пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201113
№13
2011

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

13.05.2011

Доповідь Amnesty International 2011: Україна

   

Голова держави: Віктор Янукович (змінив на цій посаді Віктора Ющенка в лютому)

Голова уряду: Микола Азаров (змінив на цій посаді Юлію Тимошенко в березні)

Смертна кара: повністю скасована

Кількість населення: 45, 4 млн. чол.

Середня тривалість життя: 68, 6 роки

Смертність дітей до 5 років (ч/ж): 18/13 на 1000

Рівень грамотності дорослого населення: 99, 7%

-

Надходили повідомлення про катування та інші види жорстокого поводження в тюрмах та під вартою в міліції. Ув'язненим та підозрюваним у скоєнні кримінальних злочинів не надавали належної медичної допомоги. Співробітники правоохоронних органів нападали на правозахисників й вчиняли утиски щодо них. Біженцям та прохачам притулку погрожували примусовим поверненням та іншими порушеннями їх прав. Міліція дискримінувала представників національних меншин, а мирних демонстрантів затримували та наносили побої.

-

Катування та інші види жорстокого поводження

Не припинялися скарги на катування та інші види жорстокого поводження під вартою в міліції. В березні було реорганізовано Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ МВС України, що стежило за умовами утримання під вартою в міліції. Його замінили дрібнішим підрозділом без спостережних функцій.

1 липня Європейський суд з прав людини встановив, що групу ув'язнених, побитих у Замковій виправній колонії у Хмельницькій області в двох окремих випадках в 2001 та 2002 році, піддавали катуванням та жорстокому поводженню. Побиття відбувалися в ході учбових тренувань групи швидкого реагування — спеціального загону тюремної охорони для придушення заворушень в тюрмах.

*Як стало відомо, 1 липня у Винницькому СІЗО № 1 співробітники групи швидкого реагування жорстоко поводилися з затриманими, щоб покарати за протест проти жорсткого поводження з групою затриманих, який мав місце на день раніше. Родичі затриманих у СІЗО розповіли про події, що відбувалися там протягом двох днів. Тридцятого червня група з 15 затриманих повинна була відправитися на судове засідання. Міліціонери конвойної служби наказали одному з них роздягнутися догола. Коли той відмовився зняти труси, його побили, закували в наручники та прив'язали до стіни. Інших затриманих також побили. Коли на наступний день міліцейський конвой прибув для супроводу затриманих до суду, вони відмовилися виходити з камер на знак протесту проти побиття напередодні. Тюремна адміністрація викликала групу швидкого реагування, яка, як  стверджують, не вибірково побила затриманих.

 

Смерть під вартою

В січні заступник голови Державного департаменту з питань виконання покарань заявив про нестачу фінансування санчастин у тюрмах. При цьому затриманих не випускали з тюрми на лікування в установи поза тюремною системою.

*7 квітня Тамаз Кардава помер у лікарні через те, що йому відмовили у життєво необхідній медичній допомозі. Він – громадянин Грузії, який утік від конфлікту в Абхазії. В серпні 2008 року Тамаза Кардаву затримали на території України, і на той момент він вже був хворий на гепатит С. Як стверджувалось, в Шевченківському РВВС міста Києва його катували, змушуючи зізнатися в збройному нападі. В медичних висновках підтверджується, що його жорстоко били та зґвалтували міліцейським кийком. В останні два місяці попереднього ув'язнення йому відмовляли в спеціальному лікуванні, й стан його здоров'я різко погіршився. Тридцятого березня Тамаз Кардава шість годин пролежав на ношах на підлозі в залі Шевченківського суду міста Києва. Суддя відхилила прохання його адвоката про негайну госпіталізацію.

 

Правозахисники

Правозахисникам та правозахисним громадським організаціям стало важче працювати через перешкоди в судах та фізичні напади. Не менше трьох правозахисників цілеспрямовано переслідували у зв'язку з їх законною правозахисною діяльністю.

*У травні на Андрія Федосова, голову організації «Юзер», яка відстоює права психічно хворих людей, після попередніх погроз, отриманих по телефону, напали невідомі. Міліція відмовилася приймати в нього заяву та не вжила жодних заходів. У липні його затримали на день у зв'язку зі злочином, ймовірно скоєному 10 років тому, коли йому було 15 років. Двадцятого вересня з нього зняли обвинувачення, оскільки було доведено, що на момент злочину він знаходився у закритій дитячій лікарні й не міг його скоїти.

*29 жовтня Вінницький суд видав розпорядження про примусове психіатричне обстеження профспілкового активіста Андрія Бондаренко. В листопаді після оскарження це рішення залишилось в силі. Андрій Бондаренко ніколи не страждав на психічні захворювання й пройшов три психіатричні експертизи, які підтвердили, що він психічно здоровий, при чому остання з них відбулася у жовтні. Серед інших причин, на які посилалася прокуратура, спрямовуючи його на обстеження, назвали «загострене усвідомлення своїх прав і войовнича, наполеглива готовність відстоювати їх неадекватно реальній ситуації». Андрій Бондаренко боровся за права сезонних працівників на заводах з переробки цукрового буряку у Вінницькій області та викривав корупцію на найвищому рівні.

 

Біженці, Шукачі притулку та мігранти

Шукачам притулку в Україні, як і раніше, загрожують безпідставні затримання, расизм та здирства з боку працівників міліції. Крім того, їх повертали в країни, де їх права могли бути грубо порушені. Через недосконалість системи надання притулку вони залишилися без захисту.

У січні вступила в силу стаття Договору про реадмісію між Україною та ЄС стосовно громадян третіх країн. За умовами Договору, держави ЄС мають право повертати незаконних мігрантів в Україну, якщо ті прибули в ЄС через українську територію. За даними Міжнародної Організації з Міграції, в період з січня по липень в рамках цієї угоди вислали 590 чоловік. Надходили повідомлення про побиття мігрантів та жорстоке поводження з ними під вартою. Більш того, незважаючи на те, що угода повинна була розповсюджуватися на «нелегалів», за наявними даними, серед повернених були й шукачі притулку.

*Станом на кінець року четверо шукачів притулку з Узбекистану: Умід Хамроєв, Косім Дадаханов, Уткір Акрамов и Зікрілло Холіков — утримувалися під вартою в очікуванні екстрадиції на батьківщину. Всі четверо розшукувалися в Узбекистані за такими звинуваченнями, як членство у незаконних релігійних та екстремістських організаціях; розповсюдження матеріалів, що містять погрозу суспільному ладу та безпеці; а також спроби повалення конституційного устрою. У випадку повернення їм загрожували катування та інші види жорстокого поводження. В липні Європейський суд з прав людини офіційно звернувся до уряду з проханням не повертати прохачів притулку в Узбекистан до розгляду їх справи, однак відкликав прохання після запевнень в тому, що чоловіків не повернуть, доки вони не пройдуть усі етапи процедури надання притулку.

 

Расизм

Співробітники правоохоронних органів продовжували затримувати й поміщати під варту через колір шкіри.

*29 січня три міліціонери в цивільному підійшли до двох сомалійців, Ісмаіла Абді Ахмеді та Ібрагіма Мухаммада Абді біля під'їзду їх будинку та попросили пред'явити документи. Далі, як повідомлялося, міліціонери увірвалися в їх квартиру, обшукали її без ордеру та вдарили одного з мешканців. Міліціонери витягли 250 доларів США з кишені джинсів Ібрагіма Мухаммада Абді. Під час обшуку міліціонери назвали сомалійців «піратами». Тринадцятого лютого двоє з тих міліціонерів знову прийшли в квартиру. Вони сказали сомалійцям, які проживали в квартирі, що хочуть зняти на відео, як ті будуть спростовувати свої публічні заяви щодо обшуку. Сомалійці відмовилися відчиняти їм двері, та через кілька годин міліціонери пішли.

 

Свобода зібрань

*У травні та червні співробітники комерційної охоронної фірми «Муніципальна охорона», найнятої міською владою, побили мирних демонстрантів, які протестували проти незаконної вирубки дерев у Харкові. Пізніше деяким з них відмовили в медичній допомозі, в тому числі Любові Мельник. Жінка потрапила в лікарню після того, як її побила «Муніципальна охорона». За наявними відомостями, працівники охоронної фірми вимагали від неї заперечити факт побиття та говорити, що вона отримала травми при падінні. Її відправили з лікарні, повідомивши, що ліжок немає. Пізніше три харківські лікарні відмовилися її прийняти. Другого червня демонстранти, що зібралися на дерева, отримали травми, коли дерева почали рубати.

Як повідомили учасники протесту, коли охоронці побили демонстрантів і журналістів, міліція спостерігала за подіями та не втручалася. Двадцять восьмого травня міліція затримала від 10 до 12 чоловік приблизно на вісім годин, після чого їх доставили до суду. Дев'ятого червня Андрія Єварницького та Дениса Чернегу засудили до 15 діб арешту за «злісну непокору законному розпорядженню працівника міліції», хоча на відеозапису видно, що демонстранти пішли за міліціонерами без спротиву.

 

Доповіді Amnesty International про ситуацію в країні/візити

#Візити: Делегати Amnesty International відвідали Україну в січні, квітні та листопаді.

#Доповіді: «Ставити діло вище за багатослів’я: забезпечити дотримання прав людини в Україні», індекс AI: EUR 50/004/2010

Катування та жорстоке поводження

10.05.2011 | Андрій Діденко

Масове побиття в Сімферопольскому СІЗО

   

Надійшла інформація про масове побиття в’язнів Сімферопольського СІЗО. Про події в Сімферопольскому СІЗО ми вже писали – дивіться тут.

Бійці спеціального підрозділу Державної пенітенціарної служби, що знаходяться в СІЗО міста Сімферополь за наказом керівництва Державної пенітенціарної служби, інформаційна служба відомства повідомила, що бійці діють в рамках операції «ЩИТ».

Нам стали відомі прізвища жертв масового побиття (інформація отримана з декількох джерел і потребує ретельної перевірки):

1) Рудий Сергій Михайлович, 1960 року народження – перебиті ноги.

2) Козлов Сергій Олександрович, 1984 року народження – камера № 24 – відбита нирка.

Також побиті:

3) Кутовой Володимир Володимирович.

4) Луговой С. В.

5) Єлісєєв Д. В.

6) Оніщенко Едуард Олександрович.

7) Ганієв Руслан – сидить у карцері за відмову роздягтися «на продолі» перед камерами № 162Х і № 155Х.

Повторююсь, що ця інформація потребує, як ретельної перевірки, так негайної реакції з боку прокуратури й керівництва Державної пенітенціарної служби, бо, якщо дана інформація знайде своє підтвердження, ми матимемо продовження порушення Україною Європейської Конвенції за таким самим сценарієм, як це було у справі «Давидов та інші проти України» та «Віталія Карабєта проти України» – нагадаю, в цих справах мова йде про масове побиття в’язнів у пенітенціарних закладах.

Прошу журналістів росповсюдити дану інформацію.

Координатор програм Харківської правозахисної групи
Андрій Діденко

Катування та жорстоке поводження

12.05.2011 | Володимир Притула
джерело: www.radiosvoboda.org

Правозахисники вимагають розслідування побиття у СІЗО Сімферополя

   

Сімферополь – Представники Харківської правозахисної групи наполягають на негайному розслідуванні інформації про жорстоке і масове побиття в’язнів слідчого ізолятора у Сімферополі. Вони повідомили, що отримали цю інформацію з кількох джерел, і за нею двоє ув’язнених скалічені, четверо жорстоко побиті, а одного кинули у карцер. Офіційні особи Державної пенітенціарної служби України спростовують дані правозахисників.

Координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко розповів, що спершу надійшла інформація про прибуття напередодні травневих свят на територію Сімферопольського слідчого ізолятора близько 40 озброєних автоматами бійців спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби.

У правозахисників одразу виникли побоювання щодо безпеки в’язнів, оскільки незадовго до цього після їхніх скарг перевіркою керівного апарату Держслужби, проведеною спільно з прокуратурою Криму, були виявлені численні зловживання з боку керівництва Сімферопольського СІЗО, що стало приводом для звільнення керівного складу установи.

А 6 травня, за словами Андрія Діденка, з неперевірених, але різних джерел стало відомо, що бійці спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби, які перебували на території Сімферопольського СІЗО, побили ув’язнених. Масштаби цього поки що не відомі і з’ясовуються правозахисниками, але вони дізналися прізвища семи потерпілих, із яких Сергій Руденко отримав травми ніг, а іншому в’язневі Сергію Козлову пошкодили нирку.

Спецконтингент хоче дискредитувати адміністрацію?

Представник кримського управління Державної пенітенціарної служби Микола Шищенко категорично спростовує інформацію правозахисників: «Про те, що хтось був побитий – жодного такого факту зареєстровано не було. У карцер нікого не саджали».

Микола Шищенко каже, що сам спілкувався з тюремними лікарями і відвідав карцер.

Разом з тим в офіційному прес-релізі кримського управління мовиться, що в Сімферопольському СІЗО напередодні травневих свят розпочалася операція «Щит», і за її першими результатами в осіб, які утримуються під вартою, вилучено багато мобільних телефонів, DVD-програвачі, колючо-різальні предмети та інше.

Проведення режимних заходів, передбачених українським законодавством, викликає незадоволення серед спецконтингенту Сімферопольського СІЗО, що намагається «дискредитувати законні вимоги представників адміністрації», мовиться у прес-релізі.

Чи відреагують державні інституції?

Координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко каже, що ця інформація потребує як ретельної перевірки, так і негайної реакції з боку прокуратури і керівництва Державної пенітенціарної служби: «Ми хочемо створити мобільну групу, яка була б здатна перевірити ці факти. Зараз ми намагаємося знайти підтримку народних депутатів України, намагаємося залучити апарат Уповноваженого з прав людини, щоб, поки ця інформація свіжа, зафіксувати ці катування, якщо вони були, і вимагати від Прокуратури адекватної реакції».

Право на справедливий суд

06.05.2011 | Максим Щербатюк, Володимир Яворський, Українська Гельсінська спілка з прав людини

УГСПЛ дослідила Закон «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду». Висновки невтішні

   

Проблема невиконання судових рішень

Виконання Україною рішень національних судів є важливою гарантією забезпечення права на справедливий суд. Відсутність належного виконання визнається Європейським судом з прав людини порушенням Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Про наявність системної проблеми невиконання рішень національних судів в Україні неодноразово вказували як міжнародні, так і українські організації. Так, 15 жовтня 2009 року Європейський суд з прав людини вперше застосував процедуру «пілотного рішення» у справі Юрія Миколайовича Іванова проти України[2]. Суд підкреслив хронічну проблему невиконання судових рішень, яка вже була встановлена в більше, ніж у 300 рішеннях Суду проти України.

Зокрема, перша справа, яка стосувалася неможливості отримання присуджених судом виплат, пов'язаних із закінченням військової служби, була вирішена Європейським Судом ще в 2004 році[3]. Справа Юрія Миколайовича Іванова, яка піднімала ці самі питання, «продемонструвала, що проблема тривалого невиконання судових рішень, які набрали законної сили, та відсутність ефективних національних засобів захисту залишилися невирішеними в українській правовій системі, незважаючи на зрозумілу прецедентну практику, що закликала Уряд здійснити необхідні заходи для вирішення цих питань».

Про системний характер проблем у цій сфері також свідчить той факт, що тільки на початок 2010 року у Суді очікували розгляду приблизно 1400 заяв проти України, які повністю або частково стосуються таких проблем, і кількість таких заяв постійно зростає. Заборгованість України по виконанню судових рішень у сфері порушень прав людини за офіційними даними вже складає 130 млрд. грн., і зрозуміло, що цей борг продовжує збільшуватися, оскільки в Україні за офіційними даними не виконується близько 60-70 % рішень національних судів[4].

Також наявність проблеми підтверджує переважне не виконання Україною загальних заходів, визначених у рішеннях Європейського суду з прав людини проти України, які стосувались невиконання рішень національних судів. І це вже не одноразово зазначалось у рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи, який є органом, що здійснює контроль за виконанням державою рішень цього Суду.

Комітет міністрів Ради Європи, котрий контролює виконання рішень Європейського суду з прав людини, основними проблемами невиконання рішень національних судів визначив:

 - неспроможність держави передбачити належне асигнування державного бюджету на виконання рішень національних судів, де відповідачем є держава, тобто відсутністю таких коштів у держаному бюджеті. До сьогодні в жодному державному бюджеті України не було передбачено коштів для фінансування видатків, пов'язаних з виконанням рішень національних судів, за якими боржником є держава. Наприклад, витрати на виконання Європейського суду з прав людини передбачені в державному бюджеті окремим рядком (у 2009 році – 20 млн. 406 тис. грн.; у 2010 році – 41 млн. 306 тис. грн.);

 - відсутність ефективної процедури виконання рішень національних судів, за якими боржником є держава: у такій ситуації державний виконавець упирається зазвичай у формулювання, що „органи влади діють відповідно до закону, закон про державний бюджет чітко передбачає напрямки витрат коштів і в державному бюджеті немає коштів на виконання рішень національних судів»;

 - відсутність ефективних заходів щодо протидії тривалому невиконанню рішень національних судів, а також відсутність передбачених законом компенсацій за таке невиконання;

 - відсутність ефективної роботи державної виконавчої служби в справах, де відповідачем є держава;

 - наявність специфічних галузевих проблем, зокрема, невиконання рішень національного суду:

А) пов'язане із існуванням Закону України N 2864-III «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» (чинний з 26 грудня 2001 року), який забороняє реалізацію майна підприємств, 25 % або більше акцій яких належать державі, з метою погашення боргів. Цей мораторій був установлений у 2001 році на невизначений період часу;

Б) пов'язане із неможливістю виконання рішень судів щодо підприємств паливно-енергетичного сектору. Відповідно до діючого законодавства реєстрація компанії в спеціальному реєстрі, який веде Міністерство палива та енергетики України дає їй право на відстрочку виконання судового рішення щодо неї. Цей порядок установлений Законом України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу»;

В) пов'язане із недосконалістю процедури ліквідації підприємств, а також визнання їх банкрутами. Це пов'язано із тим, що в багатьох випадках проведення ліквідаційних процедур щодо підприємств, установ та організацій фактично унеможливлює стягнення заборгованості по заробітній платі, соціальних платежах та матеріальній і моральній шкоді по рішеннях суду із відповідача;

Г) пов'язане із неможливістю стягнення із майна підприємств, які знаходились в Чорнобилі;

Д) пов'язане із неефективною організацією і менеджментом на багатьох державних підприємствах, а також відсутністю систематичного й ефективного контролю з боку держави за діяльністю таких підприємств.

Звісно, така ситуація порушує стандарти справедливого судочинства. Коли боржником є громадянин, то на сьогодні у нього можуть забрати усе наявне у нього майно, проте коли боржником є держава – ситуація діаметрально протилежна і на практиці вилучити будь-яке майно для покриття боргів практично не можливо.

Саме тому, з огляду на показану вище системну проблему, важливо проаналізувати проект закону № 7562 саме в контексті вирішення цих основних проблем, що лежать в основі невиконання рішень національних судів.

Загальний огляд нововведень запропонованих законопроектом

Проектом закону № 7562 «Про гарантії держави щодо виконання рішення суду» передбачається встановлення особливої процедури виконання рішень національних судів. Також передбачається перерозподіл повноважень між гілками влади в сфері примусової реалізації майна юридичних осіб.

Також цим законопроектом пропонується відмінити встановлені раніше мораторії щодо примусової реалізації майна державних підприємств і підприємств паливно-енергетичного сектору.

Законопроектом №7562, з метою вирішення вищезазначеної проблеми, передбачається внесення змін до Законів: «Про міліцію», «Про прокуратуру», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждалі внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про пожежну безпеку», «Про захист рослин», «Про жертви нацистських переслідувань», «Про соціальний захист дітей війни», «Про трубопровідний транспорт», Основ законодавства України про культуру, Гірничого закону України, метою яких є не запровадження ефективних механізмів фінансування соціально-економічних прав, а намагання ці гарантії зменшити.

Ці зміни до законів передбачають скасування конкретизованих обсягів соціальних прав і гарантій (знижки за житло і комунальні послуги, розміри грошової винагороди, надбавки до пенсій тощо) працівникам міліції, прокуратури, державної пожежної охорони, медичним працівникам та працівникам культури, гірникам, постраждалим від Чорнобильської аварії громадянам, ветеранам війни та праці, дітям війни, жертвам нацистських переслідувань та ін., які закріплені спеціальними законами.

В принципі це означає, що такі гарантії можуть і взагалі не встановлюватися в подальшому. Жодних санкцій за повну відсутність гарантій не передбачено.

Запроваджується також певна процедура, що встановлює відповідальність держави за невиконання рішень національних судів.

Установлення особливої процедури виконання рішень національних судів

Положення законопроекту №7562 направлені на встановлення особливої процедури виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу, державного підприємства і юридичної особи, примусова реалізація майна якої забороняється в порядку встановленому законодавством.

Потрібно зазначити, що встановлення цієї процедури є одним із важливих кроків щодо покращення виконання рішень судів і як можна побачити є виконанням однієї із рекомендації Комітету міністрів Ради Європи.

Водночас, при встановлені цієї процедури розробниками законопроекту №7562 не було враховано декілька важливих аспектів.

А) Зокрема, згідно зі ст. 2 проекту, забороною примусової реалізації майна, яка дозволяє поширити дію цього Закону на юридичну особу, є заборона відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, з використанням яких юридичні особи провадять виробничу діяльність, а також акцій (часток, паїв), що належать державі й передані до їхнього статутного фонду. Отже, у цих юридичних осіб залишається інше майно, за рахунок реалізації якого можуть бути виконані рішення судів, але на яке не буде поширюватись процедура виконання рішень, яка передбачена цим проектом. Тобто, у певних ситуаціях, майно залишиться, проте не всі борги будуть погашені, хоча частину боргів буде виплачено.

Б) Відповідно до ст. 3 проекту виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу покладається на Державну казначейську службу України. Але не визначено черговість виконання судових рішень, а також не визначено що робити у випадку, коли судове рішення не буде виконано у встановлений частиною 4 цієї статті тримісячний строк. Тобто, ситуація, коли казначейство заявляє про відсутність коштів у бюджеті, залишається не вирішеною проблемою боржника.

В) Щодо порядку визначення розмірів невиплачених коштів за рішеннями суду, які мали місце до набрання чинності цим Законом (п. 4 розділу ІІ) потрібно зазначити, що передбачені в цьому пункті короткі строки нового пред‘явлення виконавчих документів до виконання та визнання таких документів, не поданих у ці строки, виконаними, може призвести до фактичного невиконання значної частини винесених судових рішень, що фактично означатиме порушення ст. 124 Конституції України про обов‘язковість виконання судових рішень на всій території України.

Крім того, необхідно зазначити, що Європейський суд з прав людини визначає, що не звернення за виконаннях рішення національного суду не може скасовувати це судове рішення. Так, в одній зі справ проти України[5] комерційна компанія не могла отримати належного виконання судового рішення, де відповідачем є держава, через те, що при зверненні у виконавчу службу постійно отримувала відмову з формальних причин щодо виконання цього рішення. І у цій справі Європейський суд констатував порушення Україною права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Логічним було б передбачити, що виконавче провадження проти боржника має бути відкритим до того часу, поки борг не буде погашено чи не зникнуть борові зобов'язанні іншим чином. На сьогодні ж, державний виконавець закриває провадження при відсутності коштів, що робить необхідним багаторазове звернення кредитора до виконавця з проханням виконати одне і теж рішення суду.

Отже, враховуючи вищенаведене, відмова у виконанні рішення національного суду, на підставі пропущення нових строків пред'явлення виконавчих документів, може визнаватись Європейським судом як порушення Україною права на справедливий суд.

Порушення принципу поділу влади через перерозподіл повноважень між гілками влади в сфері примусової реалізації майна юридичних осіб

1) Проект закону встановлює передачу повноважень установлювати розмір соціально-економічних гарантій Кабінету міністрів України, який буде на власний розсуд, виходячи із фінансових можливостей держави визначати хто і в якому розмірі буде достойний цих гарантій.

Відповідно до пунктів 1 та 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються: «права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту, ...». Тобто, це означає, що ці повноваження належать Верховній Раді України.

Кабінет Міністрів України повноважний уживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечувати проведення політики, зокрема, у сфері соціального захисту (пункти 2, 3 ст. 116 Основного Закону України). Зазначене свідчить, що Кабінет Міністрів України не наділений повноваженнями щодо встановлення розмірів соціальних пільг та стандартів. Натомість законопроект «легалізує» втручання Кабінету Міністрів України в сферу виключної компетенції парламенту всупереч положенням ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 8, ч. 2 ст. 19, п. 3 ч. 1 ст. 85, п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України.

Отже, якщо порядок надання соціальних гарантій та пільг є сферою компетенції Кабінету Міністрів України, яку він реалізує через підзаконне регулювання, то права на соціальні пільги та розмір таких пільг повинні визначатися виключно законом, тобто, парламентом.

2) Змінами до ст. 20 Закону «Про Кабінет Міністрів України» пропонується надати Уряду повноваження забороняти примусову реалізацію майна юридичних осіб.

Перш за все, зі змісту законопроекту не зрозуміло, з якою метою, у яких випадках та відносно яких юридичних осіб пропонується надати Кабінету Міністрів України вказане повноваження.

Відповідно до ст.ст. 113 та 117 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України; видає постанови і розпорядження виключно в межах своєї компетенції. Належні йому повноваження Уряд України реалізує шляхом видання актів нормативного характеру (у формі постанов), а також актів з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань (у формі розпоряджень)[6]. Тобто у випадку запровадження пропонованої новели повноваження Кабінету Міністрів України забороняти примусову реалізацію майна юридичних осіб реалізовуватиметься на підзаконному рівні.

З цього приводу доречно звернутися до правових позицій Конституційного Суду України, відображених у його рішеннях. Зокрема, Конституційний Суд зазначив, що за Основним Законом України держава рівним чином захищає усі форми власності, а кожна з них може мати свої особливості, пов'язані із законодавчо визначеними умовами та підставами виникнення або припинення права власності. Ця правова позиція Конституційного Суду ґрунтується на тому, що виключно законами України визначається правовий режим власності, в основі якого – конституційні положення, конкретизовані в законах, які можуть містити й певні особливості правового режиму тих чи інших форм власності. Однією з таких особливостей правового режиму державної власності і є встановлений на певний період мораторій на примусове відчуження майна підприємств[7].

Отже, пропозиція законодавчо закріпити за Кабінетом Міністрів України повноваження забороняти примусову реалізацію майна юридичних осіб не корелюватиметься зі змістом конституційного припису, за яким правовий режим власності визначається виключно законами України, якими і встановлюються його особливості (п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції України). Натомість, отримавши відповідне повноваження, Кабінет Міністрів України реалізуватиме його через підзаконний рівень правового регулювання, що не узгоджується з принципом пріоритетності закону в системі нормативно-правових актів України, а також з принципом поділу влади та вимогою до органів державної влади діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 6, ч. 2 ст. 19 Конституції України).

3) Крім того, ініційована пропозиція не корелюється з конституційним правом на судовий захист (ст. 55 Конституції України). Необхідно звернути увагу на позицію, яка знайшла відображення в рішеннях Європейського суду з прав людини і яка зводиться до того, що право на справедливий судовий процес стало б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося б недіючим на шкоду однієї зі сторін; виконання рішення, винесене будь-яким судом, повинне розглядатися як невід'ємна частина «справедливого суду». Крім того, відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий суд містить як інституціональні елементи (вимоги щодо суду як установи (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону)), так і процесуальні елементи – мінімальні вимоги стосовно процедури судового розгляду (публічність, забезпечення наданих процесуальним законом прав учасникам судового розгляду, змагальність, розумний строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо). Отже, виходячи з наведених позицій, виконання судового рішення є невід'ємним елементом права на судовий захист.

Натомість запропоновані у проекті повноваження Кабінету Міністрів України щодо заборони примусової реалізації майна юридичних осіб (підпункт 16 п. 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення) можна розцінити як законодавчий дозвіл на втручання виконавчої влади в сферу правосуддя, що суперечить природі та завданням виконавчої влади (організація виконання законів, а не контроль за правильністю судових рішень). Тим більше, що вказані судові рішення, очевидно, значною мірою стосуватимуться майна державної власності, і в цих випадках уряд буде зацікавленою стороною.

Зняття мораторію на примусову реалізацію майна

Законопроектом № 7562 передбачається визнати таким, що втратив чинність Закон «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна». А також пропонується внести зміни до Закону «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» щодо виключення положень, які надають можливість для підприємств цієї галузі зупиняти заходи примусового виконання рішень.

Ці заходи також є важливими у вирішенні ще однієї системної проблеми щодо невиконання рішень національних судів. Потрібно зазначити, що ця проблема існує вже дуже давно і зняття вищезгаданих мораторіїв є необхідною умовою її вирішення.

Проблема відсутності в держави необхідних коштів для виконання рішень судів

Однією із найбільших проблем щодо невиконання рішень національних судів є відсутність у держави фінансових ресурсів для виконання рішень, де відповідачем є держава. Ця системна проблема тісно пов'язана із заплутаною системою пільг та соціальних виплат.

Зокрема, поряд із підтримкою найбільш соціально вразливих груп, система соціального захисту та соціального забезпечення передбачає значну кількість пільг та соціальних гарантій за професійною ознакою. Згідно із чинним законодавством в Україні нараховується близько 120 категорій пільговиків, з яких лише 45 категорій мають право на пільги за соціальною ознакою, а 57 – за професійною.

Запровадження пільг, соціальних та компенсаційних виплат у ряді випадків виходить за рамки конституційних стандартів забезпечення соціально-економічних прав, оскільки на рівні законів перелік категорій одержувачів різних форм соціального захисту значно розширено. Це призводить до розмивання соціальної функції держави та втрати адресності соціального захисту, передумови для якої закладено на рівні Конституції України.

Загальна чисельність громадян України, які мають право на використання тих або інших видів пільг, установлених чинним законодавством, становить близько 15 млн. громадян. І за оцінками різних експертів, загальна вартість задекларованих у чинному законодавстві пільг складає від 3, 8 до 5, 8 млрд. дол. США на рік, проте реально фінансується лише незначна їхня частина.

І внаслідок наявності пільг і соціальних гарантій, які декларативно проголошуються, але не фінансуються в Україні існує величезна кількість судових рішень щодо невиконання державою своїх зобов'язань. І ці численні рішення не виконуються, оскільки держава не передбачає виділення коштів для їхнього виконання у своєму щорічному бюджеті.

Більше того, з-за не вирішення ситуації, боргові зобов'язання накопичуються з року в рік.

Хоча з іншої сторони, така ситуація є економічно вигідною державі. Коли держава не доплачує декілька мільярдів доларів на рік, то лише незначна частина з цих людей підуть до суду з метою захистити свої права й отримати належні їм виплати. Ще менша частина пройде декілька судових інстанцій і буде постійно наполягати на виконанні рішень судів. Фактично, у якості вже офіційного боргу держава має менше 20 % від тієї суми, що вона мала б виплатити, заклавши витрати на усі виплати, що закріплені законодавством. Таким чином, держава економить понад 80 % подібних витрат. Якщо ж врахувати, що до останнього часу, держава не надто прагнула виконувати й рішення судів, то фактично витрати держави ставали мінімальними, хоча це порушувало соціально-економічні права громадян.

Поділ витрат держави щодо забезпечення соціально-економічних прав і привілеїв

У законодавстві України відсутній поділ норм на ті, що забезпечують певні соціально-економічні права, гарантовані Конституцією, і на ті, що надають певні привілеї, пов'язані з особливими заслугами чи посадою і які не гарантуються Конституцією. Вище ми вже демонстрували відповідну статистику.

Це зумовлює складність і неузгодженість державного регулювання у випадках надання чи скасування державою певних привілеїв, і, у той же час, несе загрозу обмеження чи зменшення чинного обсягу соціально-економічних прав, що заборонено Конституцією.

На прикладі законопроекту № 7562 яскраво видно, що вищезазначені недоліки правового регулювання соціальних прав і привілеїв, визначають складнощі вирішення державою проблеми відсутності коштів на виконання рішень судів, де відповідачем є держава.

Законопроектом № 7562 з метою вирішення вищезазначеної проблеми, передбачається внесення змін до Законів: «Про міліцію», «Про прокуратуру», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждалі внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про пожежну безпеку», «Про захист рослин», «Про жертви нацистських переслідувань», «Про соціальний захист дітей війни», «Про трубопровідний транспорт», Основ законодавства України про культуру, Гірничого закону України, метою яких є не запровадження ефективних механізмів фінансування соціально-економічних прав, а намагання ці гарантії зменшити.

Ці зміни до законів передбачають скасування конкретизованих обсягів соціальних прав і гарантій (знижки за житло і комунальні послуги, розміри грошової винагороди, надбавки до пенсій тощо) працівникам міліції, прокуратури, державної пожежної охорони, медичним працівникам та працівникам культури, гірникам, постраждалим від Чорнобильської аварії громадянам, ветеранам війни та праці, дітям війни, жертвам нацистських переслідувань та ін., які закріплені спеціальними законами.

Це робиться шляхом передачі повноважень установлювати розмір соціально-економічних гарантій Кабінету міністрів України, який буде на власний розсуд, виходячи із фінансових можливостей держави визначати хто і в якому розмірі буде достойний цих гарантій. І враховуючи відсутність фінансування цих пільг навіть сьогодні, коли закон чітко встановлює їхній розмір і у кожного є можливість захистити свої права у суді, то цілком очевидним є те, що пропонований Кабінетом міністрів України вихід із ситуації є способом, не виконуючи записані у законі соціально-економічні права та їхні гарантії, уникати відповідальності за їхнє невиконання.

Порядок надання і визначення розмірів указаних пільг за рішенням Кабінету Міністрів України є порушенням принципів верховенства права – принципу пропорційності, забезпечення правових очікувань, правової певності. Прийняття підзаконних рішень в Україні не забезпечене достатньо відкритою процедурою і доступністю для широкого загалу громадян, яких вони стосуються. Запропонований порядок також суперечить визначеній у Законі «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» вимозі щодо встановлення законами основних державних соціальних гарантій, до яких належать також розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат (стаття 17 Закону).

У цьому контексті важливо підкреслити, що при ініціюванні перегляду умов здійснення соціального захисту в Україні слід виходити із конституційних положень щодо невідчужуваності і непорушності прав людини (ст. 21) та недопустимості звуження їх змісту й обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (ст. 22).

Крім того, рівень юридичної сили актів органів виконавчої влади значною мірою поступається нормам законів, оскільки Конституцією України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Переведення визначення умов соціального забезпечення на рівень органів, які повинні забезпечувати виконання законодавчих рішень, призведе до порушення стабільної і передбачуваної системи прав громадян та знизить гарантії їх реалізації.

Тому фактично мова йде про скасування соціально-економічних прав та гарантії через неможливість їхнього захисту в судовому порядку. Позбавляючи прав людини судового захисту, держава позбавляє громадян і самих прав, оскільки таке право стає фікцією.

З огляду на зміст запропонованих положень важливо нагадати на неодноразові заперечення Конституційним Судом України ініціатив щодо скасування, призупинення чи інший перегляд наданих законами прав громадян у соціальній сфері. Зокрема, Конституційний Суд зазначив, що, утверджуючи й забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави[8].

Варто підкреслити, що, передбачаючи можливість «ревізії» прав осіб, зокрема, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, законодавець чітко визначив процедуру зміни пільг та компенсацій, установлених Законом «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Статтею 71 зазначеного закону визначено, що дія його положень не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону.

Ураховуючи все вищенаведене, а також наявність проблем у правовому регулюванні соціальних гарантій і привілей, потрібно зазначити, що шлях обраний Кабінетом міністрів України щодо подолання проблеми відсутності в держави необхідних коштів для виконання рішень судів, спрямований у більшій мірі на обмеження соціально-економічних прав, ніж на реальне вирішення проблеми.

Відповідальність держави за тривале невиконання рішень судів

Законопроектом № 7562 передбачається встановлення механізму компенсації в разі тривалого невиконання рішень національних судів, де відповідачем є держава. Так ст. 5 проекту встановлює, що в разі коли Державною казначейською службою України протягом трьох місяців не перераховано кошти за рішенням суду про стягнення коштів, то особі, на користь якої прийнято рішення суду, виплачується компенсація в розмірі 0, 3 % річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду.

Загалом запровадження цього механізму реагування на тривале невиконання рішень суду є досить позитивним кроком щодо покращення їх виконання. Водночас розмір відповідальності за затримки у виконанні встановлено на низькому рівні. І це може стати суттєвою перешкодою ефективному застосуванню цього механізму.

Навіть, якщо порівняти цей розмір відповідальності із рівнем інфляції (річний рівень інфляції в Україні у 2010 – 9, 1%), то стає зрозумілим, що ця відповідальність не стане стимулюючим фактором для вчасного виконання рішень судів. Більше того, державі буде більш вигідним заплатити цей мінімальний розмір компенсацій ніж виконати рішення суду.

Навіть при невиплаті сум, передбачених рішенням Європейського суду з прав людини, держава повинна сплатити більшу суму, ніж передбачену проектом закону. Вона встановлена на рівні граничної позичкової ставки Європейського Центрального Банку плюс три відсотки із часу, коли закінчиться тримісячний строк добровільного виконання рішення і до моменту повного розрахунку.

Очевидно, що запропонована сума компенсацією по суті не є компенсацією через власну мізерність. А тому, це інструмент не додасть аргументів на користь виплати цих сум. Швидше навпаки – відмова в сплаті буде розглядатися економічно доцільною, оскільки вартість подібних коштів на ринку буде значно більшою.

Висновки

Проект Закону України №7562 «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду» містить суттєві недоліки щодо реалізації тих завдань, які ставляться перед цим законопроектом.

Безумовним позитивом законопроекту є здійснення певних конкретних заходів щодо вирішення проблеми невиконання рішень національних судів. Зокрема, введення особливої процедури виконання рішень судів, де відповідачем є держава, зняття мораторіїв на примусове виконання рішень судів, запровадження механізму компенсацій за тривале невиконання. Але як видно з аналізу законопроекту, присутні значні недоліки в реалізації більшості цих заходів.

Водночас деякі положення законопроекту закону направлені на зниження рівня соціальних гарантій і можуть призвести до суттєвого звуження соціально-економічних прав людей.

Проект закону також містить норми, що на нашу думку, суперечать Конституції через порушення принципу розподілу влади. Зокрема, Кабінет Міністрів наділяється повноваженнями, котрі належать парламенту, а саме – визначення законом прав і свобод людини.

У цьому проекті нормативно-правового документу не знайшли відображення багато важливих проблем, визнані зокрема Комітетом міністрів Ради Європи, як системні і які потребують якнайшвидшого реагування. Зокрема, неефективність виконавчої служби, недосконалість системи управління державними підприємствами, проблеми в правовому регулюванні банкрутства підприємств, відсутність законодавчого механізму відшкодування шкоди, нанесеної злочинними діями неплатоспроможних державних службовців та інших осіб тощо.

Також залишилось відкритим найголовніше питання фінансування виконання вже прийнятих рішень національних судів, де відповідачем є держава. І тих рішень, що будуть прийматися національними судами в подальшому, котрі зараз розглядаються.  Мова у цьому випадку йде про тисячі рішень, котрі через невиконання, рано чи пізно  опиняться на розгляді в Європейському суді з прав людини, що потягне безумовний обов'язок держави сплачувати ці кошти. Наприклад, навіть не робиться навіть спроби вирішити питання наявних заборгованостей через визнання такого боргу державою та можливою його реструктуризацією з виплатою в майбутні роки, як уже одноразово робилося щодо виплат допомоги вчителям. Не пропонується жодного варіанту вирішення цієї проблеми.

З огляду на невідповідність закону Конституції та міжнародним стандартам захисту прав людини, рекомендуємо цей проект відхилити та внести до парламенту після доопрацювання.

 

[1] Проекту Закону України №7562 від 14.01.2011 року «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду», внесений Кабінетом Міністрів України, доступний тут: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=39454.

[2] Заява № 40450/04, переклад рішення доступний тут: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1014.6846.0

[3] Справа Войтенко проти України, Заява № 18966/02, рішення від 29 червня 2004 року, http://www.khpg.org/index.php?id=1103814614.

[4] Мова йде про рішення у цивільних та господарських справах, а також винесених адміністративними судами. Не враховано рішення у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення. Дані за 2004-2010 роки.

[5] Справа Sylenok and Tekhnoservis-Plus проти України, № 20988/02.

[6] Стаття 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України».

[7] Підпункт 3.1 мотивувальної частини рішення від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002, підпункт 3.2 мотивувальної частини рішення від 10 червня 2003 року № 11-рп/2003.

[8] Пункт 3.2 Рішення у справі про соціальні гарантії громадян 9 липня 2007 року № 6-рп/2007

29.04.2011  

Доступ до інформації

10.05.2011 | Іван Красіков, Незалежна асоціація журналістів , для УП
джерело: www.pravda.com.ua

Доступ до інформації: наміри та хиби

   

15 квітня українські державні органи, що працюють у режимі бюрократичного авторитаризму, «народили» черговий виклик суспільству – «пропозиції щодо змін» та «питання щодо реалізації» оновленого інформаційного законодавства – закону про доступ до публічної інформації, який набуває чинності 9 травня.

Кінцеве перетворення цивілізованих норм інформаційного законодавства у сприятливе середовище розвитку авторитарно-бюрократичного режиму, що може відбутися ще до кінця останньої сесії Верховної Ради, спричинене не стільки владою, скільки зусиллями представників «влади та громадськості», які відповідали за їхню розробку та лобіювали їхнє затвердження.

Важко не погодитися з висновками американського політолога Гільєрмо О'Доннела, що економічна та соціальна кризи, які є наслідком функціонування бюрократичного авторитаризму, змушують партію влади боротися вже не за довготермінові, а короткочасні переваги.

Антикорупційне та інформаційне законодавство є основними й найміцнішими цвяхами у труні авторитаризму. Але в разі, якщо їхні норми добрим чином розроблені, обговорені та зафіксовані, з огляду на демократичні принципи та національні традиції здійснення народного представництва.

В той же час авторитарна команда «рятівників держави та народу», що виявилася нездатною врятувати країну від наслідків криз, готова принести у жертву старанно відбудований імідж «лідера» – «друга громадськості». А до того ще й ігнорувати зобов’язання перед міжнародною спільнотою.

І це все заради порятунку від ймовірних викриттів, а також щоб отримати додатковий час на розпорядження бюджетними грошима і державною власністю на власний розсуд.

Таким чином, антикорупційне законодавство, фактично, перетворюється на корупційно-сприятливе. Настає черга інформаційного законодавства. І його спотворення потребує значно менше зусиль. Бо, бомба сповільненої дії закладена у ньому зсередини.

Технологія, що була «запущена» Володимиром Литвином, у кращих традиціях ідеологічного відділу ЦК КПУ лише додає до неї вибухових речовин, приводить її до ладу та включає «годинниковий механізм».

Все виглядає, начебто «нічого не сталося»: чиновники секретаріатів парламентських комітетів, критикують закон, а розробники і лобісти «відбиваються».

Литвин просить голову парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Андрія Шевченка з розумінням поставитися до критики чиновників і, «у разі необхідності», розробити зміни до законів.

Втім, хиби нового законодавства лежать на поверхні. Наприклад, розробники та лобісти могли б вибити частину юридичного та політичного ґрунту з-під ніг чиновників-критиків, скасувавши архаїчний закон «Про звернення громадян» та інтегрувавши правові норми щодо участі громадян в управлінні державними справами та їхнього впливу на діяльність посадовців та недержавних структур до інформаційного і антикорупційного законодавства.

Ба більше, нові інформаційні закони отримали б предмет правового регулювання, що чітко кореспондується з нормами Конституції та нормами міжнародних правових актів.

Наразі ж маємо справу з точкою зору виконавців приписів інформаційного законодавства з усієї країни. В цьому можна пересвідчитись, вивчивши зауваження та пропозиції секретаріатів комітетів з питань Регламенту і державного будівництва: ці чиновники тримають руку на пульсі інтересів народних депутатів та представників місцевих рад.

Зокрема, використавши норми пункту1 статті 9 закону «Про комітети Верховної Ради» члени парламентського комітету з питань Регламенту 20 квітня проголосували проти присутності на засіданні комітету журналіста Сергія Головньова, що співпрацює з підтриманим фондом «Відродження» проектом «Витрати влади: як і навіщо приховувати».

До речі, у ході цього засідання обговорювався звіт про виконання кошторису Верховної Ради за 2010 рік.

Власне, секретаріат цього парламентського комітету у своїх «зауваженнях» на адресу Головного організаційного управління Апарату ВР дуже переймався, чи є, згідно з оновленим інформаційним законодавством, відомості про «поліпшення житлових умов» народних депутатів, їхні «витрати на пересування», закріплення за ними автомобілів, інформація про «матеріальну допомогу», звіт про виконання кошторису і таке інше інформацією з обмеженим доступом.

Представники місцевих органів влади взагалі погано розуміють, яким чином можна виконувати норми оновленого інформаційного законодавства. Це, на думку деяких з них, підірве «стабільність» та, напевно, бізнес-можливості посадовців та депутатів.

Зокрема, Дніпропетровська міська рада до сих пір не внесла зміни до нормативно-правових актів, згідно до яких, засідання конкурсних комісій, що визначають осіб, які будуть розпоряджатися бюджетними коштами, комунальною власністю та майном, є закритими.

Наразі навіть відомості про результати роботи таких комісій є інформацією з обмеженим доступом. А спроба членів Незалежної асоціації журналістів та представників місцевої газети «Ліца» потрапити на засідання конкурсної комісії з визначення балансоутримувачів зон для паркування у Дніпропетровську, закінчилася закриттям двері у кімнату, де відбувалося засідання комісії «на замок».

По суті, маємо справу з фактичним саботажем підготовки до вступу у дію інформаційних законів.

Пропозиції і зауваження від секретаріатів комітетів, за розпорядженням керівника апарату ВР Володимира Зайчука, збирало Головне організаційне управління апарату Ради. Чиновники, фактично, «розгромили» інформаційні закони.

В результаті чиновницького опору, необхідні підзаконні акти так і не були розроблені, підрозділи не були створені. Литвин попросив профільний комітет на всі ті події «відреагувати». Але безрезультатно.

Що ж, тепер черга народних депутатів – вони мають «врятувати» своїх поважних колег з чиновницько-бюрократичного табору та зареєструвати «відфільтровані» «пропозиції та зауваження», аби останні отримали форму проекту закону і були внесені для обговорення у сесійну залу парламенту.

Решта – справа техніки: цілком зрозуміло, що парламентська «більшість» вважає інформаційні закони «несуттєвими» і проголосує за будь-які пропозиції, підтримані апаратом Верховної Ради.

 

08 травня 2011

Погляд

12.05.2011 | Мирослав Маринович
джерело: zaxid.net

Що після сутички 9-го травня?

   

Про саму сутичку у Львові 9-го травня говорилося вже так багато, що мій запізнілий аналіз уже нікому не потрібен. Проте замислитись над питанням, винесеним у заголовок, саме час.

Кремлівський слід у цій історії очевидний. Проте головну вину за провокацію мають понести ті народні депутати, які офіційно проголосували за дестабілізацію політичної ситуації в Україні. В Німеччині держава платить великі гроші, щоб гармонійно поєднати обидві частини народу, яким довелося певний час жити розділеними. В Україні держава платить великі гроші, щоб такі ж дві частини між собою посварити. За чиї гроші? За гроші платників податків, тобто за наші з вами гроші.

Я усвідомлюю, що в нинішній ситуації цих депутатів неможливо буде притягнути до відповідальності. Проте абсолютно нагальним стало створення інтернет-сайту, який би вів моніторинг голосування кожним народним депутатом з різних питань порядку денного. Простий пошук за прізвищем має видати на гора всю історію «мозолистої» праці наших «героїв». Поки що вони чинять зло цілком безкарно, проте настане час, коли їхній «послужний список» стане важливим доказом звинувачення.

Виборці мають зауважити й доволі лукаву позицію Президента. Уже зауважено, що, з одного боку, він дає санкцію на пронесення червоного прапора Хрещатиком на першому місці, відсунувши державний прапор на останнє. Президент країни, який поважає себе і народ цієї країни, такого не допустить. З іншого боку, він усе-таки не наважився підписати законопроект, щоб не підставитись. Проте вина Президента й так безсумнівна, бо він сконцентрував у своїх руках усі можливі повноваження – отже, на ньому сконцентровано і всю відповідальність. Інакше слід було б допустити, що він як керівник партії не має жодного впливу на її представників у Верховній Раді, які незмінно й абсолютно безкарно принижують національні святині, пропагуючи символи злочинного комуністичного режиму. Суспільство повинно донести до відома Президента та його радників, що тактика «і вашим, і нашим» нікого в Україні не обманула.

Зусилля київських «досліджувачів» з МВС перекласти вину за сутичку виключно на «львівських мешканців» є фарсом, який не викликає навіть саркастичної посмішки. Здається, українське чиновництво навіть не бралося «вичавлювати з себе раба». Проте Львів не повинен допустити, щоб «крайніми» у ланцюжку винуватих, як це буває дуже часто, опинилися лише ті молоді хлопці, мотиви яких були найбільш безкорисні.

Я з повагою ставлюся до щирих прагнень молодих не допустити національного приниження й порятувати честь Львова. Не мені, що в молодому віці пішов супроти неправедного закону, повчати тепер молодих законослухняності. Тим більше що в нинішньому випадку справді злочинним було не їхнє нехтування постановою суду, а нехтування народними депутатами болю і кривди, що зазнали від комуністичного режиму його численні жертви. Проте зречення навіть неправедного закону небезпечне, оскільки може призвести до правового нігілізму. Порятувати ситуацію може лише те, що замість неправедного закону людина ставить у душі Божий закон, якого беззастережно слухається. Чи розуміє це наша молодь, втомлена від суспільного приниження та бездіяльності? Чи не заполонює їхню душу розкіш сліпого й руйнівного бунту, об’єкти для якого «люб’язно» підказують їхні вожді?

Варто молоді обміркувати й ще одне. Мені доводилося розмовляти з окремими учасниками сутичок у Києві 9 березня 2001 року в рамках акції «Україна без Кучми», яким довелося відбути ув’язнення. Їхні юнацькі ілюзії щодо праведності їхнього бунту розвіяні, їхні серця сповнені кривди через зраду їхніх вождів, їхнє щире прагнення активізму обернулося розчаруванням і цілковитою політичною пасивністю. Чи готова до такого повороту подій нинішня гаряча молодь? Чи готовий кожен із них пожертвувати собою, навіть якщо всі інші його зрадять і використають його жертву для своєї політичної кар’єри?

Як це не дивно, у мене лише помірні претензії до львівської «Свободи». Вони виконували ту програму, яку самі й декларували. Втілювали те, у що вірять. Очікувати іншого було б наївно. Тому маю я до них лише два запитання.

По-перше, чи зауважують вони, що їхні прийоми ідентичні діям активістів «Родіни» й «Русского єдінства», тільки з оберненим ідеологічним знаком? Тут справжньою метою організаторів атаки є не захист інтересів скривджених, а збільшення агресивного потенціалу суспільства, що множить їм прихильників. Це те саме «роздмухування пожежі світової революції», та сама логіка «що гірше, то краще», чим вирізнялися колишні більшовики. Я не вірю в переможність антикомуністів, які перейняли методи комуністів. Навпаки, для мене переконливими є слова канцлера ФРН Конрада Аденауера, який свого часу сказав, що «подолати комунізм … зможе лише переконане християнство», тобто духовна альтернатива комуністичній ідеології.

По-друге, чи визнають «свободівці», що ухиляння від лобової сутички далеко не завжди є ухилянням від боротьби? Чи знають вони про один із прийомів джіу-джіцу, коли ти, бачучи, що твій суперник розігнався до нападу, раптово відступаєш, тим самим даючи йому впасти під дією інерції? Це не є «ганебний відступ» – о, ні! І якби «Свобода» вишикувала вздовж львівських вулиць колишніх жертв комуністичних злочинів чи їхні фотографії, стенди з розповідями та фотографіями катувань і промовисті плакати – ось і був би це «шпіцрутен ганьби»! І не треба було б тих «прапороносців» шмагати нагайками – їх шмагала б сама історія, яка неминуче потрапляла б у камери навіть кремлівських телеоператорів.

Ще один приклад. Уявімо собі, як давні армії виходять на поле бою, намагаючись зайняти найвигідніші позиції. Стратеги однієї армії роблять усе, щоб спрямувати загони суперниці в найнебезпечнішу місцину ландшафту: в болото, в глибоку річку тощо. Чи буде «ганебним відступом», якщо ці загони не піддадуться на провокацію й не підуть у завідома програшне місце? Вочевидь, що ні. Навпаки, стратегічно мудро було б остерегтися провокації й зробити прямо навпаки. То чому штабні стратеги «Свободи» такі до болю прогнозовані? Чому так легко передбачити, що достатньо в Кремлі натиснути сотні разів натискувану кнопочку, як із львівської «коробочки» неминуче й у сотий раз вискочать заведені фігурки?       

Проте найбільше розчарування у мене викликали партії національно-демократичного флангу. Про плановану провокацію у Львові було відомо давно. Я був певен, що наші центристські партії змагатимуться щодо кращої та мудрішої відповіді провокаторам. Але, наскільки мені відомо, молебень за всіма невинно убієнними у Другій світовій війні, незалежно від ідеологічних прапорів, проведений 8-го травня біля пам’ятника Шевченку, був єдиною політичною акцією цих партій. Рішення суду про заборону будь-яких акцій 9 травня прикрило фактичну неспроможність наших політичних стратегів знайти нестандартну й привабливу для молоді форму протесту. Адже не важко було зрозуміти, що молебень не стане для молоді прийнятною альтернативою «активному спротиву». Цим самим демократичні партії фактично оголили поле вибору, а тому в «меню» активного політичного протесту проти червонопрапорної наруги львівська молодь могла віднайти лише одну «страву», а саме: «агресивна лобова атака».

В ці дні мені якось особливо бракувало Вячеслава Чорновола з його яскравим і навіть веселим політичним талантом!

Як на мене, ситуація дуже серйозна, і тому ми не можемо ховатися за чемностевими реверансами. Для всіх львівських (галицьких) членів згаданих партій настав час скласти іспит сумління. Сьогодні вже очевидно, що жодна з окремих партійних групок не може явити Галичині потужну політичну альтернативу. Чи не настала пора поставити ультиматум своєму керівництву у Києві, а тоді скликати загальну раду, завданням якої було б повне переформатування політичного потенціалу Галичини національно-демократичного спрямування? Лояльність щодо свого київського керівництва – це добре, але є ще лояльність щодо всього народу і відповідальність за захист його інтересів. Галичині потрібен масовий політичний рух, який би об’єднував, а не роз’єднував. Україні потрібна не вузько містечкова, примітивно рефлекторна та стратегічно безплідна Галичина – їй потрібна Галичина, яка зуміє переконати і себе, і всю Україну, що треба жити не за стихійними рефлексами, а за Божим законом.

Саме таке преображення Галичини й стало б головним дійовим висновком, що його ми мали б зробити після подій 9 травня.

12.05.2011  

Погляд

13.05.2011 | Тарас Возняк, для УП
джерело: www.pravda.com.ua

Обережно «ліберасти»

   

Ми живемо в часи повальної імітації. Наші супермаркети завалені підробками споживчих продуктів. Важко знайти справжнє молоко, а не бовтанку з кокосового масла. Важко знайти справжнє масло, зроблене з коров’ячого молока. Все це спреди, які виготовляють невідомо з чого. Важко знайти сир, а не сирний продукт.

Тому маємо добре приглядатися до того, що спеціально написане дрібними буквами, щоб ми не могли прочитати. Мусимо брати з собою окуляри, щоб не бути обдуреними. І маємо добре пильнувати за тим, щоб не годувати своїх дітей всією цією гидотою.

Те саме стосується і політичного супермаркету. Товари, які нам там намагаються всучити, зовсім не відповідають тому, які етикетки на них наліплені. І це призводить до повної дезорієнтації споживачів політичного продукту.

Так, партія одного регіону чомусь називається Партією регіонів.

Партія вже практично однієї людини чомусь називається «Нашою Україною», а не «Його Україною».

Хлопчик для побиття чомусь назвав свою партію «Сильною Україною».

Може це за Фрейдом – спроби компенсувати те, чого бракує?

Відносно чесними є ті, хто й не пробує приховати того, чим є пропонований продукт. БЮТ чесно називає себе Блоком Юлії Тимошенко. Хоча точніше було б Блоком ДЛЯ Юлії Тимошенко. А партію – «Моя Батьківщина».

Обман споживача ковбаси чи політичного продукту став повальним.

Однак найбільш мене дивують адепти правого політичного проекту, який сьогодні називає себе Всеукраїнським об’єднанням «Свобода».

Свого часу це політичне утворення називалося Соціал-Національна партія України. Однак переставлення місцями двох перших складових назви партії навіть у Львові не змогло нікого обдурити. Членів та адептів цього політичного нурту пестливо називали і досі називають «нациками».

Очевидно, що ні для кого не секрет, що по суті вони є не так соціал-націоналістами, як націонал-соціалістами – національне, виходячи з їхньої ідеології і їхньої політичної практики, є на першому місці. А от соціальне – це швидше ширма – данина популізму та люмпену, на який вони розраховують. Такий собі «бантик збоку».

Після того, як ВО «Свобода» (за підтримки влади) отримала переконливу перемогу на місцевих виборах у трьох галицьких областях, «нацики» виросли з коротких штанців і тепер з повним правом можуть називатися «нацистами».

І все це були б лише жарти, якби вони не ставали нашою щораз більш виразною політичною реальністю.

На жаль, частина свободівців як свідомо, так і несвідомо дедалі більше скочується і в своїх ідеологічних орієнтаціях, і навіть політичній практиці до націонал-соціалістичної ідеології та практики.

Події 9 травня у Львові показали з яким явищем ми, у першу чергу націонал-демократи, якщо такі ще є, маємо справу. Хто не бачив, той хай просто вимкне звук телезапису і подивиться на обличчя молоді, що колоною йшла вже палаючи бажанням розбити комусь лице.

Про їх супротивників не говоритиму – з цими бандформуваннями і так все зрозуміло.

Звичайно, багато у агітаційній тріскотні «Свободи» є імітативного. Але є й симптоми, які свідчать про задавнену глибоку недугу.

З тим, що робиться у головах крайньорадикальних ідеологів ВО «Свободи» настійливо рекомендую ознайомитися на симпатичному сайтику «Центру політичних досліджень імені Юнгера».

Є ще чимало супутніх груп та групок. Причому далеко не всі вони у Львові, тому не маймо ілюзій, що це тільки галицька хвороба. Не менш цікавим є і неначе б то незалежний рух «автономних націоналістів», що гуртуються довкола Інформаційного порталу незалежних націоналістів. Саме ці інтернет-ресурси і є сьогодні головним мобілізаційним засобом, щоб збирати колони підлітків, а саме підлітками від 15 до 17 років, що найстрашніше, і була більшість учасників подій 9 травня, щоб вести їх на «забаву», на «мочилово».

І цим ВО «Свобода», неначе перебуваючи в стороні, дуже успішно користується. Її спраглі слави юні, вже 28-літні, «вожді» очолюють різного роду факельні походи Львовом. Як от те, у що перетворилося вшанування пам’яті героїв Крут.

Тут можна згадати і чисто стилістичне мімікрування під нацистську стилістику – починаючи від тепер менше вживаного, однак все ж вживаного у криптосвободівських заходах символу старої СНПУ – імітації нацистської свастики – графічного відтворення слогану «Ідея Нації», де «Н» пишеться як «N» з накладеною зверху буквою «І».

А насправді це репліка старого символу Вольфсангель (німецькою – Wolfsangel – вовчий гак), що був однією з емблем Націонал-Соціалістичної Німецької Робітничої партії (NSDAP) Адольфа Гітлера у перші роки її існування. Ну от тягне хлопців у цей бік, і все.

Що це – теж за Фрейдом – компенсація якихось задавнених дитячих травм чи образ? Чи усвідомлювана провокація? А може це підкидання ворогам України аргументів – постійне нав’язування нашій Неньці жупелу нацистських колаборантів?

Чи, може, просто глупота? Здивуєтесь, але я гадаю, що глупота.

Проте, крім стилістичного наслідування є ще й політична практика, наприклад, переслідування демократично налаштованої греко-католицької інтелігенції та Українського католицького університету. Ну і розіграна разом з замовниками та «Русским единством», «Родиной» та КПУ блискуча провокація на військових меморіалах.

Обличчя перестрашеної дитини у вікні автобуса, до якої рвуться дебелі дядьки-свободівці, за доброї помочі російських колег облетіло чи не всі телеканали світу.

А також спроби заповнити собою весь політичний простір Галичини, буквально витискаючи демократично налаштовані партії з органів самоврядування.

І активна участь у творенні нового європейського «Чорного Інтернаціоналу» через співпрацю з неонацистськими та крайньоправими партіями та рухами Бельгії (National Front), Великої Британії (British National Party), Угорщини (Jobbik, the Movement for a Better Hungary), Іспанії (Republican Social Movement), Італії (Fiamma Tricolore), Португалії (National Renovator Party), Франції (Front National) та Швеції (National Democrats).

24 жовтня 2009 року ВО «Свобода» успішно ввійшло в гроно цих політичних сил, об’єднаних у Альянс європейських національних рухів (Alliance of European National Movements (AENM)). А це пряма дискредитація України як країни, що прагне долучитися до європейської спільноти демократичних націй.

Не забуваймо й про лицемірне та корисливе підігрування владі. Як от на місцевих виборах 2010 року. Ну і 9 травня, звичайно.

Та повернімося все ж до сьогоднішнього бренду вищезгаданого політичного утворення. Сьогодні воно називається Всеукраїнським об’єднанням «Свобода». І тут я знову гублюся, коли слухаю полум’яні промови її лідерів. Чи не найулюбленішим риторичним прийомом соловейків «Свободи» є філіппіки проти якихось таємничих «ліберастів».

Здавалось би – чудовий зворот. Але ж, панове свободівці, – слово «свобода» це латиною «libertas», французькою «liberté», англійською «liberty» – для особливо витончених свободівських інтелектуалів подаю ближчою їм румунською – «libertatea».

Термін лібералізм «libéralisme», до вашого відома, походить від французького «liberté». А тому назвавши свою партію ВО «Свобода» і називаючи себе свободівцями ви, хочете не хочете, самі розкрили страшну таємницю, що це, виявляється, ви є тими містичними «лібералами"…

Або я чогось не розумію…

Ясна річ, що вам це не сподобається і що ви не є адептами гасла Великої французької революції – «Свободи, рівності та братерства» (Liberté, Égalité, Fraternité).

Але тоді «або хреста зніміть, або труси одягніть» – визначтеся, хто ж ви є насправді – адептами свободи чи адептами несвободи.

А також – демократичною опозицією чи недемократичною опозицією.

Так само визначтеся і з тим, чи ви є опозицією до сьогоднішньої влади, чи їхнім спаринг-партнером, який підігрує всім політичним проектам Партії регіонів, як про це торочать ваші воріженьки та «наклепники».

Нещодавно один з ваших прихильників у дискусійному запалі вибовкав правду – «ми не демократи, ми націоналісти». Тим самим він протиставив націоналізм, як він його розуміє, та демократію. Що не завжди правда.

Звичайно, його розуміння націоналізму плакатно-примітивне, хоч назагал він непоганий хлопець. Але його, тай не тільки його, розуміння націоналізму дійсно зводиться до якихось постнацистських чи неонацистських ексцесів. Ніяк не можуть зрозуміти, що таке патріотизм, а що націоналізм і чим вони відрізняються від звичайного нацизму.

Але, обстоюючи недемократичну, тоталітарну ідеологію, соціал-націоналізм чи націонал-соціалізм, не прикидайтеся, вслід за вже покійним лідером крайньоправої Австрійської партії «Свободи» (німецькою Freiheitliche Partei Österreichs (FPÖ)) Йоргом Гайдером, адептами справжньої свободи, яка напряму пов’язана з демократією.

З іншого боку, нам, споживачам політичного продукту, потрібно дочитувати до кінця, що ж написано на етикетці того чи іншого політичного бренду у нашому політичному супермаркеті. А то знову нас пронесе від якогось фальшованого політичного продукту. Бо ж і так наше суспільство не зовсім здорове – то ж навіщо знову експериментувати над самими собою.

Тим більше, що соціал-націоналізм чи націонал-соціалізм це вже не те що «секон-хенд» – це залежаний товар 30-тих років минулого століття. Хоча дехто гадає, що на українських селах і він піде. А даремно…

Хоча наступної провокації, яка вже анонсована рядом проросійських яструбів, – відзначення нападу гітлерівської Німеччини на сталінський СССР 22 червня – нам не оминути. ВО «Свобода» допоможе.

12 травня 2011

Вісті з пострадянських країн

16.05.2011
джерело: hro.org

Александр Даниэль: академик Сахаров и наступление нового средневековья

   

Великий физик, сумевший объяснить феномен "барионной асимметрии" — одну из главных загадок Вселенной, автор ряда смелых космологических гипотез, до сих пор не потерявших научной актуальности? Вряд ли. Для этого нужно иметь хоть какое-то представление о современной физике, а она нынче немодна.

Выдающийся инженер, сконструировавший советскую водородную бомбу? Это ближе к истине. На телевидении, откуда современный человек в основном черпает информацию, академик Сахаров чаще всего упоминается именно как "отец советской термоядерной бомбы". (Сейчас серьезную конкуренцию телевидению составляет интернет; кстати, многие ли посетители Сети знают, что Сахаров был еще и блестящим футурологом, предсказавшим появление интернета? [1])

Последовательный борец с военной угрозой, человек, чьи предложения легли в основу Московского договора 1963 года о запрете ядерных испытаний в трех средах? Кажется, о роли Сахарова в подготовке Договора нет никаких опубликованных источников, кроме воспоминаний самого Андрея Дмитриевича; но многие ли прочли эти воспоминания?

Выдающийся критик советской системы, самый знаменитый диссидент 1970-х, постоянно и настойчиво выступавший за освобождение политических заключенных в СССР и во всем мире? Политический деятель, организатор и один из лидеров первой с 1918 года парламентской оппозиции в истории СССР? Думаю, какое-то смутное представление обо всем этом у широкой публики все же есть. Даже в большинстве школьных учебников 1990-х об общественной деятельности Сахарова мельком, но говорилось. А те, кому сейчас за сорок и больше, своими глазами видели академика на трибуне Съезда народных депутатов.

Вот о каком Сахарове не помнит почти никто — это о создателе новой общественной философии, мыслителе, пытавшемся сформулировать ответы на глобальные вызовы времени и указать человечеству на возможные выходы из тупиков. Начисто не помнят о Сахарове-эссеисте, авторе "Размышлений о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе" [2], "Мира через полвека" [3], "Тревоги и надежды" [4]. Не прочитана и не услышана ни у нас, ни за рубежом нобелевская лекция Сахарова "Мир, прогресс, права человека". Не стала предметом широкой международной дискуссии двадцатилетняя сахаровская проповедь, смысл которой можно выразить одной фразой: "Чтобы выжить, человечество должно преодолеть свою разобщенность".

Но в этом нет ничего удивительного. В сегодняшнем мире паладины Разума не в чести. И дело вовсе не только в том, что в России возрождаются советские общественные стереотипы, что страна живет под лозунгом "Назад, в СССР!", что значительная часть населения тоскует не по Сахарову, а по Сталину. Это тоже миф: страна рвется не к социализму, а к победившему гламуру — последней стадии коммунизма. Образы прошлого тоже должны соответствовать общему гламурному идеалу. И ни Путин, ни Сталин здесь ни при чем. Страна тоскует не по Сталину — она тоскует по "Сталин.Live".

Это не вопрос того или иного понимания отечественной истории, это отказ от исторического бытия вообще — ради жизни вне истории, в пространстве мифологизированного, иррационального, мистического по своей сути сознания. Боюсь, это не только российская, но и всеобщая тенденция.

Память о Сахарове не стала частью национального мифа — вот что хотят сказать те, кто утверждает, что Андрея Дмитриевича "забыли". Но эта память и не могла вписаться ни в какую мифологию, ибо Сахаров был, вероятно, последним великим рационалистом ХХ столетия, и очень возможно, что его общественной философии суждено стать последним рубежом обороны человечества против наступления нового средневековья.

Так что не стоит волноваться раньше времени.

16/05/2011

 Источник: The News Times [5]

http://hro.org/node/11071

Links:
[1] http://civs.ru/blog/quotes/577.html
[2] http://www.yabloko.ru/Themes/History/sakharov_progress.html
[3] http://www.sakharov-archive.ru/Raboty/Rabot_31.html
[4] http://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/author8517.html?id=232
[5] http://newtimes.ru/articles/detail/38791/

Бюлетень "Права Людини", 2011, №13

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори