пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201222
№22
2012

Бюлетень "Права Людини"

Вибори

17.08.2012 | Костянтин Рєуцький
джерело: edu.helsinki.org.ua

Кандидати у нардепи цензурують телевізійні сюжети у Рівному

   

 

Керівництво Телерадіокампанії "Рівне 1" зняло з офіційного сайту відеосюжет про кандидатів-мажоритарників через тиск одного з героїв сюжету, якому здалося, що він представлений у роліку недостатньо позитивно.

Ось як коментує цей випадок у свому фейсбуці його авторка, рівненська журналістка Тетяна Коваль: "Його зняли із сайту телеканалу, бо матеріал не сподобався "рецензенту". А за добу після цього однопартійці "рецензента" через спільних знайомих почали цікавитися моїм здоров’ям і чи не погрожували мені від імені "рецензента" або ж він сам".

Тетяна серйозно сприймає погрози, але готова й надалі виконувати свій журналістський обов’язок - надавати сбалансовану та неупереджену інформацію про передбіг виборчих перегонів. До цього ж Тетяна закликає й своїх колег: "Україна уже погрузла у виборах. Голоси виборців уже поділили і ой як не хочуть втрачати їх. Колеги, давайте до кінця виконувати свій обов’язок — розповідати правду!"

Тетяна Коваль: "З часу, коли усі охочі стати народним депутатом отримали можливість подавати свою кандидатуру до ЦВК, я почала працювати над збором інформації про можливих та зареєстрованих кандидатів по Рівненщині. За задумом, кандидатів у народні депутати поділила на тих, хто піде на вибори у списках партій, та на мажоритарників. Мажоритарників також розділила на самовисуванців та тих, хто заручився підтримкою певної партії. Перший сюжет про кандидатів у нардепи вийшов у ефір 6 серпня. Він був присвячений місцевим кандидатам, які йдуть на вибори у списках певних політичних партій. Серед кандидатів: депутат облради, який постійно прогулює засідання комісій і про це сказано у сюжеті, колишній ріелтор і тепершній депутат міськради, журналіст, котрий став політиком, двоє теперішніх нардепів, політикиня й позивачка на Перезидента, підприємці. Другий матеріал був присвячений виборчим округам, розповіла про те, які райони віднесли до кожного із 5 округів та про самовисуванців по них. За 3 дні вийшов наступний, третій сюжет, про закінчення висування кандидатур на вибори. Він побудований на самовисуванцях: "старих" та "нових". Цього тижня вирішили щодня робити матеріал про певний виборчий округ та про кандидатів, які йдуть по ньому на вибори із певною політичною силою. На Рівненщині 5 округів, якраз щодня випало розповідати про один із них. У понеділок підготувала сюжет у "Новини" про партійних мажоритарників по 152 виборчому округу. У цьому матеріалі, як і попередніх 3, розповідала про кандидатів, показуючи їх такими, які вони є у житті: хтось актор, хтось не розбирається у живописі, але видає себе за великого знавця, хтось умнічає, хтось розповідає про чужі гроші... У масі виборці не знайомі із цими людьми. А зі стартом офіційної агітації, ці кандидати будуть розповідати народу, які вони щирі, розумні, мудрі, безкорисні й знову обіцятимуть, що коли стануть народним депутатом, то дбатимуть про народ. Моя мета була показати виборцям, що якщо вони про щось і дбатимуть, то тільки про своє збагачення. Я розповіда про те, якими ці люди є насправді"

Відомий український медіаюрист Олександр Бурмагин вважає цей випадок містить ознаки цензури і його можна оскаржувати в органах прокуратури. З приводу тиску та погроз, на його думку, необхідно письмово скаржитися до міліції. Таких зловісних "привітів" журналістам від незадоволених політиків та можновладців, за його словами, стає все більше, і замовчувати їх небезпечно. Олександр впевнений, що цей випадок має стати предметом розголосу у пресі та солідарного реагування журналістської спільноти.

Право на життя

18.08.2012 | Галя Койнаш
джерело: www.pravda.com.ua

Заразна хвороба

   

Нам регулярно повідомляють в Інтернеті про те, що замовчують телеканали Постійна констатація хвороби своє зробила – на ці факти посилаємось, проте рідко реагуємо. Скільки можна писати, виступати, різні звернення підписувати, якщо жодної реакції немає? Чи гірше, коли реакція – це теж цинічна маніпуляція?

За останній місяць сталися три події, які так чи інакше, стосуються стану свободи слова в Україні.

За місяць до дванадцятої річниці загибелі Ґеоргія Ґонзадзе, влада фактично дійшла до останного етапу особливо ганебної гри. Теоретично це вона намагалася звинуватити Леоніда Кучму в причетності до вбивства журналіста, але завадила Конституція – точніше, тлумачення відповідної норми дедалі слухнянішого Конституційного Суду. Це він вирішив у жовтні 2011 р. що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на даних, отриманих, поза органом розслідування. А те, що ще в 2005 році Європейський Суд з прав людини зобов'язав уряд України провести розслідування та встановити замовників вбивства журналіста, жодного значення не має. Плівки Мельниченка отримані не уповноваженою на збір доказів вчинення злочину людиною, тому Кучму не можна чіпати, а ось Мельниченка – будь ласка. Кримінальну справу проти нього поновлено, а тепер Італія має вирішити, екстрадувати його чи ні.

Чи влада очікувала похвали за «розкриття» справи Климентьева, невідомо. Захопленої лірики дочекалась тільки від прес-секретарки Президента. Ті, хто слідкував за справою, відразу помітили, що нове розкриття справи майже не відрізняється від висновків слідства у березні 2011 року. Втім мало хто слідкував. Друга річниця зникнення головного редактора харківської газети «Новий стиль» Василя Климентьєва принаймні в публічній сфері пройшла непоміченою.

На вбивство Володимра Гончаренка, відомого еколога, громадського діяча у Дніпропетровську влада фактично не реагувала. Жодних слів співчуття, жодних обіцянок розслідувати злочин, притягти винних до відповідальності. Не підозрюватимемо посадовців у раптовій відразі до брехні. Обійшлися без порожніх обіцянок, бо могли собі це дозволити. Національні ЗМІ не отруювали їм життя, жодних незручних запитань не ставили.

Не те, щоб зовсім проігнорували, ні. Повідомили, що відомого еколога вбили, навіть, що його жорстоко побито через 4 дні після прес-конференції, на якій він озвучив інформацію про знаходження у Саксаганському районі Кривого Рогу 180 тонн хімічно забрудненого металобрухту.

Поза межами Дніпропетровська майже всі ЗМІ обмежилися одним повідомленням. Симптоматично, що, що значно більше уваги присвятила англомовна газета Київ пост і ще Радіо Свобода. Про заяву відомої міжнародної правозахисної організації ARTICLE 19 майже ніхто не повідомляв. І шкода, бо абсолютно влучно трафили. ARTICLE 19 «закликає українську владу публічно засудити вбивство активіста екологічного руху як злочин проти свободи вираження поглядів, й забезпечити притягнення до відповідальності винних шляхом незалежного та прозорого процесу.»

Про Володимира Гончаренка не забули. Його колеги та небайдужі волонтери створили сторінки в соцмережах, де розширяють інформацію про слідство та про його останню справу, що напряму загрожує здоров’ю та життю людей.

Проблема тепер в доступі до аудиторії. За життя еколога, він доволі часто виступав в ефирі, давав прес-конферецнії. Його вбили, а ситуація радикально змінилася. Чи поступили якісь вказівки, чи телекомпанії просто вирішили перестрахуватися, наразі не зовсім ясно.

В команді Гончаренка стверджує, що «обласна влада в цілому, і Криворізька, зокрема, своїми діями прямо захищає інтереси компанії «Укр-Євро», яка маніпулює суспільною думкою і зміщує увагу громадськості від жорстокого вбивства Гончаренка».

Докази вони готові показати. Ніхто не просить повірити на слово. Просять тільки перевірити та, власне, провести розслідування, чи просто, привернути увагу.

Те, чим колись займався Ґеоргій Ґонзадзе та Ігор Александров. Те, чому присвятив своє життя Володимир Гончаренко.

Звісно, моторошно стає від зіставлення всіх цих та багатьох інших імен. Втім страшно й соромно, якщо покірно погодимося мовчати.

Катування та жорстоке поводження

10.08.2012 | Андрій Діденко

Право на життя в Україні або Ніхто й ніде не захищений

   

3 серпня в Лук’янівському СІЗО відбулося побиття в’зня. Можливо, йдеться навіть про замах на вбивство.

Ось як ця подія описана у прес-релізі УВКБ ООН: «Другого підмандатного біженця УВКБ ООН, який також перебуває під захистом Європейського суду з прав людини, що, згідно з Правилом 39, заборонив Україні повертати його до країни походження, було жорстоко побито, коли він перебував під вартою у Київському СІЗО № 13. Наразі він перебуває в лікарні під вартою прикутий наручниками до ліжка з серйозними травмами, що спричинили тривалу втрату свідомості. УВКБ ООН сподівається, що з біженцем будуть поводитися гуманно і не відправлять назад до в’язниці до ретельного медичного обстеження на предмет внутрішніх ушкоджень. УВКБ ООН закликає пенітенціарну службу та правоохоронні органи негайно розпочати прозоре розслідування цього жахливого злочину і притягти до відповідальності осіб, які не забезпечили безпеку особи, яка перебувала в затримані в державній установі».

За певним збігом обставин так сталося, що адвокат Української Гельсінської Спілки з прав людини Олег Левицький, який захищає біженця, ледь не потрапив в епіцентр інциденту, а сказати точніше, опинився на місці події, коли його клієнт вже хрипів і борсався в крові. Можна припустити, що його поява перешкодила злочинцям довести свій намір до краю.

«03 серпня 2012 року у Київському слідчому ізоляторі було по звірячому побито мого підзахисного А. У. Х., внаслідок чого він отримав серйозні тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Не виключаю, що злочинці свідомо припускали навіть заподіяння смерті Підзахисному». Це цитата із заяви адвоката Олега Левицького в прокуратуру міста Києва щодо скоєння злочину. Злочину зухвалого й нахабного, що скоєний на території державної установи, та й не будь якої установи, а СІЗО. Причому ця подія відбулася не в камері (де неможливо потім з’ясувати обставини події, а жертва заперечує факт побиття, приміром: «впав з ліжка»), а майже привселюдно. З пояснень адвоката, можна зробити висновок: те, що відбулося на Лук’янівці є безпрецедентний випадок, а якби його не змусили підписувати непотрібний, на його погляд, дозвіл, то, можливо, адвокат став би навіть учасником подій 3 серпня.

З пояснення адвоката, яке він долучив до заяви в прокуратуру міста про порушення кримінальної справи:

«Примерно около 16:00 ко мне в коридор для посетителей подошла сотрудница СИЗО по имени Вика. Она сообщила, что А. уже „подняли“, но возвратила моё заявление о свидании, потребовав пройти в кабинет № 10 за дополнительной визой начальника спечасти СИЗО. Такая практика существовала ранее, но в последние полгода дополнительной подписи никто не требовал и каждый раз я получал свидание в обычном порядке».

Зі слів адвоката, буквально хвилина, півтори щонайбільше, йому знадобилася для того, аби отримати додаткову візу, а ще за хвилину адвокат, весь у крові, тримав під руки свого скаліченого клієнта при двох, як мінімум, свідках події:

«В самом низу лестницы, которая находится за постом и которая прекрасно просматривается с поста, находился Виталий (ув’язнений, з яким А. У. Х. певний час перебував або в одній камері чи палаті медчастини – А. Д.). Он выглядел настолько напряжённым или растерянным, что не был похож сам на себя. На мой вопрос, не видел ли он У., тот, оцепеневший, бормотал что-то невнятное. Именно в эту минуту всё и произошло в метре-двух от Виталия. Пройдя вдоль него, я повернул направо и в предбаннике коридора увидел Подзащитного, который стоял спиной, упираясь руками в стену, и пытался из последних сил удержаться на ногах. А. У. Х. находился на грани сознания. Из разбитого носа и треснувшей кожи под обоими глазами лилась кровь. Он смотрел на меня, и, казалось, не узнавал. Рядом находился арестант с татуировками, не перестававший повторять, что имело место случайное падение и травмирование. Очевидно, этот заключенный находился здесь по поручению преступников с целью навязать свою версию события, а также проследить дальнейшее развитие ситуации. Появился Виталий. В предбаннике кроме них больше никого не было.

Странно, но ещё 10–15 минут тому назад здесь было полно народу: добрый десяток людей стояли, ходили, болтали, курили или обнимались со своими жёнами-защитницами. Все эти люди как сквозь землю провалились. Подзащитный начал хрипеть и в судорогах терять сознание, сползая в моих объятиях. В этот момент я очень ясно видел, что он умирает. Растерявшись, я даже не закричал о помощи, понимая, что она уже не нужна. Вдруг появились люди, много людей».

А в заяві в прокуратуру про злочин адвокат зазначив: «В будь-якому разі, мені відомі обставини цього зухвалого злочину (пояснення додається) серед білого дня, на дільниці побачення, в 3-х метрах від поста, серед великої кількості персоналу, в’язнів та захисників – все це дає мені обґрунтовані підставі стверджувати, що до його вчинення самим безпосереднім чином причетні в тому числі співробітники Київського СІЗО».

В іншому місці адвокат ще більш категоричний: «Это было дерзкое спланированное покушение на убийство. Среди бела дня, в секторе свиданий СИЗО, в трех метрах от поста. Никакой прелюдии к драке. Никакой ругани или криков. Четыре сильных отчетливых удара по человеческому телу. Лежащий по диагонали предбанника мой подзащитный без сознания. Люди, стоящие над ним. Спокойно переступают через тело и уходят вглубь коридора, не оборачиваясь».

Інформація про жорстоке побиття не лишилася поза увагою омбудсмена. Як зазначено на офіційному сайті Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, «6 серпня 2012 року до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшла інформація про побиття А. У. Х. під час його перебування під вартою у Київському слідчому ізоляторі. За інформацією УВКБ ООН, А. має статус мандатного біженця УВКБ ООН, і відносно нього Європейським судом з прав людини застосовано Правило 39, відповідно до якого Україні заборонено повертати А. у країну походження. […] Хід перевірки справи перебуватиме під особистим контролем Валерії Лутковської».

Адвокат зазначає, що «в даний час А. У. Х. перебуває на стаціонарному лікуванні у відділенні політравми Міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги з діагнозом: закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, ЗТГК забій грудної клітки, ЗТЖ забій черевної стінки, забій лівого колінного суглобу».

Проте, про цю подію немає жодної згадки в офіційних джерелах ДПтС, а прокуратура ще не визначилася щодо порушення чи відмови в порушенні кримінальної справи по факту побиття біженця, який перебуває під міжнародним захистом.

Враховуючи характер і ступінь тілесних ушкоджень, інформацію, що надійшла від адвокатів, можна дійти висновків, що в побитті брали участь декілька осіб за попередньою змовою. Оскільки подія відбулася на території закритого закладу, підпорядкованого ДПтС, потрапити на територію СІЗО може або обвинувачений, засуджений, що перебуває в цьому закладі відповідно до обраної міри запобіжного заходу, або представники персоналу, або оперативні працівники МВС, СБУ, або адвокати (захисники з числа рідних) в рамках захисту своїх клієнтів у кримінальних процесах. Тобто, обмежене коло людей, які мають спеціальний дозвіл на відвідування установи, або людей, які перебувають під вартою.

Якщо побиття відбулося за участю ув’язнених, це можливо тільки під прикриттям адміністрації СІЗО. Друга версія: виконавцями були працівники СІЗО або оперативні працівники МВС, або працівники СБУ. В такому разі цілком прогнозованим може бути озвучена устами татуйованого ув’язненого версія (дивіться пояснення адвоката), що біженець сам впав і сам забився. І ця версія може стати як офіційною з боку ДПтС, так і з боку прокуратури попри очевидність ознак побиття й, можливо, навіть замаху на вбивство. Такі випадки нерідко трапляються: всі обставини події свідчать на користь порушення кримінальної справи, а прокуратура відмовляє її порушувати в порядку статті 6 КПК України. Два приклади: інформація про вбивство в Бучанській виправній колонії № 85 і системне протизаконне застосування спецпідрозділу ДПтС для масового побиття й залякування людей, і нульова реакція прокуратури з цього приводу.

Повернемось до випадку, якому присвячена стаття. Існує ще одна версія: побиття організоване й виконане самими адвокатами. Проте, безглуздість цієї версії, гадаю, очевидна. Тому й позиція адвоката є незмінною та повністю співпадає із засадами адвокатської етики та моральними професійними принципами, що чітко визначені в заяві про порушення кримінальної справи та поясненнях до цієї заяви.

«Враховуючи вищевикладене, а саме те, що є достатньо ознак вчинення злочину проти життя і здоров’я А. У. Х, прошу порушити кримінальну справу, під час розслідування якої вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення обставин події злочину та винних у його вчиненні осіб.

Під час перевірки цієї заяви, окрім іншого, прошу переглянути матеріали відео фіксації на дільниці побачень слідчого ізолятора, а також опитати адвоката Б. В. П., який знаходився в найближчому до події злочину кабінеті для побачень зі своїм підзахисним».

В цій же заяві адвокат зазначає: «Водночас звертаю Вашу увагу на неприпустиме поводження з моїм Підзахисним. Хтось віддав конвою наказ утримувати важко хворого А. У. Х. пристебнутим кайданками до ліжка. У зв’язку з цим змушений нагадати, що Європейський Суд з прав людини неодноразово засуджував такі дії держави, як прояв жорстокого і нелюдського поводження. З огляду на те, що мій Підзахисний єдиний із трьох підконвойних хворих, який весь час утримується в кайданках, прошу вжити негайних заходів прокурорського реагування з метою відновлення порушеного права А. У. Х. на гідне поводження, а також встановити, хто і з якою метою віддає конвою завідомо незаконні накази, переслідуючи мету створити для нього спеціально нестерпні умови перебування в лікарні». В рішенні Європейського суду «Охрименко проти України» Суд зазначив, що відносно Заявника було застосоване жорстоке поводження: «Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із застосуванням наручників під час перебування заявника в лікарні».

На останок хотілося б акцентувати увагу на відкритих питаннях:

Що на справді відбулося 3 серпня в Лук’янівському СІЗО, чи здатна прокуратура надати належну об’єктивну й неупереджену оцінку цим подіям? Чи буде застосований в даному контексті принцип незворотності покарання за скоєння злочину? Між іншим, в 2007-му році в Святошинському суді міста Києва привселюдно, жорстоко й цинічно вбито Максима Курочкіна. Навіть не вдаючись у деталі щодо одіозності постаті Курочкіна, достатньо нагадати, як влада здатна забезпечити охорону життя й здоров’я особи, що знаходиться під її контролем.

Питання безпеки особи в Українській державі залишається відкритим, адже ніхто й ніде не може почуватися захищеним. Захисту потребують і адвокати – так само, як і їхні клієнти. Загадковість і безпрецедентна зухвалість злочину, якому присвячена наша стаття, певно, робить їх стан небезпечним і вразливим.

Право на справедливий суд

17.08.2012 | Тетяна Печончик
джерело: www.svidomo.org

Замість справжніх сищиків – «оформлювачі» кримінальних справ

   

13 серпня закінчилося слухання в першій інстанції справи за обвинуваченням Якова Строгана у замаху на вбивство. Прокурор запросив 8 років позбавлення волі, адвокат стверджував, що Яків Строган невинуватий, і його треба виправдати. Судова колегія з трьох суддів – Наталії Бородіної (головуюча), Геннадія Зуба, Костянтина Садовського (до речі, він є суддею в процесі Юлії Тимошенко у справі ЄЕСУ) – кваліфікувала провину Строгана за ч. 2 статті 125 (нанесення легких тілесних ушкоджень) і винесла вирок: два роки обмеження волі з відстрочкою вироку на один рік з виплатою потерпілому моральної шкоди у розмірі 4000 грн. Яків Строган збирається оскаржити вирок в апеляційній інстанції. «ПЛ» вітає Якова та його адвоката Сегія Івановича Медведєва з перемогою в першій судовій інстанції і пропонує увазі читачів недавнє інтерв’ю з адвокатом.

«Безплатний адвокат гірший за прокурора?» Харків’янин Сергій Медведєв щодня на власному прикладі спростовує цю популярну приказку.

Медведєв півжиття пропрацював у прокуратурі і… став адвокатом. Він захищає у кримінальних справах тих, кому ця допомога потрібна найбільше, – малозабезпечених людей. Причому така допомога для клієнтів – безкоштовна.

Остання гучна справа: Медведєву вдалося витягнути з СІЗО Якова Строгана. У серпні 2010 року міліціонери відвезли Строгана у ліс і там катували, а потім вимагали грошей за його звільнення у дружини.

Чи багато залежить від професійності і активної позиції адвоката у країні, де не працює право – про це відверта розмова із Сергієм Медведєвим.

Чому Ви, працюючи прокурором, вирішили перейти в адвокатуру?

Наприкінці 2003 року мій стаж роботи в органах прокуратури досяг двадцяти років. Оформивши пенсію, я продовжував працювати в прокуратурі, але чим далі, тим більше речей мені там не подобалося…

Яких саме?

Таких, як ставлення громадян до правоохоронних органів. Ставлення самих правоохоронців до кримінально-процесуального законодавства.

Стала посилюватися недовіра з боку керівництва до підлеглих. Я не маю на увазі моє безпосереднє чи обласне керівництво, я маю на увазі накази та вказівки керівництва Генпрокуратури.

Адвокатом я став у 2007 році. Тоді ж прийшов працювати у харківське «Бюро правової допомоги», яке надає безоплатну правову допомогу у кримінальних справах.

У кримінальних справах суди виправдовують зараз менше одного відсотка людей. Чому так відбувається?

Це через «кругову поруку». Ніхто не хоче ні з ким сваритися, бо в нашій державі дуже легко втратити посаду. На кожного посадовця можна знайти що-небудь, мінімум, для звільнення.

Таку ганебну ситуацію із виправдувальними вироками влада не тільки схвалює, але й стимулює. Адже для того, щоб засудити людину, необхідне лише її визнання провини. В той же час – для виправдання треба попрацювати, дослідити усі зібрані докази та матеріали по справі.

Тобто це банальна лінь?

Не завжди. Знаю деякі випадки, коли не тільки районний суд, а й апеляційний виносили виправдувальний вирок. При цьому вони викладали свої обґрунтування не на одному десятку сторінок. А Верховний Суд (зараз це Вищий спеціалізований Суд з розгляду цивільних та кримінальних справ), не особливо вникаючи, скасовував усі ці рішення і направляв справу на додаткове розслідування.

Навіщо?

А навіщо їм псувати показники роботи прокуратури виправдувальним вироком?

Крім того, правоохоронні органи роблять усе, щоб довести в суді навіть не провину певної особи, а насамперед законність прийнятого посадовцем рішення у кримінальній справі. По-перше, як правило, це найпростіша версія, по-друге, висить вимога якнайшвидше розкрити злочин, по-третє і найголовніше, це небажання та невміння професійно розкривати злочини.

Робота карного розшуку достатньо важка. Вона вимагає особливих знань та досвіду, вміння спілкуватися з людьми та ще багато чого. Але справжні сищики залишилися в минулому.

А слідчих МВС (не хочу їх якимось чином образити) фактично перетворили на «оформлювачів» кримінальних справ. Справ, які були порушені на догоду показникам розкриття «злочинів», левову частку яких інколи важко навіть формально назвати злочинами.

Справа Якова Строгана, якою Ви займаєтеся, стала дуже резонансною. Її взяла під контроль Amnesty International. Не так давно Строгана випустили з-під варти, хоча до того тривалий час суд відмовлявся це зробити. Як Ви це зробили?

Справа Якова Строгана просто унікальна!

Його звинувачують у замаху на вбивство. Проте потерпілий (який, до речі, вже видужав) мав лише неглибокі порізи, які можна отримати, наприклад, в результаті падіння на розбите скло.

Для того, щоб довести це, я співпрацював із прекрасним фахівцем в галузі судової медицини професором Миколою Тагаєвим. Саме він звернув увагу на те, що у лікарні потерпілому обробляли три рани, а у висновку експерта описано та засвідчено чомусь вже чотири рубці.

Які шанси, що суд виправдає Строгана?

Це питання дуже хвилює і мене, але в нашій державі щось прогнозувати неможливо. Колись, років 15 тому, колишній працівник прокуратури області, один із моїх вчителів, на той час вже адвокат сказав мені: «У будь-якої справи є дві перспективи – правова та судова, і практично ніколи вони не збігаються».

Водночас я сподіваюсь на виправдувальний вирок, однак практично впевнений, що суд, щоб виправдати досудове слідство, законно чи незаконно винесе обвинувальний вирок. Хоча б за спричинення «умисних легких тілесних ушкоджень». Іншої статті у Кримінальному кодексі підібрати просто неможливо.

Ви працюєте в харківському Офісі громадського захисту, який надає безкоштовну допомогу у кримінальних справах незаможним громадянам. Наскільки добре вдається відстоювати їхні права?

Ефективність безоплатної допомоги адвокатами нашого офісу безумовно, існує. До речі, такі офіси не менш ефективно працюють ще у Хмельницькому та Білій Церкві.

Скажу більше, якість такої допомоги нічим не відрізняється від допомоги платних адвокатів, а іноді й перевищує її. Але це знов-таки залежить від сумлінності адвокатів.

Під час першого побачення з клієнтом дуже часто відчувається недовіра з його боку, але потім вона зникає. Це природно, бо в самому суспільстві існує переконання, що «безплатний сир лише у мишоловці».

Звісно, усім клієнтам не догодити. Особливо в тих випадках, коли вони вважають, що адвокат обов’язково, за будь-яких обставин та умов, повинен виграти справу та довести їх непричетність до злочину. Але це винятки, а не правило.

У минулому році Верховна Рада прийняла закон про безоплатну правову допомогу. Що можете порадити зі свого досвіду? На які граблі не треба наступати чиновникам під час запровадження цієї системи?

Щоб система безоплатної правової допомоги з боку держави запрацювала, необхідно визначитися з навантаженням на адвоката. Треба встановити, скільки справ він може вести одночасно без шкоди для кожного підзахисного. Треба визначитися з оплатою їх роботи – розміром та небюрократичним порядком і регулярністю виплати винагороди.

Чи є у Вас якась мрія?

Я хочу, щоб мої онуки жили по законах, які будуть виконуватися всіма, насамперед державою і чиновниками.

Щоб не було потреби давати хабарів, ховати дохід від оподаткування. Щоб було так, як колись сказав Лінкольн: «Ніхто не стоїть вище Закону, ніхто не стоїть нижче нього. Всі підкорюються Закону».

14.05.2012
Центр інформації про права людини, «Свідомо»

Право на справедливий суд

18.08.2012 | Олександр Савицький
джерело: www.dw.de

Другий вирок Луценку: система не дає збоїв

   

Юрій Луценко засуджений ще на два роки позбавлення волі. Опитані експерти одностайно вважають цей вирок політично вмотивованим. Екс-міністр та його сподіваються на Європейський суд.

Печерський райсуд Києва визнав Юрія Луценка винним у причетності до незаконного стеження за колишнім водієм екс-заступника голови СБУ Володимира Сацюка Валентином Давиденком в межах розслідування справи про отруєння екс-президента Віктора Ющенка. Покарання у два роки ув’язнення, як зазначила суддя Ганна Медушевська, поглинається попереднім засудженням екс-міністра до чотирьох років ув’язнення. Цей перший вирок був винесений 27 лютого також Печерським райсудом. Тоді Луценка засудили за нарахування незаконної пенсії своєму водієві, наданні йому службового житла, а також за організацію святкування Дня міліції коштом держбюджету.

«Продовженням бульдозерної політики влади щодо лідерів опозиції» назвав другий вирок Луценкові політолог Олексій Гарань. «По менш важливій для влади справі щодо колишнього урядовця попереднього кабміну Валерія Іващенка судді нещодавно пішли на незначну поступку, призначивши йому умовне покарання. Натомість, щодо Юрія Луценка та Юлії Тимошенко триває політика нагромадження нових кримінальних справ», – сказав в інтерв’ю DW Гарань.

Потерпіла сторона вірить тільки в Європейський суд

Адвокат Луценка Олексій Баганець одразу по завершенні виголошення вироку зізнався DW, що саме таке рішення суду було для нього очікуваним та прогнозованим. Водночас, Баганець сказав, що йому сумно, що він живе в такій державі, де суди виносять вироки «протизаконні, необ’єктивні та такі, що суперечать зібраним по кримінальній справі матеріалам». Адвокат нагадав, що навіть той, за ким стежили правоохоронці – Валентин Давиденко – неодноразово просив не вважати його потерпілим і відмовлявся брати участь в судовому процесі.

За словами Баганця, одразу по отриманні вироку в письмовій формі захист Луценка буде подавати апеляцію. «Якщо відверто, то на українські апеляційні та касаційні інстанції ми не покладаємо жодних сподівань. Але ми абсолютно впевнені, що Європейський суд з прав людини визнає порушення права нашого підзахисного на справедливий суд, і що його рішення буде обов’язковим для виконання судами України», – сказав Баганець.

В цьому переконана і представниця Луценка в Європейському суді Валентина Теличенко. «Справа, за якою сьогодні був оголошений вирок Луценкові, взагалі не містить складу злочину», – зазначила вона в інтерв’ю DW. Адвокат нагадала, що 3 липня Європейський суд з прав людини вже визнав незаконним арешт Луценка та політичний характер його кримінального переслідування.

Вилучення з політичного процесу

Представник держобвинувачення Віктор Клименко після виголошення вироку Луценкові заявив, що тепер екс-міністр буде етапований до виправної колонії для відбування покарання, оскільки залишатися в київському СІЗО «в нього вже немає підстав». Однак Теличенко впевнена, що Луценко ще має право вивчити матеріали судової справи і внести до неї уточнення. А оскільки він не визнає своєї провини, то він має право і на апеляційний розгляд, під час якого він може залишатися в Києві. «Прокурори все це знають, але дуже поспішають відіслати Луценка подалі від Києва, щоби він зовсім не брав участі в політичному процесі», – впевнена Теличенко.

На політичному характері переслідування Луценка наголосив в інтерв’ю DW і співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров. «Вирок мав би бути виправдальним. Очевидно, що Луценко жодного злочину не скоював, а сама справа сфальсифікована. Жодних доказів вини екс-міністра внутрішніх справ не було. Саме тому її були змушені перекваліфікувати на службову недбалість, за яку призначаються значно м’якші покарання», – сказав правозахисник.

17.08.2012

Редактор Євген Тейзе

© 2012 Deutsche Welle

Право на справедливий суд

19.08.2012 | Джон Теффт
джерело: dt.ua

Презумпція невинуватості

   

 

З листопада система кримінального судочинства в Україні почне діяти за новим Кримінальним процесуальним кодексом. Якщо він виконуватиметься як належить, цей кодекс має шанс перетворити систему кримінального судочинства України на таку, що і захищає права людини, і надає правоохоронним органам можливість чесними методами викривати й карати за складні злочини, такі як багаторівнева корупція та змови з відмивання грошей з участю багатьох підозрюваних і міжнародного банківського сектору. Виконання належним чином, звичайно, буде непростим завданням і потребуватиме разом політичної волі, постійної зосередженості, громадського тиску та зміни світогляду в усій системі кримінального судоустрою. Це не станеться за один день, але має відбутися швидко. Одна з речей, у якій я переконався за 40 років на дипломатичній службі, полягає в тому, що правова система, котра функціонує належним чином — не ставить нікого вище закону,  — є наріжним каменем будь-якої модерної демократичної країни.

Для належного запровадження цього нового кодексу українські прокурори, правоохоронні відомства і суди повинні переглянути своє розуміння справжнього значення концепції презумпції невинуватості. Ще у Стародавній Греції і Римській імперії принцип презумпції невинуватості був визнаний основою для побудови системи кримінального судочинства. І хоча, як свідчить історія, цей принцип часто на практиці порушувався, він усе ж таки залишався фундаментальним елементом правничих систем по всій Європі з часів Середньовіччя. Презумпція невинуватості нині закріплена у 62-й статті Конституції України та у 6-й статті Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка також є зобов’язуючою для України.

Що означає «презумпція невинуватості», просто записано у цій конвенції: «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку». Згідно з новим Кримінальним процесуальним кодексом України, особа не вважається визнаною винною — чи суддею, чи судом присяжних,  — доки обвинувачення не доведе у змагальному процесі всі елементи злочину «поза розумним сумнівом». Далі, у кодексі йдеться, що «всі сумніви» мають тлумачитися на користь підозрюваного. Передбачається, що адвокат буде агресивно оскаржувати свідчення, зібрані владою, і матиме рівне право представляти свідчення зі свого боку.

У Сполучених Штатах правничі кола без кінця сперечаються, чи практика роботи нашої системи адекватно дотримується презумпції невинуватості. Це здорова суперечка, притаманна нашій змагальній системі судочинства. Західних експертів права в Україні часто шокує, що презумпція невинуватості нерідко ігнорується прокурорами без жодних для них наслідків. Ця практика, найімовірніше, залишилася від радянської системи: тоді всі справи практично можна було вважати вирішеними у момент, коли прокурор приймав рішення (з якої завгодно причини) внести обвинувачення. Прокурори в Україні також продовжують вигравати приблизно 99, 9% кримінальних справ за своїми обвинуваченнями. Такий рівень «виграшності» для багатьох, якщо не для всіх, є показником того, що українські судові процеси досі залишаються не набагато більшим, ніж формальною вправою із затвердження прокурорського рішення про обвинувачення (у США усереднений відсоток обвинувальних вироків на рівнях штатів і на федеральному становить близько 68%).

В Україні презумпцію невинуватості найбільш очевидно ігнорують у двох випадках: під час рутинного затримання людей, підозрюваних і/або обвинувачуваних у скоєнні злочину, та при виголошенні публічних заяв політиками і прокурорами, які якраз повинні краще знати закон, про чиюсь винуватість задовго до закінчення судового процесу. 

Кожна система кримінального судочинства має законне право накладати певні обмеження на осіб, звинувачуваних у вчиненні злочину. Такі заходи в першу чергу мають забезпечити участь обвинувачуваного у майбутніх судових засіданнях, а не в якийсь інший, неправильний, спосіб здійснювати покарання. Оскільки підозрюваний вважається невинним, доки винуватість не доведено, такі обмеження не можуть набирати форми покарання або використовуватися як метод запобігання публічним заявам із боку обвинувачуваного проти слідства та про свою невинність. В Україні обвинувачення надміру вдається до свого права утримувати підозрюваного під вартою майже необмежено в часі, доки слідство і суд тривають. Проте, за новим Кримінальним процесуальним кодексом України, у суддів з’являється багато можливостей відпускати підозрюваних на різних умовах, таких як застава чи підписка про невиїзд, із вимогою відмічатися за різними графіками, а в окремих випадках — із перебуванням під електронним спостереженням. Завдяки такому широкого спектру альтернатив утриманню під вартою, новий кодекс, за належного впровадження, кардинально зменшить нинішнє число досудових арештів. До речі, це матиме ще й позитивний фінансовий аспект, оскільки утримувати підозрюваного під вартою набагато дорожче, ніж відпустити його.

Більше того, зменшення кількості утримуваних під вартою в очікуванні суду покращить нинішній прикрий доробок України перед Європейським судом з прав людини. Зовсім недавно суд визнав незаконним досудовий арешт і утримання під вартою Юрія Луценка, колишнього міністра внутрішніх справ. У своєму вердикті суд не тільки визнав поводження з Луценком незаконним, а й гостро розкритикував обвинувачення, судовий процес та апеляційний суд за надуживання досудовими процедурами. Європейський суд вважає «особливо тривожним» те, що однією з головних причин утримувати Луценка для обвинувачення і суду було намагання запобігти його публічним виступам про свою невинність та з критикою слідства. Таке обґрунтування досудового арешту відразу припускає винність підозрюваного і прямо суперечить конституційно гарантованій презумпції надуживання. Це саме той тип недоречного обґрунтування, якого можна очікувати від системи судоустрою, котра побудована під обвинувачення і виходить із того, що поліція і прокурори ніколи не помиляються й від них не слід вимагати доводити правочинність їхніх дій; у змагальній системі кримінального судочинства таке обґрунтування навіть уявити собі не можна.

Іншим звичайним прикладом порушення презумпції надуживання в Україні є публічні висловлювання про винуватість до завершення суду, а інколи навіть і до офіційного обвинувачення. Це найчастіше роблять прокурори, обов’язком яких є дотримання верховенства права, а не його підрив, захист прав людини, а не їх порушення. Такі висловлювання регулярно з’являються у засобах масової інформації. Як я помітив, дуже часто це не просто опис обвинувачень, висунутих певній особі чи групі осіб. Ці заяви, тиражовані пресою, включають опис свідчень, які, за твердженням влади, вона зібрала, аргументи на користь обвинувачень і навіть міркування про мотивацію підозрюваного скоїти злочин(и). Якщо презумпція надуживання має якесь реальне значення, для урядовців неприйнятно має бути висловлювати думку і аргументи про винуватість особи, підозрюваної у скоєнні злочину. Такі заяви завдають непоправної шкоди репутації підозрюваного і автоматично стають загрозою незалежності будь-якого майбутнього рішення суду.

Ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу дає Україні шанс переглянути розуміння презумпції надуживання. Власне успіх нового Кримінального процесуального кодексу залежатиме від нового розуміння цього основоположного принципу права. Публічний діалог між усіма учасниками системи кримінального судоустрою, включно з адвокатами, має привести до кардинальних змін у підходах. Звісно, допоможе справі й запровадження надалі правил на заборону прокурорам, правоохоронцям, урядовцям та службовцям суду робити публічні заяви або поширювати інформацію, що порушує презумпцію надуживання,  — але без засадничого філософського зсуву серед службовців правової системи розв’язання цієї проблеми неможливо очікувати навіть при наявності добре прописаних законів.

 

 

Свобода вираження поглядів

03.08.2012 | Євген Захаров

Кримінальна справа проти LB.ua в світлі практики Європейського суду

   

 

18 листопада 2011 р. в Інтернет-виданні «Лівий берег» була надрукована стаття «Ландик-старший рятує сина за допомогою технологів і «правильних» коментарів на сайтах», в якій друкувалися та коментувалися фото, зроблені фотографом Максом Левіним в сесійній залі ВРУ, з смс-ками, які отримував та надсилав нардеп Володимир Ландик. Листування стосувалося його сина Романа, який був підсудним у справі щодо побиття ним дівчини. Депутат обурився і написав листа до прокуратури з проханням порушити кримінальну справу за ч. 2 163 КК (порушення таємниці листування чи іншої кореспонденції державного діяча, що передається засобами зв’язку).

За 8 місяців, 18 липня, прокуратура порушила кримінальну справу за фактом скоєння злочину, передбаченого ч.2 ст.163 та ч.2 ст.182 Кримінального кодексу (незаконне збирання, використання, поширення конфіденційної інформації про особу, що заподіяло істотної шкоди її законним правам, свободам та інтересам). Цьому передувала заява Ландика 21 червня до прокуратури з проханням прийняти процесуальне рішення за його заявою. Справа була порушена, незважаючи на примирення сторін: головний редактор «Лівого берега» вибачилась, а Володимир Ландик публічно заявив, що не має до неї претензій.

Відповідно до закону про виконання рішень та використання практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) його рішення є джерелом права в національній правовій системі. Це означає, що рішення ЄСПЛ набувають обов’язкового значення при розгляді в подальшому аналогічних справ в Україні. Отже, спробуємо подивитися на кримінальну справу проти LB.ua з позиції ЄСПЛ.

 

Чи порушується свобода вираження поглядів?

 

Її захищає стаття 10 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ). Розглядаючи, чи була порушена ця стаття, необхідно відповісти на низку питань:  чи мало місце втручання у здійснення цієї свободи? Якщо так, то чи є це втручання обґрунтованим згідно з §2 статті 10, а саме: чи було втручання законним? Якщо так, то чи переслідувало втручання законну мету; і якщо так, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на суспільну необхідність, що не потребує зволікань)?

Кримінальна справа, вочевидь, є втручанням держави у здійснення свободи вираження поглядів. Воно ґрунтується на законі – двох статтях КК (хоча, як на мене, кваліфікація дій журналістів за статтею 182 є вкрай сумнівною, а сама стаття в цьому випадку незастосовна), має законну ціль – запобігання розголошенню конфіденційної інформації. Щоб з’ясувати, чи було втручання необхідним в демократичному суспільстві, треба звернутися до принципів, які підтримує ЄСПЛ у рішеннях за статтею 10.

ЄСПЛ багато разів повторював у своїх рішеннях фрагмент із класичного рішення у справі Хендісайд проти Великобританії, що свобода вираження «стосується не лише інформації та ідей, які сприймаються прихильно, або вважаються необразливими чи нейтральними, але й ображаючих, шокуючих та дратуючих». У гучній справі Лінгенс проти Австрії, де журналіст жорстко критикував канцлера Крайського, ЄСПЛ постановив, що «межі допустимої критики ширші, якщо її об’єктом є політик, а не приватна особа». У австрійській справі Обершлика ЄСПЛ розвинув цей принцип: «Політик обов’язково  повинен розуміти, що кожне його слово та кожен вчинок стає предметом ретельного обговорення як журналістами, так і всією громадськістю, і повинен демонструвати більшу терпимість». У низці прав ЄСПЛ розповсюдив цей принцип на будь-які відомості, що можуть складати предмет суспільного інтересу, і не тільки на політиків, а й на уряди. І як би далеко не заходили журналісти у критиці на адресу політиків і службових осіб (називаючи високопосадовця «негідником», «підлим опортуністом», лідера політичної партії – «ідіотом», поліцейських – «тварюками в формі» тощо), ЄСПЛ кваліфікував кримінальне переслідування журналістів як порушення статті 10.

Повертаючись до нашої кримінальної справи, порівнюючи публікацію на «Лівому березі» з розглянутими ЄСПЛ справами за статтею 10, можна дійти до висновку, що це втручання не є необхідним у демократичному у суспільстві. Якій невідкладній суспільній потребі відповідає кримінальна справа, порушена за 8 місяців після публікації? Звісно, такої потреби просто немає.

 

Чи мало місце втручання в приватне життя?

 

Саме цим обурювався політик і депутат ВРУ Володимир Ландик.

Низка рішень Європейської Комісії та ЄСПЛ демонструє принцип, згідно з яким вимога поваги до приватного життя автоматично знижується в міру того, як людина дедалі більше й більше займається суспільною діяльністю чи торкається інтересів третіх осіб. Можна стверджувати, що, за практикою ЄСПЛ, «приватне» життя закінчується там, де починається суспільна діяльність.

У справі Фрідла ЄСПЛ постановив, що фотозйомка поліцією під час публічного заходу не є вторгненням в приватне життя. Пізніше ця позиція неодноразово підтверджувалася щодо зйомки в публічних місцях. Тим більше не є вторгненням в приватне життя зйомка журналістом. Отже, фотограф «Лівого берегу» Макс Левін зробив знімки в сесійній залі ВРУ цілком законно, він не вчиняв кримінально караних дій, і обвинувачення на його адресу є абсурдним.

Публікація смс-листування нардепа Ландика на LB.ua є вторгненням в приватне життя. Але ці відомості мають безсумнівний суспільний інтерес, оскільки репрезентують важливу проблему, що непокоїть суспільство, – ухилення від відповідальності дітей-мажорів, які скоїли злочини. І, враховуючи позицію ЄСПЛ, колізія між свободу вираження поглядів і правом на недоторканність приватного життя в даному випадку вирішується на користь свободи вираження поглядів. Якщо ж вважати, що пан Ландик, листуючись, діяв у приватній якості, то незастосовна ч.2 статті 163 КК, де потерпілим є державний діяч. Тоді мова може йти максимум про ч. 1 статті 163, покарання за якою не передбачає позбавлення волі. У цьому випадку за законом кримінальна справа може бути закрита за примиренням сторін – сайту LB.ua та приватної особи В.Ландика. А твердження прокуратури, що ця справа не є справою приватного обвинувачення, оскільки йдеться про порушення конституційних прав на таємницю листування і про втручання в особисте життя, – взагалі некоректне, оскільки порушником конституційних прав є державні органи, їхні посадові та службові особи, а не журналісти.

Отже, найкращим рішенням уявляється закриття кримінальної справи проти LB.ua.

 

* * *

 

P.S. Коли ця стаття вже була підготовлена для оприлюднення, стало відомо про закриття справи проти Lb.ua

 

Прокуратурою міста Києва винесена постанова про закриття кримінальної справи за фактами порушення таємниці листування народного депутата В. Ландіка.

За результатами перевірки, яка була організована за дорученням Президента України Віктора Януковича та вказівкою Генерального прокурора Віктора Пшонки, щодо законності порушення та розслідування кримінальних справ стосовно засобів масової інформації, зокрема, Інтернет-видання Lb.ua, прийняте відповідне процесуальне рішення.
Прокуратурою міста Києва винесена постанова про закриття кримінальної справи за фактами порушення таємниці листування народного депутата В. Ландіка, через непослідовність позиції самого заявника, який неодноразово робив суперечливі заяви в пресі.
Крім того, у постанові про закриття кримінальної справи зазначено, що порушення закону зі сторони Інтернет-видання у цій конкретній ситуації не спричинило істотної шкоди.
Також роз’яснюємо, що згідно вимог чинного законодавства передбачено кримінальну відповідальність за порушення конституційного права на таємницю листування та порушення недоторканності приватного життя.

Відділ зв’язків із засобами масової інформації
Прокуратури міста Києва

Свобода вираження поглядів

14.08.2012 | Сергій Іллюхін
джерело: pravo-znaty.org.ua

Сайт «Маєш Право Знати» змушений залишити Україну

   

Хостингова компанія в односторонньому порядку відмовилась від подальшої співпраці з сайтом «Маєш Право Знати». Задля безпеки даних ресурс змушений залишити межі України.

7 серпня 2012 року адміністрація компанії «Хостинг Україна» звинуватила команду «Маєш Право Знати» у порушенні правил хостингу і висунула вимогу «негайно усунути дані порушення». Представник хостингу пояснив, що згідно із затвердженими правилами заборонено розміщення сайтів політичних партій та політичних рухів.

Нами було направлено роз’яснення, що МПЗ не є сайтом політичної партії або політичного руху, МПЗ – це сайт газети «Маєш право знати», яка зареєстрована Міністерством юстиції України як засіб масової інформації. Представникам хостингу було надано копію свідоцтва про реєстрацію.

Відповідь адміністрації «Хостинг Україна» була категоричною: сайт «Маєш Право Знати» порушує правила хостингу, оскільки є сайтом про політику. На що ми зауважили, в умовах договору ніде не вказано, що заборонено розміщувати матеріали, які стосуються політики. Після цього нам було наголошено, що згідно договору (публічної оферти) виконавець має право у будь-який час в односторонньому порядку відмовитись від обслуговування, тому у нас є рівно 2 дні на те, щоб повністю залишити хостинг.

Оскільки ми не можемо дозволити собі наражати наш ресурс на небезпеку та продовжувати співпрацювати з хостинговою компанією, яка дозволяє собі спілкуватися з клієнтами у такому тоні та може в односторонньому порядку розірвати договір без жодних підстав, ми ухвалили рішення перенести ресурс «Маєш Право Знати» до хостинг-провайдера «Leaseweb», сервери якого знаходяться у Німеччині, щоб максимально захистити розміщену на сайті інформацію. Залишайтесь з нами!

P.S: зрозуміло, що дана ситуація з компанією “Хостинг Україна” не є випадковою, а твердження, що наш ресурс є сайтом політичної партії чи політичного руху, є вигаданою підставою для розірвання договору. Ми не знаємо напевне, але можемо здогадатись, під чиїм тиском компанія «Хостинг Україна» була змушена припинити обслуговування нашого сайту, тому цією публікацією ми хочемо привернути увагу до даного факту порушення базових засад свободи слова в Україні…

Доступ до інформації

16.08.2012

Луганська міськрада винна у незаконному втаємниченні інформації

   

Як повідомляє сайт http://totalaction.org.ua/, ця історія почалася ще у 2005 році, коли жителі містечка Щорса (мікрорайону Луганська, не плутати з м. Щорс Чернігівської області) несподівано дізналися про намір чиновників відвести під забудову земельну ділянку, призначену для відпочинку тамтешніх мешканців. Люди не погодилися з рішенням влади й звернулися з письмовим зверненням до тодішнього міського голови Євгена Бурлаченка.

На що він відповів: «Проект рішення про передачу вищевказаної земельної ділянки на розгляд виконкому на сесії Луганської міської ради не виносився і, відповідно, не розглядався». Щоправда, інформація, надана міським головою, суперечила договору інвесторів із виконкомом, копія якого потрапила до мешканців містечка Щорса.

Тоді мешканці звернулися до громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», яка надає безкоштовну допомогу громадянам, що борються проти незаконних забудов. Незабаром голова організації Володимир Щербаченко подав офіційний запит до міської ради з проханням надати копію рішення про виділення земельної ділянки для будівництва багатоповерхівок у районі містечка Щорса. Чиновники запит відхилили, обґрунтувавши це тим, що дана інформація «має статус конфіденційної».

У відповідь В. Щербаченко подав позов до Жовтневого районного суду м. Луганська, звинувативши міську раду у неправомірному приховуванні інформації. Суд тривав майже рік, але позов було задоволено. Однак чиновники вирішили оскаржити це рішення й подали апеляцію до Донецького апеляційного адміністративного суду.

Після тривалого розгляду справи, у липні 2012 року, рішення нарешті було винесено. Апеляційний суд постановив, що порушення в обмеженні доступу до публічної інформації все-таки були, і тим самим визнав Луганську міську раду винною у незаконному приховуванні інформації.

«Я дуже радий, що суд назвав речі своїми іменами: Луганська міська рада протизаконно приховує від громади інформацію про розподіл земельних ресурсів. Тепер ми будемо домагатися притягнення винних чиновників до відповідальності. Закликаю всіх луганчан використовувати закон «Про доступ до публічної інформації», запитувати інформацію, яку чиновники люблять приховувати, і змусити міську раду поважати закон та працювати прозоро», – коментує судове рішення голова Східноукраїнського центру громадських ініціатив Володимир Щербаченко.

Право на охорону здоров’я

03.08.2012 | Інна Сухорукова

Діти-інваліди стають дорослими. Що далі?

   

Проблеми, які постають перед інвалідами дитинства і їх батьками, коли цим хворим виповнюється 18 років, важко описати. Їх усталене життя, до якого і хворі, і їх батьки призвичаїлися за стільки років, різко змінюється. У дорослих лікарнях, особливо психіатричних, куди потрапляють 18-ти річні інваліди, не можна знаходитись батькам. У важких випадках, коли юнак не може сам за собою доглядати – це створює неможливі для його існування умови. В ситуації, коли інвалід дитинства має декілька захворювань, виникає питання – за яким саме йому призначають дорослу групу інвалідності, і яку саме: першу, другу чи третю? Як правило, мова йде про першу або другу групи інвалідності. Але інвалід дитинства стає ним за сукупністю захворювань! Отже, було б доречно прийняти нормативний акт, який би відтворював ситуацію, яка була у юнаків в 16-17 років. Припустимо, інвалідам дитинства за сукупністю хвороб надавали першу або другу неробочу групи пожиттєво. Якщо дитина-інвалід потребувала догляду батьків, і хтось з них мав постійно обслуговувати дитину – залишити цей догляд і після 18 років. Бо те, що батьки хворих переживають, коли їхній дитині-інваліду стає 18 років, – суцільні муки! Ми спостерігаємо два таких випадки.

Хвора В. з дитинства страждає на генетичну хворобу, через яку має вади майже усіх органів і систем. Одним з найважчих проявів є пухлина епіфізу, тобто доброякісна пухлина головного мозку. Від народження відставала у розумовому розвитку. Мала діагноз: дитячий аутизм. З боку опорно-рухової системи – недорозвиненість суглобів, гіперплазія щитоподібної залози, подвійність нирок. Та й ще до цього всього – гепатит «С». Ще непереносимість більшості препаратів – і можна уявити собі, як важко доглядати цю дитину. Мати її поклала на це все своє життя. Вона має мізерну пенсію по догляду за дитиною-інвалідом, має безкоштовний проїзд у транспорті і метро, бо В. дезорієнтована у просторі і сама не може зробити ані кроку. Вона просто загубиться в місті. Мати дає їй спеціально підібрані через медико-генетичний центр і НДІОЗДП ліки, без яких В. відразу стає зле. Бабуся В. прикута до ліжка і матері треба доглядати ще й за нею. От страшна картина існування цієї родини, яка зрозуміла кожному. Але не нашій адміністративній системі. За законом, після виповнення дитині 18 років, вона повинна отримати дорослу групу інвалідності. Постає питання – за яким захворюванням?

Дівчина спостерігалась в декількох медичних закладах різного профілю. Тому її група інвалідності могла бути рішенням будь-якого з цих медичних закладів. З’ясувалося, що 5-та дитяча психоневрологічна лікарня, яка і давала їй групу інвалідності дитинства, може направити її до 3-ої обласної психіатричної лікарні. Так воно і сталося. Але лежати у будь-якому відділенні цієї лікарні з матір’ю дівчина не могла за законом! Як не могла і бути там сама, без допомоги. До того ж наявність у дитини гепатиту «С» лякало працівників психіатричного відділення, куди спрямували дівчину. Виходячи з усього, лікарі пішли на те, щоб дозволити дівчині перебувати на денному стаціонарі. Але повної картини її захворювання вони побачити не могли за той короткий термін, який вона перебувала у відділенні.

Дорослі не мають можливості обстежуватись у таких комплексних медичних закладах, як НДІОЗДП, а тому вони вимушені бігати по різних медичних закладах: в одному дають групу інвалідності, в другому – мають написати, що хвора потребує догляду батьків, у третьому – повинні виписати ліки. Як це важко для матері, яка постійно перебуває з дитиною, постійно доглядає за нею, постійно її лікує!

Групу інвалідності за психіатричним захворюванням хвора отримала. Правда, не першу, а другу не робочу. Але тепер матері треба вибігати довідку, що її дитина потребує догляду, стати на облік в диспансер тощо. Виникає ще одне питання: хто буде далі лікувати Ш. з її неврологічною, ендокринною патологією, з гепатитом «С»? Районна лікарня? А чи є там відповідні спеціалісти? Це невідомо. Як невідомо й те, чи зможе мати лежати там з дорослою донькою.

Ще гірша ситуація склалася у випадку з хворим Г. Він був визнаний інвалідом дитинства через епілептичні напади, які почалися у нього на тлі загального неврологічного захворювання. В свою чергу це захворювання, як і важкі ураження хребта, виникли через генетичні вади. В юнака важка форма дисплазії сполучної тканини. Через епілептичні напади юнак приймав великі дози фінлепсіну – протисудомного засобу, який допоміг йому. Протягом останніх двох років епілептичних нападів зафіксовано не було. Але всі інші хвороби у юнака залишались! Залишилась кіста головного мозку, важкий диспластичний остеохондроз шийного відділу хребта – і через все це скарги на страшний головний біль, особливо вночі і вранці, постійні запаморочення, поганий сон з нападами задухи.

Але Г. повезло значно менше, ніж хворій Ш. Питання про призначення йому групи вирішувала 5-та дитяча психоневрологічна лікарня, де він лежав у неврологічному відділенні. Лікарі поставилися до хворого зверхньо. Вони врахували тільки дворічну відсутність епінападів і не знайшли нічого кращого, ніж зняття інвалідності дитинства. До 18 років Г. ще півроку. І ці півроку він залишається без пенсії і відповідних пільг. Лікарі-неврологи не звернули уваги на комплекс психосоматичних скарг, що базуються на конкретних органічних ураженнях хребта і на кісту мозку. Хворому не було запропоновано зробити КТ шийного відділу хребта, доплерографію, щоб виключити компресію спинного мозку.

Отже, сукупність захворювань нікого в даному випадку не турбує, бо спеціалісти націлені на свій вузький профіль, а дитина-інвалід залишається без належної підтримки і допомоги.

Усе це відбувається не тільки через нефаховість спеціалістів-лікарів, а й через те, що нікому не належить право та обов’язок зіставити всі медичні документи до купи і оцінити загалом стан здоров’я підлітка. Раніше такою людиною був підлітковий лікар. Це йому надходили всі документи, вся медична і соціальна документація стосовно здоров’я, навчання і спостереження за підлітками віком від 14 до 18 років. Підліткові лікарі вирішували, чи треба давати підлітку інвалідність, бо вони знали його спроможності.

Зараз підліткова служба знищена. На її місці нічого немає. Отже, за підлітками нікому доглядати і нікому збирати всю медичну інформацію разом. Через це ми бачимо таке безладдя, таке жорстоке ставлення до людей. Легко щось зруйнувати. Значно складніше, коли настають наслідки цієї розрухи. Це треба пам’ятати насамперед тим, хто наполягає на проведенні медичної реформи.

Право на охорону здоров’я

20.08.2012 | Тетяна Веремєєва
джерело: www.radiosvoboda.org

Як нестача фінансування відбивається на якості лікування?

   

Районні лікарні на Сумщині профінансовані на третину, повідомляють лікарі. Проблеми, зізнаються, також у недоборі медперсоналу – зокрема й тому, що випускники медичних вишів воліють працювати або у Києві, або у приватних лікарнях, де вищі зарплати. У Сумській облдержадміністрації запевняють, що проблеми у сфері охорони здоров’я вирішують поетапно, однак мешканці області все одно скаржаться на неналежну медичну допомогу. 

Тринадцять гривень на ліки та вісім на харчування виділяється бюджетом України для добового утримання одного стаціонарного хворого в лікарні. Виділеної на медикаменти суми вистачає лише для надання першої медичної допомоги. Подальше лікування відбувається за рахунок хворого.

Фінанси до лікарняного бюджету надходять із трьох джерел: державного, місцевого та із внесків громадян. Лікарі зазначають, що «отримують від держави лише третю частину від того, що просять на медицину». Через це медичні працівники вимушені порушувати 49 статтю Конституції про безкоштовне лікування й пропонувати людей самостійно купувати медикаменти та оплачувати так звані благодійні внески.

 «Із цими грошима треба жити увесь рік та дивитися в очі людям, які приходять за допомогою. Так є такі, що можуть допомогти і не дадуть, а є ті, хто не може нічого зробити. А я не можу, я розводжу руками: у нас просто немає грошей», – коментує ситуацію лікар однієї із районних лікарень Сумщини, який побажав залишитися анонімним.

 

«Лікар сказав, що операція заскладна»

 

Недостатнє фінансування викликає ще одну проблему: кваліфіковані лікарі не бажають працювати за низьку платню. При цьому недосвідчені лікарі не можуть вчасно надати якісну допомогу, передбачену законом України «Про охорону здоров’я».

Так, зокрема, коли о п’ятій ранку Олександра привезли до районної лікарні на Сумщині із роздробленим носом, місцеві лікарі відмовилися надавати допомогу. Юнака із носовою кровотечею довелося везти до обласного центру за 140 кілометрів.

 «Лікаря одразу не було, його довелося чекати, а потім він приїхав і сказав, що нічого не зробить, операція дуже складна. Побоялися робити. Мені тампони в носа позапихали і все. Відправили до Сум», – розповідає Олександр.

 

В облдержадміністрації проблему визнають

Заступник голови Сумської обласної державної адміністрації Тамара Іщенко каже, що «існує проблема у виконанні функцій закладами первинної і вторинної ланок медичного обслуговування». У адміністрації намагаються вирішити проблему шляхом залучення до роботи молодих працівників. Вони обіцяють допомогти молодим лікарям із працевлаштуванням та житлом.

 «Ми намагаємося вирішити цю проблему за рахунок нашого медичного інституту Сумського державного університету. У цьому році ми звернули на це серйозну увагу. Ведемо  роботу із органами місцевого самоврядування, щодо забезпечення житлом і квартирами», – повідомила Тамара Іщенко.

Тим часом реально випускники медичних навчальних закладів не хочуть працювати у районних  та сільських лікарнях, а надають перевагу роботі у приватних добре обладнаних клініках. Та й зарплати там кращі.

Голова Комітету з питань охорони здоров’я України Тетяна Бахтєєва, каже, що «реальний показник забезпеченості лікарями сьогодні становить лише 27% на 10 000 населення, при цьому різниця між укомплектованістю лікувальних установ обласного рівня і первинної ланки – 10-15%».

При цьому, згідно з даними на сайті Міністерства охорони здоров’я України, медицину з державного бюджету цього року профінансують на 53, 3 %.

16.08.2012

Погляд

20.08.2012 | Виталий Портников
джерело: glavred.info

Забытый август. Стоит ли отчаиваться украинцам и россиянам?

   

19 августа 1991 года в российской столице вспомнили небольшим оппозиционным митингом и несколькими публикациями – и всё…

Начало путча, провал которого изменил политическую историю России и сопредельных стран, перестало быть важной исторической датой для большей части россиян уже давно. Чему тут удивляться?  Для тех, кто тешит себя привычными сказками о великой стране, геополитической катастрофе, счастливой жизни в единой державе и прочими благоглупостями, вечно утешавшими счастливых жителей “Верхней Вольты с ракетами”, 19 августа – вообще неправильный день. Ведь поражение путча смело с лица земли и их любимую партию, и их замечательную империю – все, что было им дорого, что позволяло находить смысл в бессмысленно проживаемой жизни.

Но и те, кто мечтал в августе 1991 года о провале путчистов, кто стоял у Белого дома в защиту всенародно избранного президента Бориса Ельцина, кто хотел демократии в России и нормальной достойной жизни для своих детей, – могут ли они быть удовлетворены? Нет, они, конечно же, чувствуют себя обманутыми. Народный президент оказался лишь предтечей скучного и самодовольного чиновника из КГБ. Демократическое государство – лозунгом, за которым скрывалось олигархически-криминальное разбазаривание России.

Спустя более двух десятилетий после путча Россия все еще остается сырьевым придатком современного мира, катастрофически отставшим от него и в экономике, и в культуре, и в новейших технологиях и – что самое главное – в нравственности. Так стоит ли праздновать ту, почти уже забытую победу?

Многие украинцы примерно так же относятся к Оранжевой революции, к Майдану. Август 1991 года прошел практически незамеченным для все еще спавшего украинского общества, казалось, что население Украинской ССР даже независимости собственной страны либо не заметило, либо не поняло, что же это такое – собственное государство. Но когда украинское общество, наконец, проснулось, то что же – оказалось, что зря?

В восприятии 2004 года прослеживается примерно та же логика, что и в восприятии 1991 года россиянами. Те, кто верил в победу Виктора Януковича на выборах, кто не интересовался фальсификациями, кто считает, что хозяина назначают – и это нормально – изначально считал Виктора Ющенко узурпатором. Но те, кто надеялся, что новая власть изменит страну, имеют все основания разочаровываться. Произошел откат назад, кульминацией которого явился сговор Ющенко с его мнимым оппонентом Виктором Януковичем и победа последнего на президентских выборах 2010 года. Ющенко не предпринял никаких усилий для демонтажа криминально-олигархической системы, с презрением относился к праву, культивировал кумовство и самодурство. До 2010 года, до появления на посту президента Януковича, этого мелочного и самодовольного властителя можно было с полным правом назвать худшим президентом Восточной Европы. Есть от чего приходить в отчаяние!

Но отчаиваться не стоит – ни россиянам, ни украинцам. Оба народа – родом из общества тотальной безответственности. И россияне в 1991 году, и украинцы в 2004 году не поняли, что недостаточно выходить на улицу в критический момент национальной истории. Необходимо постоянно контролировать власть, необходимо, образно говоря, не покидать улицу, как это происходит во всей Европе. Только в этом случае есть шанс чего-то добиться от любой власти. А если вспоминать о минутах порыва и после них годами посыпать голову пеплом у телевизора – что ж, тогда забудьте о переменах.

20.08.12

 

Бюлетень "Права Людини", 2012, №22

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори