пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201111
№11
2011

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

29.04.2011

Відкрите звернення щодо законопроекту про внесення змін до Закону України «Про доступ до публічної інформації»

   

Голові Верховної Ради України

В.М.Литвину

Шановний пане Голово!

Українська Гельсінська спілка з прав людини та Харківська правозахисна група звертаються до вас з проханням відмовитися від внесення змін до Закону України „Про доступ до публічної інформації”, оскільки вони призводять до звуження обсягу прав людини та суперечать європейським стандартам.

13 січня 2011 року Верховна Рада України ухвалила довгоочікуваний Закон України «Про доступ до публічної інформації», який втілив в собі більшість міжнародних стандартів в сфері свободи інформації. Українська та міжнародна громадськість надзвичайно позитивно оцінила прийняття цього закону, що засвідчило прихильність української влади до демократичних цінностей.

Однак не встигнув цей Закон набути чинності, як вже пропонується розглянути законопроект про зміни до нього, які, на наш погляд, великою мірою зводять нанівець його досягнення.

Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів від 27 листопада 2008 року, Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи „Про доступ до офіційних документів” від 21 лютого 2002 року встановлюють чіткі європейські стандарти щодо доступу громадян до інформації.

Пропоновані зміни до закону про доступ до публічної інформації не узгоджуються з цими стандартами щонайменше у таких положеннях:

1)        Вилучається норма, що гарантує доступ до публічної інформації незалежно від того, чи стосується інформація запитувача, що надсилає запит. Натомість пропонується включити норму, відповідно до якої запитувач повинен вказувати мотив подання запиту. Це суперечить європейському стандарту «...особа, яка звертається із запитом про офіційний документ, не повинна пояснювати причини, через які вона бажає отримати доступ до офіційного документу». Ці зміни порушують передумову, згідно з якою вся інформація про діяльність влади, яка є відкритою, зобов'язана надаватися, незалежно стосується вона особи чи ні.

2)        Запропоновані зміни скасовують можливість подавати запити електронною поштою, факсом, оскільки передбачають можливість подавати запити та отримувати відповідь на них лише у письмовій формі. Хоча сьогодні надсилання відомостей електронною поштою є найбільш економним, зручним, оперативним способом надання інформації. Сьогодні в європейських країнах реалізація активного доступу до інформації в такий спосіб вважається пріоритетною.

3)        Встановлення терміну надання відповіді на запит протягом місяця з можливим продовженням цього терміну до 45 днів не відповідає міжнародним стандартам та не сприяє реалізації права на доступ до інформації через інформаційний запит. Ці терміни є надто тривалими. Аналіз законів європейських країн свідчить, що середньостатистичний термін надання інформації там складає 5-10 робочих днів. У даному випадку є недоречним посилання на Закон України «Про звернення громадян», адже місячний термін реагування на звернення громадянина обумовлений тим, що відповідний державний орган повинен вжити певних дій, спрямованих на перевірку фактів, викладених у зверненні, і його задоволення, в той час, як інформаційний запит вимагає лише надіслання інформації про діяльність органів влади.

4)        Виключена важлива загальноприйнята європейська гарантія доступу до інформації для людей з обмеженими можливостями, відповідно до якої, якщо з поважних причин людина не може подати письмовий запит, його має оформити службовець, відповідальний з питань запитів на інформацію, обов'язково зазначивши в запиті своє ім'я, контактний телефон, та надати копію запитувачу.

Оскільки метою прийняття Закону України «Про доступ до публічної інформації» було забезпечення прозорості та відкритості суб'єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації, закликаємо Вас не вносити зазначені зміни, які не узгоджуються з Конституцією України, європейськими стандартами та інтересами українських громадян.

 

Євген Захаров,

Співголова Харківської правозахисної групи

                                                       

Володимир Яворський,

Виконавчий директор Української Гельсніьскої спілки з прав людини

Катування та жорстоке поводження

27.04.2011 | Андрій Диденко

Лікування... в наручниках!

   

21 квітня 2011 року в приміщенні Дзержинського районного суду міста Кривий Ріг мала слухатися справа по обвинуваченню Анатолія Темченка колишнього ректора Криворізького технічного університету. Але слухання справи не відбулося у зв’язку з погіршенням стану здоров’я підсудного.

68-тирічний професор Темченко вже майже 19 місяців перебуває під вартою в Криворізькому СІЗО, не зважаючи на те, що стан його здоров’я можна вважати критичним. Декілька фахових експертів висловилися з приводу стану здоров’я Темченка, і на підставі їх висновків Європейський суд зазначив в своєму рішенні про термінові заходи в порядку правила 39 Регламенту Європейського суду, що Темченко потребує негайної госпіталізації до спеціалізованої профільної лікарні для  надання йому адекватної професійної медичної допомоги.

Як заявив адвокат  Темченка Олег Амельчишин 14 квітня 2011 року під час прес-конференції в УНІАН: «на теперішній час Темченко Анатолій Георгієвич утримується в слідчому ізоляторі фактично на незаконних підставах, тобто без відповідного рішення суду, оскільки запобіжний захід у вигляді тримання під вартою відносно нього закінчився 29 січня 2010 року. Справа прокуратурою Дніпропетровської області була направлена до апеляційного суду Дніпропетровської області і попала туди лише 4 лютого 2010 року, тобто через 4 дні після закінчення термінів тримання під вартою. З цього часу фактично прокуратурою він повинен був звільнений з-під варти, але ці вимоги статті 156 КПК України були повністю проігноровані. В попередньому судовому засідання я як адвокат заявив клопотання про звільнення Темченка з-під варти у зв’язку з закінченням строків тримання під вартою, заявив також і скаргу на дії прокуратури, але суддею було відмовлено в задоволенні цієї скарги, і Темченку була залишена міра запобіжного заходу, яка фактично вже не діяла. Таким чином людина вже фактично тримається більше року без законних на те підстав.»

Про цю подію було багато написано в засобах масової інформації публікацій під різними назвами, зокрема: «Чому Україна ігнорує настанови Європейського суду?», стаття Миколи Закалюжного із «Радіо Свобода» «Коли слідство стає тортурою» та інші.   

Давайте разом спробуємо проаналізувати, чому Темченко замість того, аби лікуватись належним чином,   утримується в СІЗО, або в разі різкого погіршення стану здоров’я доставляється до реанімаційного відділення міської лікарні, або до стаціонару і утримується прикутим до ліжка наручниками цілодобово.

Як на мене, в цій справі відбуваються доволі  дивні речи.

Підсудного на останнє судове засідання (вже після прес-конференції в УНІАН) привезла карета швидкої допомоги, «швидка» чергувала біля приміщення суду, доки засідання не  закінчилося. Темченко на протязі засідання перебуває в наручниках, декілька разів йому робилося зле, шалено підіймався артеріальний тиск. Викликали лікаря, який за допомогою медичних препаратів намагався зменшити тиск, і як тільки тиск зменшувався, незважаючи на значні перепади тиску, судове засідання продовжувалось.

Скажіть будь ласка, чи повинна машина швидкої допомоги чергувати біля суду під час розгляду справи по обвинуваченню Темченка? Напевно, що повинна, тому що людина дуже хвора і в будь який момент йому може знадобитися невідкладна медична допомога. Але ж, з іншого боку, хіба «швидка» має функціонувати як транспортний засіб для етапування підсудних із СІЗО до зали суду і повернення арештанта до СІЗО? Замість того, аби надавати невідкладну медичну допомогу за викликами громадян, лікарі швидкої допомоги приймають участь у катуванні хворої людини. Хіба сам факт, що людину до суду доставляють за допомогою «швидкої», не  викликає занепокоєння? Якщо людина хвора, то її потрібно лікувати, а не судити. Стаття 2 КПК України проголошує: «Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь…», а відповідно до статті 21 КПК України «…суддя і суд зобов’язані…надати підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.» Хіба здатний підсудний, який до приміщення суду доправлений у кареті швидкої допомоги, який увесь час судового процесу утримується в наручниках, в той час як артеріальний тиск в нього неодмінно підіймається до критичної межі, суд змушений припиняти слухання по справі для надання підсудному необхідної медичної допомоги у вигляді медичних препаратів, які мають за своїм призначенням зменшувати артеріальний тиск. Після застосування таких препаратів у хворого тиск стрімко зменшується. Не треба бути лікарем, аби зрозуміти, що стрімкі перепади артеріального тиску не на користь хворому, і після подібних процедур вкрай необхідні належні умови лікування і медичного нагляду в стаціонарі клініки, де панує спокій і піклування, а не наручники і обвинувачення. Та і як в такому стані здоров’я людина може реалізувати своє право на захист від пред’явленого обвинувачення?

Прокоментую тільки одне судове засідання. 21 квітня на 11 годину в приміщенні Дзержинського районного суду міста Кривого Рога під головуванням судді Н.М. Грищенко, за участі прокурора І.М.Буйленкової призначене слухання справи по обвинуваченню А.Г. Темченка. Підсудного мали доправити із СІЗО за допомогою «Швидкої допомоги», але у підсудного підскочив артеріальний тиск до 220 на 100. Лікарі нічого не могли вдіяти, ніж доставити хворого до 8-ї міської Криворізької лікарні. Судове слухання не починалось, всі чекали на доставку підсудного. І десь приблизно о 15-й годині суддя запросила всіх до зали суду, аби повідомити, що суд переноситься, оскільки, як зазначила суддя: «на сегодняшний день суд не знает где находится Темченко». Тобто складається таке враження, що суддя дійсно нічого не знає. Вона не знає, що підсудний – це літній чоловік з «букетом» важких хвороб, не знає, що при хворобах серця найголовнішою лікувальною умовою є спокій,   мінімум психологічного навантаження і стресів. Невже суддя не розуміє, що у колишнього ректора поважного навчального закладу викликає обурення сама процедура тримання в наручниках і публічне ставлення до нього як до злочинця, хоча вина його в суді ще не доведена. Наслідки – знервованість і підвищення артеріального тиску. Незважаючи на коротку тривалість судового засідання, адвокат підсудного Олег Амельчишин все ж таки встиг заявити клопотання про зміну для свого підзахисного міри запобіжного заходу – тримання під вартою – на  будь-який інший запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі. Суд спитав думки сторін, щодо заявленого клопотання. Молоденька дівчинка прокурор під час своєї промови намагалася зробити суворе обличчя, але щось не дуже виходило, та й не пасує їй, вродливій жіночці, демонструвати злобні гримаси. Прокурор наголосила, що вважає вирішення питання про розгляд клопотання неможливим без участі підсудного. Суддя Грищенко, до слова, також молоденька жіночка, погодилася з думкою прокурора і відхилила клопотання адвоката, наголосивши на тому, що судове слухання продовжиться 27 квітня.  В мене склалося таке враження, що ці дві жіночки – прокурор і суддя – не розуміють що вони роблять, або сумлінно виконують чиїсь накази: «за будь яких умов тримати Темченка під вартою»

Бо я сумніваюсь, що вони не знають про те, що тримання під вартою є  виключною мірою серед запобіжних заходів, який має застосовуватися у виняткових випадках, коли інші запобіжні заходи, не пов’язані з позбавленням волі, застосувати неможливо. А запобіжний захід – взагалі будь-який, навіть не пов’язаний з позбавленням волі, відповідно до статті 148 КПК України застосовується «…з метою запобігти спробам ухилитися (обвинуваченого, підсудного) від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжувати злочинну діяльність, а також для забезпечення процесуальних рішень. Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі, продовжувати злочинну діяльність».

Таким чином, ми стикаємось з ситуацією, коли, з одного боку ми маємо рішення Європейського суду про термінові заходи з приводу негайної госпіталізації хворого, але Україна не в змозі виконати зазначені вимоги, оскільки, навіть якщо уявити, що Темченко буде переведений в спеціалізований профільний лікувальний заклад (в даному випадку, згідно з рекомендаціями лікарів, таким є інститут кардіології ім. М.Д. Стражеска АМН України), це все одне не вирішить проблеми, бо відповідно до наказу ДДУВП № 6 ДСК 2000  року обвинувачені у скоєнні злочину, відносно яких судом обрано міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, направлені для лікування чи обстеження в лікарні, підпорядковані МОЗ, повинні з метою попередження втеч утримуватися із застосуванням наручників. Застосування наручників – це захід безпеки, який застосовується до осіб, що на законній підставі перебувають під вартою і поводять себе неадекватно, тобто провокують конфлікт, або своїми активними діями представляють небезпеку для персоналу закладу. Наручники застосовуються на певний нетривалий фіксований час доки ув’язнений не заспокоїться.

Відповідно до наказу ДДУВП № 6 ДСК 2000 року  хворі люди, які потребують лікування, разом з лікувальними процедурами перебувають в наручниках цілодобово. Наручники відносяться до спеціальних засобів, які застосовуються як заходи безпеки «для припинення фізичного опору, насильницьких дій, безчинства, подолання протидії законним вимогам  адміністрації, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов’язків.»

Тобто якщо ув’язнений скоїв дисциплінарне правопорушення, він буде покараний у вигляді застосування наручників, наприклад,   на дві години, тільки якщо він своїми діями створює небезпеку для оточуючих, в усіх інших випадках дисциплінарних правопорушень, до нього будуть застосовані альтернативні до застосування спеціальних заходів безпеки методи впливу. В випадках переведення для лікування в медичні заклади, що не підпорядковані Державній пенітенціарній службі, карають застосуванням наручників на необмежений термін хворих людей, які не вчинили дисциплінарні проступки.

Таким чином людина, яка потребує медичної допомоги, а також відповідних належних умов для лікування, піддається насильству у вигляді застосування спеціальних засобів – наручників – без обмеження в часі.

     З цього приводу хотілося б згадати про рішення Європейського суду по справі «Охрименко проти України», в якому Суд однозначно кваліфікував тримання хворого в наручниках як заборонене поводження: «Суд вважає, що утримання заявника в наручниках не може бути виправдане міркуваннями безпеки, і, враховуючи його стан здоров’я, було нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням. Таким чином була порушена стаття 3 Конвенції»

Навколо справи Темченка склалася непроста ситуація. Уповноважений представник Уряду в Європейському суді Валерія Лутковська активно сприяє досягненню юридичних домовленостей між лікувальним закладом, який здатний надати Темченку якісну і професійну медичну допомогу, і Державною пенітенціарною службою, яка, до речи, також послідовно і наполегливо сприяє  переведенню Темченка для лікування в спеціалізовану профільну клініку. Також Державна пенітенціарна служба  направила звернення до суду щодо зміни відносно Темченка міри запобіжного заходу тримання під вартою на будь-яку міру запобіжного заходу, не пов’язану з позбавленням волі. Отже, група вчених своїм листом висловили занепокоєння щодо стану здоров’я Темченка, Європейський суд ухвалив рішення про термінові заходи за правилом 39 Регламенту, Державна пенітенціарна служба і Урядовий уповноважений в Євросуді – всі налаштовані на те, щоб сприяти переведенню Темченка до лікарні з належними умовами лікування. І здавалося б, що питання вирішене і лікування Анатолію Георгійовичу неодмінно буде забезпечене,   але ситуація нагадує патову.

Навіть, якщо за доброю волею Державної пенітенціарної служби Темченко і буде переведений до спеціалізованої лікарні, навіть якщо це буде клініка ім. Стражеска, то до підсудного за будь-яких умов мають бути застосовані примусові заходи безпеки, тобто наручники, оскільки наказ ДДУВП № 6 ДСК 2000 ніхто не скасовував.

Єдиним надійним шляхом для надання медичної допомоги Темченку є заміна тримання під вартою на інший запобіжний захід, будь то підписка про невиїзд або залог.

А дійсно, чому Темченко перебуває саме під вартою, а не на підписці, І хто зацікавлений в утриманні під вартою хворого дідуся?

З юридичного боку Темченко не підпадає під жоден пункт ст.148 КПК України, у якій чітко зазначено, відносно кого може бути обрано судом міру запобіжного заходу взагалі, а у вигляді взяття під варту тим паче.

Нагадаємо, що Анатолій Георгієвич Темченко – доктор технічних наук, професор, академік Академії гірничих наук, колишній ректор Криворізького технічного університету. Його діяльність відзначена Державною премією в галузі науки і техніки та почесним званням «Заслужений працівник народної освіти України», він нагороджений знаками Міносвіти України «Відмінник освіти України», «За наукові досягнення», Петра Могили», а також знаками Криворізького міськвиконкому «За заслуги перед містом» другого і третього ступенів, Грамотами Міносвіти України, області, міста, району, був обраний дійсним членом Академії  наук України. На теперішній час Темченко обвинувачується у скоєнні злочину, передбаченому ст.ст.15;368 КК України (замах на отримання хабара), але вина підсудного в суді не доведена, а адвокат Темченка каже, що сама кримінальна справа має в собі дуже багато «білих плям».

Уявіть собі на хвилиночку, якщо за рішенням суду Темченко буде виправданий і визнаний невинуватим у скоєнні злочину, хто візьме на себе відповідальність за ті знущання і приниження, які спіткали хворого професора? Хто поверне добре ім’я його родині і впевненість в тому, що завтра тебе не звинуватять в якомусь іншому злочині, не прикують кайданами до ліжка і не скажуть, що таким чином хворому була надана кваліфікована медична допомога?!

Отямтеся, люди добрі! Бо мусить бути хоч крапля милосердя і спів страждання у молодих жінок, що працюють прокурором і суддею! Вони фактично беруть на себе великий гріх – свідомо піддають катуванню хвору людину.

За останніми даними, сьогодні, 27 квітня, Темченка виписали із 8-ї міської лікарні міста Кривий Ріг і перевезли до СІЗО, а 28 та 29 квітня мають  відбутися слухання по цій справі. Моя особиста думка, що  вирішено в ці дні за будь-яких умов закінчити судовий розгляд.

Ми і далі спостерігатимемо за цією справою в своїх публікаціях.

Право на справедливий суд

22.04.2011
джерело: hr-lawyers.org

Опубликовано решение Европейского суда по делу Нечипорука и Йонкало против Украины

   

Номер дела

42310/04

Дата

2011.04.21

Кратко

Решением Суда установлены применение пыток, использование признаний, полученных под пытками, и нарушение права на свободу в ходе задержания и содержание под стражей

Категория

Обзоры решений

Статус

Не окончательное

Оглавление

В сегодняшнем решении Палаты по делу Нечипорука и Йонкало против Украины (заявление № 42310/04), Европейский суд решил единогласно, что имело место:

– нарушение статьи 3 Конвенции ввиду того, что заявитель был подвергнут пыткам и не было проведено эффективное расследование его жалоб в этом отношении;

– нарушение статьи 5 §§ 1, 2, 3, 4 и 5 Конвенции в отношении пяти отдельных периодов содержания под стражей между 2004 и 2007 годами;

– нарушение статьи 6 §§ 1 и 3(с) Конвенции в отношении уголовного процесса против заявителя.

Основные факты

С обстоятельствами делам можно ознакомиться здесь.

Решение Суда

 

Статья 3

 

Сторонами не оспаривалось, что два заключения медицинских экспертов, проведенных по постановлению следователя через три дня и примерно две недели после события, отметили повреждения на теле г-на Нечипорука. Суд не убедило объяснение Правительство, подтвержденное официальными медицинскими документами, что повреждения «могли быть причинены тупыми предметами», без каких-либо деталей. Также он не согласился с мнением, что отсутствие жалоб со стороны г-на Нечипорука о пытках администрации изолятора временного содержания, в котором он находился, подрывают их достоверность, поскольку тесная связь ИВС с милицией удерживала его от таких жалоб. Имеет значение, что он быстро подал жалобы в прокуратуру.

В свете этого и ввиду отсутствия возражений и объяснений со стороны властей в отношении медицинских данных, подтверждающих утверждения г-на Нечипорука о применении электрического тока, Суд признал установленным вне разумного сомнения, что повреждения, отмеченные в медицинских документах, были результатом обжалованного обращения, за которое Правительство несет ответственность. Учитывая, что он признался в совершении убийства в то время, когда был задержан за другое правонарушение, и отмечая утверждения о его избиении милицией перед повторяющимися признаниями, Суд считает вероятным, что милиция намеренно дурно с ним обращалась с целью получения признания. Учитывая что он и его беременная жена допрашивались милицией в одно и то же время, его утверждения о том, что он боялся применения к ней пыток, являются правдоподобными. Эти угрозы значительно усугубили его моральные страдания.

Ввиду этих соображения Суд посчитал, что г-н Нечипорук стал жертвой особенно серьезных и жестоких страданий, которые можно квалифицировать как пытки.

Хотя никогда не оспаривалось, что г-н Нечипорук получил повреждения в милиции, власти постоянно ограничивались тем, что не считали вероятными его утверждения о пытках электрическим током. Его попытки обжаловать отказ в уголовном преследовании работников милиции были отклонены, в частности, на том основании, что этот вопрос должен быть рассмотрен в ходе судебного разбирательства по его обвинению Суд поставил под сомнение адекватность такого подхода, учитывая, целью уголовного разбирательства было установить его виновность или невиновность, а не привлечь к ответственности виновных в избиении или назначить компенсацию за утверждаемое нарушение статьи 3.

Суд поразился тому, что национальный суд вообще проигнорировал заключение экспертов частного медицинского центра, подтверждающее утверждения г-на Нечипорука. При последующем рассмотрении дела Верховный Суд ограничился только анализом видеозаписи следственных действия, на которых не было видно повреждений, и заключил, что утверждения несостоятельны. В общем, Европейский суд пришел к выводу, что г-ну Нечипоруку было отказано в эффективном расследовании уго жалоб на пытки в нарушение статьи 3 Конвенции.

 

Статья 5

 

Хотя его первоначальное трехдневное задержание в мае 2004 года было записано милицией как основанное на подозрении в административном правонарушении, с ним обращались как с подозреваемым в деле об убийстве, но без процессуальных прав подозреваемого, особенно, права на защиту. Его задержание в последующие три дня было в нарушение национального закона, который позволяет задержание без мотивированного судебного решения только в течение трех дней в случае неотложной необходимости предупредить преступление. Те же претензии применимы к его задержанию в ноябре 2006 года. Его последующее содержание под стражей на основании постановления суда было основано на мотивах, которые нельзя считать достаточными, так как ни тяжесть обвинения не изменилась значительно, ни риск бегства не увеличился; решение, таким образом, было произвольным.

В отношении его содержания под стражей на основании постановления суда в течение двух периодов в 2004-2005 годах и 2007 году, суд не привел конкретного обоснования, а также не указал срока содержания под стражей. Такое нарушение было отмечено в предыдущих делах Суда. Другая системная проблема, отмеченная Судом, - содержание под стражей в период между окончанием досудебного расследования и предварительным заседанием суда.

Суд также установил нарушение права г-на Нечипорука быть незамедлительно уведомленным об обвинениях против него в соответствии со статьей 5 § 2, поскольку ему не было ясно сообщено о подозрении против него во время первоначального ареста, и с ним обращались как с подозреваемым в убийстве, хотя он формально был задержан по подозрению в совершении административного правонарушения.

Его первоначальное задержание в течение шести дней также нарушало его право «быть незамедлительно доставленным к судье» в соответствии со статьей 5 § 3, и общий срок его содержания под стражей в течение года и восьми месяцев нарушал его право на «суд в разумный срок или освобождение до суда» той же статьи.

Была нарушения статья 5 § 4 ввиду невозможности получить быстрый судебный пересмотр законности его содержания под стражей в ходе судебного разбирательства. В частности, не было ясных и предсказуемых правовых положений, которые бы предусматривал такой пересмотр в ходе судебного разбирательства.

Наконец, было нарушено право г-на Нечипорука на компенсацию в соответствии со статьей 5 § 5 за содержание под стражей в нарушение его прав по Конвенции, поскольку национальный закон не предусматривает такого права в его случае.

 

Статья 6

 

Первоначальное признание г-на Нечипорука, которое было поручено от него с помощью пыток в значении статьи 3 Конвенции, было использовано как доказательство в судебном разбирательства. Суд посчитал, что это уничтожило саму сущность привилегии от самообличения, независимо от значения признания в совокупности доказательств и независимо от того, что он несколько раз повторил признание в ходе расследования. Поэтому тут была нарушена статья 6 § 1.

Не оспаривалось, что у г-на Нечипорука не было адвоката в первые три дня задержания. Формально задержав его в административном порядка, а на деле обращаясь с ним как с уголовным подозреваемым, милиция лишила его доступа к адвокату, хотя участие адвоката было бы обязательным по национальному закону, если бы его обвинили в преступлении, в отношении которого он фактически допрашивался. Он признался несколько раз в убийства на ранних стадиях его допросов, когда его не представлял адвокат, и, безусловно,   ограничение в доступе к адвокату повлияло на него, поскольку его признания в милиции были использованы для осуждения. Первоначальное ограничение его права на защиту не было исправлено в ходе судебного разбирательства, поскольку суды не ответили адекватно на его жалобы о пытках. Суд посчитал, что была нарушена статья 6 § 3(с).

Суд также посчитал, что ответы национальных судов на возражения г-на Нечипорука в отношении показаний ключевого свидетеля были поразительно неадекватными. В частности, они не прокомментировали бесспорный факт, что этот свидетель был задержан в административном порядке и проигнорировали наличие аудиозаписи, на которой свидетель допускал, что оговорил г-на Нечипорука под давлением милиции. Проигнорировав эти конкретные и важные доводы, национальные суды не выполнили своей обязанности по статье 6 § 1.

 

Статья 41

 

В соответствии со статьей 41 Конвенции, Суд посчитал, что Украина должна выплатить заявителю 35000 евро в отношении нематериального вреда и 13594 евро в отношении расходов и издержек, связанных с правовой помощью адвоката.

С решением на английском языке можно ознакомиться здесь

Право на справедливий суд

30.04.2011 | Андрій Діденко

Справа С. Вознюка: адвоката не пустили до клієнта!

   

11 квітня 2011 року в приміщенні Ордженікідзевського суду міста Харкова відбулося слухання кримінальної справа по обвинуваченню Сергія Вознюка – ми про це писали в публікації від 15 квітня цього року.

Нагадаємо: слухання по цій справі, а йдеться про обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого ст. 391 КК України «Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань», відбувалося в закритому режимі на території колонії без участі захисника. Підсудний відмовився від захисту своїх інтересів за допомогою адвоката на стадії досудового слідства. (Про це суддя Ярмоленко радісно повідомила під час судового засідання11 квітня й при цьому не згадала, що після того, як справа потрапила з «темряви на світло» – з закритого судового розгляду на відкрите засідання, – що підсудний, може, все таки має право на захисника?).

Адже досудове слідство по цій справі проводилося на території Харківської виправної колонії № 43, де начальником – Едуард Петрович Роженко. І судовий розгляд справи по суті також фактично відбувався на території колонії. Що це означає? Це означає, що засудженого – обвинуваченого за ст. 391 КК весь час досудового слідства і судового розгляду тримають в так званій дільниці СІЗО на території виправної колонії.

Відповідно до Положення Держаного департаменту з питань виконання покарань № 280 від 30.12.2003 року, п. 1.3 –

«Дільниця є структурним підрозділом виправної колонії, створюється на базі капітально побудованих приміщень для тримання осіб, взятих під варту, та засуджених і розташовується в окремому ізольованому локальному секторі установи.

Дільниця на території спеціалізованої туберкульозної лікарні створюється на базі капітально побудованих приміщень. Камери для тримання таких осіб створюються у вигляді полубоксів. (Пункт 1.3 доповнено абзацом згідно з Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань № 275 (z0011-10) від 25.11.2009)».

На справді ж особи, які перебувають в зазначених дільницях СІЗО виправної колонії, перебувають в звичайних камерах ДІЗО (ПКТ) в яких утримуються засудженні, що скоїли дисциплінарні проступки і до них фактично застосовуються всі обмеження, які передбачені в разі дисциплінарного стягнення.

До слова, щодо порушень прав людини. Як відомо, в ПКТ (ДІЗО) установи виконання покарань утримуються засудженні, до яких застосоване дисциплінарне стягнення – це тримання в камері, певні режимні обмеження, передбачені умовами утримання дисциплінарно покараних, такі як відсутність розеток в камері, заборона на побачення з близькими й родичами, і навіть з адвокатом, заборона на отримання посилок і передач, посилений контроль, неможливість брати участь в суспільному й громадському житті, а найголовніше – повна ізольованість від зовнішніх контактів. Також відповідно до зазначеного Положення № 280 від 30.12.2003 п. 2.6 –

«У разі направлення особи, взятої під варту, та засудженого до дільниці, про це негайно, в установленому порядку, інформується особа чи орган, у провадженні яких перебуває справа, а також родичі особи, взятої під варту, та засудженого».

Звичайно, ці формальності, на жаль, не виконуються, я маю на увазі повідомлення родичів особи, взятої під варту.

Наслідками ми маємо: повне визнання своєї вини обвинуваченим, підписання пакету різних паперів, в тому числі і відмова від адвоката, і клопотання про слухання справи в прискореному режимі без судового слідства (мовляв, що там досліджувати, і так все ясно – підсудний винним себе визнав, склад злочину наявний). Зазвичай подібного ґатунку кримінальні справи мають єдиний сценарій: після проголошення вироку суду в закритому судовому засіданні (судовий процес нібито рахується відкритим, але фактично все відбувається в закритому режимі виправної колонії) засудженого тримають в умовах суворої ізоляції 15 діб після ухвалення судового рішення, тобто саме термін апеляційного оскарження в суді вищої ланки і вже потім переводять до СІЗО для етапування в іншу колонію для відбування нового покарання. По справі Сергія Возняка суддя Ярмоленко, на диво, призначила заключну частину судового процесу в будинку правосуддя, а не в кабінеті начальника установи виконання покарань і підсудний одразу кардинально змінив свою позицію відносно захисту – він, дочекавшись, доки суддя оголосить про початок слухання по справі (суддя не оголосила присутніх; крім того, прокурор в залі суду був відсутній і неможливо було почути юридичну оцінку щодо дотримання прав підсудного з боку нагляду за дотриманням законності під час судового слухання) заявив, що наполягає на реалізації свого права на захист за допомогою адвоката Харківської правозахисної групи Геннадія Токарєва. Спостерігачі Харківської правозахисної групи були свідками публічної заяви підсудного про те, що він наполягає на своєму праві на підставі пункту 2 статті 263 КПК України мати захисника, який відповідно до частини 4 статті 44 КПК має бути допущений до участі у справі на будь-якій стадії процесу, бо судовий процес триває, поки не закінчиться вироком. Тому цілком логічно стверджувати, що суддя Ярмоленко фактично позбавила підсудного можливості реалізувати своє право на захист за допомогою адвоката. Був оголошений вирок у вигляді 1 року і 6 місяців позбавлення волі. На останньому слові підсудний наголошував, що вимагає допустити до участі у справі адвоката. Суддя наполягала на тому, що вже відбулись судові дебати і час на подачу клопотань вичерпаний.

Добре, шановна суддя, але ж права на захист підсудного – на жаль чи на щастя – ніхто не касував. Що ж відбувається далі після в ім’я України проголошеного судового рішення, яке, на нашу, спостерігачів від ХПГ, думку, було ухвалене з очевидними грубими порушення права на захист підсудного? Вже засудженого Сергія Вознюка знову повністю ізолюють на території, як зазначено в вироку «дільниці СІЗО в колонії» і триматимуть аж доки не сплине термін подання апеляції, а потім вже як «відпрацьований матеріал» його переведуть до СІЗО – і писати, домагатись перегляду цієї справи буде дуже важко, якщо не сказати – неможливо.

І це не марні слова, бо коли ми кажемо про ізольованість, тобто повне блокування будь-яких контактів засудженого з зовнішнім світом адміністрацією виправного закладу (яка, до речі, і є дізнавачем, тобто, ініціатором подібних справ), якою робиться неможливим оскарження засудженим вироку суду першої інстанції. Яскравим прикладом такого очевидного зловживання владою є той факт, що після направлення засудженим Сергієм Вознюком вже із дільниці СІЗО колонії повторної заяви про залучення захисника з 19 і 26 квітня адвокат засудженого Геннадій Токарєв не зміг потрапити на зустріч зі своїм клієнтом.

Керівництво установи, в якій перебуває Вознюк, обґрунтовує свою відмову в наданні допуску адвокату до клієнта так: «Заступник начальника колонії пан Фендриков заявляє, що Сергій Вознюк „за нами не числится“», – тобто з його слів зрозуміло, що Сергій Вознюк не зможе зустрітися зі своїм адвокатом.

Вийшов цікавий діалог між начальником колонії та адвокатом Токарєвим:

Токарев: Я хочу встретиться со своим клиентом Сергеем Вознюком.

Начальник колонії: У нас его нет.

Токарев: То есть как это – нет? А где же он?

Начальник: Он числится за СИЗО.

Токарев: Да, но находится тут в колонии?

Юристи добре знають, що в цій площині законодавство має дуже багато прогалин і фактично не забезпечує права обвинуваченого, підсудного, засудженого на ефективний захист за участі адвоката через те, що адвокат не має можливості отримати побачення зі своїм клієнтом без дозволу слідчого або суду (якщо справа знаходиться в суді). Але це тема для обговорення парламентаріїв – щодо покращення національного законодавства в плані забезпечення безперешкодного допущення адвоката до свого клієнта на будь-якій стадії процесу без отримання спеціального допуску (пропуску) кожного разу, коли адвокат або клієнт захочуть мати побачення.

На останок хочу додати, що адвокат Геннадій Токарєв, отримавши дозвіл на побачення зі своїм клієнтом 26 квітня, прибув до колонії й повідомив представника адміністрації про необхідність участі в судовому засіданні і попросив надати можливість побачення із Вознюком без зайвої затримки. Після цього оформлення перепустки на вхід на територію колонії (маленького клаптика паперу) здійснювалось протягом 1 години 15 хвилин, в результаті чого адвокат, щоб не зірвати судове засідання, був змушений піти, так і не зустрівшись із Сергієм.

Все-таки адвокату вдалося дізнатись, що засуджений Вознюк подав на вирок суду першої інстанції апеляцію, яка зареєстрована належним чином. Ми й надалі слідкуватимемо за ходом цієї справи.

Соціально-економічні права

29.04.2011 | Марина Говорухіна
джерело: www.jurist.org.ua

Харківський суд покарав водія маршрутки, який побив інваліда

   

Кожен з нас колись був свідком грубого чи хамського поводження водіїв маршруток з людьми, яким держава надала пільги на проїзд. Пенсіонери та інваліди змушені користуватись своїм правом, соромлячись цього. Іноді навіть воліють заплатити гроші, щоб не почути принизливого: «Щось забагато вас розвелось, інвалідів/пенсіонерів». В Харкові сліпа людина спробувала відстояти своє право на проїзд, і за це була побита водієм маршрутки.

Це трапилось в липні 2010 року. Інвалід 1 групи зайшов до автобусу, пред’явив водію посвідчення та зайняв місце. Проте, водій звернувся до нього з вимогою або оплатити проїзд, або залишити салон. Після відмови пасажира виконати вимогу, той вирвав сумку у сліпого, та викинув її з маршрутки.

Коли ж інвалід попросив водія вибачитися та повернути сумку, чоловік сказав, що викине його слідом за нею. І погрозу здійснив, супроводжуючи процес побиттям сліпого.

Безпомічна людина намагалась перешкодити такому розвитку подій, тримаючись за поручні, але після удару по нирках відпустила їх, і водій викинув чоловіка на асфальт.

Автобус поїхав. Люди, які стояли на зупинці допомогли йому підвестись, та посадили на інше маршрутне таксі, яким він доїхав до травмпункту.

На цьому історія могла скінчитись, але інвалід вирішив, що його кривдник має понести справедливу кару. І звернувся до суду. Результатом стало рішення, яким водія маршрутки визнали винним та присудили до ста годин суспільних робіт. В суді він свою вину визнав повністю.

Щоправда грошової компенсації постраждалий так і не отримав (просив 5000 грн). Проте зараз готує ще один позов, і сподівається на перемогу.

Юридичну допомогу постраждалому надає Харківська організація незрячих юристів.

Торгівля людьми

27.04.2011

Заява Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна» з приводу руйнування системи реалізації державної політики у сфері протидії торгівлі людьми

   

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна» висловлює своє занепокоєння та обурення ситуацією із повним знищенням системи реалізації державної політики у сфері протидії торгівлі людьми в Україні.

Так, наслідком адміністративної реформи грудня 2010 року стало переформатування центральних органів виконавчої влади та їх підрозділів на місцях. Але поза увагою керманичів залишилися важливі галузі державного управління соціальної сфери. Коли, майже через чотири місяці після заявленої реформи, Указами Президента були затверджені  положення про реформовані міністерства, таке ігнорування стало очевидним та закріпленим в нормотворчих документах.

Станом на кінець квітня 2011 року на жодний орган центральної виконавчої влади не покладені зобов’язання у сфері протидії та попередженні торгівлі людьми, наданні допомоги постраждалим. Вони відсутні і в положенні про Міністерство внутрішніх справ України, в якому перелічені основні напрями протидії злочинності, і в положенні про Міністерство соціальної політики України, до сфери компетентності якого перейшли питання сімейної та гендерної політики, захисту прав дітей, попередження насильства в сім’ї, і в положенні про Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, яке визначено відповідальним за реалізацію підписаного 15 лютого 2011 року Плану співпраці

між Урядом Сполучених Штатів Америки та Урядом України з питань протидії торгівлі людьми.

Це означатиме, що функція протидії торгівлі людьми втрачається і на обласному та місцевому рівнях, оскільки немає структури, відповідальної за координацію дій, за реалізацію національного механізму перенаправлення постраждалих від торгівлі людьми для надання їм всебічної допомоги, за проведення попереджувальної роботи.

Подібне нехтування спостерігається тоді, коли питання торгівлі людьми залишаються актуальними в Україні, коли з’являються нові види торгівлі людьми, збільшується кількість випадків внутрішньої торгівлі людьми, коли на фоні зростаючих міграційних настроїв українських громадян та тенденцій міграції, збільшується ризик потрапляння в ситуацію торгівлі людьми, коли не меншає кількість випадків комерційної сексуальної експлуатації дітей, а кількість подібних пропозицій мережею Інтернет навіть збільшується.

За даними Міжнародної організації міграції  в Україні у 2010 році  було надано реінтеграційну допомогу 1085 особам, які постраждали від торгівлі людьми, із них: 693 жінкам та 392 чоловікам. Останнім часом Україна набуває ознак транзитної держави для осіб з інших держав, яких продають з метою трудової і сексуальної експлуатації, а також країни призначення.

Протягом 2010 – першої половини 2011 року жодного разу питання протидії торгівлі людьми не розглядалися на Міжвідомчій раді з питань сім’ї, ґендерної рівності, демографічного розвитку та протидії торгівлі людьми.

Не дивлячись на задекларовані в Державній програмі соціального та економічного розвитку зобов’язання, презентовані майже рік тому, так і не був прийнятий комплексний закон «Про протидію торгівлі людьми»,   проект якого розроблено Мінсім׳ямолодьспортом спільно з міжнародними та громадськими організаціями відповідно до Плану – графіка реформ за напрямом "Міжнародна інтеграція та співпраця" до Програми економічних реформ Президента України як однієї із головних умов забезпечення безвізового режиму між Україною та Європейським Союзом.

Не затверджена Державна програма протидії торгівлі людьми на 2011-2015 роки, так само, як і програми підтримки сім’ї та сприяння впровадженню гендерної рівності в суспільстві, тож відсутні правові інструменти управління та реалізації політики в цій сфері.

Під загрозою зриву знаходиться реалізація Плану співпраці між Урядом Сполучених Штатів Америки та Урядом України з питань протидії торгівлі людьми, відповідно до якого кожна з держав, у тому числі й Україна, взяла на себе зобов’язання щодо активних дій по зупиненню цього явища.

В стадії руйнування знаходяться дезорієнтовані управління у справах сім’ї та молоді, на яких на місцях були покладені функції координування цією роботою.

Не дивлячись на багаторазові звернення громадськості щодо необхідності не тільки збереження, але й розвитку механізму забезпечення рівноправності жінок і чоловіків, впровадження сімейної політики та політики гендерної рівності, незрозумілою залишається доля Департаменту сімейної та гендерної політики бувшого Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту.

Нагадуємо високопосадовцям, відповідальним за руйнування інституцій та системи управління і діяльності у сфері протидії торгівлі людьми, що вони мають відповідати за свої дії не лише перед народом України, але й перед міжнародною спільнотою. Адже мають міжнародні зобов’язання. Україна є  членом Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенції ООН про боротьбу із транснаціональної організованою злочинністю та Факультативного протоколу до неї про попередження та припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми та покарання за неї. У вересні 2010 року Президент підписав ратифіковану Верховною Радою України Конвенцію Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, положення якої тепер є частиною національного законодавства України.

Проголошуючи на словах європейський вибір держави та слідування цінностям демократії, верховенства права та прав людини, на практиці ігноруються названі принципи та цінності.

Руйнування діяльності у сфері протидії торгівлі людьми  відбувається на тлі  суттєвого погіршення ситуації із правами жінок в Україні, що виявляється як в дискримінаційних та сексистських висловлюваннях керівників держави, прийнятті завідомо дискримінаційних нормативних документів, погіршенні ситуації із правами жінок внаслідок запланованої пенсійної реформи, та вже здійсненого прийняття нового Податкового кодексу, відсутності жінкам доступу до прийняття рішень та участі в управлінні державними справами, існуючим розривом в доходах жінок та чоловіків, сексистській рекламі та гендерних стереотипах, які заполонили інформаційний та недійний простір, відсутності дієвих механізмів оскарження дискримінації за ознакою статі, відсутності системи надання допомоги потерпілим від торгівлі людьми та насильства в сім’ї тощо.

Така ситуація вимагає термінових та кардинальних змін, а також пильної  уваги до питань протидії торгівлі людьми, забезпечення рівноправності чоловіків та жінок з боку української та міжнародної громадськості. Права людини в Україні та їх брутальне порушення з боку влади не є внутрішньою справою держави.

      У зв’язку із вищевикладеним вимагаємо:

1.    Терміново розробити та внести зміни в положення про центральні органи влади, визначивши уповноважений орган державної влади у сфері протидії торгівлі людьми.

2.    Доопрацювати та затвердити Державну програму протидії торгівлі людьми на 2011-2015 роки.

3.    Прийняти Закон України «Про протидію торгівлі людьми».

4.    Відновити роботу координаційних структур (Міжвідомчої ради) щодо протидії торгівлі людьми.

5.    Провести консультації із громадськими та міжнародними організаціями,

6.    Розробити та затвердити план заходів по реалізації положень Конвенції Ради Європи про заходи по боротьбі із торгівлею людьми.

Окрім того звертаємося до міжнародних організацій, до Моніторингового комітету, Комітету із рівних можливостей для жінок і чоловіків Парламентської Асамблеї Ради Європи, до Групи експертів Ради Європи у сфері протидії торгівлі людьми (ГРЕТА) щодо взяття ситуації із діяльності української держави у сфері протидії та попередження торгівлі людьми  та забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків під постійний моніторинг.

Київ, 27 квітня 2011 року

Екологічні права

29.04.2011
джерело: www.kharkovforest.com

Відкритий лист Президенту України щодо збереження Харківського Лісопарку

   

Відкритий лист представників громади м. Харкова
Президенту України Віктору Федоровичу Януковичу
щодо збереження Харк
івського лісопарку

 

 

Шановний пане Президенте,

звертаємося до Вас з проханням про збереження Харківського лісопарку - унікального лісового масиву, розташованого в межах міста Харкова. Це один з найбільших лісопарків України. Основу його становить природна діброва, окремі дуби якої досягають віку 300-400 років і є памятками природи.

Харківський лісопарк - зелені легені міста Харкова, природний резервуар чистого, насиченого природними фітонцидами повітря, необхідного для здорового життя мешканців міста. Лісопарк - це улюблене місце відпочинку, занять спортом для тисяч харків'ян. Значна площа цього лісового масиву, близькість до житлових районів і зручний транспортний зв'язок з центром міста роблять його надзвичайно привабливим для масового культурно-спортивного відпочинку. Харківський лісопарк є популярним як серед молоді, так і людей старшого віку, пенсіонерів. У Лісопарку регулярно проводяться змагання з різних видів спорту серед професіоналів та любителів. Лісопарк має унікальні лижні, бігові траси, велосипедні маршрути, пішохідні доріжки, маршрути для спортивного орієнтування, галявини для гри у футбол, волейбол. У лісопарку розташована лижна база «Темп», на базі якої створено Центр олімпійської підготовки, проводяться змагання міжнародного рівня з лижних перегонів. Харківський лісопарк - це місце родинного відпочинку, рекреації, він звеселяє зір своїми мальовничими пейзажами і є необхідним для спілкування з природою, її пізнання.

Харківський лісопарк відзначається значним біологічним різноманіттям. В лісопарку розташовані дві ботанічні пам'ятки природи. На його території мешкає понад 50 видів тварин і зростає більше 30 видів рослин, занесених до Міжнародних Червоних списків (11 видів тварин), Червоної книги України та Червоних списків Харківської області. Лісопарк є місцем перебування хижих птахів, занесених до Червоних переліків міжнародного, національного та регіонального значення. Чисельність окремих видів хижих птахів настільки мала в Україні, що вони є гордістю будь-якого лісового масиву. У Лісопарку можна зустріти косуль, кабанів, зайців, білок тощо, а іноді сюди заходять лосі та олені, горностаї. У травні практично на всій території Лісопарку цвіте тюльпан дібровний, занесений до Червоної книги України, зустрічаються навіть лісові орхідеї (Червона книга України). У лісопарку є великі місця зростання барвінку малого та рясту Маршалла, занесених до Переліку видів рослин, що підлягають особливій охороні на території Харківської області. Навесні можна спостерігати синє море проліски сибірської, запашне різнотрав'я первоцвітів.

Згідно ст. 11 Закону "Про Червону книгу України", "Перебування (зростання) на певній території рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, є підставою для оголошення її об'єктом природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення ".

     Згідно Положення "Про Перелік видів рослин, що підлягають особливій охороні на території Харківської області" (затверджене Рішенням ХІХ сесії Харківської обласної ради ХХІІІ скликання від 30.10.2001 р.), охорона рослин, занесених до Переліку, забезпечується шляхом:

     - Збереження умов місцезростання дикорослих рослин і природних рослинних угруповань;

     - Створення на територіях, де вони зростають, заповідніх та інших об'єктів, що підлягають особливій охороні ...

 

Незважаючи на вище зазначене, і на те, що Харківський Лісопарк має статус зони зелених насаджень загального користування, його площа стрімкими темпами зменшується: великі ділянки віддаються у приватну власність, відокремлюються парканами та забудовуються. При цьому ігнорується екологічна, історична та наукова цінність лісового масиву, порушуються норми природоохоронного, лісового, земельного законодавства, погіршується стан навколишнього середовища і знижується якість життя харків'ян. За останні кілька років площа лісопарку скоротилася майже втричі.

 

Ми, громадяни м. Харкова, дуже стурбовані долею нашого улюбленого місця відпочинку та чудового куточка природи, і  наполягаємо на наступному:

 

1. Зупинити рішення з землевідведення на території лісопарку.

2. Провести ревізію законності відведення земель на даній території.

3. Встановити межі лісопаркової зони м. Харкова на основі планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування лісопаркового господарства             м. Харкова.

4. Надати Харківському лісопарку статус обєкта  природно-заповідного фонду.

 

Додаємо нижче наші підписи.

 

29 березня 2011 року

 

 

Перелік представників Харківської громади,   які підписали звернення:

                                                             

Академік НАН України, док.ф.м.н. Бакай О. С.

Академік НАН України, док.ф.м.н. Зеленський В. Ф.

Академік НАН України, док.ф.м.н. Шульга М. Ф.

Академік НАН України, док.ф.м.н. Пелетминський С. В.

Академік НАН України, док.т.н., заслужений діяч науки і техніки України,

МС з альпінізму, заслужений тренер України Мацевитий Ю. М.

Академік РАЕН, к.т.н. Кашуба О. І.

Член-кор. НАН України, док.ф.м.н. Степанов К. М.

Член-кор. НАН України, док.ф.м.н. Довбня А. М.

Член-кор. НАН України, док.ф.м.н. Слюсаренко Ю. В.

Док. ф.м.н. Ранюк Ю. М.

Док. ф.м.н. Гаркуша І. Є.

Док. ф.м.н. Войценя В. С.  

Док. ф.м.н. Чечкін В. В.

Док. ф.м.н. Пархоменко О. О.

Док. ф.м.н. Хороших В. М.

Док. ф.м.н. Гугля О. Г.

Док. ф.м.н. Шевченко М. Г.

Док. ф.м.н., заслужений діяч науки і техніки України Сорокін П. В.

Док. ф.м.н. Оніщенко І. М.  

Док. ф.м.н., МС з греблі Купленніков  Е. Л.

Док. ф.м.н., Голова Харківського обласного осередку ВГО «Спілка любителів лижних перегонів України» Туркін А. А.  

Док.т.н. Юферов В. Б.

Док.т.н. Лавриненко С. Д.

Док.т.н. Лонін Ю. Ф.

Член-кор. АН з прикладної радіоелектроніки, к.т.н., МС з спортивного туризму, заслужений мандрівник Росії Боріскін В. М.

Док. біол.н. Жмурко В. В.

Док. біол.н. Каліман П. А.

Док. біол.н. Князєва М. В.

Док. біол.н. Токарський В. А.

Док. біол.н. Шкорбатов Ю. Г.

Док. біол.н. Божков А. І.

Док. біол.н. Бондаренко В. А.

Док.філос.н., канд.біол.н. Чешко В. Ф.

Док.хім.н. Орлов В. Д.

Док.хім.н., КМС з альпінізму Крамаренко В. Ю.

Док.мед.н. Мітелева З. М.

Док.мед.н. Тяжелов О. А. 

Почесний МС СРСР з альпінізму Козявкін В. В.

МС з альпінізму, к.ф.м.н. Овчаренко В. Д.

МС з туризму, заслужений мандрівник Росії  Надененко В. Л.

МС з туризму, КМС з альпінізму та лижних перегонів,

            тренер, інструктор Червяков А. Т.

МС з орієнтування Грушко Г. О.

Художник- реставратор, член Нац. Спілки художників України Шуліка  В. В.

Художник-реставратор  Лапузіна В. А. 

Художник-реставратор  Берестюк Н. В.

Художник Семеніхін В. Ф.

Письменниця Сімона Вілар  (Н. Гавриленко)

Письменник Свержин В. І.

Письменник Громов Д.

Письменник Ладиженський О.

 

та інші громадяни

 

 

 

http://www.zfront.org/

http://www.kharkovforest.com/  

Погляд

21.04.2011 | Александр Генис
джерело: www.novayagazeta.ru

Они и мы

   

Все, что я люблю в Америке, возникло благодаря обществу, а не государству. Оркестры, театры, музеи... Несколько лет назад прошла конференция, посвященная проблемам защиты от американской культурной экспансии. Среди собравшихся министров не хватало виновника: в США нет министерства культуры.

У американской политики — короткая память, из-за чего она живет в постоянной истерике, которая сейчас называется «дефицит». Если верить тому, что на американцев обрушивает пресса, страна задолжала столько, что стоит на краю обрыва.

Может, так оно и есть, но я все равно не слишком переживаю, потому что уже слышал такое — в эпоху Рейгана. Сейчас его называют великим президентом, но тогда считали великим мотом. «Рейганомика», учившая, что уменьшая налоги, государство собирает больше денег, казалась парадоксом, а была ошибкой. Во всяком случае, дефицит тогда рос на глазах — буквально. На Бродвее установили бегущую строку, изображавшую государственный долг. Цифры мелькали так часто, что сливались в красную светящуюся полосу, напоминавшую допплеровское смещение, памятное мне по книге «Занимательная физика». Ничего занимательного в этом, однако, не было, и я ходил на Бродвей ужасаться, как все нью-йоркцы, которые редко голосуют за республиканцев, тем более с другого — западного — берега.

Но в один прекрасный день — уже при Клинтоне — дефицит исчез. Более того, у Вашингтона появилась прибыль, и страна вновь заняла привычное место на краю пропасти, потому что не могла поделить избыток. (Клинтона даже пытались подвергнуть импичменту, правда, за избыток гормонов, а не долларов, но все-таки.)

Вот тогда-то во мне и зародилось сомнение во всемогуществе власти. Американская экономика — такая большая и непонятная, что «президент кричит в трубку, не замечая, что телефонный провод обрезан» (Тоффлер). С тех пор я перестал верить, что Рейган казну разорил, а Клинтон ее наполнил. Деньги подобны деревьям. Они лучше знают, как им расти, если их не истреблять под корень, как это любили делать коммунисты.

Конечно, финансовый фатализм — слабое утешение для отдельного, особенно безработного человека, но государству легче. У него всегда есть выход, и даже я знаю — какой. Чтобы рассчитаться с долгами, надо поднять налоги, лучше всего — на бензин, который в Америке и сегодня в полтора раза дешевле, чем в соседней и тоже огромной Канаде. Чем дороже бензин, тем меньше машины, тем чище воздух, тем больше надежд найти альтернативу нефти и избавить от ее проклятия тех, у кого нефти нет, но особенно тех, у кого она есть.

Налоги, однако, страшное слово. Многие избиратели требуют от своих кандидатов подписку о том, что они не повысят налоги, если доберутся до власти. Поскольку политику объехать труднее, чем экономику, остается один выход: резать по живому. Еще совсем недавно Вашингтон, раздавая субсидии, искал, куда потратить деньги. Теперь — с тем же азартом — власти сокращают расходы. Но и это — сплошная видимость. Не решаясь обсуждать три по-настоящему глубокие финансовые пропасти: оборону, медицину и пенсию, конгресс экономит по мелочам.

Больше всего меня бесит крохоборство республиканцев (уже поэтому я буду вновь голосовать за Обаму), требующих отменить государственные дотации некоммерческому телевидению. У нас, в Нью-Йорке, это 13-й канал, который сопровождает зрителей от колыбели до могилы. Детей он учит читать, молодым открывает оперу, взрослых балует классикой, стариков утешает уютными английскими детективами, где всегда нежаркое лето и никого не жалко, ибо убивают только плохих и быстро. На все эти радости казна расходует такую сумму, что если разделить ее на всех, то выйдет $1, 35 на каждого налогоплательщика. Это, как считают в Америке для наглядности, — шесть монет: дайм и пять квотеров, или один бумажный стакан скверного кофе в год.

«Пусть они им подавятся», — говорит вменяемая часть Америки и тянется к бумажнику. В конце концов, федеральный бюджет покрывает лишь 10% расходов. Остальные деньги приходят не от государства, а от общества. Зазор между первым и вторым делает американскую жизнь приемлемой при любом президенте.

Америка удобна тем, что позволяет заглянуть в самое начало. Новый Свет, словно Книга бытия, открывается на пустом месте. Одним из них была Филадельфия времен Бенджамина Франклина. В его автобиографии, которую третий век читает всякий школьник, самое интересное — робинзонада. В своем XVIII веке Франклин с друзьями вводили цивилизацию, как в «Таинственном острове» Жюля Верна. Все нужно было начинать с чистого листа, которым казался континент, пребывающий в первозданном варварстве.

Чтобы избавить Америку от этого состояния, Франклин педантично насаждал институты, которые только теперь представляются необходимыми и неизбежными. Он, например, первым напечатал бумажные деньги, и его портрет до сих пор украшает собой стодолларовую купюру. Но кроме этого — государственного — заказа все начинания Франклина были частной инициативой. Добровольцы, объединенные соображениями взаимной выгоды, строили общество, в котором им нравилось жить. Жить, добавим, так, чтобы не зависеть от чужого — колониального — правительства. Собственно, уже поэтому в Америке никогда не доверяли государству. Ведь его представляли приезжий губернатор, акцизный чиновник, рекрутер, но не учитель, не врач, не полицейский. Последние появились без всякого вмешательства королевской власти. Стараниями Франклина в Филадельфии открылась первая публичная библиотека и больница. Добровольцы завели в городе артиллерийскую батарею, ополчение (на случай войны с Испанией), университет, жандармов, а также — мостовую, уличные фонари, печатный календарь и дворников.

Как бывшего пожарного меня особенно интересует добровольная пожарная дружина: «По нашему договору, — пишет Франклин, — каждый обязывался держать наготове определенное количество кожаных ведер, и еще мы договорились встречаться раз в месяц и вместе проводить вечер, обмениваясь мнениями на ту же тему». Этот обычай жив до сих пор. В нашем городке пожарные составляют элитный клуб, куда меня ввел мой автомеханик Том (за то, что я отучил его разбавлять водку). К Рождеству пожарное депо — самое красивое здание Эджуотера — расцвечивается лампочками, две надраенные пожарные машины (одна, понятно, пунцовая, но другая — оранжевая) выезжают на парад, и весь город — обе улицы — хлопают героям в блестящих касках, увитых хвойными ветками. В остальные дни пожарные собираются по вечерам, играют в карты, сплетничают и ждут случая отличиться. Такие патриархальные сценки украшают и развлекают всю страну, которая, в сущности, и основана была частным образом — как дружеский кружок единомышленников-пилигримов.

Оттуда, из первоначальной древности, идет фундаментальное разделение симпатий. В принципе, американцы, кто в большей, кто в меньшей степени, убеждены, что государство — это они, а общество — мы. Первое — зло, пусть и необходимое, второе — добро, хоть и избирательное.

Государство, которое ведет войны, взимает налоги и навязывает ей правила, объединяет страну — в том числе, как это было в Гражданскую войну, и силой. Общество ее, страну, делит по интересам, в первую очередь, конечно, религиозным, но не только. Все, что я люблю в Америке, возникло и существует благодаря обществу, а не государству. Симфонические оркестры, оперные театры, буддийские монастыри, радиостанции классической музыки, литературные клубы и, конечно, музеи, в которых нет ни одной картины, оплаченной налогоплательщиками.

Несколько лет назад прошла большая международная конференция, посвященная проблемам защиты от американской культурной экспансии. Среди собравшихся министров культуры не хватало только виновника. Американцев не позвали потому, что в США министерства культуры нет, никогда не было и не будет.

Объясняя бурю в исламском мире, политики говорят об Интернете, обустроившем свою параллельную вселенную. Чтобы понять роль социальных сетей, мы можем опереться на прецедент предыдущей волны революций. Как и почему рухнул режим, выдержавший испытания полувековой холодной войной, но не устоявший перед искушением свободы?

Один из ответов, говорят историки, заключен все в том же благотворном противоречии между государством и обществом. Больше других преуспели те страны и народы, у которых существовала альтернатива власти — вовсе не обязательно политическая, ибо за это уж точно сажали. Оставив государству все, на что оно претендовало, общество выгородило себе делянки досуга, забавы, хобби, безопасных, но горячих увлечений. В Прибалтике, например, пели. Фольклористы утверждают, что на каждого латыша приходится по одной песне, и Латвия редко останавливалась, не допев, — и при Сталине, и при Хрущеве, и при Брежневе, и, что особенно важно, при Горбачеве, когда хор стал революцией и привел страну в Европу.

То же самое случилось в Польше, где каждый четвертый поляк числился в какой-нибудь негосударственной организации. Помимо католической церкви это могли быть союз любителей орхидей, или собаководов, или альпинистов, или любителей вышивать крестиком картины славных исторических свершений. Каждый такой кружок отличает способность к самоорганизации, сплоченность его членов, их искренний интерес к общему, но все-таки частному делу, и полное отсутствие тоталитарных амбиций. Кто может представить себе филателистов, которые «огнем и мечом» навязывали бы другим свои взгляды на почтовые марки? Несмотря на эти тихие (если не считать хора) увлечения, общественные организации сыграли сокрушительную роль в освобождении Восточной Европы. Иногда за этим стояла еще и увлекательная экзотика.

В 1995 году в Прагу переехала штаб-квартира «Радио Свобода», которой отвели ставший ненужным после раздела государства парламент. От прежних хозяев в нем остались только официанты. Каждый, предупреждали меня коллеги, по совместительству служил в секретной полиции, но чехи просили их не выгонять на старости лет.

К открытию станции ждали президента, о чем я узнал, когда меня остановил вахтер. До того — в славные дотеррористические времена — я с ним просто здоровался, но в связи с официальным визитом мне понадобился пропуск. Я получил его у сотрудника безопасности, который на него категорически не походил: седая косичка, джинсы, майка с портретом Фрэнка Заппы. Я понимал, что в его ведомстве обычно ходят в штатском, но не до такой же степени. Опросив меня на беглом английском, он быстро оформил бумаги, но я задержал его вопросом, откуда он такой взялся. Когда выяснилось, объяснил он мне, что Гавел становится лидером страны, остро встала проблема его охраны. Поскольку все профессионалы этого дела служили в организации, державшей будущего президента в тюрьме, нужны были новые люди. Ими оказались чешские буддисты. Стоя, как им положено, в стороне от земной власти, они сохранили независимость взглядов и — благодаря медитациям и йоге — хорошую физическую форму. Воспитанный в здоровой диссидентской среде, я еще школьником знал, как вести себя на допросе, но к такому меня самиздат не готовил. Нашу беседу об асанах и Сиддхартхе прервал президент. Его речь была стремительной и состояла из одного предложения.

«Я много лет сидел за решеткой, без «Свободы» этих лет было бы больше», — сказал Гавел, и я приосанился.

14.04.2011

Погляд

22.04.2011 | Інна Сухорукова, Харківська правозахисна група

«Главное, чтобы Луценко сидел?»

   

Мене вразила прес-конференція членів Товариства «Тризуб», яких нарешті випустили під поручительство декількох народних депутатів. Прес-конференція відбулася на минулому тижні, почуте там примусило здригнутися навіть принципових оптимістів (крихта їх ще залишилася серед українських правозахисників).

Вперше за історію незалежної України підозрюваних у скоєнні злочину катували – і не тільки в міліції, а, за словами декількох з них, і в СБУ. Те, що їм – політичним в’язням – «шили» хуліганку, не має ніякого значення, адже відпилювання голови пам’ятника Сталіну, як і встановлення його погруддя  – це насамперед дві протилежні політичні позиції. За словами мера  Запоріжжя погруддя Сталіну встановлене незаконно, без архітектурного дозволу, і він пообіцяв знести його, якщо комуністам спаде на думку відновити пам’ятник людожеру. Уявіть собі пам’ятник Гітлеру в Німеччині чи будь-якій іншій європейській країні. 

Отож бо переслідування та катування тризубівців мали іншу незрозумілу нам мету.

Інакше президент Янукович навряд чи сказав би, що в Україні ніколи не буде переглянуте ставлення до Сталіна. Отже, держава проти вшанування людожера, комуністи – за, але держава чомусь своїми діями підтримує останніх. Повна маячня!

А якщо додати те, як поводилися з наявно політичними в’язнями – то це вже просто уклін товаришу Генералісимусу.

Катування політичних в’язнів у кращих традиціях 37-го року політично опускає Україну нижче плінтусу. Робить з неї, особливо на тлі риторики наших політиків про сумлінне виконання всіх європейських стандартів в галузі прав і свобод людини, просто навіженою державою, хворою на амбівалентну шизофренію.

Якщо це не так, то усі причетні до катувань тризубівців повинні понести покарання.

Ще одним тестом на політичну ситуацію в країні є тримання Юрія Луценка під вартою без будь-яких підстав. Судячи по тому, що саме йому інкримінували, він не зробив взагалі нічого протизаконного. Луценко не мав наміру ховатися від слідства, знайомився зі справою. І тримання його під вартою виглядає не інакше, як дешева помста, на яку вже жорстко відреагувало суспільство. Згадайте тільки виступ Театру КВН ДГУ «Кабаре «Весёлый песецЪ» під назвою «Главное, чтобы Луценко сидел». Це сміються на Сході України – нібито у вотчині правлячої коаліції. А коли сміються над владою, та ще й з такою неповагою – це дуже тривожний симптом! А вірші в інтернеті, і не тільки на сайті Майдан, а й на харківському сайті Медіапорт та Народній правді? А відгуки читачів на форумах? Влада наявно домоглася, чого і не бажала, зробивши з Луценко політв’язня – зробила з нього героя.

Варта уваги ще одна історія – студентку Ганну Синькову арештували і посадили в СІЗО за те, що вона підсмажила яєчню на вічному вогні – пам’ятнику ветеранам Другої світової війни. Питання – навіщо? Адже вона таким чином хотіла привернути увагу до того, що ветеранам замість пам’ятників, перш за все, потрібні гроші на виживання.

Я проти таких дій, які б гарні наміри у дівчини не були, і якщо б її оштрафували – я б з таким адмінпокаранням погодилася. Але саджати за грати? За що? Невже ця дівчина соціально небезпечна? Це знов вітання від влади до Каннібалісімуса. І таких вітань більш ніж достатньо

І якщо б нашим можновладцям було чим думати, вони б звільнили і Луценко, і пригальмували справу Тимошенко, щоб не збільшувати їх рейтинги. І відповідно до закону покарали б запорізьких правоохоронців, які катували тризубівців.

Україна вже отримала майже неприховану погрозу від держдепартаменту і сенату США, які назвали ситуацію з правами людини в Україні «критичною». І попередження від Євросоюзу, який прямо пов’язує стан з правами людини із створенням асоціації та зони вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом. Невже так конче потрібно тримати під вартою Луценка, щоб шкодити собі і державі?

Але не шукайте логіки там, де ви її не клали. Прислів’я це зараз дуже на часі. Адже все, що відбувається, вже явно поза межами здорового глузду.

Якщо на закони начхати верхівці держави, то, як себе поводять правоохоронні органи на місцях, суди, прокуратура, ми спостерігаємо не тільки у політичних справах, а й отримуючи скарги пересічних громадян, яких зі зміною керівництва МВС просто не вважають за людей. З худобою хазяїн краще поводиться ніж із затриманими в міліції. Тільки за чотири місяці 2011 року у відділках міліції загинули 18 осіб. І це тільки ті випадки, що стали відомими громадськості. За даними Харківського Інституту соціальних досліджень та Харківської правозахисної групи кожні 40 секундхтось із громадян України стикається з незаконними діями міліції.

Нашу державу наочно перетворюють в поліцейську неправову країну, в якій ані депутати, ані прокуратура, ані правоохоронні органи, ані суди не збираються виконувати норми Конституції та законів України.

Європейський суд з прав людини вже зробив заяву, що в Україні постійно порушується ст.5 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка захищає право на свободу.

І от 20 квітня з’явилося повідомлення, що Юрій Луценко вже закінчив знайомитися з матеріалами порушеної проти нього  карної справи, і 21 квітня відбудеться суд, який визначить запобіжний захід, і що ГПУ вимагає продовжити термін тримання Ю.Луценка під вартою до п’яти місяців.

По-перше, Європейський суд вже не тільки прийняв справу Ю.Луценка до розгляду, а вже в рекордні строки передав її на комунікацію, що є наявною ознакою того, що Європейський суд не сприймає безглуздого тримання під вартою політв’язня. Але, вочевидь, хтось так хоче помститися Юрію Віталійовичу, що йому чхати на думку громадськості та Європейського суду.

Якщо таке ставлення буде продовжуватися, то українським можновладцям потрібно взяти до уваги, що можливостей чхнути на Україну у Європи та США значно більше. І перші, хто від цього буде страждати – це українські бізнесмени, частина яких є і серед депутатів, і в уряді. Навіщо вони створюють самі собі проблеми?

Гарне питання. Здається, що одна рука у нашої влади не знає, що робить інша. І метання між Росією і Заходом просто на рівні діагнозу F21 (шизотиповий стан).

За останні місяці влада наша дістала вже всі верстви населення. Дістала всіх до нестями. Малий та середній бізнес, який начебто виграв боротьбу на законодавчому рівні, потерпає від наїздів податкової, пожежників, міліції. Я вже не кажу про зростаючі ціни на продукти харчування, проїзд у міському транспорті, позамежні ціни на комунальні послуги, невиплати встановлених законами компенсацій чорнобильцям, афганцям, дітям війни, заборгованість з виплат зарплатні, інфляція, яка весь час зростає...

Щодо української влади з рівнем довіри меншетретини населення – те, що вони роблять з Юрієм Луценком, тризубівцями, учасниками податкового майдану – просто дурна політика, спрямована проти них самих. На жаль, складається враження, що вони цього не розуміють.

Поки я писала цю статтю відбувся черговий суд – обрання запобіжного заходу для Луценка. І знов суд догідливо задовольнив те, що вимагала прокуратура, залишив Юрія Луценка під вартою ще на місяць, при тому, що він хворий, при тому, що він вже ознайомився з матеріалами справи, при тому, що Європейський суд вже передав уряду справу Луценка по 5-й статті Європейської конвенції на комунікацію. А ця стаття, нагадую, охороняє від незаконних арештів. Європейський суд вже визначився, що у справі Луценка порушена стаття 5. Виходить, що комусь з можновладців дуже кортить помститися Юрію Луценку. І цей можновладець не може відмовити собі в такій насолоді, навіть, черговий раз вмочуючи Україну – як державу – в лайно. Комусь дійсно: «Главное, чтобы Луценко сидел, все остальное-то в общем неважно!»

Я втратила відчуття країни. Мені здається, що я знаходжуся у великій божевільні. Та ще й персонал у цій божевільні небезпечний для життя людей. Напівдурдом, напівконцтабір...

І як тут не згадати одне з положень нової військової доктрини України, прийнятою Кабінетом Міністрів. За повідомленням газети Коммерсант, крім проявів сепаратизму всередині країни, загрозою вважається  «вмешательство во внутренние дела, осуществляемое с помощью информационного влияния, экономического давления, финансовой и моральной поддержки отдельных политических сил, неправительственных организаций», чия діяльність спрямована на дискредитацію влади (http://www.kommersant.ua/doc.html?docId=1621247).

Таким чином, всі ці загрози не несе тільки правляча партія.

І знов-таки влада не передбачає реакцію цивілізованого світу на цю маячню. Владі здається, що все тіп-топ? Країні дають гроші на будівництво нового саркофагу на Чорнобильській АЕС, планують проведення спільних експериментальних робіт в зоні ЧАЕС. Але невже влада не розуміє, що Європа і Америка роблять це, перш за все, для себе. Щоб в подальшому запобігти таким катастрофам.

А ситуацію з політв’язнем Юрієм Луценком, з тризубівцями, майданівцями вони будуть пильно відслідковувати і в подальшому.

І знов спадають на думку рядки хлопців з «Кабаре «Весёлый песецЪ»: «Главное, чтобы Луценко сидел – вот квинтэссенция нашей эпохи, пусть все лежит – это в общем-то пофиг».

Гірше, ніж зараз, в країні з початку 90-х ще не було – це бачать всі, хто має очі. Залишається одвічне питання: «Що робити?» Шукаймо відповідь....

Бюлетень "Права Людини", 2011, №11

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори