пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201216
№16
2012

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

07.06.2012
джерело: investigator.org.ua

Захаров: Омбудсмен Украины перепутала понятия, говоря, что Тимошенко – не политзаключенная

   

По мнению известного правозащитника Евгения Захарова, экс-премьер-министр Украины Юлия Тимошенко является политзаключенной. О своей позиции Е. Захаров сообщил в интервью «Центру», комментируя высказывание Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека Валерии Лутковской в эфире «5 канала».

«Безусловно, Юлия Тимошенко является политическим заключенным. Я смотрел запись этой передачи. <…> В данном случае омбудсмен спутала понятия «политический заключенный» и «узник совести»», – сказал Евгений Захаров.

«Именно узник совести по определению «Международной Амнистии», общепринятому в мире, это человек, осужденный за свои убеждения. А политзаключенный – это человек, в уголовном преследовании которого явно присутствуют политические мотивы власти. Совершенно очевидно, что в уголовном деле Юлии Тимошенко присутствует политическая составляющая, чего, кстати, не отрицал омбудсмен. Она сказала, что в уголовном преследовании есть политическая составляющая», – уточнил правозащитник.

По мнению Е. Захарова, сегодня можно говорить о том, что политические преследования в Украине стали систематическими. Их жертв можно разделить на две группы.

«Первая – это бывшие политики и члены правительства. 12 членов правительства были под стражей, сейчас осталось четыре. И еще четверо чиновников средней руки сегодня под стражей, а было восемь.

Кроме этого, было еще преследование активистов гражданских. Мы насчитали около 60 жертв таких преследований. 25 человек были лишены свободы, но на сегодняшний день они все уже освобождены. То есть, к лету 2011 года все уже были на свободе. Кстати, новых уголовных дел очень мало появилось за последние 8-10 месяцев. Их всего три, а было гораздо больше», – сказал Е. Захаров.

06.06.2012

 

Політика і права людини

08.06.2012 | Галя Койнаш
джерело: www.pravda.com.ua

Про політичну складову омбудсмена

   

 

Визначення «політвˈязня», яке дала омбудсмен Валерія Лутковська в недавньому інтерв’ю 5 каналу є досить спірне, але не бажаю сперечатися з гранічно простої причини – питання в іншому. Всі демократичні держави, ЄС, ПАРЄ, правозахисні групи, та й велика частина українського народу вбачають в кримінальному переслідуванні Юлії Тимошенко та інших колишніх міністрів її уряду вибіркове правосуддя, політично вмотивоване кримінальне переслідування й кричущі порушення права на справедливий суд. .

Вбачають політичну складову, бо важко не помітити те, що аж кидається в очі. Потрібне дуже сильне бажання, щоб не помітити. Прикро, що п.. Лужковська відчуває таке бажання, та й вдається до тих самих прийомів, що й представники влади. Не йдеться про те, що Тимошенко є політиком чи колишнім премˈєром. В інших країнах іноді саджають високопоставлених посадовців – коли є, за що. Тимошенко засуджено за управлінське рішення, Луценка – хтозна за що, коли навіть свідки один за одним повторювали, що нічого протизаконного не було. Про інші кримінальні справи проти Тимошенко почали всерйоз говорити, коли навіть найлояльніші телеканали не могли повністю ігнорувати шквал обвинувачень у розправі над політичними опонентами та профанації правосуддя. 

Чому Лутковська говорить тільки про те, що зараз є в справі Тимошенко, коли її вже засуджено до 7 років?  Коли ніхто не зможе тепер вірити в інші кримінальні справи, оскільки мова йде про людину, яку вже усунули від участі у виборах, та запроторили за грати?

Омбудсмен має захищати права всіх громадян.  Зрозуміло, що не під силу заступатися за кожну конкретну жертву беззаконня, але будь-яке заперечення разючих порушень фундаментальних прав ставить її на сторону тих, хто глумиться над фундаментальними правами та верховенством права

Свобода мирних зібрань

06.06.2012

УГСПЛ закликає депутатів доопрацювати законопроект №2450 (“Про порядок організації і проведення мирних заходів”)

   

До членів Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин

Відкрите звернення

Українська Гельсінська спілка з прав людини  звертається до Вас з пропозицією доопрацювати  законопроект №2450 (Проект “Про порядок організації і проведення мирних заходів”) і лише після цього виносити його на голосування, зокрема, ми переконані, що в законопроекті повинні бути втіленні такі принципи та норми:

1) диференційований термін сповіщення щодо проведення мірних зібрань та встановити мінімальний термін подачі сповіщення не більше, як одна доба;

2) законопроект не повинен покладати  на організаторів та учасників мітингу додаткових зобов'язань, окрім вимоги, щоб це зібрання мало мирний характер, а органи виконавчий влади чи органи місцевого самоврядування були сповіщенні про проведення мірного зібрання, тобто ті, обов'язки, які прямо передбачені ст. 39 Конституції України. 

3) закон не повинен передбачати підстави для обмеження мірних зібрань окрім тих, що передбачені у ст. 39 Конституції України. Зокрема, у законі не повинно міститися положення, яке передбачає, що підставою для обмеження права на мірне зібрання може бути “установлення рішенням Кабінету Міністрів України на відповідній території карантину відповідно до закону про захист населення від інфекційних хвороб, якщо воно передбачає можливість обмеження судом свободи мирних зібрань з метою захисту населення від епідемії (спалаху) особливо небезпечної інфекційної хвороби”, оскільки це є порушенням ст.ст. 22, 39, 64 Конституції України, зокрема звуження змісту та обсягу цього права.

4) закон не повинен містити положення, яке б дозволяло обмежити свободу, якщо “зібрання маєметою перешкоджання реалізації прав та свобод інших осіб”, оскільки це створює можливість без будь-яких реальних підстав заборонити проводити будь-яке мірне зібрання, й відповідно до позиції Європейського суду нівелює зміст ст. 11 Європейської Конвенції (право на мірне зібрання). Іншими словами, наявність у законі відповідного, положення буде  порушенням ст. 39 Конституції України та ст. 11 Європейської Конвенції.

5) передбачити у прикінцевих положеннях скасування адміністративної відповідальність за порушення порядку організації та проведення мірного зібрання (тобто виключення із ст. 185-1 КпАП.

Без врахування цих пропозицій  законопроект буде суперечити положенням Конституції України, буде звужувати зміст та обсяг права на мірні зібрання, й буде здатний  погіршити ситуацію із забезпеченням права на мирне зібрання  в Україні.  Перш за все мова йде  про можливість репресивного тиску на організаторів зборів і не обґрунтовані судові заборони. Закон, зміст, якого не буде відповідати вище зазначеним вимогам  не дозволить громадянам України ґрунтовно передбачати наслідки своїх дій, створить небезпеку для порушення зобов’язань України в сфері прав людини та вкрай негативно впливає як на українське суспільство, так і на авторитет України на міжнародній арені.

05.06.2012

Свобода мирних зібрань

20.06.2012 | Наталка Зубар, Олександр Северин:
джерело: maidan.org.ua

«Кривосуддя» що далі, то ближче підкрадається до кожного

   

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови,

що воно відповідає вимогам справедливості і

забезпечує ефективне поновлення в правах.

(з Рішення Конституційного Суду України №26-рп від 19.10.2009)

«Кривосуддя» для більшості громадян України дотепер є чимось абстрактним, таким, що безпосередньо не стосується кожного: поки не перейшов дорогу владоможцю, ти можеш про це не турбуватися — зазвичай думає «пересічний». Але що далі, то ближче воно підкрадається до кожного.

Згідно з Конституцією України (стаття 39) «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Законослухняний громадянин, який організує мирне зібрання, сповіщає владу про свій намір і якщо цей намір владі бодай чомусь не подобається, тут громадянин і наражається на кривосуддя у всій красі (чи то пак, у всьому постсовковому потворстві).

Три групи мешканців Харкова вирішили 5 червня провести три різні акції (розведених в часі і просторі) на захист української мови. 1 червня (в останній робочий день перед 5 червня) вони належно повідомили про це міську владу. Замість, як випливає з духу конституційної норми та відповідних положень міжнародних зобов’язань України, забезпечити їхнє право, сприяючи його реалізації, влада спочатку порадила всім відмовитися від проведення мітингів. А потім — швидко подала до суду. Весь процес — збору т.зв. узгоджувальної комісії (позазаконного породження викривленої фантазії місцевої влади), розгляду нею повідомлень та подання заяв до суду зайняв найбільше одну годину. Звісно, суд негайно прийняв справу до розгляду і вирішив провести слухання через… три години після того.

Коли «пересічний громадянин» чи то пак «посполитий», подає до суду на владу, зазвичай йому доводиться довго чекати на судові засідання, вони відкладаються, це триває місяцями, а деколи й роками. Натомість влада, згідно з чинною нормою ст.182 Кодексу адміністративного судочинства України, має преференції щодо громадян-організаторів мирних зібрань: якщо позови про обмеження права на мирні зібрання (читай — про заборону зібрань) можуть розглядатися «невідкладно», то жодного механізму ефективного і оперативного оскарження таких рішень до часу проведення таких зібрань просто не існує. Чи це справедливо — питання, на наш погляд, риторичне…

Ми вже не говоримо про те, що на зорі свого створення наприкінці ХVIII століття адміністративні суди мали б захищати громадян від свавільних дій виконавчої влади…

Але повернімося до харківського прикладу. За законом і за логікою, надалі відповідачів по справі мали б належно сповістити про судове засідання. З трьох представників ініціативних груп харків’ян сповіщені (чи є сповіщення за кілька годин до слухання справи належним сповіщенням — ще одне питання) були тільки двоє, до третього халепно «не дозвонились». Всі судові засідання відбулися, причому третій — взагалі за відсутності відповідача, який про суд взагалі нічого не знав.

В суді на ознайомлення зі справою відповідачам дали по тридцять хвилин. Клопотання про продовження терміну ознайомлення були «фемідою» відхилені.

Жодних матеріальних доказів на підкріплення позову міська рада не надала. Наприклад, щодо наявності вільного місця на площі Свободи (між іншим — другій за розміром в Європі), все звелося до слів представника Харківської міської ради — «місця нема» — проти слів громадянина — «місця — повно». Представник Харківської міської ради не навів (і хіба міг навести?) жодних доказів того, що мирні збори аж 50-ти людей неможливо провести на площі 10 на 100 метрів. Але «феміда» нічтоже сумняшеся стала на бік влади, хоча згідно з п.1 ст.71 КАС України «кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються її вимоги». Як бачимо — на практиці не кожна.

Загалом, для того, щоб влада могла обмежити право на мирні зібрання, мають бути вагомі підстави. Зокрема, конкретні фактичні дані про реальну можливість порушення громадського порядку чи порушення прав і свобод інших людей. Вони не можуть ґрунтуватися на припущеннях, бо це є ознакою свавілля з боку місцевої влади та/чи суду. У цьому разі (і у багатьох інших подібних випадках) «владною» стороною не було надано ні експертного висновку про те, чому анонсовані мітинги можуть «викликати обґрунтоване обурення громадян», ні пояснень, чому міліція неспроможна підтримати громадський порядок на акції чисельністю 50 осіб, або завадити їм перекрити рух транспорту, ні звідки взагалі влада дізналася про небезпеку перекриття руху транспорту громадянами. Саме по собі припущення щодо «обурення громадян» із юридичної точки зору є нікчемним, а з точки зору логіки — абсурдним, оскільки завжди не всі громадяни поділятимуть будь-які ідеї організаторів будь-якого мирного зібрання, і якщо це вважати за підставу заборони зібрань, то краще одразу переписати Конституцію, чесно визнавши державу антидемократичною та позаправовою.

Проте всі ці «аргументи» стали підставою судових рішень і в них відображені.

Під час суду відповідачі спростовували всі ці абсурдні аргументи, оперуючи тими аргументами, котрі вони могли зібрати й підготувати за великодушно надані судом 30 хвилин на ознайомлення зі справою. Суди, всі три, аргументи громадян до уваги не взяли і задовольнили позови влади практично під трафарет. Тобто суд формально розглядав справу, ігноруючи суть змісту права на мирні зібрання та засади справедливого процесу.

Влада мала довести в суді, що в намірах громадянина провести мітинг є загроза національній безпеці чи громадському порядку, ба більше, довести це, що загроза є аж такою істотною, що обмеження права на мирне зібрання шляхом його (зібрання) повної заборони є «необхідним у демократичному суспільстві» (ст.11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст.21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). Натомість суд в унісон із місцевою владою вирішив, що 50 людей створять проблеми, якщо з пройдуться другою за розміром площею в Європі, що ці 50 людей заважатимуть співгромадянам відпочивати (на центральній площі в робочий день) тощо. Відомо, що найважче довести, що ти не верблюд, коли ти й насправді не верблюд. Так само, як і відомий принцип: «Що абсурдніше — то краще».

Що ж після рішення суду? Громадянин може подати апеляцію протягом 10 днів. Але на сам процес проведення мітингів це вже жодним чином не вплине, бо апеляційний суд не буде реагувати на позов громадянина з такою ж швидкістю, як і позов влади, і до мітингу він просто не встигне, бо найчастіше, мітинги проводяться до якоїсь конкретної дати. Апеляційний суд теоретично може вказати владі на те, що вона мала не «радити громадянину відмовитися від акції», а оптимальним чином забезпечити його право на проведення її, наприклад, запропонувавши провести акцію в іншому місці. Але ж вітчизняна влада по-совковому забороняє за принципом «кабычевоневышло». Апеляційний суд може навіть і скасувати рішення першої інстанції, але ж — постфактум, а виконуються ці рішення згідно з Кодексом — негайно. Кінці у воду.

Виносячи рішення про заборону акції, суд мав мати вагомі та підтверджені доказами підстави вважати, що громадяни на мітингу когось образять чи перекриють дорогу і перешкодять руху транспорту тощо. Це міг би бути висновок експерта, заяви від потенційних страждальців, а не голослівна викладена на папері фантазія голови УМВС у Харківській області. Кожен із трьох заявників проводив вже не одну акцію, ніколи раніше не перекривав руху і не бешкетував якимось іншим загрозливим для нацбезпеки чином. Всі акції, нагадаємо, були заявлені як протест проти «мовного» законопроекту Колесніченка — Ківалова. Тобто, по-суті суд підтримав міліцейську думку про те, що протест проти законопроекту може образити громадян із неповнолітніми дітьми. Звісно ми поцікавимося на підставі чого у міліцейського керівництва сформувалося таке уявлення, але… хто ж скаже правду?

Викладене — не суто харківський феномен, цей випадок є лише ілюстрацією, адже подібне трапляється майже скрізь і завжди. Згідно з проведенним нами дослідженням, 2010 року суди в Україні задовольнили 83% позовів місцевих органів влади про заборону мирних зібрань, а 2011-го — 88%. Про те, скільки відсотків позовів влади задоволено в Харкові, ми можемо тільки здогадуватися, бо вже майже рік Харківська міська рада нам вперто не надає відповіді на це запитання. Із судовими заборонами мирних зібрань стикалися тут практично всі протестні групи і всі опозиційні партії. Пригадаймо ж знову, навіщо свого часу виникли у Франції адміністративні суди…

Один із найвідоміших теоретиків конституційного права Альберт Дайсі казав, що мають бути конкретні фактичні дані, неприйнятність будь-яких припущень для обмеження свободи зібрань. Але що нашій владі ті теоретики та й положення Конституції України?

Для повноти картини скажемо, що свої рішення суд також обгрунтовував актом під назвою «Тимчасове положення про порядок розгляду питань щодо організації та проведення зборів, мітингів походів та демонстрацій», ухвалене міськвиконкомом Харкова 2007 року. За правилами адміністративного судочинства суд може брати до уваги підзаконні акти, тільки якщо вони ухвалені на підставі Конституції і законів, а подібні саморобні «порядки» та «положення» приймаються (про неконституційність і незаконність таких порядків ми детально писали неодноразово) із очевидним виходом за межі визначеної Конституцією та законом компетенції органів місцевого самоврядування. Тобто, стисло кажучи — є свавіллям місцевої влади. Ми завалили скаргами всі прокуратури обласних центрів, де є такі порядки, деякі, як в Луцьку, поставилися до того серйозно, деякі, як у Харкові — незаконно відмахнулися, тож далі — буде, ми не зупинимося і спробуємо добити їх усіх.

На жаль, така чи схожа судова практика не обмежується лише питаннями, пов’язаними з реалізацією права громадян на мирні зібрання. Не екстраполюючи висновки на всю судову практику, поділимося спостереженням, що принаймні при розгляді спорів, пов’язаних із обмеженням права на мирні зібрання, з реалізацією права на інформацію, не кажучи вже про спори щодо оскарження громадянами незаконних (іноді — очевидно і брутально, як то було зі скасуванням Верховною Радою вже призначених місцевих виборів) рішень, дій, бездіяльності влади — про дотримання таких принципів адмінсудочинства, як верховенство права, законність, рівність і змагальність сторін говорити можна, лише водночас роблячи руками відомий жест на означення «лапок».

Суди часто-густо ігнорують своє головне завдання — «захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб» (ст.2 КАС України), власне для чого вони свого часу вперше й виникли у Франції, а тепер ніби для цього були запозичені в Україні. Кажучи ще «юридичніше», у таких випадках держава Україна (насправді — мімікруюча УРСР) зусиллями просотаних совєцькою ментальністю і рефлексами заборонити все місцевих чиновнииків та не надто правосвідомих суддів не лише порушує власне законодавство, а й низку обов’язкових для неї норм вищезгаданих міжнародних угод — Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Між формально існуючим судочинством та реально забезпеченним правосуддям (див. епіграф) є, як казав колись з іншого приводу російський класик, «дистанция огромного размера». Між конституційною декларацією, що Україна є правовою державою, і реальністю — дистанція приблизно така сама. Профанація правосуддя, його підміна кривосуддям на побігеньках у політичної влади — не лише вихолощує ідею права, вбиває у громадян паростки правової культури, не лише породжує ненависть до влади, а — принаймні щодо громадських активістів — штовхає їх до НЕзаконослухняності. У чому сенс законослухняності, якщо закон не є правом, а судочинство не має наслідком правосуддя? Тих, хто відчуває чи хоче відчувати себе вільною людиною у вільній країні, — небагато.

Практикуючи кривосуддя, використовуючи «феміду» не як суддю, а як жандарма чи ката, відтак, примножуючи кількість тих, хто бачить у владних інституціях лише позбавлений суспільної користі (а тому й сенсу) рекет, влада риє собі могилу і пише епітафію. На жаль те, що вона цього не розуміє — не лише її проблема.

Що ж робити?

Згадаємо Шекспіра: «Властей сваволю, тяганину суду, З чесноти скромної безчесний глум». Більшість знає ці рядки, мабуть, в російському перекладі, але український тут пасує більше. Їх актуальність свідчить про те, що ми знаходимося на тій же стадії розвитку, що й Англія XVI століття…

Чи бути, чи не бути — ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зітнувшись в герці

з морем лиха,

Покласти край йому!

Заснути, вмерти —

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль,

позбавить плоті,

А заразом страждань.

Чи не жаданий

Для нас такий кінець?

Заснути, вмерти.

І спати. Може й снити?

Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться

після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім вагань причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум, —

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій?

Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний,

звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до невідомих нам.

Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію.

«Гамлет», переклад Леоніда Гребінки

Наша відповідь на Гамлетівське запитання є в гаслі, яке часто ілюструє матеріали сайту «Майдан»: «Боротися — весело, коритися — нудно!». Заснути і вмерти (як громадянин, як мисляча істота) — це точно не український вибір. І що більше буде нас таких, що не спить, то скоріше ми виберемося з [без]правового постсовєцького середньовіччя.

13 червня 2012р.

 

Захист від дискримінації

05.06.2012
джерело: noborders.org.ua

Ухвалення антидискримінаційного закону: профанація й ігнорування думки громадськості

   

5 червня 2012 року депутати Верховної Ради України мають голосувати щодо законопроекту “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”. Однак і сам зміст законопроекту, і те, як йому торували шлях до законодавців, ризикує перетворити ухвалення документу на банальне окозамилювання та ігнорування думки громадськості, результатом якого буде ще один мертвонароджений закон.

5 червня 2012 року депутати Верховної Ради України мають голосувати щодо законопроекту “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”. Однак і сам зміст законопроекту, і те, як йому торували шлях до законодавців, ризикує перетворити ухвалення документу на банальне окозамилювання та ігнорування думки громадськості, результатом якого буде ще один мертвонароджений закон.

5 червня 2012 року депутати Верховної Ради України мають голосувати щодо законопроекту “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”. Однак і сам зміст законопроекту, і те, як йому торували шлях до законодавців, ризикує перетворити ухвалення документу на банальне окозамилювання та ігнорування думки громадськості, результатом якого буде ще один мертвонароджений закон.

На необхідності ухвалення Україною анти-дискримінаційного законодавства було вказано вже протягом тривалого часу у рекомендаціях численних міждержавних та неурядових організацій — від Європейської Комісії проти расизму і нетолерантності (ECRI) до Європейського Союзу. Вочевидь, саме те, що ця рекомендація увійшла до Плану дій з лібералізації ЄС візового режиму з Україною, таки змусила українську владу звернути увагу на віддавна покладену “під сукно” рекомендацію.

24 квітня 2012 року на веб-сайті Міністерства юстиції було оприлюднено щойно розроблений законопроект “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”, який було винесено на громадське обговорення. У тексті законопроекту прямо вказано, що метою його пропонованого ухвалення є зовсім не протидія дискримінації різноманітних груп в Україні — а виконання згаданого вище “Плану дій”. Втім, новий проект закону відразу викликав критику з боку експертів, зокрема — організацій-учасниць Коаліції проти дискримінації в Україні. Причини цьому — недолугі і неповні визначення основних термінів, неврахування деяких з поширених видів дискримінації, і відсутність дієвих механізмів захисту від цієї протизаконної практики.

Попри критику, і не зважаючи на процедуру громадського обговорення, вже 3 травня те саме Міністерство Юстиції повідомило про схвалення законопроекту Кабінетом Міністрів (звичайно, без жодних зауважень та пропозицій, внесених представниками неурядових організацій). По цьому, у вже схваленому вигляді, 14 травня, законопроект зареєстровано у Верховній Раді України — а 23 травня його було поставлено на порядок денний розгляду профільного комітету ВР з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Результатом розгляду, попри нищівний висновок Головного науково-експертного управління, стало призначення на 5 червня голосування продукту анти-дискримінаційної законотворчої діяльності урядовців у парламенті.

Від дня оприлюднення законопроекту до запланованої дати розгляду в комітеті ВР минуло навіть менше, ніж 30 днів, рекомендованих для розгляду законопроектів, які є суспільно важливими та виносяться на громадське обговорення. Жодного зауваження чи пропозиції від неурядових організацій, чию повсякденну роботу складають, передовсім, моніторинг та допомога жертвам дискримінації в Україні, не було враховано.

Проект “Без Кордонів” звертає увагу журналістів і громадськості на той факт, що таким чином громадське обговорення було, фактично, зірване органами влади, а думки громадських організацій — зігноровано. Весь закон в цілому, в результаті, виявився вправою українського уряду зі створення гарного іміджу для структур Євросоюзу — ані без ініціювання реальних змін, ані без якісного удосконалення законодавства.

В результаті таких зухвалих дій владних органів, 5 червня народні депутати України голосуватимуть за законопроект, метою якого є винятково поставлення “галочки” у Плані дій з лібералізації візового режиму. Водночас, ухвалення теперішнього – недолугого анти-дискримінаційного законопроекту:

  • ускладнить процес ухвалення справді дійового закону, який би забезпечував протидію дискримінації;
  • відкладе у часі спроби надати механізми законодавчого врегулювання тим групам, які найбільше в українському суспільстві потерпають від дискримінації;
  • підкреслить повне ігнорування всіма гілками влади зусиль громадських організацій, спрямованих на системне покращення ситуації в галузі протидії дискримінації;
  • приведе до затвердження чергового законопроекту, неспроможного впровадити зміни та забезпечити системну роботу органів влади.

Проект “Без Кордонів” закликає:

  • урядові структури – припинити практику ігнорування думки громадських організацій за ухвалення законопроектів, які представляють надзвичайно важливе суспільне значення;
  • народних депутатів України — не ухвалювати запропонований законопроект;
  • ВР та комітет з прав людини врахувати пропозиції та законопроект розроблені Коаліцією з протидії дискримінації;
  • Європейський Союз — вжити необхідних заходів, аби відповідні пункти Плану дій з лібералізації візового режиму були виконані сумлінно, у дусі співпраці й покращення ситуації з дотриманням прав і свобод людини в Україні;
  • розробити анти-дискримінаційний законопроект, який би на практиці захищав вразливі групи населення (як громадян, так і негромадян України) від проявив ксенофобії та дискримінації.

Поки ці умови не виконано, Проект “Без Кордонів” змушений констатувати: винесений на голосування законопроект є окозамилюванням. Його ж підтримка може відкинути зусилля організацій, які опікуються протидією дискримінації, назад, віддаливши Україну і від наближення до ЄС, і від ухвалення закону, який би забезпечував захист найбільш дискримінованих вразливих груп, які проживають в Україні, від цієї ганебної практики.

03.06.2012

Екологічні права

08.06.2012 | Олександра Індюхова
джерело: www.dw.de

Екологи вимагають від Shell розсекретити інформацію щодо видобутку газу

   

Харківські екологи звернулися з відкритим листом до керівництва компанії Shell, яка збирається видобувати сланцевий газ в регіоні. Екологи закидають компанії приховування екологічних подробиць проекту.

Головне, що непокоїть захисників довкілля - яку технологію з видобутку сланцевого газу застосовуватиме Shell та чи не зловживатимуть хімічними речовинами. Як каже голова екологічної групи «Печеніги» Сергій Шапаренко, це вкрай токсичні речовини, і завжди є ризик їх витоку: «Якщо станеться виток, це відчують не тільки мешканці навколишніх селищ», - прогнозує він.

У Харківській області компанія має плани щодо розвідування та видобутку сланцевого газу на Юзівському родовищі. Екологи не виключають, що роботи можуть розпочатися вже цього року, але, як каже Шапаренко, компанія і досі не надала громадськості вичерпної інформації стосовно технологій та їхнього впливу на довкілля. « Керівництво компанії торік пообіцяло бути максимально відкритими. Ми направили їм кілька запитів. Але вони не відповідають. А оскілки в світі вже були «екологічні» скандали пов’язані з наслідками від діяльності Shell , в нас виникли підозри, що вони приховують інформацію».

Приховування інформації?

Голова проекту «Екологічні ініціативи» Юлія Юдіна каже, що на запити щодо проектів Shell не дають «інформації по суті» і місцеві чиновники. «На офіційних сайтах пишуть, що компанія в цьому році вестиме активні роботи.

Ми запитуємо облдержадміністрацію, які такі роботи? Вони відповідають, що зараз роботи не ведуться, а в подальшому будуть здійснюватися згідно з законодавством».

Експертної оцінки немає

Юдіна наполягає, що, згідно з законодавством, не тільки іноземна компанія, а і влада має попіклуватися про безпеку людей, які мешкають в районі Юзівскього родовища. «Взагалі - то мають проводитися громадські слухання. Але поки компанія Shell місцевим нічого не розповідала», - каже вона.

Сергій Шапаренко нагадує, що згідно з законодавством України Shell має зробити експертну оцінку впливу виробництва на довкілля та оприлюднити цю інформацію.

Відповідь Shell

PR- менеджер компанії Shell Анна Думанська повідомила DW, що на сьогодні про активну діяльність компанії не йдеться. «Ми досі не підписали з урядом один з головних документів - угоду про розділ продукту, де мають бути прописані юридичні правила для обох сторін».

Думанська також заявила, що «в Україні на різних рівнях було зроблено багато некоректних та неправильних по суті заяв щодо планів Shell». Згодом Shell обіцяє поставити усі крапки над «і» та оприлюднити усю інформацію для громадських організацій.

* * *

 

Сергій Шапаренко:

Після відкритого звернення ("Что готовит "Шелл" Украине?" - http://pechenegy.org.ua/ru/node/652) представники "Шеллу" запросили нас на зустріч, де пояснили, що наші попередні запити загубилися, а на відкрите звернення відповідь буде надана. Також вони коротко розповіли про найближчі плани компанії – див. http://www.greenkit.net/Members/Pe4eneg/Shell/

Тепер чекаємо на відповідь.

До речі, кого ще хвилює питання сланцевого газу – лишіть свої коментарі до цієї статті!

 

Громадянське суспільство

08.06.2012

Створено робочу групу з формування Консультативної ради при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини

   

За результатами зустрічі Омбудсмена України Валерії Лутковської з представниками неурядових громадських  організацій, яка відбулась 23 травня 2012 року, після проведення громадського обговорення та вивчення пропозицій від правозахисників Омбудсменом створено робочу групу з формування Консультативної ради при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Згідно з рішенням, прийнятим під час громадського обговорення, формування Консультативної ради відбуватиметься  у два етапи. На першому створюється робоча група з осіб,   які  мають досвід роботи у галузі захисту прав і свобод людини, у кількості сім фахівців. Вони  у двотижневий термін  нададуть пропозиції щодо персонального складу Консультативної ради, а також розроблять проекти Положення та Регламенту роботи цього органу.

На другому етапі буде  затверджено Положення та Регламент роботи Консультативної ради, а також її персональний склад у кількості 25 осіб. 

 Наказом Уповноваженого  Верховної Ради України з прав людини від 7 червня 2012 року членами робочої групи з формування Консультативної ради затверджено таких осіб:

1. Лутковська Валерія Володимирівна – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, співголова робочої групи з формування Консультативної ради.

2. Захаров Євген Юхимович – голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголова робочої групи з формування Консультативної ради (за згодою).

3. Мартиненко Олег Анатолійович – голова правління Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів, секретар робочої групи з формування Консультативної ради (за згодою).

4.  Коваль Людмила Миколаївна – експерт Харківської правозахисної групи (за згодою).

5. Яцунь Олександр Михайлович – голова Київської міської організації профспілки працівників освіти і науки України (за згодою).

6. Богданов Сергій Іванович – заступник голови  «Союзу організацій інвалідів України» (за згодою).

7.Василевська Ольга Михайлівна – журналіст програми «ТСН-Тиждень» з Аллою Мазур  телеканалу «1+1» (за згодою).

Діяльність робочої групи  здійснюватиметься на громадських засадах

Консультативна рада при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини створюється на вимогу статті 10 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» з метою надання консультативної підтримки, проведення  наукових досліджень,   а також вивчення пропозицій громадських організацій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини в Україні.

Уповноважений з прав людини Валерія Лутковська запрошує профспілкові та громадські організації, які спеціалізуються на захисті прав людини, подавати робочій групі пропозиції щодо персонального складу Консультативної ради на адресу: [email protected] 

Погляд

11.06.2012 | Виталий Портников
джерело: mn.ru

Война «язычников»

   

Украинские и российские руководители любят договариваться о синхронной ратификации важных документов, подписываемых президентами или премьерами. В минувший вторник Верховной раде и Государственной думе нечего было ратифицировать, но работали они с завидной синхронностью — пока большинство в Думе, преодолевая сопротивление справедливороссов, принимало поправки в закон о митингах, большинство в Раде приняло в первом чтении законопроект о принципах государственной языковой политики, казавшийся «неподъемным» после недавней драки в украинском парламенте.

И российский, и украинский закон — это закон самосохранения. Украинским депутатам просто необходимо перенести тяжесть общественных и политических дискуссий в стране на привычную языковую проблему. Власть теряет популярность и вряд ли рассчитывает, что социальная ситуация в стране поможет ей вернуть расположение большой части традиционных избирателей. Мало кому нравится та фактическая изоляция, в которую попала Украина в результате борьбы Виктора Януковича с Юлией Тимошенко и другими представителями предшествующего правительства. Но теперь можно обо всем этом благополучно забыть. Главный вопрос предстоящих парламентских выборов — вы за русский язык или против него? Или, напротив, вы за украинский язык или против?

Сам законопроект мало что изменяет в сложившейся ситуации. Русский язык сегодня в отличие от украинского вряд ли требует государственной защиты. Это бытовой язык большей части страны, на нем разговаривают все города-миллионники Украины, и даже на улицах Львова, традиционного форпоста украиноязычия, можно все чаще услышать разговаривающих по-русски, причем это скорее всего будут не туристы. На востоке Украины на русском языке работают телеканалы и издаются газеты, даются показания в судах и произносятся официальные речи. Что действительно стоило бы защищать государству, так это явно сдающий позиции украинский язык. Но законопроект, который предложен депутатами-регионалами, — это не закон о возможности говорить по-русски. Это закон о праве не говорить по-украински. И связан он с желанием не столько поддержать русскую культуру, сколько указать украинской ее «правильное» место в стране — на кухне, подальше от гостиной, где хозяева в «трениках» балдеют под шансон и селедочку.

Да и вообще остается только развести руками в ситуации, когда столь чувствительная для общества гуманитарная сфера оказывается заложницей предвыборных махинаций. Могут сказать, что так было всегда, что голосование по так называемой языковой границе является отличительной чертой всех украинских выборов. Но сталкивать избирателей лбами научились по-настоящему лишь в 2004 году, когда объявленный наследником Леонида Кучмы Виктор Янукович понял, что ему катастрофически не хватает доверия потенциальных избирателей. И стал обещать — не без подачи своих российских консультантов — повысить статус русского языка, даже сделать его вторым государственным. Но те в России, кто до сих пор сочувствует подобным усилиям и верит в подобные обещания, должны ответить сами себе на вопрос: действительно ли Виктор Янукович — защитник русской культуры в сияющих доспехах?

В России мало кто понимает, что те, кто выдает себя за спасителей русской культуры на Украине, — защитники совка в его самых отвратительных проявлениях. Да и те, кто объявляет себя защитником культуры украинской, на самом деле тоже стремятся защищать не язык, не ценности, а стереотипы. Сами культуры — настоящие культуры — прекрасно сосуществуют, не угрожая друг другу. Тот, кто читает Булгакова, вряд ли будет презирать того, кто читает Лину Костенко, да и вообще скорее всего это будет один и тот же человек, потерявшийся в бесконечном море люмпенизированного, нищающего, потерявшего моральные ориентиры и перспективы общества.

Именно этому обществу, его «нутряному» инстинкту и адресован пресловутый закон. Депутаты-«язычники» рассчитывают, что таким образом украинцев удастся вновь поделить на своих и чужих, вновь заставить оказаться по разные стороны баррикад и проголосовать, руководствуясь не разумом и понимаем глубины той пропасти, в которой оказалась страна в результате «воцарения» Виктора Януковича, а уступая простому инстинкту — «наших бьют!», «нам разговаривать не дают!».

Этому мороку — «мне не дают разговаривать на родном языке» — на Украине подвержены даже вполне внешне прагматичные, не сказавшие в жизни ни слова по-украински люди. И неудивительно: когда этот язык из твоих предков выбивали десятилетиями, когда тебя убеждали, что это язык села, а секрет твоего успеха в городе — заговорить на том лингвистическом кошмаре, который большинство русскоязычных жителей страны всерьез считает русским языком, — тебе очень тяжело переступить через этот рецепт твоей удачи и удачи твоих родителей. И ты будешь воевать с «селюками» до окончательного разорения своей страны и своей семьи — в то время как авторы этой простой до отвращения комбинации будут покупать себе новые особняки и пароходы, с жалостью и презрением отзываясь о «лошках», доставшихся им в управление.

 

07июня 2012

Газета Московские новости

 

 

Вісті з пострадянських країн

19.06.2012
джерело: grani.ru

Правозащитники призывают «остановить государственный террор»

   

В России разворачивается "государственный террор", говорится в обращении правозащитников, опубликованном во вторник. Они призывают гражданское общество выразить протест против репрессий в отношении участниц группы Pussy Riot, активистов петербургской "Другой России" и фигурантов "дела о Болотной".
Авторы обращения призывают уполномоченного по правам человека Владимира Лукина и главу президентского Совета по правам человека Михаила Федотова принять участие в открытых общественных слушаниях по проблеме репрессий. "Мы призываем гражданское общество, а также представителей юридического сообщества выразить свое отношение к происходящему", - говорится в обращении.

На Болотной площади 6 мая "действия силовиков явно превышали их должностные полномочия", подчеркивают правозащитники. По их мнению, никаких "массовых беспорядков" на площади не было, "поскольку не было целевого умысла организованно напасть толпой на полицию, не было стремления к погрому, поджогам, разрушению или захвату административных зданий". "Речь может идти только о непропорциональных действиях в условиях крайней необходимости защищать людей от незаконного насилия", - говорится в обращении. Правозащитники призывают дать правовую оценку экстренным обыскам у свидетелей по этому уголовному делу "с многочасовой задержкой адвокатов, с изъятиями личных средств, загранпаспортов, оргтехники".

Дело о событиях 6 мая расследуется по статьям 212 и 318 УК (массовые беспорядки и насилие в отношении представителей власти). По делу задержаны 13 человек, большинству из них предъявлены официальные обвинения. 18-летняя Александра Духанина помещена под домашний арест, остальные подозреваемые решением суда арестованы. В четверг СКР собирается предъявить обвинение по этому делу 14-му фигуранту - гражданской активистке Марии Бароновой.


Долг гражданского общества - остановить государственный террор

Обращение

Последние сообщения об обысках, допросах и задержаниях оппозиционеров заставили говорить о возвращении "тридцать седьмого года". Мы понимаем, что размах репрессий далеко не достигает того уровня, который можно назвать массовыми чистками. Однако в происходящих сегодня процессах уже явственно видны признаки государственного террора. Прежде всего это вызывающее игнорирование процессуальных прав жертв репрессий. "Большой террор" тридцатых годов вызревал почти десять лет. Вначале было объявлено уголовным преступлением участие во внутрипартийной дискуссии, затем пошли сфабрикованные процессы против ученых и интеллигенции, названных "вредителями", буквально на конвейер было поставлено "разоблачение" якобы существующих подпольных организаций.

И только когда общество было парализовано ужасом и приучено с восторгом принимать любые инициативы власти, настал черед массового террора.

Что мы видим в нашей стране сегодня.

Известному журналисту демонстративно угрожают расправой.

На глазах у всего мира попрано правосудие. Посмертный процесс над замученным в тюрьме Сергеем Магнитским. Аресты молодых женщин Алехиной, Самуцевич и Толоконниковой (у двоих маленькие дети) - за минутное пение в полупустом Храме Христа Спасителя. Массовые аресты и начавшиеся суды по обвинениям в "беспорядках" 6 мая, издевательский "процесс 12-ти" (над членами "Другой России" в Санкт-Петербурге, виновными лишь в том, что 5 лет назад они были в партии национал-большевиков), там же судилище над профессорами Военмеха Святославом Бобышевым и Евгением Афанасьевым по абсурдному обвинению в "шпионаже в пользу Китая", события 11 июня - экстренные обыски у свидетелей (!) с многочасовой задержкой адвокатов, с изъятиями личных средств, загранпаспортов, оргтехники...

Мы убеждены, что никаких "массовых беспорядков", в том смысле как это понятие трактует Уголовный кодекс, 6 мая у Болотной площади не было, поскольку не было целевого умысла организованно напасть толпой на полицию, не было стремления к погрому, поджогам, разрушению или захвату административных зданий. А было стихийное обоюдное столкновение демонстрантов с силовиками, вызванное прежде всего непрофессиональными действиями властей, неоправданной массовой жестокостью полиции и бойцов ОМОН, напавших с применением спецсредств (дубинок и газовых баллончиков) на мирных граждан, в том числе пожилых людей, женщин, инвалидов, а также действиями явных провокаторов, вбежавших в толпу.

Учитывая то, что действия силовиков явно превышали их должностные полномочия (грубое нарушение прав человека и воспрепятствование мирной акции), а многие демонстранты, видя массовые избиения вокруг себя или оказавшись под градом ударов, были в состоянии стресса, то речь может идти только о непропорциональных действиях в условиях крайней необходимости защищать людей от незаконного насилия.

Мы надеемся, что государственные правозащитные институты – Уполномоченный по правам человека в РФ и Совет при Президенте РФ по правам человека и гражданскому обществу - сыграют свою роль при предотвращении разворачивания массовых репрессий.

Поэтому мы призываем Владимира Лукина и Михаила Федотова провести вместе с защитниками тех, кто пострадал от внеправовых репрессий властей, а также с участием правозащитников, экспертов, деятелей культуры, ученых и общественных деятелей открытые общественные слушания по проблеме угрозы внеправовых репрессий.

Мы призываем гражданское общество, а также представителей юридического сообщества выразить свое отношение к происходящему.

Московская Хельсинкская группа:

Людмила Алексеева, председатель Московской Хельсинкской группы
Борис Альтшулер, "Право ребенка"
Валерий Борщев, фонд "Социальное партнерство"
Даниил Мещеряков, Всероссийская ассоциация региональных правозащитных организаций
Александр Петров, заместитель директора московского представительства международной правозащитной организации "Хьюман Райтс Уотч"
Сергей Сорокин, Движение против насилия
Глеб Якунин, Комитет защиты свободы совести

Общероссийское общественное движение "За права человека":

Лев Пономарев, исполнительный директор
Руслан Бадалов, Чеченский комитет национального спасения (Назрань)
Татьяна Котлер, депутат Обнинского городского Собрания
Марк Куперман, Сахалинский правозащитный центр
Владимир Шаклеин, Уральский межрегиональный центр прав человека
Евгений Ихлов, ответственный секретарь Общественного Экспертного совета

Правозащитный совет Санкт-Петербурга:

Валентина Левыкина, Международная коллегия адвокатов «Санкт-Петербург»
Анна Шароградская, «Институт региональной прессы»
Александр Винников, Общественное движение «За Россию без расизма»
Борис Пустынцев, Юрий Вдовин, Правозащитная организация «Гражданский контроль»
Татьяна Дорутина, Санкт-Петербургская правозащитная организация «Лига избирательниц»
Юрий Шмидт, Российский комитет адвокатов в защиту прав человека
Сергей Хахаев, Санкт-Петербургская благотворительная историко-просветительская правозащитная организация «Мемориал»
Элла Полякова, «Солдатские матери Санкт-Петербурга»
Ольга Старовойтова, Санкт-Петербургский общественный фонд «Музей Галины Старовойтовой»
Александр Никитин, Экологический правозащитный центр «Беллона»
Марина Левина, Санкт-Петербургский Благотворительный Фонд «Родительский мост»
Надежда Егорова, Санкт-Петербургский Центр социальной помощи "Доверие"
Мария Каневская, «Ресурсный правозащитный центр»
Наталья Евдокимова (ответственный секретарь)
Иосиф Габуния
Анастасия Екимовская
Игорь Карлинский
Нина Катерли, член Русского ПЕН-центра
Елена Кобец
Игорь Кучеренко
Юрий Лучинский
Юрий Нестеров
Леонид Романков
Николай Рыбаков
Юлий Рыбаков
Владимир Шнитке (председатель петербургского общества «Мемориал»)
Борис Стругацкий, писатель, член ПЕН-клуба Санкт-Петербурга
Лилия Шибанова, исполнительный директор Ассоциации защиты прав избирателей «Голос»
академик Юрий Рыжов, Эрнст Черный, Общественный комитет в защиту ученых

Міжнародна політика і права людини

18.06.2012 | Д.Краснокуцкий

Преследование Фалуньгун в Китае

   

С 1999 г. по сегодняшний день на государственном уровне продолжается преследование практикующих Фалуньгун в Китае. Эти гонения сопровождаются жестокими пытками, арестами, заключением в тюрьмы и даже убийствами. Сегодня важно публично об этом говорить в СМИ и обсуждать решительно эту тему на государственных уровнях, иначе каким образом это может прекратиться? Преследование Фалуньгун служит КПК испытательной лабораторией для её тирании, и чем дольше это продолжается, тем сильнее становится угроза для всех нас, ведь история современности может развиться по спирали. Преступления нацизма преподали человечеству суровый урок. В то время, осудив нацизм, весь мир публично поклялся, что такого проявления зла больше не допустит. Поэтому и сейчас люди совести пробуждаются и объединяются в своём движении против нечеловеческих преступлений компартии Китая, подобно тому, как ручейки вливаются в реку.

И всё же с чего этот террор начался? Если посмотреть в корень данной проблемы, то её создал только один человек — экс-лидер компартии Китая Цзян Цзэминь, который в 1989 году поддержал бойню студентов на площади Тяньаньмэнь в Пекине и, уже будучи у власти, продолжил применять репрессивные методы управления всей страной.

Боясь потерять идеологический контроль над массами, исходя из чувства зависти, Цзян не мог допустить, чтобы какая-то общественная группа приобрела такую большую популярность и уважение. Он не мог принять тот факт, что сто миллионов человек считают своим учителем основателя Фалуньгун, который ведёт их по жизни и указывает путь совершенствования себя. Кроме того, он не мог допустить, что число практикующих Фалуньгун превосходит своей численностью количество членов коммунистической партии Китая. Поэтому, оправдываясь тем, что возникла угроза его власти и положению, он злоупотребил своей властью, и начал это преследование. Цзян сказал: «Как это возможно, чтобы теории марксизма, материализма и атеизма, в которые мы верим, не смогли бы уничтожить учение Фалуньгун?» К слову, Конституция КНР и КПК использует теорию Карла Маркса, родившегося в Германии, как «фундаментальное идеологическое руководство в управлении страной и партией».

Несмотря на возражения, высказываемые в партии, Цзян Цзэминь вынудил правительство и людей подчиниться его личному желанию. Действия Цзяна нарушают Конституцию Китая и декларацию прав человека, которую страна подписала в ООН. Это, в свою очередь, повредило имиджу китайского правительства в глазах международного сообщества. Тоталитарный режим начал реализовывать политику преследования Фалуньгун в три шага: «опорочить их репутацию, разорить финансово и уничтожить физически». Государственные органы власти арестовывают последователей Фалуньгун с помощью специально созданной структуры — так называемого «Офис 610», в то время как государственные СМИ распространяют сфабрикованную пропаганду, информационное поле которой охватывает сегодня 98% территории всего мира (Отчёт  Всемирной организации по расследованию преследования Фалуньгун в Китае о расследовании системы пропаганды КПК за рубежом, создающей возможность проникновения и распространения идеологии ненависти и лжи).

На сегодняшний день практикующие Фалуньгун составляют самую большую группу узников совести в мире. Так, по данным исследовательской организации Лаогай, сегодня в китайских трудовых лагерях, тюрьмах и центрах заключения содержат от 3 до 5 млн. чел, а по оценкам независимого правозащитника Э. Гутмана, около 800 тыс. из них — это практикующие Фалуньгун. Согласно Информационному центру Фалунь Дафа, 3537 человек погибли от пыток и преследования.

 

Распространение Фалуньгун

«Фалунь Дафа — хороший Закон» — это выражение эхом распространилось в Китае от сердца к сердцу миллионов людей, которые стали воплощать в жизнь основные принципы самосовершенствования по Фалуньгун — «Истина Доброта Терпение».

Фалуньгун также называется Фалунь Дафа. Эта система совершенствования души и тела была широко представлена общественности на материковом Китае в 1992 г. г-ном Ли Хунчжи в форме оздоровительного цигун.

В настоящее время практикой Фалунь Дафа занимаются десятки миллионов людей в 114 странах мира и в трёх автономных районах Китая (Тайване, Гонконге и Макао).

Благодаря тому, что большинство последователей Фалунь Дафа улучшили свои моральные стандарты, в обществе произошли изменения. Именно поэтому г-н Ли Хунчжи повсюду заслужил такое глубокое уважение. За пределами Китая Фалунь Дафа стал распространяться с 1995 г., и был тепло встречен в западных странах. Так, «за весомый вклад в улучшение духовного и физического здоровья людей», Фалуньгун и г-н Ли Хунчжи получили до 2000 наград от правительств и общественных организаций во всем мире.

В 2001 году г-н Ли Хунчжи был номинирован на премию Сахарова «За свободу мысли», учреждённую Европейским парламентом. В 2000 и 2001 гг. его дважды выдвигали на соискание Нобелевской премии мира. В 2007 году г-н Ли был включён в рейтинг 100 гениальных людей современности. В 2009 году он стал номинантом премии «Духовный лидер-2009» Азиатско-тихоокеанского фонда защиты прав человека. Он также является почётным гражданином многих городов Европы, США, Канады и Австралии.

 

Государственный каннибализм

В 2006 г. известный канадский правозащитник Д. Мэйтас и бывший Госсекретарь Канады по Азиатско-Тихоокеанскому региону Д. Килгур получили письмо от Всемирной организации по расследованию преследования Фалуньгун в Китае (ВОРПФ) с просьбой дать экспертное заключение, действительно ли государственные учреждения и работники правительства Народной Республики Китай осуществляют извлечение органов у живых последователей Фалуньгун. Независимое расследование двух канадцев доказало, что в период с 2001 по 2006 г. 41, 5 тысяча последователей Фалуньгун стали жертвами насильственного извлечения органов для трансплантации. В связи с этим ООН предъявила Китаю требование: «Способствовать проведению независимого расследования в отношении практики по изъятию органов у последователей Фалуньгун» и призвала обеспечить наказание тех, кто несёт ответственность за эти преступления.

Ещё один независимый правозащитник Этан Гутман, автор книги «Потерянный новый Китай», также представил своё расследование преступного извлечения органов у последователей Фалуньгун. В его работе отмечается, что их прямо из тюремных камер вывозили в больницы для медицинского осмотра. Все доктора, проводившие проверки, были военными врачами. Гутман заявил, что по данным проведённого им расследования, около 72 000 последователей Фалуньгун были казнены ради извлечения их органов.

 

Осуждение и правосудие

  • В июле 2008 года Синедрион — высший судебный орган Израиля — постановил, что режим Китая несёт ответственность за убийства практикующих Фалуньгун, осуществляемых, возможно, ради прибыли, получаемой от извлечения органов.
  • В сентябре 2006 года Европарламент принял резолюцию, осуждающую заключение в тюрьмы практикующих Фалуньгун и применение к ним пыток. В резолюции также выражено беспокойство в отношении фактов, представленных в отчёте об изъятии органов.
  • Конгресс США принял резолюции №188 и 530, осуждающие преследование Фалуньгун и призывающие власти Китая остановить его. Резолюция палаты представителей США №605 содержит указания к конкретным действиям. Например, пункт второй резолюции призывает к ликвидации так называемого «Офиса 610».
  • Свыше 70 докладов Комиссии ООН по правам человека сообщают о преследовании Фалуньгун в КНР. Доклады содержат детальное описание форм репрессий, которым подвергают последователей Фалуньгун в Китае. Это — нарушение права на свободу веры и свободу слова, пытки и прочие разновидности жестокого обращения, насилие над женщинами, доведение до смерти в местах заключения, массовое извлечение органов, , оказание давления на судей и адвокатов, участвующих в процессах по делам Фалуньгун, и так далее (http://organharvestinvestigation.net/report0701/report20070131-ru.pdf )

Специальные докладчики ООН продолжили сбор предъявляемых КПК обвинений. Они сообщили в своём докладе: «Согласно заявлениям, подлежащим дальнейшей проверке, то, что число доступных органов для пересадки и количество подтверждённых источников расходится, объясняется массовым извлечением органов у последователей Фалуньгун. Увеличение числа трансплантаций с 2000 года совпадает с началом преследования этих людей» (текст доклада на английском языке можно загрузить с официального сайта ООН – http://www2.ohchr.org/english/bodies/hrcouncil/7session/reports.htm, номер файла документа A/HRC/7/3/Add.1)

 

Распространение ненависти к Фалуньгун за рубежом

Режим КПК по всему миру продолжает распространять клеветническую информацию о Фалуньгун с целью не дать международному сообществу осудить репрессии и заступиться за жертв. В 2007 году на пресс-конференции в Парламенте Канады бывший китайский дипломат, работавший в консульстве КНР в Сиднее, г-н Чэнь Юнлинь показал документ, который свидетельствует о том, что в китайских посольствах и консульствах существуют специальные группы, отвечающие за распространение клеветы и подавление Фалуньгун за рубежом.

В России оправданием для нарушения прав последователей Фалуньгун стала 8 статья договора «О добрососедстве, дружбе и сотрудничестве между Российской Федерацией и КНР», подписанная 16 июля 2001 года президентом РФ Владимиром Путиным и бывшим председателем КНР Цзян Цзэминем. Под давлением клеветнической кампании КПК в России в 2008 г. основная книга учения «Чжуань Фалунь» и «Отчёт о насильственном извлечении органов у практикующих Фалуньгун в Китае» были причислены к экстремистской литературе.

 

Какая роль Украины в этом затянувшемся драматическом сценарии?

В Украине, похоже, китайские власти пытаются внедрить аналогичный сценарий. В Министерство юстиции в 2007 году было направлено письмо от посольства КНР в Украине, в котором оно «в очередной раз просит компетентные органы Украины, ради поддержания дружественных отношений двух государств, уделить повышенное внимание вопросу Фалуньгун, который сильно беспокоит китайскую сторону, и внять её [посольства КНР] неоднократным обращениям по данному вопросу; а также принять решительные меры, чтобы строго ограничить деятельность Фалуньгун на территории Украины и в самые короткие строки ликвидировать его в установленном законом порядке».

В результате Управление юстиции г. Киева уже 6 лет отказывает последователям Фалуньгун в регистрации общественной организации, несмотря на то, что представители Фалуньгун в Украине выиграли уже три судебных дела в разных инстанциях, включая апелляционный и Верховный суды Украины.

Удивительно то, что украинские ведомства перепечатывают под своими шапками и распространяют далее сфабрикованную китайскими властями ложь. Так, Министерство образования и науки Украины разослало информацию с клеветой на Фалуньгун по всем подведомственным структурам Украины в 2001 г.

После того, как замминистра иностранных дел Горин А.О. направил в КГГА письмо с клеветой на Фалуньгун, было сорвано празднование Всемирного дня Фалунь Дафа 13 мая 2010 года. В документе говорилось о том, что деятельность последователей Фалунь Дафа «может создать негативный фон для дальнейшего развития двухсторонних отношений между Украиной и КНР».

Далее киевская мэрия при активном содействии МИДа Украины инициировала суд, при помощи которого хотела запретить все последующие мероприятия последователей Фалуньгун в Украине. Однако позже Апелляционный суд отменил решение о запрете на проведение акций, как не имеющее под собой основания.

 

Клевета через разные каналы

Тиражируют клеветническую информацию не только госслужащие. Ряд общественных организаций в Украине на протяжении последних лет активно работают над тем, чтобы инициировать запрет деятельности последователей Фалуньгун в Украине.

Отрицая факт репрессий и искажая цитаты из книги «Чжуань Фалунь», повторяя пропаганду КПК о так называемом самосожжении и «смертях последователей», приводя в доказательство позицию китайской стороны, они полностью сделали себя соучастниками преступлений КПК.

Двое из них — это Чебаненко В.И. (глава ВО «Культ и общество») и Петухов В.Э. (глава ВО «Защита семьи и личности»). Связь этих людей с представителями китайского посольства в Украине очевидна. В брошюре «Фалуньгун в Украине. Кто они?», изданной организацией «Диалог» опубликована фотография акции последователей Фалуньгун, сделанная со второго этажа посольства КНР в Украине. Глава «Диалога» Ян Щекатуров в личной беседе с последователем Фалуньгун признался, что ему лично звонил китайский посол и просил распространить информацию посольства КНР про Фалуньгун.

 

Так почему же молчат?

Д. Килгур несколько раз выступал по этой теме в Конгрессе США. Он говорит, что он и правозащитник Д. Мэйтас неоднократно встречались с такими организациями, как Amnesty International, Human Rights Watch, Human Rights in China, чтобы убедить их менее пассивно относиться к гонениям на Фалуньгун в Китае.

«Помню, как в 2006 году издалека прилетел в Вашингтон. Д. Мэйтас тогда тоже прибыл из другого места, и мы пошли на слушание в Конгресс. Представителю Human Rights Watch было сказано, что он не должен упоминать о Фалуньгун. Китайское правительство настолько яростно относится к этому вопросу, что сказало ему: „Если ваша правозащитная организация упомянёт о Фалуньгун, то перед вами закроют все двери“. Поэтому эти организации пытаются продвигать другие проблемы прав человека, а на эту закрывают глаза», — говорит г-н Килгур.

Тем не менее, г-н Килгур отмечает, что некоторые страны заняли правильную позицию в отношении этого вопроса. Если гражданам этих государств в Китае были пересажены внутренние органы и они не могут указать, кто был их донором, то они также будут осуждены как преступники.

«По меньшей мере, нужно опубликовать на веб-сайтах министерств иностранных дел, что, если вы едете в Китай и получаете там орган, то есть большая вероятность того, что это орган последователя Фалуньгун, которого посадили без вины, которого сослали в исправительно-трудовой лагерь на три или четыре года при том, что он не нарушал никаких законов Китая; и что вы станете [если вам проведут операцию по пересадке] причиной смерти ни в чем не повинного политического заключённого ради печени или почки».

 

Заключение

За годы репрессий на главных чиновников компартии Китая за развязанный геноцид подано более 20 судебных исков по всему миру. Кроме этого, по данным зарубежных СМИ, многолетние репрессии стали основным аргументом в борьбе за власть между двумя конкурирующими кланами внутри КПК: маоистами — фракцией экс-главы КПК Цзян Цзэминя и реформаторами — фракцией нынешнего главы КНР Ху Цзиньтао и премьера Вэнь Цзябао.

Основные чиновники, ответственные за преследование в КНР, отстраняются от власти. Например, бывший глава парткома города Чунцин Бо Силай, ответственный за применение пыток к последователям Фалуньгун, сейчас под домашним арестом. Глава полиции Чунцина Ван Лицзюнь, реализовавший механизм извлечения органов, лишился своей должности. Чжоу Юнкан, глава Комитета по политическим и законодательным делам и один из девяти членов Постоянного комитета Политбюро, по прогнозам аналитиков, под давлением скоро будет вынужден подать в отставку.

На закрытых собраниях ЦК КПК премьер-министр Вэнь Цзябао неоднократно заявлял о том, что необходимо реабилитировать Фалуньгун и восстановить в правах его последователей, согласно источникам китайскоязычного издания Великая Эпоха в Пекине. Очевидно, такой исход дела неизбежен. История показывает, что рано или поздно люди, ответственные за преступления перед человечеством, предстанут перед судом и понесут наказания. Тогда что будет со всеми теми, кто гнал волну и в угоду сиюминутных выгод шёл против совести и создавал или распространял пропаганду? И не получится ли так, что преследование Фалуньгун закончится таким же способом как и Культурная Революция — казнью определенного числа офицеров милиции, которые послужат «козлами отпущения» для успокоения народа?

 

Автор статьи Краснокуцкий Д.

 

 

 

 

Бюлетень "Права Людини", 2012, №16

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори