пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201220
№20
2012

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

27.07.2012 | Андрій Діденко

Чи сприяє побиття та знущання виправленню засуджених?! (про події в Копичинській колонії № 112 26 й 27.07.2012)

   

Майже рік ми не чули про масові побиття й знущання над засудженими в закладах системи виконання покаркань після подій, власне, після широкого розголосу цих подій, в виправних колоніях і СІЗО. Йдеться про масове побиття й знущання над в’язнями із застосуванням озброєних людей в камуфляжній формі з обличчями, закритими масками.

Про це ми писали в своїх публікаціях: «„Українське Гуантанамо“, що не існує. Де-юре», «Бійці спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби знову масово калічать в’язнів», «Масове побиття в Сімферопольскому СІЗО», а також «Озброєнні автоматами люди в масках в Сімферопольському СІЗО», «Чи дійсно кримінально-виконавча система в Україні стає більш відкритою для громадськості?», див. також «Побиття ув’язнених у Колонії № 89, Дніпропетровська обл., липень 2011». Всі ці події час від часу відбуваються за одним і тим самим сценарієм. Ця процедура дуже детально описана в рішенні Європейського Суду з прав людини «Давидов та інші проти України», в якому Суд визнав порушення Україною статті 3 Європейської Конвенції щодо масового побиття засуджених в Ізяслівській виправній колонії № 58 у 2001–2002 роках. Подібного ґатунку справа «Карабета проти України» знаходиться на комунікації Суду з Урядом України. Але попри рішучі висновки Європейського суду щодо неприпустимості застосування військових формувань для залякування й побиття в’язнів, ми спостерігаємо практику продовження залучення озброєних військових в камуфляжних костюмахі з закритими масками обличчями для обшуків в установах виконання покарань і СІЗО з метою залякування засуджених і незаконного насильства.

Нагадаємо що про незаконність існування даного підрозділу висловлювалися науковці, наприклад, у своїй публікації «Існування та дія спецпідрозділів та груп швидкого реагування розкриття злочинів» к. ю. н. Ірина Яковець розповідає про функціонування спецпідрозділу, який був сформований для антитерористичних цілей, але напрям діяльності даної структури направлений на виконання інших дій, що не мають стосунку до тероризму і масових заворушень. «А запобігання таке здійснює спеціальний антитерористичний підрозділ, положення про який було затверджено наказом Департаменту від 10.10.2005 р. № 167 (зареєстровано у Мін’юсті України 16.02.2006 за № 138/12012). Все ніби добре, але пункт 3.5 цього наказу серед функцій антитерористичного підрозділу передбачав проведення оглядів і обшуків засуджених та осіб, узятих під варту, їх речей, оглядів інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на територіях установ кримінально-виконавчої системи, підприємств установ виконання покарань і на прилеглих до них територіях, а також вилучення заборонених речей і документів. Саме це і стало на практиці основною роботою даного антитерористичного підрозділу.

Зараз рішення про державну реєстрацію зазначеного наказу було скасовано на підставі Висновку Міністерства юстиції № 15/88 від 24.12.2007 р., його виключено з Державного реєстру нормативно-правових актів 14.01.2008 р. Натомість, практика свідчить, що скасування державної реєстрації акту про підрозділи спеціального призначення аж ніяк не свідчить про розформування останніх, принаймні, саме це вбачається з офіційних заяв керівництва Департаменту».

Чи є різниця для засуджених і обвинувачених, які перебувають в закладах, підпорядкованих Державній Пенітенціарній службі України (далі – ДПтС), чи в рамках закону чи нормативно-правових положень існує формування бійців, які їх б’ють, калічать і залякують однією тільки присутністю чи це формування є незаконне?! Головне те, що попри рішення Європейського суду тривають порушення прав людини, а агенти Держави продовжують покривати злочини й намагаються приховати інформацію про побиття й знущання? А прокуратура, як завжди, відхрещується законністю заходів, що відбуваються, точнісінько як у справі Давидов проти Україні, де прокурор Волков був присутній під час масового побиття та знущання над засудженими, а позиція держави залишилася незмінною: підстав для прокурорського реагування не вбачається, тобто не має складу злочину.

Те ж саме ми спостерігали й у справі масового побиття засуджених у 89-й колонії міста Дніпропетровська, де попри офіційне визнання наявності в багатьох засуджених тілесних ушкоджень, «прокуратура каже, що спецназ у Дніпропетровській колонії діяв законно».

Чи є довіра до прокуратури як державного монополіста щодо здійснення нагляду за законністю виконання покарань у вигляді позбавлення волі в контексті всіх цих подій і рішень Європейського суду попри очевидну наявність складу злочину, Європейський суд висловився в своєму рішенні по справі Каверзин проти України, в якому зазначив, що відсутність ефективного розслідування з боку прокуратури в Україні є системним порушенням.

Які ж висновки роблять агенти держави в контексті вищенаведеного?

26 липня 2012 року. Копичинська виправна колонія № 112 середнього рівня безпеки (Гусятинський район Тернопільської області, вул. Шевченка,  94. Начальник установи – Якубів Степан Петрович). В колонії оголошено про загальний обшук в той час, як на територію закладу зайшли озброєні люди в чорних камуфляжних костюмах із закритими масками обличчями. До якого підрозділу відносяться ці люди, не відомо, але різні джерела повідомляють про те, що це – житомирські прибульці на двох мікроавтобусах. І те, що поводять себе точнісінько так, як це описане в справах Давидов проти України, Карабет проти України, як це відбувалося в 89-й колонії та багатьох інших закладах ДПтС під час масового побиття, приниження та знущання над в’язнями.

У перший день обшуки відбувалися в житловій зоні установи. Всіх засуджених вигнали з житлових приміщень. Залякані, переполошені люди чекають розправи в той час, як люди в масках ламають, трощать, псують все, що трапляється їм на шляху. Харчі перемішуються із пральним порошком, одягом та іншими речами, а в житлових приміщеннях після візиту «чорних бійців» лишається безлад і гармидер, поламані полички, шафи, підірвані дошки підлоги, зруйноване й без того небагате майно засуджених. В цей час усіх засуджених вигнали в локальні дільниці. Представники персоналу закладу вказують окремо на десь п’ятнадцятеро в’язнів, яких відокремили від інших, відвели в приміщення штабу, де били, змушували роздягатися до гола, присідати, продовжуючи знущання, паплюжачи честь і гідність людей. Саме такий сценарій подій розгортався по справі Карабет проти України.

На другий день, 27 липня 2012 року «маски-шоу» продовжилося. Тільки цього дня катувань і принижень зазнали засуджені, які перебували в дільниці посиленого контролю (ДПК), приміщеннях камерного типу (ПКТ), дисциплінарних ізоляторах (ДІЗО). Ці люди були в камерах, тому кожну камеру по черзі відчиняли, засуджених змушували вибігати, утворюючи так званий «коридор». Бійці стояли з двох боків і намагалися палками вдарити заляканих засуджених, які пробігали повз них. Потім проходив обшук з роздяганням до гола, зі слів джерел (різних, але ідентичних за змістом) засуджених змушували голими присідати по сто разів, їх штовхали, принижували, били руками й ногами. Бійців, за свідченнями джерел в ДПК, ПКТ і ДІЗО, було п’ятнадцять, як сказано раніше, всі вони були в масках і одягнуті в чорну камуфляжну форму, були в бронежилетах, озброєні балончиками зі сльозогінним, чи нервово-паралізуючим газом, з наручниками та дубинками. Кількість постраждалих поки що встановити не вдалося. Відомо лише, що найбільше постраждали засуджені:

Дрогоморецький Віталій В’ячеславович, 1985 року народження – після побиття та знущань на знак протесту порізав собі живіт і зараз знаходиться в приміщенні ДІЗО – таке дисциплінарне стягнення за протест проти приниження й катування;

Гнатишин Ігор Орестович, 1987 р. н. – порізав собі вени;

Мельник Яків порізав собі шию й вени;

Чиченко Максим порізав собі вени.

Також є інформація, що «дійством» у колонії керував перший заступник начальника колонії на прізвище Тришкін.

На телефонне звернення до керівництва Копиченської виправної колонії за номерами (03557) 41775 та 41234, чоловік, який представилася черговим лейтенантом Фудиком Іваном Романовичем, повідомив, що офіційною відповіддю керівництва закладу є те, що ніякий озброєних бійців на території колонії не має й не було.

В прокуратурі Тернопільської області (телефонний номер (0352) 521053) повідомили, що прокурор у відпустці, а особа, яка його заміщає, буде пізніше, а більше ніхто інформацію про події в 112-й колонії прокоментувати не може.

На звернення на гарячу лінію Центрального Управління ДПтС за номером (044) 2073609 нам повідомили, що інформацією про порушення прав людини в Копиченській виправній колонії не володіють.

Проте, на офіційному ж сайті управління ДптСУ в Тернопільській області сказано, що «в період з 26 і 27 липня на базі Копичинської виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Тернопільській області (№ 112) відбулось проведення тактико-спеціальних навчань зведеного загону груп швидкого реагування установ виконання покарань області із залученням підрозділу спеціального призначення Управління державної пенітенціарної служби України в Житомирській області. Навчання проводились з метою відпрацювання дій при виникненні такої надзвичайної ситуації, як масові заворушення серед засуджених, а також організація та проведення обшукової роботи в установах виконання покарань. Систематичні тренування – запорука оперативної, швидкої та дієвої реакції за умови виникнення ситуації або події, які потребують застосування високопрофесійних вмінь та навичок. Для постійного підтримування на високому рівні стану спеціальної службової підготовки, впевнених та відпрацьованих дій і проводились ці тренування. Відповідно до нормативно-правових актів в установі було оголошено збір персоналу за умовним сигналом „Буря“. Відпрацювання почалось із навчання груп швидкого реагування елементів обшукової роботи з метою виявлення в зоні, що охороняється заборонених для використання предметів засудженим, що дало змогу вилучити 0.5 літрів бражної закваски та 1 (один) мобільний телефон в зоні, що охороняється. Також, під час тактико- спеціальних навчань членами зведеного загону групи швидкого реагування було продемонстровані прийоми рукопашного бою як із зброєю так і без неї, що дало змогу закріпити теоретичні навички особового складу. Звичайно це лише відпрацювання дій, але ж так важливо постійно бути підготовленими та обізнаними, мати визначені та відпрацьовані порядки дій, постійно знаходитись в готовності до надзвичайних ситуацій, щоб всі ми з вами могли бути впевненими – наш спокій та безпека під надійними контролем, вони не допустять, щоб він був порушений. За підсумками показових тактико-спеціальних навчань дії особового складу та зведеного загону було оцінено на „відмінно“. Прес-служба управління ДптСУ в Тернопільській області».

Нагадаю, що головною метою виконання покарань є не що інше, як зміна ставлення особи до скоєння злочинів з метою налаштувати людину на правосвідому добропорядну поведінку, повернути в суспільство повноцінного свідомого громадянина. Чи можливо змінити ставлення засудженого до скоєння злочинів після демонстрації на живих манекенах «прийомів рукопашного бою як зі зброєю, так і без неї»?!

Право на справедливий суд

27.07.2012
джерело: maidan.org.ua

Существует вероятность допроса Юлии Тимошенко в Страсбурге

   

Интервью Исполнительного директора УХСПЧ адвоката Аркадия Бущенко по делу Юлии Тимошенко в Европейском суде.

Скажите, существует ли возможность допроса Юлии Тимошенко Европейским судом в Страсбурге в рамках рассмотрения ее дела?

Конвенция предусматривает для Суда возможность предпринимать все необходимые меры, в том числе расследование фактов, для правильного разрешения дела. Статья 38 Конвенции предусматривает, что Суд, если необходимо, «проводит расследование». Это обобщенный термин для различных действий Суда: допроса свидетелей, в том числе непосредственно в Европейском суде, инспекции определенных мест, назначения экспертизы и т. п. В январе 2011 года в межгосударственном споре Грузии против России Суд вызвал в Страсбург и допросил около 40 свидетелей, чтобы установить обстоятельства дела. Также Суд может назначить миссию в страну, которая является ответчиком по делу или в любое другое место, которое считает приемлемым для исследования фактов

Насколько вероятно, что Суд в данном деле будет проводить такое «расследование»?

Суд редко использует свои полномочия по непосредственному установлению фактов, предпочитая основывать свои выводы на фактах, установленных в ходе национальных процессов, или используя систему презумпций, разработанную в ходе практики. Например, известная презумпция о том, что если лицо попало в руки агентов государства в добром здравии, а затем у него обнаружены телесные повреждения, то на государства ложится бремя доказывания того, что государство не может быть признано ответственным за повреждения. Если государство не справилось с бременем доказывания, оно признается ответственным на основании этой презумпции. Но существует достаточно много ситуаций, когда такой юридической техники недостаточно, чтобы прийти к окончательному выводу. В таком случае суд прибегает к расследованию. Иногда и большой общественный интерес к делу может подтолкнуть Суд к такому решению: Суд будет стараться обеспечить, чтобы его решение в максимальной степени основывалось на надежно установленных фактах.

В деле Юлии Тимошенко фигурировали выводы различных государственных органов об отсутствии нарушений в ее отношении. Примет ли Суд их во внимание?

В большинстве случаев Суд доверяет фактам, установленным национальными органами, особенным доверием пользуются выводы национальных судов. Европейский суд очень сдержан в переоценке фактических выводов национальных судов, понимая, что, как правило, национальные процедуры в достаточной степени способны обеспечить установление фактов. Но эта способность может быть поставлена под сомнение в специальных обстоятельствах, например, во время вооруженного конфликта или других чрезвычайных обстоятельств, когда наступает коллапс национальных процедур. Не исключено, что и в «мирных» обстоятельствах национальные процедуры настолько ненадежны, что доверять установленным ими фактам было бы очень опрометчиво.

Говоря о деле Юлии Тимошенко, нужно вспомнить другие украинские дела. Например, в деле Давыдова и других против Украины (2010), которое касалось массового избиения заключенных в Изяславской колонии, Европейский суд не смог положиться на выводы национальных органов, в частности прокуратуры, и прислал миссию по установлению фактов в Украину. Позднее системные проблемы в расследовании пыток и жестокого обращения были специально подчеркнуты в решению по делу Каверзина против Украины (2012). Суд указал, что данное дело в совокупности с другими показывает, что на практике агенты государства, ответственные за дурное обращение, остаются безнаказанными. Он также отметил как системную проблему «отсутствие каких либо значительных усилий со стороны властей» по расследованию случаев применения дурного обращения. В принципе, это дает серьезные основания ставить под сомнение выводы национальных властей в данном случае и просить о миссии по установлению фактов судом.

То есть, вы считаете возможным, что Суд может приехать в Украину для установления фактов по делу Тимошенко?

Из того, что я знаю о деле Юлии Тимошенко в Европейском суде, такое возможно в рамках рассмотрения жалобы по статье 3 Конвенции. К сожалению, из доступных документов неясно, включена ли жалоба на обстоятельства причинения телесных повреждений в апреле, когда Юлию Тимошенко транспортировали в больницу. Учитывая крайне неясные обстоятельства этого случая, можно говорить о возможности установления фактов Европейским судом.

Я не решусь предсказывать, решит ли Суд назначить миссию в Украину или решит воспользоваться другими возможностями исследования фактов, например, путем допроса Юлии Тимошенко и других причастных лиц в Страсбурге. И та и другая возможность есть у Суда, поскольку Суд сам определяет место, где он будет проводить исследование доказательств.

Процедура назначения миссии по установлению фактов не до конца определена, однако стороны могут подать ходатайство о проведении такой миссии или других мерах по установлению фактов, приведя, конечно, определенные аргументы, почему без установления фактов самим Судом разрешение дела невозможно. Во всяком случае, можно сказать, что ходатайство стороны в любом случае увеличивает шансы назначения миссии по установлению фактов.

Может ли государство отказаться обеспечить Суду возможность исследования фактов?

В соответствии со статьей 38 Конвенции государство обязано предоставить Суду все необходимые средства для эффективного проведения расследования, в том числе обеспечить доставку заявителя, свидетелей и другие меры, если этого потребует Суд. В украинских делах Суд четыре раза проводил процедуру установления фактов, и каждый раз Правительство обеспечивало все необходимые возможности для этого. Я думаю, что если в деле Юлии Тимошенко Суд решит провести расследование, то Украина будет себя вести таким же образом.

26.07.2012

Право на приватність

27.07.2012 | Крейг Тимберг (Craig Timberg), Эллен Накашима (Ellen Nakashima)
джерело: www.inosmi.ru

Skype делает персональные данные более доступными правоохранительным органам

   

Служба голосовой и видеосвязи через интернет Skype, которую предпочитали политические диссиденты, преступники и другие, желающие общаться за пределами доступа правительств, расширила область сотрудничества с правоохранительными органами. Цель -  предоставить полиции доступ к личной переписке и другой личной информации пользователей, заявили источники, близкие к индустрии и правительственным чиновникам и знакомые с предполагаемыми изменениями.

По словам источников, знакомых с вопросом, прослушивание разговоров и видео-звонков остается непрактичным занятием, даже при наличии разрешении суда. Но этот барьер может вскоре исчезнуть, по мере того как Skype становится одной из самых популярных в мире форм телекоммуникации.

Изменения в структуре письменных сообщений, передающихся между пользователями почти мгновенно, является частью процесса по техническому обновлению Skype, который направлен на борьбу с перебоями и другими вопросами стабильной работы ресурса, и который был инициирован компанией Microsoft сразу после покупки службы в прошлом году. Власти США и других стран давно пытались расширить доступ к более современным средствам связи для того, чтобы решить проблему, именуемую ФБР «уходом в темноту» (“going dark”).

По словам источника, знакомого с планами Microsoft, который, как и многие комментаторы в этой статье, высказался на условиях анонимности, так как не обладает разрешением говорить об этом публично, компания отнеслась к вопросу «крайне щепетильно и с предельным пониманием того, о чем идет речь». У компании - давняя история «успешной работы с правоохранительными органами в Штатах и на международном уровне», добавил он.

Изменения, которые предоставляют властям доступ к адресам и номерам кредитных карт, спокойно восприняты в правоохранительных кругах, но - с враждебностью со стороны многих активистов и аналитиков.

Власти в течение многих лет жаловались на то, что механизмы шифрования и другие технические особенности Skype сильно усложняли выслеживание наркобаронов, педофилов и террористов. Джихадисты рекомендовали ресурс на интернет-форумах. Полиция, традиционно прослушивавшая телефонные разговоры, иногда слышала, как один из подозреваемых говорил другому «эй, давай поговорим в Skype».

Группы хакеров и специалисты в сфере защиты личной информации месяцами спекулировали на тему того, что Skype изменил свою архитектуру с тем, чтобы облегчить правительствам доступ к информации. Многие винили компанию Microsoft, у которой существует тщательно продуманная система работы с юридическими запросами правительств по всему миру.

«Вопрос заключается в том, до какой степени наши средства связи облегчают слежку?» - вопрошает Лаурен Вейнштейн (Lauren Weinstein), соучредитель организации по борьбе за конфиденциальность цифровой информации People for Internet Responsibility. «Когда процесс станет легким, правоохранительные органы захотят его использовать все больше и больше. Если вы его создадите, то они сами придут».

Компания Skype не торопилась пояснять ситуацию, лишь недавно выпустив заявление, которое гласит: «как и до покупки компанией Microsoft, Skype сотрудничала с правоохранительными органами, как того требуют законы и насколько это технически возможно.

Но изменения, предоставляющие полиции доступ к онлайн-сообщениям, были предприняты в конце прошлого года, заявил в среду информированный источник.

В США подобные запросы должны быть подкреплены судебным ордером, хотя в других странах правила варьируются. У Skype - более 600 миллионов пользователей, проживающих почти во всех странах мира. Политические диссиденты активно пользовались службой во время «арабской весны» для связи с журналистами, сотрудниками правозащитных организаций и друг с другом. Этому отчасти способствовала репутация защищенности данных.

Сопротивление Skype политическому контролю, являвшимся частью философии компании, которая была основана европейскими инженерами в 2003 году, обязано нетрадиционно сильному шифрованию данных и ключевой технической особенности: при звонках в службе Skype компьютеры соединяются напрямую, вместо того, чтобы проводить данные через центральные серверы, как это делают многие телекоммуникационные системы в сети. Это затрудняет правоохранительным органам возможность перехвата звонка. Власти давно прослушивают звонки со службы Skype на обычные телефоны.

Вскоре после покупки компании eBay в 2005 году, Skype создала команду по работе с запросами правоохранительных органов, оставив ее полностью под руководством американского законодательства. Позже Skype была продана частным инвесторам, а в мае 2011 года компания Microsoft выкупила службу за 8, 5 миллиардов долларов.

Новые владельцы имеют хотя бы косвенное отношение к изменениям в безопасности. Служба Skype переживала периодические перебои в работе, включая катастрофический сбой в декабре 2010 года. Представители компании предположили, что для использования всего потенциала  Skype необходима более крепкая система.

Представители индустрии заявили, что появившееся стремление создать так называемые «суперузлы», которые проводили бы часть данных через централизованные серверы, привело к тому, что более близкое сотрудничество с правоохранительными органами стало возможным.

Срок доступа к личной информации и мгновенным сообщениям, которые хранятся на серверах компании в течение 30 дней, остается слишком коротким и отличается от того, что требовали принять правоохранительные органы.

Федеральное бюро расследований, чьи сотрудники жаловались Конгрессу на проблему «ухода в темноту», в среду выпустило заявление, в котором сообщает, что не имеет права комментировать отдельную компанию или услугу, но доступ к сообщениям «требует изучения и одобрения суда. Он используется исключительно в вопросах, касающихся национальной безопасности и борьбы с самыми серьезными преступлениями».

За последние несколько лет хакеры продемонстрировали, что взломать Skype можно, но осталось неясным, как часто это происходило. В июне 2011 года Microsoft запатентовала технологию «законного вмешательства» для Skype и схожих голосовых и видео-систем в интернете. По словам экспертов, также возможно следить за сообщениями в Skype, взломав компьютер пользователя, обходя криптографические преобразования.

«Если кто-то хочет взломать разговор в Skype, просто необходимо взломать одно устройство – компьютер, телефон или планшет пользователя, что крайне легко сделать», - заявил Том Келлерманн (Tom Kellermann), вице-президент по кибербезопасности компании Trend Micro, занимающейся обеспечением безопасности облачных вычислений.

Однако, некоторые представители индустрии считают, что Skype потеряет конкурентоспособность в переполненной нише коммуникационных интернет-систем, если пользователи не смогут воспринимать ее как более приватную, чем у конкурентов.

«Это превращает Skype в обычную службу телекоммуникаций, - не лучше и не хуже», - заявил представитель индустрии, пожелавший остаться неназванным. «Skype был весьма особенным, потому что, действительно, был безопасным. Теперь, это похоже на Супермена без сверхспособностей».

Оригинал публикации: Skype makes chats and user data more available to police

Правоохоронні органи

18.07.2012 | Володимир Бацунов

Мустафа Хаїров: «Не можу бути спокійний, поки не відновлена справедливість»

   

Про події, що сталися в лютому 2009 року в селі Мирному Сімферопольського району АР Крим ми вже писали. Нагадаємо коротко. В ніч з 21 на 22 лютого будинок, у якім мешкають Мустафа Хаїров, його дружина Уріє та їх син Ейваз підданий штурму ПМОП «Беркут» – за інформацією, яку передали міліціонерам, на території домоволодіння Хаїрових начебто бачили С., проти якого порушено кримінальну справу за фактом позбавлення волі громадянки Е. разом із погрозою вбивством.

Беркутівці не попередили про використання спецзасобів (цього вимагають «Правила застосування спеціяльних засобів при охороні громадського порядку» – I, 4). До того ж, застосування спецзасобів без попередження згідно із Законом України «Про міліцію» можливе лише в тих випадках, коли виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції (ст. 12) – цього також не було.

Хаїров хотів викинути з дому гранату, яку кинули всередину під час штурму, але вона розірвалася у нього в руці. В результаті через пошкодження п’ясть довелося ампутувати. Крім того Хаїров оглухнув на одне вухо, через стрес почав заїкатися. Ейваз унаслідок дій спецпідрозділу отримав черепно-мозкову травму і теж певний час лікувався.

При оформленні інвалідности пошкодження, що їх отримав Хаїров, кваліфікували як «побутову травму» й «загальне захворювання» – як поранення кваліфікувати відмовилися. Але ж травма Хаїрова не побутова й не виробнича (це ясно): «внаслідок помилкових дій спец. підрозділу Беркут вибухнула в руці граната» і він «отримав тяжку травму лів. п’ясти» (направлення на МСЕК).

Судовий розгляд тривав півроку. Залізничний районний суд м. Сімферополя в лютому 2010 року призначив покарання двом офіцерам МВС у вигляді 5 років позбавлення волі з випробувальним терміном 3 роки за ст. 365 Кримінального кодексу України (про перевищення влади й службових повноважень), а Хаїрову – відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50 тис. гривень, сину Ейвазу – 10 тис. гривень, дружині Хаїрова Уріє – 10 тис., доньці Айше – 5 тисяч. Кваліфікацію ж травми залишили ту саму – «побутова травма» й «загальне захворювання».

На перше рішення суду (вирок) у лютому 2010 року подано апеляцію, судове засідання призначили на травень 2010 року й чотири рази переносили. Нарешті, в серпні 2010-го рішення суду першої інстанції Апеляційний суд визнав незаконним і повернув до суду першої інстанції на новий розгляд, який розпочався у вересні 2010 року. З призначених 66 судових засідань зірвано 19: 11 разів через неявку свідків від ПМОП «Беркут», 5 разів – через неявку прокурорів, через неявку адвоката одного з підсудних. Нарешті, 3 лютого сього, 2012-го, року Залізничний суд м. Сімферополя виніс новий вирок, який повністю повторив той, що скасовано як незаконний!

Представник потерпілих і позивачів у цивільній справі Айзер Фаріков (Кримське правозахисне об’єднання «АРК’АДАШ»), розповів, що Хаїров довго добивався видачі на руки вироку суду від 03.02.2012, але йому під надуманими приводами неодноразово відмовляли – начебто це не передбачене законом. Але згідно з КПК суд зобов’язаний: а) видати підсудному вирок у залі судового засідання одразу після винесення і б) забезпечити рівність сторін. Тобто, і потерпілий має отримати вирок суду.

Треба зазначити, що в рамках кримінальної справи розглядався цивільний позов Хаїрова (Суддя всіляко намагався уникнути розгляду сього позову, двічі повідомлявши Хаїрову неправильну дату проведення засідання. А згідно із законодавством, якщо позивач відсутній, справа не розглядається). Цивільній особі зобов’язані вручити судове рішенні у цивільному позові (ЦПК). І тільки коли про це згадали в черговім зверненні про надання вироку, його, нарешті, Хаїрову видали – десь у середині квітня. Затримання з видачею вироку можна пояснити намаганням ускладнити його оскарження.

Чотири рази офіцери «Беркуту» не являлися до суду, хоча були викликані через командира. Беркутівці не виконали наказ? Чи була змова: не являтися, щоби зірвати засідання? Одного разу засідання зірване нахабно – існує норма: якщо підсудний не хоче, щоби засідання проходило без адвоката, засідання переносять. І адвокат одного з підсудних не прийшла до судової зали, а чекала в авті неподалік.

Айзер Фаріков розповів, що, як кажуть очевидці, протягом кількох днів перед штурмом за домом Хаїрових слідкували невідомі особи, тому версія про помилку – маячня. Суд відхилив усі клопотання про повторний допит С. (операцію із захоплення якого і проводив «Беркут») – начебто, доправити С. в суд було неможливо. Але допит свідка С. був необхідний – ще на першому судовому розгляді він заявляв, що під тиском слідчого вимушений був дати неправдиві покази. (Потім, коли С. звільнився, він прийшов до Хаїрова і сказав, що, якщо треба, він готовий прийти до суду й розповісти все, як було).

Ще на першому суді Мустафа Хаїров подавав клопотання щодо порушення кримінальної справи відносно братів Б. за кривосвідчення, бо саме згідно з їхніми показами С. перебував на території домоволодіння Хаїрових – брати Б. побачили С. у дворі Хаїрових, коли зупинилися біля паркану справити потребу. Проте, на відеозапису відтворення біля паркану Хаїрових немає жодних слідів від цього – скрізь лежить чистий сніг, а з часу подій нового снігопаду не було. Брати Б. на процесі присутні не були – за інформацією суду вони перебувають поза межами Криму на заробітках.

«Вирок написаний не суддею, заздалегідь і в зовсім інших кабінетах», – вважає А. Фаріков.

На вирок суду першої інстанції від 3 лютого 2012 року подано апеляції представником потерпілих адвокатом Олександром Лісовим, представником потерпілих Айзером Фаріковим, особисто Мустафою Хаїровим. 10 липня 2012 року відбулося судове засідання в Апеляційнім суді АР Крим. Рішення суду не містить принципових змін у порівнянні із вироком суду першої інстанції, лише змінено суму відшкодування моральної шкоди – М. Хаїрову з 50 тис. грн. на 100 тис, його сину Ейвазу – з 10 тис. на 30 тис., дружині Уріє й донці Айше залишили відповідно 10 і 5 тис. грн.

Суд не перекваліфікував травму Хаїрова, пояснивши, що це не в його компетенції – треба подавати цивільний позов.

Знов не притягнуто до відповідальности справжніх винуватців подій лютого 2009 року в селі Мирному – тих, хто видав злочинний наказ штурмувати будинок мирних людей – вони й надалі залишаються в тіні.

І ще кілька слів про компенсацію шкоди. У засобах масової інформації широко подавалися відомості про компенсацію від держави постраждалим від вибухів у Дніпропетровську 27 квітня сього року. Наприклад, чоловік, що втратив у результаті вибуху руку, отримав 360 тис. грн. (200 тис. матеріальної та 160 тис. на придбання протеза), троє з тяжкими травмами отримали по 150 тис. грн., троє з травмами середньої тяжкості – по 50 тис. грн., по 30 тис. видано шістьом з легкими травмами, по 20 тис. – з легкими ушкодженнями – порівняйте із сумами, що їх суд постановив виплатити Хаїрову та його родичам. І не слід забувати, що травми ті нещасні жертви вибухів у Дніпропетровську отримали також не під час бойових дій!

Оскільки суди ще не закінчені, лікування, виготовлення протезу тощо Мустафа Хаїров робить власним кошт. Сього року він знов приїздив до Харкова в інститут протезування для чергового лікування й профілактики.

Мустафа Хаїров не опускає рук і налаштований боротися далі, бо не може бути спокійний, поки не відновлена справедливість.

Мустафа Хаїров в Українському науково-дослідному інституті протезування, протезобудування та відновлення працездатности (Харків, травень 2012)

У недержавних організаціях

01.08.2012 | Ирина Чернобай
джерело: svsever.lg.ua

«Умирай, бедняга, если заболел»

   

Право на достойный конец

Как возникла тема? Было обращение в Центр правовой информации и консультаций, работу которого поддерживает в Северодонецке Луганское областное отделение Комитета избирателей Украины (ЛОО КИУ), коллег-правозащитников из Харькова. Они просили помочь северодончанину, отцу которого прекратили подавать на дому помощь в обезболивании (рак 4-й стадии), настаивая на госпитализации. Была проведена работа – запросы, переговоры, переписка, поиск информации, в том числе – для сравнения достигнутого в мире и стране опыта, публикации в прессе… Так собрался материал, потребовавший анализа, а уже на его основе должны «прорисоваться» какие-то реальные действия – наши, возможно, ваши, читатель. Неизбежно эта публикация будет содержать много специальных терминов и понятий, так хоть для начала воспользуемся всем понятными словами: в статье мы сравним, как приходится умирать больным раком в Северодонецке, в Украине, и как это происходит в Европе.

Насколько актуальна эта тема? В Северодонецке, по данным Управления охраны здоровья на учете стоят более 2500 человек с третьей клинической группой рака и около 50 человек с четвертой группой. Данные «плюс-минус», так как ситуация меняется каждый день. Они испытывают муки, иногда превышающие возможности человека терпеть. Если учесть еще страдания и качество жизни родственников такого больного, вопрос об актуальности станет риторическим.

Для Украины Европа не только географическое понятие, но и во многом качественное – так скажем. Еврозабор – хороший забор (хотя в Европе таких заборов нет); евроремонт – качественный ремонт, современный, дизайнерский; евростандарт – норма гораздо более высокая, чем украинская. И так далее – отдых в Европе, обучение в Европе, лечение в Европе… Что касается паллиативной помощи, и в мире, и в Украине законодатель и исполнительные власти реагируют на эту проблему в одном русле – как можно более гуманизировать отношение к неизлечимо больному, повысить качество остатка его жизни. И у них, и у нас создаются, например, хосписы – специальные отделения с особым штатом, специализированным уходом, оборудованием, приспособлениями в виде, например, противопролежневых матрацев и т. д. Для тех, кто не может или не хочет умирать в хосписе, организовывают стационары (или хосписы) на дому – два или три раза в день к такому больному приезжает медсестра и выполняет инъекции обезболивающих препаратов… При Совете по правам человека ООН действует офис Специального докладчика по вопросу о праве каждого человека на высший достижимый уровень физического и психического здоровья. Его задача – мониторить нарушение этого права, в том числе и в Украине, на что есть согласие нашего правительства, и реагировать на него.

Украина – не Европа

Подходы похожи. Разница – в практике. На практике различие в качестве оказываемой паллиативной помощи такое же, каково оно между нашими домами для престарелых и «ихними». Там это уход, который повышает качество жизни пациента, а именно: пациенту снимают боль, за ним присматривает квалифицированный медицинский персонал, социальные работники, психологи, волонтеры, духовные особы или просто братья и сестры из религиозных организаций – на дому и в стационарах. Всемирная организация здравоохранения считает, что не менее 80% пациентов с инкурабельными (неизлечимыми) формами онкозаболеваний нуждаются в такой помощи.

В Украине регламентировать и организовать паллиативную помощь призвано Министерство здравоохранения, в Северодонецке – Управление здравоохранения городского совета, в частности структура, которую горожане называют онкополиклиникой. Нормативным основанием для организации паллиативной помощи являются законы Украины и подзаконные акты, в частности, приказы МОЗ. Приказ № 11 от 27.05.2010 года предписывает, что больные, которым создан стационар на дому, должны обеспечиваться наркотическими, психотропными веществами и прекурсорами (это как бы ПРЕД-наркотик) бесплатно. С марта этого года проходит обсуждение проект нового приказа МОЗ «Об организации паллиативной помощи». Наконец, в нашей области утверждена Региональная программа развития системы здравоохранения на 2011–2014 годы, предусматривающая создание в городах вплоть до райцентров кабинетов противоболевой терапии…

На деле медики, не раз попадавшие «под раздачу» в ходе национальной борьбы с наркоманией и коррупцией, более руководствуются «Порядком оборота наркотических средств, психотропных веществ и прекурсоров в учреждениях здравоохранения Украины» и Приказом МОЗ № 33 от 23.02.2000 «О штатных нормативах и типовых штатах учреждений здравоохранения». Такой вывод мы делаем на основании ответа начальника Управления здравоохранения горсовета В. Водяника на запрос депутата горсовета Сергея Гуленко по упомянутому выше случаю. Заметьте: в марте этого года.

Потому что нельзя…

Вот запрос. «З засобів масової інформації мені стало відомо про факт відмови у наданні належної палліативної медичної допомоги (знеболювання) онкологічному хворому четвертої стадії. А саме про відмову лікаря-онколога призначити йому знеболювальні ліки (морфін), пов’язаною з вимогою госпіталізувати хворого… Звичайною практикою в Україні для надання палліативної допомоги поза межами лікувальної установи є створення стаціонару на дому, з закріпленням за таким хворим патронажних медичних працівників… Ліки у цьому випадку надаються лікувальною установою безкоштовно.

Вважаю це питання важливим для міста, оскільки щорічно в Сєвєродонецьку вмирають від онкозахворювань кількасот людей, і страждання багатьох з них при відсутності палліативної допомоги перевищують міру людського терпіння.

У зв’язку з зазначеними фактами прошу начальника управління охорони здоров’я Сєвєродонецької міської ради на наступній сесії надати інформацію про надання онкологічним хворим палліативної допомоги в умовах перебування поза межами лікувальної установи».

А вот ответ. В. Водяник пишет, что срок дейстивия наркотика короткий, поэтому укол надо делать минимум три раза в сутки. Поликлиника же работает с 7:30 до 17:00, и по приказу № 33 штата для организации кабинета обезболивания не предусмотрено. Поэтому предлагается госпитализация в хоспис, там кроме обезболивания – уход, обработка трофических язв, дезинтоксикация (капельницы). «Преследуется и другая цель, – пишет Роман Валерьевич, – соблюдение морально-этических норм. Родственникам, а особенно детям, тяжело смотреть на умирающих дома. Указана еще одна причина – наркоманы встречают в подъездах участковых медсестер, что может привести к негативным последствиям.

Эту информацию Р. Водяник представил на сессию горсовета, где она была зачитана, формально принята во внимание, но оставлена без последствий и каких-либо действий, решений и т. п. Еще раз такой же формальный подход продемонстрировал заместитель городского головы С. Терешин, отвечая на письмо председателя правления ЛОО КИУ А. Светикова. Письмо содержало не только изложение проблемы, но и предложения по ее решению (о них – ниже). На предложения зам «забил», и на фирменном бланке горсовета скопировал выше цитированную информацию Р. Водяника. Не потрудился хоть одну свою мысль родить, отношение сформулировать. Даже морально-этические нормы позаимствовал, хотя это вопрос мировоззренческий, личный, где-то интимный даже. Кроме того, каких норм придерживаться в семье – дело самой семьи. Не гоже государственному чиновнику указывать гражданину, что морально, а что нет.

Есть в Библии выражение – «громоздят грех на грех». То есть, чем дальше, тем хуже. Это духовный закон. Хуже всего в этой череде циничных формальностей выглядит ответ того же Р. Водяника харьковским правозащитникам (язык оригинала).

«На Ваш запит надаю наступну інформацію:

…3. На сьогоднішній день всі хворі, які потребують лікування наркотичними анальгетиками, забезпечені у повному обсязі.

4. …Згідно наказу МОЗ № 33 від 23.02.2000р. „Про штатні нормативи та типові штати закладів охорони здоров’я“ у поліклініках патронажні служби для проведения стаціонарів вдома для обслуговування онкологічних хворих не передбачені. Всі призначення дільничного лікаря виконуються дільничною медичною сестрою.

5. Створення виїздних служб для обслуговування онкологічних хворих вдома, згідно наказу МОЗ № 33 від 23.02.2000р. „Про штатні нормативи та типові штати закладів охорони здоров’я“ не передбачено».

Коротко и ясно сообщено, «почему нельзя». И ни слова о том, что сделано, «чтобы было можно». Да это еще что! Из Донецка, например, сообщают, что решением местных властей вообще запрещено предоставление заместительной терапии в городских коммунальных учреждениях!

Все! Мы им надоели.

«Разом нас багато…»

А между тем, проблему обсуждают и «находятся в теме» не одна-две общественные организации и несколько родственников больных. Областной Благотворительный фонд им. Ененко, например, свидетельствует, что почти 45% жалоб на его «горячую линию» 0992265200 – это обращения инкурабельных больных, нуждающихся в облегчении страданий, а 16, 5% – по поводу грубого и презрительного отношения медработников (это к вопросу о морально-этических нормах).

Вот и ОО «Институт правовых исследований и стратегий» послала свой запрос Главному Управлению здравоохранения Луганской облгосадминистрации о ситуации с паллиативной помощью в области. И получила ответ, правда опять в духе «потому что нельзя». Общественники, комментируя этот ответ, пишут коллегам, что их «очень впечатлила» развитость паллиативной помощи в области (не знаю, почему я чувствую в этих словах иронию?): 192 койко-мест в хосписах и 1407 инкурабеных больных, которым оказана помощь в 2011 году. «Но кабинеты противоболевой терапии в области не внедрены вопреки Региональной программме развития системы здравоохранения на 2011–2014 годы. Причина указывается как будто уважительная: штаты кабинетов противоболевой терапии не предусмотрены Приказом МОЗ № 33 «О штатных нормативах и типовых штатахучреждениях здравоохранения». Но для чего тогда было прописывать в Региональной программе то, что не имеет права на существование с точки зрения чиновников вообще?» – делятся не такими радостными впечатлениями общественники.

Другие ОО запросили в МВД, сколько уголовных дел возбуждено по нападению на медсестер с целью отобрать наркотики. Ответ – 0.00. Но Р. Водяник пишет, что «наркоманы начали встречать участковых медсестер в подъездах домов». Заявляли медсестры в ГОВД об этом, какие меры приняты, пресечена ли деятельность этих наркоманов? Или написанное начупрздравом – миф? Нельзя не заметить и того, что столь тщательно выполняя приказ № 33, медики не выполняют приказ № 11 –о паллиативной помощи на дому. Два документа противоречат друг другу? Тогда что сделано медицинским топ-менеджером Северодонецка, чтобы это противоречие устранить? К кому обращался, что получилось? Люди-то умирают в муках уже сейчас.

И, наконец, здесь уместно будет привести мнения неорганизованых граждан – не членов ОО, а самих по себе. Они тоже общественность.

«Открытие хосписа – это хорошо. Только далеко не все семьи отдают туда своих родных. Все-таки соседство с умирающими для больного довольно тягостно. И если есть возможность обеспечить уход дома… В других городах на такой случай есть патронажная служба. То есть, приезжает медсестра и колет паллиативному больному морфин. Два раза в день. А в Северодонецке эту службу после создания онкоотделения, похоже, „оптимизировали“. Сами же родственники такой укол сделать не могут, поскольку отпуск морфина через аптеки запрещен. Только через стационарные медучреждения. В результате находящиеся дома северодонецкие онкобольные на последней стадии испытывают нечеловеческие муки. А это несколько сотен людей в год. По заднице надо давать за это и медикам, и властям».

«У моих родственников из Донецка возникла та же проблема. Морфины только в хосписе. Возили больного на уколы 2 раза в день туда. Так что это проблема не городского, а государственного масштаба. На городском уровне решить не просто».

«Только не надо на врача все спихивать, как у нас заведено. Было время – выписывали и трамадол, и морфин на дому кололи, только было это десятилетие назад. Пока чинуши не начали бороться с наркоманией. Что думаете , врачу трудно или жалко выписать рецепт на обезболивающий препарат?! Да нет проблем … Только приказы „сверху“ летят о том, что нужно бороться с наркоманами, и вдруг кто-то из врачей пойдет по неверному пути. Естественно, что нариков меньше не стало. Они как раз находят себе источник удовольствия. А страдают от этого простые люди. Решение только одно – чиновника, издающего такие приказы прилюдно выпороть, дабы другим не повадно было показушные приказы издавать».

«Кто просчитывал, во сколько обойдется бюджету подобное? В наше время, когда чтобы прижечь прыщик, нужно тянуть свою зеленку в больницу, выдержит ли бюджет такую нагрузку и не станет ли еще хуже в других отделениях? И кто поручится, что не будет уходить часть наркотиков налево? Приехала медсестра на укол, уколола обезболивающее вместо наркотика и уехала. Ампулу-то она не может оставить у больного. Кто продумывал ответ на этот вопрос???? Не наладят очень строгий контроль, и пойдет наркомания еще больше процветать, а отдельные личности резко повысят своё материальное положение. Я вот не верю ни в один строгий контроль, когда стоит толпа желающих купить наркотик. Моя знакомая медсестра рассказывала, что она ходила вечерами под охраной мужа. Говорила, что были случаи нападения наркоманов на медсестер. Значит, нужна будет охрана, транспорт. А это дополнительные затраты».

«Нагнетаем? Поинтересуйтесь, как эта проблема у нас в городе в конце прошлого века решалась. Авто „Таврия“ + медсестра развезли по адресам ампулы в обмен на пустые, которые вчера привозили. Укол могла делать как медсестра, так и родственники. Если страшно, пусть в „Таврии“ в качестве водилы будет СМ (сержант милициии), хоть какая польза от них будет (или катайте его на заднем сидении). Прямо проблему устроили. Вон при ЖЭКах „ДЕУ-Нубира“ с водилой, который третий год целыми днями дрыхнет, – и всё нормально, а то „Таврюху“ заправить…».

Все эти уже не одинокие голоса за восстановление права неизлечимого больного на достойное умирание там, где он хочет, максимально придерживаясь обычного образа жизни, слышны в кабинетах на Ленина,  32 и Егорова,  2б? Такая практика распространена во всем мире, и ни одна ответственная перед избирателями власть не использует такой выбор больного и его семьи как основание отказать в помощи.

Нельзя, но очень хочется

По этому принципу делается много плохого…

И немало хорошего. Один из стимулов делать хорошее даже когда нельзя, – знакомство с опытом других стран. Представители общественных организаций, над которыми не довлеет вертикаль подчиненности, карьерного роста где-то в чиновничьей структуре, более мотивированы переносить это хорошее в наши украинские реалии. Это можно делать (и делают) в рамках грантовых проектов, финансируемых международными организациями. И чиновник благосклонно взирает на то, как общественные организации за западные деньги меняют окна в украинских школах, организовывают приюты для обездоленных детей и взрослых, оборудуют компьютерные классы и прочее. Оно и хорошо, и бесплатно, и избирателю нравится, и за границу можно съездить. Но когда от чиновника требуется решить что-то плохо решаемое, он теряет благодушие. Иногда спрашивает: что вы предлагаете? В своем письме в горсовет (опять напомню – в марте) А. Светиков внес несколько конструктивных и конкретных предложений. «Необходимо безотлагательно осуществить несколько организационных мероприятий:

– поручить Управлению здравоохранения подготовить предложения о создании бригады паллиативной помощи „хоспис дома“ согласно проекту приказа МОЗ „Об организации паллиативной помощи“;

– обсудить возможные пути решения проблемы на заседании Общественного совета;

– обратиться от имени городского совета и от имени Общественного совета к главе облгосадминистрации с ходатайством о создания бригады паллиативной помощи „хоспис дома“;

– осуществить поиск внебюджетных (грантовых) средств для финансирования затрат согласно табелю материально-технического оснащения выездной бригады паллиативной помощи „хоспис дома“».

Это не утопия, опыт предоставления такого вида медпомощи за бюджетные средства есть в Киеве, за средства благотворительных организаций – в Чорткове Тернопольской области, во Львове спонсоры внесли 100 тысяч гривен на организацию «хосписов на дому» и система работает. Сейчас предвыборная кампания, чуть ли не каждый кандидат в кандидаты имеет благотворительный фонд. Подарить городу автомобиль для любого из них – не трудно. А уж если фонд постоянно действующий – за честь сочтет оплачивать труд медсестры или водителя, скажем.

Что касается заявки на соответствующий грантовый проект, реально и это. Проект закончится, закончится и финансирование, но авто, оборудование останется.

Еще вариант: изучить опыт Харькова, где несмотря ни на какие приказы паллиативная помощь оказывается и в хосписах, и на дому. Кстати же, там выпускается эффективный опиоидный анальгетик бупренорфин, который заменяет инъекционный морфин. И, конечно же, производитель заинтересован в рынках сбыта.

Еще вариант – церковь. Вернее, церкви. Если бизнес и власть нужно агитировать быть социально ответственными, то церкви таковы по определению. В религиозных общинах есть и медработники, и водители, и миротворцы, и лекари душ. А в некоторых деноминациях – и немалые деньги.

Истина о том, что кто хочет – найдет путь, не требует доказательств. Чиновнику нужно только удивить нас всех и оторвать кое-что от кресла. Не хотелось бы «каркать», но если что, то для себя и своих близких они…

В заголовке – строчка из дореволюционного стишка. Все мы не вечны. Но, согласитесь, хорошо бы умереть мирно, в окружении близких, в своей постели. А если уж «долгая и продолжительная», то врагу не пожелаешь, если врач вместо облегчения страданий, предусмотренного законом, даст понять: умирай, бедняга, как знаешь…

30.07.2012
Сегодня в Северодонецке
(
on-line приложение к газете «Третий сектор»)

Погляд

24.07.2012 | Інна Сухорукова

Медреформа в дії

   

Виступ міністра охорони здоров’я Раїси Богатирьової на розширеній колег Мінздрава в Тернополі не може не здивувати тих, хто хоч щось знає про так звану «медичну реформу». Вона заявила наступне: «Мы должны подумать, что мы должны сделать , чтобы количество наших сторонников как среди медработников, так и среди граждан увеличилось». Це було заявлено в контексті необхідності продовження медичної реформи і її позитивних наслідків.

Що додати до цього? Позитивними наслідками реформи є закриті медичні установи – районні лікарні в маленьких містечках і селищах, зруйновані будівлі цих лікарень, пацієнти без медичної допомоги і звільнені лікарі?

Недарма в Донецькій області в м. Кіровськ, в Олександрії Кіровоградської області, в Харківській області в Зміївському районі відбулися масові акції протесту проти закриття лікарень та поліклінік. Ці протестувальники відстояли свої медичні установи в двох областях – в Донецькій та Кіровоградській. У Харківській області справа дійшла до суду: місцеві мешканці судяться з обладміністрацією і міською владою через закриття лікарень і брак медичної допомоги.

Таким чином, сподівання Богатирьової на любов електорату через вдалу медичну реформу є або наївними, або цинічними. Мені здається, що друге переважає. Скоріш за все, влада сподівається на адмінресурс і підробки результатів голосування під час виборів.

Взагалі, ми маємо справу з ситуацією, яка, як на мою думку, загрожує національній безпеці України, і тому це справа Омбудсмана і Ради Безпеки України.

Вже зараз в містах, наприклад, у Харкові, лікарів примушують писати заяви про перехід на 0, 5, 0, 75 ставки. За чутками збираються закривати 27 міську районну лікарню, де є інфарктне відділення, 28 міську районну лікарню, розташовану в лісопарковій зоні, що має реабілітаційне інфарктне відділення. Де будуть лікуватись хворі на інфаркт, якщо на сьогодні ці відділення переповнені?

Може, досвід розвинутих країн світу, де з інфарктом приймають у лікарні 4–5 днів, не дає спокою нашим можновладцям?

Але в розвинутих країнах при інфарктах, або, навіть серцевих нападах, вживають низку хірургічних заходів, наприклад, коронарне шунтування тощо. В нас нові технології у загальну буденну практику не увійшли. Такі операції роблять незначній кількості людей і за величезні для пересічної людини кошти. Тобто , більшість пацієнтів лікується за старими протоколами. Що їм робити? Помирати? Вочевидь, що так. А може так звані «реформи» на це і розраховані? А може взагалі ніхто нічого не рахував, а просто тупо економлять на хворих кошти? Бо, якщо влада вирішила позбавитись літніх людей, пенсіонерів, то який сенс наражати на небезпеку дітей? А введення інституту сімейних лікарів – це і є така небезпека. Бо сімейними лікарями за термінологією «реформаторів» – лікарями первинної ланки будуть не тільки терапевти чи педіатри, які теж не можуть повноцінно замінити один одного, а й звільнені з посад фахівці вузького профілю: кардіологи, невропатологи, окулісти тощо. За задумкою «реформаторів» їх за півроку перекваліфікують у лікаря первинної ланки – і вперед! Уявіть собі окуліста чи невропатолога зі стажем, яких кинули закривати таку «амбразуру»: лікувати дитину – від чого? Це треба зрозуміти. Від чого у дитини висип на шкірі: від алергії, від кору чи скарлатини? Що буде з дитиною? Що буде з дорослими, до яких прийде перекваліфікований педіатр? Навіщо розвалювати зовсім і так найгіршу в Європі систему охорони здоров’я? Питання марні.

Ми отримали заяву від мешканців селищ, що відносяться до Таранівської, Борківської, Гомільшанської сільрад, які вимагають створення в Борках повноцінного стаціонару з швидкою допомогою, бо закриття стаціонарів (ЦРЛ) в цих селищах залишили більше 1600 осіб без медичної допомоги зовсім. ЦРЛ в Ізюмі – райцентрі – не може їх влаштувати, бо до Ізюму транспорт ходить гірше, ніж до Харкова. Тільки до 13 години і тільки в робочі дні! Як хворим діставатись до ЦРЛ в Ізюмі, якщо їм стало зле після 13-ої? Що робити з малюками, до яких не може дістатись педіатр? Швидка допомога приїздить сюди в найкращому випадку за 30 хвилин. А зазвичай – за 1 годину і більше.

Нахабне ґвалтування всіх розумних і гуманних критеріїв харківською облдержадміністрацією не знаходить оцінки ані в уряді, ані в Адміністрації Президента. На волання мешканців селищ про допомогу приходять відповіді, що листи перенаправлені на облдержадміністрацію. Саме тому мешканці вирішили звернутись до Омбудсмана, і зараз збирають підписи. Якщо реформа буде втілена – її наслідки можуть стати новим геноцидом українського народу, який будуть довго згадувати нащадки, яких зараз позбавляють майбутнього. Хто, як не громадяни, можуть сказати своє «НІ» цьому злочину? Отже, марно сподівається пані Богатирьова на додаткові голоси виборців.

Для цього треба хоч якось думати про людей, про їхнє життя, про їхнє майбутнє. А зараз влада тільки і робить, що намагається зекономити на житті людей, і, відповідно, на їх майбутньому.

Погляд

27.07.2012 | Інна Сухорукова

Варварство

   

Минуло 580 діб з дня ув’язнення Юрія Луценка. І від цього нікуди не дінешся, ні відволіктись, ні забути, як про рану, яка постійно болить. Здавалося – чим здивуєш дисидентів, які щоденно переживали в свій час біль і нудьгу за ув’язненими друзями? Але це було тоді, в минулому. А щоб таке відбувалося в своїй незалежній країні? В страшному сні мені не наснилося б. Те, що звинувачення проти нього просто смішні – зрозуміло, мені здається, будь кому. Особливо після того, як прокуратура сама попросила 20 липня суд перекваліфікувати обвинувачення зі «зловживання службовим становищем» на «службову недбалість», яка не передбачає умислу. Але ж у першій справі, по якій Луценко отримав 4 роки ув’язнення, аргументів за те, що він скоїв злочин було не більше. Тобто, за ґратами знаходиться людина не тільки не винувата ні в чому, а ще й за своїми моральними і людськими якостями чи не унікальна в українському політикумі. Спершу мені здавалося, що ув’язнення Луценка – це була помста діючої влади, особисто президента, за те, що Луценко відверто і чесно висловлював своє ставлення до них, і його не можна було ані залякати, ані зупинити. Власне, чому «було» – він і в ув’язненні не менш щиро висловлює своє ставлення до чинної влади.

Тепер мені здається, що це не тільки помста. Адже Україна, на жаль, має системну кризу політичних еліт. Коли згадуєш наших опозиціонерів і провладні фракції – не можеш згадати жодного сильного лідера. Немає людей, яким довіряєш і за ким хочеш йти. Луценко на тлі інших політиків постать яскрава і приваблива. У нього ніколи не було амбіцій займати перші посади в державі (а дарма), інакше б ситуація в країні, може, була б іншою. Але тепер, на парламентських виборах, така людина привертала б до себе увагу зневірених виборців. І, я впевнена, за нього голосували би багато тих, хто взагалі не має наміру йти на вибори. Тому, дії влади вже не вдаються мені такими спонтанними. Окрім помсти, ми маємо свідоме відсторонення від виборчого процесу лідера опозиції – харизматичного і креативного. Таким чином, Луценко не просто дисидент, а насильницькі відсторонений від виборчого процесу лідер опозиції. Причому – лідер найвищого ґатунку. Тому вибори без його участі не можуть бути легітимними. Ув’язнення двох найпотужніших лідерів опозиції – Тимошенко і Луценка – вже зробило Україні негативний імідж у світі. Але мене перш за все турбує не лідер опозиції, за якого я б проголосувала не вагаючись і на парламентських, і на президентських виборах, а добра, справедлива і чесна людина, яку кинули за ґрати.

Влади в країні немає. Це не радянська ситуація, як мені здавалося раніше. Радянська ситуація передбачає огидну, тоталітарну владу, але владу, а не злочинне угруповання, яке робить, що заманеться. Страхітливі наслідки панування цієї «влади» ми будемо видихати багато років. Це після неї, як після ковдрових бомбардувань. А зараз немає жодної, на мій погляд, перспективи, що хтось прийде їм на зміну. Бо злочинці бережуть себе від таких людей, як Юрій Луценко. Ось і всі звинувачення проти нього.

Я навмисно не розбираюсь в суті цієї дурні, цих так званих звинувачень. Частково їм надав оцінку Європейський суд з прав людини. Вони розглядали поки що тільки незаконне утримання Луценка під вартою. Але і там визнали порушення ст. 18 Конвенції з прав людини – тобто політичні мотиви ув’язнення. Розгляд судової справи по суті ще попереду. Але і цього, першого кроку, достатньо, щоб зрозуміти, в якій варварській державі ми живемо. Але дикунська боротьба з можливими суперниками грає в майбутньому проти цієї влади. Це вони своїми переслідуваннями Ю. Луценка довели суспільству, що він є лідером найвищого рівня. Це вони показали людям, що він чесний і некорумпований політик, бо жодне звинувачення проти нього наочно не знайшло підтвердження. Вони своїми переслідуваннями, своєю жорстокістю довели, що Луценка не можна ані купити, ані зламати. Дурні дії, необґрунтована в майбутньому політика, політика, яка базується на одномоментних інтересах, не скінчиться для цієї влади в майбутньому гарно. Як це вийде – хтозна, хто може передбачити, як рухатиметься суспільство – в якому напрямку. Але якось воно буде розвиватись – це історичний факт. І те, що наші очільники держави увійдуть в історію, як варвари – це теж факт. Бо ніхто в незалежній Україні так нахабно не кидав за ґрати лідерів опозиції. Ніхто не був таким вандалом і варваром в усіх проявах. І це повинно дати свої паростки. Бо є така народна мудрість: «Що ти сієш – те і жатимеш».

In memoriam...

20.07.2012 | Василь Овсієнко

Лісовий Василь Семенович (29.08.1937–20.07.2012)

   

17 травня (насправді 29 серпня) 1937 † 20 липня 2012

З глибоким сумом сповіщаємо, що 20 липня 2012 року в Києві після тяжкої хвороби помер великий громадянин України, філософ, організатор українського самвидаву в 60-х роках Василь Лісовий. Він виступив у 1972 році з відритим листом на захист заарештованих шістдесятників і на знак солідарности побажав бути засудженим разом із ними.

21 липня, в суботу, о 10:30, від Українського дому вирушатиме автобус у Музей народної архітектури в Пирогове, де о 12 годині у церкві Архістратига Михаїла відслужена буде панахида. Похорон має відбутися в с. Тарасівка Безрадицької сільради Обухівського р-ну о 14 годині.

Народився Василь Лісовий у с. Старі Безрадичі Обухівського р-ну Київської обл. в селянській родині. Батько загинув на війні. У дитинстві зимовими вечорами чув розповіді селян про національне відродження 1917–20 рр. (запам’яталися слова матері: «От ходили з портретом Шевченка, співали українських пісень, за це нас і покарали»), про колективізацію, розкуркулення і голод 1933 року. Ця усна історія суттєво відрізнялася від тієї, яку викладали в школі.

1962 закінчив історико-філософський факультет Київського університету, викладав філософію в Тернопільському медичному інституті, 1966–1969 навчався в аспірантурі Київського університету за спеціальністю логіка, викладав у цьому університеті. З 1969 – співробітник Інституту філософії АН УРСР. 1971 захистив кандидатську дисертацію на тему «Логіко-філософське дослідження побутової мови».

Самвидав розповсюджував з 1961 року. З 1966, паралельно з науковою роботою, інтенсивно організовував його виготовлення, зберігання та розповсюдження серед аспірантів і в студентському середовищі. Лісовий – автор самвидавної статті «Лист виборця Антона Коваля».

Хвиля арештів інтеліґенції 1972 підштовхнула Лісового до відкритого протесту. Разом з Євгеном Пронюком видав № 6 («київський») самвидавного журналу «Український вісник», відновленого ними з метою дати громадськості інформацію про заарештованих і відвести від них звинувачення у виданні попередніх випусків. Лісовий також написав «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України». Він закінчувався так:

«Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується „справою Добоша“, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі „ворогів“. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а „справа Добоша“ – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така „справа“ дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити».

Лист фактично призначався для розповсюдження в самвидаві. З цією метою на друкарській машинці в червні–липні 1972 було виготовлено понад 100 екземплярів листа і складений список осіб, яким передбачалося вручити чи надіслати його. Але 6 липня 1972 року Євген Пронюк був заарештований з кипою відбитків по дорозі від машиністки. Лісовий устиг 5 липня відіслати один власноручно надрукований екземпляр на ім’я Л. Брежнєва, один – віднести у відділ листів ЦК КПУ на ім’я В. Щербицького, один – вручити секретареві парткому Інституту філософії. 6 липня В. Лісовий був викликаний в Інститут і затриманий, 8-го виключений з КПРС, а 9-го заарештований. Одразу після арешту була звільнена з роботи в Інституті педагогіки його вагітна дружина Віра Лісова-Гриценко (народила сина Оксена 21 липня).

Лісовий не вважав себе винним у вчиненні злочину. Київський обласний суд 6 грудня 1973 року засудив Лісового до 7 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Разом з ним засуджені Євген Пронюк та Василь Овсієнко.

Карався в таборах Мордовії ЖХ-385/3 (сел. Барашево, 1974–75), № 19 (сел. Лєсной). У кінці 1976 разом з іншими політв’язнями переведений у табори Пермської обл. ВС-389/37, сел. Половинка, до середини 1978; № 35, ст. Всесвятська. Покаранням за перехід на статус політв’язня утратив рахунок.

1979 етапований на заслання в сел. Нова Брянь Заіграєвського р-ну Бурятської АРСР. Заявив протест проти введення радянських військ в Афганістан. Йому створили нестерпні умови на роботі, він покинув її і був засуджений за звинуваченням у «дармоїдстві» до 1 р. таборів суворого режиму. Решту заслання відбував у сел. Ілька того ж району. Працював токарем на авторемонтному заводі. На заслання до чоловіка переїхала дружина Віра Лісова з дітьми Мирославою та Оксеном.

Звільнений у липні 1983.

Працював науковим співробітником Музею історії Києва (1983–1987), вчителем Великодмитрівської школи Обухівського р-ну (1987–1989). У 1989 ВАК СРСР відновив науковий ступінь кандидата філософських наук. 1989 реабілітований, у 1990 поновлений на роботі в Інституті філософії НАН України, спочатку на посаді наукового співробітника, згодом старшого н. с., від 1997 р.– завідувач відділу Історії філософії України цього інституту. Викладав філософію на посаді професора в Київському міжнародному університеті (1996–1999) та в Kиєво-Могилянській Академії (1998–2002). Брав участь у конференціях та круглих столах, наукових та організованих громадськими й політичними організаціями (УРП, ОУН, Громадянською позицією тощо). Публікував статті на теми філософії і політології, готував навчальну літературу, укладав антології, перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов, опублікував спогади.

Указом Президента України від 26.11.2005 нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Бібліографія:

Антін Коваль (В. Лісовий). Відкритий лист до депутатів Рад УРСР // Сучасність, рік ІХ, ч. 10, жовтень, 1969; Зона, 1994, № 8, С. 125–148;

В. Лісовий. Проти рожна. Авторська передмова до віршів, які друкуються лише тепер.– ж. Україна, 1990, № 16, квітень.– С. 13–16.

Історія філософії України. Хрестоматія. (Укладачі В. Лісовий та І. Русин не вказані).– К.: Либідь, 1993.

Карл Поппер. Злиденність історицизму. (Переклад і передмова).– К.: Абрис, 1994.

Англо-український філософський словник. (Статті, упорядкування).– К.: Либідь, 1996.

В. Лісовий. Культура, ідеологія, політика. Збірка есеїв.– К.: вид-во ім. Олени Теліги, 1997.– 352 с.

В. Лісовий. Основи сучасної філософії. // Філософська думка.– 1999, № 1–2; 1999.–№ 3; 1999 – № 4; 2000.– № 4; 2001.– № 2.

Філософський енциклопедичний словник.– Київ: Абрис, 2002 (десятки статей з філософії).

Енциклопедія сучасної України.– Т. 1–5.– К.– 2001–2006 (десятки статей з філософії).

Дмитро Чижевський. Філософські твори в 4-х томах.– К.: Смолоскип, 2005. (Укладання, передмова до третього тому).

В. Лісовий. Спогади. І. Початок дороги: місце і час.– ж. Сучасність.– 2003, № 5 (505), с. 127–145; ІІ. Руїна побуту, уривки традиції (повоєнні роки).– 2003, № 6 (506), с. 112–124; ІІІ. Школа: видіння сяйливих вершин (1945–1956).– 2003, № 10 (510), с. 95–117; ІV. Університет (1956–1962): як осягнути неосяжне.– 2004, № 1 (513), с. 98–119; VІ. Аспірантура, Інститут філософії: думка і дія (1966–1972).– 2004, № 4 (516), с. 123-138; 2. Викладання в Київському університеті. Інститут філософії.– 2004, № 11 (523), с. 143–151; 2004, № 12 (524), с. 127–140;

Лісовий В. С. У багатоголоссі політичних дискусій: Статті та інтерв’ю.– К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007.– 239.

II.

Three Philosophers – Political Prisners in The Soviet Union.– Smoloskyp samvydav series, № 4, 1976.

Хроника текущих событий.– Амстердам: Фонд имени Герцена, 1979, вип. 16–27.– С. 474.

ХТС.– Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28–31.– С. 20, 24, 78; 1975, вип. 34.– С. 30; 1976, вип. 40.– С. 88, 138; 1979, вип. 36.– С. 16; 1980, вип. 53.– С. 87; вип. 54.– С. 76; 1981, вип. 57.– С. 94–95.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр.– 1980: 6–4, 7–1, 10–3; 1981: 1, 2, 3, 6–34, 10, 11; 1982: 3–32; 1984: 3–20; 1985:

Г. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років.– К.: Либідь, 1995.– С. 10, 90, 94, 112, 117, 125, 143, 193, 201, 202, 205.

А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.– К.: Видавництво ім. О. Теліги.– 1998.– С. 146, 175, 189, 193, 194, 195, 217, 220.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Харків: Фоліо, 2001.– Т. 1.– С. 9 22 23 24 34 41–42 118; Т. 2.– С. 27 40–41 47 92 95; Т. 3.– С. 91, 103, 109; Т.– 191.

Роженко М. Липневі уроки радянської доби в історії України // Матеріали 10-х Липневих академічних читань. Випуск І.– К.: Український Центр духовної культури.– 2002.– С. 3–38; Там же: Василь Бишовець. Трохи про арешти липня 1972 року.– С. 66–70.

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б. Є. Захаров.– Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005.– (За покажчиком).

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1.– Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини».– 2006.– 1–516 с.; Частина ІІ.– 517–1020 с. (В. Лісовий: с. 383–386);

Рух опору в Україні: 1960–1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса.– К.: Смолоскип, 2010.– 804 с., 56 іл. (В. Лісовий – с. 379–381.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 20.07.2012.

In memoriam...

31.07.2012 | Євген Захаров

Померла Ірина Стасів-Калинець (6.12.1940–31.07.2012)

   

Ірина Стасів Калинець була яскравою, красивою і самобутною людиною. З нею часто можна було не погоджуватися, вона бувала категоричною, іноді – надто різкою. Але вона була яскравою непересічною особистістю, вірною своїм переконанням і своїм уявленням про добро і зло, і завжди казала те, що думала. Блискучий оратор, вона завжди підкорювала будь-яку аудиторію.

Надаємо коротку біографію Ірини Стасів-Калинець.

Ірина Стасів народилася в родині вірних Української Греко-Католицької Церкви, гнаної в СРСР. Батько – робітник, мати – з селянської сім’ї. Серед родичів Ірини були люди, зв’язані з ОУН. У повоєнні роки була свідком масового вислання українців до Сибіру. З дитинства палко мріяла про незалежність України. «У школі обпльовувалося найсвятіше, а вдома все це пошепки пояснювалося», – згадувала вона згодом.

Після закінчення середньої школи два роки працювала на виробництві. Час навчання на слов’янському відділі філологічного факультету Львівського університету припав на хрущовську «відлигу». Тодішні суспільні процеси в Угорщині й Чехословаччині збуджували думку західноукраїнського студентства.

Закінчивши університет, Ірина Стасів працювала викладачем української мови та літератури у Львівському політехнічному інституті. Публікувала вірші для дітей.

Стасів-Калинець та її чоловік Ігор КАЛИНЕЦЬ були близькими друзями таких видатних дисидентів, як Валентин МОРОЗ і В’ячеслав ЧОРНОВІЛ.

З Євгеном Сверстюком, Аллою Горською, Іван Драчем та іншими Стасів-Калинець познайомилася в Києві в 1961 на святкуванні 100-річчя з дня смерті Т. Шевченка. Стасів-Калинець виступила з доповіддю про переклади Т. Шевченка польською мовою.

З 1966 Стасів-Калинець вже не мала постійної роботи – її брали на півставки або на підміни хворих штатних співробітників. Працювала в ткацькому цеху, в школі в групі продовженого дня.

1970 звільнена з роботи. Згодом улаштувалася ткалею. Викладала мову та літературу в школі – на замінах.

У липні 1970 підписала протест 9 громадян Львова проти арешту В. МОРОЗА. Восени того ж року разом з чоловіком надіслала петицію до прокуратури УРСР з проханням дозволити бути присутніми на судовому розгляді справи В. МОРОЗА. Написала листа Голові Ради міністрів СРСР О. Косиґіну від імені родичів і друзів В. МОРОЗА, листа до Верховної Ради УРСР з протестом проти порушень у ході судового розгляду. У грудні 1971 підписала декларацію про створення Громадського комітету захисту Ніни СТРОКАТОЇ.

Під час обшуку 12 січня1972 у Стасів-Калинець були вилучені листи, фотографії, стаття Василя СТУСА «Феномен доби» , самвидавна книжка Стасів-Калинець «Оранта» і зарубіжні видання її чоловіка, Ігоря Калинця. В цей же день вона була заарештована. За час слідства тричі тримала голодовку – вимагала ручку, папір і т. д. А отримавши – написала заяву протесту в ЦК КПУ. Перебуваючи в ув’язненні, написала цикл віршів «Поклик». Їй інкримінували написання антирадянських віршів, особливі претензії у влади викликала її збірка «Дорога вигнання», присвячена В’ячеславу Чорноволу, а особливо – вірш «Одиссей». Під час слідства викликали на допити учнів. Зі ста школярів, які пройшли свідками у її справі, лише двоє чи троє дали покази проти неї: читала вірші, присвячені В.ЧОРНОВОЛУ, давала читати твори В. МОРОЗА, говорила про незалежну Україну. Слідчі на змогли довести причетність Стасів-Калинець до групи В. ЧОРНОВОЛА і участь у виданні нелеґального журналу «Український вісник». У липні 1972 суд розглянув справу про звинувачення Стасів-Калинець та Стефанії ШАБАТУРИ за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») і засудив Стасів-Калинець до 6 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 р. заслання. Через півроку такий же вирок дістав її чоловік. Їхня маленька донька Дзвінка була розлучена з батьками на 9 років.

Ув’язнення Стсів-Калинець відбувала у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія) разом з С. ШАБАТУРОЮ, Н. СВІТЛИЧНОЮ та ін. Брала участь у всіх акціях жіночої політзони: підписала листа в прокуратуру, де табірне начальство звинувачене в тому, що перешкоджало святкуванню Великодня; листа Ґенеральному секретареві ООН з проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН; колективного листа на підтримку А. Д. САХАРОВА; звернення до табірної адміністрації про дозвіл внести гроші до Фонду допомоги жертвам чилійської хунти і послати делеґаток на з’їзд Міжнародної Демократичної Асоціації Жінок; голодівка з вимогою статусу політв’язня; відмова від тяжкої фізичної праці у зв’язку з Міжднародним роком жінок; лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і проханням надіслати представника; голодівки протесту проти відмови надати побачення з ріднею та багато інших. Багато разів довелося зазнати жорстоких репресій з боку табірних властей.

Заслання відбувала разом з чоловіком у Читинській області.

З поверненням 1981 року до Львова – виснажлива боротьба за прописку. Улаштуватися на роботу можна було тілько за вказівкою КДБ: довелося працювати секретарем-касиром в обласному будинку вчителя.

Починаючи з 1987 Стасів-Калинець бере щонайактивнішу участь у пробудженні вільного культурного та громадського життя Львова. Читання публічних лекцій про Василя СТУСА. Участь у створенні Клубу молоди учених, згодом Товариства Лева. Участь у створенні й роботі групи «Євшан-зiлля», яка почала видавати незалежний культурологічний альманах. Участь у створенні Товариства української мови (ТУМ), «Меморіалу», Народного Руху України. Учасник руху за відродження УГКЦ. Багато публікується в пресі.

1990 Стасів-Калинець обирають депутатом Верховної Ради України. З травня 1990 працює начальником Львівського обласного управління освіти. Вона провела реформу школи в напрямку українізації шкільної системи, зокрема, вивчення російської мови в початковій школі було знято, скорочено кількість російських шкіл і класів, внесено відповідні зміни в навчальні програми та ін. Стасів-Калинець брала участь у створенні низки нових навчальних закладів (ліцеїв, ґімназій), профільної ґазети «Основа», Міжнародного центру освіти, науки й культури. З 1992 по 1994 працювала у Верховній Раді головою підкомісії в Комісії ВР з питань освіти.

Стасів-Калинець вважала, що «надто багато російських шкіл залишилося у Львові тому, що їх спонсорує ворожа нам держава – Росія». Для світогляду Стасів-Калинець характерне надання переваги правам нації над правами особи.

Була членом консультативної ради Львівського облвиконкому з питань гуманітарної політики, головою Круглого Столу керівників громадських організацій з питань освіти й культури, науковим співробітником Львівського НДІ літератури ЛДУ, працювала над історією слов’ян, зокрема, України періоду IV–XII ст.ст. н. е, головою Ради Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

1998 року їй присвоєно титул «Героїня Світу», а 2000 року нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ст. і 2005 року – ІІ ступеню.

І. Стасів-Калинець – автор збірок «Поезії», «Шлюб з полином», книжок для дітей «Лелека і Чорна Хмара», «Казки іграшкового телефону», історичного детективу «Вбивство тисячолітньої давності»; монографії «Студії над «Словом о полку Ігоревім», «Загадки хрещення України-Руси», наукової розвідки «Тарас Шевченко і св. Августин», численних публіцистичних статей, есеїв тощо.

Бюлетень "Права Людини", 2012, №20

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори