пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201110
№10
2011

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

14.04.2011
джерело: www.irf.ua

Заява Виконавчого директора Міжнародного фонду «Відродження» Євгена Бистрицького стосовно висловлювань деяких політиків

   

Усі без винятку кошти, які засновник Міжнародного фонду “Відродження” Джордж Сорос добровільно виділяє для сприяння становленню відкритого, демократичного суспільства, а також для допомоги тим категоріям громадян країни, які особливо постраждали від глобальної фінансової кризи, надаються та витрачаються в Україні лише за рішеннями чи рекомендаціями українських громадян, незалежних експертів – членів Правління та Програмних рад фонду.

Міжнародний фонд “Відродження” діє як національна фундація. Це означає, що ніхто в Україні не готує й не може готувати за розпорядженням Сороса жодної “групи молодих рєбят”, а також не запускає “різноманітних проектів, які є” “по варіанту Північної Африки”. Таких розпоряджень чи проектів немає й не може бути.

Політична сила, якою керує лідер фракції, замість сприяти налагодженню продуктивного діалогу між владою та численними громадськими організаціями, діалогу, який було суттєво порушено з боку влади, особливо за останній рік, спрямовується Олександром Єфремовим у протилежний бік – проти громадської активності під гаслами неіснуючої загрози дестабілізації суспільства. Замість того щоб спертися на активність громадських організацій – на соціальний капітал громадянського суспільства – замість цього відповідальний політик робить безвідповідальні заяви.

Міжнародний фонд “Відродження” як національна інституція діє максимально прозоро та підзвітно. Звіт про все без винятку сприяння, надане громадським організаціям і іншим інституціям (а також про те, яке надається зараз), є у відкритому доступі на сайті фонду та в його річних звітах. Очевидно, що “данные, что и Сорос выделил определенные средства”, якими оперує політик, після цієї заяви має бути доведено й оприлюднено.

Євген Бистрицький, Виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження", доктор філософських наук

 

***

 

Місія Міжнародного фонду «Відродження» – фінансово й організаційно сприяти становленню відкритого, демократичного суспільства в Україні шляхом підтримки значущих для його розвитку громадських ініціатив.

Впровадження норм європейського права

05.04.2011
джерело: hr-lawyers.org

Новое правило Европейского суда. Пресс-релиз

   

Европейский суд по правам человека представляет новое правило, в котором разъясняется, как Суд рассматривает системные и структурные нарушения прав человека.

Новое правило описывает существующую «процедуру принятия пилотного решения», которая применяется Судом в случаях, когда в стране существуют системные или структурные недостатки, которые привели или могут привести к подаче в Суд подобных заявлений. Принимая во внимание опыт применения Судом этой процедуры в разных странах и ситуациях, новое правило определяет четкую нормативную базу для принятия пилотных решений.

Правило (правило 61) будет включено в Регламент Европейского Суда по правам человека 31 марта 2011 года, в исполнение запроса к Суду, изложенного в феврале 2010 года в заключительной декларации Конференции Интерлакен о будущем Суда. Суду было поручено «разработать четкие и предсказуемые стандарты применения процедуры принятия пилотных решений в отношении отбора заявлений, процедуры и рассмотрения отложенных дел».

Среди прочего, Правило 61 устанавливает следующее (более подробную информацию можно найти в Правилах):

– Прежде чем приступить к процедуре, Суд консультируется с заявителем и правительством государства, а также с любыми другими заинтересованными сторонами;

– Суд определяет характер мер по исправлению положения, которые государство должно принять на национальном уровне; Суд может установить сроки для принятия таких мер и отложить рассмотрение всех подобных заявлений до принятия мер по исправлению положения;

– Любое дружественное урегулирование должно также включать общие меры и возмещение другим/потенциальным заявителям;

– В случае невыполнения государством пилотного решения, Суд возобновляет рассмотрение отложенных заявлений.

Процедура принятия пилотного решения преследует три цели: помочь 47 европейским государствам, которые ратифицировали Европейскую Конвенцию по правам человека, в решении системных или структурных проблем на национальном уровне; обеспечить более оперативное получение возмещения заинтересованными лицами; и помочь Европейскому Суду по правам человека более эффективно и быстро справляться с нагрузкой, за счет сокращения числа подобных (и, как правило, сложных) дел, которые необходимо изучить в деталях.

Настоящий пресс-релиз подготовлен Секретариатом. Он ни к чему не обязывает Суд. Решения, постановления и дополнительную информацию о Суде можно найти на сайте Суда в Интернете. Для получения пресс-релизов Суда подпишитесь, пожалуйста, на RSS-рассылку Суда.

Контакты для прессы

echrpress[at]echr[dot]coe[dot]int | тел.: +33 3 90 21 42 08

Эмма Хеллиер (тел.: +33 3 90 21 42 15)

Трейси Тернер-Трец (тел.: +33 3 88 41 35 30)
Кристина Пенчева-Малиновски (тел.: +33 3 88 41 35 70)
Селин Меню-Ланж (тел.: +33 3 90 21 58 77)
Фредерик Долт (тел.: +33 3 90 21 53 39)
Нина Саломон (тел.: +33 3 90 21 49 79)

Европейский суд по правам человека был создан в 1959 году в Страсбурге государствами-членами Совета Европы для рассмотрения заявлений о нарушениях Европейской конвенции по правам человека 1950 года.

Право на справедливий суд

12.04.2011
джерело: hr-lawyers.org

Высший специализированный суд открыл дорогу для экстраординарного пересмотра решений по делам об административных правонарушениях

   

В деле Ларисы Карпенко Высший специализированный суд Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел рассмотрел ее заявление и допустил к рассмотрению Верховным Судом Украины решений о наложении на нее административных взысканий.

Напомним, что 21 октября 2010 года Европейский суд по правам человека в решении по делу Корнева и Карпенко против Украины признал, что при рассмотрении дела об административном правонарушении в отношении Карпенко была нарушена статья 6 Конвенции.

После решения Европейского суда встал вопрос о том, каким образом оно может быть исполнено, поскольку в Кодексе Украины об административных правонарушения нет никакой процедуры по пересмотру решений в исключительном порядке. Центра стратегической защиты послал заявления о пересмотре в Верховный Суд Украины, ссылаясь на статью 10 закона "Об исполнении решений Европейского суда..." и статью 38 закона "О судоустройстве...", которая предусматривает, что "Верховный Суд Украины... 2) пересматривает дела в случае установления международным судебным органом... нарушения Украиной международных обязательств при разрешении дела судом". Однако ВСУ отказался рассматривать заявление.

Одновременно было подано заявление в Высший специализированный суд, который рассмотрел заявление и решил, что дело об административном правонарушении Карпенко Ларисы Ивановны следует допустить к пересмотру Верховным Судом Украины на основании пункта (2) части 1 статьи 400-12 УПК Украины.

Суд применил здесь аналогию с процедурой, предусмотренной для пересмотра решений по уголовным делам, опираясь на понятие "уголовное обвинение", выработанное Европейским судом по правам человека.

С текстом определения (на украинском языке) можно ознакомиться здесь http://hr-lawyers.org/http://khpg.org/files/docs/1302607164.pdf

11.04.11

Центр стратегической защиты

Свобода вираження поглядів

12.04.2011
джерело: helsinki.org.ua

Володимир Яворський: «Жодна особа не може передбачити свою поведінку для того, щоби не порушувати Закон «Про захист суспільної моралі»

   

Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський на прохання координаційної групи кампанії проти встановлення цензури у ЗМІ та мистецтві, здійснив аналіз Закону «Про захист суспільної моралі».

Зазначений закон, на думку експерта, є неконституційним та не відповідає вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини: «…Оскільки частина третя статті 34 Конституції не містить такої мети обмеження свободи думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переконань, як «суспільна мораль», то будь-які нормативні акти, у тому числі, закони спрямовані виключно на захист «суспільної моралі» є неконституційними».

Кампанія проти встановлення цензури у ЗМІ та мистецтві в Україні координується Правозахисним центром «Поступ» за підтримки Інституту Відкритого Суспільства (Open Society Institute)

Щодо конституційності закону про захист суспільної моралі

Перш за все зазначу, що норми Конституції України повинні тлумачитися в системному зв’язку з нормами міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі договори є частиною національного законодавства. Крім того, виконання міжнародних договорів, що стосуються прав людини, становитиме по суті виконання принципу верховенства права, передбаченого статтею 8 Конституції.

З огляду на це окреслимо певні проблемні питання відповідності закону про захист суспільної моралі Європейській Конвенції про захист прав людини.

І. Відповідність закону Європейський Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

Частина друга статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини (далі – Конвенція) передбачає можливість обмеження свободи вираження поглядів для охорони здоров’я або моралі. Проте для повної оцінки наскільки це обмеження відповідає Конвенції необхідно здійснити трискладовий тест обмеження й визначити:

- Чи передбачене таке обмеження законом?

- Які інтереси захищає це обмеження зі згаданих у частині другій статті 10 Конвенції?

- Чи є таке обмеження необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, слід визначати нагальну суспільну необхідність у такому обмеженні, причиний зв’язок між обмеженням та охоронюваними інтересами, а також пропорційність обмежень).

-

«Відповідно до закону»

Термін «відповідно до закону» означає доступність такого закону та відповідність критерію якості: він повинен відповідати принципу верховенства права та повинен мати достатньо чіткі формулювання. Така чіткість повинна надавати можливість особі обґрунтовано передбачати за певних обставин певні наслідки, які може потягнути за собою певна дія й, відповідно, скорегувати свою поведінку. Ця вимога не передбачає

абсолютної точності, що виключало б взагалі всяку можливість тлумачення закону під час його застосування. Тим не менше, вона вимагає певного рівня передбачуваності, який

варіюється в залежності від змісту даного закону, сфери, на яку його спрямовано, та від кількості й статусу осіб, на яких він розрахований.

Якщо оцінити закон про захист суспільної моралі крізь призму цього критерію, то стане очевидним його не відповідність Конвенції про захист прав людини.

Визначення термінів закону не витримують критики. Наприклад, закон визначає окремо продукцію порнографічного, еротичного та сексуального характеру. При цьому їхнє формулювання не дає чітких критеріїв розмежування продукції до одного із цих трьох видів продукції.

Зокрема, продукція порнографічного характеру – будь-які матеріальні об'єкти, предмети, друкована, аудіо-, відеопродукція, у тому числі реклама, повідомлення та матеріали, продукція засобів масової інформації, електронних засобів масової інформації, змістом яких є детальне зображення анатомічних чи фізіологічних деталей сексуальних дій чи які містять інформацію порнографічного характеру. Тобто, якщо прибрати те, що тлумачить термін «продукція» з цього визначення вийде, що продукція порнографічного характеру – це продукція, що містить інформацію порнографічного характеру. Тобто, визначення тавтологічне й не дає чітких передбачуваних критеріїв віднесення продукції до цієї категорії.

У подальшому таке нечітке визначення «порнографії» дозволило прийняти критерії віднесення продукції до порнографічної. Відповідно до Критеріїв порнографії, затверджених Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі , до характеристики порнографії відносяться зображення анормальних та збочених форм сексуальної взаємодії, зокрема:

– Гомосексуальна взаємодія в ближньому ракурсі, широким планом, з демонстрацією збуджених геніталій та їхньої взаємодії. У тому числі у виданнях, спеціалізована гомосексуальна спрямованість яких не застережена у вихідних даних і на обкладинці (упаковці) як предмет сексуального призначення для спеціального контингенту.

– Демонстрація сексуальної взаємодії з особами, які мають явні ознаки інвалідності, вад і аномалій розвитку, явно страждають на соматичні та/або психічні захворювання.

Відповідно до цих критеріїв будь-яка така продукція визнається порнографією і є забороненою для виготовлення та поширення, що, на нашу думку, є проявом дискримінації за ознакою статі, сексуальної орієнтації, поглядів та фізичного стану.

І це стало наслідком саме нечіткості одного з базових формулювань закону.

Дивують й інші положення згаданих критеріїв. Так, серед формальних і змістовних ознак порнографії є такі:

- відсутність у творі сюжету, інтриги, контексту, характеру, настрою;

- використання псевдонімів;

- суто умовний зв'язок окремих сцен і епізодів;

- використання ненормативної лексики.

Таким же чином у законі про захист суспільної моралі побудоване визначення й продукції сексуального характеру.

Проте не меншою заплутаністю є численне використання оціночних суджень у законі про захист суспільної моралі щодо продукції, що жодним чином не дозволяє передбачити свою поведінку особі.

Наприклад, стаття 2 закону про захист суспільної моралі забороняє виробництво й поширення продукції, котра:

- пропагує невігластво, неповагу до батьків;

- пропагує бузувірство, блюзнірство.

У правовому сенсі зрозуміло, що повне юридичне визначення поняттю «порнографія» чи «суспільна мораль» дати не можливо. Це визначення завжди буде

певною мірою оціночним і швидше філософською категорією. Проте закон має визначати критерії, за якими в подальшому будуть застосовуватися ці поняття. Коли він не пропонує набору таких критеріїв, самі визначення втрачають свій зміст і їхнє застосування повністю стає залежним від того, хто їх застосовує.

У сукупності, жодна особа не може передбачити свою поведінку для того, щоби не порушувати закон про захист суспільної моралі. Тому, на нашу думку, закон про захист

суспільної моралі не відповідає критерію якості, а тому потребує більш чіткого регулювання, щоби відповідати вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини.

Охоронюваний інтерес

Закон спрямований на захист моралі, що є легітимним інтересом для обмеження свободи вираження відповідно до статті 10 Конвенції.

«Необхідний у демократичному суспільстві»

Держава має широкі можливості вільного розсуду щодо потреб і необхідності в такому обмеженні свободи вираження поглядів. Особливо в сфері захисту моралі держава має достатньо широке поле вільного розсуду, оскільки Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював неможливість оцінки моралі в контексті кожної країни.

Проте такі рішення мають бути пропорційними, тобто, безумовно, повинна оцінюватися наявність альтернативних рішень, а також важкість санкцій, що зумовлюють такі рішення.

У такому випадку, наприклад, достатньо суперечливою може бути практика застосування кримінальної відповідальності. Наприклад, у випадку, коли практично будь-яка продукція, що містить сцени гомосексуальних стосунків може визнаватися порнографією й відповідно її поширення тягне за собою кримінальну відповідальність, буде піднімати питання пропорційності покарання.

Також суперечливим може бути й застосування положень статті 13 закону про захист суспільної моралі, що передбачає скасування ліцензій на мовлення в разі порушення вимог цього закону. При цьому мова не йде, ні про ступінь чи серйозність порушень, ні про розмір шкоди суспільним інтересам, ні про частоту таких порушень.

Таким чином, закону про захист суспільної моралі бракує чіткості та передбачуваності, а деякі його положення, що визначають потенційні покарання за порушення вимог закону, навряд чи можна визнати пропорційними поставленій меті, що підтверджується практикою їх застосування Національною експертною комісією.

ІІ. Відповідність закону про захист суспільної моралі Конституції України

Конституція України не передбачає оцінки обмежень прав і свобод щодо їх необхідності в демократичному суспільстві. З огляду на це зупинимося на двох можливих суперечностях закону про захист суспільної моралі та Конституції.

1. Цензура

Стаття 15 Конституції визначає: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена.»

Дане положення є достатньо категоричним у своєму формулюванні й не дозволяє жодних винятків із правил. Якщо врахувати, що стаття 15 відноситься до «Загальних

засад» конституції, то, очевидно, заборона цензури без жодного винятку є певною базовою цінністю конституційного порядку, що має охоронятися з особливою ретельністю.

Крім цього, цей принцип є одним із базових для оцінки інших положень Конституції, зокрема, й конституційності обмежень прав і свобод.

Окремо варто зазначити, що згідно із частиною третьою статті 8 Конституції України норми Конституції є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти.

Відповідно до закону про інформацію, цензурою є вимога, спрямована до ЗМІ, щодо попереднього узгодження інформації для поширення та/або накладання заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади.

Відповідно до частини третьої статті 45-1 закону про інформацію «забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації».

Хоча таке визначення в цьому законі стосується лише ЗМІ та журналістів певною мірою воно може поширюватися й щодо інших суб’єктів.

З цього випливає, що під цензурою розуміється не тільки заборона попереднього узгодження інформації з органом влади, але й заборона поширення інформації, здійснена вже після її оприлюднення, а також інше перешкоджання органом влади поширювати інформацію.

Якщо проаналізувати норми цивільного та кримінального права, міжнародні стандарти у сфері свободи слова, а також врахувати, що конституція стверджує про

заборону цензури без будь-яких винятків і встановлює це як засадничий конституційний принцип регулювання стосунків між державою та людиною, то частину третю статті 15 Конституції слід розуміти, як заборону органу державної влади (законодавчої чи виконавчої) забороняти поширення будь-якої інформації, якщо це не визначено рішенням суду.

Таким чином, у разі поширення інформації, обіг якої обмежено законом, орган влади повинен звернутися до суду з вимогою припинити поширення такої інформації або,

якщо такі дії становлять злочин, може реагувати в порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом. У такому разі усі дії з припинення поширення інформації чи її вилучення здійснюється за рішенням суду.

З огляду на це, на мою думку, норми законодавства, котрі дозволяють органам виконавчої влади без рішення суду забороняти поширення тієї чи іншої інформації є неконституційними, оскільки суперечать частині третій статті 15 Конституції України.

З огляду на ці принципи доцільно розглянути питання конституційності закону про захист суспільної моралі.

Відповідно до цього закону без попереднього позитивного висновку Національної комісії забороняється:

- проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру фізичними та юридичними особами;

- продаж і розповсюдження друкованої продукції та поліграфії сексуального чи еротичного характеру;

- продаж або прокат населенню продукції електронних засобів масової інформації сексуального характеру, продукції та аудіо-, відеокасет із записами сексуального чи еротичного характеру;

- публічні демонстрації кіно-, аудіо-, відеопродукції сексуального чи еротичного характеру.

У разі негативного висновку Національної комісії щодо продукції, твору чи заходу їхнє поширення та проведення або забороняється взагалі або дозволяється при дотриманні достатньо жорстких умов.

Відповідно до частини третьої статті 17 закону про захист суспільної моралі та статті 10 Положення про Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі її рішення є обов’язковими для виконання.

При не виконанні рішень Національної комісії може наступати кримінальна відповідальність, а також Національна комісія може ініціювати відкликання ліцензії господарюючого суб’єкта, що порушує закон про захист суспільної моралі (стаття 19 закону про захист суспільної моралі).

Крім того, уся продукція, що за висновком Національної комісії не відповідає вимогам закону про захист суспільної моралі або поширення якої відбувається без такого висновку, підлягає вилученню з продажу.

Для виконання своїх повноважень Національна комісія має право без рішення суду витребувати документи та продукцію від органів влади та суб’єктів господарювання, що навіть перевищує повноваження правоохоронних органів, для котрих необхідна санкція суду для таких дій.

З огляду на це, висновок Комісії є по суті необхідною умовою поширення певного виду інформації. Висновок можна також уважати необхідним дозволом для поширення такої інформації.

У такому разі мова йде про попереднє узгодження інформації з контролюючим державним органом влади. Попередній контроль за виходом інформації та продукції є очевидною й безсумнівною цензурою.

Тому така вимога цього закону прямо суперечить статті 15 Конституції, що прямо забороняє цензуру, як пряму вимогу попереднього погодження з органом влади змісту інформації.

З огляду на це, положення частини першої статті 8, статті 10, частини першої статті 11, частини першої статті 12, частини сьомої та восьмої статті 13, абзац другий частини другої статті 19 закону про захист суспільної моралі, що вимагають попереднє узгодження інформації перед її поширенням з органом державної влади, не відповідають частині третій статті 15 Конституції України.

Проте не тільки попереднє узгодження інформації з органом державної влади є цензурою. Нею також є заборона або перешкоджання поширенню інформації, котра вже поширюється.

З огляду на це, контрольні та наглядові повноваження Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі та інших органів влади (статті 15-19 закону) є не конституційними. У конституційному полі можуть бути лише ті функції нагляду, що проявляються не в застосовуванні обов’язкових до виконання рішень, а в можливості

цих органів у судовому порядку обмежувати обіг такої інформації та відповідної продукції.

Так, на засіданні парламентського комітету з питань свободи слова та інформації депутати розглянули питання про рішення Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі та рекомендації Нацради з питань телебачення і радіомовлення

телеканалам з приводу окремих популярних програм. Після тривалої дискусії, в якій взяли участь народні депутати, представники телеканалів і голова НЕК Василь Костицький, члени комітету одноголосно прийняли рішення, в якому зазначили: «Звернути увагу НЕК та Нацради, що рішення комісії та рекомендації Нацради, адресовані ТРК, з переліками програм, від показу яких, як вважає комісія, слід утриматися, мають ознаки втручання у редакційну політику телекомпаній, що є неприпустимим із точки зору забезпечення конституційного принципу свободи слова та чинного законодавства, що регулює правовідносини в інформаційній сфері». Фактично, парламентський комітет визнав, що обов’язковість рішень Нацкомісії є формою цензури.

Частина третя статті 45-1 закону про інформацію також до цензури відносить й створення спеціальних органів, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації. Національна експертна комісія є таким органом, єдиною функцією якого є контроль за обігом певної інформації, заборона чи запобігання поширенню певного виду інформації. По суті, такі органи є інституціоналізованою державною цензурою. Існування таких органів є особливо небезпечним у демократичному суспільстві, оскільки вони приречені на запровадження необґрунтованої цензури заради виправдання свого існування.

Тобто, з урахуванням положень закону про інформацію та конституційною забороною цензури, положення закону про захист суспільної моралі, що визначають

статус і повноваження спеціального позавідомчого органу виконавчої влади Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (статті 17-20 закону) не відповідають частині третій статті 15 Конституції України.

3. Обмеження свободи вираження поглядів

Обмеження законом

При оцінці обмеження «законом» прав і свобод, Конституційний суд України займає швидше позитивістську позицію, визначаючи це поняття виключно через поняття законності, уникаючи оцінки якості такого закону.

Такий достатньо дискусійний підхід не тільки не обмежує парламент у прийнятті законів, що обмежують конституційні права і свободи, а дозволяє приймати закони, що не відповідають принципу верховенства права.

Проте, як було вказано вище, закон про захист суспільної моралі становить серйозну проблему в контексті якості закону, що обмежує свободу вираження поглядів. На мою думку, у цій частині закон про захист суспільної моралі не відповідає вимозі

частини третьої статті 34 Конституції, що дозволяє обмеження свободи слова та інформації виключно «законом».

Мета обмеження

Стаття 34 Конституції України не надає право обмежувати свободу думки, слова чи поширення інформації для захисту суспільної моралі.

Частина третя цієї статті визначає, що свобода слова та інформації може бути обмежена «законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.»

На нашу думку, поняття «мораль», як ціль обмеження прав і свобод, є самостійним конституційним поняттям. Наприклад, воно самостійно існує як мета можливого обмеження свободи віросповідання в частині другій статті 35 Конституції. Це поняття також окремо існує, як мета обмеження прав і свобод, у міжнародних договорах. Тому

його не можна свавільно ототожнювати чи включати до інших понять, наприклад, «здоров’я населення» чи «національна безпека».

Тому Конституція не містить жодного критерію оцінки моральності інформації й відповідно обмеження її поширення через це.

Відповідно, інші положення Конституції, наприклад, стаття 85 Конституції, не надають право органам влади забезпечувати моральність суспільства, як це, наприклад, зроблено в Конституції США. Органи державної влади, у тому числі й Верховна Рада України, приймаючи закони, зобов’язана діяти в спосіб, передбачений Конституцією України.

Відповідно до статті 64 Конституції України «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених

Конституцією України». А відповідно до частин другої статті 19 Конституції «органи державної влади... зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Преамбула закону про захист суспільної моралі чітко визначає, що закон створений для захисту суспільної моралі, що в нашому випадку не є легітимною та конституційною ціллю обмеження свободи слова та поширення інформації. Також, оцінюючи інші положення закону, наприклад, статтю 5, що визначає основні напрями державного регулювання обігу інформації, що негативно впливає на суспільну мораль, стає чітко зрозумілим, що закон має на увазі виключно захист суспільної моралі, як окремої цінності і самостійного поняття. Саме тому закон дає визначення поняття «суспільна мораль», а також визначає основні методи державного регулювання (втручання) обігу інформації, методи державного контролю та нагляду в сфері захисту суспільної моралі (стаття 15 закону), створює окремий орган державної влади з питань захисту суспільної моралі (статті 17-19 закону). Зі змісту закону стає чітко зрозумілим, що єдиною метою його ухвалення був захист «суспільної моралі».

Можливо й тому, представники Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі чи захисники суспільної моралі у дискусіях апелюють до захисту «національної безпеки», а не задовольняються лише захистом суспільної моралі. Проте не може не хвилювати розміщення знаку тотожності між поняттям «суспільна мораль» та «національна безпека», що може мати наслідком істотне обмеження свободи слова.

Наведемо надзвичайно дискусійну тезу з рішення Національної експертної комісії від 23 червня 2008 року:

«Відзначити, що питання захисту суспільної моралі та морального здоров'я громадянського суспільства, недопущення пропаганди расової і національної ворожнечі, фашизму і неофашизму, неповаги до національних та релігійних святинь, образи нації чи особи за національною ознакою, пропаганди наркоманії, алкоголізму, тютюнопаління, а також боротьба з приниженням гідності і честі особистості та боротьба проти розповсюдження порнографії і насильства є конституційним обов'язком держави та складовими захисту національної безпеки України.»

Ця цитата показує серйозну маніпуляцію правовими поняттями, покликану легітимізувати неконституційне обмеження свободи слова та інформації.

З огляду на це, на нашу думку, оскільки частина третя статті 34 Конституції не містить такої мети обмеження свободи думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переконань, як «суспільна мораль», то будь-які нормативні акти, у тому числі, закони спрямовані виключно на захист «суспільної моралі» є неконституційними.

Відповідно, закон про захист суспільної моралі суперечить частині третій статті 34 Конституції України у її системному зв’язку із частиною другою статті 3, статтями 6, 8, 15, частиною другою статті 19, статтею 22, частиною першою статті 64, статтями 85 та 89 Конституції України.

Свобода вираження поглядів

15.04.2011

Kyiv Post протестує проти втручання в незалежну діяльність редакції

   

Таким втручанням ми вважаємо рішення видавця Мухаммада Захура звільнити головного редактора Браяна Боннера через відмову зняти з публікації інтерв’ю з Міністром сільського господарства Миколою Присяжнюком.

Редакція Kyiv Post починає страйк з вимогою відновити Боннера на посаді головного редактора. Ми продовжимо писати та редагувати наші статті, але жодної новини чи номера газети випускати не будемо.

В будь-якому випадку, наразі доступ до сайтів для редакції заблоковано.


Передісторія, наскільки її знає редакція Kyiv Post

Вночі з 14 на 15 квітня, коли останній номер англомовної газети був надісланий до друку, Захур зателефонував Боннеру, щоб сказати, що газету буде закрито, якщо в ній буде надруковане це інтерв’ю, яке міністр дав 11 квітня.

Захур попросив Боннера не друкувати статтю ні в інтернеті, ні в газеті. Все це відбувалося під час годинної телефонної розмови, яка завершилася о 1:30 ночі.

Після обмірковування цього прохання, Боннер відхилив його і приблизно о 2:50 попередив Захура через СМС та електронною поштою, що не згоден брати участь у цензурі Kyiv Post. Він не отримав відповіді до ранку.

Присяжнюк дав годинне інтерв’ю журналістам Kyiv Post 11 квітня, але, наскільки нам відомо, одразу ж передумав і попросив видавця Kyiv Post не дозволяти друкувати його в газеті.

До відправлення до друку газети вночі 14 квітня Захур мав кілька дискусій з головним редактором щодо цього інтерв’ю.

Дискусії протягом тижня між Захуром і Боннером точилися навколо того, що питання дуже делікатне, і що стаття потенційно може мати погані наслідки як для Kyiv Post, так і для компанії Захура.

Захур говорив про Присяжнюка як про “доброго друга”. Боннер, в свою чергу, сказав, що стаття повністю відобразить те, що міністр сільського господарства сказав у інтерв’ю, що всі принципи журналістської етики були повною мірою дотримані.

В 23:35 14 квітня Захур написав Боннеру листа із запитанням, чи пішла стаття до друку. У відповідь Боннер сказав, що так, і вислав Захуру текст англійською мовою. О першій годині ночі Захур зателефонував до Боннера і сказав, що статтю було перекладено на російську і відправлено міністрові, який, за словами Захура, відреагував на неї погано.

Після досить тривалої дискусії Захур попередив, що Kyiv Post може бути ліквідовано вранці, якщо стаття таки вийде в газеті або онлайн.



Позиція редакції

Кожен власник газети має право визначати редакційну політику і вибирати головного редактора на власний розсуд, і, звичайно, кожну людину можна замінити.

Але звільнення Боннера, який на посаді головного редактора працював майже три роки, вщент знищує історію незалежної журналістики в газеті, яка була заснована на цьому принципі в 1995 році.

Захур публічно говорив, що дотримуватиметься цієї традиції невтручання в те, що пишуть журналісти, коли купував газету майже два роки тому.

Закриття Kyiv Post — це занадто висока ціна для редакції, що складається з 30 осіб, та громади, для якої редакція працює.

Редакцію Kyiv Post об’єднують спільні цінності: робота заради майбутнього країни, такого, в якому є місце повазі до незалежної журналістики, яка є наріжним каменем демократичного суспільства.

Цій дії передувала низка попереджень Боннеру, починаючи з червня 2010 року, від представників Захура в компанії ISTIL Group, обережно ставитися до новин, про які пише Kyiv Post і зайняти позицію більшої підтримки стосовно Президента Віктора Януковича та його адміністрації.

Але, в той же час, представники ISTIL Group, включаючи Захура, багаторазово схвалювали висококласну роботу редакції Kyiv Post. Вони також говорили, що погоджуються з більшістю того, про що пише газета. Але вони говорили, що незалежна робота журналістів потенційно загрожує іншим інвестиціям компанії в секторі нерухомості, ЗМІ та інших.

З того самого червня періодично виникали внутрішні дискусії, інколи відбувалися спроби обмежити редакційну незалежність.

Захур навіть придушив попередні розмови представників власної компанії про продаж газети високопосадовцю з Адміністрації Президента. Ці переговори почалися через страх того, що незалежна журналістика може загрожувати всій іншій компанії ISTIL Group.

Проблема ні в одній газеті, одному головному редакторі, одній статті чи одній людині.

Редакція Kyiv Post, як і будь-який сумлінний незалежний журналіст, просто намагалася робити свою справу якомога краще, розповідаючи та аналізуючи новини, від самого заснування в 1995 році.

З надзвичайним смутком ми змушені говорити про ці обставини, які загрожують великій традиції незалежної журналістики в Kyiv Post.

Свобода мирних зібрань

04.04.2011 | Роман Куйбіда, Максим Середа

Судові заборони – обмеження свободи мирних зібрань чи втручання?

   

Минулого року, за даними правозахисників, значно збільшилася кількість втручань влади у реалізацію громадянами права на мирні зібрання. Право збиратися мирно є одним зі способів вільного вираження поглядів, зокрема, з метою привернення уваги влади на місцевому чи загальнодержавному рівні до суспільних проблем та потреб. Для влади мирні зібрання мають бути одним із індикаторів суспільної думки, з урахуванням якої слід проводити свою політику. Свобода мирних зібрань гарантується Конституцією України і може бути обмежена лише судом і тільки в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Ми спробували проаналізувати судові рішення, що містяться у Єдиному державному реєстрі, у справах про обмеження права на мирні зібрання за останні два роки, аби з‘ясувати, якого змісту суди надають зазначеному положенню Конституції. Результат нас вразив.

 

Динаміка справ

Порівняння кількості судових рішень у 2010-му та попередньому роках показує суттєве збільшення у минулому році звернень органів влади до суду з вимогами встановити обмеження у реалізації права на мирні зібранні, іншими словами – заборонити проведення мітингу, пікету, демонстрації тощо чи встановити певні обмеження. Водночас у відсотковому відношенні кількість відмов у задоволенні таких позовів суттєво зменшилася. Цікаво, що у столиці в 2009 р. Київська міська державна адміністрація програла не одну таку справу, а в 2010 р. окружний адміністративний суд задовольняв усі позови цього органу (згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень).

Забороняючи проводити мирні зібрання, найчастіше суди бачать загрозу інтересам національної безпеки та громадського порядку у випадках:

- «несвоєчасного» або «неналежного» повідомлення про проведення заходу;

- збігу часу та місця проведення мирних зібрань;

- нездатності правоохоронних органів забезпечити громадський порядок;

- можливого негативного впливу зібрання на рух транспорту чи пішоходів;

- неможливості розмістити на території проведення заявлену кількість осіб;

- наявності епідемічного стану у час запланованого масового заходу;

- можливих перешкод діяльності державного органу або органу місцевого самоврядування;

- невідповідності запланованого масового заходу місцевим актам про проведення масових заходів;

- проведення у заявленому місці та часі офіційних заходів загальнодержавного або місцевого значення;

- необхідності забезпечувати охорону високопосадовцям або іноземним гостям тощо.

Розглянемо конкретні приклади типових для цих справ судових рішень.

 

«Неналежне» повідомлення

Стаття 39 Конституції передбачає, що про проведення мирних зібрань завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Вирішуючи питання про встановлення обмежень у реалізації права на мирні зібрання, суди інколи вдаються до оцінки «своєчасності» та «повноти» повідомлення організаторів мирного зібрання органу влади про запланований захід. Наприклад, Окружний адміністративний суд м. Севастополя у постанові від 22 травня 2010 р.№9650806 дійшов висновку, що: «відповідачка повідомила Ленінську районну державну адміністрацію міста Севастополь … про намір проведення пікету … за три дні до його проведення, що позбавляє позивача, як орган виконавчої влади, здійснити всі необхідні заходи для підготовки проведення даного пікету». При цьому суд послався на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», який «діє на даний час» і передбачає подання заяви не пізніш як за десять днів до дати проведення заходу. Суд вказав також на те, що у повідомленні про мирне зібрання «не зазначені строк, мета, форма, місце проведення та кількість учасників пікету», що не відповідає указу Президії Верховної Ради СРСР. Тому «порушення порядку організації пікету» визнано достатньою підставою для його заборони.

Іншої думки Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим, який у постанові від 2 липня 2010 р. №10701594 дійшов висновку, що здійснення повідомлення за один день до заходу «дає можливість органу виконавчої влади вжити заходи щодо забезпечення громадського порядку», тому визнав, що відповідачі завчасно сповістили орган про проведення мітингу.

У деяких регіонах місцеві ради прийняли локальні правові акти (положення) про порядок проведення мирних зібрань. Ними зазвичай визначено порядок оформлення повідомлення, зазначено відомості, які мають міститися у відповідному повідомленні, а часом і визначено перелік місць, де дозволяється проводити масові заходи. Наприклад, в Херсоні таким порядком встановлено, що, проводячи тривалі акції, в повідомленні має бути обов’язково передбачено, яким чином з акції буде вивозитися сміття, аби не порушувати правила благоустрою м. Херсон. Деякі суди застосовують і такі локальні акти, які начебто прийняті в межах повноважень відповідної ради. Наприклад, Херсонський окружний адміністративний суд у постанові від 8 жовтня 2010 р. № 11636833 заборонив пікет в «інтересах громадського порядку» та з метою «запобігання заворушенням та захисту прав і свобод громадян та інших осіб», оскільки «в порушення передбачених Порядком №1140 норм відповідачем не було зазначено в заяві методів та форм забезпечення прибирання сміттята інших заходів для уникнення порушень Правил благоустрою міста, забезпечення біотуалетів, що унеможливлює в свою чергу проведення довготривалих заходів».

Деякі ж суди слушно, на наш погляд, вказують на те, що такі акти звужують обсяг конституційного права громадян на мирні зібрання шляхом встановлення штучних умов, необхідних для реалізації громадянам такого права та заборони проведення зібрань у різних частинах населеного пункту (див., наприклад, згадану постанову Окружного адміністративного суду Криму).

На нашу думку, «несвоєчасне» повідомлення, «неналежне» повідомлення і навіть неповідомлення організаторами мирного зібрання органів влади про запланований захід взагалі не можуть бути підставою для заборони такого заходу. Адже зібрання, поки воно має мирний характер і не порушує прав осіб, не може вважатися незаконним. Повідомлення слугує гарантією реалізації права на мирні зібрання і покладає на відповідні органи влади обов’язок щодо здійснення «підготовчих заходів, зокрема, для забезпечення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання громадського порядку, охорони прав і свобод інших людей» (з рішення Конституційного Суду у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання від 19 квітня 2001 р.). Такої ж позиції дотримується Венеціанська комісія, яка вважає, що влада повинна забезпечувати належну охорону, медичне обслуговування та прибирання на масових заходах.Однак проведення мирного зібрання без повідомлення чи з неналежним повідомленням саме по собі не створює загрози національній безпеці чи громадському порядку, так само як і не створює такої загрози те, що люди збираються у театрі, аби подивитися виставу, чи масово їздять громадським транспортом, чи просто компанією зустрічаються, щоб відсвяткувати якусь подію. Це просто знімає з органів влади обов’язок завчасно забезпечити більш сприятливі умови для проведення мирного заходу (наприклад, обмежити рух транспорту у відповідному місці, встановити біотуалети тощо).

 

«Недопустимість» одночасних заходів

Якщо двоє чи більше організаторів повідомили орган влади про самостійні, часто з протилежними цілями заходи, які мають відбутися в тому ж місці та в той самий час, суди також вдаються до встановлення обмежень у реалізації права на мирні зібрання. На практиці зустрічаються два способи таких обмежень: частіше забороняють проведення масових заходів усім заявникам (наприклад, рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 жовтня 2009 р. №9204905), дещо рідше – надають перевагу тому, хто швидше подав повідомлення (наприклад, рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2010 р. №11350351).

У першому випадку суди часто посилаються на положення Закону «Про об’єднання громадян», відповідно до якого всі об’єднання є рівними перед законом, а суди, що надають перевагу тому, хто подав повідомлення раніше, зазвичай посилаються на місцеві підзаконні акти, а інколи на принцип «розумності».

Така практика сприяє органам влади у перешкоджанні мирним зібранням. Деякі з них ухитряються завчасно підготувати повідомлення від імені кишенькової організації, а при отриманні заявки від «небажаного» організатора у повідомлення кишенькової організації вписується такий самий час та місце, і воно реєструється раніше.

Аналогічно суди забороняють мирні заходи, якщо у заявленому місці заплановано заходи державного або місцевого значення – урочистості, концерти, відвідини іноземних делегацій тощо. Наприклад, встановлюючи обмеження у реалізації права на мирні зібрання «з метою захисту національних інтересів», Окружний адміністративний суд м. Києва у постанові від 5 жовтня 2010 р. № 12470318З дійшов висновку, що проведення мирного заходу «може призвести до скасування відвідання делегацією запланованих об’єктів, та як наслідок скасування офіційного візиту Президента Словацької Республіки, що може призвести до погіршення дипломатичних відносин між країнами». До речі, штамп про можливість «погіршення дипломатичних відносин між країнами» не вперше використовується столичним окружним судом. У постанові від 8 липня 2010 р. № 11770554 його «зуміли» застосувати до візиту Президента Європейської Ради Германа Ван Ромпея, хоча Європейський Союз не є країною.

Несподівану турботу цей суд виявив про учасників мирних зібрань. Він заборонив проведення декількох зібрань у центрі столиці через візит Державного секретаря США Хілларі Клінтон, програмою офіційного візиту якої передбачено відвідування місць, де за збігом обставин заплановано мітинги. Але суд мотивував це тим, що «учасники таких заходів можуть зазнати небезпеки від дій правоохоронних органів» (постанова від 1 липня 2010 р. № 10203964). Виходить, українські правоохоронні органи у період офіційних візитів іноземних гостей стають небезпечними для людей.

Не менш винахідливим виявився суд, коли заборонив проведення мирних зібрань у зв’язку з тим, що «проведення відповідачами масових заходів біля приміщення Адміністрації Президента України негативно вплине на імідж столиці України, що зумовить негативне враження вищих посадових осіб іноземних держав про країну в цілому» (постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 жовтня 2010 р. № 11803531).

Однак проведення мирних зібрань і офіційних заходів, або одночасних мирних зібрань, навіть організаціями з протилежними поглядами, на наш погляд, саме по собі не дає підстав для твердження про загрозу національній безпеці чи громадському порядку. Якщо погоджуватися з позицією судів, то можна презюмувати, що будь-які люди з протилежними інтересами є порушниками і їхня зустріч загрожує громадському порядку, а мітинг на очах іноземних гостей є загрозою національній безпеці через погіршення дипломатичних відносин. Тому доцільно підтримати позицію Венеціанської комісії, яка вважає, що законом мають дозволятися одночасні (зокрема й контрдемонстрації) та спонтанні мирні зібрання. Це вже завдання влади гарантувати безпеку під час проведення таких заходів.

 

«Неспроможність» влади

Трапляються випадки, коли суди погоджуються із доводами позивачів, що проведення мирного зібрання обумовить необхідність стягнення в район проведення масового заходу додаткових підрозділів міліції. А це може сприяти вчиненню правопорушень в інших районах міста, а отже, створить загрозу громадському порядку.Фактично у такий спосіб суди констатують, що міліція нездатна виконати свій основний обов’язок із забезпечення правопорядку.

Водночас слід звернути увагу і на позитивні приклади вирішення цього питання. Так, у постанові Львівського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2009 р. №5820746 вказано: «Твердження позивача про те, що виконавчий комітет Львівської міської ради та Львівське міське управління ГУ МВС України у Львівській області не зможуть забезпечити належну безпеку учасників акції та підтримання громадського порядку не береться до уваги. Відповідно до вимог статті 2 Закону України «Про міліцію» одним з основних завдань міліції є охорона і забезпечення громадського порядку. Фактично з пояснень представника позивача вбачається, що від суду вимагається прийняття рішення з метою забезпечення громадського порядку, що не є завданням суду. Завданням суду є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин... Невиконання чи неналежне виконання суб’єктом свого обов’язку, передбаченого законом, не може бути підставою для обмеження конституційних прав інших осіб. Неналежне виконання своїх обов’язків відповідними особами, зокрема, по забезпеченню безпеки акцій та підтриманню громадського порядку, тягне передбачену законом відповідальність».

Також сумнівною виглядає позиція судів, які забороняють мирне зібрання через його можливий вплив на рух транспорту чи пішоходів. Це знову-таки завдання влади, передусім міліції, подбати про те, щоб люди не виходили на проїжджу частину, або обмежити рух транспорту під час проведення заходу, визначивши об’їзні шляхи.

Не менше дивує, коли суди забороняють проведення пікетів та мітингів біля органів влади, бо це начебто перешкоджатиме діяльності відповідного органу. Прикладом такої заборони може бути рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 березня 2009 р. № 3643859: «На думку суду, встановлення наметового містечка для розміщення 2000 учасників безстрокової акції біля адміністративної будівлі Криворізької міської ради створить перешкоди для здійснення звичайної діяльності органів місцевого самоврядування територіальної громади міста Кривого Рогу». Фактично йдеться про заборону громадянам вільно висловлювати свою думку щодо роботи цих органів і створення штучного бар‘єру для діалогу суспільства з владою.

 

Висновок

Судова практика щодо мирних зібрань в Україні, на наш погляд, поки що має мало спільного із європейськими стандартами в сфері прав людини. На жаль, у зв’язку з динамічністю відносин у сфері реалізації права на мирні зібрання судові рішення не часто оскаржують до судів вищих інстанцій, тому судова практика не є уніфікованою. Немає й роз’яснень Вищого адміністративного суду з таких питань. Цьому сприяє й відсутність спеціального закону, який відповідав би міжнародним стандартам та ідеї про те, що зібрання, поки воно є мирним, не може вважатися незаконним.

При розгляді судових справ цієї категорії, на наш погляд, доцільно виходити з презумпції правомірності мирного зібрання. Органи влади мають переконливо довести, що обмеження, які вони пропонують, відповідають критерію «необхідності у демократичному суспільстві», визначеному Європейською конвенцією про захист прав людини, та підставам їх застосування, встановленим Конституцією. Суди ж мали б у постанові давати справедливу оцінку цим аргументам, а в разі задоволення позову застосовувати лише ті обмеження, що є пропорційними до переслідуваної конституційної мети, тобто якнайменш «втручальними» у свободу мирних зібрань.

 

Автори:

Роман Куйбіда,
к.ю.н., заступник Голови правління
Центру політико-правових реформ

Максим Середа,
студент юридичного факультету
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка

Правоохоронні органи

14.04.2011 | Денис Кобзин
джерело: khisr.kharkov.ua

Мнение людей о работе милиции – критерий оценки, эмоции или профанация?

   

Совсем недавно, в начале апреля 2011 года на официальном интернет-сайте Главного управления внутренних дел в Харьковской области появился онлайн-опрос, посвященный оценке деятельности милиции. Создатели интернет-опросника предлагали всем желающим ответить на несложный вопрос «Как Вы оцениваете качество деятельности милиции Харьковщины?». В качестве вариантов ответа предлагалось выбрать «позитивно», «негативно» или «затрудняюсь ответить». Совершенно неожиданно опросник вызвал бурный интерес у интернет-аудитории и в течение двух дней количество проголосовавших приблизилось к трем тысячам.

Всплеск интереса к такого рода опроснику и соответственно существенное увеличение посещаемости сайта областного управления можно объяснить тем, что у общества давно назрела потребность дать оценку деятельности милиции и обратную связь. С одной стороны, это позволило бы действительно узнать, как люди видят работу милиции. С другой стороны, стало бы основой диалога и некоторого рода «настройки» отношений и усовершенствования деятельности в дальнейшем. Одним из важнейших результатов такой деятельности могло бы стать коренное изменение существующей сегодня в МВД системы показателей, которая всеми (в том числе и работниками милиции) признается неэффективной и даже в некотором роде разрушительной для деятельности органов правопорядка.

В качестве примера можно рассмотреть, как эти возможности используются в США и Великобритании. Так, американские криминологи еще в 60-х начали экспериментировать с альтернативными методами оценки и применять массовые опросники для того, чтобы измерять уровень преступности и эффективность работы полиции. Первые отчеты вызвали серьезную полемику, в первую очередь о том, действительно ли тенденции в полицейской статистике отражают существующие тенденции в масштабах преступности или только тенденции в регистрации преступлений. Однако, после студенческих волнений в США, Франции и Великобритании метод становился все более и более востребованным, в первую очередь потому, что позволял избегать необъективности и предвзятости полицейской статистики и чудачеств, которыми пестрят сообщения граждан.

Надо отметить, что переход от одних показателей эффективности деятельности к другим в указанных странах не был моментальным и столкнулся с определенным сопротивлением со стороны части офицеров полиции. Так, руководство полиции критиковало результаты опросов населения, обвиняя его в субъективности и незнании особенностей профессиональной деятельности. Однако переговорный процесс между обществом и полицией не был прерван, что в дальнейшем позволило прийти к выработке компромиссных моделей. Использование социологических замеров в Великобритании стало повсеместно применяться с 1990 года, когда Home Office (аналог МВД в Великобритании) обозначил их сначала как один из, а потом и как основной метод измерения удовлетворенности деятельностью полиции. Результаты опросов, которые изначально предоставлялись в центральный аппарат и руководству полиции сегодня являются общедоступными. Доверие к таким опросам возрастало с каждым годом и с 1999 года Home Office вынес рекомендации о том, что такое исследование должно стать ежегодным и выборка должна расширится до 40 тысяч респондентов (практически вдвое). Еще одной важной рекомендацией стало то, что результаты опроса должны публиковаться вместе с отчетами и статистикой полиции, что облегчит их сравнение и позволит составить более объективную картину уровня преступности и эффективности полиции.

Схожие методы использует и полиция США, несмотря на то, что учет мнения граждан не является обязательным для полиции. В то же время, многие полицейские управления страны используют ресурс общественных организаций для того, чтобы оценивать и планировать свою деятельность. Так, в Чикаго проводятся регулярные форумы граждан, ориентированные на решение социальных проблем, где формулируются задачи для полиции. В некоторых городах Айовы, в каждом районе были сформированы «группы эффективности», в которые вошли как представители городских властей, полиции, так и общественности, в ходе работы которых шло обсуждение работы полиции и ее оценка.

Справедливости ради, следует отметить, что в Украине были предприняты попытки внедрить опросы общественного мнения о деятельности милиции и других государственных институтов. Однако порядок внедрения таких опросов показал, что руководство милиции не всегда доверяет мнению общественности и не считает ее оценку достаточно профессиональной, и вряд ли будет опираться на нее в оценке своих действий. Хотя прецеденты успешного оценивания все же имели место – так, руководство ГУМВД Украины во Львовской области использовало метод оценки своей деятельности глазами населения в 2007 году.

Одной из причин, по которой подобный вид оценки деятельности никак не может прижиться в системе МВД, называется банальная нехватка средств. Именно поэтому, опросы остаются неким недостаточно профессиональным инструментом, который время от времени реализуется силами центров связей с общественностью для внутреннего использования. Вполне естественным является то, что такой подход привел к тому, что результаты исследования не вызывают доверия у общественности, либо публике о них не сообщается совсем. Нельзя также обойти вниманием то, что в ряде исследований таких центров как Институт социологии НАН Украины, Киево-Могилянская Академия, Институт им. Горшенина, КМИС, направленных на изучение опасений жителей страны, время от времени присутствуют блоки вопросов, направленных на оценку уровня преступности. Принимая во внимание, что именно страх стать жертвой преступления является одним из ключевых показателей эффективности милиции, эти исследования могли бы стать неоценимым источником информации для ее руководства.

К сожалению, в ходе внедрения опыта таких опросов в самой системе МВД Украины были проигнорированы важные аспекты их эффективности – независимость, объективность (проведение опросов было возложено на Центры связей с общественностью МВД Украины – подразделение, которое занимается поддержанием имиджа милиции), надежность (опросы проводятся без соблюдения социологических процедур, обеспечивающих валидность полученных данных). Так, например, в аналитических материалах ГУМВД Украины в Харьковской области приводятся данные о проведенных в 2008 году 86 опросах общественного мнения, в которых приняли участие около 500 человек, что позволяет сделать вывод о том, что в среднем одно исследование подразумевало опрос 6 человек. На сайте ГУМВД Украины в Одесской области приводятся результаты регулярно проводимых опросов мнения населения о деятельности милиции, в ходе которых было опрошено от 15 до 50 человек. А ведь именно качественная подготовка такого опроса (расчет выборки и соблюдение процедуры опроса) обеспечивает результаты, которым можно было бы доверять. Игнорирование всех этих важных элементов исследования, превращает его в совершенную формальность или имитацию опроса.

Единственным исключением можно считать революционный по своему масштабу и методам эксперимент, который имел место в Харьковской области в 2000–2003 гг. В ходе совместного проекта Национального университета внутренних дел, Центра имени Лорда Скармана при университете Лестера (Великобритания) и УМВД Украины в Харьковской области была предпринята беспрецедентная попытка изменить методы работы милиции с населением в двух районах – Коминтерновском и Солоницевском. В течение трех лет в этих районах внедрялись новые методы полицейской деятельности, основанные на поддержке общественности (community policing). Отметим, что среди множества видов деятельности, которые имели место (встречи с представителями общины, информационная кампания, создание в структуре райотделов должности специалиста по связям с общиной и проч.) использовался также социологический опрос, как новый метод оценки деятельности милиции, дополняющий существующие статистические данные. Так, в ходе проекта, дважды опрашивалось по 1000 респондентов в Солоницевском и Коминтерновском районах. Однако, несмотря на то, что эксперимент был признан успешным как в регионе, так и в Министерстве внутренних дел, а его результаты высоко оценены международными экспертами, большая часть наработок так и не получили дальнейшего развития и не были широко применены в деятельности органов внутренних дел.

Таким образом, сегодня можно констатировать своего рода патовую ситуацию – многие руководители и рядовые сотрудники милиции, прокуратуры, министерства юстиции понимают, что существующая система оценки деятельности милиции и криминогенной обстановки устарела, но в то же время не видят возможности выхода за пределы внутрисистемной отчетности, что замыкает круг. К сожалению, у многих руководителей, предоставление возможности для независимой оценки деятельности органов внутренних дел и сбор данных об эффективности милиции при помощи открытых процедур, основанных на измерении общественного мнения, вызывает массу опасений. Среди них наиболее распространенными являются боязнь того, что «работу профессионалов будут оценивать непрофессионалы» и что «население не сможет правильно истолковать полученную информацию».

Очередная попытка «сломать лед» была предпринята в 2010 году Харьковским институтом социальных исследований при поддержке Международного Фонда «Возрождение». В масштабе г. Харькова было проведено социологическое исследование, позволившее оценить работу всех 9 районных отделов милиции, а также изучить некоторые аспекты отношения населения к милиции. В частности, по результатам исследования было выявлено, что 30, 8% харьковчан считают, что милиция хорошо справляется со своей работой, а 27, 6% – готовы помогать милиции в любой ситуации. Эти показатели не столь значительны и опрошенные указывали и на недостатки, присущие милиции, но все же данные исследования указывают, что часть населения готова к сотрудничеству и удовлетворена взаимодействием, уже имевшим место. Результаты исследования и методика являются общедоступными и могут при желании быть использованы всеми желающими. Кроме того, исследование было презентовано на рабочей встрече с представителями МВД, Генеральной прокуратуры, Верховной Рады, Министерства юстиции, СМИ и общественных организаций в Киеве в декабре 2010 года, где было высоко оценено (в том числе и руководством ЦОС МВД Украины). Предложения о сотрудничестве неоднократно подавались в МВД Украины и УМВД Украины Харьковской области, однако остались без ответа.

В окончание рассмотрения проблемы новых методов оценки деятельности милиции, хотелось бы вернуться к истории с интернет-опросом, который проходил на сайте ГУМВД Харьковской области. Согласно данным опроса из 2760 респондентов, проголосовавших в течение 3 дней, «позитивно» работу милиции оценило 109, а еще 27 – затруднились ответить. Это означает, что соотношение оценивших работу харьковской милиции «позитивно» и «негативно» было 95 к 1. К вечеру третьего дня опроса результаты на сайте «подкорректировали» – соотношение стало 1 к 1. Люди продолжили оценку и голосование было заменено на другое, нейтральное и неинтересное для аудитории. Хотя учитывая организацию этого опроса и то, что в нем один пользователь мог проголосовать несколько раз, мне кажется не стоило беспокоится – результаты все равно не вызывали доверия и не имели никакой ценности. Может пришло время подойти к вопросу профессионально?

Кримінально-виконавча система

15.04.2011 | Вадим Човган, Андрій Діденко

Застосування статті 391 КК України

   

11 квітня в приміщенні Орджонікідзевського суду міста Харкова відбулося слухання справи засудженого Сергія Вознюка про обвинувачення за скоєння злочину, передбаченого ст. 391 КК України[1].

Справа засудженого Сергія Вознюка із Харківської ВК № 43 була не схожою на інші. Усі стадії кримінального процесу відбулись на території виправної колонії, а от кінцевий етап стадії судового розгляду (постановлення вироку) проходив на наших очах у Орджонікідзевському районному суді міста Харкова.

Почалось судове засідання. Не оголосивши склад суду, не встановивши присутніх, суддя Ярмоленко відразу перейшла так би мовити до діла. Але підсудний, напевно, зрозумівши, що ніхто не збирається нічого в нього запитувати та вислуховувати, підняв руку й заявив клопотання про допущення до справи захисника від Харківської правозахисної групи Геннадія Токарєва.

Однак суддя сказала, що клопотання слід було заявляти на попередніх стадіях судового розгляду (на судовому слідстві чи дебатах) і відмовила в розгляді клопотання. Коли підсудний запитав, чи йому відмовляють у задоволенні клопотання, суддя відповіла, що вона не відмовляє у задоволенні, а відмовляє у його (клопотання) прийнятті. У відповідь підсудний просив зафіксувати цю відмову у протоколі засідання, а також долучити клопотання до справи. Після короткої перерви, підсудний знову просив щоб для його захисту допустили адвоката Токарєва, але відповідь залишилась тою ж самою. Після цього, підсудний ще раз спробував заявити клопотання щодо відновлення судового слідства на підставі статті 319 КПК України, але суддя залишилась невблаганною. Як наслідок – останнє слово підсудного: «Прошу Вас об’єктивно підійти до розгляду моєї справи».

Щоб зробити зрозумілими обставини справи, слід сказати, що раніше підсудний відмовився від захисника, доказом чого є його підпис. Дана відмова була обумовлена його необізнаністю й тим, що дослухався до порад адміністрації колонії, яка пообіцяла «накинути» йому лише 2 місяці строку, якщо він підпише всі папери. Крім того він підписав клопотання про прискорений судовий розгляд без судового слідства.

В результаті був проголошений вирок – 1 рік і 6 місяців позбавлення волі. При чому в вироку зазначено, що доки вирок не набере законної сили, засуджений має перебувати в «дільниці СІЗО камери ПКТ виправної колонії № 43», тобто в повній ізоляції. Подібна практика застосовується адміністрацією установи для блокування подання засудженим апеляції на вирок суду.

Після того, як термін подання апеляції вичерпаний, засудженого доправляють у СІЗО як «відпрацьований матеріал» і оскаржити він вже нічого не може.

Щодо можливості подання клопотань після закінчення судового слідства КПК не дає однозначної відповіді.

 

[1] ст. 391 КВК: «Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань».

Дисиденти і час

08.04.2011
джерело: ucu.edu.ua

Дисидентам не час спочивати на лаврах,– Мирослав Маринович у Нью-Йорку

   

Сьогодні українські дисиденти з одного боку можуть пишатися своїм внеском у формування демократичного суспільства. Але є привід і для розпачу, адже не менш очевидними є наші моральні проблеми.

Таку думку висловив Мирослав Маринович під час лекції, яку він виголосив у Колумбійському університеті в Нью-Йорку. Подаємо короткі тези виступу.

Свобода є одним із найважливіших здобутків руху опору: свобода думки, віросповідання, громадянська, національна, релігійна чи особиста свобода. Однак права людини в Україні і далі порушують, ці порушення лише змінили свій характер. Українська влада продовжує різними шляхами нищити людську гідність, що призводить до зменшення рівня відповідальності та звужує сферу прав людини. Корупція руйнує державну систему правосуддя. Тому колишні дисиденти не можуть спочивати на лаврах.

Ми здобули українську незалежність, але через різні причини наша незалежність значно ослабла. Внутрішні міжрегіональні відмінності, які могли б стати багатством для держави, стали причиною суперечностей, які важко подолати. Ці відмінності стають предметом маніпуляції з боку деяких політичних сил, які підбурюють одну частину народу проти іншої.

Це також впливає на геополітичне становище України, оскільки суспільство розділене на дві частини – одна частина вибирає євроатлантичний курс (до речі, це саме те положення, з яким ідентифікує себе найбільше дисидентів). Інша частина українського суспільства вважає себе приналежним до російського (євразійського) культурного простору. Ще більш вразливою робить Україну її енергетична залежність від Росії. У цьому випадку поняття геополітичної безпеки Росії не передбачає справжньої незалежності України.

Таким чином, у багатьох визначальних параметрах національного існування, місія дисидентів була досить успішною, але ці зміни не отримали необхідних законодавчих та системних гарантій. Тому питання про майбутнє значення цієї місії дисидентів для нації залишається відкритим.

Також існують дві сфери, в яких ця місія зазнала великої невдачі: віра дисидентів у встановлення верховенства закону і в пост-комуністичне відродження соціальної та особистої етики. Судова система стала інструментом правлячої влади для зведення рахунків з опозицією. А масова корупція підриває впевненість народу в можливості впливати на хід подій. Помаранчева революція дещо відродила віру нації у власні сили, але не надовго.

Мало хто в Україні сьогодні вірить у можливість побудови справедливого порядку. Слабкість громадянського суспільства дозволяє владі всілякого роду зловживання. Криза судової системи породжує відчуття беззахисності. Таким чином, надії дисидентів про встановлення верховенства права не були оправдані.

У зв’язку з цим, виникає питання про правильність позиції дисидентів, прийнятої після розпаду Радянського Союзу, в питанні притягнення комуністів до відповідальності за злочини комуністичного режиму. У ретроспективі ми розуміємо, що це неможливо, всупереч переконанням дисидентів, «почати з чистої сторінки». Думки про покаяння за гріхи комуністів і звільнення їх від покарання за їхні злочини, призвели до сьогоднішніх зловживань у владі. Як результат, у нації склався правовий нігілізм – ми спокійно переносимо неправду і хитрість.

У цих умовах Україні необхідний солідарний громадянський рух – рух для здійснення верховенства права і для морального відновлення суспільства. Здатність колишніх дисидентів почати такий рух дещо обмежена: деякі з них похилі віком, інші через політичні компроміси попередніх років, перестали бути моральними авторитетами для нації. Так що питання про те, хто керуватиме цим громадянським рухом залишається відкритим. Але на мою думку, це неминуче в майбутньому.

Попри це все, ми можемо досить упевнено стверджувати, що колишні дисиденти заклали нам головні умови для цього руху – життя в умовах свободи. І навіть, якщо цей досвід є частково негативним, він як і раніше має неоціненне значення для формування зрілої особистості, звільненої від тоталітарних «лещат» до рівня відповідального громадянина.

Прес-служба УКУ

In memoriam...

15.04.2011 | Мирослав Маринович

Коли велика журба обертається світлою печаллю

   

Сьогодні, у пятницю 15 квітня 2011 року, відійшла у вічність Ніна Михайлівна Марченко, мати відомого українського журналіста-політвязня Валерія Марченка. Відійшла у болях невідворотної хвороби – і водночас у трепетному передчутті зустрічі зі своїм улюбленим сином, що загинув у ҐУЛАҐу мученицькою смертю ще далекого 1984 року. Її останнім словом, сказаним кілька днів тому, було: «Чекаю». І ось ця довгоочікувана мить возз’єднання душ матері й сина нарешті настала.

Ніна Михайлівна була донькою Михайла Марченка, першого радянського ректора Львівського національного університету імені Івана Франка (осінь 1939 – осінь 1940). Хай такий титул не збиває читачів із пантелику: це була гідна людина, якій ми завдячуємо першою українізацією Львівського університету. Отож уже в червні 1941 року його заарештовують «за націоналістичну й антирадянську діяльність на посаді ректора університету». Лише війна не допустила звичного фіналу, й Михайла Марченка на певний час приписали до Новосибірська.  

У цій родині кожне покоління змушене було обирати свій стиль стосунків із владою, яка, як відомо, «сльозам не вірила». І хоч відвертим бунтарем можна назвати лише Валерія, в родині ніколи не забували, що таке мораль і честь. Коли двічі заарештовували Валерія, ні дідусь-професор, ні мати-вчителька не зреклись його, не відцурались. Завдяки невмирущим листам Валерія до діда, а здебільшого – до матері, уся їхня родина увійшла в історію українського Руху опору 1960–70 років і в скарбницю українського нескореного письменства (В. Марченко, «Листи до Матері»; листування Валерія з італійкою Сандрою Фапп’яно). І лише завдяки неймовірним зусиллям Ніни Михайлівни вдалося вирвати висохле тіло усопшого Валерія з цупких рук жорстокої системи й поховати за християнським обрядом у с. Гатному під Києвом. У цю неділю поруч із ним упокоїться і його мати. 

Мучеництво сина зробило Ніну Михайлівну матір’ю святого. Не того святого, що є безгрішним, а того, що «душу кладе за друзів своїх». І від її постаті променіла дивовижна, спокійна й істинна гідність. Вона жила пам’яттю про сина, а точніше – вона жила ніби за двох, бо син її незримо керував її вчинками та роз’яснював її чоло. Вона тішилася кожній згадці про Валерія й сумувала, що лицарство, яке відзначало долю його та його побратимів, виходить з ужитку в нинішній Україні. Йдучи за прикладом Валерія, вона щиро повірила в Бога, мудрості Якого вона довіряла й милосердю Якого вона довірила долю свою і своїх рідних. Хай же упокоїть Він тепер її стражденну душу там, де праведні спочивають!

Вічная пам’ять Ніні Михайлівні Марченко, героїчному подвигу її сина й жертовним офірам тієї буремної епохи, свідки якої так дружно чомусь відходять тепер на небеса!

Мирослав Маринович

Бюлетень "Права Людини", 2011, №10

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори