработавшийся коллектив. Теперь люди остались не у дел. Многие ушли на пенсию, часть – по выслуге лет, небольшая часть трудоустроилась как могла.

Ужасно, что хирургическое отделение не  функционировало почти два года! На базе облтубдиспансера оставили лишь дренажи при гнойных плевритах да проводились аспирации гноя. Терялось хирургическое мастерство и навыки операционного персонала.

Теперь все надо начинать с нуля. Облтубдиспансер переведен на ул.Ньютона, где раньше было 140 коек одного из 4-х закрытых городских стационаров. Здесь выделено 30 легочно-хирургических коек. Да, ремонт сделан хороший, заказано новое оборудование. Но 130 коек стационара облтубдиспансера никак не хватит для туберкулезных больных г. Харькова. Да и общее количество коек для больных туберкулезом легких снизилось с 200 до 100. А сколько стоила такая реорганизация? 7 миллионов грн.!

Возникли проблемы с госпитализацией. Бедные врачи бьют во все колокола, чтобы устроить больного на лечение. И куда? Облтубдиспансер на 130 коек переполнен, облтуббольнгица в Липовой Роще переполнена. Больные находятся в тяжелых условиях.

В стационар г. Змиева больные отказываются ехать, т.к. там нет даже нормальной питьевой воды.

Да и почему областные больные должны лечиться в Харькове, а харьковчане ехать в стационарное отделение в область, быть далеко от семьи? Ведь эти несчастные люди особо нуждаются в помощи близких и родных людей.

А у кого сейчас есть деньги для дальних поездок? Да и добираются туда больные в переполненных электричках, где едут пассажиры с детьми.

Возникли проблемы с госпитализацией хронических больных. Закрыли санатории «Шаровка», «Владимировский», где отдыхали и длительно лечились больные с хроническими формами туберкулеза. Они не болтались по городу, заражая окружающих.

Зато в санатории «Занки» теперь образовались три санатория – в каждом корпусе по санаторию с красивыми названиями, и это все те же 330 коек. Зачем это было сделано? Чтобы показать, что санатории продолжают работать?

Где Николай Васильевич Гоголь?! Он бы хорошо изобразил сложившуюся ситуацию.

Итак, что мы имеем в результате «оптимизации» по Добкину и Шурме?

Больные отказываются ехать в отдаленные стационары, в городе все отделения переполнены. Заболевшие избегают обследования, боясь потерять работу, остаются без наблюдения, и все они гуляют по улицам г. Харькова, заражая людей.

И это приводит к росту заболеваемости среди детей. Вот это очень важный показатель! Смертность же снижается не так быстро, а показатель смертности на дому просто шокирует. В прежние времена за каждого умершего на дому снимали голову. Сейчас это в порядке вещей. Тяжелые умирающие на дому с открытой формой туберкулеза заражают свою семью, своих соседей и не получают соответствующей медицинской помощи.

Думаю, что все это только первые ласточки «оптимизации», пройдет два-три года, и мы ужаснемся.

Разрушив старую отработанную систему, мы не создали ничего нового.

Мы идем на поводу Всемирной организации здравоохранения, системы ДОТС, забывая о человеке как индивидууме и забывая о нашей ментальности и уровне жизни.

В стационарах сокращаются сроки лечения. Больного выписывают сразу после прекращения бактериовыделения (а оно не всегда истинное) на амбулаторное лечение. Часто это недолеченные больные, и вскоре они возвращаются в стационар. Много случаев рецидива. А повторное лечение будет сложнее и значительно дороже.

И эффективность лечения теперь снизилась с 90-92% в прежние годы до 40-42% сейчас.

Такие больные, зачастую уже сталкиваясь с лекарственно-устойчивыми формами, уже требуют очень дорогих новых препаратов для лечения. Препараты выделяются, но, как считают врачи, закупают их там, где дешевле, а качество зачастую низкое. Это зря потраченные государственные деньги.

Чем более выражены остаточные явления после проведенного лечения, тем выше риск рецидива процесса.

Издержки в лечении могут обернуться ростом числа хронических больных и потребуют в дальнейшем немалых средств. Скупой платит дважды!

По всей стране резко сократилось число фтизиатров. Да и кто захочет рисковать своим здоровьем и здоровьем семьи за гроши, на голодный желудок!

Правительство, якобы, обещало повысить надбавки за вредность к зарплате фтизиатров. Но какой ценой? Не ценой ли увеличения нагрузки и сокращения ставок? Так уже было! Поживем – увидим!

Может, повышение надбавок и заинтересует людей. Это ведь очень опасная работа, и заболеваемость туберкулезом среди медработников достаточно высокая. Раньше фтизиатрам выделялись бесплатные квартиры, это хоть как-то заинтересовывало молодых специалистов.

Я считаю, что уже сейчас надо думать о создании единого многопрофильного туберкулезного стационара за городом, с хорошими транспортными связями, где должны быть собраны хорошее оборудование, хорошо обученные специалисты, где была бы хорошая клиническая база для кафедры туберкулеза и где врачи-фтизиатры могли бы получить хорошие теоретические и практические навыки.

Это необходимо создать! Понимаю, что сейчас для этого нет средств, но потом их понадобится еще больше.

Много лет стоит недостроенное огромное здание на территории второй горбольницы. Что будет с ним?

Нельзя допустить, чтобы больные с открытой формой ездили через весь город в туберкулезные учреждения, а особенно – в электричках. В загородные больницы они должны доставляться специальным транспортом.

Кроме того, надо обратить внимание на обеззараживание сточных вод тубдиспансера.

Я понимаю, что в преддверии Евро-2012 власти хотят очистить город от туберкулезных больных. Но это надо делать разумно, с учетом интересов больного и жителей города Харькова.

Надо восстановить сплошное флюорографическое обследование населения для раннего выявления туберкулеза. Это дорого, но за несколько лет оно окупится, и резко сократится среди населения количество больных туберкулезом в активной форме.

А пока многие продолжают работать на торговых точках, часто с продуктами питания. А сколько неизвестных больных с запущенными формами ходят по городу, не идут к врачам, боясь потерять работу.

Когда все вышеизложенное будет сделано, начнет работать, тогда мы узнаем истинные цифры заболеваемости. Именно недовыявленные больные представляют большую эпидемиологическую опасность для детей, тем более, что не решена проблема с вакцинацией.

А чтобы больные хотели лечиться в стационарах, надо там создать соответствующие человеческие условия для длительного пребывания.

Людям надо помочь выздороветь. И нужно ценить медиков, которые работают с тяжелым контингентом.

Победить туберкулез полностью, наверное, никогда не удастся, но снизить заболеваемость можно, и мы должны это сделать, тем более, что демографические показатели очень низки.

Это задача государственной важности и советоваться по этим вопросам нужно со специалистами, а не с бюрократами, которые, прежде всего, держатся за свое кресло. Надеюсь, еще не все потеряно.

До Евро-2012 еще есть время.

Вісті з пострадянських країн

10.03.2011
джерело: postup.lg.ua

Олесь Бєляцький: Білоруська влада оголосила війну громадському суспільству

   

Про своє бачення причин та наслідків репресій, що послідували за президентськими виборами в республіці, розповідає номінант Нобелівської премії миру, керівник однієї з найбільших білоруських правозахисних організацій - Правозахисного центру «Вясна» - Олесь Беляцький. З ним розмовляв Костянтин Рєуцький.

 

Олесь, чим, на Ваш погляд, стало 19 грудня для білоруського громадянського суспільства?

Для більшої частини суспільства це був певний шок. Півтора року в нас зберігалося «холодне перемир'я» між владою і громадянським суспільством. Репресії були, але їхній масштаб був у десять разів менше в порівнянні, наприклад, з 2008 роком. Влада зробила півкроку убік послаблення контролю за громадянським суспільством, політичними партіями та ЗМІ й обіцяли продовжувати рухатися в цьому напрямку. Така політика заколисала громадянське суспільство, налаштувала на ймовірне подальше співробітництво між Європейським Союзом і білоруською владою, що давало б додаткові можливості для більш-менш спокійної роботи громадських організацій та політичних партій.

Однак, ситуація насторожувала, оскільки в передвиборний період політики ЄС вже не бачили в білоруських опозиційних політиках реального партнера. В якості суб'єкта переговорів з ЄС на перші позиції, відтіснивши опозиційних лідерів, вийшли представники влади. Це призвело до дроблення опозиційних сил - з десяти претендентів на пост президента вісім кандидатів представляли різні опозиційні угруповання.

Як правозахисники, ми бачили свою роль у організації спостереження за президентськими виборами. Ми підтвердили нашу коаліцію з Білоруським Гельсінським Комітетом, що сформувалася в 2008 році для спостереження за парламентськими виборами. Наше завдання буле простим: простежити за тим, наскільки виборчий процес відповідає білоруському законодавству та стандартам ОБСЄ. Своє завдання ми виконали.

А ось політики, які йшли на президентські вибори, на мою думку, не ставили перед собою серйозних завдань. Я є послідовним прихильником об'єднання демократичних сил і вважаю, що слабка, розрізнена політична опозиція не може досягти скільки-небудь значущих цілей.

Але, що цікаво, виборчий маховик мобілізував людей. Аналізуючи інформацію про людей, що вийшли на площу 19 грудня, можна зробити висновок, що вони зробили це не стільки на підтримку того чи іншого кандидата, скільки протестуючи проти Лукашенка та вимагаючи демократії й свободи. На протестну акцію такого масштабу мало хто очікував. Але, не дивлячись на передвиборчу плутанину та загрози жорсткого придушення протестів, які озвучувалися представниками влади напередодні виборів, люди вийшли на площу. Це в черговий раз показало, що демократично орієнтована частина суспільства в Білорусі досить велика, стабільна і представлена кращими людьми.

Такий жорстокий розгін мітингу став для нас ще однією несподіванкою. Я був на акції та можу свідчити: якби у влади було хоча б мінімальне бажання забезпечити її мирний результат - зробити це їй не склало б труднощів.

Невідомо, хто ініціював биття скла у вікнах та дверях Будинку уряду. Але навіть ці дії, на мою думку, не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Акція, тим не менше, була жорстоко придушена, більше семисот осіб були засуджені в адміністративному порядку й оштрафовані або ж відбували добу. Але масштабна кампанія репресій тільки набрала обертів і продовжується і до цього дня. Тільки наша організація зафіксувала майже дві сотні обшуків (хоча ми маємо в своєму розпорядженні далеко не повною інформацією). Не менша кількість і допитаних людей. Кількість звинувачених і підозрюваних перевалила за 50 осіб. Це безпрецедентна ситуація. Такого масштабу репресій в країні не було ніколи. Сьогодні велика кількість людей звинувачується в організації масових заворушень, що вже саме собою загрожує їм тривалими термінами ув'язнення. Але висока ймовірність того, що багатьом з них будуть пред'явлені ще більш серйозні звинувачення - у спробі повалення державної влади.
 
Переслідування політичних і громадських активістів тривають. Ця хвиля тиску вже не пов'язана з тим, що відбувалося перед виборами та під час виборів - влада просто використовує кримінальну справу про організацію масових заворушень для того, щоб розправитися з політичними активістами, правозахисниками та журналістами, посіяти страх у суспільстві. Я переконаний, що цього не буде, оскільки значна частина білоруського суспільства орієнтована на демократичні цінності, протестний потенціал високий і загнати його в підпілля можна тільки на короткий час.

 

 
Непропорційно жорстка реакція білоруської влади на акції протесту виглядала дуже нелогічно на тлі досить успішного переговорного процесу з Європейським Союзом. Чому це сталося?

На тлі того, як Лукашенко поводив себе всі ці 16 років все дуже логічно. Якщо порівнювати реакцію на акції протесту, наприклад, у 1996 і 2006 роках, можна переконатися, що в грудні 2010 не сталося нічого незвичайного. За весь час президентства Лукашенка я не пам'ятаю періоду, коли в країні не було би політичних ув'язнених. Їх кількість в різні часи змінювалося, але завжди хтось піддавався переслідуванням. Ми можемо свідчити про це, як організація, яка з 1998 року веде хроніку порушень прав людини в республіці. Щорічно від 1000 до 3000 осіб в країні піддавалися різного роду репресіям - від переслідувань КДБ до звільнення з роботи за політичну або громадську активність. З 1996 року громадянське суспільство постійно знаходиться під пресингом влади. І як раз «перемир'я» останніх півтора років - це і є виключення з правил.

Але якщо уважно подивитися на «спокійний» 2010 рік, ми навіть там зможемо помітити міні-кризи. Ми пам'ятаємо про двох засуджених до смертної кари та двох розстріляних весною минулого року. Винесені та виконані вироки, на мою думку, мають політичне підґрунтя - президент таким чином відреагував на відмову Білорусі в статусі спостерігача при Раді Європи. Ми пам'ятаємо про прийняття закону про Інтернет у 2010 році, який ще не застосовується, але обов'язково «вистрілить», у майбутньому, щойно влада розбереться зі способами його застосування.

Правозахисники не живили особливих ілюзій щодо політики лібералізації, яку оголосила білоруська влада, і попереджали, що ніяких структурних змін не відбувається й ситуація в будь-який момент може повернутися у звичне русло. Ми відзначали це й у доповіді UPR, яку слухали навесні 2010 року. Влада абсолютно впевнена в правильності своїх кроків. Ми переконані в зворотному. Тому в нас така несумісність.

Найголовніше те, що ми витримали перший удар.

 

Чи візьметеся Ви зробити прогноз: як будуть розвиватися події?

Я вважаю, що Європейський Союз, який будує свою політику на принципах демократії і вимагає поваги цих принципів від країн, з якими він співпрацює, не повинен робити винятків для Білорусі. На мою думку, економічні відносини ЄС зі своїми сусідами, в тому числі і з Білоруссю, повинні відповідати політичним.

Зараз у державі душать громадянське суспільство. Звичайно, методи інші, ніж це було в тридцятих роках. Але атмосфера дуже нагадує ті часи - людей ламають за одну ніч, змушують робити публічні визнання й посипати голову попелом. Формується образ зовнішнього ворога. Таким ворогом ледве не стала Росія, але в останній момент влада передумала і звинуватила Польщу з Німеччиною, вирішивши, що це більш звичний і зрозумілий обивателю образ. Я думаю, що тиск на громадянське суспільство з боку білоруської влади буде посилюватися.
 
 

Що може вплинути на ситуацію?

Ми, представники громадянського суспільства, намагаємося діяти шляхом переконання, логікою, фактами - бути свого роду фасилітаторами між жертвами та владою. У демократичних країнах така діяльність приносить результати. У нашій «чорно-білій» ситуації треба грати за шаховим правилами. По-іншому не вийде. Зараз владою громадянському суспільству фактично оголошено війну. Сподіваюся, ми вистоїмо в цій війні. Якщо ні, то на країну чекає варіант Куби - у в'язницях будуть сидіти вже не 30 а 300 політичних та громадських активістів, а інші будуть змушені піти в глибоке підпілля.

Нам дуже пощастило, що ми є сусідами Європейського Союзу, а такий стан справ у країні становить небезпеку для ЄС. Те, що відбувається в Білорусі, суперечить європейській прикордонній політиці, метою якої є сприяння створенню стабільної й передбачуваної політичної та економічної ситуації в сусідніх державах. Тут цього немає й близько. У відповідь на фальсифікацію виборів і жорстокий розгін мирної демонстрації протесту ЄС ввів політичні санкції відносно білоруських чиновників. Європейські політики стверджують, що якщо будуть і далі грубо порушуватися права людини, якщо в країні будуть політичні в'язні, можливе введення й деяких економічних санкцій. Я думаю, що ЄС буде й надалі реагувати відповідним чином. Не думаю, що в західному напрямку в білоруської влади протягом найближчих п'ять років будуть якісь успіхи. Лукашенко сам визначив цей термін - до наступних виборів.

 
 

Яку допомогу своїм білоруським колегам могли б надати громадські активісти та організації з інших країн?

Дуже хороший приклад - робота Міжнародної наглядової місії. Добре, що виникла така ідея. Не дивлячись на те, що Місія не має ніякого мандата, легітимного в очах білоруської влади, і видворити з країни представників цієї ініціативи не склало б труднощів, владі доводиться миритися з присутністю міжнародних спостерігачів з країн, з якими Білорусь підтримує дипломатичні відносини. Якщо б це були шведи, норвежці, або тим паче поляки - їх видворили б у лічені години. А так до Мінська приїхали активісти з Росії, Грузії, Україні, Вірменії, і влада не знають, як реагувати на цю ситуацію - це не те, до чого вони звикли. Така допомога дуже потрібна в кризовий період. Але кризовий період затягується, і далі нам потрібно буде працювати самим. З'являються нові виклики й усі розуміють, що Місія не зможе бути присутньою в країні постійно. Хоча, якщо колеги з інших країн знайдуть можливість працювати тут і надалі, ми будемо тільки раді.

Робота, яку проводить Міжнародна спостережна місія, дуже важлива саме зараз, у ці важкі місяці, коли ми перевантажені роботою з надання правової допомоги жертвам репресій та підтримки сімей заарештованих. Аналітичні документи Місії дуже важливі, оскільки показують усю серйозність переслідування білоруських активістів. Але головне те, що ми відчуваємо моральну підтримку активістів громадянського суспільства з інших країн. Цю підтримку, цей посил відчуло все білоруське суспільство. І, не дивлячись на те, що ситуація в нас у державі не викликає великого вдоволення, ми із задоволенням приймаємо до себе правозахисників з інших країн.

Крім того, ми звернулися із закликом до провідних міжнародних правозахисних організацій приїхати і працювати із зібраною інформацією. Найближчим часом ми очікуємо на візити професіоналів з декількох таких організацій. Доповіді, зроблені за результатами цих візитів, розійдуться по всьому світу.

 

Яким чином 19 грудня позначилося на Вашій організації?

У нас вночі з 19 на 20 грудня 2010 року був проведений огляд. Міліція винесла з офісу 12 комп'ютерів та 5 ноутбуків, 10 співробітників «Весни» були затримані. Таким чином влада хотіла зірвати проведення підсумкової прес-конференції зі спостереження. Але конференцію ми провели. Далі, 17 січня 2011 року «в гості» заявилися вже співробітники КДБ. Був проведений обшук, потім обшуки були проведені в моїй квартирі і на дачі. Мене чомусь визначили як свідка в кримінальній справі про масові заворушення А 16 лютого мені було винесено офіційне попередження від генеральної прокуратури за діяльність від імені незареєстрованого громадського об'єднання Правозахисний центр «Вясна». Може Вам це здасться дивним, але в Білорусі існує кримінальна відповідальність за діяльність такого роду.

Тим не менш Рада «Весни» зробила заяву, що ми й надалі будемо продовжувати правозахисну роботу, незважаючи на явну загрозу з боку влади.

 

За минулі два місяці сталося багато подій - що найбільш врізалося в пам'ять? Що з подій найбільш Вас обурило, і який випадок ви можете відзначити як найбільш курйозний?

Дихнуло тридцятими. Перед виборами Романчук «нападав» на європейських депутатів, що  приїжджали до Мінська, звинувачуючи їх у тому, що своїм приїздом вони забезпечують легітимність Лукашенко, робив різкі заяви на адресу останнього. А потім було опубліковане інтерв'ю Романчука, записане після чотиригодинної розмови з охороною президента. Це навіть не інтерв'ю - він вийшов з пом'ятим папірцем, зміст якого, запинаючись, прочитав. Він обмовив іншого кандидата в президенти О. Саннікова та його дружину - журналістку І. Халіп і потім довго не міг зупинитися, намагаючись виправдатися. Так само було у тридцяті, коли вірні ленінці зізнавалися та просили справедливий суд покарати їх найсуворішою карою. Все це викликало не те щоб обурення, скоріше, здивування - де ми? Очевидно, що пальці у двері Романчуку ніхто не затискав, його не били, але психологічний тиск його зламав. А зараз вийшов на волю під підписку про невиїзд інший кандидат у президенти Олесь Михалевич і заявив, що до нього застосовувалися тортури та що його примусили підписати папір про співробітництво з КДБ за умови, що тільки тоді він побачить свободу.

Влада, не соромлячись, заявляє, що умовою виходу на свободу політичних ув'язнених є каяття. Так говорилося, наприклад, про Андрія Саннікова та Ірину Халіп. Складається враження, що подібне публічне приниження опонентів приносить Лукашенку особливу садистську насолоду.

А якщо говорити про курйозні ситуації, то можна згадати людину, яка 19 грудня була п'яна. Міліціонери, що проводили зачистку центральних районів після розгону мітингу, разом з іншими учасниками акції та випадковими перехожими затримала і цього п'яного громадянина. Вранці він прокинувся в ізоляторі на Окрестіна і, не зрозумівши за що його затримали, почав лаяти «озвірілих ментів» і нарікати на те, що його позбавляють права випити навіть у законний вихідний.

 

 


Прес-служба Правозахисного центру «Поступ»

 

Вісті з пострадянських країн

26.03.2011 | Никита Петров, представитель Международного "Мемориала".
джерело: hro.org

Кто и зачем снова закрывает информацию о репрессиях?

   

В Кассационной коллегии Верховного Суда Российской Федерации 24 марта 2011 г. рассмотрена жалоба Международного "Мемориала" на решение Верховного Суда РФ от 26 января 2011 года об отказе в требовании изменить порядок доступа к материалам прекращенных архивно-следственных и фильтрационных дел.

Смысл обращения "Мемориала" в суд сводился к следующему. В настоящее время доступ к этим делам, хранящимся как в государственных, так и в ведомственных архивах предельно затруднен. Правом ознакомления с ними наделены сами репрессированные и их родственники. Ознакомление других лиц до истечения 75-летнего срока со дня окончания дела возможно лишь при наличии нотариально заверенной доверенности от фигуранта дела или его родственников.

Этот порядок был установлен 25 июня 2006 г. Министерством культуры и массовых коммуникаций Российской Федерации (Минкультуры РФ), Министерством внутренних дел Российской Федерации (МВД РФ) и Федеральной службой безопасности Российской Федерации (ФСБ РФ), когда был принят Приказ № 375/584/352 "Об утверждении Положения о порядке доступа к материалам, хранящимся в государственных архивах и архивах государственных органов Российской Федерации, прекращённых уголовных и административных дел в отношении лиц, подвергшихся политическим репрессиям, а также фильтрационно-проверочных дел".

Мемориал направил в ноябре 2010 г. заявление в Верховный Суд РФ в котором просил признать недействующими следующие пункты вышеуказанного Положения:

- абзац второй подпункта "з" пункта 6 следующего содержания:

"Другие лица могут быть допущены к материалам дел до истечения 75 лет с момента создания документов с письменного согласия реабилитированных лиц или лиц, в отношении которых велось производство по фильтрационно-проверочным делам, а после их смерти - наследников - на основании соответствующего заявления или ходатайства при предъявлении документов, удостоверяющих личность, а также доверенности, оформленной в установленном законом порядке, от реабилитированных лиц и лиц, в отношении которых велось производство по фильтрационно-проверочным делам или их наследников".

- пункт 9 следующего содержания:

"9. Документы, содержащие информацию с персональными данными лиц, в отношении которых производство по делам не осуществлялось, но сведения в деле имеются, до истечения установленного законодательством Российской Федерации срока пользователю не предоставляются.

Данное ограничение может быть снято при соблюдении условия обезличивания в предоставляемых копиях документов персональных данных вышеуказанных лиц".

Оба этих пункта нарушают гарантированное Конституцией право граждан свободно получать и распространять информацию и вводят ограничение на доступ к архивным документам, которое не предусмотрено ни одним федеральным законом. Согласно статьи 11 "Закона о реабилитации" (1991) помимо родственников и их потомков ознакомление других с лиц указанными делами производится в порядке определенном архивным законодательством. Закон "Об архивном деле в РФ" (2004) в части 3 статьи 25 вводит ограничение на ознакомление лишь с материалами содержащими сведения о личной и семейной тайне гражданина и его частной жизни и сведениями создающими угрозу для его безопасности, а в части 2 той же статьи с материалами составляющими государственную тайну.

Между тем, в составе указанных категорий дел, доступ к которым ограничен Положением 2006 г. имеются документы не содержащие никаких охраняемых федеральными законами тайн.

Но Положение 2006 г. автоматически закрывает от исследователя все дело целиком. Тем самым нарушая его права на получение информации не запрещенной законом к получению и распространению.

То есть, ведомственный акт наложил запрет на выдачу исследователям и ознакомление с определенным типом дел. Таких дел в архивах насчитываются миллионы - по числу людей подвергшимся политическим репрессиям.

С точки зрения "Мемориала", отнесение факта политической репрессии к какой-либо тайне (государственной, личной, семейной и т.п), к событиям или обстоятельствам личной жизни противоречит смыслу реабилитации, поскольку она, по определению, предполагает восстановление честного имени и репутации, что невозможно сделать секретно, в тайне от общества. Восстановление репутации - заведомо публичный процесс, направленный на защиту личных прав и он никоем образом не может вступить в конфликт с другими личными правами.

26 января 2011 г. состоялось судебное заседание Верховного Суда РФ.

Судья: Н.С.Романенков

Международный "Мемориал" представляли: И.Павлов, Д.Сухих, Н.Петров

В ходе судебного заседания в ответ на иск "Мемориала" выступили представители Министерства культуры, МВД, ФСБ и Министерства юстиции. Они признали, что:

а) прекращенные уголовные и административные дела в отношении лиц, подвергшихся политическим репрессиям и реабилитированных в установленном законодательством РФ порядке, в том числе материалы кассационного, надзорного и реабилитационного производств, если таковые приложены к делам;

б) групповые уголовные дела в части, касающейся проходящих по ним реабилитированных лиц;

в) фильтрационно-проверочные дела на российских (советских) граждан, попавших в плен и окружение, оказавшихся на временно оккупированной территории, угнанных на принудительные работы в Германию, другие страны Европы и репатриированных в период Второй мировой войны, послевоенный период, а также реэмигрантов;

г) фильтрационно-проверочные дела иностранных граждан, лиц без гражданства, попавших в плен и окружение, оказавшихся на временно оккупированной территории, угнанных на принудительные работы в Германию, другие страны Европы и репатриированных в период Второй мировой войны, послевоенный период, а также реэмигрантов;

- являются частью Архивного фонда РФ и на них распространяется Федеральный закон "Об архивном деле в Российской Федерации". Вместе с тем все представители Министерства культуры, МВД, ФСБ и Министерства юстиции в один голос утверждали, что любой документ указанных выше дел содержит сведения составляющие личную и семейную тайну, а представитель ФСБ особый упор сделал на то, что в делах имеются сведения, распространение которых может угрожать безопасности граждан. Однако, никаких доказательств не было представлено.

"Мемориал" представил в Суд доказательства. На обозрение Суда была представлена книга содержащая воспроизведенные в виде фото процессуальные документы: постановление о задержании, талон ордера на прием арестованного, выписка из решения Особого совещания при МГБ СССР.

Указанные документы не содержали сведений, доступ к которым может быть ограничен статьей 25 Закона "Об архивном деле РФ".

Кроме того, по ходатайству "Мемориала" к делу были приобщены письменные ответы ведомственных архивов (МВД и ФСБ) содержащие отказы в предоставлении информации и ознакомлении с архивно-следственными делами со ссылкой на Положение 2006 г. Таким образом, было доказано, что оспариваемые нормы Положения препятствуют "Мемориалу" в осуществлении своей уставной деятельности по поиску и распространению информации о политических репрессиях.

В тот же день Верховный суд РФ вынес решение в иске отказать. В решении вынесенном судьей Н.С.Романенковым содержался не подкрепленный никакими доказательствами вывод о том, что: "Оспариваемые положения нормативного правого акта соответствуют Федеральному закону "Об архивном деле в Российской Федерации", Закону Российской Федерации "О реабилитации жертв политических репрессий" и не нарушают право каждого свободно искать, получать, передавать, производить и распространять информацию любым законным способом (часть 4 статьи 29 Конституции Российской Федерации)".

При этом в решении Верховного Суда был совершенно проигнорирован тот факт, что не все документы указанных выше дел содержат сведения, доступ к которым может быть ограничен федеральными законами.

Международный "Мемориала" обжаловал это решение в порядке кассации.

На заседании Кассационной коллегии Верховного Суда Российской Федерации 24 марта 2011 г. Международный "Мемориал" представляли Д.Сухих и Н.Петров. В объяснениях суду представители "Мемориала" еще раз обратили внимание на то, что Положение 2006 г. полностью перекрывает доступ к определенной категории дел, тогда как Федеральный закон "Об архивном деле в РФ" вводит ограничения на ознакомление лишь с вполне определенными сведениями, а не с архивными единицами хранения.

Возникает вполне закономерный вопрос, почему после принятия Закона "Об архивном деле в РФ" ведомствам стало тесно в рамках федеральных законов и для чего понадобилось в 2006 г. разрабатывать и принимать этот подзаконный акт, перекрывший дорогу историкам-исследователям именно к делам содержащим сведения о массовых политических репрессиях?

Ведь других типов дел, хотя бы и содержащих личные, семейные и прочие тайны, включая государственную Положение 2006 г. не затрагивает. Согласно существующей в российских архивах практике (в полном соответствии с Законом "Об архивном деле в РФ") - дела, даже содержащие документы в которых есть сведения подпадающие под определение охраняемой законом тайны, исследователям выдаются для ознакомления, при этом те документы (страницы дела), с которыми исследователь не имеет права знакомиться - закрыты в специальные конверты.

Представители "Мемориала" выразили уверенность, что решение Кассационной коллегии Верховного Суда по этому делу имеет огромную важность. От него зависит, будет ли положен конец практике, когда ведомства с помощью подзаконных актов присваивают себе полномочия выходящие за рамки федеральных законов.

Кассационная коллегия под председательством судьи А.И.Федина заслушав объяснения сторон вынесла решение отказать Международному "Мемориалу" в удовлетворении кассационной жалобы и ранее вынесенное решение Верховного Суда РФ по иску "Мемориала" оставить в силе. На заседании была оглашена лишь резолютивная часть решения.

 

 

 

25/03/2011

Бюлетень "Права Людини", 2011, №08

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори